І Правду кажучи, Маріанна ніби й не заважала. Просто мовчки сиділа на бумі і дивилась, як ми тренуємося. Але щось із нами дивне починало коїтись, коли це дівчисько вмощувалось на бумі, звісивши вниз ноги і прицілившись у сітку примруженими очима. Ми тоді бігали так, немов під п'ятами трава горіла,— налітали на бідолашний м'яч, як на лютого ворога. Хлопцям не хотілося, щоб вона сиділа і дивилась. Валерик Ляхов сказав: — Ну, Анко, досить. Цілий тиждень ти на бумі сиділа, а тепер знайди собі інше місце! Ясно? Ми всі у класі називали її просто Анка. Маріанна це їй зовсім не пасувало. Маріанна — ну, це, мабуть, гарна чорноока дівчина. А в Анки довгі, як у хлопчиська, ноги, коротка спідничка і коротке волосся. Очі вона завжди трохи примружує, неначе весь час на сонце дивиться. І тому ніяк не можна зрозуміти, якого вони в неї кольору... Коли Валерик їй так сказав, вона стенула плечима і вчепилась пальцями в дерев'яний бум, аж кісточки побіліли: — Ні, не ясно! І взагалі... хлопці, візьміть мене у свою "Комету"! — Ха! Хо! Го! — ми сміялися на різні голоси, але всі разом.— Дівчисько на футбольному полі?! Маріанна потягла мене за рукав: — Та я серйозно, без смішків, капітане! Візьміть мене у команду! — Та що ти, Анко! Дівчат на рибалку й то не беруть! — Чому? — Та так! Не беруть і годі. Улову, кажуть, не буде. — Це точно! Дівчата не приносять щастя,— підтвердив Валерка Ляхов,— Гіпноз, розумієш? — Дурниці,— махнула рукою Маріанна.— Я можу забити гол не гірше від Веселовського. — Верзеш таке! — обурився Валерик і смикнув Маріанну за руку, немов збирався стягнути її з бума. — Правильно! — кивнула головою Маріанна.— Хіба ж ви інакше умієте? Усі проблеми — кулаками! Ми всі разом почали сперечатися, тільки Андрій Веселовський мовчав. Він стояв осторонь, немовби й не чув нічого, і бавився м'ячем. Маріанна затулила вуха: — Ну, добре, добре! Не галасуйте! Я ж не сама... тобто... це один з вашої "Комети" обіцяв... що ви мене приймете. Він навіть слово честі дав. Мовчки й здивовано ми дивились то на Маріанну, то один на одного. — Капітане,— звернувся, врешті, до мене Ігор Діброва,— чи ж ти не капітан? — То хто давав їй слово честі? Ніхто? Анко, навіщо ж ти говориш неправду? — Неправду? — спалахнула Маріанна.— Я — неправду? Ну, знаєш! Це ви боягузи і відступники! Не вмієте свого слова дотримувати! Анка зіскочила з бума і глянула на мене так, немовби це я відступник. Очі в неї стали дивні, якісь зелені, і взагалі обличчя зробилось таке, що я подумав: "Може, їй і справді личить ім'я Маріанна?" Вона повернулась і пішла не озираючись. І раптом завжди спокійний Андрій Веселовський, шпурнувши м'яча у сітку, сердито сказав: — Подумаєш, герої! Прогнали дівчину і радіють. Ех, ви! — і кинувся навздогін за Анкою. Валерик свиснув: — Ну от, бачите, як впливає це все на людину? Що я вам казав? II У хімічному кабінеті, серед безлічі крихких пробірок і колб, я завжди почуваю себе, як гіпопотам у кріслі. Мені зовсім байдуже, яким стане індикатор, коли його вмочити у розчин, однак я опускаю лакмус у пробірку. Він рожевий, немов котячий язик. — Сеньків, отже, що ми маємо у пробірці? — Хімічка дивиться на мене зловтішно і нетерпляче.