ЗАПАЛІВСЬКА ІСТОРІЯ Є у світі багато непомітних людей, імена яких "історія не записує на свої скрижалі". Для цього потребувався б занадто великий штат істориків. З цієї безіменної маси інколи висуваються одиниці, на один лише момент спалахують їх імена падучими зорями на тлі визначних історичних подій і зникають у темній безвісті. Сидить собі людина й нічого не відає, а сліпий випадок пристібає її ім'я, як ґудзика, до якоїсь "історії". У такому ділі немає чого говорити про героїзм або геніальність особи. І діамантовим, і шкуряним ґудзиком можна з однаковим успіхом застебнутись, аби до діла він був пришитий. За час револющї багато таких ґудзиків пришито до історичних штанів, але ім'я Яшки Перця з категорії тих ґудзиків, без яких штани історії, певне, не зовсім гаразд трималися б на призначеному для них місці. Не був Яшка ні дуже працьовитий, ні хоробрий. Не визначався він і великими здатностями, але його не можна було назвати ледарем або боягузом чи нездарою. Ні, і рішуче ні! Про Яшку можна було і не писати, коли б не хвилі революції, що високо піднесли його ім'я. Але не будемо починати з кінця. Це розхолодить читача, а письменник завше хоче, щоб його книжки дочитували до кінця. Так от. Нашу невеличку компанію доля закинула у най-глухіший закуток українського Полісся. Кидала вона нас туди поодинці, хапаючи за порожні шлунки, ще за тих часів, коли власник запалівського тартака барон фон Кек і не думав тікати за кордон. Коли ж він про це помислив і справді втік, ми, цебто я, Махтод Гармиренко, Митько Клюй та Яшка Перець, лишилися в убогій, колись нашвидку зробленій хатині при тартаку. Чого ми лишилися там, для мене й до цього часу є таємниця. Певне, тут відограла роль та засмоктувальна інерція, що розвивається у глухих закутках та породжує острах перед напруженим життям великих і малих міст. До того ж і часи настали бурхливі. Великі армії рухались у всіх напрямах. Ми чули віддалені випали з гармат, а фантазія квітчала події всіма барвами веселки. Жахні чутки збільшували інерцію, і народжувалася певність, що в інших умовах ми не проживемо. Тартак не працював уже років зо два, а ми, постійний штат його, робили хто що вмів. Я був машиністом при паровому двигуні, а тепер робив поліщукам відра, бідони та інший бляшаний посуд. Махтод Гармиренко підкидав колись дрова до паровика, а тепер зробився чомусь шевцем. Чому він дав перевагу шевству, а не іншому реместву — невідомо. Це був мовчазний філософ, талантами не визначався ніякими, а коли б і були в нього які таланти, то це однаково лишилося б таємницею. Він цілими днями мовчки сидів, латаючи селянські чоботи, а іноді вставав, брав когось із нас за ґудзика й глибокодумно прорікав: — А знаєш, до чого розумні люди бувають!.. От хоча б Толстой... Борода в нього о-о-о! — проводив він по запалому Животі, зазначаючи межі толстовської бороди. Далі він нічого не говорив, махав безнадійно рукою, мовляв, "хіба ти щось можеш розуміти?!", і, втягнувши голову в плечі, брався до чобіт. Третій був Митька Клюй, молодий хлоп'яга, експансивна натура. На тартаку він був колись "за все": і ордери писав, і машину чистив, і двір замітав, і ваксував чоботи Генцельманові, нашому управителеві. А справжня Мить-кова кваліфікація була для всіх, а в тому числі і для Митька, таємницею. Тепер він допомагав усім: мені рівняв бляху та тримав рейку, Махтодові робив дерев'яні цвяхи — шпильки та сукав дратву, а Яшці переписував "важливі" папери засмальцьованим огризком хімічного олівця на білих сторінках накладних, бо Яшка Перець був головою комбіду в сусідньому селі Запалівці, а письма не був гаразд учений. У ті часи головувати в комбіді ніхто не хотів — бандитські наскоки були тому за важливу причину. Довгий час Яшка був у цьому глухому закутку єдиний представник Радянської влади. Не було в нього талантів організатора або політичного діяча, але він добре наметав око та нюх і при потребі зникав непомітно й без сліду. Цю свою здатність він широко використовував, і, тільки банди залишали село, класовий апарат комбіду повставав, як фенікс із попелу, а керманич його Яшка Перець діловито видирав із старої книжки "Ордерів запалівського тартака" корінці й на звороті виводив папера до волревкому. Прізвище Яшчине стало матеріалом для популярного дотепу. Запалівці питали у місцевій "потребилівці" лот "комбіду" на ковбаси, і це змішування колоніального краму з головою класової організації незмінно мало успіх, викликаючи регіт невибагливих запалівців. У часи доісторичні Яшка доглядав Генцельманову сліпу кобилу й возив цього фінансового феодала на скрипучих дрожках у різних справах і в ліс, і на станцію. Коли ж Ген-цельман за прикладом барона втік невідомо куди, а сліпа кобила пішла на компенсацію за пролиту впродовж "трьохсот років" кров одному суб'єктові в солдатській шинелі, Яшка лишився без діла. Брався він за різні рукомесла, але без успіху. Остання його спроба стати муляром кінчилася майже трагічно — піч, яку він склав, завалилася, побила горшки з стравою, а "остання крапля", що сповнила "чашу моці" Яшкового побудовання,— дід Яцько провалився в середину печі и посмалив очкура. Кажуть, що костур діда Яцька після того був у інтимній близькості з Яшковими плечима, але цього ніхто не бачив. Життя і на тартаку, і в Запалівці текло повільно, як болотяний рівчак, що звали його річкою з гордовитим назвиськом "Орел". Літом Орел робився чистісіньким горобцем, пересихаючи до стану поодиноких багнистих калюж, але восени надимався зеленкуватими водами, закладав спілку з сусідніми болотами й одрізав Запалівку від усього світу,— аж доки не замерзав. Чи не це й було причиною орлиного назвиська. Події почали розгортатись на початку осені, коли саме Орел обхоплював запалівську територію своїми водами. Літо давно згасло на попелясто-сірій стерні, а разом із літом згасла і надія в запалівців на свій хліб "до Різдва", а в нас — тартатників — перспективи на заробіток. Уже місяців зо два було тихо в околицях Запалівки. Поляки пройшли, не зазирнувши в село — не до того їм було. Коли у віддаленні скрекотали кулемети та вибухали гармати, з села зникали з кіньми хлопці, а добро із скринь переносилось на горища та закопувалось у землю. Люди пошепки ширили чутки. Нарешті навколо затихло. Заспокоїлась і Запалівка. Осінь миролюбно хлюскотала дощами. Менше забрідали в село мішечники із своїми убогими лахами, а разом із тим і поривався зв'язок із зовнішнім світом. Одного разу прибіг Яшка з села стривожений. Розповів, визираючи у вікно, що коло Запалівки бачили банду Чухрая... Лютий бандит... Убиває, ріже, палить, а комітетчи-ків халащає... Тут Яшчин голос увірвався. Ми тривожно слухали, а жах холодними пазурями лоскотав наші спини. — Ховатись треба, братця!.. — Не бійся, Яша, сховаєм! — втішали ми його в один голос. "Ослабла гайка" у Я піки та й у нас також. Ночувати Яшка пішов у паровичню