РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Будинок

Ґвенда Рід стояла на набережній і злегка тремтіла від холоду.

Доки, будівлі, митниці й уся Англія, яку вона мала змогу бачити, неквапно гойдалися вгору та вниз.

І саме в ту мить вона ухвалила своє рішення – рішення, яке згодом призвело до таких важливих подій.

Вона не поїде поїздом до Лондона, як собі спланувала.

Зрештою, чого їй туди їхати? Ніхто там на неї не чекає, нікому вона там не потрібна. Вона щойно зійшла зі скрипучого пароплава, який гойдався на хвилях (для неї то була надзвичайно важка мандрівка упродовж трьох діб через Затоку й угору до Плімута), а тому сісти до потяга та знову гойдатися на рейках – це було те, чого їй найменше тепер хотілося. Вона піде до готелю, до гарного та надійного фірмового готелю, який стоїть на твердому ґрунті й ані скрипить, ані гойдається. Добре виспиться, а наступного ранку – звичайно ж, яка чудова думка! – а наступного ранку вона візьме напрокат машину й повільно, не поспішаючи, поїде через південь Англії шукати будинок, – гарний будинок, – будинок, який вона повинна знайти – так вони домовилися з Джайлзом. Атож, це просто чудова думка.

У такий спосіб вона побачить трохи Англії – Англії, про яку Джайлз їй розповідав і якої вона ніколи не бачила; хоч, як і більшість новозеландців, називала її Домом. У цю мить Англія видалася їй не надто привабливою. День був сірий та дощовий, збиралося на дощ, і віяв пронизливий, набридливий вітер. Певно, Плімут не найкраще місце в Англії, подумала Ґвенда, слухняно прямуючи до будівлі митного й паспортного контролю.

Проте наступного ранку її опанували зовсім інші почуття. Сонце сяяло. Краєвид, що відкривався з її вікна, був привабливим. І загалом усесвіт більше не хитався й не гойдався. Він стабілізувався. Це була, нарешті, Англія, і вона сюди приїхала, Ґвенда Рід, молода одружена жінка, віком двадцять один рік, яка мандрувала світом. Повернення Джайлза до Англії ще не було чимось вирішеним остаточно. Він, можливо, приїде сюди слідом за нею вже за кілька тижнів. А може, за півроку. Це він запропонував, щоб Ґвенда перша приїхала до Англії й пошукала тут будинок, який би їх влаштував. Обоє вважали, що приємно десь мати власну оселю. Джайлз мав таку роботу, яка примушувала його багато мандрувати. Іноді Ґвенда його супроводжувала; часом обставини ставали цьому на заваді. Але їм обом подобалася думка про те, щоб мати власний дім – дім, який належав би лише їм. Джайлз нещодавно успадкував меблі від однієї зі своїх тіток, тож їхній намір придбати власний будинок був цілком розумним і практичним.

А що Ґвенда й Джайлз були людьми загалом добре забезпеченими, то здійснення цього наміру не становило труднощів.

Ґвенда спочатку не хотіла самостійно шукати дім. "Ми повинні зробити це разом", – сказала вона. Але Джайлз відповів їй, сміючись: "Я не дуже тямлю в будинках. Якщо він сподобається тобі, то сподобається й мені. Нехай там буде бодай невеликий садочок, і не треба нам якогось новочасного жахіття, і не треба чогось дуже великого. Десь на південному узбережжі – так я собі уявляю. У кожному разі не десь далеко всередині острова".

"Ти віддаєш перевагу якомусь конкретному місцю?" – запитала Ґвенда. Але Джайлз сказав, що ні. Він рано залишився сиротою (вони обоє були сироти), і йому доводилося їздити до різних родичів на вакації, тож жодне конкретне місце не було пов'язане для нього з якимись дорогими спогадами. Це мав бути дім Ґвенди – і вона не хотіла чекати, поки вони зможуть вибрати його удвох. А що, як Джайлз затримається ще на півроку? Що їй робити протягом усього цього часу? Тинятися по готелях? Ні, вона повинна знайти будинок і оселитися в ньому.

– Ти просто хочеш зіпхнути всю цю роботу на мене, – сказала Ґвенда.

Але їй подобалася думка, що вона знайде для них дім, який буде вже готовий, затишний і обжитий на той час, коли повернеться Джайлз.

Вони одружилися лише три місяці тому, і вона дуже його кохала.

Розпорядившись, щоб сніданок їй принесли до ліжка, Ґвенда, після того як попоїла, обміркувала свої плани. Вона провела день, оглядаючи Плімут, який їй сподобався, а наступного дня взяла напрокат зручний автомобіль "даймлер" разом із водієм і вирушила в подорож Англією.

Погода була добра, і вона дуже тішилася своєю подорожжю. Оглянула кілька можливих будинків у Девонширі, але жоден її не задовольнив. Поспішати їй не було куди. Вона шукатиме далі. Вона навчилася читати поміж рядків сповнених ентузіазму повідомлень агентів із продажу нерухомого майна, й у такий спосіб уникла кількох даремних поїздок.

У вівторок увечері, десь через тиждень, коли її автомобіль їхав покрученою дорогою, що плавно спускалася з пагорба в Дилмаут, перетинаючи передмістя цього чарівного морського курорту, вона побачила дошку з оголошенням про продаж будинку, а між деревами промайнуло видиво невеличкої білої вікторіанської вілли.

Ґвенда здригнулася – у неї виникло відчуття, ніби вона впізнала щось давно їй знайоме. Це її будинок! Вона вже була переконана в цьому. У своїй уяві вона бачила садок, довгі вікна – вона не сумнівалася в тому, що цей будинок саме такий, який їй хочеться мати.

День уже хилився до вечора, коли вона зупинилася в готелі "Роял Кларенс" і поїхала до агентів із продажу нерухомості, про яких прочитала вранці на дошці з оголошенням.

Й ось тепер, діставши дозвіл оглянути будинок, вона стояла в довгій старовинній вітальні з двома заскленими дверима, що виходили на вимощену плитами терасу, за якою клапоть скелястого ґрунту, поцяткований низенькими розквітлими кущами, круто уривався до моріжка, який був нижче. Крізь дерева в кінці саду виднілося море.

Це мій будинок, подумала Ґвенда. Це наш дім. Я почуваюся вже так, ніби знаю кожен його куточок.

Двері відчинилися, й увійшла, шморгаючи носом, висока жінка із сумним виразом обличчя та нежиттю.

– Місіс Генґрейв? Я маю дозвіл від панів Ґелбрейта та Пендерлі. Боюся, я надто рано…

Місіс Генґрейв, прочистивши ніс, сумно промовила, що це не має жодного значення. Огляд будинку почався.

Атож, він був саме такий, як треба. Не дуже великий. Трохи старомодний, але вони з Джайлзом зможуть добудувати ще одну або дві ванні кімнати. Кухню можна буде модернізувати. На щастя, у ній уже була "Ага"[1]. Якщо, крім того, поставити нову зливальницю та сучасне обладнання…

Крізь усі плани й турботи Ґвенди тонко дзижчав голос місіс Генґрейв, яка розповідала подробиці останньої хвороби майора Генґрейва. Половина Ґвенди докладала всіх зусиль, щоб видобувати із себе принагідні звуки співчуття, симпатії та розуміння. Усі родичі місіс Генґрейв жили в Кенті – тож бідолашна вдова хотіла оселитися десь неподалік від них… Майор дуже любив Дилмаут, протягом багатьох років був секретарем місцевого гольф-клубу, але вона…

– Так… Звичайно… Який то був жах для вас… Цілком природно… Атож, притулки для літніх людей такі… Звісно… Вам ліпше..

А друга половина Ґвенди гарячково міркувала: "Тут, я думаю, треба буде поставити комод для білизни… Так. Подвійна кімната з видом на море – Джайлзу вона сподобається. А ось дуже затишна невеличка кімната, – Джайлз тут зможе перевдягатися. Ванна кімната – я сподіваюся, ванна тут облицьована червоним деревом – о, справді, так воно і є! Як мило – і вона стоїть у самому центрі кімнати! Я нічого не стану змінювати – тут усе нагадує про певний історичний період!"

Така величезна ванна!

Тут можна буде намалювати яблука. І човни з вітрилами… і качок. Можна буде створити враження, ніби ти в морі… А он ту темну задню кімнату ми перетворимо на дві по-справжньому сучасні ванні кімнати, які блищатимуть хромом і зеленою фарбою – труби можна буде прокласти над кухнею, а все інше залишити, як воно є…

– Плеврит, – сказала місіс Генґрейв. – Мені загрожує запалення легень…

– Це жахливо, – сказала Ґвенда. – А ви не маєте ще однієї спальні в кінці коридору?

Спальня там була, і саме така, якою Ґвенда її собі уявляла. Майже кругла, з еркерним вікном. Її треба буде оновити, звичайно. Вона була в цілком пристойному стані, але чому люди, схожі на місіс Генґрейв, так полюбляли фарбувати стіни в цей колір відтінку гірчиці з печивом?

Вони повернулися коридором назад. Ґвенда задоволено мурмотіла:

– Шість, ні, сім спалень, рахуючи маленьку й ту, що в мансарді.

Дошки тихо поскрипували в неї під ногами. Ґвенда вже почувалася так, ніби вона, а не місіс Генґрейв живе в цьому домі! Присутність місіс Генґрейв була тут явно недоречною – адже вона полюбляла фарбувати кімнати в колір гірчиці з печивом і прикрашати вітальню фризом із гліциніями. Ґвенда подивилася на аркуш паперу у своїй руці, на якому на машинці були надруковані відомості про будинок і ціна за нього, яку просив власник.

За останні кілька днів Ґвенда детально ознайомилася з цінами на будинки. Запрошувана сума не була великою – звісно, дім потребував певної модернізації – але навіть у цьому випадку… І вона також звернула увагу на слова: "Ціна може бути предметом обговорення". Мабуть, місіс Генґрейв надто прагнула виїхати до Кента й оселитися неподалік від родичів…

Вони почали спускатися сходами, коли Ґвенда несподівано відчула, як хвиля ірраціонального страху накотилася на неї. То було хворобливе відчуття, і воно зникло майже відразу по тому, як виникло. Проте воно наштовхнуло її на нову думку.

– А цей дім не належить до тих, які навідують привиди? – запитала вона.

Місіс Генґрейв, що була на крок попереду неї й дійшла у своїй розповіді до того моменту, коли здоров'я майора Генґрейва стало швидко погіршуватися, подивилася на неї з виразом ображеного подиву.

– Принаймні, мені про це нічого не відомо, місіс Рід. Невже вам хтось розповідав щось подібне?

– А самі ви нічого не відчували, нічого не бачили? Може, тут хтось помер?

Вона сама відчула недоречність свого запитання, але ця думка прийшла до неї на секунду або дві запізно. Адже майор Генґрейв…

– Мій чоловік помер у притулку Святої Моніки, – сухо відказала місіс Генґрейв.

– Так, звичайно. Ви мені це казали.

Місіс Генґрейв провадила тим самим крижаним тоном:

– У будинку, спорудженому десь років сто тому, безперечно, хтось помирав протягом періоду його існування. Проте міс Елворті, у якої мій любий чоловік придбав цей дім сім років тому, була в пречудовому стані здоров'я й до того ж мала намір виїхати за кордон й зайнятися там місіонерською працею, і вона не згадувала про якісь випадки недавніх смертей у своїй родині.

Ґвенда поквапилася заспокоїти ображену місіс Генґрейв. Вони знову повернулися до вітальні. То була затишна й чарівна кімната, у ній панувала саме та атмосфера, яка подобалася Ґвенді. Напад паніки, який вона щойно пережила, здавався їй незбагненним. Що на неї найшло? У цьому домі не було нічого поганого.

Запитавши в місіс Генґрейв дозволу оглянути сад, вона вийшла через засклені двері на терасу.

Тут мають бути сходи, подумала Ґвенда, спускаючись на моріжок.

Але замість сходів там були справжні хащі форситії, які в цьому конкретному місці, схоже, виросли набагато густішими й вищими, ніж зазвичай, геть затуливши вид на море.

Ґвенда кивнула сама до себе. Вона все це змінить.

Ідучи за місіс Генґрейв, вона пройшла вздовж тераси й спустилася на кілька кроків униз, на далекий куток моріжка. Звернула увагу на те, що чагарі на скельних виступах ніхто ніколи не розчищав, а більшість розквітлих кущів давно слід було підстригти.

Місіс Генґрейв промурмотіла вибачливо, що сад досить занедбаний. Вона могла дозволити собі запрошувати садівника лише двічі на тиждень. Але здебільшого той не приходив узагалі.

Вони оглянули невеличкий, але дуже цікавий окремий садочок, до якого виходили двері з кухні, і повернулися в дім. Ґвенда сказала, що хоче подивитися ще кілька будинків, і хоч Дім-на-Горі (яка нецікава назва!) їй дуже сподобався, вона ще не готова ухвалити остаточне рішення.

Місіс Генґрейв розпрощалася з нею з виразом сумної задуми, наостанок з особливою протяжністю шморгнувши носом.

Ґвенда повернулася до агентів, зробила офіційну пропозицію, пославшись на оцінку страхової фірми, і решту ранку присвятила прогулянці по Дилмауту. Це було чарівне й старомодне курортне містечко на морському узбережжі. На його далекому "модерному" кінці були два готелі, що здавалися цілком сучасними, та кілька недобудованих на вигляд бунгало, але географічне розташування узбережжя, підпертого низкою пагорбів, урятувало Дилмаут від надмірного зростання.

По обіді Ґвенда одержала телефонний дзвінок від агентів, які повідомили, що місіс Генґрейв прийняла її пропозицію. З лукавою усмішкою на вустах Ґвенда пішла на пошту й надіслала телеграму Джайлзові:

Я купила будинок. Кохаю. Ґвенда.

– Це його здивує, – сказала Ґвенда, звертаючись сама до себе. – Він переконається, що і я дещо вмію.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Шпалери

I

Минув місяць, і Ґвенда оселилася в Домі-на-Горі. Вона забрала меблі Джайлзової тітки зі складу й обставила ними будинок. То були старовинні меблі дуже високої якості. Одну чи дві великі шафи на одяг Ґвенда продала, але решта чудово розташувалися в їхньому новому домі й були з ним у цілковитій гармонії. Невеличкі гарні столики з пап'є-маше, оздоблені перламутром і розфарбовані замками та трояндами, вона поставила у вітальні. У цьому гарнітурі були також столик для рукоділля, що мав під стільницею приладнаний мішок із чистого шовку, письмовий стіл із рожевого дерева та стіл із червоного дерева при канапі.

Так звані легкі стільці Ґвенда розподілила між різними спальнями й купила два великі й зручні глибокі крісла для себе та Джайлза, поставивши їх по обидва боки каміна. Велику канапу зразка "честерфілд" вона звеліла поставити під вікнами. Для штор Ґвенда обрала старомодний чинц блакитного кольору з візерунком троянд у вазонах та жовтих птахів. Тепер вітальня стала такою, якою Ґвенді хотілося її бачити.

Проте вона ще не до кінця обставила свою оселю, і майстри досі перебували в домі. Їм би час його покинути, проте Ґвенда розуміла, що поки сама не оселиться тут, у домі, вони звідси не підуть.

Зміни на кухні були завершені, нові ванні кімнати теж майже цілком обладнані. З подальшим косметичним ремонтом кімнат Ґвенда хотіла трохи зачекати. Їй потрібен був час для того, щоб натішитися своїм новим домом й остаточно вирішити, які схеми кольорів вона обере для спалень. Дім справді був у дуже гарному стані, і не було потреби робити все відразу.

У кухні тепер влаштувалася місіс Кокер – дама, наділена рисами поблажливої чемності, яка чинила спротив спробам Ґвенди налагодити між ними стосунки надміру демократичної приязні; та коли Ґвенда, на свою превелику втіху, нарешті оселилася в домі, вона пішла на певні поступки.

Того ранку місіс Кокер поставила тацю зі сніданком на коліна Ґвенди, коли та сіла в ліжку.

– Коли в домі немає джентльмена, – заявила місіс Кокер, – то леді ліпше снідати в ліжку.

І Ґвенда вирішила підкоритися цьому суто англійському, як їй здалося, звичаю.

– Я зготувала його сьогодні вранці, – зауважила місіс Кокер, маючи на увазі омлет. – Ви щось казали про вуджену пікшу, але ви не стали б їсти її у спальні. Вона залишає надто сильний запах. Я зготую вам її на вечерю, з грінками.

– О, дякую, місіс Кокер.

Місіс Кокер усміхнулася поблажливо й наготувалася вийти.

Ґвенда розташувалася не в тій кімнаті, де стояло велике двоспальне ліжко. Та кімната почекає, доки приїде Джайлз. Натомість вона обрала для себе кімнату в кінці коридору, ту, у якій стіни були заокруглені, а вікно – еркерне. У тій спальні їй було дуже затишно, і вона почувалася цілком щасливою.

Тепер вона озирнулася навкруг себе й імпульсивно вигукнула:

– Мені подобається ця кімната!

Місіс Кокер розглянулася навколо поблажливим поглядом.

– Це дуже мила спальня, мем, хоч і маленька. Оті ґратки на вікнах свідчать, що тут була колись дитяча кімната.

– Мені це не спадало на думку. Можливо, і була.

– Звісно, була, – промовила місіс Кокер із якимсь натяком у голосі й вийшла.

"Якщо ми маємо джентльмена в домі, – ніби хотіла вона сказати, – то хто знає? Дитяча кімната може ще знадобитися".

