Заснування Переяслава
Заснування Переяслава
(p. 993)
Пішов Володимир у наші Карпати,<br /> Пішов він карпатських хорват воювати.
Не довго, мабуть, він війну ту тягнув<br /> І вчасно до Києва з військом вернув.
Тривожнії вісті зі сходу прийшли:<br /> Ідуть печеніги по той бік Сули.
Пішов Владимир проти них у поході,<br /> Зустрів їх над Трубежем на самім броді.
І став Володимир по сей бік ріки,<br /> По той печеніги стоять, як дрюки.
Не сміють ні ті на тамтой бік іти,<br /> Ні сі на сім боці шукати мети.
Ось князь печенізький приїхав к ріці,<br /> До Володимира слова рік отсі:
"Пусти свого мужа, сильнішого в вас,<br /> А я пущу свого, хай борються враз.
Як твій муж мойого на землю звалить,<br /> Три роки не будем мечем вас цвілить,<br /> А будемо вашу побіду хвалить.
А як наш муж вашим об землю ударить,<br /> То будем три роки вас парить і жарить".
Поїхав у табір князь Володимир,<br /> По табору шле кликуна не на пир,
А з окликом: "Хай тут зголоситься муж,<br /> Щоб був з печенігом боротися дуж!"
По таборі кликав кликун сім годин,<br /> Та муж на той клик не озвавсь ні один.
А другого дня князь на брід погляда:<br /> Стоїть на тім боці ворожа орда,
Се свойого мужа вони привели,<br /> Та наші охочого ще не знайшли.
Вельми зажурився князь Володимир:<br /> "Невже не знайдеться й у нас богатир,
Що міг би в борню з печеніжином стать,<br /> І нам доведеться тут кров проливать?"
Та ось старий вояк приходить один<br /> І мовить: "Та, княже, у мене там син
При домі найменший, а я з чотирма<br /> Тут в війську, а шостого в мене нема.
А в того найменшого дивна снага:<br /> З ким стане бороться, всіх перемага.
Із старших, бач, кождого він переміг,<br /> Його ж побороти ніхто з них не міг.
Раз якось на нього за щось я пеняв,<br /> А він в руках шкіру воловую мняв, —
Розсердився він — тямлю се й дотепер! —<br /> І шкіру волову руками роздер".
Дуже втішився князь, вчувши диво таке,<br /> І по парубка шле він посольство прудке.
Зараз там три кінні із братьм[и] почвалали,<br /> Молодого борця на другий день примчали.
І сказав йому князь, яке лихо напало.<br /> Відповів молодий: "Коб на тім лише стало!"
Та хто зна, може, сила ще в мене мала...<br /> Чи нема тут міцного, буйного вола?
Може, я перед вами ще пробу зроблю:<br /> Чи він кине мене, чи я йго переб'ю?"
Знайшли вола, що був найдужчий зі всіх,<br /> І він роздразнив його як тільки міг,
Ще й гарячим гвоздем велів ззаду впекти,<br /> І погнався на нього віл, мов до мети.
Та він близько до себе вола допустив<br /> І одною рукою за ріг учепив,
А другою за шкіру понижче карку,<br /> І вмить силу свою показав він таку,
Що одною рукою в вола ріг відірвав,<br /> А другою шмат шкіри із м'ясом зідрав.
І сказав Володимир, здивований тим:<br /> "Ну, ти, певно, потрафиш боротися з ним".
Другий день печеніги прийшли над ріку<br /> І гукать почали: "Що, нема нам знаку?
Ще нема в вас борця? Наш уже тут наспів".<br /> Та Владимир в ту ніч всім зброїться велів.
На сей бік печеніги свойого борця<br /> Привели — превеликого, страх, молодця.
А ось вийшов і Володимирів борець —<br /> "От ще хлистик! —сказав печеніг-молодець. —
В одну руку тебе я візьму й задам хлосту!"<br /> Й засміявся, бо рус був середнього росту.
І розміряли пляц між обома полками,<br /> І зійшлися ті два й обнялися руками;
І не встиг печеніг ні зирнуть, ні дихнуть,<br /> Затріщали у нього всі ребра і грудь,
І роззявився рот, очі кров'ю зайшли,<br /> І мертвого його рус поклав на земли.