й добре зробив. З паровичні легко було чкурнути до лісу, а там піймаєш чорта пухлого! Коло каганця схилився Махтод, складаючи мозаїчну підметку з шматочків ременю. Коло нього колов дерев'яні пшильки Митька, а я варив куліш на вечерю і думав про Яшку. Ритмічний шум дощу за вікном нашої хижки раптом порушив кінський тупіт, а невдовзі хрипкий голос гримнув у вікно: — Одчиняй!.. Тон був безапеляційний, що коли б я почув замість "одчиняй" — "скидай штани", то я, не прогаявши й хвилі, лишився б без штанів. Схопивши каганця, я тремтливими руками відчинив двері й ледве встиг одступити, як у сіни вдерлося кілька чоловіка: — Мовчи...— дуло нагана чогось настирливо вертілось перед моїм бідним носом.— Веди до хати! Я ніколи так ретельно не виконував наказів. — Хто з вас голова комбіду? Ми в один голос: — Голова на селі... він сьогодні не приходив... — Брешете, сукини сини! Показуй документи!.. "Сукини сини" як один простягли свої заялозені пашпор- ти з благонадійними двоголовими орлами суворому гостеві... — Ну, це нам пригодиться...— розглянувши документи, сказав бандит і поклав до своєї кишені. Ми мовчали, втупивши очі в обличчя "пана отамана", що з виглядом знавця окинув оком нашу хижку і, видимо, не-задоволений, пішов з хати... Тільки з сінець ми почули: — Перекажіть Перцеві, нехай яйця береже!.. На цьому й кінчився візит. Коли я зачинив двері й повернувся з сінець до хати, Митька стояв і дивився на двері, а Махтод сидів уже на своєму ліжку і прорікав: — ...і що воно за люди такі?.. Приїде, нагримає і геть... А Митька: — Як же ми тепер без пашпортів будемо. Га?.. Довга осіння ніч не приспала нас, хоча ми й вірили в Яшчин талант тікати. Лежали мовчки, загасивши каганця, але почували, що ніхто не спить. Сопливий ранок десь плазував за лісом, але незабаром висякав свого олив'яного носа і несподівано подивився з-за лісу вогняним прискаленим оком. Яшки у паровичні не було — певно, подався до лісу. Тільки по обіді зайшов він обережно в хату і розпитав про все. Митьчин олівець вишкрябував папера до волревко-му, а ми сиділи мовчки, час від часу кидаючи один одному короткі слова. Але папера не встигли дописати, як із села прибіг хлопець і вже у дворі зарепетував: _ Дядьку Якове! Більшовики приїхали, вас требують!.. Сіру пелену з Яшчиного обличчя немов хтось здув. Просвітлились очі, ноги забули про нічну втому... Вийшов на двір: — Скажи, що йду!.. А в хаті, шукаючи шапку, задерикувато приказував: — Подивимось, хто кого халащатиме!.. Скуштуєте від Яшки!.. Ми з Митькою раділи не менш за Яшку, а Махтод мимрив своє, немов кашу розмазував: — Ну, що там? Радіють!.. Люди як люди... зі зброєю всі однакові... — Мовчи ти, малаканський віхоть!..— озлився Митька.— От виріжуть тобі яйця, побачиш, чи однаково! Яшка випередив нас, і ми з Митькою бачили, як він зайшов за першу хату. — Ходімте швидше, дядьку Пархоме!..— тягнув мене Митька, але швидко йти не можна було. Болото лізло у драні чоботи, ноги липли на сухішому та сковзались. От і село. Назустріч нам ішла баба підтюпцем, поспішаючи до двору, а зобачивши нас, помахала рукою, а сама швиденько заскочила до хати. Коли ми наблизились, вона з сіней махала нам руками, щоб ми швидше йшли до неї. Біля сіней почули ми шепіт: "Швидше ховайтесь... Яшка забрали... то й вас заберуть..." Ми почули недобре й зайшли до сіней. — Ой діточки мої,— приказувала баба, коли ми опинилися в хаті.