Одного разу скляр замазував на зиму рами, а Костик та Сашко стояли поряд і дивились. Коли скляр пішов, вони відколупали од вікон замазку і заходилися ліпити з неї звірів. Тільки звірі у них не виходили. Тоді Костик зліпив гадюку й каже Сашкові: — Подивися, що в мене вийшло. Сашко подививсь і каже: — Ліверна ковбаса. Костик образився і сховав замазку в кишеню. Потім вони пішли в кіно. Сашко все непокоївся і питав: — Де замазка? А Костик відповідав: — Ось вона, в кишені. Не з'їм я її! У кіно вони взяли квитки і купили два м'ятні пряники. Раптом задзеленчав дзвоник. Костик кинувся займати місце, а Сашко застряв десь. От Костик зайняв два місця. На одне сам сів, а на друге поклав замазку. Раптом прийшов незнайомий громадянин і сів на замазку. Костик каже: — Це місце зайняте, тут Сашко сидить. — Який такий Сашко? Тут я сиджу, — сказав громадянин. Тут прибіг Сашко і сів поруч з іншого боку. — Де замазка? — питає. — Тихіше! — прошепотів Костик і подивився скоса на громадянина. — Хто це? — питає Сашко. — Не знаю. — Чого ж ти його боїшся? — Він на замазці сидить. — Навіщо ж ти віддав йому? — Я не давав, а він сів. — То забери! Тут погасло світло і розпочалося кіно. — Дядечку, — сказав Костик, — віддайте замазку. — Яку замазку? — Котру ми з вікна виколупали. — З вікна виколупали? — Атож. Віддайте, дядю! — Та я ж не брав у вас! — Ми знаємо, що не брали. Ви сидите на ній. — Сиджу?! — Атож. Громадянин підскочив на стільці. — Чого ж ти раніше мовчав, негідний? — Та я ж казав вам, що місце зайняте. — Коли ж ти казав? Коли я уже сів! — Звідки ж я знав, що ви сядете? Громадянин підвівся і заходився нишпорити на стільці. — Ну, де ж ваша замазка, лиходії? — пробурчав він. — Стривайте, ось вона! — сказав Костик. — Де? — Ось, на стільці розмазалась. Ми зараз зчистимо. — Зчищайте швидше, негідні! — гарячкував громадянин. — Сідайте! — кричали на них ззаду. — Не можу, — виправдовувався громадянин. — У мене тут замазка. Нарешті хлопці зішкребли замазку. — Ну, тепер добре, — сказали вони. — Сідайте. Громадянин сів. Стало тихо. Костик уже хотів дивитися кіно, але тут зашепотів Сашко: — Ти вже з'їв свого пряника? — Ні ще. А ти? — Я теж ні. Давай їсти. — Давай. Почулося чавкання. Костик раптом плюнув і прохрипів: — Слухай, у тебе пряник смачний? — Угу. — А в мене несмачний. М'який якийсь. Напевне, розтанув у кишені. — А замазка де? — Замазка ось, у кишені… Тільки стривай! Це не замазка, а пряник. Тьху! В темряві переплутав, розумієш, замазку і пряник. Тьху! То ж бо я дивлюся, що несмачно! Костик зі злості швиргонув замазку на підлогу. — Навіщо ж ти її кинув? — запитав Сашко. — А навіщо мені вона? — Тобі не треба, а мені треба, — пробурчав Сашко і поліз під стілець шукати замазку. — Де ж вона? — сердився він. — Ось шукай тепер. — Зараз я знайду, — сказав Костик і теж зник під стільцем. — Ой! — почулося раптом звідкись ізнизу. — Дядю, пустіть! — Хто це там? — Це я. — Хто — я? — Я, Костик. Пустіть мене! — Та я ж не держу тебе. — Ви мені на руку наступили! — Чого ж ти поліз під стілець? — Я замазку шукаю. Костик проліз під стільцем і зустрівся з Сашком ніс у ніс. — Хто це? — злякався він. — Це я, Сашко. — А це я, Костик. — Знайшов? — Нічого не знайшов. — І я не знайшов. — Давай краще кіно дивитись, а то всі лякаються, в обличчя ногами тицяють, думають — собака. Костик і Сашко пролізли під стільцями і сіли на свої місця. Перед ними на екрані мигнув напис: "Кінець". Публіка кинулась до виходу. Хлопці вийшли на вулицю. — Що це за кіно ми дивились? — каже Костик. — Я щось нічого не розібрав. — А я, думаєш, розібрав? — відповів Сашко. — Якась нісенітниця та й годі. Показують же такі картини!