Закричали від радості руські полки,<br /> Печеніги метнулися вбрід до ріки,
Але руські полки брід тельмом прочвалали,<br /> Печенігів рубали, топтали й прогнали.
Володимир борця в радощах обіймав,<br /> Над тим бродом і город міцний заснував,
А на пам'ять, що рус славу тут перейняв<br /> В печеніга, назвав місто Переяслав.
І великим старшим зробив того борця,<br /> Щедро надгородив і братів і вітця.
Писано д[ня] 26 цвітня 1914.
Літописний текст сього оповідання виглядає ось як (ст. 89-90):
Иде Володгмиръ на Хорваты.<br /> Пришедшю же ему с воины хорватской,<br /> И се Печенhзh придоша по оной сторонh от Сулы,<br /> Володимеръ же (иде) противу имъ.
И оустрhтh на Трубеши на1 броду,<br /> Кдh нынh Переяславль,<br /> И ста Володимеръ на сеи странh,<br /> Печеньзh на онои.
И не смhяху си на ону сторону2,<br /> И они на сю сторону.<br /> И приhха князь печенhскыи к рhцh,<br /> И возва Володимира и рече ему:
"Пусти ты свои мужь, а я3 свои, да ся борета.<br /> Да аще твои мужь оударить моимъ,<br /> Да не воюємь ся за три лhта и разидемь4 ся разно, —<br /> Аще ли нашь мужь ударить вашимъ,<br /> Да воюємь за три лhта".
Володимеръ де пришедъ в товары,<br /> Посла по товаромъ бирича гля:<br /> "Нhту тh ли такаго мужа,<br /> Иже бы ся ялъ с Печенhжаниномъ брата ся?"
И не обрhте ся (никто) никдhже.<br /> И заоутра приhхаша Печенhзh,<br /> А свои мужь приведоша,<br /> А наших не бысть.
И поча тужити Володимhръ,<br /> Посылая5 по всимъ воемъ своим;<br /> И приде единъ мужь старъ к нему,<br /> И рече ему: "Княже,
Єсть оу мене единъ снъ дома меншии,<br /> А сь четырми есмь вышелъ (на воину),<br /> А онъ дома от дhтьства си своего, —<br /> Нhсть кто имъ оударилъ.
Єдиною бо ми сварящю,<br /> Оному же мнущю оусмиє6,<br /> И разгнhва(въ) ся на мя<br /> Преторже черевии руками".
Князь же слышавъ и радъ бысть,<br /> И посла по нь борзо.<br /> И приведоша и ко князю,<br /> И князь повhда ему вся.
Сьи же рече: "Княже, не вЪмь,<br /> Могу ли сн(ести) его?<br /> Да искусите мя (первоє)!<br /> Нhтуть ли вола велика и силна?"
И налhзоша волъ силенъ,<br /> И повелh раздражити вола,<br /> И возложи (на)нь желhзо горяче,<br /> И пустиша вола, и побhже волъ мимо нь.
И похвати вола рукою за бокъ,<br /> И выня кожю с мясы, єлико єму рука я.<br /> И рече ему ВолодимЪръ:<br /> "Можеши ся с нимь борити".
И на завьтрhє придоша Печенhзh,<br /> И почаша звати: "Вhльможе се нашь доспhлъ?"<br /> Володимеръ же повелh той ночи<br /> (Воємъ своимь) облhщи ся въ оружьє.
И выпустиша Печенhзh мужь свои,<br /> И бh превеликъ зhло и страшенъ;<br /> И выступи мужь Володимhрь,<br /> И възрhвъ Печенhжинъ и посмhя ся, —<br /> Бh бо средний тhломъ.
И размhривше межи обhима полкома,<br /> И пустиша я к собh, и яста ся крhпко,<br /> И оудави Печенhжинина в руку до смрти,<br /> И оудари имь о землю.
И вьскликоша Русь, а Печенhзh, побhгоша,<br /> А Русь погнаша по нихъ сhкуще h, и прогнаша их.<br /> Володимhръ же рад бывъ и заложи городъ на броду томъ,<br /> И нарче Переяславль, зане перея славу7 отрокъ.
Володимеръ же великомь мужемь<br /> Створи того и отца его.<br /> Володимиръ же възврати ся вь Києвь<br /> С побhдою и славою великою.
