Життя та смерть
Життя та смерть
ЖИТТЯ ТА СМЕРТЬ<br /> (поема)
ЧАСТИНА ПЕРША
Карпо Клименко йшов із поля,<br /> Де цілий день косив він жито,<br /> З дитячих літ його селянська доля<br /> І потом вмита, мозолями вкрита,<br /> А зараз його тато всю надію покладав<br /> На те, що сина мав,<br /> Який ніс вдачу милу,<br /> Мав нездоланну чоловічу силу<br /> І до роботи ставився з добром.<br /> Бувало на весіллі, за столом,<br /> Дівчата сядуть із Карпом<br /> І пісню заведуть<br /> Про те, як люди тут живуть,<br /> Як жили в давнину,<br /> Згадають днів ту сивину,<br /> Коли Аскольд народ беріг,<br /> І у могилу ліг,<br /> Затоптану Олегом із Русі,<br /> І засумують вмить усі,<br /> В чоловіків їх брови похмурніють,<br /> Старі діди тихенько пожаліють<br /> Про те, чому в чужім ярмі<br /> Ціле життя ходили,<br /> Чому нічого не робили,<br /> Щоб волю принести.<br /> А пісня лине вже про Січ,<br /> Про те, як в темну ніч<br /> Козаки турків покарали<br /> Коли перепливали<br /> На своїх чайках Чорне море,<br /> А потім пісня вже про горе,<br /> Яке Марія не знесла,<br /> Коли Мазепі принесла<br /> Полтавcька битва рокову поразку,<br /> Звеличивши російського царя,<br /> Імперію його вкріпила,<br /> А Україна ходить у ярмі як і ходила.
У радості за сина батько розцвітав,<br /> Й таємно підбирав<br /> Серед дівчат собі невістку.<br /> За двадцять три Карпо вже роки мав,<br /> Та батько ще не посилав<br /> Своїх надійних старостів,<br /> Бо ще не знав,<br /> Кого Карпо хотів<br /> Собі в дружини взяти.<br /> Бували дні,<br /> Коли ті радості усі<br /> У гордості за сина<br /> Гнітили почуття сумні<br /> Майбутнього життя<br /> Його Карпа.<br /> Землі у них нема<br /> У тій достатності, яка<br /> Дозволить господарство їм повести<br /> У вигідне русло.<br /> Уже віками так було,<br /> Що прості люди в злиднях вік сиділи,<br /> Бо мали зовсім вже малесенькі наділи.<br /> — Великі ж всі масиви,<br /> Які хліби родили,<br /> Їх захопили ляхи, згодом русаки,<br /> — Усі, які несли<br /> Землі українській неволю.
Весь божий день<br /> Коса гойдалась за плечима,<br /> З соломи капелюх над самими очима<br /> Проміння сонця заступав,<br /> Що падало уже за горб в жита.<br /> — Його червоний промінь полоскав<br /> Зелені гриви тих отав,<br /> Що в далині по березі буяли.<br /> Над ними ці горби лежали,<br /> Й за обрієм зникали<br /> Подільського їх краю,<br /> Які завжди Карпа тут чарували.<br /> Здавалось, що такого раю<br /> Немає більше на Землі!<br /> Потужні урожаї збіжжя<br /> Бували тут такі,<br /> Що дивувалися усі приїжджі,<br /> Але маленькими були поля,<br /> Які великі сім'ї годували,<br /> Бо окупанти все забрали<br /> І були вороги ті<br /> І багаті й ситі.
Краєчок сонця утопивсь у житі<br /> І небо раптом голубіше стало,<br /> Колосся золотом переливало<br /> І між собою зашептало<br /> Йому у слід,<br /> Прощаючись, зітхало,<br /> А в ньому виглядали і ховалися<br /> Волошки, що всміхалися блакитними очима,<br /> Вони дівчатами сором'язливими здавалися,<br /> Які купаючись, ховають свою вроду<br /> В нагріту сонцем чисту воду<br /> Могутньої спокійної ріки.<br /> У небо жайворон злетів<br /> І крильцями у небі мерехтів,<br /> Неначе він хотів<br /> Із променів небесної блакиті<br /> Сплести вінок,<br /> А потім залишити його в житі<br /> Для рідної землі, а утомившись,<br /> Раз-по-раз сідав він на рясну калину.
Карпо з горба спускався у долину,<br /> Яка зеленою була. На ній росла<br /> Усяка там болотяна трава,<br /> Яка з весни до осені мінялася у квітах.<br /> І вирувало розмаїттям тут життя<br /> В великій кількості пташок.<br /> Над головою гурт качок<br /> Упав на плесо в очерет.<br /> Пустивши голову вперед<br /> Лелека ходить по болоті<br /> Хапаючи собі поживу.<br /> Два коні чухають зубами собі гриву,<br /> Кулик над ними пролетів<br /> І на болоті сів<br /> Шукаючи своїх дітей.<br /> На просторі долини-раю<br /> Із краю і до краю,<br /> Звиваючись по своїх берегах<br /> У верболозах і садах,<br /> По-під круті горби й долини,<br /> Текла тут Тарнорудка мила<br /> І так тягнулася до рідного Збруча.<br /> Колись давно було село,<br /> Тепер — містечко Тарноруда,<br /> Родився де Карпо,<br /> Що славний Збруч ділив<br /> На дві не рівні половини,<br /> Де дід і прадід жив,<br /> І тато на рибалку тут його водив,<br /> Коли ще був малим,<br /> Де перші кроки він робив<br /> Своїми босими ногами.
Карпо побачив як хрестами,<br /> Над кучерявими садами,<br /> Виблискує там в далині<br /> Їх церква при горі.<br /> В цей день була субота<br /> І вся закінчена робота,<br /> Серпневий вечір наступав<br /> Тисяча дев'ятисотого важкого року.<br /> І тут Карпо згадав,<br /> Що завтра у неділю<br /> До церкви всі підуть і понесуть<br /> Спрацьовані свої в роботі руки,<br /> Хреста на себе ними покладуть,<br /> І дух в усіх прозріє,<br /> І почуття ці щирі їх серця зігріє.<br /> І він побачить знов її,<br /> Калину свою милу,<br /> — За неї ліг би у могилу...<br /> Карпо відчув у грудях стук<br /> Своїх сердешних мук.<br /> І раптом тут природа вся<br /> Заграла наче пісня,<br /> І свист качиного крила<br /> Над ним в ту мить пронісся.<br /> Здалось Карпові що стріла<br /> Ударила йому у самі почуття,<br /> І загуділа як струна,<br /> Що будить до життя<br /> Усі природи звуки.<br /> І він себе уже не відчував —<br /> Частинкою природи став,<br /> Як вкопаний ногами босими<br /> Стояв на цій землі,<br /> Де предки всі<br /> Його тут виростали,<br /> Де працею красу цю заквітчали,<br /> Де і вмирали, і їх ховали<br /> У землю рідну цю.
На другий день<br /> Стояв Карпо серед людей<br /> Святого храму<br /> І від дверей<br /> Доносилися відгуки людського гаму.<br /> Його кремезна постать тіла<br /> Поверх людського моря височіла,<br /> А голови усіх людей<br /> Йому сягали до грудей<br /> І з висоти він бачив все,<br /> Що діялось навкруг.<br /> Гойдався переливом дуг<br /> Його смуглявий чуб,<br /> Козацькі густі вуса пружно<br /> Весь час немов всміхалися комусь.<br /> Великі карі очі<br /> Світилися вогнем,<br /> Що падав в душі ці дівочі<br /> І грів розжареним свинцем<br /> Кохання мрії серед ночі.<br /> Здавалося, що в постаті такого юнака<br /> І в милих рисах свіжого лиця<br /> Природа повністю відбила<br /> Всі риси козака<br /> Багатої на вроду України.
Та гамір втих<br /> І бас із уст святих<br /> У Господа уже просив в молитві<br /> "За здравіє" царя Росії,<br /> Щоб імператорські його всі мрії<br /> Господь почув,<br /> Щоб не забув<br /> З святих небес послати<br /> Імперії Росії перемог,<br /> Щоб ні один народ<br /> З ярма її ніколи не виходив,<br /> І мріяти не смів ніколи<br /> Свій вільний мати шлях,<br /> І що у злості захлинається ще лях,<br /> Який весь час перечить,<br /> Що ніби Польща не належить<br /> Імперії Великої Росії,<br /> А України всі надії<br /> Росія принесе,<br /> Тому її населення усе<br /> Повинно Бога ще молити,<br /> Що має щастя, щоб ходити<br /> В великому імперському ярмі,<br /> Бо українці ще самі<br /> Не вміють кроку і ступити,<br /> Не те, щоб самостійно жити,<br /> Тому повинні Бога тут молити<br /> "За здравіє царя".<br /> І пєвчі дзвінко повторяли<br /> Святі слова,<br /> Вони душевно так співали,<br /> Що ця мелодія сама,<br /> Як пісня солов'я,<br /> Природною була<br /> І ніжно падала у душу.
Карпо поволі ще просунувся вперед,<br /> У такт усім хреста на себе клав,<br /> А сам очей він не спускав<br /> З дівочої краси,<br /> Яка стояла попереду,<br /> Струнка і гарна з заду і спереду,<br /> Втім храмі, як для нього — ангелом була,<br /> А на спині звивалася коса,<br /> Смуглява і густа,<br /> І дівчина сама<br /> Карпові була як свята.<br /> Її присутність дух перехопила,<br /> Вона до того була мила<br /> І не могла вже стати<br /> Для нього доля більш щаслива,<br /> Коли він міг і бачити її і відчувати<br /> У церкві, тут, серед людей.
Карпо з Калиною в дитинстві гралися разом,<br /> Купались голими у річці за селом<br /> І тим вже ніжним почуттям<br /> Їх огорнуло те кохання,<br /> Коли прозріла юність рання.<br /> І їх батьки завжди дружили,<br /> Малими на руках носили,<br /> А більшими, у церкву що неділі їх вели<br /> І часто у святкові дні<br /> Збиралися у гості,<br /> Або в роботі на полях<br /> Одні одним допомагали,<br /> Та діти вже по виростали,<br /> Дівчатами і юнаками стали.
Вже батюшка закінчив проповідь велику,<br /> Збирався до молитви перейти.<br /> Карпо ж не відривав очей<br /> Від милих тих косей.<br /> Калина відчувала його погляд<br /> Та раптом, в мить якусь<br /> До нього озирнулась і забулась...<br /> І очі в нього зайнялися і застигли,<br /> По милому лиці пробігли.<br /> Ці губи — пелюстки червоні,<br /> Як у троянди квіти,<br /> А брови чорні,<br /> Що наче прагнули кудись злетіти<br /> Разом із ним у помасі крила<br /> Сміливого і гордого орла.<br /> А очі її карі<br /> Нічного неба зорями світили,<br /> Карпові душу в мить пробили<br /> Ці дві зіниці, як жарини<br /> І він відчув, що у Калини<br /> До нього теж є почуття.<br /> Вона давно вже очі відвела,<br /> Несучи руку від чола<br /> Поклала кілька раз хреста<br /> Собі на груди,<br /> А він розгублений стояв<br /> І сам не знав,<br /> Що діється із ним.<br /> В той час, дмухнувши дим<br /> З великого кадила,<br /> Молитву батюшка читав<br /> І тут громада вся за ним<br /> Святі слова ці повторяла.<br /> Карпо схвильований лицем палав,<br /> Не в такт хреста поклав<br /> Собі на груди<br /> І піп помітив це,<br /> У паузі зціпивши зуби<br /> Карпу очима погрозив<br /> І той уже у такт за ним<br /> Всі повторяв слова молитви.
То там, то тут юрбилися дівчата і жінки,<br /> Вони усі одягнені були<br /> В яскравому святковому вбранні.<br /> Чоловіки також збивалися у гурт<br /> І на леваді, біля церкви тут<br /> Дзвеніли жарти, сміх,<br /> А потім це втихало.<br /> З під солом'яних стріх<br /> Над цими барвами<br /> Душевна пісня вже пливла<br /> І ніжністю всім душу полонила.<br /> Дівчата злилися юрбою,<br /> Під величезною вербою,<br /> Над чистою водою,<br /> Про щось шепталась та юрба,<br /> А то здригалася верба<br /> Від сміху їх дзвінкого.<br /> У дзеркалі-воді<br /> Звабливі постаті стрункі<br /> Здавалися до любощів охочі<br /> І їхні очі,<br /> Карі, сірі й голубі,<br /> Були усі у золоті іскристім,<br /> В дівочім серці чистім<br /> Таїлася невинна доброта.<br /> У кожної товста коса<br /> Звивалася по спині,<br /> А квіти у вінках<br /> Червоні, жовті, сині<br /> Життям горіли в них на головах<br /> І стрічки вітер полоскав.<br /> А недалеко гурт стояв<br /> Великих дужих парубків,<br /> Над ними височів<br /> Кремезністю Карпо,<br /> Який уважно хлопців слухав,<br /> А сам піднісши до гори чоло,<br /> Очиці запустив у гурт дівчат<br /> І серед них шукав<br /> Худеньку постать ніжної Калини.<br /> Червоний промінь сонця вже згасав<br /> І сутінки повзли в долини.<br /> Гурти змішалися з гуртами,<br /> Навкруг стояли вже рядами<br /> Дівчата з хлопцями разом.
Всміхався місяць вже новим серпом,<br /> Хоч зарево червоне ще не згасло.<br /> Перед Карпом<br /> Вилася стежка у траві<br /> До озера вздовж Тарнорудки,<br /> Якої береги усі<br /> Над самою водою,<br /> По всій долині шириною<br /> Вербами густо заросли.<br /> Як річка вільною ходою<br /> У сутінках Калина йшла<br /> Спустивши голову додолу,<br /> Немов у серці сум несла.<br /> В Карпа перехопило дух<br /> Із серця виривався стук,<br /> Здавалось, що вона почує.<br /> Хода його вже в біг крокує,<br /> Ще мить і він її догнав<br /> І перед нею став.<br /> Калина навіть не здригнулась,<br /> А вся спокійною була,<br /> Ледь усміхнулась,<br /> Немов би то вона сама<br /> Чекала його тут.<br /> І серця сильний стук<br /> Карпо не міг вже зупинити.
Ясніше місяць став світити<br /> І виразно її він образ бачив,<br /> Вона йому дивилася у вічі, наче<br /> В душі її була захована журба<br /> І покотилася сльоза<br /> Упавши в свіжі роси,<br /> З грудей звисали коси<br /> Заквітчані в стрічках.<br /> В її очах<br /> Карпо побачив чисту глибину<br /> Дівочого чекання<br /> — Його гарячого кохання.<br /> Він руку їй поклав на спину,<br /> Легенько пригорнув до себе,<br /> В хвилину цю щасливу<br /> Вона до нього притулилась,<br /> Голівка ніжно по хилилась.<br /> З своїх грудей<br /> Долонями підняв її обличчя,<br /> Не відриваючи очей<br /> Пізнав дівочого довір'я почуття,<br /> Солодких губ п'янкого відчуття,<br /> Що розквітали полум'ям червоним<br /> І дихали вже подихом глибоким, повним,<br /> Немов вона сама<br /> Була трояндою життя,<br /> І їх уста<br /> Злились в одному поцілунку!
Зігнулись верби над водою,<br /> Затихла пісня солов'я,<br /> І місяць променем-рукою<br /> В полях прикрив жита,<br /> Щоб колосками не шептали,<br /> А подихом ввібрали<br /> І в собі заховали<br /> В напруженні тремтячі їх тіла<br /> Й нове життя,<br /> Яке родилося у ніжнім поцілунку.
ЧАСТИНА ДРУГА
Ішов важкий той п'ятий рік,<br /> Що розпочав двадцятий вік<br /> У горі й муках для людей<br /> Імперії захланної Росії.<br /> І ще не виріс Прометей,<br /> Який приніс би ті надії,<br /> Що будить мрії<br /> Позбутися російського ярма.<br /> Стояла міцно та стіна<br /> З розбою і насильства,<br /> Вона збудована була<br /> Для мук людських і вбивства.<br /> Як й інші всі народи<br /> Несла кайдани ці покори<br /> Сердешна Україна стомлена, сумна.<br /> — Її скалічена душа<br /> У рабстві билася одна.<br /> Цю долю рідної землі<br /> Сповна ділили і Карпо й Калина,<br /> Які вже п'ятий рік жили у шлюбі<br /> Завзяті, молоді і дужі,<br /> Вони не в'яли у напрузі<br /> Важкої праці і турбот.<br /> Де був Карпа город,<br /> Обоє збудували хату,<br /> Соломою покрили.<br /> Коли ж у ній вже жили,<br /> Садочок посадили,<br /> А потім збудували хлів, стодолу,<br /> Розвели птицю,<br /> Завели свиню, корову<br /> І більше вже можливості не мали,<br /> Бо навіть те, що в них було<br /> Ледь-ледь це годували.<br /> А на городі в них росло<br /> Лиш те, що для приправ,<br /> Та різних необхідних страв,<br /> А паша вся була із поля,<br /> Якого було дуже мало,<br /> Від нього навіть не ставало<br /> Достатньо мати жита,<br /> Сім'я щоб хлібом була сита.<br /> І навіть та земля,<br /> Яка у них була,<br /> Вбирала непосильну працю.<br /> Коней в них ще не було,<br /> Не мали чим їх годувати,<br /> Тому, щоб все зорати,<br /> Все звезти з поля і зібрати<br /> — Він коней тих наймав,<br /> За що давав<br /> Частину добру жита.<br /> В жнива серпом все жав,<br /> Косив посіви трав,<br /> В городі шарував і підгортав,<br /> А восени руками все збирав,<br /> Зимою ціпом молотив снопи<br /> Й худобу доглядав.<br /> Він день у день по досвітах ставав<br /> І по ночі приходив в хату.<br /> В ночі не спав, лише дрімав,<br /> Настільки тіло все німіло,<br /> Від праці чорної боліло.<br /> Крім того він ще мав<br /> Великі відробляти дні,<br /> Коли збирались люди всі<br /> Робити вже на тих,<br /> Імперія яким і владу й землю дала<br /> І через них сама жила, гуляла,<br /> Бо все грабоване везла в Росію,<br /> Громадячи кулак в надію<br /> Військової покори вже для тих,<br /> Де вільними були народи в них.
