По дорозі повз жук. Великий та чорний. Іван глянув і сказав: — Це жук-водолюб. Він любить воду. Це він залетів сюди з Комишуватого озера. Подивлюсь, як він буде жити у мене в хаті. Іван забрав жука. Жук був немов чорна ложка, гладкий і блискучий. Вуса він сховав, бо злякався, чи не смикне Іван його за ті вуса. На череві в нього був гострий такий шпичак, як голка. Іван приніс жука, налив води в банку, вкинув туди пару камінців — буде йому хата — і пустив жука. Жук трохи посидів і ринув на дно. Там він заповз під камінь і причаївся. Сидить і стриже вусами — що воно далі буде. Цей жук трави не їсть. Йому треба м'яса. Може, йому згодиться тарганяче м'ясо? Іван піймав таргана і вкинув у банку. Одразу тарганові стало мокро, і він швиденько узявся плавати, щоб випливти на сухе. Купався він, купався, та нікуди податись — навкруги скло, ще й слизьке. Тим часом жук, прудивши вусом, побачив, що вгорі вода гуляє і щось нагнало хвилю. Треба глянути, хто каламутить воду. Отже, водолюб виплив, ухопив таргана і поволік його до себе під камінь. Довго не видно було нічого, аж ось випливло. Виринула тарганяча шкура. Значить, жук з'їв таргана, а шкурку пустив. Іван наловив ще тарганів і понапускав їх у банку. Жук поїв їх з троє і більше не виринав. Сидів під каменем. Коли стемніло і всі вже полягали спати, щось як загуде: ж-ж-ж-цок! Тоді знову тихо. Ж-ж-ж-цок! То жук вилетів з банки й літав по хаті. Зачепиться об щось і впаде. Літав, літав, озера не знайшов і знов повернувся в банку. Там ще повечеряв парою тарганів і затих. Так він жив у Івана днів зо три. Але однієї ночі надибав він одчинене вікно і подавсь геть, на Комишувате озеро.