Найближчу схожість із отсим прегарно обробленим оповіданням нашого літопису знаходимо в біблійнім оповіданні про двобій філістинського велетня Голіафа з "отроком", молодим гебрейським пастухом Давидом. Подаю тут те оповідання також у поетичній формі:
У ті часи, коли Саул володарем Ізрайля був,<br /> Він з філістинами рік у рік завзятую війну тягнув,
Напали філістини раз Шоко, юдейськую країну;<br /> Їм в зустріч обсадив Саул Теребінтовую долину.
З одного боку на горі полки філістимлян стояли,<br /> З другого ізраїльськії, долину ж між собою мали.
Із табору філістимлян войовник вийшов Голіат,<br /> Високий був на шість локот, а родом був із міста Гат.
На голові він шолом мав спижевий, а на тілі в нього<br /> Спижевий панцир був, ваги більш сотнара цілого.
Мав наголінники спижеві на негах, а на плечах<br /> Наплічник був завішений спижевий ворогам на страх.
А списа держално його вгрубшки було, як грубий паль,<br /> А вістря списа важило дванадцять фунтів — сама сталь.
Йшов щитоносець перед ним. Перед ізраїльтянами<br /> Він зупинився й викликать такими їх почав словами:
"Чого ж ви вийшли і ось тут, немов до битви, поставали?<br /> Ось я вам, філістин! А ви Саула слугами всі стали.
Знайдіть такого між собою, що проти мене вийти годен!<br /> А як він вийде й ми оба поборемось оден-на-оден.
Як пер[ем]оже він мене і вб'є, ми будем вам служити,<br /> А як я вб'ю його, то ви в неволі нашій мете жити".
А як ніхто з ізраїльтян на те нічого не відрік,<br /> Він кликнув знов: "Габру, агов! Нехай знайдеться чоловік
Між вами, щоб зо мною став відважно до двобою,<br /> То ми сьогодня й завтра вас усіх полишимо в спокою".
Чув се Саул і вся його дружина, до війни готова,<br /> Та всіх обняв їх страх, ніхто не відповів одного слова.
Жив у той час у краю Юди Ішаія Ефратіт,<br /> Тоді вже чоловік старий, підійшлих літ,
Він вісім мав синів, з яких найстарші три<br /> В Саула війську теж свої поставили шатри.<br /> Найстарший Еліаб звавсь, а другий Абінадаб,<br /> А третій Шамма, — кождий там голодував і зяб.
Найменший Давид. Коли найстарші воювали,<br /> Він пас вітцівські череди, що в горах кочували.
І мовив Ішаій одного дня Давиду, сину свому:<br /> "Візьми сю міру сочевиць варених з мого дому.
І десять ось хлібів, і сира десять плесканок,<br /> І занеси братам аж там, де теребінтовий горбок.
Віддай се зверхнику для них і розпитай самих,<br /> Як їм поводиться, і знак щоб ти приніс від них".
Покинув череду Давид на інших сторожів,<br /> А вранці вирушив на місце бою до братів.
А як на місце те з хлібами й живністю прибув,<br /> Четвертий день уже від того дня минув,
Коли уперве виступив могутній Голіат,<br /> І не вгавав щодня противника до бою визивать.
Стояло військо ізраїльське вже у бойових рядах,<br /> Коли Давид із живністю до табору надтяг.
Віддавши завідателю все те, що для братів своїх<br /> Привіз, він між ряди відвідать їх побіг.
І поки з ними розмовляв та про здоров'я їх питав,<br /> Знов Голіаф філістянин перед рядами своїх став.
Звичаєм своїм найсмілішого на двобій кликав він, —<br /> Та що втікав від нього кождий, слав їм лайку наздогін.
Чув се Давид і бачив се і став у земляків питать:<br /> "Що се за муж, чого кричить, і чом усі вони мовчать?"
І відповів йому один з ізраїльтян. "Та от, сей муж<br /> Звесь Голіаф, він філістин, а так кричить, бо вельми дуж.
Вже п'ятий день одного з нас на двобій визиває він,<br /> Та гонить страх кождого з нас, а він шле лайку наздогін.
Володар наш уже велів по краю всім оголосить:<br /> Хто вб'є його у двобою, той всього матиме досить:
Достатком збагатить його або надасть високу власть,<br /> А як захоче, то й дочку свою за нього дасть".