Ґвенда почервоніла. Вона окинула поглядом спальню. Дитяча кімната? Атож, це буде чудова дитяча кімната. Вона почала подумки обставляти її. Отам під стіною – дім для ляльок. Низенькі комоди з іграшками в шухлядах. Веселий вогонь у каміні й висока загорожа перед ним, на перилах якої сушаться пелюшки та дитячий одяг. Але тільки не ця стіна кольору гірчиці. Ні, вона обов'язково обклеїть кімнату веселими шпалерами. Чимось яскравим і радісним. Букетики маків упереміж із букетиками волошок… Атож, це буде дуже гарно. Вона спробує знайти такі шпалери. Була певна, що вже десь такі бачила.

Багато меблів для цієї кімнати не знадобиться. Тут уже є два вбудовані в стіну комоди, але один із них, кутовий, замкнений, а ключ від нього загублений. Крім усього іншого, він вкритий шаром фарби, а отже, його не відчиняли багато років. Вона мусить сказати майстрам, щоб вони відкрили його, перш ніж підуть звідси. Адже їй уже не вистачає місця для власної одежі.

Із кожним днем вона почувалася все більше вдома в Домі-на Горі. Почувши крізь відчинене вікно, як хтось гучно прочищає собі горло й кахикає коротким сухим кашлем, вона поквапилася зі сніданком. Фостер, темпераментний садівник, що приходив сюди лише іноді й далеко не завжди дотримував своїх обіцянок, певно, сьогодні таки прийшов, як вони з ним і домовилися.

Ґвенда скупалася, одягнулася, натягла на себе твідову спідницю та светра й поквапилася в сад. Фостер працював під вікном вітальні. Ґвенда насамперед доручила йому зробити стежку крізь зарості між камінням у тому місці. Фостер спершу заперечував, указавши на те, що для цього треба буде прибрати форситії, вейгелу, а також бузок, проте Ґвенда була непохитною, і тепер він узявся за цю роботу майже з ентузіазмом.

Він привітав її коротким смішком.

– Схоже, ви маєте намір повернутися до давніх часів, міс.

Він чомусь уперто звертався до Ґвенди на "міс".

– До давніх часів? Про що ви?

Фостер стукнув об камінь лопатою.

– Я натрапив на старі сходи – бачите, де вони були? Саме там, де ви хочете зробити їх тепер. Потім хтось посадив тут рослини й траву, що їх цілком закрила.

– Вони вчинили геть по-дурному, – сказала Ґвенда. – Треба, щоб моріжок і море було видно з вікна вітальні.

Щодо краєвиду Фостер, як здавалося, виявив цілковиту байдужість. Начебто погодився, але якось стримано й неохоче.

– Я не стверджую, не думайте, що так не буде краще… Краєвид справді відкриється, а у вітальні було трохи темно через чагарі. Проте й рослини шкода – я ніколи не бачив, щоб форситія росла десь так добре, як тут. Бузок – то пусте, але вейгела коштує гроші й – зверніть увагу – рослини надто старі, щоб їх кудись пересаджувати.

– О, я знаю. Але без них тут буде набагато, набагато краще.

– Ну, гаразд, – сказав Фостер, почухавши потилицю. – Мо' й справді.

– Безперечно, – підтвердила Ґвенда, киваючи головою. Несподівано вона запитала: – А хто тут мешкав до Генґрейвів? Вони жили тут не дуже довго, правда ж?

– Шість років або десь так. Зовсім недовго. А хто тут мешкав раніше? Жінки на прізвище Елворті. То були вельми побожні дами. Їздили кудись на край світу навертати поган. Протягом якогось часу з ними жив і чернець у чорній сутані. Їх було четверо та ще їхній брат, але він тут мало важив, усім заправляли жінки. До них – дай-но мені, Боже, пам'яті – тут мешкала місіс Фіндейсон – о, то була справжня леді, з тутешніх. Вона тут жила вже тоді, коли я ще й не народився.

– А померла вона також тут? – запитала Ґвенда.

– Вона віддала душу в Єгипті чи в якомусь такому місці. Але вони привезли її додому. Вона похована тут, на цвинтарі. Це вона посадила магнолії та вербняк "золотий дощ". Й оті піттоспори. Вона була велика любителька кущових квітів.

Фостер на мить замовк, а тоді продовжив:

– Тоді ще не було нових будинків на схилі пагорба. Тут була, можна сказати, сільська місцевість. Не було кіно. Ані нових крамниць з отими крикливими вивісками. – У його тоні лунало очевидне несхвалення, з яким літні люди ставляться до всіх новацій. – Переміни! – сказав він, зневажливо пирхнувши. – Кому й навіщо вони потрібні?

– Я гадаю, що зміни потрібні, – не погодилася з ним Ґвенда. – І зрештою, ми сьогодні бачимо багато покращень, хіба ні?

– Так вони кажуть. Але я їх чомусь не помітив. Переміни! – Він показав на високий живопліт із карликових кипарисів ліворуч, за ними прозирала якась будівля. – У тому котеджі була лікарня, – сказав він. – Така приємна, затишна й зовсім поруч. Але їм чомусь заманулося збудувати нову й велику лікарню, за милю від міста. Щоб дістатися туди на прийом, треба або йти двадцять хвилин пішки, або витратити три пенси на автобус. – Він знову махнув рукою в бік живоплоту… – А там нині школа для дівчаток. Вони туди перебралися десять років тому. Переміни, весь час переміни. Тепер люди купують будинок, живуть у ньому десять або дванадцять років, а потім переселяються кудись-інде. Не можуть на місці всидіти. Хіба це добре? Ви нічого не зможете посадити доти, доки не зазирнете далеко вперед.

Ґвенда подивилася замилуваним поглядом на магнолію.

– Як місіс Фіндейсон, – сказала вона.

– Так, то була справжня жінка, – сказав він. – Вона приїхала сюди ще нареченою. Виховала дітей у цьому домі й поодружувала їх, поховала чоловіка, приймала тут онуків, що приїздили до неї на літо, і відійшла, коли їй уже було майже вісімдесят.

У тоні голосу Фостера звучало глибоке схвалення.

Ґвенда повернулася в дім, ледь помітно всміхаючись.

Вона поговорила з майстрами, а потім пішла до вітальні, де сіла за письмовий стіл і написала кілька листів. Серед листів, на які вона ще не відповіла, був лист від кузенів Джайлза, які жили в Лондоні. Якщо в неї виникне потреба приїхати до Лондона, писали вони, то вона може зупинитися в них, у їхньому домі в Челсі.

Реймонд Вест був відомим (радше, ніж популярним) письменником, а його дружина Джоун – художницею. Їй буде цікаво зустрітися з ними, хоч вона їм, певно, видасться жахливою міщанкою. Ані вона, ані Джайлз ніколи не вдавали із себе інтелектуальних снобів, подумала Ґвенда.

Лункий гонг велично пролунав із холу. Оправлений у раму з різьбленого чорного дерева неймовірно покрученої форми, цей гонг був одним із найкоштовніших надбань тітки Джайлза. Місіс Кокер, схоже, мала неймовірну втіху від його ударів і завжди налаштовувала його на максимальну гучність. Ґвенда затулила вуха долонями й підхопилася на ноги.

Вона швидко перетнула вітальню, підійшла мало не впритул до стіни біля далекого вікна і рвучко зупинилася з роздратованим вигуком. Вона вже втретє зробила цей трюк. Уже втретє вона хотіла пройти крізь стіну до їдальні, що була за нею.

Вона обернулася, перетнула вітальню у зворотному напрямку, вийшла в коридор, оминула стіну вітальні й у такий спосіб дісталася до дверей їдальні. Це був досить довгий обхід, і він завдаватиме чимало клопоту взимку, бо в коридорі гуляли протяги, а центральне опалення обігрівало лише вітальню, їдальню та дві спальні на другому поверсі.

Я не бачу, подумала Ґвенда, сідаючи за чарівний обідній стіл фірми "Шератон", який вона щойно купила за великі гроші замість масивного столу з червоного дерева тітки Лейвендер, – я не бачу, чому б мені не пробити двері з вітальні до їдальні. Я поговорю про це з містером Симсом, коли він прийде сьогодні пополудні.

Містер Симс був підрядчиком і декоратором, такий собі авторитетний чоловік середнього віку з хрипким голосом і невеличким записником, який він завжди тримав напоготові, щоб відразу занотувати будь-яку цінну думку, що спаде котромусь із його замовників.

Містер Симс, почувши пропозицію Ґвенди, відразу її підтримав.

– Це найпростіша у світі робота, місіс Рід – і велике поліпшення, якщо ви дозволите мені висловити свою думку.

– А це буде не дуже дорого? – На той час Ґвенда вже навчилася ставитися з недовірою до поступливості та ентузіазму містера Симса.

– Така собі дрібничка, – відповів містер Симс, і його хрипкий голос прозвучав поблажливо й заспокійливо.

Ґвенду взяли ще більші сумніви, ніж на печатку. Саме "дрібничкам" містера Симса вона й навчилася не довіряти. Його перші оцінки завжди були умисне поміркованими.

– Не турбуйтеся, місіс Рід, – сказав містер Симс. – Я попрошу Тейлора подивитися, коли він закінчить свою роботу в туалетній кімнаті сьогодні пополудні, і тоді я вам скажу точно. Усе залежить від того, наскільки там міцна стіна.

Ґвенда кивнула головою й пішла писати відповідь на листа Джоун Вест. Вона подякувала їй за запрошення, але повідомила, що зараз не може покинути Дилмаут, бо мусить наглядати за роботою майстрів. Потім вийшла прогулятися перед будинком і навтішатися свіжим вітром із моря. Коли повернулася до вітальні, Тейлор, провідний майстер бригади містера Симса, випростався в кутку кімнати й привітав її усмішкою.

– З цим не буде жодних проблем, місіс Рід, – сказав він. – Тут уже були раніше двері. Але хтось, кому вони були непотрібні, звелів заліпити їх тиньком.

Ґвенда була приємно здивована. Як дивно, подумала вона, адже я, здавалося, завжди відчувала, що там були двері. Вона пригадала, як упевнено прямувала до них, коли йшла обідати. І пригадавши це, відчула напад легкої тривоги. Бо така впевненість не могла не здивувати… Чому вона була така переконана в тому, що двері там? Адже на стіні від них не видно було жодного сліду. Як вона здогадалася, звідки вона знала, що двері були саме в тому місці? Звичайно, було б зручно, якби з вітальні можна було заходити прямо до їдальні, але чому вона завжди так непомильно йшла саме туди? Двері були б однаково зручними в будь-якому місці стіни, але вона завжди машинально йшла, думаючи про щось інше. Саме туди, де колись і справді були двері.

Сподіваюся, стривожено подумала Ґвенда, що я не ясновида або щось таке…

Жодних психічних аномалій вона ніколи не знала. Вона не належала до таких людей. Чи, може, належала? Адже те саме відбулося з доріжкою від тераси крізь кущі вниз до моріжка. Невже вона й справді знала, що там була доріжка, а тому так уперто наполягала, щоб зробити її саме там?

Можливо, у мене й справді є якісь психічні відхилення, подумала Ґвенда, і їй стало не по собі. Чи, може, щось негаразд із будинком?

Чому вона запитала того дня в місіс Генґрейв, чи будинок, бува, не навідують привиди?

Жодних привидів тут немає! Це чудовий дім! У ньому не може бути нічого поганого. Адже місіс Генґрейв, здавалося, була вельми здивована, коли вона запитала її про це.

Чи все ж таки в її манерах була якась стриманість, щось подібне до нервового виснаження?

Святий Боже, я починаю вигадувати неймовірні речі, подумала Ґвенда.

Їй довелося докласти неабияких зусиль, щоб повернутися до своєї розмови з Тейлором.

– У мене до вас іще одне прохання, – сказала вона. – Один із комодів у моїй кімнаті кагорі замкнений, а ключ під нього загублено. Я хочу, щоб ви мені його відкрили.

Майстер піднявся разом із нею й оглянув дверцята комода.

– На нього накладено кілька шарів фарби, – сказав він. – Я попрошу своїх людей, щоб вони відчинили його завтра, якщо це вас влаштує.

Ґвенда кивнула головою, і Тейлор пішов.

Того вечора Ґвенда почувалася засмиканою й знервованою. Сидячи у вітальні й намагаючись читати, вона дослухалася до кожного порипування меблів. Раз чи двічі подивилася через плече й затремтіла. Вона знову й знову переконувала себе, що немає нічого надзвичайного в інцидентах із доріжкою та дверима. Вони пояснювалися звичайним збігом обставин і не виходили за межі простого тверезого глузду.

Не наважуючись признатися в цьому самій собі, вона нервувалася, боялась лягати в ліжко. Коли нарешті підвелася, вимкнула світло й відчинила двері в хол, то відчула, що їй страшно підійматися сходами. Вона майже збігла ними, щоб подолати їх якомога швидше, пробігла коридором і відчинила двері до своєї спальні. Опинившись там, відчула, що страх минув, і відразу заспокоїлася. Озирнулася навколо з ніжним почуттям. Тут вона почувала себе в безпеці, захищеною і щасливою. Атож, вона тут у безпеці ("У безпеці від чого, ти, ідіотко?" – запитала вона себе). Потім подивилася на свою піжаму, розкладену на ліжку, та нічні пантофлі під ним.

Схоже, Ґвендо, тобі шість років, не більше. Тобі треба ходити в дитячих черевичках, на яких намальований кролик Банні.

Вона лягла в постіль із відчуттям полегкості й відразу міцно заснула.

Наступного ранку їй треба було залагодити деякі справи в місті. Коли вона звідти повернулася, був уже час обіду.

– Майстри відкрили комод у вашій спальні, мем, – сказала місіс Кокер, коли принесла їй ніжно підсмажену камбалу, картопляне пюре та моркву зі сметаною.

– От і добре, – сказала Ґвенда.

Вона була голодна й пообідала з апетитом. Випивши каву у вітальні, піднялася сходами до своєї спальні. Перетнувши кімнату, відчинила дверцята комода в кутку. І тоді в неї вихопився несподіваний переляканий крик, і вона завмерла на місці, втупившись у те, що постало перед нею.

Усередині комода вона побачила первісні шпалери, якими була обклеєна ця стіна, що в усіх інших місцях була пофарбована в жовтий колір. То були яскраві шпалери з квітчастим візерунком – букетики маленьких червоних маків упереміж із букетиками синіх волошок…

II

Ґвенда довго стояла там, дивлячись на ті шпалери, потім підійшла до ліжка на тремтячих ногах і сіла.

Вона була в домі, у якому ніколи не бувала раніш, у країні, куди ніколи досі не приїздила – і лише два дні тому вона вперше лягла тут у постіль і уявила собі шпалери, якими їй хотілося б обклеїти цю кімнату – і шпалери, які вона собі уявила, точно збігалися з тими, якими колись ці стіни й справді були обклеєні.

Фрагменти всіляких неймовірних пояснень вихором закручувалися в її голові… Можливо, її мозок перестав сприймати час нормально і плутає минуле з майбутнім?..

Якщо випадок із доріжкою в саду та з дверима до їдальні ще якось можна було пояснити простим збігом, то у випадку зі шпалерами такого збігу бути просто не могло. Неможливо уявити собі шпалери з таким складним конкретним візерунком, а потім знайти точно такі самі, які собі уявила… Ні, має бути якесь пояснення, що втікає від неї й водночас… атож, водночас лякає її. Знову й знову виходило так, що вона дивилася не вперед, а назад – назад до колишнього стану, у якому перебував цей дім. У будь-яку мить вона може побачити щось іще – щось таке, чого їй не хочеться бачити… Будинок її лякає… Але чи справа в будинку, чи в ній самій? Вона не хоче належати до тих людей, які бачать те, чого ніхто інший не бачить…

Вона набрала повні груди повітря, накинула пальто й швидко вислизнула з дому. На пошті надіслала таку телеграму:

Вест, Едвей-сквер 19 Челсі Лондон. Я передумала. Можна мені приїхати до вас завтра?

Ґвенда.

Вона надіслала телеграму з оплаченою відповіддю.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

"Накрийте їй обличчя…"

Реймонд Вест із дружиною зробили все, від них залежне, щоб молода дружина Джайлза почувалася в них добре. І то не їхня провина, що в їхній присутності їй було якось не по собі. Ґвенда вочевидь нервувалася, дивлячись приголомшеним поглядом на Реймонда з його дивною зовнішністю, – він чимось нагадував їй крука, що готується до стрибка, – отим розкуйовдженим волоссям та бурхливими й мало зрозумілими їй висловлюваннями. І він, і Джоун, здавалося, розмовляли якоюсь лише їм зрозумілою мовою. Ґвенді ще ніколи не доводилося бувати в атмосфері інтелектуального снобізму, і вона почувалася в ній досить незатишно.

– Ми хочемо повести вас до театру на виставу або дві, – сказав Реймонд Ґвенді, яка пила джин, хоч після своєї подорожі радше випила б філіжанку чаю.

Ґвенда зраділа, почувши цю пропозицію.

– Сьогодні ввечері ми підемо дивитися балет у Седлерс-Велзі, а завтра – після святкової вечірки на честь іменин моєї незрівнянної тітоньки Джейн – відвідаємо спектакль "Герцогиня д'Амальфі" з Гілґедом у головній ролі, а в п'ятницю ви просто повинні побачити виставу "Хода безногих". Цю драму перекладено з російської, і нічого більш значущого за останні двадцять років не з'являлося на театральній сцені. Її ставлять у театрі Вітмора.

