Забуті тіні
Забуті тіні
І
Вони сиділи на криниці.<br /> Над ними в синій глибині<br /> Далекі зорі-зоряниці<br /> Плели мережева ясні.
За ними верби щось шептали.<br /> Травневі гості – солов’ї<br /> Дзвінкими співами лякали<br /> Солодкий сон старих гаїв.<br /> Вона ласкава, мов тополя,<br /> Струнка, мов тростка з-над ставка,<br /> Схиляла в тузі біле чоло<br /> До молодого юнака.<br /> А він – спокійний, темнозорий<br /> Дивився в поле мовчазне,<br /> Де через доли, через гори<br /> Лилось, немов криваве море,<br /> Пожежі марево страшне.
II
Вона:<br /> Вночі в далекому байраці<br /> Зловісно пугають сичі,<br /> Не йди, мій соколе, до праці<br /> На варту ратницьку вночі.
Бо за могилою глухою,<br /> Де причаївсь байрак густий,<br /> Тебе зрадливою рукою<br /> Заколе ворог навісний.<br /> Кому ж ти скажеш наостанці<br /> Своє розпачливе "прости"?<br /> Хто розповість твоїй коханці,<br /> Де труп скривавлений знайти?<br /> Не йди, мій голубе коханий,<br /> Бо чи ж знайду в степу твій слід?<br /> Хіба не краще до світання<br /> Під соловейкове сюрчання<br /> Отут забути цілий світ?
III
Він:<br /> Коли кругом, мов чорні круки,<br /> Шугають хижі вороги;<br /> Коли народ ламає руки<br /> Від нестерпучої нудьги:
Коли країна безталання<br /> Лежить розтоптана в крові, —<br /> Ганебно дбати про кохання<br /> Й тікати в гай до солов’їв.<br /> В часи, як смерть свої дарунки<br /> Несе для змучених братів,<br /> Мені миліші поцілунків<br /> Удари лютих ворогів!<br /> Нехай сьогодні я загину, —<br /> Та знаю – по моїх кістках,<br /> (Настане золота година!)<br /> Ітиме радісна країна,<br /> З піснями волі на устах!
IV
Вона скорилась, – він покинув,<br /> Невже наврочили сичі, —<br /> Юнак по-лицарськи загинув<br /> В степу широкому вночі.<br /> Ніхто не знав де герць завзятий<br /> Юнак із ворогом почав:<br /> Ніхто не чув, як ворог клятий<br /> Юнацьку голову відтяв;<br /> Ніхто не бачив, як терзали<br /> Юнацьке тіло пси вночі,<br /> Над ним розпачливо ридали<br /> Лише нестримані дощі.<br /> Над ним схилялись, – щоб сховати<br /> Від сонця, – тіні будяків…<br /> Чи спом’яне ж країна-мати,<br /> Як буде свято святкувати,<br /> Своїх загублених синів.
V
Вона ж лишилась самотою.<br /> Даремно, гірко плачучи,<br /> Вона сиділа під вербою<br /> Щоночі милого ждучи.<br /> Даремно бідна сиротина<br /> Не з’їла вдосталь, не спила,<br /> Та кожну вільну копійчину<br /> Собі на посаг берегла —<br /> Юнак ніколи до криниці<br /> Більш не приходив. Продала<br /> Свій посаг людям. В жалібниці<br /> Дівчина-наймичка пішла.<br /> Ніхто не бачив, як ридати<br /> Вона ставала в самоті…<br /> Чи спом’яне ж країна-мати,<br /> Як буде свято святкувати,<br /> Ті сльози-зерна золоті!