— Лужне чи кисле середовище? Я стою і тримаю двома пальцями пробірку, а Маріанна щось шепоче, прикривши рота долонею. Хіба ж так підказують? — То що ж ми маємо? — перепитує хімічка. Маріанна щось швидко пише і підштовхує мене — і розчин розхлюпується по її зошиту. — Нічого ми не маємо в пробірці, Тетяно Дмитрівно! — повідомляю я, і весь клас радісно сміється. Звичайно, кінчається усе записом у щоденнику: "Намагався зірвати урок". Сторінки в щоденнику пронумеровані — спробуй видери! — Що ж ти так слабо, Сень! — тихенько співчуває Маріанна.— Я ж тобі підказувала! Мені подобається, що вона поводиться так, ніби нічого й не було. "Комета" "Кометою", а хімія хімією. — Знаєш, що найгірше? — кажу я їй.— Мене через це можуть до матчу не допустити! — Сеньків, не розмовляй! — загрозливо попереджає хімічка. Після уроків ми збираємося на футбол. "Карпати" грають з "Даугавою". Ми завжди ходимо на матчі всі разом. Купуємо дві склянки насіння і найдешевші квитки, плюємося лушпинням, а Валерик щосили гукає: — Бий, Куля, бий! Ну, що ж ти, Куля?! Андрій Веселовський складає долоні разом і дме в пилину між ними: виходить пронизливий звук, схожий на крик паровоза. А зараз Андрій похмуро дивиться на тротуарні плити і каже: — Сьогодні, братця, без мене матч буде. Я, напевно, в бібліотеку піду. Нові книжки одержали... — Ма-амочко! — дивується Ігор Діброва.— Веселовський пропускає матч! — Андрію, наші без тебе програють! Але Андрій хитає головою, і навіть ніс у нього стає якийсь похнюплений і гострий: — Нічого не вийде! Привіт! Біля квиткових кас я раптом помітив Анку. Черга була велика, Анка по-змовницьки підморгнула мені: — Давай монетки! Візьму на всіх. Хлопці в перерві між таймами пішли пити воду, а мені не хотілось — я не люблю солодкої води. Анка теж не пішла. — Як ти думаєш, йому не сумно? — запитала вона. — Кому? — здивувався я. — М'ячу в перерві між таймами. Лежить сам на такому великому полі... М'яч і справді виглядав самотнім і забутим, але раніше я цього ніколи не помічав. І не думав, що м'ячеві може бути сумно або ще як-небудь. — Хм,— сказав я.— Хм... Чудна ти людина, Анко. Жаль, що ти... не хлопець. Анка засміялась: — Тоді ви б мене взяли в "Комету", так? — і раптом додала тихо: — Тільки тепер мені зовсім не потрібна ваша "Комета"... На полі розсипались білі і червоні майки футболістів, а біля нас вмостився Валерик Ляхов з пляшкою лимонаду, і я не міг запитати в Маріанни, чому їй уже не потрібна наша "Комета". III — Ах, це ти, Сень! — говорить Анка, відчиняючи мені двері.— Що сталося? — Розумієш, мені потрібна книжка... Ти казала, що маєш "Цікаву хімію"? Книжку я вигадав щойно, але Анка сама винна: навіщо питає? Не міг же я відповісти, що нічого не сталося. Я просто взяв і прийшов. Хіба обов'язково повинно щось статися? — Є книжка,— каже Анка і сміється:— Хочеш одержати п'ятірку з хімії? Сідай, чого ти стоїш? Вона підсунула мені стільця, я сів біля письмового столу. Дівчата звичайно наставляють на своїх столах різних іграшок: ведмедиків, песиків і ще всяке. У Маріанни на столі була тільки чорнильниця, календар і кілька книжок. Вона простягла мені "Цікаву хімію", я сказав "дякую", і тепер слід було б попрощатись, бо я ж прийшов ніби за книжкою, але замість цього я почав перегортати сторінки, строкаті від багатоповерхових хімічних формул. — Хочеш, я тобі поясню, що таке друк на склі? — несподівано, як тоді про самотній м'яч, запитала Маріанна.