Ґвенда подякувала за ці плани з організації її дозвілля. Зрештою, коли приїде Джайлз, вони з ним неодмінно відвідуватимуть музичні вистави й усе таке. Вона відчула легку підозру стосовно "Ходи безногих", але не виключила можливості, що вистава їй сподобається – хоч "значущі" п'єси саме тим і відзначалися, що, як правило, ніколи нікому не подобалися.

– Ви будете у захваті від моєї тітки Джейн, – сказав Реймонд. – Вона – типовий уламок історії, вікторіанський до самих кісток. Усі ніжки її туалетних столиків обмотані чинцом. Вона живе в селі, де ніколи нічого не відбувається, як ото в застояному ставку.

– Але одного разу там щось таки відбулося, – сухо кинула його дружина.

– Звичайна собі драма пристрасті, досить груба, без найменшої витонченості.

– А проте вона тоді дуже тебе зацікавила, – нагадала йому Джоун із лукавою усмішкою.

– Я іноді ладен зіграти в крикет навіть у найглухішому селі, – з гідністю сказав Реймонд.

– А проте тітка Джейн відзначилася при розслідуванні того вбивства.

– О, звичайно, вона – жінка не дурна. І дуже любить розв'язувати складні задачі.

– Задачі? – перепитала Ґвенда, подумавши про арифметику.

Реймонд махнув рукою.

– Задачі, що їх ставить перед нами життя. Наприклад, чому дружина крамаря прийшла з парасолькою на церковні збори в погожий сонячний день. Або чому в такому-то місці знайдено баночку солоних креветок. Або куди подівся стихар вікарія. Жодну з таких загадок моя тітка Джейн не залишає поза увагою. Тож, якщо ви маєте якусь нерозв'язану задачу у своєму житті, розкажіть про неї, Ґвендо, їй. Вона знайде на неї відповідь.

Він засміявся, і Ґвенда засміялася теж, хоч сміятися їй зовсім не хотілося. Її познайомили з тіткою Джейн або, по-іншому, міс Марпл, наступного дня. Це була приємна літня дама, висока й тендітна, з рожевими щоками, синіми очима й лагідними, хоча й дещо метушливими манерами. У її синіх очах нерідко миготіли лукаві іскорки.

Після ранньої вечері, на якій вони винили за здоров'я тітки Джейн, усі пішли до Театру Його Величності. У їхньому товаристві було ще двоє людей: уже літній художник та молодий адвокат. Літній художник присвятив усю свою увагу Ґвенді, а молодий адвокат розділив свою між Джоун та міс Марпл, чиї репліки, здавалося, тішили його надзвичайно. Проте в театрі цей порядок поламався. Ґвенда сіла посередині ряду, між Реймондом і адвокатом.

Світло погасло, і вистава розпочалася.

Актори грали чудово, і Ґвенда дуже втішалася. Їй не так часто доводилося бувати на театральних виставах найвищого ґатунку.

Вистава закінчувалася, і напруга дійшла до кульмінації найвищого жаху. Трагічний голос актора, схожий на стогін спотвореної та розбещеної свідомості, долетів до них понад світлом рампи:

"Накрийте їй обличчя. Я засліплений. Вона померла молодою…"

У Ґвенди вихопився розпачливий зойк.

Вона підхопилася зі свого місця, з якоюсь сліпою рішучістю проштовхалася між рядами до виходу й по сходах вибігла на вулицю, але навіть тоді не зупинилася, а то йшла, то бігла, опанована сліпою панікою, у напрямку театру Гей-маркет. І лише тоді, коли вже добігла до вулиці Пікаділлі, помітила вільне таксі, підкликала його й, сівши в машину, дала адресу будинку в Челсі. Тремтячими пальцями знайшла гроші, заплатила за проїзд, піднялася сходами. Служник, який відчинив їй двері, подивився на неї з подивом.

– Ви рано повернулися, міс. Вам стало зле?

– Та ні, власне. А втім, я справді почула себе погано.

– Може, вам дати чогось випити, міс? Трохи бренді?

– Ні, не треба нічого. Я піду спати.

І побігла нагору сходами, щоб уникнути подальших розпитувань.

Швидко роздяглася, залишивши одяг лежати купою на підлозі, і лягла в постіль. Лежала там і тремтіла, серце їй калатало, а погляд був спрямований у стелю.

Вона не чула, щоб хтось приїхав іще, але десь через п'ять хвилин двері відчинилися, й увійшла міс Марпл. Вона тримала під пахвою дві грілки, а в руці – філіжанку.

Ґвенда сіла в ліжку, намагаючись погамувати тремтіння.

– Ой, міс Марпл, мені страшенно прикро, пробачте мені. Я не знаю, що зі мною трапилося – але то був якийсь жах. Вони дуже розгнівалися на мене?

– Не турбуйтеся, люба дитино, – сказала міс Марпл. – Підкладіть лише собі під боки ці грілки.

– Мені, власне, не потрібні грілки.

– Ні, вони вам потрібні. І випийте чаю…

Чай був міцний, гарячий і занадто солодкий, але Ґвенда слухняно випила його. Тремтіння тепер дошкуляло їй менше.

– А зараз лягайте і спробуйте заснути, – сказала міс Марпл. – Ви пережили велике потрясіння. Ми поговоримо про це вранці. Нехай вас ніщо не турбує. Просто засніть.

Вона вкрила її ковдрою, усміхнулася, поплескала Ґвенду по щоці й вийшла.

А внизу Реймонд роздратовано кинув Джоун:

– Що, у біса, сталося з дівчиною? Може, вона захворіла?

– Мій любий Реймонде, не знаю, вона просто зойкнула! Мабуть, п'єса здалася їй надто моторошною.

– Ну, звичайно ж, Вебстер може нагнати страху. Але я ніколи не подумав би… – Він урвав мову, коли міс Марпл увійшла до кімнати. – 3 нею все гаразд?

– Я думаю, що так. Але вона пережила сильне потрясіння.

– Потрясіння? Від драми часів короля Якова?

– Думаю, причина не тільки в цьому, – замислено промовила міс Марпл.

Ґвенді принесли сніданок до спальні. Вона випила трохи кави й надщипнула грінку. Коли підвелася з ліжка й зійшла вниз, Джоун уже пішла у свою студію, Реймонд зачинився в кабінеті, і лише міс Марпл сиділа біля вікна, звідки відкривався вид на річку; уся її увага була поглинута плетінням.

Коли увійшла Ґвенда, старенька подивилася на неї з лагідною усмішкою.

– Доброго ранку, моя люба. Сподіваюся, вам сьогодні краще.

– О, так, тепер зі мною все гаразд. Навіть не знаю, чому я повелася так по-ідіотському вчора увечері. Вони дуже розгнівалися на мене?

– О, ні, моя люба. Вони все розуміють.

– Що розуміють?

Міс Марпл підвела очі над плетінням.

– Що ви пережили велике потрясіння вчора. – І лагідно додала: – Чи не стане вам ліпше, якщо ви мені розповісте про все?

Ґвенда стурбовано ходила туди-сюди по кімнаті.

– Думаю, мені треба поговорити з психіатром або з кимось таким.

– У Лондоні є дуже гарні психіатри, звичайно. Але ви переконані в тому, що вам потрібні саме вони?

– Знаєте… я, схоже, збожеволіла… Я, власне, не маю сумніву, що збожеволіла…

Літня покоївка увійшла до кімнати з телеграмою на таці, яку подала Ґвенді.

– Хлопець запитує, чи буде відповідь на телеграму, мем.

Ґвенда розкрила телеграму. Вона надійшла з Дилмаута. Якусь мить дивилася на неї безвиразним поглядом, а тоді зібгала її в кульку.

– Відповіді не буде, – промовила машинально.

Покоївка вийшла з кімнати.

– Це не погані новини, я сподіваюся, моя люба?

– Телеграма від Джайлза – мого чоловіка. Через тиждень він прилітає до Англії.

У її голосі прозвучали сум і розгубленість. Міс Марпл тихо кахикнула.

– Але ж це добре, що він прилітає, чи не так?

– Що ж тут доброго? Адже я навіть не знаю, збожеволіла я чи ні. Якщо я збожеволіла, то ліпше було б, аби Джайлз ніколи не одружувався зі мною. А ще той будинок. Я не можу туди повернутися. О, я просто не знаю, що мені робити.

Міс Марпл поплескала по канапі жестом запрошення.

– Сідайте-но сюди, моя люба, і просто розкажіть мені все.

І Ґвенда з великою полегкістю прийняла її пропозицію.

Вона виклала всю свою історію, починаючи від тієї хвилини, коли вперше побачила Дім-на-Горі, і розповіла про всі випадки, які спочатку здивували її, а потім стривожили.

– Отож, тепер я досить налякана, – закінчила вона. – І тому вирішила приїхати до Лондона, щоб утекти від усього. Але, як бачите, не змогла утекти. Воно наздогнало мене. Учора ввечері… – вона заплющила очі й зробила ковтальний рух, намагаючись усе пригадати.

– Учора ввечері? – заохотила її міс Марпл.

– Гадаю, ви мені не повірите, – промовила Ґвенда, говорячи дуже швидко. – Ви подумаєте, я особа істерична, або з химерами, або щось таке. Це сталося цілком несподівано, у самому кінці. Я дуже тішилася, дивлячись ту виставу. Я жодного разу не згадала про свій дім. І раптом він постав переді мною – постав із темряви, – коли актор сказав ті слова.

І повторила тихим тремтячим голосом: "Накрийте їй обличчя. Я засліплений. Вона померла молодою".

– Я знову була в тому домі, на сходах, я дивилася в хол крізь перила й бачила, як вона там лежить. Лежить розпростерта – мертва. Волосся в неї було золоте, а обличчя – синє! Вона була мертва, задушена, і хтось промовляв ці самі слова таким самим зловісним тоном, і я побачила його руки – сірі, зморшкуваті, – то були не руки, а лапи мавпи… То було жахливо, повірте. Вона була мертва…

Міс Марпл лагідно запитала:

– Хто була мертва?

Відповідь пролунала швидко й машинально:

– Гелена…

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Гелена?

Якусь мить Ґвенда розгублено дивилася на міс Марпл, потім відгорнула волосся з чола.

– Чому я це сказала? – запитала вона. – Чому я сказала "Гелена"? Я не знаю жодної Гелени!

Вона в розпачі опустила руки.

– Тепер ви переконалися, – сказала вона, – я таки збожеволіла. Я уявляю собі казна-що! Я бачу те, чого там немає. Спочатку – шпалери, а тепер трупи. Отже, мій стан погіршується.

– О, не кваптеся з висновками, моя люба…

– А може, в усьому винен будинок. Це будинок із привидами, або зачарований, або щось таке… А я бачу те, що там трапилося, а може, навіть, те, що має там статися – а це ще гірше. Можливо, там буде вбито жінку на ім'я Гелена… Але якщо той будинок населений привидами, то не розумію, чому я все бачу тоді, коли я від нього далеко. Тож мені залишається припустити, що справа тільки в мені і я втрачаю розум. І ліпше буде, якщо я зустрінуся з психіатром негайно, сьогодні ж уранці.

– Звичайно, люба Ґвендо, ви завжди зможете з ним зустрітися, коли вичерпаєте всі інші можливості, але я дотримуюся думки що треба насамперед розглянути пояснення найпростіші та найбуденніші. Дозвольте мені чітко викласти всі відомі вам факти. Ідеться про три конкретні випадки, що стривожили вас. Ви чітко знали, що в саду є доріжка, хоч вона геть заросла непрохідними хащами, ви намагалися пройти у двері, які були замуровані й невидимі, і ви правильно та в усіх деталях уявили собі шпалери, хоч і не бачили їх. Так воно все було?

– Саме так.

– У такому разі найпростіше, найприродніше пояснення полягає в тому, що ви справді все це раніше бачили.

– В іншому житті, ви хочете сказати?

– Зовсім ні, моя люба. Я маю на увазі це життя. Я хотіла сказати, що то могли бути ваші спогади.

– Але раніше я ніколи не була в Англії й приїхала сюди лише місяць тому, міс Марпл.

– А ви цілком у цьому впевнені, моя люба?

– Звичайно, впевнена. Я прожила все своє життя поблизу від Крайстчерча, у Новій Зеландії.

– Ви там і народилися?

– Ні, я народилася в Індії. Мій батько був британським офіцером. Мати померла через рік або два по тому, як я народилася, і батько відіслав мене до її родичів у Нову Зеландію, щоб я росла й виховувалася там. А через кілька років помер і він.

– А ви пам'ятаєте, як переїздили з Індії до Нової Зеландії?

– Та, власне, ні. Пригадую тільки – але дуже й дуже туманно, – як пливла на кораблі. Пригадую кругле віконце – мабуть, ілюмінатор. А ще пригадую чоловіка в білій уніформі з червоним обличчям, синіми очима і якимсь знаком на підборідді – думаю, то був шрам. Він підкидав мене в повітря, і, пригадую, мені було страшно, але водночас приємно. Але все це дуже фрагментарні спогади.

– А чи пригадуєте ви свою няню?

– Так, пригадую, її звали Ненні. Я пам'ятаю Ненні, вона залишалася зі мною протягом якогось часу, доки мені не виповнилося п'ять років. Вона вирізала качок із паперу. Атож, вона була на тому кораблі. Вона сварила мене, коли я заплакала, бо капітан поцілував мене, а мені не сподобалася його борода.

– Це дуже цікаво, моя люба, бо у вашій пам'яті змішалися дві окремі подорожі. В одній із них капітан мав бороду, а в другій – червоне обличчя й шрам на підборідді.

– Справді, – погодилася Ґвенда, – схоже на те.

– Мені здається можливим, – сказала міс Марпл, – що коли померла ваша мати, ваш батько спочатку привіз вас із собою до Англії й ви протягом певного часу жили в тому будинку, який тепер називається Дім-на-Горі. Адже ви розповіли мені, що той будинок здався вам рідним домом відразу, як ви тільки оселилися в ньому. А кімната, яку ви обрали собі за спальню, певно, була вашою дитячою кімнатою.

– Вона справді була дитячою кімнатою. Там досі є ґратки на вікнах.

– От бачите? І вона була обклеєна тими веселими шпалерами з волошками та маками. Діти дуже добре пам'ятають, якими були стіни їхньої дитячої кімнати. У мене в пам'яті назавжди збереглися бузкові півники на стінах моєї дитячої кімнати, хоч, наскільки мені відомо, її обклеїли іншими шпалерами, коли мені було лише три роки.

– І саме тому я відразу подумала про іграшки, про дім для ляльок і про шухляди з іграшками?

– Атож. І про ванну, облицьовану червоним деревом. Ви мені сказали, що уявили собі, як у ній плавають качки, відразу, як тільки її побачили.

Ґвенда сказала замислено:

– Мені й справді здалося, що я знаю, де там усе є – і кухня, і комод із білизною. І я весь час думала про те, що існують двері, які ведуть із вітальні в їдальню. Але хіба можливо, щоб я тепер приїхала до Англії й купила саме той дім, у якому жила багато років тому?

– А чом би й ні, моя люба? Це просто дивовижний збіг, а дивовижні збіги в житті трапляються. Ваш чоловік хотів мати будинок на південному узбережжі, ви шукали такий будинок і випадково натрапили на дім, який розбудив вашу пам'ять і привабив вас. Він був прийнятного для вас розміру й продавався за помірковану ціну, тож ви купили його. Це аж ніяк не можна вважати чимось неймовірним. Якби цей будинок належав до тих, які називають (і нерідко слушно) "дім із привидами", гадаю, ви повелися б інакше. Але у вас не виникло якоїсь відрази до нього, крім тієї миті, коли, як ви мені розповіли, ви почали спускатися сходами й подивилися згори на хол.

Вираз страху знову промайнув в очах Ґвенди.

– Ви хочете сказати, що Гелена… це теж правда? – запитала вона.

Міс Марпл відповіла їй дуже лагідним голосом:

– Я думаю, що так, моя люба… Думаю, ми повинні виходити з того припущення, що коли інші події – це ваші спогади, то й вона – ваш спогад…

– Тобто я й справді бачила там вбиту людину – задушену, – і вона лежала там мертва?

– Я думаю, ви не усвідомлювали, що вона задушена, на цю думку наштовхнула вас п'єса, яку ви вчора дивилися, і ваш досвід дорослої людини, який підказує вам, що може означати синє спотворене обличчя. Я думаю, навіть дуже мала дитина, яка спускалася сходами, могла впізнати насильство, смерть та зло й пов'язати їх із певною послідовністю слів, бо я не маю сумніву, що вбивця справді промовив ці слова. Та сцена мала бути великим потрясінням для дитини. Діти – дивні малі створіння. Коли вони дуже налякані, а надто тим, чого не розуміють, вони про це не говорять. Вони ховають його десь у собі. Можливо, навіть забувають. Але пам'ять зберігає той спогад, хоч і десь дуже глибоко.

Ґвенда зробила глибокий вдих.

– І ви думаєте, щось подібне трапилося й зі мною? Але чому я тоді не пам'ятаю про все це тепер?

– Важко запам'ятати все по порядку. І нерідко, коли людина робить таку спробу, її пам'ять відсуває ці події ще далі. Але як на мене, то існують одна або дві ознаки, які вказують на те, що було саме так. Наприклад, коли ви розповідали мені про те, що з вами сталося в театрі учора ввечері, то застосували таке сполучення слів, яке багато про що говорить. Ви сказали, що "дивилися крізь перила" – але за нормальних обставин, як вам відомо, людина дивиться в хол не крізь перила, а поверх них. Лише дитина могла дивитися крізь.

– Ви дуже слушно це помітили, – відразу погодилася Ґвенда.

– Малопомітні речі дуже часто бувають значущими.