Чоловіки всі покидали землю свою,<br /> У голоді лишаючи дітей,<br /> Імперія давала в руки зброю,<br /> Щоби вбивати вільних ще людей.<br /> І гинули вони в чужих краях,<br /> В загарбницьких боях<br /> Хижацької Росії.<br /> А вдома сироти малі<br /> У муках, в голоді зростали,<br /> Коли ж повиростали,<br /> То й дальше те ярмо несли,<br /> В якому свою землю для Росії ту орали,<br /> Кривавим потом поливали,<br /> Щоб годувати цього хижака.
І важко ніс Карпо жахливу цю неволю,<br /> І чесно розділяв він долю<br /> Свого народу до кінця.<br /> І все таки він радість мав,<br /> Тоді, коли в свята вставав і одягав<br /> З Калиною своїх дітей,<br /> Климка, Трохима і Максима,<br /> А серед них була Горпина,<br /> Як ягідка одна,<br /> Вона з Калиною була<br /> По образу як копія мала.<br /> А потім йшли усі у церкву,<br /> Де він тримав Максима на руках.<br /> Стояв вже сам найстарший Клим,<br /> А тут за ним — малий Трохим.<br /> Калина доню пригорнувши,<br /> Рукою пестила її лице,<br /> Собою ж вся тулилась до Карпа<br /> — Вона сама як квіточка була.<br /> Згадалось, років п'ять тому,<br /> Він зустрічав її саму,<br /> Коли до церкви йшла по за городи,<br /> Тоді він радий був<br /> Хоч із далека глянути на її вроду,<br /> А зараз ось він чув<br /> Її і ласку і тепло,<br /> І це було<br /> Рідніше власного життя.<br /> Таке кохання не погасне,<br /> Бо жив не кожний зокрема<br /> Життям своїм для себе власним<br /> — У них була одна душа,<br /> Одне на двох єдине почуття<br /> До забуття!<br /> І горе й радість — все ділили,<br /> Страшний вже голод пережили,<br /> В спокої й злагоді ростили<br /> Своїх дітей.<br /> Частіше став Карпо виходить до людей<br /> Неподалік тої криниці,<br /> Де прали хустки молодиці.<br /> По вечорах туди йшли залюбки<br /> Не тільки парубки,<br /> Там де юрбилися дівки,<br /> Що були у полоні від природи,<br /> Але приходили сюди й чоловіки,<br /> Коли жінки<br /> Упоравшись з худобою вечеряти варили.<br /> І мова їх була не про дощі,<br /> Що сіно замочили<br /> І не про колір гриви<br /> Панаса Сивого кобили.<br /> Вони вже сміло говорили<br /> Про цілу Україну,<br /> Що шляху вільного не має,<br /> Що кожний з них все знає<br /> Як дальше жити<br /> І що робити,<br /> Що би полегшити всім працю й ремесло.<br /> Хтось знаючи казав про всі події,<br /> Що він давним-давно<br /> Вже знав про крах Росії,<br /> Як хижого сича,<br /> Що в сутінках завжди гострив меча<br /> І кров'ю лиш живився<br /> Других народів світу,<br /> Загнавши їх в свою орбіту<br /> Монарх-бездара зирив вже туди,<br /> Де ще були<br /> Народи вільні від тирана.<br /> Дмитра Кривого син розповідав<br /> Де взялась його рана,<br /> Яку отримав він в боях<br /> На тих фронтах,<br /> Що наступ повела Росія<br /> І на Японію піти посміла,<br /> Бо захотіла<br /> Загарбати ті землі не свої.<br /> З якої ще потреби він там був<br /> І що здобув?<br /> Приніс до дому рану цю глибоку,<br /> Без палиці не ступить ані кроку,<br /> Бо свою кров в Манджурії пролив.<br /> В той час, як батько його жив<br /> В багатих землях України<br /> Своєї рідної землі,<br /> Де разом з ним і люди всі<br /> У наймах вік кінчали,<br /> Бувало діти з голоду вмирали,<br /> Батьки ж в цей час не своє жито жали<br /> На їх землі, але в чужому вже лану,<br /> — Російському царю.<br /> І тут у гурті тихо стало,<br /> Прохання "тихше" пролунало,<br /> Ще трохи виступив вперед<br /> Стрункий і дужий чоловік,<br /> Якому випало на вік<br /> У Києві служити в наймах<br /> Вантажити морські порти,<br /> Ночами босими пройти<br /> Доріг тернистих вже чи мало,<br /> Тому хотіли всі<br /> І старші й молоді<br /> Почути, що бувало<br /> У нього на віку.<br /> А він повів розмову вже таку:<br /> "Чутки блукають по Росії,<br /> Що всі імперії надії<br /> Цар не спроможний довести:<br /> Окраїни її не втримати і не спасти.<br /> Загарбані чужі народи<br /> В десятки раз є більшими від неї,<br /> Але продукції своєї<br /> Не збільшують уже десятки літ.<br /> Ручна кругом вся праця непосильна,<br /> Від чого ця імперія не сильна<br /> Хиріє день за днем,<br /> І промисли ніде вже не зростають,<br /> А нації гудуть,<br /> Що в злиднях сил нема.<br /> І тут Росія вже сама<br /> Відчула що старіє<br /> І верне на царя,<br /> Що ніби він не вміє<br /> Порядок зберегти<br /> І господарство так вести,<br /> Щоб дух імперії міцнів,<br /> Військова сила щоб зростала<br /> — Щоб інший хтось її повів!<br /> І зараз зріють там в Росії<br /> Нові не знані ще події<br /> Таку імперську силу мати,<br /> Що би царя зі всім зігнати,<br /> А владу наче передати у народ,<br /> Здійснивши цей переворот<br /> І у полегшені життя<br /> Ніхто ніколи більшого і не здобуде,<br /> Лиш сила ця вже буде<br /> Усіх вести у рай,<br /> Тому із краю в край<br /> Народи всі Росії<br /> З'єднаються в єдиній мрії.<br /> А далі клич свій понесуть<br /> І світ весь приведуть<br /> До перемоги того раю!<br /> Наука ця уже міцніє<br /> І Ленін мріє й діє,<br /> Щоб владу цю у руки взяти,<br /> Імперію від смерті зберегти<br /> І всі народи повести<br /> До здійснення його мети.<br /> У Леніна тут логіка проста:<br /> Дарує він ще за життя<br /> Усім в земних умовах рай.<br /> І з краю в край<br /> Це слово солодко звучить<br /> У муках чорної роботи,<br /> І манить скинути турботи<br /> Важких страждань.<br /> Всім об'єднавшись — просто в рай,<br /> За руки взявшись прийдуть всі народи.<br /> Хто може втриматись<br /> Від отакої насолоди?<br /> Хто сміє тут не дати згоди?<br /> Хто проти стане,<br /> Той значить прагне<br /> Ярмо важкої праці зберегти.<br /> Ось легкий шлях мети<br /> Імперії простори не втрачати,<br /> А зберегти і згодом довести,<br /> Що Вже весь світ належить лиш Росії !"
Усе в Карпа в уяві пішло колом,<br /> Ніяк не міг схопитися за факт<br /> І на лиці виднівся сором,<br /> Що він не вміє уявляти так<br /> Все те, що мусить знати<br /> Хоч і простий, та не дурний козак.<br /> І докоряв, не знаючи кому,<br /> Що грамоти не взяв,<br /> Що не вивчав<br /> Складних державних ситуацій,<br /> Та твердо знав лише одне,<br /> Що все іде<br /> По тім складнім шляху,<br /> Щоб Україну всю<br /> Ще дальше запроторить у ярмо,<br /> Воно ж само<br /> Ніколи вже не впаде.<br /> Щоб скинути хижацьку владу<br /> Потрібні сили, яких не бачить він,<br /> Бо їх нема.<br /> А щоб сама<br /> Росія волю дарувала,<br /> — Абсурд!<br /> Вона себе лиш шанувала,<br /> Бо дикою була,<br /> Грабує всіх, як завжди грабувала,<br /> За той рахунок існувала,<br /> Тому для неї Україні волю дати,<br /> Це значило б самій скінчити існувати.<br /> І болем серце обливалось<br /> За український весь народ,<br /> Що щастя знов не усміхалось<br /> І знов не видно перемог.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
Топилися останні вже сніги<br /> І їх струмки<br /> Сріблясті скрізь дзвеніли,<br /> А горобці в кущах нестримно цвіркотіли,<br /> В деревах вже бриніли<br /> Потужні соки до життя.<br /> Не вибираючи дороги,<br /> Змочивши наскрізь ноги,<br /> Не йшов, а біг із школи Клим,<br /> За ним малий Максим<br /> Волочить торбу із книжками,<br /> Ступаючи ногами<br /> По Клима сліду-кроку.<br /> Прийшла весна вже чотирнадцятого року.<br /> Задихавшись, убігли в хату,<br /> Гукнули голосно всі "тату!",<br /> Карпо, почувши збудження таке,<br /> За ними враз ввійшов<br /> І Клим тут заявив:<br /> "Не піду більше я в ту школу<br /> — Приїхав знову<br /> Інспектор з міста<br /> І наказав мене у погреб посадити,<br /> Бо не навчився добре<br /> По російськи говорити<br /> І обізвав "малим хохлом",<br /> Об парту стукав він мене чолом,<br /> А вчителю писав догану,<br /> Що ганить він Росії шану,<br /> Бо по російськи всі ці діти<br /> Давно вже говорити і писати<br /> Мають вміти.<br /> Малий Максим підтвердив це<br /> І заявив, що коли виростуть вони,<br /> Поб'ють інспектора за те<br /> І виженуть з села,<br /> Щоб справедливість вже була<br /> У них у школі.<br /> Ще Клим у батька запитав,<br /> Чому інспектор заставляв<br /> Нас рідну мову забувати,<br /> Чому їх вчать співати<br /> Про велич і покірність до Росії,<br /> Про здравіє російського царя?<br /> Навіщо Україна вся<br /> Чужих царів повинна прославляти?<br /> Невже вона не може мати<br /> Свого царя,<br /> Який би стримав росіян?<br /> Тоді б інспектор, цей тиран<br /> Ніколи вже не зміг би бути в школі<br /> І всі б на рідній мові<br /> Сміливо говорили,<br /> І Бога би молили<br /> За Україну і за волю в ній!<br /> І знову Клим своє додав,<br /> Коли б дорослим став,<br /> То він би вже пішов свого царя шукати,<br /> Який б зумів повиганяти<br /> Тих злісних росіян.
Карпо вже думав над словами,<br /> Породжених дитячою душею,<br /> Але він бачив вже за нею<br /> Майбутню долю у синів,<br /> Що засівалася безмежністю ланів<br /> Їх почуттям до волі.<br /> І батько так бажав<br /> Великої їм долі,<br /> Але ніхто не знав,<br /> Які шляхи готує їм життя.<br /> В душі його таїлася журба,<br /> Чи правильний в них шлях буде,<br /> Щоб ні одне<br /> З них кривду не ділило,<br /> Щоб в душах їм не поселило<br /> Їх вчинків до ганьби,<br /> Щоб всюди і завжди<br /> Лишались чесними людьми.<br /> Усе своє життя<br /> У праці непосильній<br /> Дітей він вчив добра,<br /> Поваги до простих людей,<br /> До їх страждань в неволі,<br /> До скривдженої долі.
А тут прийшла весна,<br /> Яка з собою принесла<br /> Нові турботи,<br /> Крім чорної роботи<br /> Не було видів на врожай,<br /> — У полі вимерзла частина жита,<br /> Бо сіяне було вже пізно вкрай.<br /> Корпо в душі вже горював<br /> — Сім'ю чим годувати,<br /> Прийде зима — де взяти<br /> Хоч того хліба для шести дітей?!<br /> Малій Марії не стає вже молока з грудей,<br /> Четвертий рік минав Явдосі,<br /> А в хлопців знову ноги босі,<br /> Коли ж на зиму стане зимно,<br /> Не має ні одне кожуха.<br /> Як важко б не було,<br /> Нестиме сам своє ярмо,<br /> Своїх синів до школи буде посилати,<br /> В ріллі в шлию себе він буде запрягати,<br /> Але ніколи не дозволить забирати<br /> Дітей своїх із школи.<br /> Вони допитливі у нього,<br /> У них прихований талант,<br /> Коли ж візьмуть знання й крім того<br /> Ще й переймуть життєвий гарт,<br /> Тоді і проросте в них сила,<br /> Якої ще не знав народ<br /> І це буде для ворога могила,<br /> А Україні прийде час для перемог.
Прийшли жнива,<br /> Одна з найважчих це пора,<br /> Робота вся<br /> Лягала лиш на руки.<br /> Через нестерпні в праці муки,<br /> Жнива давали всім надію<br /> На цілий рік.<br /> Карпо носив снопи в засік,<br /> Калина під копою<br /> Малу Марію годувала<br /> Й тихенько пісню їй співала,<br /> Над ними тінню стало<br /> — Колосся жита, що звисало.<br /> Карпо з снопами зупинився,<br /> На мить якусь він задивився<br /> На материнське щастя, милу,<br /> Усміхнену Калину<br /> І серце огорнули почуття,<br /> І відлягла від тіла втома.<br /> Карпо завжди у полі, вдома<br /> Калину шанував,<br /> Перероблятись не давав,<br /> Усе, що міг, на себе брав.<br /> А по ночах<br /> Від болю спини й рук,<br /> Нестерпних мук<br /> Не чуючи себе, стогнав.<br /> Не спить Калина цілу ніч,<br /> Над ним сльозу втирає,<br /> Удосвіта запалить піч,<br /> Карпо встає — вона співає,<br /> Усмішкою його стрічає,<br /> Погладить руку, поцілує<br /> І був щасливий він завжди.<br /> В повазі діти їх росли,<br /> Так їм батьки несли<br /> Той дух великої людини,<br /> Який у них що-днини<br /> Добром великим проростав.
Коли Марія вже заснула,<br /> Калина серп взяла<br /> І поспіхом пішла,<br /> Вже ставши поруч із Карпом.<br /> Вона своїм серпом<br /> Стебельця жита підбирала,<br /> А потім в жменю їх згортала<br /> І клала ріжучи в снопи.<br /> Так колосок за колоском<br /> Вони у двох з Карпом<br /> Все жали і складали,<br /> За ними копи виростали<br /> І шелестіла лиш стерня.<br /> Коли Калина підвелася над житами,<br /> Вона побачила, як навмання<br /> Малими босими ногами,<br /> Не "доторкаючись" землі,<br /> Біг швидко Клим.<br /> Як чорний дим,<br /> Тривога поповзла у душу<br /> І серце матері кричало,<br /> Воно вже відчувало<br /> Якесь велике горе.<br /> Не зупиняючись, сповна,<br /> З далека Клим Кричав: "Війна!<br /> А тата забирають в військо скоро!"
Поля засіяло осінніми дощами,<br /> Дороги грузли в болотах<br /> І над Подільськими степами<br /> Війни котився жах.<br /> Жінки в роботі непосильній<br /> Багато вдовами були,<br /> У злиднях сироти росли.
Не спала дні і довгі ночі,<br /> Від сліз втирала свої очі,<br /> Калина, рук не покладала,<br /> Хоч все зробити не встигала<br /> І твердила, зціпивши зуби:<br /> "Ми жити будем!"<br /> Їй діти разом помагали,<br /> Усі у досвіта вставали<br /> І працювали як воли.<br /> Але вже більшечкі пішли<br /> Ще з вересня у школу,<br /> Тому на допомогу<br /> Надії вже ніякої нема,<br /> Трохим таки залишив навчання,<br /> Щоб з голоду не вмерли діти.<br /> Вже стало серденько боліти,<br /> Та мусить лиш вона їх всіх<br /> Нагодувати й обігріти.<br /> Всі сили свої покладала<br /> І дальше посилала<br /> Максима й Клима в школу,<br /> Майбутнє їхнє рятувала,<br /> Щоб не згасала<br /> Іскра їх Божого таланту,<br /> Щоб за чужу війну тирана-окупанта<br /> Дитяча доля жертвою не стала.<br /> Про це просив її Карпо,<br /> Який листа із фронту надіслав,<br /> В якому написав<br /> Велику всім підтримку<br /> І що вже може взимку<br /> Повернеться до них.<br /> Калина в Бога все молила,<br /> Щоб обійшла Карпа могила,<br /> Душею чистою стелила<br /> Прохід важких доріг,<br /> Щоб шлях його проліг<br /> На рідний свій поріг.