— Моя сестра вчиться в поліграфічному, і вона цим займається... Та тобі, може, нецікаво? Я заперечив — ні, цікаво; але тут раптом подзвонили, і Маріанна пішла відчиняти. Андрій Веселовський спинився на порозі і глянув на мене так, ніби я мав чотири вуха. — Ти тут... як? Ти — тут? Ну, привіт! А я, знаєш, по книжку зайшов. — Я теж. Ось "Цікава хімія"... Гаразд, Анко, я піду. Я помахав їм рукою, але Маріанна раптом попросила: — Сень, не йди! Я тобі ще одну хімію знайду, добре? Сідай! Вона підійшла до шафи і почала знову переглядати книжки, а ми з Андрієм стояли мовчки і не дивились один на одного. Взагалі я майже не говорю неправду і тепер не міг собі вибачити цієї дурної книжки: я ж її все одно не читатиму. — Знайшла! — повідомила Маріанна.— А тобі що дати? Що тобі дати, Веселовський? — М-м-м,— сказав Андрій,— маєш "Овода"? — Ти вже читав. Придумай щось інше, Веселовський! — Не хочу я придумувати! Дай "Овода". — Як знаєш,— байдуже стенула плечима Маріанна. Ми вийшли разом з Веселовським. На вулиці Андрій запитав: — Тобі куди? — Туди,— кивнув я головою. — А-а,— сказав Андрій.— А мені туди,— і показав рукою в протилежний бік. IV Є така пісенька — "Маріанна, Маріанна"? Може, є, а може, нема. "Маріанна, Маріанна"... Валерик Ляхов розсердився: — Ну от, гіпноз і є! Ти б краще подумав про матч! Он Веселовський два тренування пропустив, а капітан співає! — У нього нога болить! — Знаю я! Ніяка нога в нього не болить. Він по вулиці нормально ходить. — Не верзи дурниць. У нього нога болить. — Ні, ти капітан чи хто ти? Ти хочеш, щоб ми програли! І я підходжу до Андрія: — Слухай, Веселовський! Ти прийдеш сьогодні на тренування? — Не знаю. — Ну, це вже занадто! То нога болить, то "не знаю". Яка тебе муха вкусила? — А ти що, впіймати хочеш ту муху, Сень Сеньків? — Ой хлопчики, не сваріться! — писнуло якесь дівчисько.— Хімічка йде! Але вже, мабуть, так мало бути, щоб усе погане зі мною траплялося саме у хімічному кабінеті. — Пусти! — сказав я Веселовському.— Дай пройти! А Веселовський ніби не чує — стоїть і все. Я відсторонив його, він одсахнувся і зачепив рукою фантастичну споруду з десятка колб, пробірок і реторт... — Так,— сказала хімічка.— Досить. Більше потурати я вам не буду. Веселовський, Сеньків! До директора! Зараз же, негайно! — Обличчя в неї почервоніло, мов лакмус у кислому середовищі. З такого "хімічного" порівняння я навіть усміхнувся. — Вам смішно? Чому вам смішно, Сеньків? Я сказав: — Нервовий сміх, Тетяно Дмитрівно! У кабінеті директора Тетяна Дмитрівна пояснювала: — Це футбол! Це наслідки захоплення дикунською грою! Директор сказав: — У вас післязавтра матч з дев'ятим "А"? Що ж, зустріч не відбудеться. Так, так, можете вважати, що програли! Зараз прошу вас, Тетяно Дмитрівно, вести далі урок, а з цими товаришами ми поговоримо ще на педраді. Але наступного дня директор викликав нас до кабінету і сказав: — За вас поручились. Узяли на поруки. Людина серйозна, я їй вірю. Не підведіть людину! Якби не ці "поруки", то зірвалась би зустріч, і хтозна, чи вибачила б мені "Комета". Але коли тебе бере на поруки хтось невідомий — ніякої радості не відчуваєш. Не знаю, як Андрієві, а мені було млосно, немов після манної каші. Наші шкільні коридори довгі, на цілий квартал. Йдемо ми з Андрієм і мовчимо. Зрештою, чому це потрібно