— А він проклятущим ще й каже: "Бандити, каже, повз тартак проїхали звечора... Ви, каже, товариші, ще Доженете їх!.." Ой, пропав чоловік!.. Ми ступнули до дверей, але баба загородила дорогу: — Ой, не ходіть, бо й вас заберуть!.. Виявилося, що бандити взяли Яшку на "пушку" і зараз повели до лісу. Питали й про мене і, здається, навіть поїхали двоє за мною на тартак. Справа оберталась на гірше. Ми радилися з Митькою, що робити... Вечір насувався і волочив за біле волосся тумани через багна та ліси. Кошлатіли хмари і зливались із пітьмою. Треба було біг-Ти до волревкому й сповістити. Може, якусь підмогу вишлють. Митька пішов, а мене завели бабуся в клуню. — Спи, синку, тут... закопайся в солому та от кожухом укрийся... не замерзнеш... * Дощ нудно хлюпостав чорними мокрими ганчірками. За селом потворно скуйовджений бір гримав услід рвучкому вітрові, а ніч згуслою кров'ю капала з неба на землю. Під кожухом було душно — скинув. Голова горіла. Непокоїла думка про тартак. "Треба збігати розпитати, чи був хто..." Тихо одхилив ворота в клуні й подався городами. Обережно підходив до тартака. Але темно навколо, нічого не розбереш. Підійшов до вікна — стукнув. — Хто там?..— голос Махтода. — Вийди надвір... У сінях зашаруділо, і вийшов Махтод. — Ти сам?.. — Сам... — Ніхто не заходив? — Ні, нікого не було. А ти де це був? Я нічого не відповів і тільки посунувся далі в сінці... — Яшку Чухрай забрав у ліс... Митька до волревкому подався...— казав я пошепки і чув, як у пітьмі важко дихав Махтод. — Так... так... Не жалкую я...— голосно сказав він.— Коли ти зло людям чиниш — не сподівайся добра... Далі він проказав, не передихаючи, довге речення з святого письма. Я стояв, збитий з пантелику. Мені хотілося чимсь важким розбити цю тупу голову, гостро образити його, але слів не було. Нарешті я кинув у темряву: — Підітрись ти своїм "святим письмом". Бидло!..— І хотів іти, але думка про те, що Яшка зараз, може, конає У муках, перевернула все всередині. У сінях було тихо. Тільки хлюпостав дощ та сосни шуміли за хатою, та Махтод хлипав, немов його душила ікавка. Серце прискорено билось... — Махтоде, ти не сердься... Я по-товариському...— *> намацавши його руку, міцно стиснув його сухі пальць." Махтод мовчав, тільки рука йому тремтіла. — Коли хто питатиме, скажи, що в баби Якимихи.." Треба бігти, а то щоб... Серце обірвалось, ноги заніміли. З хати чути було, як хтось обережно постукав у шибку. Махтод пхнув мене в куток, а сам одчинив двері. — Хто там?.. У пітьмі хтось зашльопав по калюжах. — Це ти, Махтоде?.. — Я. — Яшка! Яким робом? Що? — Втік... забіг попередити... тікайте й ви... нахвалялись, що поб'ють... — Заходь до хати. Спочинь... — Ні, зараз треба тікати, бо, може, через годину будуть... — А коли зараз, то зараз... Махтоде, збирайсь. — Нікуди я не піду... Я зла нікому не заподіяв, то й мені не буде... ідіть собі... У голосі звучала рішучість та впертість фанатичної людини. Нема чого робити — треба йти самим. — Прощавай, Махтоде!.. Махтод не відповів. Ми мовчки прямували городами до Якимишиної клуні. По коліна у воді перейшли Орел. — До ранку з Запалівки вийти не можна буде...— сказав Яшка.