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
Сумна була земля<br /> Тієї Білорусі,<br /> Обірвані хати, спустошені поля,<br /> Виднілися навкруг здалля<br /> Ліси і болота...<br /> Голодна, боса дітвора<br /> Стояла повз доріг,<br /> У їх батьків в очах<br /> Кривавий смуток ліг.<br /> Уже десяток днів<br /> Карпо в шинелі брів<br /> По цій землі<br /> В погонах руського солдата,<br /> Під прапором страшного супостата,<br /> З орлом, що свої голови<br /> І лапи розтягав,<br /> Немов би мав<br /> Він право на чужі народи<br /> І не просив ніякої в них згоди,<br /> А хижі кігті у їх тіло застромляв.<br /> І Білорусії народ упав,<br /> Як жертва повної руїни.<br /> Та в образі Карпо вже мав<br /> Народ своєї України,<br /> Що разом з білорусами стогнав<br /> В ярмі хижацького орла.<br /> Оберігаючи святиню трону,<br /> Який стояв на злиднях і кістках,<br /> Так не підходила оця ворона,<br /> Що значила орла,<br /> Імперії Росії, як тирана,<br /> Що завжди дикою була.<br /> — Їй до лиця би підійшла<br /> Голодного шакала морда.<br /> На ці думки Карпо всміхнувся,<br /> На прапор ще раз повернувся<br /> І далі йшов по скривдженій землі.<br /> Ліси старі навкруг лежали,<br /> Їх колом обступали<br /> Вязкі топнисті болота.
Траншея в нього була не проста,<br /> Маскована дернистою травою,<br /> А стіни скріплені лозою,<br /> На стільки був сипучий цей пісок.<br /> Всю ніч і день ішли дощі,<br /> Осіння була прохолода,<br /> Військові мокли як хлющі,<br /> Не знали вже чи з'явиться нагода<br /> Хоч душу обігріти,<br /> Чекаючи, продовжували всі сидіти,<br /> Бо кожний знав,<br /> Що наступ "ворог" вже почав<br /> І буде тут з години на годину.<br /> Команда дана була всім<br /> Ні на хвилину<br /> Не покидати місць,<br /> Де всі займали оборону.<br /> Карпо переступав з ноги на ногу<br /> І боляче терпів цю прохолоду,<br /> Яка крізь нього проникала,<br /> Але ще більше не терпів вологу,<br /> Що тіло все собою огортала.<br /> У кілька раз шинель важкою стала,<br /> Обмотки враз<br /> Холодною гадюкою всі ноги звили,<br /> І ці малі краплиночки дощу<br /> Всю міць військову розтопили.<br /> Обнявши трилінійку,<br /> Вдивлявся він у присмерки лісів<br /> Крізь пасма цих дощів,<br /> Що землю заливали.<br /> В його уяві вже неслись<br /> Подільські села з гарними хатами,<br /> Потужні чорноземи<br /> З житніми ланами,<br /> Над ними хмарка пухом пронеслась,<br /> Упав десь перепел у жито,<br /> Яке морською хвилею пливло,<br /> Воно заквітчене було<br /> У колір диких маків.<br /> Приклавши руку до чола,<br /> Дивилася у степ Калина,<br /> Вона ж немов билиночка була<br /> І все його<br /> Легеньким помахом руки манила.<br /> І вовком враз його душа завила,<br /> А на очах блищала вже сльоза.<br /> Що робить там його сім'я,<br /> Живе там як без нього?<br /> І прошептав Калинине ім'я,<br /> Шукаючи спасіння свого.<br /> Рукою він відвів багнет<br /> І кинув трилінійку по під ноги.<br /> Пройшовши ці дороги,<br /> Чому він зараз тут?<br /> І в кого він збирається стріляти?<br /> Лише для того не повинен він орати<br /> І свою землю засівати,<br /> Дітей, кохану залишати<br /> І захищати тут своє ярмо,<br /> Довічним щоб воно було<br /> Для всіх підкорених народів?!<br /> Заради цього кинув він сім'ю,<br /> Прийшов у Білорусію святу<br /> Її у крові поливати?!<br /> А не прийшов щоб захищати<br /> На поклик гордого народу,<br /> Що в боротьбі шукає перемогу,<br /> А разом з білорусами гниє<br /> На цій украденій землі,<br /> Де все імперія приймає за своє,<br /> А діти їх малі<br /> Удома з голоду вмирають.<br /> Не дивлячись на те,<br /> Вони тут захищають<br /> Злодійські наміри великі<br /> І ці закони дикі,<br /> Щоб дальше всім ходити у ярмі.
Карпо наслухався вже тут<br /> Про той великий гурт,<br /> Що Ленін лиш тепер зібрав,<br /> Більшовиками їх назвав,<br /> Бо він давно чекав на пору цю,<br /> Коли імперію усю<br /> Почне розвал крушити,<br /> Тоді вже Ленін зможе захопити<br /> Це хитке кермо<br /> І вже по новому воно закрутить<br /> Й розпаду і розвалу не допустить,<br /> А навпаки, ще доведе,<br /> Що тільки те,<br /> Що створено в Росії<br /> Єдиний вірний шлях і всі надії<br /> У цьому всі народи запозичать,<br /> Панів, попів всіх знищать,<br /> Бо шляху іншого нема.<br /> Росія прикладом сама<br /> Спроможна всім народам світу<br /> Таку проводити освіту<br /> І повести у рай<br /> Земного щастя і багатства.<br /> І хитрість ця Росію збереже<br /> І всі народи приведе<br /> Її у жертву.<br /> В розмовах тих Карпо все відчував,<br /> Що він на жаль не мав<br /> Достатньої освіти,<br /> Бо України не всі діти<br /> Могли за партою сидіти в школі,<br /> А босі й голі<br /> Повинні були працювати,<br /> Щоб сім'ям виживати.<br /> Та й в школі не добра учили,<br /> А лише царя хвалили,<br /> І Бога все молили,<br /> Щоб імператори щасливо жили.
На цих думках Карпо здригнувся,<br /> Бо по траншеї вже почувся<br /> Шум офіцерського плаща<br /> І кроків гул.<br /> Ще мить і він побачив що це був<br /> Сєргєєв, їх поручник з роти.<br /> Карпо вже струнко став навпроти,<br /> Але поручник помахав,<br /> Мовляв, не треба,<br /> Промовивши, що є така потреба<br /> Покликати сюди<br /> Кількох солдат із роти,<br /> Що тут сусідньою була.<br /> Наказ Карпо цей виконав сповна<br /> І знов стояв, де мав стояти,<br /> А поряд з ним почав збирати<br /> Поручник всіх простих солдат,<br /> Щоб прочитати їм "Іскру".<br /> І блудну ту мету<br /> Що-дня нав'язував Карпові.<br /> А з ним і Вдовін, капітан,<br /> Що теж перебував у змові.<br /> В своїй розмові<br /> Весь час казав Карпові,<br /> Щоб той до дому йшов<br /> І там знайшов<br /> Соц-демократів своїх,<br /> Де нове військо вже формують<br /> І швидко побудують<br /> Соціалізм на Україні,<br /> І що у Києві вже є<br /> Готовий до роботи уряд в "тіні"<br /> — Грушевський, Винниченко і Петлюра,<br /> Що то не авантюра,<br /> А вже сформована структура.<br /> Ці прізвища той капітан<br /> Так часто повторяв,<br /> Що їх Карпо вже добре знав<br /> І що вони, як Ленін у Росії<br /> Заберуть владу тут на Україні,<br /> А потім і по всьому світі<br /> Революцію почнуть,<br /> Коли таких людей і там знайдуть.<br /> Тоді для всіх настане така доля<br /> Коли і щастя буде і достаток й воля,<br /> Але щоб швидше повалити ката,<br /> Карпо повинен кинути цей фронт,<br /> Підняти всіх, сусіда, друга, брата,<br /> І в військо українське всім вступити,<br /> Щоб разом бити<br /> Усіх попів й панів.
ЧАСТИНА П'ЯТА
Четвертий рік<br /> Карпо не був у дома,<br /> Він солодко ступав<br /> По рідній і святій землі<br /> І господа благав,<br /> Що вже послав хвилини ті,<br /> В які він бачить рідну землю,<br /> Вдихає поля широчінь<br /> І серцем чує глибочінь<br /> Святої рідної землі.<br /> На скільки дорога вона,<br /> Лише в розлуці пізнаєш сповна,<br /> Тоді свідомістю сприймаєш,<br /> Без неї і життя не маєш,<br /> Живеш тільки тоді,<br /> Коли по ній ступаєш.<br /> Карпо спустився на коліна,<br /> Душа у нього мліла,<br /> Руками притулився до землі.<br /> Як діти гладять ще малі,<br /> Так він погладив по траві,<br /> А потім приложив свої долоні<br /> На сиві скроні<br /> І це тепло землі до серця відчував.<br /> Чим дальше йшов,<br /> Тим крок твердішим все ставав,<br /> А під ногами вже блищав<br /> Мороз іскристої роси<br /> — Грудневі дні пішли<br /> Сімнадцятого року.<br /> Багато днів блукав він по дорогах,<br /> В думках до свого йшов порогу,<br /> В старих вагонах прозябав,<br /> І дощ, і вітер зустрічав<br /> Його посеред поля,<br /> Сьогодні ж досвіта щаслива доля,<br /> Його до дому вже вела.<br /> На своїй станції у Волочиську він зійшов<br /> І не чекаючи світанку,<br /> У темряві він кваплячись пішов.
На пагорбі стояв Карпо,<br /> В долині озеро й село<br /> Огорнуте в ранковій прохолоді,<br /> Лиш чувся гуркіт на цегляному заводі,<br /> Та із броварні дзвін фляшок<br /> Розносився кругом.<br /> Болоня все покрилося туманом,<br /> І там, в долині яром<br /> Немов би ковдрою укрилась,<br /> Спокійна Тарнорудка,<br /> Що поміж верби зачепилась<br /> І спала ще у своїх берегах.<br /> В селі, в окремих коминах<br /> Клубочився густий ранковий дим<br /> І разом з ним<br /> Село почало просипатись.<br /> Карпо ліворуч глянув,<br /> Де в смутку цвинтар їх стояв<br /> І тут згадав,<br /> Як він на фронті зустрічав<br /> Далекого сусіда свого,<br /> Стійкого і сміливого такого,<br /> Який тоді йому сказав,<br /> Що батько років два як вмер<br /> У муках й голоді він жив,<br /> А потім тиф його скосив<br /> І через рік за ним<br /> Померла мати.<br /> Чи то від туги, чи від мук<br /> Пішла небога спочивати,<br /> Весь вік привикла працювати,<br /> Не покладати в праці непосильній рук.
Ступаючи по мерзлій вже траві<br /> Він повернув на цвинтар,<br /> Де появилися ряди нові.<br /> Карпо ввійшов якраз туди,<br /> Де поруч тут разом були<br /> Могили двох батьків.<br /> На протязі прожитих всіх років<br /> Жили собі в любові,<br /> Вони і тут разом обоє,<br /> А на хрестах написано було<br /> Їх прізвище, ім'я,<br /> Що це сім'я,<br /> Коли родилися й померли.<br /> І туга душу огорнула,<br /> Перед очима промайнула<br /> Дорога їх життя.<br /> Карпо згадав як ще дитиною малою<br /> Водила мати за собою<br /> Його в поля<br /> І вже хлопчиною малим косив,<br /> В'язав снопи, волами все возив,<br /> А потім молотив.<br /> І дика праця на той час<br /> Дитинство все забрала,<br /> І непосильною ставала<br /> В його дитячі ті роки.<br /> Лише добром у серці проростала<br /> Ця ласка материнських рук,<br /> Що гладили його,<br /> Коли лежав замучений на лаві<br /> І гоїв мозолі криваві.<br /> Сувора ласка батька<br /> Йому вселила в душу волю,<br /> Нести важку селянську долю.
Втираючи сльозу шинельним рукавом<br /> Карпо заплакав як дитина,<br /> Здавалось, батькова могила<br /> Не зможе тугу цю ввібрати<br /> І вже не встане його мати<br /> І як колись не приголубить,<br /> Рукою не зітре сльозу<br /> Солдатську, не дитячу,<br /> Криваву цю, гарячу!
З горбка спускався у село,<br /> Біля хреста підняв чоло,<br /> У грудях все стиснуло,<br /> Що стукіт серця чути було,<br /> Любов до милої його несла,<br /> В очах мить зустрічі пливла.<br /> Карпо із вдячністю подумав:<br /> "Що Ленін владу взяв<br /> У Петербурзі, їх столиці<br /> І військо все порозпускав,<br /> І ось він вже ступав<br /> Дорогою свого села!"<br /> Не кваплячись, тремтячою рукою<br /> Ворота скривлені відкрив,<br /> І якось на подвір'я боляче ступив,<br /> В безсиллі зупинився, став,<br /> На землю торбу ту поклав,<br /> Яка пройшла із ним боями,<br /> Великими фронтами<br /> І поглядом усе навколо розглядав.<br /> На хаті стріха солом'яна почорніла,<br /> Покрилася копицями із моху,<br /> А на хліві здалля біліла<br /> Маленька латка із нових сніпків,<br /> Де сам колись хотів<br /> Пригнилі поміняти.<br /> Він завжди уявляв,<br /> Як буде двері дому відчиняти,<br /> А тут вони зовсім відчинені були<br /> І чорна прірва заглядала в сіни,<br /> Яку підкреслювали стіни<br /> Своєю білизною.<br /> І двері вже відчинені у хлів,<br /> Карпо відразу зрозумів,<br /> — Калина рано так ходила<br /> І все робила,<br /> Щоб з всім упоратись за день.<br /> Не встиг через подвір'я перейти Карпо,<br /> Як на порозі він побачив вже Калину,<br /> В руках її було відро,<br /> Де парувало тепле молоко.<br /> Побачивши Карпа,<br /> Пустила його з рук вона,<br /> — Відро упало,<br /> Струмком біленьким поплило<br /> Йому до ніг.<br /> І тут в хліві на той поріг,<br /> Ніби підкошена, Калина сіла.<br /> Вона вся побіліла<br /> І мовити нічого не могла.<br /> Карпо на свої дужі руки<br /> З порогу підхопив Калину,<br /> Немов оту билину<br /> До себе ніжно пригорнув,<br /> — Її він вірність враз відчув.
Весь день Карпо сидів на лаві,<br /> По черзі на руках дітей тримав,<br /> А старшим все розповідав,<br /> Яка війна була,<br /> Як ворог в них стріляв,<br /> Як кров текла<br /> Полями на фронтах,<br /> Як у боях<br /> Калічили людей.
Коли земля запахла вже весною,<br /> Карпо заліз в роботу з головою,<br /> Руками жадібно тягнувсь до плуга,<br /> Які чотири роки зброю пронесли.<br /> Але не встиг Карпо все поробити<br /> — Його зумів нашвидку повалити<br /> Страшний проклятий тиф.<br /> Він марив дні і ночі,<br /> Калина не закривши очі<br /> Сиділа біля нього<br /> І все робила лиш для того,<br /> Щоб видужав Карпо й на ноги встав<br /> І вдвох вони хворобу побороли.<br /> Коли ж ходити він почав,<br /> Тоді лиш тільки взнав,<br /> Що в Києві при владі<br /> Є вже Центральна Рада,<br /> Що Україна військо своє має<br /> І Леніну допомагає<br /> Соціалізм у себе будувати.<br /> І тут у пам'яті стають сповна<br /> Відомі вже Карпові імена<br /> Петлюри й Винниченка.<br /> Коли ж закінчилась зима,<br /> Пішли чутки, що сарана,<br /> Яка цареві ще служила,<br /> Полками на Москву пішла.<br /> Та ці роздрібнені полки<br /> Ніколи не могли<br /> Найти державну ту опору,<br /> Вони всі царськими були,<br /> А цар не мав вже свого двору,<br /> І втративши державну свою суть,<br /> Його слова і дії вже нічого не несуть.<br /> Тому всі набрані полки<br /> Лиш покидьки були<br /> Для тих державних справ.<br /> А в той час Ленін вже зібрав<br /> Мільйони війська свого<br /> І не для того,<br /> Щоб царські сили всі розбити,<br /> А щоб надійно відновити<br /> Імперії Російської кордони.<br /> І як чума повзли ті ленінські загони,<br /> Та головна мета була одна<br /> — Забрати знову Україну,<br /> Бо лиш вона<br /> Прогодувати зможе цю нову країну,<br /> Тому захоплення її — це головна мета!<br /> І першим Харків впав,<br /> Який вже Ленін називав<br /> Столицею всієї України.<br /> Маскуючи ідейно свої зміни<br /> Імперія себе тим зберігала,<br /> Під гаслом цим війною вже погнала<br /> Усі українські полки,<br /> Петлюрівцями — так їх називала,<br /> Щоб для населення не українськими були<br /> Й не мали нації в своєму змісті.<br /> І розгромив не коронований той цар<br /> Імперської Росії<br /> Те українське військо й ті надії,<br /> В яких жили й наївними були<br /> По партії для Леніна брати:<br /> Грушевський, Винниченко і Петлюра.
У Тарноруді, одної літньої неділі,<br /> На тій поляні, в центрі у селі<br /> Зібралися усі,<br /> Діди, чоловіки і хлопці молоді,<br /> Щоби послухати тих односельців,<br /> Які були в Петлюрівських військах,<br /> Тепер же розбрелися по домах.<br /> Посеред кругу у військовому стояв<br /> Сам Головко Тарас<br /> І всім розповідав,<br /> Як він у Києві стояв<br /> В шеренгах нашого вже війська,<br /> Що в сотні комендантській був,<br /> Не те, що чув,<br /> — Що дня поряд собою бачив<br /> Усю Центральну Раду, наче,<br /> Це друзі всі його були,<br /> Які повірили і повели<br /> Народ свій у ярмо тирана.<br /> Фактично, це була забава<br /> Наївності її керівників,<br /> Де кожний з них хотів<br /> Побути трохи у раю.<br /> Дитячість ту просту<br /> Було вже перетворено в мету:<br /> Стару імперію морально оновити,<br /> А на престолі посадити<br /> Вже не царя,<br /> Щоб назва лідера була новою,<br /> Такою, що кличе за собою<br /> Усі народи в рай.<br /> І приховавши ту мораль<br /> За золоті слова надії,<br /> Хижак почав громити<br /> Всі українські мрії<br /> І Ленінська мета<br /> У дії вже була,<br /> Яка могла спасти життя<br /> Російської імперії старої,<br /> Лиш для якої<br /> Ідею нову треба дати,<br /> І всі повинні будувати<br /> Щасливий рай,<br /> А в назві зроблена заміна,<br /> Де була "Малоросія",<br /> Там пишуть вже "Радянська Україна".