мовчати? Я ніяк не міг згадати, що ж таке сталось, чому ми з Веселовським посварились? Е, що б не сталось, однак "Комета" лишається "Кометою"! Суперечки тут ніякої ролі не повинні грати. — Ти, Веселовський, приходь на тренування. — Нічого, не хвилюйся, я в добрій формі! Я міг би йому сказати, що я капітан, що існує спортивна дисципліна. Але я сказав про інше: — Андрію, ти ж знаєш, у нас нема запасних гравців. Якщо одного не вистачатиме, можна провалитись. — Що ж, ти капітан — ти й думай. Твоя команда! Я стояв і злився. Ах, моя команда? Нехай так! Я придумаю. Що заманеться, те й зроблю. Моя ж команда! V До матчу залишалося лише десять хвилин. "Комета", випрасувана і чистенька (які-то ми будемо через п'ятнадцять хвилин!), сиділа на довгій лавці і нервувала: Андрій Веселовський не прийшов! Валерик Ляхов говорив: — Я так і знав, я так і знав, що скоїться якась біда: руде дівчисько перейшло мені дорогу з порожнім відром! Під самим носом! Ігор Діброва сумно передрікав: — Ми не заб'ємо жодного гола! Завжди Веселовський забивав перший, а я другий... — Хлопці, може, в нього справді нога болить? — А може, він ще прийде? Просто трамвай зіпсувався, може таке статись? Але я знав, що винен не трамвай. Я знав, що Андрій не прийде, ще тоді знав, коли він сказав: "Ти капітан — ти думай". І потім знав, коли увечері він прийшов на шкільне подвір'я, а ми з Маріанною стояли на футбольному майданчику — я на воротях, а Маріанна — я б ніколи не повірив — як справжній футболіст, забила класний гол. Справді, гол був класний — у всякому разі, я не міг взяти того м'яча. Андрій не бачив гола. Він прийшов трохи пізніше. Він сказав: — Привіт, Анко! — а на мене навіть не глянув, ніби мене не було, ніби я просто стара камера з футбольного м'яча, а не капітан команди. — Здоров будь, Веселовський! — відповіла Маріанна.— Що ти нам скажеш? — Вам? — Андрій підняв камінь і вдарив ним об мур, за яким був шкільний сад.— Я хочу т о б і пояснити дещо, Анко... Скажи — що важливіше: людина чи футбол? — Футбол. Звичайно, футбол, якщо людина не людина, а боягуз, якого... треба брати на поруки! — Тебе ніхто не просив! — Я не про Веселовського, я про "Комету" думала. — І про її капітана? — глузливо засміявся Андрій. Угу, я починав розуміти, в чому річ. Андрій ухопив Маріанну за руку: — Тепер я все знаю! Тобі потрібен був футбол, і ти заради цього... тільки заради цього... Що, тепер капітан обіцяє взяти тебе в "Комету", так? Анка тихо попросила: — Пусти, Андрію. Він відпустив, а Маріанна поклала мені на плече руку, немов просила вибачення за Андрія: — Сень, давай ставай на ворота... Я ще тоді знав, що він не прийде, і тому тепер зважився: — Знаєте, хлопці, доведеться замінити Веселовського. Запасного поставимо. — Запасного? Вигадуй! Де ти його позичив? У кого? Нам ще підставу припишуть! Річ у тому, що в нашому класі мало хлопців — якраз футбольна команда — і жодного запасного гравця. — Маріанно, ходи сюди! Вона підійшла і подивилась на нас веселими очима. А я — я боявся своєї "Комети" в ту мить, бо це була не "Комета", а вулканічна лава: — Ти збожеволів! — Нас на сміх здіймуть! — Ганьба! — Хоч ти й капітан, все одно не маєш права... — Маю! — крикнув я, стискаючи кулаки.