– Але хто вона була, Гелена? – запитала Ґвенда з розгубленим подивом,

– Скажіть-но мені, моя люба, ви досі переконані, що то була Гелена?

– Так… Це дуже дивно, бо я не знаю, хто така "Гелена", але разом із тим я її знаю – тобто я знаю, що там лежала "Гелена"… Але як я зможу довідатися більше?

– Я думаю, вам треба насамперед з'ясувати, чи були ви в Англії в ранньому дитинстві або, принаймні, чи могли ви тут бувати. Ваші родичі…

– Тітка Елісон, – урвала її Ґвенда. – Я певна, вона знає, була я тут чи не була.

– Тоді я раджу вам надіслати їй листа авіапоштою. Напишіть їй, що виникли обставини, за яких вам конче треба знати, бували ви в Англії чи ні. Думаю, ви отримаєте відповідь авіапоштою ще до того, як приїде ваш чоловік.

– О, дякую вам, міс Марпл. Ви були дуже доброю до мене. І, сподіваюся, ваші припущення відповідають дійсності. Бо якщо так, то зі мною все гаразд. Я маю на увазі, що в моїх проблемах немає нічого надприродного.

Міс Марпл усміхнулася.

– Я сподіваюся, що все так і є, як ми думаємо. Післязавтра я маю намір поїхати на північ Англії навідати своїх давніх друзів. Я повертатимуся через Лондон десь днів за десять. Якщо ви та ваш чоловік на той час будете тут і якщо ви одержите відповідь на свого листа, то мені буде надзвичайно цікаво знати результат.

– Звичайно, люба міс Марпл! Хай там як, а я хочу познайомити вас із Джайлзом. Він чарівний чоловік. І ми, звичайно ж, детально обговоримо разом цю історію.

Настрій Ґвенди майже повернувся тепер до нормального.

Але міс Марпл здавалася замисленою.

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Убивство в ретроспективі

I

Десь через десять днів міс Марпл увійшла до невеличкого готелю у кварталі Мейфер, і там її з радісним ентузіазмом зустріло молоде подружжя – містер і місіс Рід.

– Це мій чоловік, міс Марпл. Джайлзе, я не можу тобі передати, яку велику послугу зробила мені міс Марпл.

– Я дуже радий познайомитися з вами, міс Марпл. Ґвенда розповіла мені, що вдарилася тоді в паніку й мало не загнала себе до божевільні.

Лагідні сині очі міс Марпл окинули Джайлза схвальним поглядом. Вельми привабливий молодик, високий і білявий, який мав дуже зворушливу звичку раз по раз кліпати очима від уродженої сором'язливості. Вона відзначила його рішуче підборіддя й трохи випнуту щелепу.

– Ми вип'ємо чаю в невеличкому темному вестибюлі, де ніколи нікого не буває, – сказала Ґвенда. – А потім покажемо міс Марпл листа від тітки Елісон. – Атож, – додала вона, коли міс Марпл із гострою цікавістю поглянула на неї. – Лист надійшов, і він підтверджує майже всі ваші здогади.

Після того, як вони допили чай, листа було розкрито й прочитано:

Люба Ґвендо!

Я була вельми стривожена тим, що тобі довелося перешити тяжке випробування. Правду кажучи, я геть забула, що у своєму глибокому дитинстві ти жила протягом короткого часу в Англії.

Твоя мати, моя сестра Міґен, познайомилася з твоїм батьком, майором Гелідеєм, коли їздила в гості до наших друзів, що на той час жили в Індії. Вони одружилися, і ти народилася там. Десь через два роки по тому, як ти народилася, твоя мати померла. Її смерть була для нас великим потрясінням, і ми написали твоєму батькові, з яким листувалися, але з яким реально ніколи не зустрічалися, попросивши його, щоб він віддав тебе під нашу опіку, бо ми прийняли б тебе з великою радістю, а військовослужбовцеві виховувати малу дитину, певно, було б нелегко. Проте твій батько відмовив нам у цьому й повідомив, що йде у відставку з армії й забирає тебе із собою до Англії. Він висловив сподівання, що ми знайдемо час і можливості навідати його там.

Наскільки мені відомо, твій батько, повертаючись на батьківщину, познайомився з молодою жінкою, заручився з нею ще в дорозі й одружився відразу по тому, як прибув до Англії. Той шлюб, я думаю, не був щасливим і, здається, вони розлучилися вже через рік після одруження. Саме тоді твій батько написав нам і запитав, чи ми досі хочемо взяти тебе до себе. Для тебе навряд чи буде відкриттям, моя люба, коли я напишу тобі, які ми були щасливі відповісти згодою на його лист. Твій батько послав тебе до нас під наглядом англійської няньки й водночас переписав на тебе весь свій статок і запропонував, щоб ти в законному порядку взяла наше прізвище. Його пропозиція, мушу сказати, здалася нам трохи дивною, але ми розуміли, що він робить це з найкращих намірів – він хотів, щоб ти стала, цілком законним членом, нашої родини – проте ми її відхилили. А через рік твій батько помер у приватній лікарні. Певно, він уже знав про свою тяжку хворобу на той час, коли вирішив відіслати тебе до нас.

Боюся, я не можу тобі сказати, де ти жила в Англії, коли перебувала там зі своїм батьком. На листі, який він нам надіслав, зворотну адресу було, безперечно, вказано, але відтоді минуло вісімнадцять років і такі подробиці важко пам'ятати так довго. Я знаю, це було десь на півдні Англії, і то цілком міг бути й Дилмаут. Мені чомусь здавалося, що йшлося про Дармут, але ці дві назви надто схожі, і я могла переплутати. Я думаю, твоя мачуха знову вийшла заміж, але її прізвища я не знаю і навіть не пам'ятаю дівочого прізвища, хоча твій батько й повідомив нам його, коли написав про своє нове одруження. Гадаю, ми трохи образилися на нього за те, що він так швидко одружився після смерті своєї першої дружини, але відомо, що на борту корабля близькі взаємини між людьми виникають набагато швидше, і, можливо, він думав, що так буде краще для тебе.

Я, певно, вчинила дурницю, не повідомивши тобі, що ти була в Англії, хай навіть ти й не пам'ятаєш про це, але, як вже тобі сказала, геть про це забула. Смерть твоєї матері в Індії і твій подальший приїзд до нас були для нас найістотнішими фактами, а все інше не мало значення.

Сподіваюся, тепер я все прояснила?

Я маю надію, що Джайлз скоро приїде до тебе. Молодим не варт надовго розлучатися на самому початку шлюбного життя.

Усі головні новини я опишу тобі в наступному листі, цього я пишу похапцем у відповідь на твою телеграму.

З любов'ю

твоя тітка Елісон Денбі.

Р. S. Ти мені не написала, у чому полягало тяжке випробування, яке довелося тобі пережити.

– Ось бачите, – сказала Ґвенда, – усе було майже так, як ви припустили.

Міс Марпл розгладила тонкий папір.

– Так, справді. Я давно переконалася в тому, що пояснення, яке підказує здоровий глузд, найчастіше буває правильним,

– Хай там як, а я вам дуже вдячний, міс Марпл, – сказав Джайлз. – Бідолашна Ґвенда була в цілковитій розгубленості, і, мушу признатися, мені й самому було прикро думати, що Ґвенда може виявитися ясновидою, медіумом або чимось таким.

– Такі здібності в дружини можуть становити неабияку небезпеку для чоловіка за винятком тих випадків, коли він живе абсолютно бездоганним життям.

– Як я, наприклад, – сказав Джайлз.

– А будинок? Що ви думаєте тепер про будинок? – запитала міс Марпл.

– О, з будинком усе гаразд. Завтра ми туди їдемо. Джайлз помирає від нетерпіння – так хоче побачити його.

– Я не знаю, чи ви це собі усвідомлюєте, міс Марпл, але ми, схоже, зіткнулися з таємничим і досконалим убивством, яке було скоєне прямо на порозі нашого дому, а точніше кажучи, у нашому холі.

– Я вже про це думала, – повільно промовила міс Марпл.

– Джайлзові дуже подобаються детективні історії, – сказала Ґвенда.

– Бо це й справді детективна історія, та ще й яка детективна історія! Тіло гарної задушеної жінки, що лежить у холі. Ми нічого про неї не знаємо, крім її імені. Звісно, я розумію, що це сталося років двадцять тому. Після того, як минуло стільки часу, ніяких ключів до нього, звісно, не залишилося, але можна принаймні поміркувати, що це було, спробувати знайти якісь нитки. Проте, думаю, розгадати цю таємницю ніколи не вдасться…

– Я думаю, така можливість існує, – сказала міс Марпл. – Навіть через вісімнадцять років. Так, я думаю, вона існує.

– І якщо ми все-таки спробуємо її розгадати, то ніякої шкоди від цього не буде, чи не так?

Обличчя в Джайлза світилося виразом справжньої цікавості.

– Від цього може бути шкода, і дуже велика, – сказала міс Марпл. – Я порадила б вам обом – атож, порадила б, і дуже наполегливо – відмовитися від таких спроб.

– Відмовитися? Але ж це наша таємниця – таємниця вбивства, якщо то справді було вбивство!

– То було вбивство, я думаю. І саме тому я не стала б докопуватися до його причин і подробиць. Убивство – не та подія, до якої можна ставитися легковажно.

– Але ж, міс Марпл, якби кожен так думав… – заперечив Джайлз.

Вона урвала його:

– О, я вас розумію. Справді бувають випадки, коли до цього треба поставитися як до обов'язку – коли в убивстві звинувачують невинну людину, або кілька інших людей перебувають під підозрою, або небезпечний злочинець гуляє на волі й може вбити когось іще. Але ви повинні усвідомлювати собі, що вбивство, про яке ми з вами говоримо, своєю великою часткою перебуває в минулому. Мабуть, ніхто й не знав, що то було вбивство, – бо інакше ви почули б про нього від свого старого садівника або від коюсь іншого, вбивство завжди вважають цікавою новиною, навіть якщо воно скоєне дуже давно. Ні, певно, того тіла якось позбулися й ні в кого не виникло найменшої підозри. Ви впевнені, ви справді впевнені в тому, що все це варто розкопувати?

– Міс Марпл, ви говорите так, ніби ви й справді дуже занепокоєні! – вигукнула Ґвенда,

– Так, я справді занепокоєна, моя люба. Ви обоє дуже милі й чарівні молоді люди (якщо ви дозволите мені так сказати). Ви щойно одружилися й щасливі бути вкупі. Не починайте, я вас дуже прошу, докопуватися до речей, які можуть – як би мені це висловити? – засмутити вас і завдати вам болю.

Ґвенда подивилася на неї широко розплющеними очима.

– Ви думаєте про щось цілком конкретне, на щось натякаєте? На що саме?

– Я ні на що не натякаю, моя люба. Я лише раджу вам (бо я довго жила на світі і знаю, якою поганою може бути людська природа) не ворушити давній мурашник. Атож, це вам моя порада: не ворушіть давній мурашник.

– Але йдеться зовсім не про те, щоб розворушити дав ній мурашник, – у голосі Джайлза з'явилися нові нотки, нотки суворої переконаності. – Дім-на-Горі – це наш дім, дім Ґвенди і мій дім, і хтось був убитий у ньому або так нам здається. Я не можу знати, що в моєму домі хтось когось убив, і не намагатися розкрити цю таємницю, навіть якщо вбивство було скоєне вісімнадцять років тому!

Міс Марпл зітхнула.

– Пробачте мені, – сказала вона. – Мабуть, більшість молодих і розумних людей поставилися б до цієї ситуації саме так. Я навіть симпатизую вам і захоплююся вами через це. Але мені хотілося б, – о, як би мені хотілося! – щоб ви цього не робили.

II

Наступного дня в селі Сент-Мері-Мід швидко поширилася чутка, що міс Марпл повернулася додому. Її бачили на головній вулиці Гай-стріт об одинадцятій годині. Вона заходила в дім вікарія за десять хвилин до дванадцятої. Пополудні три найбільші в селі пліткарки відвідали її й вислухали її враження про столичне життя, а віддавши цю данину чемності, самі розповіли їй про гострі суперечки, які точаться довкола ятки, де торгуватимуть виробами місцевих вишивальниць на святковому ярмарку, а також про те, де розташувати намет, у якому подаватимуть чай.

Надвечір того ж таки дня міс Марпл, як звичайно, бачили в її саду, але цього разу вона зосередила значно більше уваги на прополюванні бур'янів, аніж на діяльності сусідів. Вона була неуважною під час своєї скромної вечері й майже не слухала натхненну розповідь своєї маленької служниці Евелін про походеньки місцевого аптекаря. Наступного дня вона все ще була неуважною, й один або двоє людей, серед них і дружина вікарія, звернули на це увагу. Того вечора міс Марпл сказала, що почувається не дуже добре, і лягла спати рано. Наступного ранку вона послала Евелін по доктора Гейдока.

Доктор Гейдок багато років був лікарем, другом і союзником міс Марпл. Він вислухав розповідь про симптоми її нездужання, оглянув її, а тоді відхилився на спинку стільця й помахав стетоскопом.

– Як на жінку вашого віку, – сказав він, – і попри ваш тендітний вигляд, що тільки вводить в оману, ви перебуваєте в надзвичайно доброму стані здоров'я.

– Я знаю, що загальний стан мого здоров'я цілком задовільний, – сказала міс Марпл. – Але, мушу зізнатися, я трохи перевтомилася й почуваюся дещо виснаженою.

– Ви блукали надто багато. Не лягали спати допізна в Лондоні.

– Ви маєте слушність. Сьогодні Лондон і справді здається мені надто стомливим. І повітря там не з найкращих. Не те, що свіже повітря на узбережжі моря.

– Зате повітря тут, у Сент-Мері-Мід, приємне й свіже.

– Але воно часто тут буває вологим і задушливим. Воно, знаєте, не збадьорює.

Доктор Гейдок подивився на неї з проблиском цікавості.

– Я пришлю вам тонік, – сказав він тоном люб'язної послужливості.

– Дякую вам, докторе. Істонський сироп мені завжди допомагає.

– Я не маю потреби в тому, щоб ви диктували мені мої рецепти, жінко.

– Я подумала, можливо, мені варто змінити повітря…

Міс Марпл запитливо дивилася на нього своїми наївними синіми очима.

– Вас тут щойно не було три тижні.

– Я знаю. Але я була в Лондоні, де атмосфера нервова, як вам відомо. А потім поїхала на північ – у промислову зону. Це було не морське повітря, яке освіжає й бадьорить.

Доктор Гейдок спакував свою сумку. Потім обернувся з усмішкою.

– Я готовий вислухати, чому ви по мене послали, – сказав він. – Ви тільки скажіть мені, чого ви хочете, і я це повторю за вами. Ви хочете послатися на мою професійну думку, що вам потрібне свіже морське повітря…

– Я знала, ви мене зрозумієте, – вдячно промовила міс Марпл.

– Морське повітря – справді чудова річ. Тож негайно вирушайте до Істбурна, бо інакше ваше здоров'я може різко погіршитися.

– В Істбурні, я думаю, надто холодно. Там зовсім мало рослинності, як вам відомо.

– У такому разі Бурнемаут або острів Вайта.

Міс Марпл підморгнула йому.

– Мені завжди здавалося, що малі містечка набагато приємніші.

Доктор Гейдок знову опустився на стілець.

– Ви розбудили мою цікавість. То яке містечко на узбережжі ви пропонуєте?

– Я думала про Дилмаут.

– Досить миле містечко. Щоправда, глухе й малоцікаве. То чому ви обрали Дилмаут?

Протягом хвилини або двох міс Марпл мовчала. Її погляд знову став стурбованим. Вона сказала:

– Якби одного дня ви випадково зіткнулися з фактом, який указував би на те, що багато років тому – дев'ятнадцять або двадцять – було скоєне вбивство. Той факт був би відомий лише вам, ніхто раніше про це не повідомляв і ніхто нічого не підозрював. Що ви зробили б?

– Убивство в ретроспективі, так?

– Достоту так.

– Нікого не засудили несправедливо? Ніхто не постраждав унаслідок того вбивства?

– Наскільки мені відомо, ні.

– Гм. Убивство в ретроспективі. Забуте вбивство. Що ж, я вам скажу свою думку. Я не став би ворушити забуте вбивство – ось що я зробив би. Розворушувати вбивство небезпечно. І, я сказав би, дуже небезпечно.

– Боюсь, я з вами згодна.

– Люди кажуть, убивця завжди повторює свої злочини. Це неправда. Існує різновид убивці, який скоює злочин, спромагається приховати його, а потім докладає всіх можливих зусиль, щоб ніколи більше не наражати себе на ризик. Я не хочу сказати, що потім такі люди живуть щасливо, – я в це не вірю, – бо існує багато способів розплати. Але бодай зовні все йде гаразд. Мабуть, саме так було у випадку з Мадлен Сміт, а потім й у випадку з Ліззі Борден. Провина Мадлен Сміт не була доведена, а Ліззі звинуватили – але багато людей думають, що обидві ті жінки були винні. Я міг би назвати й інші випадки. Ті люди ніколи не повторювали своїх злочинів – одне вбивство дало їм те, чого вони хотіли, і вони були задоволені. Але якби їм загрожувала небезпека? Я думаю, ваш убивця, хоч би ким він або вона були, належав саме до такого різновиду. Він скоїв злочин і позамітав за собою сліди, і ніхто нічого не запідозрив. Але припустімо, хтось почне докопуватися, нишпорити, перевертати каміння і зрештою, можливо, відкриє істину? То що в такому випадку робитиме ваш убивця? Просто стоятиме, усміхаючись, тоді як мисливець підходитиме до нього все ближче й ближче? Ні, якщо тут не йдеться про принципи, я залишив би все так, як воно є. – І він повторив свою попередню фразу: – Я не став би ворушити забуте вбивство.