Карпо прийшов до дому<br /> І місця не находив,<br /> Ніяк не міг повірити він тому,<br /> Що діялось кругом.<br /> Всю ніч не зміг заснути,<br /> А думав все над тим,<br /> Як таке може бути,<br /> Що дика та Росія<br /> Свій меч затуплений, старий,<br /> Насильства і розбою<br /> Зуміла замінити на новий.<br /> Але страшнішим було те,<br /> Ховаючи під маскою лице<br /> Народи між собою<br /> Посіяли велику смуту,<br /> Й ростять ілюзію набуту<br /> І душі черствіють в людей<br /> — В свідомість влито їм отруту<br /> Брудних, запутаних ідей!
І тут журба Карпа взяла,<br /> Як складність та<br /> Буде долатися його синами?<br /> Яку позицію займуть<br /> І як в життя підуть,<br /> Хоч бруду у серцях їх не бувало.<br /> Карпа найбільше турбувало,<br /> Щоб залишилися вони людьми,<br /> І вічно берегли<br /> Велику шану до людей<br /> І до високих тих ідей,<br /> Що кликали у бій всіх здавна<br /> І без вагань могли<br /> Здолати хижого тирана.<br /> Розумний і кмітливий Клим,<br /> Душевний, обдарований Максим<br /> Великі успіхи вже мають у навчанні,<br /> У батька й матері в пошані<br /> Ніколи їх не підведуть,<br /> А за собою поведуть<br /> Долати рабство і неволю,<br /> І кривдити народну долю<br /> Нікому більше не дадуть.
ЧАСТИНА ШОСТА
Червоне сонце впало за село,<br /> Багряний обрій засвітило,<br /> Карпо з Калиною у двох<br /> Як голуб'ята, мило,<br /> Вели розмову щиру<br /> Під хатою на призбі.<br /> Хрущі над вишнями гуділи<br /> І зрідка зорі мерехтіли<br /> На темній вже блакиті,<br /> А місяць щедро розсипав проміння,<br /> Немов би в золоті було усе подвір'я.<br /> Ішов вже тридцять п'ятий рік.<br /> І ще торік<br /> Карпо з Калиною лишились без землі,<br /> Їх поле у колгосп забрали,<br /> Лиш біля хати вони мали<br /> Город і невеличкий їх садок.<br /> Хоч хата досить вже стара,<br /> Та все-таки своя.<br /> Ходили разом на роботу<br /> І було мало в них турботи,<br /> Не стало більше хвилювати,<br /> Що треба в полі жито жати,<br /> Чи там його возити,<br /> Чи може молотити,<br /> А так собі пішов на день,<br /> Відбув той трудодень,<br /> Зробив якусь роботу,<br /> Яку дадуть,<br /> За неї трудодень запишуть,<br /> Аж коли рік мине,<br /> Ті дні до купи всі складуть<br /> І вже заплатять за усе<br /> Зерном по пару жмень<br /> За кожний трудодень.<br /> Бувало так, десятків кілька кілограм<br /> За всю роботу в рік платили.<br /> З весни садили<br /> Маленький свій город,<br /> А восени збирали.<br /> Всю зиму спочивали,<br /> Лише у день<br /> В колгосп ходили<br /> За мізер той робили.
Синів батьки вже поженили<br /> І дочки заміж вийшли всі.<br /> Хвалитись було нічим,<br /> Хоч Клим велику школу кінчив,<br /> На цілий весь район<br /> Став перший агроном.<br /> За здібності перед селом<br /> Трохима взяли головою<br /> Колгоспу їхнього села.<br /> І більшовицька партія уся<br /> На нього вже надію покладала,<br /> В свої ряди прийняла<br /> — Його руками будувала<br /> Соціалізму рай.<br /> Трохим і серцем, і душею<br /> Віддався справі вкрай<br /> І вже за цю ідею<br /> Він голову б віддав.<br /> З своєї хати<br /> Ікони всі повикидав,<br /> На стінах почіпляв<br /> Портрети Сталіна-грузина,<br /> Якому партія робила<br /> Святий уклін,<br /> Тому, що він<br /> Тиран був на престолі<br /> Імперії старої<br /> З години тої,<br /> Як Ленін той помер,<br /> Що спас імперію Росії,<br /> А всіх народів мрії і надії<br /> На волю — задушивши вбили,<br /> Поклавши до глибокої могили.
Карпо вже кілька раз<br /> Хотів з Трохимом говорити<br /> І хоч якось його змінити,<br /> Щоб міг любити<br /> Він своїх людей,<br /> Щоб в їх душі від тих ідей<br /> Він не труїв їх почуття святі.<br /> Але Трохим прохання ті<br /> Відразу відкидав,<br /> Бо був захоплений до краю<br /> У будівництві того раю,<br /> І на людей вже не зважав.<br /> А через рік<br /> Карпо у ліжку зліг<br /> Від болю у душі,<br /> Який йому вчинив<br /> Його Трохим,<br /> Той самий син,<br /> Що вірно так служив<br /> Обновленій імперії Росії.<br /> Саме Трохим провів роботу,<br /> Щоб до відправи, ще в суботу<br /> Всі храми, що народ поставив<br /> Закрити на замок,<br /> Бо хтось з Москви направив<br /> Такий наказ:<br /> Що церква, синагога і костел весь час<br /> Були розсадником<br /> Ворожого Москві націоналізму,<br /> Що шкодили вони соціалізму<br /> І розквіту його,<br /> Тому як ворога свого<br /> Москва заставить вмерти,<br /> З лиця землі все стерти,<br /> А то українці, поляки і євреї<br /> Не вірять у новітні ці ідеї,<br /> А свого Бога стережуть.
І тут Карпа Трохим,<br /> А разом з ним<br /> Ще кілька чоловік<br /> Прийнялися Москві служити,<br /> Святині ці ломити,<br /> Які роками будував народ.
Коли Карпо про це як взнав,<br /> Нічого не сказав,<br /> Бо зайвими були слова,<br /> А сам пішов туди,<br /> Де церква в них була.<br /> Брів берегом навскісь<br /> І смуток в очі вліз,<br /> Навгад ногами він ступав,<br /> Перечіплявся, ледь не впав,<br /> Бо стежки він не бачив.<br /> Він добре знав,<br /> Що звідси можна<br /> Своєї церкви бачити хрести<br /> І промовляючи що-разу<br /> "Господи прости!",<br /> Між вербами весь простір розглядав,<br /> А верби гіллям всім кивали<br /> І щиро відкривали<br /> Небесну лиш блакить.<br /> Карпо завмер на мить,<br /> Але на обрії села<br /> Ніяк він церкви не знаходив.<br /> Він дихати не міг,<br /> І вже не йшов, а біг.<br /> Коли ж майдан проліг<br /> Йому перед очима,<br /> Де церква їх була,<br /> То там уся вона<br /> Була в руїнах!<br /> В болоті хрест лежав,<br /> А куполи були побиті,<br /> Слізьми жінок від горя вмиті.<br /> Стояла лиш одна стіна,<br /> На ній мальована була<br /> Їх Матір Божа,<br /> Яка до неба руки підвела!<br /> Карпо її з дитинства знав,<br /> Коли у церкві з матір'ю стояв<br /> Дитиною малою.<br /> До неї, Матері Святої<br /> Він вперше хрест поклав<br /> Собі на груди,<br /> А всі дорослі люди<br /> Шукали в Ній своє спасіння,<br /> Та відчували Господа благословіння<br /> І це добра насіння<br /> Росло у їх серцях!<br /> З Калиною Карпо<br /> До неї йшли у юні роки<br /> І Матір Божа їхні кроки<br /> Любов'ю простеляла,<br /> У душі вірність їм вселяла,<br /> Кохання їх благословляла.<br /> Під нею тут з Калиною вінчався,<br /> На віки присягався,<br /> — І все оце святе<br /> Зруйноване їх рідним сином!
Карпо понурий йшов назад<br /> Не бачачи дороги,<br /> А його ноги<br /> Свинцевими були,<br /> Схиливши голову своєї сивини,<br /> У грудях біль<br /> Кривавими сльозами клекотіла,<br /> Душа його<br /> У серці непорушно мліла.<br /> Переступивши свій поріг<br /> Карпо відразу зліг.<br /> Лице зробилося блідим,<br /> В очах блищало забуття,<br /> Немов немає перед ним<br /> Ніякого життя.<br /> Почувши це,<br /> Прийшли сини.<br /> Через поріг ступив у хату Клим,<br /> А вже за ним<br /> Принижено і боязко ішов Трохим,<br /> Лише Максим<br /> У Києві ще вчився.<br /> Карпо у стелю все дивився<br /> І ніби їх не помічав,<br /> На привітання не сказав<br /> Ніякого їм слова,<br /> А повернувся до стіни.<br /> Розгублені сини<br /> Оба стояли серед хати,<br /> А в батька у ногах<br /> Зажурено сиділа їхня мати,<br /> До них ніколи не ступав до хати<br /> Важкого смутку плин.<br /> І в розпачі вже Клим<br /> Трохимові сказав:<br /> "Хто право дав,<br /> Щоб ти поганцю руйнував<br /> Культуру нашого народу<br /> І батька серце ранив?!<br /> Заради того зброду<br /> Ти Батьківщину зрадив!"<br /> Трохим, переступаючи з ноги на ногу,<br /> Як впійманий в кошарі вовк<br /> Із бідним виглядом замовк,<br /> А потім огризатися почав<br /> — По вовчому сказав:<br /> "Соціалізму ера наступила,<br /> І щоб його майбутнє будувати,<br /> Потрібно все минуле руйнувати,<br /> Що на дорозі в нас стоїть<br /> Усе старе, віджиле,<br /> Лиш комунізм — єдиний,<br /> Для всіх одну культуру побудує,<br /> Марксизм усі народи завоює,<br /> Росія їх усіх з'єднає<br /> Під Ленінським крилом,<br /> А зараз править тим кермом<br /> Наш батько Сталін,<br /> Який до перемог веде<br /> Всесвітнього завоювання революцій<br /> І вже ніхто, ніколи і ніде<br /> Не зможе хід той зупинити,<br /> Росії сила буде жити,<br /> Тому вона лиш поведе<br /> Усі народи світу<br /> У вічний рай,<br /> А тому кожний край<br /> Її повинен шанувати<br /> І долю їй свою вручати".
Карпо від слів тих застогнав,<br /> І серце зойкнуло в Калини,<br /> А Клим ужалений стояв,<br /> Ніби його батьків облили<br /> Бруднішим брудом на Землі,<br /> Немов його дідів могили<br /> Тим брудом засмітили,<br /> Злодійську руку занесли,<br /> Щоб знищити хрести,<br /> Під ними де діди спочили,<br /> В їх дітях душу всю убити,<br /> І вічними рабами поробити,<br /> Без пам'яті і честі,<br /> А бидлом в лесті<br /> Покірно сатані служити.<br /> Весь сполотнілий Клим<br /> Крізь зуби процідив:<br /> "Ти хочеш знишити руками<br /> Ту істину життя,<br /> Достойність кожної людини,<br /> Її душевні почуття?<br /> Так само тіло і душа<br /> Народжені своїм народом,<br /> Тому ти з своїм збродом<br /> Людське у людях хочеш вбити,<br /> Що означає — більш не жити<br /> Людині на землі?!<br /> Хто право дав вам нищити людину,<br /> Своєї нації святі перлини?<br /> Ніхто ж не вимагає,<br /> Щоб боронив ти свій народ,<br /> Буває безліч у житі незгод,<br /> Та кожного нас чесність заставляє<br /> На захист стати хоч своїх батьків,<br /> Але ти став на бік катів<br /> І батька рідного ти серце ранив,<br /> Щоб кат тебе не ганив, а хвалив,<br /> Що добре ти йому служив".
Карпо всю ніч у сутінках лежав<br /> І не стогнав, хоча душа боліла,<br /> У пам'яті його жевріла<br /> Ота свята надія,<br /> Що чув у Климових словах.<br /> І біль гасила його мрія,<br /> Яку в житті досяг,<br /> Що дав він людям Клима.<br /> Та Клим вночі не спав,<br /> А друга він свого підняв,<br /> З руїн достали дзвона,<br /> Щоби для церкви зберегти,<br /> Його рішили віднести<br /> На Святу гору над селом,<br /> І там тихенько закопали.<br /> Ще в давнину колись між терном<br /> Ікону чудотворну тут знайшли<br /> — Ісуса Милосердного з землі підняли<br /> І Храм із дерева тут возвели.<br /> З тих пір ікона ця село оберігала,<br /> Всіх зцілювала, лікувала,<br /> Ішли паломники до неї із усіх усюд,<br /> Весь немічний і хворий люд<br /> Ділився болем, прикладався,<br /> А потім йшов до озера<br /> І в ньому окунався, і очищався<br /> Як від хвороб,<br /> Так й від брудних думок.<br /> Ніколи, ні одна душа<br /> У цьому озері не потонула,<br /> А формою воно через віки набуло<br /> Стопи Ісуса із гвіздком на ній.<br /> З далека глянеш — як гвіздок<br /> Оцей маленький острівок,<br /> Де лебеді гніздяться рік за роком,<br /> А восени вже молодим новим потоком<br /> Летять в далекі ті краї<br /> Й несуть цю вість по всій землі.<br /> Ікони тої вже в селі нема,<br /> Бо знищити її прийшла чума<br /> — Кривава сатана червоного розбою,<br /> Вмиваючись людською кров’ю,<br /> Безжально душі людям спопеляла.<br /> Тому ікону через Збруч забрала<br /> Громада з Польщі християн<br /> І повернути обіцяла,<br /> Як тільки відновиться Храм.
В неділю вранці Карпо встав<br /> Бо завжди, звичку мав<br /> Босоніж входити на росяне подвір'я,<br /> На небі згасло вже сузір'я,<br /> Хоч свіжість віяла нічна<br /> — Була це ранішня пора.<br /> Лише ступив він кілька кроків,<br /> Як фіртка скрипнула за ним,<br /> А разом з тим<br /> Почув стурбованість Юстини,<br /> Що вийшла заміж за Устима.<br /> Давно вона його дружина,<br /> У них вже син родився<br /> Іще коли Максим не вчився,<br /> А зараз Тарасові, внуку їх<br /> Минав вже п'ятий рік,<br /> Якого так вони з Калиною любили<br /> І завжди говорили,<br /> Що із онука виросте сміливий чоловік.<br /> Юстина поспіхом так розповіла,<br /> Здійснилась їхня віра<br /> — Їх батько повернувсь з Сибіру,<br /> Де заслання відбув покірно<br /> За те, що мав коня і хлів,<br /> Тоді його зачислили до куркулів.<br /> Карпо з Калиною святково одяглися,<br /> Неділя все-таки була свята,<br /> Гостинців взяли і вина,<br /> Та й до сватів пішли,<br /> Що на сусідній вулиці жили.<br /> Ішов Карпо й ніяк не міг збагнути,<br /> Чому повинні бути<br /> Якісь там куркулі,<br /> Що мали шмат ріллі, коня, корову,<br /> Стодолу і комору,<br /> Вони ж за вік багатими не стали,<br /> Хоч чесно й важко працювали,<br /> А зараз всі їх прозивали<br /> Якимись куркулями,<br /> Та класовими ворогами.<br /> І треба ж видумать таке,<br /> Щоб всіх людей на класи поділити,<br /> Лише, щоб їм не дати жити<br /> У власній праці на Землі!<br /> А хто в цей клас попав,<br /> Дорослі і малі,<br /> — Русак усіх погнав<br /> На каторгу в Сибір.<br /> З Москви на низ спускали директиви,<br /> Щоб їх прислужники ловили<br /> Усяких куркулів<br /> І хоч би як хто не хотів,<br /> То вже "Трохими" зроблять все,<br /> Щоб їх лице<br /> Для партії було чистішим,<br /> З завзяттям із палким<br /> Знайдуть тих куркулів<br /> І всіх класують доти,<br /> Аж вже до-поки<br /> Не наберуть на кількість ту,<br /> В залежності яку,<br /> Пришлють з Москви у директиві.<br /> Коли взяли усіх<br /> Хто мав коня,<br /> Тоді вже брали тих,<br /> Хто мав корову.<br /> Коли і тих повивозили,<br /> Тоді на класи вже ділили<br /> Хто мав нові штани,<br /> А потім, якщо мав<br /> Аж дві сорочки,<br /> Хоч вік свій чорно працювали<br /> І хліб Росії постачали,<br /> Від голоду їм руки напухали,<br /> Батьки і діти в злиднях помирали<br /> У непосильному ярмі.<br /> Карпо в собі із болем кмітував,<br /> Що влада робить злочин дикий,<br /> Жорстокий і великий<br /> Проводячи процес<br /> Заради тих ідей,<br /> Що знищує людей,<br /> Які до праці схильні,<br /> Розумні і вродливі,<br /> А владу вже ввіряє тим,<br /> Яким і є його Трохим,<br /> Що бруд серед людей розводять.<br /> І більшовицький цей режим<br /> Не зупиняється ні перед чим,<br /> Що би у людях людяність убити<br /> І ними замінити<br /> На виродків людських.<br /> Карпо з полегшенням подумав<br /> — Імперію тим не спасеш,<br /> А неминуче принесеш<br /> Її законну смерть.
