Дід Матвій і Тарасик колють дрова біля повітки. Дід як гахне колуном по сосновому чурбаку, так він і розлітається. А Тарасик довго цюкає своєю сокиркою, поки розрубає. — А чи не час уже й перепочити? — поглядаючи на онукові силкування, каже дід і всідається на дровітні. А Тарасик знайшов товстий шмат соснової кори, видовбує човник. Тихо на подвір'ї. Тільки іноді налетить вітерець-пустунець, побавиться вербовим віттям та й далі полетить. "Курли, курли!" — раптом долинуло з вишини. Тарасик підводить голову, вдивляється в небо. А курликання все ближчає. Ось уже видно в голубому небі рівненький трикутник. — Журавлі! Діду, журавлі летять! — вигукує Тарасик. Дід крекчучи, встає з дровітні. Прикладає до чола долоню. — Повертаються з ірію веселики наші,— розгладжує вуса. — А чому веселики? — дивиться на діда Тарасик.— Журавлі! — Ні, зараз, навесні, звуть люди журавлів веселиками. — А чому? — Бо повертаються птахи додому, і радіють вони, весело їм, що здолали далеку дорогу, що знову в рідних краях. І люди з ними радіють. — Дивіться, дідусю, строєм летять! Наче солдати! — показує Тарасик. — Строєм краще летіти. Так і з вітром легше змагатися, а як виб'ється котрий з сил, інший підтримає. — Егей, веселики! Привіт! — гукає Тарасик. Птахи ніби вчувають його вітання і у відповідь голосно курличуть. — А восени зватимуться вони журавлями,— продовжує дід.— Розстаються тоді з батьківщиною і журяться від того, що мусять летіти на чужину. Через те й — журавлі. Стоять серед двору старий і малий, дивляться в небо. Курликання поволі стихає, розтає у високості. Тарасик береться за сокирку та все примовляє: — Журавлі-веселики! Журавлі-веселики!