І додав твердим голосом:

– І такий вам буде мій наказ: облиште все, як воно є.

– Але ця справа стосується не тільки мене. Вона стосується також двох чудових дітей. Дозвольте, я вам усе розповім.

І вона розповіла йому всю історію, а Гейдок вислухав її.

– Диво та й годі, – сказав він, коли міс Марпл закінчила. – Дивовижний збіг. Усе тут, власне, викликає подив. Але, думаю, ви собі чудово усвідомлюєте, які можуть бути наслідки?

– О, звичайно. Але вони поки що цього не розуміють.

– Це може призвести до великого нещастя, і тоді вони гірко пожалкують, що розбудили це приспане вбивство.

Скелети мають залишатися у своїх домовинах. А проте, скажу вам, я цілком розумію погляд того молодого Джайлза. Хай йому сто чортів, але я теж не зміг би залишити там усе, як є. Навіть мене розбирає тепер цікавість, хоч я й не живу в тому домі…

Він урвав свою мову й подивився на міс Марпл суворим поглядом.

– То саме цим пояснюється ваше бажання подихати свіжим повітрям Дилмаута? Ви хочете втрутитися в щось таке, що не має до вас найменшого стосунку.

– Авжеж, не має, докторе Гейдок. Але я хвилююся за тих двох. Вони молоді, недосвідчені й надто довірливі та наївні. Я відчуваю необхідність бути там і наглядати за ними.

– То ось чому ви туди їдете. Щоб доглянути за ними! Невже ви не можете обминути жодного вбивства? Навіть убивства в ретроспективі?

Міс Марпл відповіла йому слабкою усмішкою.

– Але ж ви не можете не погодитися з тим, що кілька тижнів, прожитих у Дилмауті, будуть корисними для мого здоров'я?

– Вони радше допровадять вас до могили, – сказав доктор Гейдок. – Але ж ви однаково мене не послухаєте!

III

Міс Марпл пішла навідати своїх друзів, полковника та місіс Бентрі, і зустріла полковника на під'їзній алеї до їхнього будинку. У руці в нього була рушниця, а біля його ніг – спанієль. Він сердечно привітався з нею.

– Я радий знову вас бачити. Як там Лондон?

Міс Марпл відповіла, що з Лондоном усе гаразд. Небіж водив її на кілька театральних вистав.

– Певно, ваші родичі – великі сноби. Щодо мене, то я цікавлюся лише музичною комедією.

Міс Марпл сказала, що дивилася російську п'єсу, вона була цікава, хоч, можливо, і трохи задовга.

– Росіяни! – зневажливо вигукнув полковник Бентрі.

Одного разу йому дали почитати роман Достоєвського, коли він лежав у приватній лікарні.

Він додав, що міс Марпл знайде Доллі в саду.

Місіс Бентрі завжди можна було знайти тільки в саду. Садівництво було її пристрастю. Її улюбленою літературою були каталоги цибулин, а її мова була насичена примулами, цибулинами, квітковими кущами та альпійськими дивовижами. Перше, що побачила від неї міс Марпл, був широкий зад, обтягнутий вилинялою твідовою спідницею.

На звук кроків, що наближалися, місіс Бентрі знову набула вертикальної пози, стогнучи та кривлячись від болю, бо її захоплення нагородило її ревматизмом, втерла піт на обличчі вимазаною в землі долонею й привіталася з подругою.

– Я вже чула, що ти повернулася, Джейн, – сказала вона. – Як тобі мої квіти дельфініуму? А мій тирлич тобі подобається? Я мала з ним трохи мороки, але тепер начебто він добре прижився. Але нам потрібен дощ. Досі було жахливо сухо. Естер сказала мені, що ти хвора й лежиш у ліжку, – додала вона (Естер була куховаркою місіс Бентрі, а крім того, постачала її сільськими новинами). – Я рада, що це виявилося неправдою.

– Я лише трохи перевтомилася, – сказала міс Марпл. – Доктор Гейдок вважає, що мені треба подихати морським повітрям. Я досить виснажена.

– Хай і так, але ти не можеш поїхати до моря тепер, – сказала місіс Бентрі. – Це абсолютно найкращий час для роботи в саду. Твої бордюри, мабуть, щойно зацвіли.

– Доктор Гейдок рекомендує мені їхати зараз.

– Доктор Гейдок справді не такий йолоп, як решта лікарів, – змушена була визнати місіс Бентрі.

– Мені спала на думку твоя куховарка, Доллі.

– Яка куховарка? Тобі потрібна куховарка? Ти ж маєш на увазі не ту жінку, що була схильна до пияцтва?

– Ні, ні, ні. Я говорю про ту що вміла готувати такі смачні тістечка. Ту, чий чоловік служив у вас старшим лакеєм.

– А, ти маєш на увазі Мок Тертл, – сказала місіс Бентрі, відразу зрозумівши, про кого йшлося. – Жінку з глибоким і трагічним голосом, що завжди говорила таким тоном, ніби ось-ось заплаче. З неї була добра куховарка. А чоловік у неї був гладкий і досить ледачий. Артур завжди казав, що він розбавляє віскі водою. Я не знаю, чи так справді було. Лихо в тому, що коли ви наймаєте на службу подружжя, то хтось із двох завжди буває незадовільним. Вони отримали спадок від якогось колишнього працедавця й купили готель на південному узбережжі.

– Саме про це я й подумала. Адже вони тепер живуть у Дилмауті?

– Саме там. Дилмаут, вулиця Сі-Перейд, чотирнадцять.

– Я подумала, що позаяк доктор Гейдок рекомендував мені трохи пожити на узбережжі моря, то я могла б поїхати туди. Їхнє прізвище Сондерс, чи не так?

– Так. Це чудова думка, Джейн. Ти нічого кращого не могла б придумати. Місіс Сондерс догляне за тобою, а що тепер кінець сезону, то вони будуть раді прийняти тебе й візьмуть недорого. Завдяки добрій кухні та морському повітрю ти швидко оклигаєш.

– Дякую тобі, Доллі, – сказала міс Марпл. – Сподіваюся, так і буде.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Гра в детективів

I

– Де, ти думаєш, лежало тіло? – запитав Джайлз. – Тут?

Він і Ґвенда стояли в холі Дому-на-Горі. Вони приїхали сюди вчора, пізно ввечері, і Джайлз був тепер охоплений справжнім мисливським азартом. Він утішався цим розслідуванням, наче малий хлопчик новою іграшкою.

– Та десь там, – сказала Ґвенда. Вона трохи піднялася сходами й подивилася згори критичним поглядом. – Атож, я думаю, воно лежало саме там.

– Повзи вниз, – сказав Джайлз. – Адже тобі років три не більше.

Ґвенда слухняно поповзла вниз.

– Ти не могла бачити чоловіка, який промовив ті слова?

– Не пригадую, щоб я його бачила. Він, мабуть, стояв трохи далі, атож – там. Я бачила лише його величезні лапи.

– Лапи? – здивовано перепитав Джайлз.

– То були справді лапи. Сірі лапи – не людські.

– Що ти вигадуєш, Ґвендо. Це ж не було вбивство на вулиці Морг. Люди не мають лап.

– Але він мав лапи.

Джайлз із сумнівом подивився на неї.

– Ти, певно, вигадала це потім.

– А тобі не здається, що я взагалі усе вигадала? – повільно проказала Ґвенда. – Ти знаєш, Джайлзе, я вже багато міркувала про це. Мені здається імовірнішим, що вся та подія була сном. І чом би справді їй не бути сном? Я могла дитиною побачити такий сон і дуже злякатися, а потім запам'ятати його надовго. Тобі не здається, що це дуже ймовірне пояснення? Адже ніхто в Дилмауті не має найменшого уявлення про те, що тут хтось когось убив або хтось раптово помер чи зник, і взагалі ніхто не пам'ятає нічого дивного й незвичайного про цей дім.

Тепер Джайлз здавався малим хлопчиком іншого різновиду – хлопчиком, у якого відібрали його нову іграшку.

– Мабуть, і справді твоє видіння могло бути лише жахливим сном, – неохоче зізнався він.

А тоді раптом обличчя йому проясніло.

– Ні, – сказав він. – Я в це не вірю. Тобі, звичайно, могли наснитися мавпячі лапи і хтось мертвий, але хай мене чорти візьмуть, якщо тобі могла приснитися та цитата з п'єси "Герцогиня д'Амальфі".

– Я могла почути її від когось, а потім вона мені приснилася.

– Не думаю, щоб дитина була спроможна на це. Так могло статися тільки в тому випадку, якщо ти почула її за обставин глибокого потрясіння – а в такому разі ми знову повертаємося туди, де були. Стривай-но, я все зрозумів. Це лапи тобі приснилися. Ти побачила труп і почула слова, і ти була перелякана, а потім тобі наснився кошмарний сон, і в тому сні були мавпячі лапи – можливо, ти дуже боялася мавп.

У погляді Ґвенди був сумнів, а проте вона повільно мовила:

– Думаю, могло бути й так…

– Я хотів би, щоб ти пригадала більше… Спускайся сюди, у хол. Заплющ очі. Думай… Тобі більше нічого не пригадалося?

– Ні, не пригадалося, Джайлзе… Що більше я думаю, то далі все це відходить… Тобто я починаю тепер сумніватися, чи я взагалі щось бачила. Можливо, того вечора в театрі я просто пережила тимчасове затьмарення свідомості або щось таке.

– Ні. До того затьмарення свідомості щось спричинилося. Міс Марпл теж так думає. А що ти скажеш про "Гелену"? Безперечно, ти щось пам'ятаєш про Гелену.

– Я нічого не пам'ятаю. Тільки ім'я.

– Можливо навіть, ти його перекрутила.

– Ні, я нічого не перекрутила. То була Гелена.

Ґвенда здавалася впертою й переконаною.

– Але якщо ти так певна, що то була Гелена, то мусиш щось знати про неї, – слушно припустив Джайлз. – Ти знала її добре? Вона тут мешкала? Чи лише приїхала сюди в гості?

– Я тобі сказала, що не знаю.

Ґвенда почала здаватися напруженою й роздратованою.

Джайлз спробував інший підхід.

– А кого ще ти могла б пригадати? Свого батька?

– Ні. Тобто я не знаю. Я, звичайно, щодня бачила його фотографію. Тітка Елісон мала звичку казати мені: "Це твій тато". Але я не пам'ятаю, щоб він був тут, у цьому будинку.

– А ти не могла б пригадати якихось слуг, няньок абощо?

– Ні, ні. Чим напруженіше я намагаюся когось пригадати, тим більше все перетворюється на білу пляму. Те, що я знаю, перебуває десь на самому дні моєї підсвідомості – як намагання підійти до цих дверей. Я не пригадала, що там були двері. Можливо, якщо ти перестанеш так наполегливо мене сіпати, Джайлзе, я зможу пригадати щось іще. Але свідомі спроби пригадати щось приречені на невдачу. Це було так давно.

– Я не думаю, що вони приречені на повну невдачу – навіть стара міс Марпл так не думає.

– Вона не підказала нам, що тут можна було б зробити, – промовила Ґвенда. – Але я певна, якісь ідеї в неї були, я це зрозуміла з того, як блищали її очі. Цікаво, що вона робила б на нашому місці?

– Навряд чи вона придумала б щось таке, чого ми не могли б придумати, – розважливо сказав Джайлз. – Нам слід припинити снувати спекулятивні здогади, Ґвендо, і спробувати систематично розглянути відомі нам факти. Я вже дещо зробив – переглянув у парафіяльному реєстрі списки смертей. Серед небіжчиків немає жінки на ім'я Гелена відповідного віку. Власне, за той період, який я переглянув, узагалі не померла жодна з Гелен, за винятком такої собі Гелени Паґ, віком дев'яносто чотири роки. Тепер ми повинні вигадати якийсь інший практичний підхід. Якщо твій батько та, імовірно, твоя мачуха мешкали в цьому домі, то вони мусили або купити його, або взяти в оренду.

– Як розповів мені садівник Фостер, до Генґрейвів цим будинком володіли люди на прізвище Елворті, а до них – місіс Фіндейсон. Більше ніхто.

– Твій батько міг купити його й жити в ньому протягом дуже короткого часу, а потім він його продав. Але, думаю, більш імовірно, що він винаймав його – можливо, узяв в оренду разом із меблями. Якщо так, то наш найбільший шанс у тому, щоб опитати агентів із нерухомого майна.

Опитування агентів із нерухомого майна не забрало в них багато часу. У Дилмауті таких агенцій було лише дві. Вілкінсони прибули сюди не так давно. Вони відкрили свою фірму лише одинадцять років тому й мали справу переважно з невеличкими бунгало та новими будинками на околицях міста. Інші агенти, панове Ґелбрейт та Пендерлі, були тією фірмою, в якої Ґвенда купила будинок. Коли Ріди прийшли до них, Джайлз розповів їм таку історію. Він із дружиною в захваті від Дому-на-Горі та й узагалі від Дилмаута. Місіс Рід лише щойно відкрила, що вона жила в Дилмауті, коли була малою дитиною. У неї збереглося дуже мало спогадів про це місце, і їй здається, що саме Дім-на-Горі був тим будинком, у якому вона мешкала, але цілковитої певності в цьому вона не має. Чи в їхніх записах немає відомостей про те, що цей будинок здавали в оренду майорові на прізвище Гелідей? Це могло бути вісімнадцять або дев'ятнадцять років тому…

Містер Пендерлі вибачливо розвів руками.

– Боюся, ми не зможемо вам цього сказати, містере Рід. У наших записах немає такої давньої інформації – тобто про здачу в оренду будинків із меблями або на дуже короткі періоди. Мені дуже шкода, але я не зможу допомогти вам. Якби наш старий головний клерк містер Нарекот був досі живий – а він, на жаль, помер минулої зими – то, можливо, він став би вам у пригоді. Він мав дивовижну пам'ять, справді дивовижну і служив у нашій фірмі протягом тридцяти років.

– І немає більше нікого, хто міг би про це пам'ятати?

– Наш персонал – переважно люди молодого віку. Щоправда, є ще сам старий містер Гелбрейт. Він пішов на пенсію кілька років тому.

– То, може, він зміг би щось мені розповісти? – запитала Ґвенда.

– Я навіть не знаю, – сказав містер Пендерлі із сумнівом у голосі. – Торік він пережив удар. Його розумові здібності зазнали неабиякої шкоди. Йому вже більш як вісімдесят, знаєте.

– А він живе в Дилмауті?

– О, так. У Калькутта-Лодж. Це невеличка й дуже гарна садиба на вулиці Сітон-роуд. Але не думаю…

II

– Тут надії мало, – сказав Джайлз Ґвенді. – Але ти ніколи не знаєш. Ми не станемо писати йому листа. Підемо туди й спробуємо вплинути на нього своєю присутністю.

Калькутта-Лодж була оточена акуратним садочком, і вітальня, куди їх запросили, теж була дуже акуратною, хоч і дещо захаращеною меблями. Вона пахла воском і лаком, блищала начищеною міддю, а її вікна були прикрашені гірляндами.

Тендітна жінка середнього віку з підозріливими очима увійшла до вітальні.

Джайлз швидко пояснив мету їхнього візиту, і вираз людини, яка чекає, що зараз її почнуть чистити пилососом, зійшов з обличчя міс Ґелбрейт.

– Пробачте, але навряд чи зможу допомогти вам, – сказала вона. – Це було дуже давно, чи не так?

– Іноді людська пам'ять зберігає й давні спогади, – сказала Ґвенда.

– Щодо мене, то я, власне, мало що знаю. Я ніколи не займалася справами. Майор Гелідей, кажете? Ні, я не пам'ятаю, щоб людина з таким прізвищем будь-коли приїздила в Дилмаут.

– Можливо, ваш батько пам'ятає, – сказала Ґвенда.

– Батько? – похитала головою міс Ґелбрейт. – Він зараз майже нічого не помічає, а його пам'ять дуже непевна.

Погляд Ґвенди замислено зупинився на мідному столику з Бенареса, а потім ковзнув до слонів із чорного дерева, що йшли вервечкою на поличці каміна.

– Я сподіваюся, він може про це пам'ятати, – сказала вона, – адже мій батько тоді щойно повернувся з Індії. Ваш дім називається Калькутта-Лодж?

Вона замовкла, чекаючи відповіді.

– Так, – підтвердила міс Ґелбрейт. – Батько протягом певного часу жив у Калькутті. Він мав там бізнес. Потім вибухнула війна, й у 1920-му він прибув сюди й організував тут фірму, але хотів би повернутися туди, так він завжди каже. Проте моя мати не була у захваті від життя за кордоном – і звичайно ж, клімат там не можна назвати сприятливим для здоров'я. Я, власне, не знаю, якщо хочете, то можете зустрітися з батьком. Але я не сказала б, що сьогодні один із його кращих днів.

Вона провела їх до невеличкого темного кабінету. Там у досить обшарпаному шкіряному кріслі сидів старий джентльмен із вусами, схожими на вуса моржа. Його обличчя було трохи обернуте вбік. Він дивився на Ґвенду з очевидним схваленням, поки його дочка відрекомендовувала гостей.

– Моя пам'ять уже не та, якою вона була колись, – сказав він досить безвиразним голосом. – Гелідей, кажете? Ні, такого прізвища я не пам'ятаю. Я знав хлопця у школі, у Йоркширі, з таким прізвищем, але то було не менш, як сімдесят років тому.