Зайшли у хату, привітались,<br /> Перехрестились до святих<br /> І сваха, тиха жінка,<br /> Чекаючи на них<br /> Накрила стіл уже в світлиці,<br /> Їх запросила сісти<br /> І вибачаючись, що змушена побігти<br /> На пасіку покликати старого,<br /> За стіл, до свата дорогого.<br /> І ось зайшов сам Яків з медом<br /> З яким Карпо<br /> Коли не були ще сватами,<br /> Місили Білорусії багно<br /> В осінні зливи,<br /> У рукопашний бій разом ходили.<br /> Смерть їм сміялася у вічі,<br /> Але вони усе ділили,<br /> Тоді ставало легше в двічі<br /> І віра вберегла життя<br /> Наперекір усім смертям.<br /> За роки ці важкі,<br /> Коли Карпо його не бачив,<br /> Він значно постарів,<br /> З лиця змарнів,<br /> Запались очі десь в чоло,<br /> Волосся біле все було,<br /> А постать до землі хилилась.<br /> По братськи обнялися<br /> І Яків тут пустив сльозу,<br /> І душі знову їх сплелися,<br /> Як в білоруську ту сльоту,<br /> Яку в боях на крові замісили,<br /> І вижили, хоч їх косило<br /> Свинцем і голодом, і тифом.<br /> — Російської імперії чума<br /> Здоров'я випила до дна!
Свати обоє посадили<br /> Калину і Карпа за стіл<br /> І чарку кожному налили,<br /> А потім довго говорили,<br /> Чи будуть мати урожай картоплі<br /> І як збиратимуть коноплі,<br /> Згадали про своїх дітей,<br /> Та говорили про людей,<br /> Що гинули на каторгах безвинно.<br /> Пригасла жвава їх розмова<br /> І знову туга чорна<br /> Покрила їм серця.<br /> Усі замовкли на хвилину,<br /> Поглянув Яків на Карпа,<br /> А потім на Калину<br /> І з важкістю душі зітхнув,<br /> Рукою чарку огорнув<br /> І з сумом вже повів свою розмову:<br /> "Мене забрали серед ночі<br /> І повезли в район,<br /> А там побачив все на власні очі,<br /> Не вірилось, що то не сон,<br /> — Людей усіх сортують,<br /> У камери розводять і катують,<br /> Це називається, вони будують<br /> Соціалізму рай.<br /> Мене у першу чергу запитали,<br /> Чи мав коня, а чи кобилу<br /> І хто розчісував їй гриву,<br /> А потім записали<br /> Що я куркуль і ще сказали,<br /> Коли б у мене ще була корова,<br /> Чи свиня,<br /> Тоді б уся сім'я<br /> В катівнях їх згнила,<br /> А так один я маю кару відбувати,<br /> За що, до нині я не знаю, свате!<br /> Від самої Москви аж до Уралу<br /> Ми землю міряли ногами,<br /> Нас підганяли батогами,<br /> Багнетами у боки нам штрихали<br /> І з люттю промовляли,<br /> Що контра ми і куркулі.<br /> Там рік були ми під землею,<br /> Руду копали і возили<br /> І так, під нею<br /> Знаходили свої могили,<br /> Безвинні, стомлені брати,<br /> Росії дикої раби.<br /> А я хоч кров'ю харкати почав,<br /> Але мовчав,<br /> Що би думок моїх не знали,<br /> Бо там таких вбивали<br /> За те, що саботують,<br /> Зумисно не будують<br /> Соціалізму рай.<br /> По цілих ночах я стогнав,<br /> А ранком вже мені сказав<br /> Їх наглядач<br /> Піти у новий гурт "ледач",<br /> Який повезли до Сибіру,<br /> Де мили золото, з піском породу сіру.<br /> Там каторгу поніс два роки,<br /> А потім занедужав трохи,<br /> Тоді зовсім упав.<br /> Коли тягли мене вже у могилу,<br /> Орисі брат мене впізнав<br /> І попросив віднести тіло в бік, в долину.<br /> Він каторгу там відбував,<br /> За те, що мав<br /> Корову і кобилу.<br /> Коли засипали могилу,<br /> То він мене забрав,<br /> Заніс, а потім вже поклав<br /> На свої нари.<br /> Пізніше я все взнав,<br /> Що він за мене догори<br /> Кудись папір писав,<br /> Був грамотний і дуже вже розумний,<br /> — Я ж розписатися не вмів.<br /> Коли на допиті мені папір давали,<br /> То замість слів<br /> Хрести одні стояли.<br /> Так брат Орисі мене спас,<br /> Хоча здоров'ям я весь згас,<br /> Та радий, що помру удома<br /> На своїй землі.<br /> І не шкода тепер мені,<br /> Що смерть швидку зустріну,<br /> А шкода, так мені,<br /> Що сина нашого Степана<br /> Юнцем погнали із села<br /> Лише за те,<br /> Що моя доля каторжна була.<br /> І він як песеня<br /> По світу бродить,<br /> Недавно написав що робить<br /> Якусь роботу на заводі<br /> У Златоусті на Уралі.<br /> Зате великі далі<br /> По службі відкриває наш Захар,<br /> Уся душа його лежить до них,<br /> Вже в партію вступити встиг<br /> І сам вивозить куркулів,<br /> Бо так хотів,<br /> Щоб кожний хлів<br /> В селі вже був колгоспним.<br /> Він вірний бригадир<br /> І ваш Трохим<br /> Для нього друг великий!"<br /> І Яків змовк<br /> І всі мовчали тихо,<br /> Зворушене їх лихо<br /> Гадюкою в душі повзло,<br /> Згасивши зустрічі їх радість.
Ішов Карпо додому<br /> З великим смутком на душі,<br /> Перед очима знову й знову<br /> Росли страхіття всі,<br /> Що змушений терпіти їхній рід.
У той же тридцять сьомий рік<br /> У листопаді, восени<br /> Закінчив Яків свій короткий вік,<br /> Який в житті не бачив втіх,<br /> А горбився на всіх<br /> Тих імператорів Росії,<br /> Що Україну їх душили<br /> І множили могили<br /> Її синам.<br /> Коли труна стояла серед хати<br /> І мертвий Яків в ній лежав,<br /> Карпо похнюпившись, стояв<br /> Серед великої родини.<br /> Рука маленької дитини<br /> Ласкала дідові холодні руки,<br /> Що працю в каторзі перенесли<br /> І щоб оці ось внуки<br /> В майбутньому щасливими були.<br /> — Це їх із Яковом Тарас,<br /> Що мав шість років лиш від роду<br /> І вже стояв він серед роду<br /> Біля цієї ось труни,<br /> Що забирала діда навіки.
Якось, на другий рік, весною,<br /> Коли ще сонце не зійшло,<br /> Великі відра взявши із собою<br /> Карпо по воду йшов,<br /> Навкруг все дихало весною,<br /> Та під ногами слизько<br /> Й мокро ще було.<br /> Туман криницю огорнув<br /> І застелив усю дорогу,<br /> Та в сутінках Карпо почув<br /> Якусь придушену і кволу<br /> У плачі молодицю.<br /> Поставив відра на криницю<br /> І тут відразу він впізнав,<br /> Була дружина це Трохима.<br /> Вона, побачивши Карпа<br /> У розпачі заголосила,<br /> Припала свекрові на груди<br /> І волю дала вже сльозам,<br /> А потім вже крізь зуби<br /> Родила звук страшним словам:<br /> "В ночі арештували нашого Трохима!<br /> Йому кайдани нап'яли і повели<br /> У загратовану машину,<br /> Та по селу взяли<br /> Ще не одну людину,<br /> Які їм вірними були.<br /> Я бачила як Якова, Захарка теж забрали ,<br /> Їх били і тручали,<br /> Страшні казали в слід слова,<br /> Коли за ними гратні двері зачиняли<br /> І повезли всіх до району<br /> З клеймом вже "ворога народу".
Карпові ноги підкосило,<br /> Поворухнутися не міг,<br /> У душу чорний смуток ліг,<br /> У голові, як молотами било.<br /> Останні дні з тривогою лягав,<br /> Бо ось вже рік,<br /> Як кожний місяць в ніч<br /> З села їх забирав<br /> Кривавий цей хижак<br /> По дві, або по три людини<br /> І без ніякої причини,<br /> А цього разу взяв аж п'ять<br /> Під цим же приводом страшним<br /> Якогось "ворога народу".<br /> І став вже зараз ним,<br /> Їм вірний до кінця, його Трохим.
А через день<br /> Карпо з Калиною між натовпом людей<br /> Протислись до дверей,<br /> Які катівню закривали,<br /> "Державною безпекою" її тут називали,<br /> Вони ж охороняли<br /> Імперії страшну і чорну силу.<br /> Ніхто не слухав їх і не пустили<br /> Вже навіть близько до дверей,<br /> І з вузликом харчів й речей<br /> Поміж будинками розгублені ходили,<br /> Де люди перелякані бродили<br /> По вулицях сумних.<br /> Здалека лиш дивилися у двір,<br /> Де хижий звір<br /> Ховав і катував<br /> Безвинних їх синів.<br /> Там дротом все обплетене було,<br /> В кутках стояло кулеметника гніздо,<br /> З якого дуло смерті виглядало,<br /> На вулицю лиш долітало<br /> Потужне гавкання служивого їх пса.<br /> Коли вже сонце взялося згасати<br /> І тіні довгі вулицю покрили,<br /> По гучномовцю наказали,<br /> Щоб люди всіх дітей забрали<br /> І вулиці щоб вільними були.
Дорогами, стежками і ланами,<br /> Схилившись в сумі люди йшли,<br /> То на руках несли, а то вели<br /> Малих дітей,<br /> Що житимуть поміж людей<br /> З клеймом синів і дочок<br /> Убитих "ворогів народу",<br /> Яким ніде не буде ходу,<br /> Аж поки Сталін не помре.<br /> А зараз люди кару цю терпіли,<br /> Ніхто не знав за що,<br /> У муках й крові всі кипіли,<br /> Життя і смерть ділили за одно.
Карпо з Калиною весну і літо проходили,<br /> По під в'язниці вже стежки зробили,<br /> Але їх плач ніхто і чути не хотів,<br /> Бо кожний у душі таїв<br /> Страшний той жах<br /> — Ніхто не знав, чи його прах<br /> У жертву теж не ляже,<br /> Якщо покаже<br /> Своє їм співчуття.
В цей же час Трохим<br /> Між смертю і життям<br /> В Проскурові лишався у катівні,<br /> А серед літа в липні<br /> Забравши з ліжка із самого ранку,<br /> — Таємно вивезли Захарка<br /> У Кам'янець в старі фортеці.<br /> Людей вже стільки навезли,<br /> Що всі вони<br /> Далеко не вміщались у в'язниці,<br /> Під них забрали там дзвіниці,<br /> І всі церкви,<br /> Всі піонерські табори,<br /> А "ворогів" тих все везли й везли.
Уже осінній день стояв,<br /> Трохим скалічений лежав,<br /> Увесь скривавлений,<br /> Не відчуваючи вже болю<br /> У камері нелюдського розбою.<br /> Він ледь стогнав<br /> Й дивився над собою,<br /> На це віконечко мале,<br /> Яке усе було обковане дугою,<br /> Немов гадюкою стальною<br /> Закуте в грати.<br /> За ними там на волі<br /> Росли як сестри, дві тополі.<br /> Проміння сонця кволі<br /> На вітрі їх листки полощуть,<br /> Що жовтими були,<br /> Здалось Трохиму, вони хочуть<br /> Забрати їх туди,<br /> Де простір і життя.<br /> Журливо всі гілки<br /> То нахилялися у грати,<br /> То відбігали геть,<br /> Не зупиняючись кивати,<br /> А він з напруженням дивився ледь<br /> І морщився від болю.<br /> В скаліченім до краю тілі<br /> Жевріло ще життя,<br /> Але не було сили вже терпіти ту сваволю,<br /> Його лишали вже останні відчуття.<br /> Із допиту його недавно знову привели<br /> І кинули сюди,<br /> Але на цей раз пам'яті не втратив,<br /> Його чомусь не катували<br /> І рук вже не ламали,<br /> Під нігті голок вже не пхали.<br /> А за столом сидів лиш комісар<br /> Із зіркою на рукаві,<br /> Трохимові кивнув він на стільці,<br /> Що перед ним стояли,<br /> Але побитий весь сидіти він не міг,<br /> А міг лише лежати,<br /> Тому він залишився так стояти,<br /> Біля стола.<br /> Свідомість в нього думка пройняла,<br /> Не може в муках він страждати,<br /> Їх краще смертю обірвати<br /> І зараз комісару розповість,<br /> Що у душі весь вік він носить злість<br /> Й ненавидить Росію,<br /> Що здійснював він свою мрію<br /> Її могутність підірвати,<br /> Що він їй ворог є,<br /> Тоді негайно обірве<br /> Свої нестерпні муки.<br /> Але про все оце,<br /> Хто факти дасть їм в руки?<br /> Ніхто так вірно не служив цій владі,<br /> Хоч все Поділля обійди,<br /> Тому ніхто не заздрить його "зраді",<br /> Хоч ти умри!<br /> І не знаходив він шляхів умерти,<br /> І катування він терпіти вже не міг!<br /> Коли ж собі на сміх<br /> Попав сюди за грати,<br /> Тоді себе він став картати,<br /> Що сам давав він згоду<br /> Хапати "ворогів народу",<br /> Які, як думав він, сиділи всюди,<br /> І вже були не люди,<br /> А лиш радянські вороги.<br /> Коли і він попав сюди,<br /> Тоді лиш істину він зрозумів,<br /> Якої більше вже нікому не розкаже,<br /> Що через нелюдів-катів,<br /> Мільйони тут людей поляже,<br /> Які вини найменшої не мали.
Але той комісар-гнобитель<br /> Не думав допиту робити,<br /> Він пальцем на папір вказав<br /> І сухо зачитав,<br /> Що ворог він народу,<br /> Тому йому немає більше ходу<br /> Туди, назад у світ.<br /> З-за столу кат той різко встав,<br /> Трохиму олівця подав і наказав,<br /> Щоб він на аркуші вказав<br /> Кого він знає з ворогів,<br /> Що ходять ще на волі.<br /> Трохим від люті весь вскипів<br /> І в бік йому зробив плювок.
Лежачи весь в крові на камерній землі,<br /> В останнє він кресав іскру своїх думок,<br /> Відкинув згадки всі сумні,<br /> Згадав, коли дитиною ходив в садок<br /> Весняної пори,<br /> Хрущі тоді в садку гули<br /> І вишні сипали на нього цвіту пелюстки,<br /> А потім мати підійшла,<br /> В лице його поцілувала, обійняла,<br /> Та в хату повела.<br /> Ці поцілунки на щоці вогнем пекли,<br /> Він руку протягнув туди,<br /> Лице він пальцями погладив,<br /> Які погрузли в липкість зла.<br /> Із жахом руку він відвів,<br /> Між пальцями повзла<br /> Густа і чорна кров,<br /> Яка вернула знов<br /> Його думки в реальний світ.<br /> По коридору кроки він почув,<br /> А потім захрипів засув<br /> В залізі кованих дверей.<br /> Йому слова наказу довели<br /> Й військових двоє повели<br /> Штовхаючи у спину,<br /> Спочатку двором,<br /> Потім в підземелля.<br /> Ішов Трохим широким коридором,<br /> А камери були ліворуч і праворуч.<br /> Ті, що праворуч<br /> — Великими й високими були,<br /> А ті, ліворуч<br /> — У ріст людей,<br /> Але не було в них дверей.<br /> Зрівнявшись з кліткою такою,<br /> Побачив він, як тут стіною,<br /> Де місце було дверям,<br /> — Прохід цей швидко мурували,<br /> А в камері стояли<br /> Впритул набиті люди.<br /> Трохим відразу зрозумів,<br /> Коли ці двері замурують,<br /> Тоді цим людям будуть<br /> Отруйний газ пускати<br /> І вічним сном всі будуть спати.<br /> Ще трохи він пройшов<br /> І там побачив,<br /> Що в камері у цій<br /> Лежали людські трупи<br /> Поскладані у штабелі до купи,<br /> Від низу і до стелі, здуті,<br /> Що місця вільного там не було.<br /> Трохиму наказали ті кати<br /> В таку сусідню камеру ввійти.<br /> Лиш кілька кроків він ступив<br /> І перед ним,<br /> У камері великій,<br /> Вже кілька трупів на землі лежало,<br /> А серед них чиєсь лице<br /> Скривавлене зівало,<br /> У крові рот то відкривало,<br /> Потім закривало,<br /> Свинець гарячий всю потилицю пропік.<br /> Трохим здригнувся, похитнувся в бік,<br /> А потім вже покірно впав<br /> На того, що зівав<br /> Скривавленим обличчям!