— Мені хоча б тиждень полежати. — А що, хіба хворий? — Побили, сволочі... голову розбили та руку вибили... Шомполами, курви... пошмагали... — Дуже1 болить?.. — Дуже... До клуні доплентались і закопались у сіно. Ех, і спалось же! Так тільки сплять діти, герої після геройських вчинків та злодії, що втекли з шибениці в той час, як петля вже висіла над головою. На ранок нас розбудили голоси на вулиці. Чути було: — Одмикай,— каже,— та мовчи, бо застрелю... — І багато?.. — З усього кутка... — З тридцятеро коней... — От шельми!.. Якимиха тихо відчинила ворота й просунулась до клуні. — Спите? — запитала пошепки. Я одгукнувся. — Що то за галас? — З усього кутка повстанці коней забрали, сьогодні вночі. Ви сидіть тихо, щоб ніхто не знав,— додала вона, але раптом побачила Яшку й сплеснула руками: — Ой матінко, цариця небесна!., де ж ти взявся?.. Яшку довелося обмити та зав'язати голову чистим рушником. Рана на голові була невелика — шомполом ударив один, гірше було з рукою. Вона висіла як нежива. Яшка не міг її підвести. Бабі Якимисі припало бути хірургом, і Яшкова звихнута рука була поставлена на місце. Варена картопля повернула нам потрачені за ніч сили, одежа висохла, а чоботи Якимиха забрала сушити в хату. Баба Якимиха — літня жінка. Чоловік її давно помер, а син був у Києві "у камисарах", як казали на селі. Ото вже з рік вона не бачила його, бо приїхати йому на село не можна, небезпечно. На вулиці говорили двоє: — Так на сходку?.. — Атож... — Ні чорта з того не вийде. — А мо', й вийде? — Побояться... Розійшлись. Баба Якимиха казала: — Нахваляються в селі, щоб бандитів зловити, коней од-бити, та, мабуть, побояться... У Діхтярях минулої ночі теж десятеро коней забрали... "Чухрай формує кінноту,— думав я.— От коли б швидше Митька привів підмогу". Але Митька нікого не привів. Волревком бандити розігнали і сам Митька ледве не попав до їхніх рук. Пізно вночі прийшов Митька до Якимихи, а та провела його до нас. Махтод направив. Побито його. Під оком синяк, а на щоці смуга од нагая. Каже, двоє якихось про нас питали, та він не сказав... Мене охоплювала паніка. Ми тут у бабиній клуні сидимо, а навколо болота, річки розлилися, в осінню повідь легко чоловіка піймати в Поліссі. Бандитські загони навколо бродять і, певне, пильно доглядають усіх доріг. — Ех, хлопці, коли б швидше морози — втекти б звідси!.. Казала баба, що сходка була, та ні до чого не добалакались. Коли б ще Дігтярі пристали, а самим затівати боязко... Про нас у селі ніхто не знав. Спали ми другу ніч неспокійно. Тільки Митька висвисту* вав носом якісь задьористі музичні уривки. В голові моїй з якогось часу снувалась одна думка. "А що, коли б зробити мобілізацію?" Присунувся ближче до Яшки. — Яша!.. — Що?.. — Ти ж голова комбіду... Оголоси мобілізацію... Яшка, видимо, оторопів з такої пропозиції. Довго мовчав, а нарешті: — Та яке ж я право маю?.. — Е, брате, звідси до права верстов двісті, скачи — не доскачеш... І справді, чому б не зробити так? Хлопці пішли б, щоб повернути забрані коні, або захистити ті, що ще не забрані. Самі вони бояться, а коли мобілізація, то інша справа... — Нічого не вийде... — А спробуй. Я почував, що Яшка вагається. І * справді, яке право? — Підберем з десяток хлопців надійних,— нашіптував я,— та й почнем. — Боюсь я,— одверто признався Яшка. — Не бійся, скажемо, що од волревкому наказ такий, Митька переказав... — Не повірять... — А коні хіба не в них забрано? Повірять. Це був нейсильніший аргумент. — Ой, задасть тоді Яшка Перець перцю злодюгам!..