– Ми думаємо, він винаймав Дім-на-Горі, – сказав Джайлз.

– Дім-на-Горі? Хіба він тоді так називався? – Одна рухлива повіка містера Ґелбрейта заплющилася й розплющилася. – Там жила Фіндейсон. Дуже мила жінка.

– Мій батько міг узяти в оренду той будинок разом із меблями… Він тоді щойно повернувся з Індії.

– З Індії? З Індії, ви кажете? Я пригадую одного такого чоловіка – він був військовим. Він знав того негідника Мохамеда Гасана, що обшахрував мене в оборудці з килимами. Він мав молоду дружину й дитину – малу дівчинку.

– То була я, – твердо промовила Ґвенда.

– Он як… Невже й справді то були ви? Атож, час біжить… Як же пак його звали? Так, він шукав будинок із меблями… справді… Місіс Фіндейсон тоді поїхала до Єгипту чи кудись інде на зиму – з отими своїми дурними місіями. Як же його звали, ніяк не можу пригадати…

– Гелідей, – сказала Ґвенда.

– Справді так, моя люба, – Гелідей. Майор Гелідей. Приємний чоловік. І дуже мила дружина – зовсім молода – білява, вона хотіла жити неподалік від своїх родичів чи щось таке. Атож, вона була дуже вродливою.

– А хто були її родичі?

– Не маю найменшого уявлення. Але ви на неї не схожі.

Ґвенда мало не сказала: "Вона була лише моєю мачухою", але вирішила не ускладнювати тему й запитала:

– А якою вона була?

Цілком несподівано містер Ґелбрейт відповів:

– Вона видалася мені стривоженою. Атож, вона була чимось стривожена. Так, він був дуже приємним чоловіком, той майор. Його вельми зацікавило, що я бував у Калькутті. Він не був схожий на тих суб'єктів, які ніколи не виїздили за межі Англії. Їхній світогляд надто вузький – сказав би я. А от я побачив світу. Як же пак його звали, того майора, який шукав будинок із меблями?

Він був наче старий грамофон, на який поставили зачовгану платівку.

– Сент-Кетрін – ось як називався тоді той будинок. Він узяв його в оренду – за шість гіней за тиждень на той час, поки місіс Фіндейсон буде в Єгипті. Вона там і померла – сердешна душа. Будинок виставили на аукціон – хто ж його тоді купив? Ага, пригадую, Елворті. Сестри, усі старі діви – там їх був цілий гурт. Вони змінили назву будинку – сказали, що Сент-Кетрін звучить надто по-папському. Вони були вельми налаштовані проти всього папського. Мали звичай роздавати релігійні брошури. Усі негарні і якісь примітивні. Їх дуже цікавили негри – вони надсилали їм штани та біблії. Мали велике бажання навертати поган.

Несподівано він зітхнув і відкинувся на спинку стільця.

– Надто давно все це було, – сказав він із жалем. – Уже не пам'ятаю ні імен, ні прізвищ. Майор з Індії – приємний був чоловік… Я стомився, Ґледіс. Дай мені чаю.

Джайлз і Ґвенда подякували йому, подякували його дочці й пішли.

– Отже, це доведено, – сказала Ґвенда. – Мій батько і я були в Домі-на-Горі. Що нам робити далі?

– Який же я був йолоп, – сказав Джайлз. – Сомерсет-Гауз.

– А що таке Сомерсет-Гауз? – запитала Ґвенда.

– Контора, де зберігаються записи про шлюби. Я поїду туди й наведу довідки про шлюб твого батька. Згідно з розповіддю твоєї тітки, твій батько взяв шлюб зі своєю другою дружиною відразу по тому, як повернувся до Англії. Ти хіба не розумієш, Ґвендо, – як ми не подумали про це раніше? – адже цілком можливо, що Гелена була родичкою твоєї мачухи, скажімо, її молодшою сестрою. У всякому разі, коли ми довідаємося, яким було її прізвище, то, може, нам пощастить знайти когось, хто дасть нам додаткові відомості про Дім-на-Горі. Адже старий сказав нам, ти пригадуєш, що вони хотіли взяти в оренду будинок у Дилмауті, щоб оселитися поблизу родичів місіс Гелідей. Якщо її родичі мешкають десь близько, ми зможемо щось довідатися від них.

– Джайлзе, – сказала Ґвенда. – Ти просто диво.

III

Зрештою Джайлз вирішив, що йому не обов'язково їхати в Лондон. Попри свою діяльну вдачу, яка завжди підштовхувала його повсюди їздити й робити все самому, він визнав, що навести цю просту довідку можна доручити й комусь іншому.

Він зателефонував до своєї контори.

– Ось маємо! – радісно вигукнув він, коли надійшов очікуваний лист.

Він розкрив конверт, дістав звідти завірену копію свідоцтва про шлюб і прочитав:

– "П'ятниця, 7 серпня, Кенсинґтонське відділення. Зареєстровано шлюб між Келвіном Джеймсом Гелідеєм і Геленою Спенлав Кеннеді".

– Геленою? – скрикнула Ґвенда. Вони подивились одне на одного. Джайлз сказав повільно:

– Але ж… але… це не може бути вона. Адже вони розлучилися, і вона знову вийшла заміж… і кудись поїхала.

– Ми не знаємо, чи вона справді кудись поїхала, – сказала Ґвенда… і знову подивилася на чітко надруковане ім'я:

Геленою Спенлав Кеннеді

Геленою…

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Доктор Кеннеді

I

Через кілька днів Ґвенда, прогулюючись по набережній під сильним вітром, несподівано зупинилася перед одним зі скляних павільйонів, що їх передбачлива місцева влада розпорядилася збудувати на той випадок, якщо комусь треба буде заховатися тут від негоди.

– Міс Марпл? – здивовано вигукнула вона.

Бо перед нею і справді була міс Марпл у теплому вовняному пальті, обмотана кількома шарфами.

– Ви, певно, дуже здивувалися, побачивши мене тут, – жваво відповіла їй старенька. – Але мій лікар порадив мені поїхати на морське узбережжя, щоб трохи розвіятися, а ви так привабливо описали мені Дилмаут, що я вирішила приїхати сюди, тим більше, що куховарка та лакей моєї подруги придбали тут готель.

– Але чому ви не прийшли відразу до нас? – запитала Ґвенда.

– О, гості іноді набридають, моя люба. Людей, які щойно одружилися, ліпше не турбувати. – Вона усміхнулася, коли Ґвенда запротестувала. – Я знаю, ви прийняли б мене з великою радістю. Але як ваші справи? Чи просунулися ви вперед у розгадуванні своєї таємниці?

– Ми вийшли на гарячий слід, – сказала Ґвенда, сідаючи поруч із нею.

Вона детально розповіла про хід їхнього розслідування до самого сьогоднішнього дня.

– Щойно, – закінчила вона, – ми опублікували оголошення в пресі, у місцевій, а також у "Таймс" та в інших великих щоденних газетах. Ми лише попросили, щоб кожен, кому щось відомо про Гелену Спенлав Гелідей, повідомив про це нам, ну й усе таке. Я певна, ви зі мною згодні, що бодай кілька відповідей ми одержимо.

– Я теж так думаю, моя люба, я теж так думаю.

Голос у міс Марпл звучав лагідно, як і завжди, але в її очах був вираз тривоги. Вона скинула швидким оцінливим поглядом на дівчину, яка сиділа перед нею. Лагідний тон міс Марпл був не зовсім щирим. Їй здалося, Ґвенда чимось стурбована. Схоже, вона вже почасти зіткнулася з тим, що доктор Гейдок назвав "наслідками". Але відступати назад було пізно.

Міс Марпл промовила тоном лагідного вибачення:

– Скажу вам щиро, ваша справа мене зацікавила. У моєму житті так мало відбувається чогось такого, що примушувало б мене хвилюватися. Гадаю, ви не вважатимете мене надто доскіпливою, якщо я попрошу вас розповідати мені, як у вас просуватимуться справи?

– Звичайно, я про все вам повідомлятиму, – сказала Ґвенда з теплим почуттям. – Ви будете в курсі всіх подій. Адже якби не ви, я б зараз набридала лікарям, благаючи, щоб вони засадили мене до божевільні. Скажіть мені адресу, за якою ви тут оселилися, і приходьте до нас чогось випити – я маю на увазі випити філіжанку чаю – й оглянути наш дім. Адже ви повинні ознайомитися з місцем злочину, чи не так?

Вона засміялася, але її сміх прозвучав дещо нервово.

Коли Ґвенда пішла, міс Марпл лагідно похитала головою й спохмурніла.

ІI

Джайлз і Ґвенда щодня нетерпляче переглядали свою пошту, але спершу їхні сподівання не виправдалися. Вони одержали тільки два листи від агентів приватного розшуку, які виявили бажання провести для них розслідування, посилаючись на свою професійну компетентність.

– До них ми можемо звернутися й пізніше, – сказав Джайлз. – І якщо ми справді захочемо скористатися послугами якоїсь агенції, то оберемо фірму найвищого класу, а не людей, що самі себе пропонують через посередництво пошти. Утім, не бачу, що вони могли б зробити такого, чого ми вже не зробили.

Його оптимізм (або покладання на власні сили) виправдався через кілька днів. Ріди одержали листа, написаного тим чітким і водночас не дуже розбірливим почерком, що притаманний людям кабінетної діяльності:

Ґолз-Гіл

Вудлі-Болтон

Шановний сер!

У відповідь на ваше оголошення в "Таймс" повідомляю, що Гелена Спенлав Кеннеді – моя сестра. Я втратив контакт із нею багато років тому й буду радий отримати якісь вісті про неї.

З повагою

Джеймс Кеннеді, доктор медицини

– Вудлі-Болтон, – сказав Джайлз. – Це не так далеко. Тутешні жителі їздять у Вудлі-Кемп на пікніки. Це велика рівнина, поросла вересом. Десь миль за тридцять звідси. Ми напишемо докторові Кеннеді й запитаємо, чи він не проти, якщо ми приїдемо до нього, чи, може, він приїде до нас.

Доктор Кеннеді написав, що готовий прийняти їх наступної середи, й у той день вони поїхали до нього.

Село Вудлі-Болтон розкинулося на схилі пагорба. Будинок під назвою Ґолз-Гіл стояв на самій його вершині, з видом на рівнину Вудлі-Кемп та на вересові пустища, що тяглися до самого моря.

– Незатишне місце, я сказала б, – промовила Ґвенда, затремтівши.

У самому будинку було теж голо й незатишно, і доктор Кеннеді явно не визнавав такі новітні вигадки, як центральне опалення. Жінка, що відчинила їм двері, була темноволоса й неприваблива. Вона провела їх через порожній хол до кабінету, де доктор Кеннеді підвівся, щоб їх привітати. То була довга кімната з досить високою стелею й полицями, майже цілком запевненими книжками.

Доктор Кеннеді був сивоголовий літній чоловік із гострими очима, які блищали з-під кущуватих брів. Він подивився на них обох пильним поглядом.

– Містер і місіс Рід? Сідайте тут місіс Рід, це, мабуть, найзручніше крісло. То з чим ви до мене прийшли?

Джайлз розповів історію, яку вони підготували наперед.

Він та його дружина нещодавно побралися в Новій Зеландії. Після цього вони переїхали до Англії, де його дружина жила протягом короткого часу в дитинстві, і тепер вона намагається знайти давніх друзів і знайомих своєї родини.

Доктор Кеннеді був стриманим і суворим. Він тримався чемно, але його вочевидь дратувала колоніальна наполегливість, із якою ці молоді люди здійснювали свій сентиментальний пошук родинних зв'язків.

– То ви думаєте, моя сестра, – точніше, моя зведена сестра, – а можливо, і я – ваші родичі? – запитав він Ґвенду чемно, але з прихованою ворожістю.

– Вона була моєю мачухою, – сказала Ґвенда – Другою дружиною мого батька. Хоч я її, звісно, не пам'ятаю. Я була надто маленька. Моє дівоче прізвище – Гелідей.

Він пильно подивився на неї – і несподівана усмішка осяяла його обличчя. Він ніби став іншою людиною, його непривітність не знати куди й поділася.

– Святий Боже! – сказав він. – Тільки не кажіть мені, що ви Ґвенні!

Ґвенда радісно кивнула головою. Давно забуте дитяче ім'я пролунало в її вухах як щось дуже знайоме та приязне.

– Так, – підтвердила вона. – Я Ґвенні.

– Господи, спаси мою душу. Уже доросла й одружена. Як швидко минає час! Адже відтоді минуло п'ятнадцять – ба навіть більше! – років. Ви, звичайно, не пам'ятаєте мене?

Ґвенда похитала головою.

– Я не пам'ятаю навіть свого батька. Я бачу тепер своє минуле, наче велику білу пляму.

– Атож, перша дружина Гелідея була родом із Нової Зеландії – пригадую, він мені це казав. То чудова країна, я думаю.

– Це найкраща країна у світі – але Англію я також люблю.

– Ви приїхали сюди на короткий час чи маєте намір тут оселитися? – Він подзвонив. – Ми з вами вип'ємо чаю.

Коли увійшла висока жінка, він їй сказав:

– Будь ласка, принесіть нам чаю… і… грінок із маслом… або тістечка… або щось таке.

Його статечна економка подивилася на них убивчим поглядом, але слухняно відповіла: "Гаразд, сер!" – і вийшла.

– Я зазвичай чаю не п'ю, – неуважно кинув доктор Кеннеді. – Але ми повинні відсвяткувати нашу зустріч.

– Це дуже люб'язно з вашого боку, – сказала Ґвенда. – Ні, ми приїхали сюди не на короткий час. Ми тут купили будинок. – Вона зробила паузу й додала: – Дім-на-Горі.

Доктор Кеннеді неуважно промовив:

– Атож. У Дилмауті. Ви написали мені звідти.

– Це просто дивовижний збіг, – сказала Ґвенда. – Правда ж, Джайлзе?

– Авжеж, дивовижний, – погодився Джайлз. – Просто-таки неймовірний.

– Він продавався, – сказала Ґвенда й додала, побачивши, що доктор Кеннеді нічого не розуміє: – Це той самий будинок, у якому я жила багато років тому.

Доктор Кеннеді спохмурнів.

– Дім-на-Горі. Так, так, я чув, вони змінили його назву. Раніше він називався Сент… і якось так – тобто йдеться про будинок, який стоїть біля дороги Лігемптон-роуд, що спускається в місто, праворуч від неї? Я не помиляюся?

– Ні.

– Просто дивовижно, як швидко забуваються назви. Стривайте хвилину. Сент-Кетрін – ось як називався той дім.

– І я в ньому жила, чи не так? – запитала Ґвенда.

– Авжеж, ви в ньому жили. – Він подивився на неї зацікавленим поглядом. – Але чому ви захотіли жити саме там? Адже ви не могли зберегти про нього багато спогадів, чи не так?

– Так. Але я відразу почула себе в ньому як удома.

– Як удома, – повторив доктор. Він промовив ці слова без жодного виразу, але Джайлзові здалося, ніби на думці в нього щось було.

– Отже, тепер ви розумієте, чому я до вас приїхала, – сказала Ґвенда. – Я сподівалася, ви розповісте мені про мого батька, про Гелену й… про все інше.

Він подивився на неї замисленим поглядом.

– Думаю, вони небагато знали – ваші родичі в Новій Зеландії. Та й звідки вони могли знати? Але розповідати, власне, нема чого, Гелена – моя сестра – поверталася додому з Індії на тому самому кораблі, що й ваш батько. Він був удівець із малою донькою. Гелена пожаліла його чи, може, закохалася в нього. Він почувався самотнім, а може, теж закохався в неї. Іноді буває важко вгадати, як розгортатимуться події. Вони одружилися в Лондоні відразу по тому, як прибули, і приїхали в Дилмаут, до мене. Я тоді був там на практиці. Келвін Гелідей здався мені приємним чоловіком, досить нервовим і виснаженим – але вони були начебто щасливими… але потім…

Він помовчав хвилину, перш ніж сказав:

– Проте не минуло й року, як вона втекла від нього з іншим чоловіком. Ви, певно, знали про це?

– Із ким вона втекла? – запитала Ґвенда.

Він подивився на неї своїми проникливими очима.

– Вона мені про це не сказала, – промовив він. – Я не користувався її довірою. Я бачив, – просто не міг не бачити, – що між нею й Келвіном було не все гаразд. Не знаю, чому. Я завжди був чоловіком простодушним, прихильником подружньої вірності. Гелена не захотіла б розповісти мені про те, що відбувалося. До мене дійшли чутки, – чутки завжди доходять, – але якогось конкретного імені в них не згадувалося. До них часто приїздили гості з Лондона або з інших місцевостей Англії. Певно, то був один із них.

– То вони не розлучалися?

– Гелена не хотіла розлучатися. Так сказав мені Келвін. Тому я думаю, хоч, може, і помиляюся, що то був роман з одруженим чоловіком. Можливо, кимсь таким, чия дружина була католичкою.

– А мій батько?

– Він теж не хотів розлучення.

Доктор Кеннеді став відповідати на її запитання дуже коротко.

– Розкажіть мені про мого батька, – попросила Ґвенда. – Чому він несподівано вирішив відіслати мене до Нової Зеландії?

Кеннеді помовчав хвилину, перш ніж сказати:

– Я думаю, ваші родичі тиснули звідти на нього. А після того як зламався його другий шлюб, він, певно, подумав, що це найкращий вихід.

– А чому він не відвіз мене туди сам?

Доктор Кеннеді подивився в бік каміна, машинально шукаючи дріт, яким прочищав свою люльку.

– О, я не знаю… Його здоров'я на той час було в поганому стані.