У середині шістдесятих років,<br /> Коли від кров'яних потоків<br /> Цей кат вже руки омивав,<br /> На своїх з'їздах рішення приймав,<br /> Що це були розстріляні невинні люди,<br /> Тоді в Проскурові<br /> Був спалах гніву всюди,<br /> З Поділля всього з'їхалися люди,<br /> Бо камери із трупами знайшли,<br /> Людей, які безвинно полягли<br /> Від рук червоного тирана<br /> І людська рана<br /> В душі великим гнівом запекла!<br /> Будуючи новий універмаг,<br /> Глибокий рів розривши на фундамент<br /> Великим тракторним ковшем<br /> В один момент<br /> Розкрилась камера одна,<br /> Яка уся була<br /> Заповнена тим мертвим людом<br /> — Їх було повно всюди.<br /> Людей тих потім розкопали,<br /> Але чомусь не дали<br /> Як і годиться поховати їх синам.<br /> Все міліцейством оточили<br /> І територію оббили<br /> Високим з дощок парканом,<br /> А потім ночами возили<br /> У Вінницю на фосфорний завод,<br /> Щоб ні єдиної могили<br /> Не міг возвести їм народ,<br /> Бо стане пам'яттю страшною<br /> І ката видасть з головою,<br /> Покаже всім його хижацький дух,<br /> Йому ж потрібний рух<br /> У напрямку покори,<br /> До гидкої потвори.
ЧАСТИНА СЬОМА
Гайвороння падало на сніг,<br /> Що до землі щільніше вже приліг<br /> І якось різко потемнів.<br /> За кілька днів<br /> — Віщулася відлига.<br /> Хурделиці усі вже відмели,<br /> Лютневі дні останні йшли,<br /> Який збирав потуги всі зими,<br /> Щоб мали силу ріки і струмки<br /> Весняного потоку.<br /> Кінчалася зима тривожного<br /> Вже сорок першого важкого року.<br /> Карпо у ці дні трохи занедужав,<br /> Бо кілька днів тому<br /> Носив він на гору<br /> З зерном мішки керівнику колгоспу<br /> І переніс тон п'ять мішків,<br /> І добре впрів<br /> Де протяги гуляли,<br /> Бо у корівнику завжди<br /> Там двері вибивали<br /> І не вставляли,<br /> Щоб добре було красти пашу,<br /> Хоча за цим дивились ястрибки.<br /> Давним давно повибиті шибки<br /> — Колгосп колгоспом завжди залишався.<br /> Горіла голова,<br /> Як дзвін вона гула<br /> І наче жару хто насипав в груди,<br /> Він біль терпів зціпивши зуби,<br /> Перед очима мерехтів весь світ.<br /> Карпо поволі вийшов з хати,<br /> Окраєць хліба не забув із столу взяти<br /> І в хлів пішов, щоб коровині дати,<br /> Бо ласку так його любила<br /> І відчуваючи що зляже з болем цим,<br /> Хотів, щоб ця худоба мила<br /> В останнє попрощалася із ним.<br /> Про стан свій не казав Калині,<br /> Щоб не журити очі милі,<br /> Але вона давно все знала<br /> Що діялось із ним, але в собі тримала.<br /> Сніг не скрипів у нього під ногами,<br /> Можливо він не чув,<br /> Бо цьвйогкало у вухах батогами,<br /> А в голові все дзвін той був.<br /> Ніяк не слухалися ноги<br /> Він ледь їх волочив,<br /> Здались високими пороги,<br /> Які вже не переступив,<br /> А нахилився до ноги,<br /> Її руками обхопив<br /> — Хотів піднести догори,<br /> Але перед очима все покрив<br /> Той біль, як чорна билина,<br /> Яким дзвеніла голова.<br /> Через поріг<br /> Карпо не впав,<br /> А вповз і ліг<br /> Глибоко непритомний.
Йшли перші березневі дні,<br /> Шибки маленькі всі<br /> Старої і низької хати<br /> Переставало покривати<br /> Морозяним сніжком.<br /> Весняне сонце стало прогрівати<br /> Стару хатину вже своїм теплом.<br /> Втиснувшись в хату через вікна<br /> Проміння сипалось в пітьмі,<br /> А то повзло вже по стіні<br /> Стираючи думки сумні,<br /> Малюючи весняні зорі<br /> І паростки життя ще кволі<br /> Вселяли дух весни,<br /> Яким повинно все рости.<br /> Карпо із стелі не спускав очей<br /> Не мовив вже речей,<br /> Лежав навзнак він мовчки в ліжку,<br /> Обличчя жовте наче свічка,<br /> Лише в очах іскрилося життя.<br /> А дочки поралися з матір'ю в хатині,<br /> Сини сиділи тут на скрині,<br /> Із батька не спускаючи очей.<br /> Клим тільки що з району<br /> Відправив лікаря до дому,<br /> Якого так просив,<br /> Щоб батька оживив<br /> І повернув слабого до життя,<br /> Але прощаючись, він Климові сказав,<br /> З такого стану вже немає вороття.<br /> Максим закінчив інститут<br /> І не далеко тут<br /> В сусідньому районі<br /> Він лікар головний.
Терплячи біль важкий<br /> Карпо не мав від цього більшої вже втіхи,<br /> Не міг він не радіти,<br /> Що лікарем його був син,<br /> А його Клим<br /> Вже разом з тим<br /> Був агроном в районі<br /> Знаний і відомий,<br /> Тому усі хліби, поля і коні<br /> Були в його руках.<br /> Приїзд їх звеселив Карпа.<br /> Вони оба<br /> Весь день сиділи біля батька.<br /> Коли вже сонце впало за жита<br /> Й настала та пора,<br /> Як сутінки повзуть у свою<br /> Нічну і тиху темноту,<br /> В хвилину ту<br /> Карпо дивився на Калину,<br /> Її очима кликав мило.<br /> Вона до нього підійшла,<br /> Сльозу утерла крадькома,<br /> Щоб смутку тим не принесла<br /> І з ласкою в очах за руку взяла,<br /> Губами притулилась,<br /> До нього ніжно нахилилась<br /> До жовтої холодної щоки<br /> І всім чуттям своїм відчула,<br /> Що це вже була<br /> Остання мить його життя!<br /> Ховаючись у забуття,<br /> Карпо здихнув: "Калино!"<br /> Таким його останній подих був<br /> І він уже не чув,<br /> Коли Калина билася йому на грудях,<br /> Вмиваючи його сльозами,<br /> Коли вона жіночими і милими руками<br /> Хотіла смерть від нього заступити,<br /> Коли у мертве тіло вже Карпа<br /> Хотіла те життя<br /> Своє йому вселити!
Роз'їхались зажурені сини<br /> І дочки розійшлися по домах,<br /> Сидить Калина вже сама<br /> І згадує усе життя,<br /> Яке у двох з Карпом прожили.<br /> Своїм коханням завжди дорожили,<br /> Як і самим життям,<br /> Вони його єдиним подихом прожили<br /> І пронесли аж до могили,<br /> В коханні цім дітей ростили<br /> І в праці муки пережили.<br /> Щаслива це була сім'я,<br /> Тому її ім'я<br /> В селі вже замінили<br /> І в "Карпусиху" охрестили,<br /> На стільки рідною була<br /> Для свого милого Карпа.
Вже двадцять другий день<br /> Червневий йшов,<br /> Максим сьогодні не пішов<br /> В лікарню на роботу,<br /> Бо у неділю без турботи<br /> Не поспішав вставати,<br /> А лежачи чекав,<br /> Поки буде ще спати<br /> Його дочка Дарина,<br /> Яка молодшою була від сина<br /> На років шість.<br /> Максим у вихідні<br /> Любив дочку трохрічну брати<br /> І Теплі ноженята цілувати,<br /> Та ставити собі на груди<br /> І підкидати догори,<br /> І щоб завжди<br /> Вона щасливою була<br /> Й здійснилася його мета,<br /> Бо дочку бачив він пілотом.<br /> Максим хотів щоби його сім'я<br /> І українське їх ім'я<br /> У похвальбах було не нижче,<br /> Тому дочка літатиме<br /> За всіх ще вище.<br /> А син Тарас мав особливу вдачу,<br /> Він так Максима дивував<br /> І той не знав,<br /> Чим все це пояснити<br /> І що казати, і робити,<br /> Коли настільки незвичайним він ставав,<br /> Талант у нього проростав.
Недільний ранок зіпсував<br /> Дзвінок по телефону,<br /> Який його зобов'язав<br /> З'явитись до району.<br /> Зібрався і пішов,<br /> Але він не дійшов, вернувся.<br /> Коли у хату він ввійшов,<br /> Дружині не всміхнувся,<br /> А був як хмара чорна<br /> У клопоті важкім.<br /> Дружина зрозуміла,<br /> Відбулася якась велика зміна<br /> У їхньому житті.<br /> Вона стояла як німа,<br /> Від страху зникли всі слова.<br /> Максим ступив посеред хати<br /> І мовив: "Почалась війна!"<br /> І ті слова<br /> Здалися пострілом гармати.<br /> В цей день<br /> Німеччина напала на Росію,<br /> Два хижаки плекали ту надію,<br /> Як би для себе підкорити світ.<br /> Коли була для них обох пожива,<br /> То ще її ділили,<br /> Коли вже між собою<br /> Польщу розтягли і розорили,<br /> І щирими сусідами були,<br /> Вони оба ішли вже по одній дорозі<br /> І не були у змозі<br /> У мирі жити,<br /> Або одне одному<br /> Ту дорогу уступити<br /> — Хижак один повинен жити!<br /> Така хижацька є природа,<br /> Де є розбій — не має згоди!
Максимові з райкому передали,<br /> Щоб він сьогодні йшов у військкомат,<br /> Його негайно відправляли<br /> Лікарем в військовий штат<br /> Спецокругу у Київ.
З полудня сонце вже спускалось,<br /> З шибок проміння відбивалось<br /> І гасло в зелені садка.<br /> Біля дверей стояла тінь густа<br /> Від величезного горіха.<br /> Під ним Максим сидів на лаві<br /> В оточенні сім'ї<br /> І пестив кучери доньки смагляві,<br /> І очі вже його сумні<br /> Дивилися на сина,<br /> Що поряд з ним сидів,<br /> А потім вже провів<br /> Йому по голові<br /> Тремтячою рукою;<br /> Вкриваючи лице сльозою,<br /> Дружина плакала за тим,<br /> Що більше не зустрінеться із ним.<br /> Максим підвівся з лави,<br /> Немов би то йому хто серце обірвав,<br /> Передчуття в душі казали,<br /> Що він в останнє тут стояв.<br /> Дружину і дітей поцілував,<br /> Від себе з болем відривав<br /> І швидко вийшов у подвір'я,<br /> Там хутко в бричку сів<br /> І коні рушили в перед,<br /> На повороті обернувся,<br /> Дружина й малюки дивилися у слід,<br /> В душі до себе усміхнувся,<br /> А потім зблід<br /> І зник за горбом його слід.
На третій день<br /> Максим до Києва прибув<br /> І тут відчув<br /> Військовий рух великий<br /> У паніці і безпорядку<br /> У день побачив авіаатаку<br /> Німецьких літаків<br /> І бомбові удари,<br /> І перші в цій війні пожари.<br /> Обов'язки свої службові<br /> Прийняв він у цьому розбої,<br /> Та у душі не міг він примиритись<br /> Із суєтою тих великих військ,<br /> Які у паніці усі перебували<br /> І хто чого хотів не знали<br /> — Навіть генерали.<br /> Машина рушила від штабу,<br /> Петляючи по вулицях сумних,<br /> А потім автомобіль летів<br /> По кручах Дніпрових.<br /> Максим свій погляд перевів<br /> На свого командира полку,<br /> Що перед ним сидів<br /> І в забутті куняв.<br /> Комдив обом їм наказав<br /> Прибути на військову раду<br /> Їх округу цілого,<br /> Можливо там знайдуть якусь пораду<br /> Від розладу страшного.
Там генерал рубав слова,<br /> Військова сухість в них була,<br /> Але в тім голосі Максим відчув,<br /> Що в Кирпоноса у словах<br /> Немов би сумнів був<br /> І на останок той сказав:<br /> "Північний фланг стоїть як і стояв,<br /> Його війська німецькі обійшли<br /> І на Москву всі сили повели.<br /> На південь, вниз<br /> По течії Дніпра,<br /> На лівий берег перейшла<br /> Велика група вражих військ.<br /> Німецька авіація кругом панує,<br /> Їх армія нам западню готує<br /> — Позаду нас мішок цей<br /> Скоро зашнурує.<br /> Даю наказ:<br /> Дивізіям всіх армій<br /> Негайно відступати всім на схід,<br /> Покинути місця їх дислокацій,<br /> Щоб максимальний був відхід!"
Вже з ранку мовчки<br /> Максим сидів із водієм<br /> Малопотужної півтонки,<br /> Повісив голову на груди<br /> Не засипаючи дрімав,<br /> А то в перед повсюди<br /> На довгу без кінця колону поглядав.<br /> Від довгого безсоння<br /> Всі очі кров'ю налилися,<br /> Зіниці втомою сплелися,<br /> Дорогою повзли війська.<br /> Ліворуч них ішла піхота,<br /> За ротою ступала рота<br /> Худих пригнічених людей,<br /> Не закриваючи очей<br /> Найбільш утомлені вже спали<br /> Йдучи в колоні.<br /> Від сильних навантажень<br /> Заіржали коні.<br /> Всі разом відступали,<br /> Щоб не лишитись в німців у полоні.<br /> Обабіч вщент забитої людьми дороги<br /> Великі танки поповзли<br /> І під свої залізні ноги<br /> Вони давили колоски<br /> Вминаючи зернини ці з землею.<br /> Ці мирні колоски<br /> Не дочекалися збирання у жнива,<br /> Лиш восени<br /> Не змах благаного серпа,<br /> А їх зім'яла сталь<br /> Що людям смерть несла.<br /> Колона другий день ішла<br /> Міняючи свій напрям руху,<br /> І таки не знайшла<br /> В оточенні ворожому проходу<br /> — Це був уже безвихідний котел,<br /> З якого степовий орел<br /> Не зміг би вже спастися.<br /> Тут, на оцих полтавських землях<br /> Що-дня стискалося кільце<br /> І в ньому військо все<br /> Густішало людським потоком,<br /> Чекаючи смертельного кінця.<br /> У другій половині дня<br /> Наказано було зайняти оборону<br /> У напрямку полтавських цих ланів,<br /> А з боку їм розкинулось болото,<br /> Якого край таїв<br /> Для війська явну смерть.<br /> Лиш спереду була надія,<br /> Де ворог сили всі зібрав,<br /> Та звідти долітав<br /> Смертельний звук страшної кананади,<br /> В повітрі чулись перегари<br /> Від бомб, снарядів.<br /> З боків дороги<br /> Були підвищення якісь розлогі,<br /> Які війська всі обліпили<br /> Ховаючись за них,<br /> Вони створили<br /> Для себе оборону.<br /> До болю притискаючись щокою<br /> До ручки кулемета,<br /> Максим дививсь перед собою,<br /> Де ворог мав прийти,<br /> Та бачив він одні степи<br /> Безхмарні і порожні.<br /> І раптом обрій,<br /> В який Максим вдивлявся<br /> На фоні половіючих хлібів,<br /> Чимсь чорним застелявся.<br /> І тут він зрозумів<br /> — На них лавина війська йшла,<br /> Яка їм смерть несла.<br /> Він чув, як скреготів<br /> Метал німецької броні,<br /> З хрестами сунули потвори ці<br /> На цих замучених людей.<br /> За танками ішла піхота,<br /> Як та голота,<br /> Собою землю вкрила,<br /> Яка ховалась за броню,<br /> А дальше землю всю<br /> Заповнили машини,<br /> Що дихали вогнем.<br /> Максим відчув у ті хвилини,<br /> Що вся земля хиталася під ним<br /> Від руху цілої армади,<br /> Й страшної кананади.<br /> Максим в одну секунду оглянувся,<br /> Бо бою вже кінець відчувся,<br /> Усе було в вогні.<br /> Солдати наші<br /> Повідривались від землі<br /> І пригинаючись до низу<br /> У тил собі побігли всі<br /> У напрямку болота.<br /> Максим давно вже зрозумів,<br /> Хоч як би хто хотів<br /> — Спасіння тут нема ніде<br /> Уберегти себе.<br /> Він знав, що тут було<br /> Велике скупчення їх військ<br /> Для різкого пробою,<br /> Яке могло прорізати своєю густиною<br /> Німецькі бойові ряди,<br /> Щоб вийти вже туди<br /> В ворожі ті тили<br /> І далі рухатись до фронту.<br /> Єдиним нервом почувався він,<br /> Вже чітко чувся дзвін<br /> Німецьких голосів<br /> І рвучко по боках наводив він приціл<br /> У цю страшну армаду,<br /> І все ніяк не міг добрати вже до ладу<br /> Якусь одну конкретну ціль.<br /> Від взриву в вуха вдарив біль<br /> І від напруження і жаху<br /> Безладно всі стріляли.<br /> Німецькі танки на секунду стали<br /> І навели сюди стволи,<br /> Які вогнем вже викидали<br /> Снаряди, що в повітрі свист підняли<br /> І тими взривами врізалися в ряди,<br /> Де в обороні всі лежали<br /> В такому згущені великім,<br /> Що ці снаряди попадали<br /> В живі людські тіла.<br /> Повітря кулі прошивали навкруги<br /> І підвестися догори<br /> Ніхто тут вже не міг.<br /> Зціпивши зуби в рів Максим заліг,<br /> Що сили на курок тиснув,<br /> Аж кулемет червоним був<br /> І руки вже самі<br /> Водили бризками вогню.<br /> Але в хвилину цю<br /> Максим відчув<br /> Удар стального взриву,<br /> І тіло полоснув<br /> Мільйонами голок,<br /> Снаряд взірвався близько так,<br /> Що приглушив його всі відчуття.<br /> Коли ж на мить<br /> Вернулось тіло до життя,<br /> Хотілося від болю вити,<br /> Навкруг валялися скривавлені тіла<br /> І вся земля червоною була,<br /> А він лежав чомусь вже боком,<br /> З під нього по землі потоком<br /> Текла червона і гаряча кров.<br /> Живіт був розшматований на двоє,<br /> Через скривавлене все тіло своє<br /> Максим побачив біля себе<br /> Свої кишки,<br /> Які на землю позвисали,<br /> Вони всі білими були<br /> І на повітрі парували.<br /> Кругом піхота німців йшла,<br /> Переступаючи через тіла,<br /> І тут перед собою<br /> Побачив він два чоботи чужих,<br /> Кишки він заступив рукою,<br /> Щоб німець не ступив на них ногою,<br /> Та перед ним<br /> Звисало дуло автомата.<br /> Не встиг це усвідомити Максим,<br /> Як з дула полоснуло вже вогнем,<br /> Гарячим і важким свинцем<br /> Прошило наскрізь груди,<br /> Обличчя, очі, зуби.<br /> Смертельний цей вогонь<br /> Навік згасив його свідомість<br /> І батьківське тепло долонь.
