Згадай того, хто любострастя<br />
Здолав у небезпечну мить<br />
І, люблений, відрікся щастя,<br />
Щоб честь твою не поганьбить.

Твій зір, сп'янілий од кохання,<br />
До трепетних грудей манив,<br />
Але благальне те зітхання<br />
Збороло дикий мій порив.

О! Все я втратив у ту пору,<br />
Тебе рятуючи, аби<br />
Ти не зазнала ні докору,<br />
Ні каяття, ані ганьби.

Проте зломовники вселюдно<br />
На мене зводять поговір:<br />
Мовляв, любов його облудна,<br />
Ти серцю лживому не вір!

Хай був із іншими який я,<br />
Тебе ж зберігши, пресвяту,<br />
Благословляю нині й ім'я,<br />
Й душі твоєї чистоту.

Якби, о господи, раніше<br />
Тебе чистішим я зустрів,<br />
Коли і ти була вільніша,<br />
І я вартніш твоїх чуттів!

Тож світ цей суєти, облуди<br />
В годину обійди лиху:<br />
І наша випроба хай буде<br />
Остання на твоїм шляху.

Моя ж душа, давно погубна,<br />
Лиш здатна інших погубить:<br />
Нам стрітись в світі — перелюбну<br />
Надію вдруге запалить.

Бо світ цей не приносить щастя,—<br />
Я в тому впевнивсь на собі,—<br />
Тут полюбити — значить впасти,<br />
Улігши сорому й ганьбі.

Чарівна, юна, небувала,<br />
Що в мирній самоті зросла,<br />
О, скільки б в світі ти спіткала<br />
Спокус і підступів, і зла!

Прости! Своїм шаленством нині<br />
Я визвав на лиці твоїм<br />
Благальні сльози ці невинні,<br />
Щоб вже повік не литись їм.

Од мук, страждання я не скоро<br />
Знайду в цім світі супокій.<br />
Хоч як судила б ти суворо,<br />
Та я на вирок жду м'який.

Коли б не так любив я вірно,<br />
То й втрату легше б міг нести.<br />
І не страждав би я безмірно,<br />
Якби була моєю ти.

1813