– А що з ним було таке? Від якої хвороби він помер?

Двері відчинилася, і непривітна економка увійшла з тацею. На ній було кілька грінок, намащених маслом, і трохи джему, але тістечок не було. Невиразним жестом доктор Кеннеді попросив Ґвенду наливати чай. Коли філіжанки були наповнені й роздані й Ґвенда взяла грінку, доктор Кеннеді сказав із якоюсь силуваною веселістю:

– Розкажіть мені, що ви зробили з будинком? Певно, я тепер його не впізнаю – після того, як ви все там перебудували?

– Ми поки що не чіпали нічого, крім ванних кімнат, – сказав Джайлз.

Ґвенда, не відриваючи погляду від доктора, повторила своє запитання:

– Від якої хвороби помер мій батько?

– Я не можу вам цього сказати, моя люба. Знаю лише, що стан його здоров'я був поганий, і зрештою він поїхав лікуватися до санаторію – кудись на східне узбережжя. Він помер через два роки.

– А про який конкретно санаторій ідеться?

– Пробачте мені. Я вже не пригадую. Пам'ятаю тільки, що він був десь на східному узбережжі.

Було очевидно, що він щось приховує. Джайлз і Ґвенда подивилися одне на одного протягом короткої секунди.

Джайлз сказав:

– Принаймні ви можете показати нам, сер, де він похований? Ґвенда, природно, хотіла б навідати його могилу.

Доктор Кеннеді нахилився над каміном, виколупуючи попіл із люльки складаним ножиком.

– Я хотів би порадити вам, – сказав він якимсь ухильним голосом, – не приділяти так багато уваги минулому. Усе це поклоніння предкам – помилка. Лише майбутнє має значення. Ось ви, двоє молодих здорових людей, ви маєте перед собою весь світ. Дивіться лише вперед. Не приносьте квітів на могилу того, кого ви, якщо дивитися на речі практично, зовсім не знали.

Проте Ґвенда з ним не погодилася.

– Я хочу відвідати могилу батька, – уперто сказала вона.

– Боюся, я не зможу допомогти вам. – Голос доктора Кеннеді звучав чемно, але холодно. – Відтоді минуло багато часу, а моя пам'ять уже не та, що колись. Я втратив зв'язок із вашим батьком, після того як він покинув Дилмаут. Якщо не помиляюся, він написав мені одного разу із санаторію, який був десь на східному узбережжі, але я не можу бути певним навіть у цьому. І я не маю жодного уявлення про те, де він похований.

– Дуже дивно, – сказав Джайлз.

– Нічого особливо дивного в цьому нема. Ви повинні розуміти, що нас із ним пов'язувала тільки Гелена. Я дуже любив Гелену. Вона моя зведена сестра й на багато років молодша, ніж я, але я намагався виховати її якнайліпше. Вона навчалася в добрих школах і все таке. Але я не можу стверджувати, що Гелена відзначалася стабільним характером. Коли вона була зовсім юна, то увійшла в близькі взаємини з дуже небажаним молодиком. Мені пощастило витягти її з тієї тарапати. Потім наполягла на тому, щоб поїхати до Індії й там одружитися з Волтером Фейном. Тут усе нібито було гаразд: приємний хлопець, син найкращого в Дилмауті адвоката, але, правду кажучи, сірий і непривабливий. Він завжди її обожнював, але вона ніколи навіть не дивилася на нього. А тут раптом змінила думку й подалася до Індії, щоб одружитися з ним. Та коли з ним зустрілася, це бажання в неї відразу зникло, і вона попросила мене телеграмою, щоб я надіслав їй гроші на квиток додому. Я надіслав. Повертаючись до Англії, вона познайомилася на пароплаві з Келвіном. Вони одружилися, перш ніж я про це довідався. Мені, зізнаюся вам щиро, було трохи соромно за таку сестру. Це пояснює, чому Келвін і я не підтримували стосунків після того, як вона від нього пішла. – І зненацька він запитав: – Як там тепер Гелена? Ви можете мені це сказати? Я хотів би зустрітися з нею.

– Але ж ми не знаємо, – сказала Ґвенда. – Ми нічого про неї не знаємо.

– Справді? А я подумав, коли прочитав ваше оголошення… – Він подивився на них із несподіваною цікавістю. – Скажіть мені, навіщо ви опублікували те оголошення?

Ґвенда сказала:

– Ми хотіли з нею зустрітися… – і зненацька замовкла.

– Ви хотіли зустрітися з людиною, якої зовсім не пам'ятали?

Доктор Кеннеді здавався спантеличеним.

Ґвенда швидко сказала:

– Я думала, якщо я з нею зустрінуся, вона щось розповість мені про мого батька.

– Так, так, розумію. Пробачте мені, але з мене вам буде мало користі. Пам'ять у мене вже не та. І це було так давно.

– Принаймні, вам відомо, якого профілю був той санаторій? – запитав Джайлз. – Туберкульозний?

Несподівано обличчя доктора Кеннеді знову стало дерев'яним.

– Так… Так… Здається, він був саме такий.

– Тоді ми знайдемо його досить легко, – сказав Джайлз. – Дуже дякуємо вам, сер, за все, що ви нам розповіли.

Він підвівся, а Ґвенда підвелася за ним.

– Ми дуже вдячні вам, – сказала вона. – І запрошуємо вас навідати нас у Домі-на-Горі.

Вони вийшли з кімнати, і Ґвенда востаннє подивилася на доктора Кеннеді через плече. Він стояв біля каміна, смикав себе за свої сиві вуса й здавався стурбованим.

– Він знає щось таке, чого не хоче сказати нам, – промовила Ґвенда, коли вони сідали в автомобіль. – Тут щось є… О, Джайлзе, мене змагає відчуття, що нам не треба було братися за цю справу…

Вони подивились одне на одного, і в обох у душі виник той самий страх, у якому вони не хотіли признатися.

– Міс Марпл мала слушність, – сказала Ґвенда. – Нам треба було залишити минуле таким, як воно є.

– Нам не обов'язково продовжувати, – сказав Джайлз, але якось невпевнено. – Можливо, і справді, люба Ґвендо, зупинимося на цьому.

Ґвенда похитала головою.

– Ні, Джайлзе, тепер ми вже не можемо зупинитися. Ми завжди будемо щось припускати та щось уявляти. Ні, ми мусимо продовжити свої пошуки… Доктор Кеннеді щось від нас приховує, бо йому нас шкода, а ця історія пахне великими неприємностями. Але тепер ми мусимо продовжувати й з'ясувати, що ж сталося насправді. Навіть якщо це мій батько був тим, хто…

Але вона не змогла закінчити своєї думки.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Галюцинації Келвіна Гелідея

Наступного ранку вони були в саду, коли місіс Кокер вийшла з дому і сказала:

– Пробачте мені, сер. Доктор Кеннеді на телефоні.

Ґвенда розмовляла зі старим Фостером, і Джайлз не став відривати її від цієї розмови. Він пішов у дім і взяв слухавку.

– Джайлз Рід слухає.

– Це доктор Кеннеді. Я довго міркував про нашу вчорашню розмову містере Рід. Є деякі факти, про які, думаю, вам і вашій дружині слід би знати. Ви будете вдома, якщо я приїду до вас пополудні?

– Звичайно, будемо. На котру годину ви приїдете?

– На третю.

– Це нас влаштовує.

А тим часом у саду старий Фостер запитав у Ґвенди:

– Це той самий доктор Кеннеді, який колись жив у Вест-Кліфі?

– Мабуть, той самий. А ви його знали?

– Колись його вважали тут найкращим лікарем, хоч доктор Лейзенбі був набагато популярнішим. Він завжди вмів посміятися, пожартувати, це я про доктора Лейзенбі кажу. Доктор Кеннеді був суворий і дещо сухий – але свою справу знав.

– А коли він покинув практику?

– Та вже давно. Либонь, років п'ятнадцять тому. У нього погіршилося здоров'я, так люди кажуть.

Джайлз визирнув із вікна й відповів на німе запитання Ґвенди.

– Він приїде сьогодні пополудні.

– Справді?

І вона знову обернулася до Фостера.

– А ви знали сестру доктора Кеннеді?

– Сестру? Про неї я мало що можу сказати. Вона була тоді ще зовсім юною дівчиною. Ходила до школи, потім поїхала кудись за кордон, хоч я чув, ніби вона повернулася на короткий час сюди, після того як вийшла заміж. А потім утекла з якимсь чоловіком, вона завжди була трохи дика, так про неї розповідають. Але сам я ніколи не бачив її на власні очі. Я тоді упродовж не дуже довгого часу жив і працював у Плімуті, ви знаєте.

Ґвенда запитала, коли вони відійшли з Джайлзом на протилежний кінець тераси:

– Чому він приїздить?

– Ми довідаємося про це о третій годині.

Доктор Кеннеді приїхав точно в призначений час. Окинувши поглядом вітальню, він сказав:

– Дивно бачити себе тут знову.

Потім перейшов до суті без передмови.

– Я так розумію, ви обоє сповнені рішучості знайти санаторій, у якому помер Келвін Гелідей, і з'ясувати всі подробиці про його хворобу та смерть?

– Безперечно, – сказала Ґвенда.

– Що ж, вам це буде не так важко зробити, звичайно. Тому я вирішив, що для вас буде меншим потрясінням, якщо ви довідаєтеся про деякі факти від мене. Мені дуже прикро розповідати про це, бо моя розповідь не принесе користі ані вам, ані комусь іншому, а вам, Ґвенні, певно, завдасть великого болю. Але так воно було. Ваш батько не хворів на сухоти, і санаторій, про який ми говорили, був насправді психіатричною клінікою.

– Психіатричною клінікою? То він збожеволів?

Обличчя у Ґвенди стало бліде, як смерть.

– Такий діагноз йому не був поставлений. І на мою думку, він не був божевільним у прямому значенні цього слова. Він пережив дуже сильне нервове потрясіння й страждав від важких галюцинацій. Він прийшов до тієї клініки добровільно й, звичайно, міг би покинути її, коли завгодно, якби захотів. Проте його стан так і не поліпшився, і він там помер.

– Він потерпав від галюцинацій? – Джайлз повторив ці слова тоном запитання. – Яких саме?

Доктор Кеннеді сухо сказав:

– Йому ввижалося, ніби він задушив дружину.

У Ґвенди вихопився здушений крик. Джайлз швидко простяг руку й узяв її холодну долоню у свою.

– І він справді її задушив?

– Що ви сказали? – Доктор Кеннеді скинув на нього здивованим поглядом. – Ні, звичайно ж, ні. Про це ніколи не було й мови.

– Але звідки ви знаєте? – непевним голосом запитала Ґвенда.

– Моя люба дитино! Такого не було й не могло бути. Гелена покинула його й утекла з іншим чоловіком. Після цього він протягом певного часу перебував у дуже нервовому стані. Його мучили жаскі сновидіння, хворі фантазії. А останній шок викинув його за межі здорового глузду. Я не психіатр. Вони мають свої пояснення для таких речей. Якщо чоловік вважає, що краще його дружина померла б, аніж зрадила його, то він може переконати себе в тому, що вона мертва – і навіть у тому, що він її вбив.

Джайлз і Ґвенда нишком обмінялися застережливим поглядом.

– То ви цілком упевнені, що насправді він не зробив того, що, на його думку, він зробив?

– Авжеж, я цілком упевнений. Я одержав два листи від Гелени. Один вона надіслала з Франції через тиждень після свого від'їзду, а другий – через півроку. О, ні, ішлося про галюцинації в їхньому чистому вигляді.

Ґвенда набрала повні груди повітря.

– Будь ласка, розкажіть мені все, – попросила вона.

– Я розповім вам усе, що зможу, моя люба. Почну з того, що Келвін перебував у специфічному невротичному стані протягом певного часу. Він прийшов до мене й усе мені розповів. Сказав, що його мучать тривожні сновидіння. Ці сновидіння, сказав він, завжди однакові й закінчувалися вони одним і тим самим – він душив Гелену. Я спробував проникнути в корінь проблеми – подумав, що, певно, він пережив тяжкий конфлікт у ранньому дитинстві. Мабуть, його батько й мати не були щасливим подружжям… Я не стану заглиблюватися в ці подробиці. Вони цікаві лише для лікаря. Я рекомендував Келвіну проконсультуватися в психіатра, сказав, що в нас є першокласні фахівці, але він нічого не хотів слухати, він вважав свої сновидіння сутою нісенітницею.

Я запідозрив, що їхні стосунки з Геленою складаються не дуже добре, але він ніколи про це не згадував, а мені не хотілося ставити такі запитання. Кульмінація настала тоді, коли він прийшов у мій дім одного вечора – то була п'ятниця; пам'ятаю, я щойно повернувся з лікарні й побачив, що він чекає на мене в кімнаті для консультацій; він був там уже чверть години. Коли я увійшов, він подивився на мене й сказав: "Я вбив Гелену".

Протягом якоїсь миті я не знав, що думати. Він говорив так спокійно, з такою холодною незворушністю. Я сказав: "Ви маєте на увазі, що бачили ще один такий сон?" – "Це вже не сон, – відповів він. – Це правда. Вона лежить там задушена. Я її задушив".

Потім він сказав цілком холодно й розважливо: "Вам краще піти зі мною в мій дім. Потім ви зателефонуєте в поліцію прямо звідти".

Я не знав, що й думати. Ми сіли в машину й поїхали туди. У будинку було тихо й темно. Ми піднялися до спальні.

– До спальні? – втрутилася Ґвенда тоном глибокого подиву.

Доктор Кеннеді здавався злегка здивованим.

– Атож, до спальні, бо саме там нібито все й відбулося. Та коли ми туди увійшли, то, звичайно, там не було нічого! Жодна мертва жінка не лежала на ліжку. Не було ніякого безладу – навіть ковдра не була зім'ята. Усе, що з ним сталося, було чистою галюцинацією.

– Але що сказав мій батько?

– Він, звичайно, наполягав на своїй історії. Він щиро вірив у її правдивість, розумієте? Я дав йому заспокійливі ліки, переконав його їх прийняти й поклав його на канапу у кімнаті для перевдягань. Потім оглянув дім. У кошику для використаного паперу, що стояв у вітальні, я знайшов пожмакану цидулку від Гелени. Її зміст був цілком очевидним. Вона там написала приблизно такі слова: "Це мій прощальний лист. Пробач мені, але наш шлюб був помилкою від самого початку. Я їду геть із чоловіком, тим єдиним, кого справді кохаю. Пробач мені, якщо можеш. Гелена"

Не було сумніву, що Келвін увійшов, прочитав її записку, пішов нагору, пережив глибоке психічне потрясіння, а потім прийшов до мене, переконаний у тому, що вбив Гелену.

Потім я допитав покоївку. Того дня вона мала вільний вечір і повернулася пізно. Я повів її в кімнату Гелени, і там вона переглянула одяг Гелени тощо. Усе було цілком ясно. Гелена спакувала валізу й сумку й забрала їх із собою. Я обшукав весь дім, але не знайшов нічого незвичайного – безперечно, жодного сліду задушеної жінки.

Уранці я мав великий клопіт із Келвіном, але до нього нарешті дійшло, що то була галюцинація – чи, принаймні, він мені так сказав і погодився лягти до приватної лікарні, щоб підлікуватися.

Через тиждень, як я вам уже казав, я одержав листа від Гелени. Вона вкинула його до поштової скриньки в Біаріці, але написала в ньому, що їде до Іспанії. Я мав переказати Келвінові, що вона не хоче розлучення. Вона рекомендувала йому забути її якнайскоріше.

Я показав того листа Келвіну. Він не сказав майже нічого. Він був заклопотаний своїми планами. Зателефонував до родичів своєї першої дружини, які жили в Новій Зеландії, і попросив їх забрати дитину. Улаштував усі свої справи, а потім записався до дуже гарної приватної психіатричної клініки й погодився відбути курс належного лікування. Проте воно йому не допомогло. Він помер через два роки. Я можу дати вам адресу тієї клініки. Вона в Норфолку. Її теперішній директор був тоді молодим лікарем, що там працював, і він, безперечно, зможе розповісти вам усі подробиці про лікування вашого батька.

Ґвенда запитала:

– Але потім ви одержали від своєї сестри ще одного листа, так?

– О, так. Вона написала мені з Флоренції й дала адресу поштової скриньки, куди я міг надсилати їй листи "до запитання", на ім'я "міс Кеннеді". Вона написала, що з її боку, мабуть, несправедливо не давати Келвінові розлучення – хоч їй самій воно й не потрібне. Якби він хотів розлучитися і я їй про це повідомив, то вона надіслала б йому всі необхідні документи. Я показав її листа Келвіну. Він відразу сказав, що не має наміру вимагати розлучення. Я їй про це написав. Відтоді я більше нічого про неї не чув. Я не знаю, де вона мешкає, я навіть не знаю, жива вона чи мертва. Ось чому мене зацікавило ваше оголошення і я сподівався, що ви маєте якісь відомості про неї.

Він лагідно додав:

– Мені дуже шкода, Ґвенні, що так усе сталося. Але ви повинні знати, як воно було. Мені лишається тільки пошкодувати, що ви розворушили цю історію.

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

Невідомий чинник

I

Коли Джайлз повернувся, після того як провів доктора Кеннеді, він знайшов Ґвенду там, де залишив її. На щоках у неї були червоні плями, а очі палали гарячковим вогнем. Коли вона заговорила, її голос пролунав хрипко й уривчасто:

– Як ото кажуть у давньому прислів'ї? Смерть і божевілля – хіба не все одно? А ми маємо і те, і те – і смерть, і божевілля.