ЧАСТИНА ВОСЬМА
Серпневе сонце стало у зеніт<br /> І спека цього дня була нестерпна,<br /> Вирівнюючи спину в повний зріст<br /> Клим витирав з лиця сольоний піт,<br /> Втираючи його у свої скроні<br /> І знову запускав серпа,<br /> Згортав стебельце до стебла<br /> І затискав усі у жменю,<br /> А потім до землі їх нагинав<br /> І помахом единим жав,<br /> Тоді на сніп складав.<br /> — За ним вони у ряд лежали,<br /> По золотій стерні блищали.<br /> Клим кинув погляд на дружину,<br /> Яка далеко врізалась у жито,<br /> Вона ішла вперед, не розгинала спину,<br /> За все життя ніким не було бито<br /> Її рекорди у жнива.<br /> Внизу від озера війнула прохолода,<br /> Вона приємною була,<br /> А по під берег стали верби в ряді,<br /> Якісь спокійні і сумні,<br /> Вони все думали в журбі,<br /> Коли той вечір вже настане,<br /> Й пекти їх перестане<br /> Гаряче сонце із небес,<br /> Коли впаде воно і згасне.<br /> І верби ці стояли у терпцю,<br /> Не було ані вітерцю,<br /> Ніхто з них і листочком не порухав,<br /> Немов би кожний лист цю спеку слухав,<br /> Лише здригнулися листки<br /> Від скреготу металу,<br /> Де німці по дорозі<br /> У бік Соломни й Ріпни йшли<br /> На фронт, на схід, туди,<br /> Де здійснюється доля<br /> Великої жорстокої війни.<br /> Проходила дорога враз біля його садиби<br /> І навіть тих чужих пісень мотиви<br /> Скрізь шум і гул він чітко чув.
І в спеку цю<br /> Встромивши голову у спіле жито,<br /> Клим думав вже про волю ту,<br /> Коли Москву буде розбито,<br /> Чи зможе воля із руїн війни сюди прийти?<br /> І в дні вже не далекі ті,<br /> Чи зможе Україна внесок свій зробити<br /> Народів світу в прагнення святі<br /> — Хоч на своїй землі<br /> Мир для усіх здобути<br /> І вже на віки всіх розкути<br /> Від гноблення імперій тих чужих?<br /> Клим глибоко замислився над тим,<br /> Як шлях знайти,<br /> Щоб Україні принести<br /> Омріяну її синами волю,<br /> З кайдан щоб розкувати долю<br /> Знедолених батьків і матерів,<br /> Щоб їх синів<br /> Чужинець вже не гнав на страту<br /> І щастя щоб прийшло у хату<br /> До кожного із нас.<br /> У цей кривавий час<br /> Потрібна всім основа політична,<br /> Реальна і практична,<br /> Щоб привела народ до дії<br /> І принесла державність Україні.<br /> Він розумів,<br /> Одним бажанням цього не зробити,<br /> Хоч як би він хотів<br /> Хід цих подій змінити,<br /> Але рушійна сила в цьому — рух великих мас,<br /> Що визначає політичний час<br /> Морального і соціального їх стану.<br /> Натомість, ця війна зробила рану<br /> На душах у людей.<br /> Мільйони тих смертей<br /> Керують світом їх страстей<br /> У помсті за батьків, дітей,<br /> Між вибором жорстоким<br /> — Життям і смертю.<br /> Коли державності нема,<br /> То й війська свого теж не може бути,<br /> Тому сама війна<br /> Повинна дати в руки<br /> Для цього нам чужі війська,<br /> Що би російської імперії чума<br /> Знайшла собі могилу.<br /> Зламавши цій імперії хребет,<br /> Німеччини затупиться багнет<br /> І її сили занепадуть,<br /> Тоді усі підкорені народи стануть<br /> Фашистські стіни руйнувати,<br /> І людство стане волю здобувати<br /> Виходячи з того,<br /> Що США і Англія велику силу мали.<br /> Такі думки його не покидали.<br /> І цю основу він поклав в своїй програмі<br /> Стратегії військових й політичних дій.<br /> Клим чітко бачив в ній<br /> Єдиний вірний шлях,<br /> Який до перемоги приведе.<br /> І всім розказував про те<br /> На їх останнім зборі<br /> Організації за незалежність України,<br /> Яка районною була<br /> В глибокому підпіллі.<br /> Як доповів — пройшла дискусія широка,<br /> Коли ж настала ніч глибока,<br /> Його програму всі прийняли,<br /> Тоді і Клима вже обрали<br /> Підпілля того головою,<br /> Що ставило найбільшою метою<br /> Свою країну вільною зробити.<br /> На цій же раді вирішено було,<br /> Щоб Клим ввійшов в німецьке керівництво,<br /> Бо це дозволить<br /> Своє зробити видавництво<br /> В глибокому підпіллі<br /> Спочатку на Поділлі<br /> Фронт боротьби широко розгорнути,<br /> Який основою повинен бути<br /> Звільнення всієї України.
Вже кілька днів<br /> Підпілля це шукає<br /> Таких шляхів<br /> До влади німців на місцях,<br /> І якось не помітно, без підозри<br /> Просунути туди людину свою,<br /> Щоб цілого району<br /> Клим був вже головою,<br /> Що "старостою" німець називав.<br /> Раптовий оклик<br /> Думки у Клима обірвав.<br /> Він спину розігнув і обернувся.<br /> В його садку під гіллям яблуні стояв<br /> Маленький гурт людей<br /> І більшість з них були військові.<br /> У ремінцях на перехрест грудей<br /> В німецькій формі чорній<br /> З хрестом на грудях<br /> Стояв кремезний і високий<br /> Німецький комендант.<br /> Клим у думках зробив приціл глибокий<br /> І все відразу зрозумів.<br /> Він жита сніп підвів,<br /> Ударом в землю порівняв,<br /> Тоді його на бік поклав<br /> І серп свій застромив в солому,<br /> Дружині лагідно сказав,<br /> Що нині пізно він прийде додому,<br /> То хай вона спокійною буде.<br /> І Клим пішов стернею<br /> У напрямку людей,<br /> А йдучи вже межею,<br /> Він пса загнав у буду,<br /> Який гарчав як кат<br /> На незнайому жменьку люду,<br /> — Тепер його Пірат<br /> Дививсь покірно в Климів слід.
Вже другий місяць Клим<br /> Сидить в просторім кабінеті,<br /> А на стіні над ним<br /> В задертім з черепом кашкеті<br /> Із махом догори руки<br /> Висів німецький фюрер клятий,<br /> Який показував туди,<br /> Росія де була<br /> Й неволю всім несла.<br /> У погляді його світилася мета<br /> Неволю цю в Росії відібрати.<br /> Посада старости району<br /> Сприяла їхньому підпільному загону,<br /> Щоб добре входити в контакт<br /> З німецьким керівництвом,<br /> Передбачати крах Росії,<br /> Контролювати всі фашистські дії<br /> До їхньої мети,<br /> Коли і де повинні йти,<br /> Якої кількості війська<br /> І знати всю політику<br /> До українського народу.<br /> Достатньо вже освоївся наш Клим<br /> В своїй новій для себе ролі<br /> І разом з тим<br /> Він виріс, осмілів,<br /> Став рятувати людські долі,<br /> Дівчат і юнаків,<br /> Які хотів німецький комендант<br /> В Німеччину загнати,<br /> Щоб там робочі руки мати,<br /> Хоч Клим не мав на це вже права,<br /> Бо це була їх спільна справа,<br /> Яку не можна ставити під риск.<br /> На нього ж свої спричинили тиск<br /> В підпіллі на нараді,<br /> Рівняючи такі поступки зраді<br /> І Клим тоді принишк.<br /> Разів чотири в місяць<br /> Вони збирались у ночі<br /> І розбирали всі події ці,<br /> За тиждень, що на фронті відбувались,<br /> А потім нагинались<br /> Над мапою своєї України<br /> І вже шукали зміни,<br /> Які повинні привести<br /> До створення єдиного їх руху,<br /> Шукаючи дорогу до мети<br /> Об'єднання усього духу<br /> Святої боротьби.
Вже сорок третій рік ішов,<br /> В якому їх загін пройшов<br /> Тактичних змін.<br /> Потрібно також щось рішити,<br /> Наприклад, що робити,<br /> Коли ще в сорок першому<br /> Москва не впала,<br /> А в сорок третьому<br /> Вже точно не впаде<br /> І вся німецька справа<br /> Десь в сорок п'ятому умре,<br /> Коли буде<br /> Відкритий другий фронт,<br /> Щоб більшовизм спинити враз<br /> В складний для націй час.
Майже що-дня, як голова<br /> Приймав людей Клим з іншого підпілля,<br /> Що рухом своїм вкрило все Поділля.<br /> Найбільші він зв'язки тримав<br /> З Тернополем — сусідом.<br /> Розмови ці їм показали,<br /> Що організації їх мали<br /> Розколи політичних дій<br /> І не було вже місця мрій<br /> Всіх воєдино об'єднати.<br /> Не було в них єдиного керівника,<br /> Хто міг би ними управляти<br /> І міцно в руки взяти<br /> Ідею вірного меча,<br /> І повести до перемоги.<br /> А тут на жаль лише<br /> Доводиться шукати згоди<br /> Між тих розрізнених маленьких груп,<br /> Які зачахли у борні тій міжусобній<br /> І згас в них політичний дух,<br /> А їх дрібний військовий рух<br /> На авантюру був лиш схожий.<br /> Ці не керовані загони<br /> Поміж собою мітили кордони<br /> Своїх амбітних ватажків:<br /> Бандери, Мельника і Бульби,<br /> Де кожний з них хотів<br /> Здобути лиш для себе славу,<br /> Збираючи свою ораву<br /> Озброєних людей,<br /> Які не раз стрілялись між собою.<br /> Щоб укріпити право за собою<br /> Звільняти Україну.<br /> Фашизм цьому сприяв як міг<br /> І вміло підкидав<br /> Одному медовик, а іншому батіг.<br /> Клим вже тоді все зрозумів,<br /> Що це вело до нового ярма на довгі роки<br /> І він хотів,<br /> Коли іде війна ще поки<br /> Єдину розробити для усіх платформу,<br /> В стратегії і тактиці<br /> Створити для об'єднань цих єдину форму,<br /> Єдиний центр політичних і військових дій,<br /> Виходячи з реалій тих й подій.<br /> Але ті ватажки, що боротьбу вели за славу,<br /> На жаль, не спромоглись ні разу<br /> Второпати всіх політичних ситуацій,<br /> А гасла їхніх прокламацій<br /> Були дрібні,<br /> Не те, щоб керувати тим,<br /> Що сам вже розумів наш Клим.<br /> Котились всі ті ватажки<br /> До повного авантюризму,<br /> Військові метушливі дії їх<br /> Вели до самознищення і навіть бандитизму,<br /> На довгі роки ганьблячи ту суть<br /> Ідей, які несуть<br /> Велике прагнення до волі,<br /> Народу свого скривдженої долі.<br /> Клим твердо заявив<br /> Гінцям Бандери,<br /> Що він не розділив<br /> Їх ватажка манери<br /> Військову вести боротьбу<br /> Проти поляків, німців й росіян<br /> І всіх, хто лише тут стояв<br /> На землях України.<br /> А потім ще додав:<br /> "Німеччини поразка<br /> Без знищення імперії Росії<br /> — Це означає вже прихід її сюди,<br /> На землі України,<br /> Яка морально в перемозі цій зміцніє<br /> І вже на довго запряже<br /> Знедолений народ в ярмо,<br /> І поведе<br /> На поневолення других народів світу,<br /> Багнет до горла прикладе,<br /> Військовий створить свій кулак<br /> Для тих ознак,<br /> Що схоче світ завоювати.<br /> Розрізнені військові групи<br /> В загрозі знищення свого<br /> Не можуть бачити того,<br /> Лиш з-за причілка десь стріляти,<br /> Людей невинних убивати,<br /> Що на роботу до совєтів перейшли.<br /> І навпаки, дрібненькі дії ці,<br /> Терор і розстріли усі<br /> Без будь яких ідей<br /> Будуть направленні проти простих людей<br /> І їх сімей,<br /> І в своїй безпорадності<br /> Не зможуть їх вже захистити<br /> І волю в край свій принести.<br /> А ворог вічний наш<br /> Ці ваші всі нікчемні і безглузді дії<br /> Направить проти нас,<br /> І тим поставить нам велику перешкоду<br /> На нашому шляху,<br /> Тому дурницю ту,<br /> Що заважає нашому народу<br /> Свободу досягти,<br /> Ніколи не прийму!"
Весна настала за вікном<br /> Так несподівано, раптово,<br /> Паркан обсаджений бузком<br /> Незвично почорнів,<br /> Зимою ж наче ватою накритий він білів.<br /> З-під снігу вже земля видніла,<br /> А по ровах лежали в товщі ще сніги,<br /> Але й вони вже добре потемніли<br /> Від воронячої ноги.<br /> Повітря все просякнуте голубизною<br /> Весняної пори<br /> І до схочу земля напоєна водою.<br /> В бузку кричали горобці<br /> Зібравшися юрбою.<br /> — Такою ось порою<br /> Завжди любив з собою<br /> Клим міркувати в самоті.<br /> Але сьогодні<br /> Були часи не ті.<br /> Минав четвертий березневий день<br /> Сорок четвертого вже року<br /> І Клим дививсь на вулицю широку<br /> Через вікно із свого кабінету,<br /> Якою поспіхом тікали німці<br /> Вже кілька днів,<br /> Туди, в Тернопіль, що чекав боїв<br /> І повної розрухи.<br /> Клим знав,<br /> Що завтра мав<br /> Російський фронт прийти,<br /> Але не по шляху зі сходу,<br /> А по розливах броду<br /> Із півночі прийдуть.<br /> Стратегія так склалася війни,<br /> Тому то німці так тікають,<br /> А завтра ось сюди<br /> Прийде на зміну інший окупант.<br /> Лише зо заду зі стіни<br /> В фашистському кашкеті кат<br /> Манив ще помахом руки,<br /> Щоб йти на штурм Москви<br /> Німецький фюрер біснуватий.<br /> Клим добре розумів загрозу страти<br /> І що машини тої не здолати,<br /> Нічим вже він не зможе помогти<br /> У здійсненні мети<br /> Для їх святої боротьби<br /> У звільненні свого народу.<br /> А за вікном все йшли та йшли<br /> Густим дорогою походом<br /> Німецькі ці війська<br /> Знесилені війною,<br /> Міняючи собою<br /> Імперії вже інший лад.<br /> І Клим не мав куди іти.<br /> Пориви всі свої<br /> Для здійснення мети<br /> Її сини, як він,<br /> Життя гасили в боротьбі<br /> Багато вже віків.<br /> І тут, на рідній цій землі дідів<br /> Онуки і сини не мали місця!
На другий день із-за стола піднісся,<br /> Продовжував біля вікна стояти Клим,<br /> А по шляху вже перед ним<br /> Ішли не німці при здоровім тілі,<br /> А в бруді вже шинелі сірі;<br /> Лунали не німецькі вже слова,<br /> А чутно було вже російську мову<br /> З лайкою брудною.<br /> І різко за спиною<br /> Хтось двері відчинив,<br /> Дивився Клим перед собою<br /> І погляд шлях манив.<br /> Давно чекав він тих "гостей",<br /> Ніким не прошених до себе,<br /> Що сіяли мільйони тих смертей<br /> І тим собі поживу здобували.<br /> Із лайкою гидкою запитали:<br /> "...Німецький староста це ти?!"<br /> Клим же спокійно повернувся,<br /> Помітно ледь у собі усміхнувся,<br /> Він поглядом встиг пропекти<br /> Спустошені, злобливі очі капітана<br /> І вже розстрілював словами він тирана:<br /> "Я Ради голова за незалежність України<br /> — Ви ж ті, які принесли зміни,<br /> Що би нове було ярмо<br /> Солодшим від фашизму,<br /> Але ж воно<br /> Лише на колір інше!!!"