— Я знаю, кого беру. Все. Якщо хочете — поговоримо після матчу. Добре, що пролунав свисток судді, добре, що треба було виходити на поле, бо я не знаю, чи зумів би оборонитись від "Комети". Нічого дивного, що Андрій не дотримав слова, не признався хлопцям, що це він обіцяв узяти Маріанну в команду. Ох, і настрій був у моєї "Комети", ну й настрій! Я сам так хвилювався, що майка прилипла до спини в першу ж мить гри. Маріанну майже не можна було відрізнити од хлопчака — в новій червоній майці, в коричневих лижних черевиках вона виглядала зовсім не смішно, може, не згірше від нас усіх. Суперники зустріли нас уїдливим сміхом. Звичайно, це було майже неймовірно — дівчина з футбольним м'ячем! Та скоро вони перестали сміятись. Я вирвався на штрафний майданчик, відпасував м'яча Маріанні, а вона точно розрахованим ударом увігнала його в сітку. Не знаю, може, дев'ятий "А" просто ошалів од появи дівчиська на полі, а може, справді це був хороший гол. Але це не мало значення. Головне — гол був, він підніс настрій, і вже через якусь хвилину Ігор Діброва забив ще одного м'яча. Ми виграли з фантастичним рахунком — 4:1! Такого ще не бувало: сьомий "Б" обставив чемпіона школи! — Ну от,— Анка обтерла пучком трави забруднені руки,— а ти, Валеро, казав — удачі не буде! Валерик, весь блискучий від поту й радості, припав на одне коліно і жартівливо вимовив: — О Маріанно, прости мене, нерозумного! — Ур-ра, Маріанно! — гукнула вся команда. І тоді ми почули голос Андрія Веселовського. Удавано байдужий, рівний голос: — Нічого. Може бути. Трапляється часом. Гіпноз, чи як ти там кажеш, Ляхов? Краще б йому було не підходити. Хлопці шпурляли в нього злі, образливі слова, а він стояв і слухав і дивився, як Маріанна поволі розшнуровує свої черевики на товстій підошві. — Можеш вважати, що ти більше не в "Кометі"! Хто "за"? — запитав я. І всі підняли руки. Всі, крім Маріанни. Вона все ще розшнуровувала черевики. — Анко, а ти? — запитав Валерик. — Не знаю,— сказала Маріанна. Її очі здались мені рантом чорними і зляканими. Зовсім не Анчині веселі, примружені очі. — Однак більшість "за"... У нас тут буде невелика нарада, Веселовський, отож розумієш... — Хм,— сказав Андрій,— ну-ну, дивіться, щоб потім...— але він не доказав, що мало бути потім, одвернувся і поволі пішов геть. Анка дивилася йому вслід, потім махнула рукою і як була — в черевику на одній нозі, в босоніжку на другій,— кинулась за Андрієм: — Чекай, Вєселовський, чуєш, стій! Не можу ж я так па вулицю йти! — Ох,— похитав головою Ігор,— бігають один за одним, як сіамські близнюки. — Сіамські близнюки не можуть бігати один за одним,— заперечив я.— Вони як зв'язані. У них спільна рука або печінка... — Нізащо не повірю! — засміявся Ігор. — Ходімо додому, чи що, хлопці? — сказав я. — А нарада? — А, і без наради все ясно... — Чого ти раптом скис, капітане? — здивувався Валерик. — Ото ще! Чого б я мав скисати? — Я хотів засміятись, але губи чомусь були неслухняні, як з морозу. Ми почали одягатись. На вузькій довгій лавці лежав Анчин черевик. І Анчин босоніжок. А вона стояла у самому кутку подвір'я, і Андрій Вєселовський щось їй говорив, якось безпорадно розводячи руками. Валерик Ляхов мугикав собі під ніс, натягаючи чисту сорочку: "Маріанна, Маріанна". Отже, є така пісенька? А мені здавалося, що я сам її вигадав. Як це зветься? Гіпноз? Ні, здасться, галюцинація. А може, ще якось інакше...