Се чуючи, до зібраних промовив голосно Давид:<br /> "Та хто ж той необрізаний, що Ізраїля ганьбить?
Невже ніхто з Єгови слуг супроти нього стать не міг?<br /> Коли не стало духу в вас, готов один я стать за всіх".
На се промовив Еліаб, найстарший брат його, нерадо:<br /> "Чого тебе тут принесло? І на кого лишив ти стадо?
Легкодух ти і вітрогін! Все щось тобі пустеє сниться!<br /> Того, мабуть, сюди лиш біг, аби на битву подивиться".
Давид сказав: "Отець прислав мене для вашої потреби,<br /> А те, що я до сих сказав, сказав до них, а не до тебе".
Не мовлячи нічого більш, Давид у руку бук узяв,<br /> П'ять камінців гладких знайшов в потоці і в торбину вклав,
І пращу держачи в руці, пішов напроти філістина.<br /> Сей, бачачи його, спитав у чури: "Що се за дитина?"
А як наблизився Давид, рік Голіаф: "Куди грядеш?<br /> А що то, чи я пес тобі, що з бучком ти на мене йдеш?"
На те Давид сказав: "Іду з тобою стати до двобою,<br /> Щоб доказать тобі, що ані раз нема страху в мені перед тобою".
"Та кроть же мать твою! Малий, чи ти здурів? —<br /> Сердито велетень та грізно відповів. —
Та я ж тебе сей час на штуки посічу,<br /> А м'ясо й кісточки на жир воронам розмечу".
На те йому Давид ні слова не сказав,<br /> Лиш миттю камінець один із торби взяв,
На пращу положив і свиснув, замахнув,<br /> Гостинця велетню в саме чоло дмухнув.
І камінь проламав чоло і в голові застряг умить, —<br /> І ось препишний Голіаф, мов дуб повалений, лежить.
Давид прибіг тоді і з піхви в нього витяг меч,<br /> І для безпеки голову йому відсік від плеч.
Тоді відкинув меч до велетневих ніг,<br /> Ухопив голову і з нею до своїх побіг.
Дивився здалека Саул на все те діло,<br /> Як пастушок малий ішов до Голіафа сміло.
А як від камінця враз велетень на землю впав,<br /> У воєводи свого Абнера Саул, дивуючись, спитав:<br /> "Се що таке? Чи ти його туди післав?"
Відмовив Абнер: "Свідок бог, мій пане, —<br /> Не знаю, хто він. Та він зараз тут ось стане".
І як лише Давид між військом опинився,<br /> То Абнер назустріч до нього поспішився.
Перед володарем Давид негайно став, —<br /> І дивувавсь Саул і хлопця запитав:
"Хто ти і відки ти?" Давид на се одвітив:<br /> "Я син твого слуги Ішаї Бетлегеміти".
Писано д[ня] 11 мая 1914.
І тут, як при оповіданні ч. XXI, не маємо потреби допускати літературну запозику пізнішого оповідання від давнішого ані подавати в сумнів історичність одного й другого. Ні в однім, ні в другім нема нічого такого, що не було би можливе в дійсності. При всій схожості многих подробиць та самої основи обох оповідань бачимо також деякі досить важні різниці, а головно ту, що молодий, малосилий пастух старогебрейського оповідання в староруськім замінений молодим, але незвичайним силачем. Щоправда, гебрейська традиція пізніших часів надала Давидові надзвичайну силу, бо заставила його в розмові з Саулом перед стрічею з Голіафом хвалитися, що коли на його стадо нападе лев або тигр, він зараз біжить і палицею вбиває хижого звіра. Сю подробицю, як і деякі інші в тім біблійнім оповіданні, я пропустив у своїй пе[ре]робці, вважаючи їх пізнішими додатками, що затемняють основу старого оповідання.
Писано д[ня] 25 мая 1914.<br /> 1 Р[укопис]: над.<br /> 2 Р[укопис]: стосторону.<br /> 3 Над сим словом у р[укопису] дописано: из.<br /> 4 Р[укопис]: разииодоша.
5 Р[укопис]: у рядку перечеркне[не] сля.<br /> 6 Р[укопис]: се слово в тексті замазано, а збоку коло хрестика дописано: кожу.<br /> 7 Р(укопис): славь.