— розпалював я мстиві почуття. Тепер, коли давно те минуло, я зрозумів свою роль: я пришив до штанів революційної історії ґудзика — ім'я Яшки Перця. На ранок Яшка здався. Ми склали списка надійних хлопців, а Яшка посміхався у свого попелястого миршавого вуса. Надвечір відбулися таємні збори. Баба Якимиха поодинці скликала хлопців до клуні, і вони здивовано розпитували нас. Годин зо три умовляли,— двоє довго не погоджувались, але ми перемогли. На нашому боці були золоті гори, й ми виявили неймовірне марнотратство — за кожну страчену коняку повертали по три; скарби, що їх награбували банди-^" розподілили між собою по-братськи. До всього ж і Радянська влада оддячить — вже напевно тоді залевадні луки будуть запалівськими... І вже напевно цей десяток буде комісарювати... Та й хіба мало привабливих перспектив можна намалювати? Одне слово, у той вечір ми сказали "А", після якого було "Б", "В", "Г" і так далі. З тиждень як ми утворили в Запалівці районовий ревком (це я вигадав таку назву). Яшка ходив, як неприкаяний. Я був коло нього в ролі єзуїтського попа, що нацьковує людину, коли треба. У наказ вигаданого волревкому запалівці повірили, а сам Чухрай своєю поведінкою допоміг. Чи створив він кінні частини із забраної сотні коней в околишніх селах, чи ні, а ми на цей рахунок зорганізували загін у двісті чоловіка. Яшка потроху ввіходив у роль. Він почав вірити у свої таланти, але ще слухав моїх порад. Як голова райревкому і командир війська, він носив величезного маузера та шаблю при боці. Хтось із хлопців навчив його поводитись із маузером, а шаблю він вихоплював із піхви, коли "рябки" та "сірки" загрожували штанам. Я відав господарською частиною та постачанням, але так виходило, що "постачались" хлопці самі і на мене не звертали ніякої уваги. Операції проти Чухрая розпочалися незабаром. Коло села наші дозорці запримітили чотирьох озброєних верхівців. Почали зупиняти, а ті стріляють. Тоді й дозорці почали стрілянину. Унаслідок цієї операції принесли до села важко пораненого бандита та осідланого коня привели. Пройшла чутка, що у графському лісі отаборився Чухрай. Справа серйозна. Ревком розклеїв наказ, що Запалівка з околицями оголошується в стані облоги. Операції розпочалися. Я не брав участі в боях, як "інтендант", але добрі чоботи та одежа на нашому військові після бою в графському лісі переконали мене, що мої інтендантські здатності, певне, матимуть застосовання. Розгром Чухраєвої кінноти — от що зробило ім'я ЯпШД Перцеві. За місяць-два великий район був звільнений од Чухрая, а через якийсь час у Запалівку прибула перша червона частина — півста кіннотників. Ми довідалися, що столичні газети широко рознесли славу про Яшку. Його ім'я друкувалося великими літерами, й іменували його командиром Незаможницького полку. По першій пороші наш штаб переїздив із Запалівки до залізничної станції. — Що далі будемо робить? — запитав я Яшку. — Я буду полком командувати, а ти керуй господарською частиною... Яка самовпевненість у людини, що три місяці тому вперше навчилася стріляти з маузера! — Який же в біса з тебе командир полку? — Адже ж Чухрая побив! Я замовк. Що я міг сказати на це? "Заморочилась голова у Яшки, занадто високо піднесла його хвиля",— думав я і вже не затівав більше балачок. Яшка тепер зник з обрію. Його ім'я не друкують газети на першій сторінці великими літерами і не друкуватимуть, певне, бо героїчна епоха революції минула, а героїзму самого Яшки не вистачить, щоб постійно сяяти зорею на історичному небі. Проте ім'я Яшки Перця викарбувано на "скрижалях" під рубрикою "Запалівська історія", а мене, дійсного творця цієї історії, ніхто не згадає...