Старенька Карпусиха з вузликом в руках<br /> Сутулячись від болю у душі,<br /> По парканах,<br /> Сльозами вкритий погляд все водила,<br /> Де у будинку були ті,<br /> Які забрали її сина.<br /> Так кілька днів вона ходила<br /> З тим вузликом в руці,<br /> Військових всіх просила,<br /> Щоб передали ці млинці<br /> Для свого сина.<br /> Але у відповідь на те<br /> Її брутально обзивали<br /> І сина називали<br /> Посібником фашизму,<br /> Який Росії зраду спричинив.<br /> Але Калина добре знала<br /> — Клим справедливо жив,<br /> Його країна сином називала<br /> І він її як син любив.<br /> Таких Росія катувала,<br /> Що холуйом її він не служив,<br /> Що честь народу в ньому повставала.<br /> Кайданами затисли Климу руки,<br /> Та перетерпить він усі ці муки<br /> За незалежність рідного народу,<br /> Життя віддасть за перемогу,<br /> Щоб ворог вже не міг ніколи<br /> Неволити його народ.<br /> Чому тоді йому ці гади<br /> Клеймо чіпляють "зради"?<br /> — Народу й Батьківщині вірно він служив,<br /> Він ради цього і життя прожив,<br /> Щоб окупант по наших землях не ходив!
Прийшовши з ранку знову під паркан,<br /> Калина від людей почула,<br /> Що кат червоний оприлюднив план,<br /> Мета в якому була<br /> Тих "зрадників" сьогодні покарати.<br /> І ось вона стоїть вже на майдані<br /> Серед не злічених людей,<br /> Яких сюди пригнали,<br /> Щоб бачили усі і знали,<br /> Що кара кожного чекає,<br /> Хто до Росії вірності немає.<br /> Вже кулеметники навкруг стоять<br /> І вітер мотузки гойдає<br /> — Їх було п'ять,<br /> Під ними кат чекає<br /> Коли їх жертви привезуть.<br /> Калина вже не бачила нікого<br /> І гомону людей вона не чула<br /> — Боліло серце і душило горло,<br /> Усім єством вона під мотузками була!<br /> Не відчуваючи нічого,<br /> Не знала, скільки часу того перейшло,<br /> Але побачила, коли з машини п'ятеро зійшло,<br /> Що смерть прийняти мали.<br /> Хоч сніг лежав і холодно було,<br /> Вони в снігу стояли босими ногами,<br /> І руки зв'язані, по всьому тілі рани,<br /> Скривавлені, катовані усі вони були.<br /> Калина тут впізнала свого сина<br /> І вийшла трохи уперед,<br /> Сиву голівку не схилила,<br /> Голубкою робила лет<br /> У височінь блакиті,<br /> Щоб серцем материнським вкрити<br /> І заступити смерть.<br /> Серед усіх він упізнав її<br /> І гордо глянувши по людях,<br /> Він болі погасив свої<br /> І в материнських грудях<br /> Навіки залишив себе.
Під петлі лави кат поставив<br /> І силою заставив<br /> Тих смертників на них всіх стати,<br /> Уміло петлі став їм затягати,<br /> Лиш Клим всім тілом ката відштовхнув<br /> І сам на лаву став.<br /> Коли ж петлю йому той затягнув,<br /> Тоді вже Клим гукнув:<br /> "Мамо, бережіть себе!<br /> Вони мене...!"<br /> Та лаву кат під ним штовхнув<br /> І тіло його все<br /> Спочатку стрепенулося в петлі,<br /> А потім звисло у смертельній вже покорі.<br /> Калина на коліна впала,<br /> Нічого вже не відчувала,<br /> І тільки в Господа благала,<br /> Щоб смерть послав її.<br /> І зойк розбитої душі<br /> Зібрав у собі болі всі<br /> Тих материнських сліз,<br /> Що передчасну смерть своїх синів омили<br /> Й собою оповили<br /> Усе її життя наскрізь.
Наказано було три дні<br /> Тих трупів не знімати,<br /> Щоб міг цей жах усіх переконати,<br /> Таку ось кару кожний буде мати,<br /> Хто нехтує до вірності Росії.<br /> Але не це тримало тут Калину<br /> Всю ніч стояти на колінах<br /> В смертельну ту годину,<br /> Дивитися, як тут на стінах<br /> Гойдаються підвішені тіла.<br /> І материнський гнів<br /> По світу розлетів<br /> Вже проти нових тих катів,<br /> Які забрали волю<br /> І убивають всіх її синів,<br /> За те, що прагнули для своїх матерів<br /> Здобути ту щасливу долю!
Коли вже сонце встало<br /> Й промінням сльози освітило,<br /> Тоді Калини дочки підійшли,<br /> Взяли під руки й повели<br /> Безмовну матінку додому!
ЧАСТИНА ДЕВ'ЯТА
І знову дух імперії тут панував<br /> На землях України,<br /> Народ запряжений в новім ярмі стогнав,<br /> Та ще й терпів ці війни і руїни.<br /> У Тарноруді всі в колгосп ходили,<br /> Не маючи для себе а ні дня,<br /> А ні ночей,<br /> Не закриваючи очей<br /> В шлиї впрягалися самі,<br /> Або корову по ріллі водили,<br /> За ними босі діти їх ходили,<br /> На рідній їх землі<br /> У праці часто з голоду вмирали,<br /> І пухли з голоду їх діточки малі,<br /> В безсиллі засинали<br /> Під житніми снопами,<br /> Де бідні вдови жали,<br /> Удосвіта в'язали,<br /> Возили і носили<br /> Важкі пшеничні ці снопи,<br /> А по ночах їх молотили<br /> І Бога все молили,<br /> Щоб діти хоч жили,<br /> Які завжди голодними були.<br /> Також що-річно уряд заставляв<br /> Ще й позику державі підписати.<br /> — Не відробив, тоді належало до сплати<br /> Усе майно,<br /> Крім того, все воно<br /> Було обкладене податком,<br /> А хто садок свій посадив,<br /> То вже за кожне дерево платив,<br /> Тому сади рубали<br /> — Платити сили вже не мали.<br /> До того всього ще давали<br /> На рік встановлений всім план:<br /> Яєць державі здати, м'яса, молока.<br /> Коли б хто лиш посмів це з'їсти сам,<br /> То вже була б вся конфіскація майна,<br /> Або тягнули до так званого їх суду,<br /> Де на цю суму<br /> "Злочинець" мусить відробити.<br /> Як стало рук не вистачати,<br /> Тоді почали вже хапати<br /> По селах підлітків-дітей,<br /> Яких голодна смерть минула,<br /> Насильно забирали від сімей<br /> І в різні кінці направляли,<br /> І діти ці вже будували<br /> Великої Росії мрії<br /> — Індустрію на стільки піднести,<br /> Щоб можна було згодом повести<br /> Свої війська на інші вільні ще народи.<br /> А тих, кого по віку не забрали з дому,<br /> Хоч теж тут раю не було<br /> — Якщо малий ще був, то пас корову свою,<br /> А то снопи возив<br /> Як в день, так в ніч.<br /> А трохи старший — вже коней водив<br /> У кінній ще косарці,<br /> А хто стояв на молотарці<br /> І подавав снопи,<br /> Які він сам носив сюди.<br /> Були й такі,<br /> Що їздили із бочкою води,<br /> Щоб вивезти її на поле людям,<br /> Які в роботі були як воли<br /> Не маючи коли<br /> Напитися хоч раз на день<br /> Холодної криничної води.<br /> Сюди частенько приїжджав<br /> З району перший секретар,<br /> Який у владі жодного обмеження не мав.<br /> — Коли б кого впіймав,<br /> Що не працює хто,<br /> Або для себе колоски збирав<br /> Погублені в стерні,<br /> Щоб діти з голоду не вмерли,<br /> Тоді цей раб би рахував<br /> Сумні для себе дні,<br /> Бо у Сибір його б повезли.
Ось так в післявоєнні роки<br /> Міцніла ця імперія Росії<br /> І людство поки<br /> Плекало свої мрії<br /> Про мир на всій планеті<br /> — Тут на крові й смерті<br /> Новий кували меч<br /> Російської безмежної сваволі,<br /> Щоб ним рубати людські долі,<br /> Захопленим народам не віддати волі<br /> На цій святій землі!
ЧАСТИНА ДЕСЯТА
Трава зелена потемніла,<br /> Бо перші сутінки пливуть,<br /> Хмарина в небі посивіла,<br /> І води Тарнорудки вже несуть<br /> Сумного місяця проміння.<br /> Над срібною цією течією<br /> В задумі верби ще не сплять,<br /> Схиливши гілля у журбі стоять,<br /> Щоб жодним порухом листка<br /> Цю тишу не збудити<br /> І у воді цій не втопити.<br /> Стежина берегом повзла,<br /> Не знаючи куди й до кого<br /> Вона людей вела.<br /> Калина нею йшла,<br /> Торкаючись ногами об траву,<br /> Яка приймала вже росу,<br /> А промінь місяця розчісував косу,<br /> Що прогиналася на її грудях.<br /> Вона не оглядалася і йшла,<br /> Всім своїм тілом відчувала,<br /> Що з заді йшов Карпо,<br /> Про це душа її шептала<br /> І серце рвалось з хвилювання!<br /> Вона сама сюди пішла,<br /> Чекаючи на зустріч із Карпом,<br /> — Кохання стало наче сном<br /> І робить вже її рабою<br /> Не володіючи собою!<br /> Калина чує за спиною кроки,<br /> Цей звук об землю наростав,<br /> Хвилини ці здались як роки<br /> І ось коханий перед нею став.<br /> Калину ніжно він за руки взяв<br /> І гаряче всю пригорнув до себе,<br /> А потім п'янко так поцілував,<br /> Немов би увібрав усю її у себе<br /> І в жарі свого серця утопив.<br /> Калина тілом стрепенулась<br /> І всім єством відчула,<br /> Що це була Карпова кров<br /> І запах смерті, чад,<br /> Вона сахнулася назад,<br /> Побачила в Карпа розтяті груди<br /> З яких вже серце випадало<br /> — Стискаючи від мук цих зуби,<br /> Долонями закрила йому груди<br /> І в них почула серця стук.<br /> Не відриваючи від рани своїх рук,<br /> Вона на жах оцей дивилась,<br /> Як через пальці кров струмилась.<br /> Калина в муках цих здригнулась.<br /> Прокинувшись розкрила очі,<br /> Дивилася на стелю довго,<br /> Відходячи від болю цього,<br /> А потім підвелася,<br /> Перехрестилась до святих,<br /> Шукаючи спасіння в них.<br /> Хитаючись, приникла до вікна<br /> Зовсім старенької хатини<br /> — Її вже покидали сили.<br /> А за вікном<br /> Вже літнє сонце встало,<br /> Яке Калині нагадало,<br /> Що це були зелені свята<br /> В цей шістдесят і п'ятий рік<br /> Устелена панами хата,<br /> Обтиканий зеленим гіллям тік.<br /> І тут вона<br /> В думках звернулась до Карпа:<br /> "Ти кличеш вже мене?<br /> Подумав певно, що забула я тебе<br /> І тут сама я забарилась?"<br /> Калина скриню відчинила,<br /> Собі намисто почепила,<br /> Взяла одежу всю святкову,<br /> І вишиванку ту шовкову<br /> На себе вправно одягла,<br /> Зірвала квіти у саду,<br /> Городом стежкою пішла<br /> На цвинтар до Карпа.<br /> У цей святковий день<br /> Усе навкруг було чудове,<br /> Все дихало життям,<br /> Здалося, на Землі ніяке горе<br /> Не мало місця ані тут, ні там.<br /> Котило сонце по блакиті,<br /> Розсипавши своє проміння в житі,<br /> Цвіркун його перебирав ногою<br /> І ним сюрчав, немов струною.
Сидить Калина вже на лаві,<br /> Що тут на цвинтарі була<br /> Біля її Карпа<br /> І очі мружить від тепла,<br /> Від сонячного джерела.<br /> Калина встала, підійшла,<br /> Бур'ян з могили весь прибрала,<br /> А потім руку вже поклала<br /> На чистий грунт,<br /> Немов би тут<br /> Погладила свого Карпа<br /> І знов пішла,<br /> На лаву сіла<br /> І в мить у цю<br /> Душа в Калини заболіла<br /> І серце матері кричало, мліло<br /> Про смерть всіх трьох синів.<br /> Де їх хоча б одна могила?!<br /> Вона б її повила,<br /> Сльозами би обмила,<br /> І біль хоч трохи в землю цю втопила.
Вже років три тому<br /> Її з Москви листа прислали,<br /> В якому є пояснення, чому,<br /> Трохима сталінці забрали<br /> І написали,<br /> Що у Проскурові його і розстріляли,<br /> Як ворога народу,<br /> Але встановлено — ніяку шкоду<br /> Він не робив і чесно жив,<br /> Росії він кріпив могутність.<br /> — Помилкою ця смерть його була,<br /> Що сталінська чума<br /> У крові всіх топила,<br /> І партія це все вже засудила,<br /> І хай вона живе, як жила.<br /> Таке писання надійшло<br /> Не з тих причин,<br /> Що вже було<br /> Відношення імперії до цього інше,<br /> Природа її дика ще лютує гірше,<br /> А це був результат того,<br /> Що Сталін вмер,<br /> І місце те його<br /> На дикім троні<br /> Для себе рвали холуї<br /> І в цій новій основі<br /> Тих лідерів не називали вже царі,<br /> А генеральні партії секретарі,<br /> Яким отці святі<br /> Корону не давали,<br /> А там в верхах вони за неї воювали<br /> І хто спритніший був, її хто увірвав,<br /> — Той і безмежну владу мав,<br /> А конкурентів своїх брудом обливав<br /> І всі ставали в нього холуями,<br /> Своїх же ворогів робив він ворогами<br /> Від імені народу.<br /> У боротьбі за цю корону,<br /> Хрущов тоді дойшов до трону<br /> І щоб змести всі сталінські сліди,<br /> Сказав: " Ті вороги,<br /> Які мільйонами розстріляні були,<br /> Ніколи ворогами не були,<br /> А впали жертвами страшного культу!"
Після війни,<br /> Коли верталися чужі сини<br /> З війни додому,<br /> Максима з фронту не було,<br /> А вже по тому<br /> З Москви прийшов лише папір,<br /> Що він ще в сорок першому загинув.<br /> А місце, де Максим скінчив життя<br /> Калина так й не взнала.<br /> Всі материнські почуття<br /> Вона з любов'ю переклала<br /> На Тараса ― онука дорогого,<br /> Який без батька свого<br /> Зростав у неї на очах.<br /> Тарас ― єдина радість для Калини,<br /> Що залишилася від усієї їхньої родини.
А цього року осінь була золотою,<br /> Якоюсь особливою була вона,<br /> Так дивовижно вся світилась жовтизною<br /> І важко так зажурено стара верба,<br /> Схилившись над водою,<br /> Прощалася немов би із собою<br /> І наче світ хотіла залишити.<br /> Калина не могла вже ні ходити, ні робити,<br /> Із кожним днем все більше відчувала,<br /> Що її сили в ній згасають<br /> І тіло хворе покидають,<br /> Тому листа послала,<br /> Що би не гаяв він ні часу,<br /> Потрібно вирватись Тарасу,<br /> Бо дуже хоче попрощатися із ним.<br /> І кожен день Калина все сиділа<br /> Біля маленького вікна,<br /> І хата в смутку зовсім почорніла,<br /> Вона й сама вся чорною була<br /> І все дивилася туди,<br /> На шлях її життя,<br /> Де мав Тарас іти<br /> Й з собою принести<br /> Останній спалах щастя на її віку.<br /> Так цілий день очей не відривала<br /> Калина від того шляху,<br /> А все чекала, та чекала,<br /> Аж поки ніч не впала.<br /> На другий день вставала<br /> І знов біля вікна сідала,<br /> Коли зоря ще не згасала<br /> І сутінок ще у кутках стояв.<br /> В чеканні важко день минав<br /> І так все день за днем<br /> Вогонь душі її згорав.<br /> Одного дня принесли телеграму,<br /> Що із відрядження Тарас вже їде з БАМу<br /> — За тиждень буде біля неї.<br /> Калина лічить дні,<br /> Які усі однакові такі<br /> Були нудні та довгі.<br /> Здавалось, муки всі вже пережиті<br /> — Через два дні приїде мій Тарас,<br /> Але шляхи з вікна ці биті<br /> В цей день побачити вже не змогла:<br /> Вся висохла була<br /> І сили більше вже не мала<br /> Сидіти щоб біля вікна.<br /> Поклали дочки її в ліжко,<br /> Вона ж не зводила очей<br /> У хаті з тих старих дверей,<br /> Що зараз ось відчиняться вони<br /> І на порозі з'явиться її Тарас,<br /> Але вони німими все були<br /> І так в останнє погляд згас<br /> Калини на дверях її старої хати!
Тарас! Онук її єдиний<br /> В останню мить до неї не прийшов,<br /> Бо був в відрядженні далеко.<br /> В той час бабусі лист його знайшов,<br /> Тоді все кинув й полетів додому,<br /> Селом не йшов, а біг,<br /> В душі себе картав все знову й знову,<br /> Що він не зміг<br /> Відразу ж до бабусі прилетіти.<br /> Тарас переступив поріг,<br /> Калина вже покійною лежала,<br /> А на обличчі смуток той проліг,<br /> Коли вона його чекала,<br /> Але і мертвою вона його благала,<br /> Хоч подих її згас,<br /> Щоб підійшов її Тарас<br /> І руки їй зігрів своїм теплом,<br /> Щоб він своїм чолом<br /> Схилився тут над нею.<br /> І на колінах з жалем він стояв<br /> Де спочивала бабця мила,<br /> Слова молитви в голос промовляв,<br /> Яку вона його навчила,<br /> Життя і смерть він в серці<br /> З болем відчував.