– Ґвендо, люба…

Джайлз підійшов до неї й обняв її. Тіло в неї було тверде й напружене.

– Чому ми не залишили все, як воно було? Чому? Це мій власний батько задушив її. І ті слова, які я чула, промовив мій власний батько. Не дивно, що мені все пригадалося – не дивно, що я так перелякалася. Мій власний батько.

– Стривай, Ґвендо, стривай. Адже насправді ми не знаємо…

– Звісно, ми все знаємо. Адже він сказав докторові Кеннеді, що задушив дружину, чи не так?

– Доктор Кеннеді абсолютно переконаний, що він не…

– Бо він не знайшов труп. Але труп був, і я його бачила.

– Ти бачила його в холі, а не в спальні.

– Яка різниця?

– Але ж це дивно, ти хіба не згодна? Навіщо було Гелідею казати, що він задушив дружину в спальні, якщо насправді він задушив її в холі?

– О, я не знаю. Це неістотна деталь.

– Я не певен. Поміркуй-но розважливо, моя люба. У цій історії є кілька дуже сумнівних пунктів. Припустімо, наприклад, що твій батько й справді задушив Гелену. У холі. І що сталося потім?

– Він пішов до доктора Кеннеді.

– І сказав йому, що задушив дружину в спальні, привіз його у свій дім, але жодного трупа там не виявилось – ані в холі, ані в спальні. Нехай мене чорти візьмуть, але немає вбивства, якщо немає трупа. Що він зробив із трупом?

– Можливо, труп був і доктор Кеннеді допоміг батьку позбутися його – але нам про це він, звичайно, не розповів.

Джайлз похитав головою.

– Ні, Ґвендо, я не вірю в те, що доктор Кеннеді міг так зробити. Він тверезий, розважливий, позбавлений емоцій шотландець, а ти припускаєш, що він пішов би на ризик і став співучасником уже скоєного злочину. Я не вірю, що він би на це пішов. Він зробив би все для Гелідея, щоб довести його хворобливий психічний стан – це так. Але навіщо йому було намагатися приховати злочин? Келвін Гелідей не був йому родичем чи бодай близьким другом. Було вбито його власну сестру, яку він, безперечно, любив – хай навіть і ставився з легким вікторіанським несхваленням до її надто вільної поведінки. Він не захотів би приховувати злочин Гелідея навіть заради тебе – адже ти не була дитиною його сестри. Ні, Кеннеді не став би брати участь у спробах приховати вбивство. Якби навіть він погодився на це, то лише в один спосіб, а саме: видати посвідчення, що вона померла від серцевого нападу абощо. Я припускаю, що він міг би так зробити – але ми точно знаємо, що він і так не зробив. Бо запису про її смерть немає в парафіяльному реєстрі, і як би він справді так зробив, то сказав би нам, що його сестра померла. Отже, візьми до уваги ці міркування й поясни мені, якщо зможеш, куди подівся труп.

– Можливо, мій батько його десь закопав – у садку, наприклад?

– А потім пішов до Кеннеді й сказав йому, що задушив дружину? Навіщо? Хіба йому не зручніше було б дотримуватися версії, що вона "покинула його"?

Ґвенда відкинула волосся з чола. Вона була тепер не така заклякла й напружена, а червоні плями на її щоках поблякли.

– Я не знаю, – промовила вона. – Усе здається й справді трохи дивним, після того як ти висловив свої міркування. Ти гадаєш, доктор Кеннеді розповів нам правду?

– О, так, я переконаний у цьому. З його погляду, у цій історії нема нічого незвичайного. Сновидіння, галюцинації – і нарешті, головна галюцинація. Він не має сумніву, що то була галюцинація, бо, як я тобі щойно сказав, коли немає трупа – нема й убивства. Але саме в цьому пункті ми перебуваємо в іншому становищі, ніж він. Ми знаємо, що труп був.

Він зробив паузу, а тоді провадив:

– З його погляду, усе збігається. Відсутність одягу та валізи, прощальна цидулка. А тоді два листи від його сестри.

Ґвенда стрепенулася.

– Листи. Як ми можемо пояснити їх?

– Ніяк не можемо. Але ми повинні. Якщо ми припустимо, що Кеннеді сказав нам правду (а я в цьому цілком переконаний, як я тобі вже казав), то нам треба буде якось пояснити листи.

– Ти думаєш, вони справді були написані почерком його сестри? Він його впізнав?

– Ти знаєш, Ґвендо, я не думаю, що таке питання перед ним постало. Це не те саме, що підпис на сумнівному чекові. Навіть якби ті листи були написані почерком, хай тільки трохи схожим на почерк його сестри, йому не спало б на думку поставити їх під сумнів. Адже він уже переконав себе в тому що вона з кимсь кудись поїхала. А листи лише підтвердили його переконаність. Якби він узагалі не мав від неї ніякої звістки – тоді він міг би щось запідозрити. А проте можна назвати кілька дивних подробиць щодо цих листів, на які він не звернув уваги, але які вселяють підозру мені. Вони позначені дивною анонімністю. Ніякої зворотної адреси, крім поштового ящика "до запитання". Жодного натяку на те, що то був за чоловік, із яким вона втекла. Явний намір порвати з усіма колишніми стосунками. Тобто я хочу сказати, це листи точно такого типу, які вигадав би вбивця, якби захотів відвернути підозру в родичів своєї жертви.

– Ти думаєш, мій батько…

– Ні – і в цьому вся суть – я так не думаю. Уявімо собі чоловіка, який хоче позбутися дружини. Він поширює чутки про її можливу невірність. Він інсценує її від'їзд – прощальну цидулку, спаковані й забрані із собою речі. Крім того, через ретельно обмірковані проміжки часу від неї надійде кілька листів із-за кордону. А насправді він холоднокровно вбив її і, скажімо, сховав під підлогою льоху. Це одна схема вбивства – і вона нерідко реалізується. Але вбивця такого зразка ніколи не побіжить до брата своєї дружини, і не казатиме йому, що він убив його сестру, і не умовлятиме його зателефонувати до поліції. З другого боку, якщо твій батько був убивцею емоційного зразка, до нестями закоханим у свою дружину, і задушив її в нападі ревнощів – спосіб Отелло, що відповідає тій розповіді, яку ми почули, – то він, безперечно, не став би пакувати одяг та організовувати надходження листів, перш ніж побігти й розповісти про свій злочин чоловікові, який, поза всяким сумнівом, не стане його замовчувати. Так не могло бути, Ґвендо. Ця схема не тримається купи.

– Тоді до чого ти ведеш, Джайлзе?

– Я не знаю… Але схоже, в усіх цих подіях брав участь іще хтось нам невідомий – назвімо його чинником Ікс. Той, хто ще не з'явився на сцені. Але його почерк ми вже бачимо.

– Чинник Ікс? – здивовано перепитала Ґвенда. Потім її очі потемніли. – Ти все це вигадав, Джайлзе. Щоб мене втішити.

– Присягаюся тобі, що ні. Невже ти сама не бачиш, що ми досі не маємо задовільної гіпотези, у яку вкладалися б усі факти? Ми знаємо, що Гелену Гелідей було задушено, бо ти бачила…

Він раптом замовк.

– Святий Боже! Який же я був йолоп! Тепер я все бачу. Це пояснює все. Ти мала слушність. І Кеннеді мав слушність теж. Послухай-но, Ґвендо. Гелена готується втекти з коханцем – хто він, ми ще не знаємо.

– Ікс?

Джайлз нетерпляче відмахнувся від її зауваження.

– Вона написала цидулку своєму чоловікові, але в цю мить заходить він, читає, що вона написала, і божеволіє від люті. Він жмакає цидулку, жбурляє її в кошик для використаного паперу й кидається до неї. Нажахана, вона втікає в хол, але він наздоганяє її, душить, вона обм'якла, і він її залишає. А тоді, стоячи за крок від неї, цитує слова з драми "Герцогиня д'Амальфі" саме в ту мить, коли дитина на сходах підійшла до перил і дивиться вниз.

– А потім?

– Уся суть у тому, що вона не померла. Можливо, він подумав, що вона мертва, але вона тільки напівзадушена. Можливо, її коханець повернувся – після того як очманілий чоловік побіг до лікаря, що жив на протилежному кінці міста, а можливо, вона прийшла до тями сама. Але як тільки вона приходити до тями, вона звідти втікає. Утікає дуже швидко. І це все пояснює. Віру Келвіна в те, що він її вбив. Зникнення одягу: вона спакувала й винесла його з дому раніше. І подальші листи, що були цілком природними. Отже маємо гіпотезу, яка все пояснює.

Ґвенда повільно сказала:

– Це не пояснює, чому Келвін сказав що він задушив її в спальні.

– Він був такий збудженим, що не запам'ятав, де все це сталося.

Ґвенда сказала:

– Мені хотілося б тобі вірити. Справді хотілося б… Але я переконана… я цілком переконана… що коли я дивилася на неї, вона була мертва… абсолютно мертва.

– Але як ти могла про це знати? Дитина, якій ще й трьох років не виповнилося.

Вона подивилася на нього дивним поглядом.

– Я думаю, дитина може це відчути – і набагато краще, ніж людина доросла. Як ото собаки – вони відчувають смерть, задирають голови й виють. Я певна, діти відчувають смерть…

– Це нісенітниця, ти фантазуєш.

Дзвінок у дверях урвав їхню розмову. Джайлз сказав:

– Хто б то міг бути?

Ґвенда здавалася збентеженою.

– Я геть забула. Це міс Марпл. Я запросила її сьогодні на чай. Мабуть, не варто розповідати їй усе.

II

Ґвенда боялася, що в них будуть проблеми з цим чаюванням, але, на щастя, міс Марпл, схоже, зовсім не помітила, що її господиня говорить трохи занадто швидко й надто гарячково, а її веселість дещо силувана. Щодо міс Марпл, то вона розмовляла легко й невимушено – вона дуже тішиться своїм перебування: і у Дилмауті, а деякі приятельки її приятельок до того ж написали своїм подругам у Дилмауті, і в результаті вона отримала кілька дуже цікавих запрошень від місцевих жителів.

– Ти вже не почуваєшся тут зовсім чужою, якщо ви розумієте, про що я кажу, моя люба, після того як познайомишся з людьми, які живуть тут протягом багатьох років. Наприклад, мене запрошено на чай до місіс Фейн – вона вдова старшого партнера в найшанованішій тут адвокатській конторі. Це старовинна сімейна фірма. Тепер нею керує її син.

Лагідний балакучий голос не замовкав ні на мить. Господиня в неї дуже добра. Вона влаштувала її так затишне, та й готує чудово. Вона служила протягом кількох років у її давньої подруги місіс Бентрі, і хоч родом вона не звідси, її тітка жила тут протягом багатьох років, і вони з чоловіком мали звичай приїздити сюди на вакації, тож вона добре обізнана з усіма місцевими плітками. До речі, ви задоволені своїм садівником? Мені тут розповідали, він більше схильний базікати, ніж працювати.

– Базікати й пити чай він великий майстер, – сказав Джайлз. – Він у середньому випиває по п'ять філіжанок чаю за день. Але працює дуже добре, коли ми на нього дивимося.

– Ходімо, ми покажемо вам сад, – запропонувала Ґвенда.

Вони показали їй будинок і сад, і міс Марпл зробила кілька дуже слушних зауважень. Ґвенда, певно, помилилася, боячись проникливого погляду міс Марпл, яка відразу помітить, що з ними щось відбувається. Бо міс Марпл, здавалося, не помітила в їхній поведінці нічого незвичайного.

Проте, на свій же превеликий подив, сама Ґвенда повелася в цілком непередбачуваний спосіб. Вона урвала міс Марпл посеред якоїсь розповіді про дитину, що гралася мушлею і, важко зітхнувши, сказала Джайлзові:

– Ет, хай воно западеться – розповімо їй усе…

Міс Марпл обернула голову й подивилася на неї пильним поглядом. Джайлз почав говорити, потім замовк. Нарешті він сказав:

– Власне, це твоя історія, Ґвендо.

І Ґвенда розповіла їй усе. Про їхній візит до доктора Кеннеді, про його подальший приїзд до них і про все, що він їм розповів.

– Ви саме це мали на увазі, правда ж? – запитала Ґвенда, переводячи подих. – Ви вже тоді подумала, що мій батько може бути до цього причетний?

Міс Марпл лагідно відповіла:

– Атож, я припускала таку можливість. "Гелена" могла виявитися вашою молодою мачухою, а коли жінку… е… е… душать, то найчастіше це робить її ж таки чоловік.

Міс Марпл говорила тоном людини, яка спостерігає природні феномени, без подиву й без емоцій.

– Тепер я розумію, чому ви нас умовляли забути про цю історію, – сказала Ґвенда. – І ліпше було б, якби ми вас послухали. Але тепер уже пізно повертатися назад.

– Атож, – погодилася міс Марпл, – ви вже не можете покинути цю справу.

– А зараз послухайте, що вам скаже Джайлз. Він має деякі припущення та міркування.

– Моя ідея полягає в тому, – сказав Джайлз, – що тут не все сходиться.

І вельми чітко та ясно він виклав свої міркування, про які щойно розповідав Ґвенді.

А потім сформулював свою остаточну гіпотезу:

– От якби ви переконали Ґвенду, що все могло відбутися лише в такий спосіб!

Міс Марпл подивилася на Ґвенду, потім знову на нього.

– Це цілком розумна гіпотеза, – сказала вона. – Але ви й самі зрозуміли, містере Рід, що завжди залишається місце для чинника Ікс.

– Ікс! – повторила Ґвенда.

– Для невідомого чинника, – сказала міс Марпл. – Наприклад, міг бути хтось такий, хто ще не з'явився, але чия присутність відчувається за відомими фактами.

– Ми поїдемо в той санаторій в Норфолку, у якому помер мій батько, – сказала Ґвенда. – Можливо, з'ясуємо що-небудь там.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Історія хвороби

I

Солтмарш-Гаус був розташований у затишному місці, миль за шість від узбережжя. Він мав добрий залізничний зв'язок із Лондоном від містечка Саут-Бенхем, яке було від нього на відстані п'яти миль.

Джайлза й Ґвенду провели до великої, добре провітреної вітальні, де крісла були обтягнуті кретоновими чохлами з візерунками квітів. Чарівна літня дама із сивим волоссям увійшла до кімнати зі склянкою молока в руках. Вона кивнула їм головою й сіла біля каміна. Дама подивилася на Ґвенду замисленим поглядом, а потім нахилилася до неї й майже пошепки запитала:

– Це ваша бідолашна дитина, моя люба?

Ґвенда трохи розгубилася й невпевненим голосом відказала:

– Ні, ні… Не моя…

– А, то я помилилася. Пробачте мені.

Літня жінка кивнула головою й стала пити молоко. Потім сказала, щоб якось розпочати розмову:

– Пів на одинадцяту. Це завжди відбувається о пів на одинадцяту. Диво та й годі.

Вона стишила голос і знову нахилилася вперед.

– За каміном, – тихо видихнула вона. – Але нікому не кажіть, що я вам розповіла.

У цю миті до кімнати увійшла служниця в уніформі й попросила Джайлза та Ґвенду йти за нею.

Їх провели до кабінету доктора Пенроуза, і доктор Пенроуз підвівся, щоб привітати їх.

Доктор Пенроуз – Ґвенда не могла цього не відзначити – і сам трохи скидався на божевільного. Він здався їй навіть божевільнішим, аніж приємна стара дама у вітальні, утім, можливо, психіатри завжди виддються трохи божевільними.

– Я отримав вашого листа й листа від доктора Кеннеді, – сказав доктор Пенроуз, – і переглянув історію хвороби вашого батька, місіс Рід. – Я дуже добре пам'ятаю його, звичайно, але хотів освіжити свою пам'ять, щоб якнайліпше розповісти вам усе, що ви захочете знати. Я так розумію, ви лише нещодавно довідалися про ці факти?

Ґвенда пояснила йому, що виросла в Новій Зеландії, у родичів матері, і про свого батька знає лише те, що він помер у приватній лікарні в Англії.

Доктор Пенроуз кивнув головою.

– Розумію. Хвороба вашого батька, місіс Рід, була позначена деякими дивними характеристиками.

– Якими, наприклад? – запитав Джайлз.

– Річ у тому, що його одержимість – або його схильність до галюцинацій – була дуже сильною. Майор Гелідей, перебуваючи в стані надзвичайно сильного нервового збудження, абсолютно категорично наполягав на тому, що задушив свою другу дружину в нападі ревнивого гніву. У його поведінці не було багатьох ознак, що притаманні таким захворюванням, і я скажу вам цілком відверто, місіс Рід, якби доктор Кеннеді не запевнив мене в тому, що насправді місіс Гелідей жива, я в той час повірив би, ще слова вашого батька відповідають дійсності.

– То у вас склалося враження, що він справді її задушив? – запитав Джайлз.

– Я сказав "у той час". Згодом у мене з'явилися підстави переглянути свою думку, після того як я глибше ознайомився з характером та структурою психічної поведінки майора Гелідея. Ваш батько, місіс Рід, не був параноїком, у цьому я не маю жодного сумніву. Він не страждав від галюцинацій переслідування, йому не були притаманна імпульси насильства. Він був лагідним і добрим індивідом, здатним контролювати себе. Він не належав до тих людей, яких світ називає божевільними, не був він і небезпечним для інших. Але він був одержимий нав'язливою думкою про те, ще вбив місіс Гелідей, і я цілком переконаний, що пояснити її походження ми зможемо, тільки якщо повернемося далеко назад, – до його дитячого досвіду. Але я готовий визнати, що всі наші методи аналізу не допомогли нам знайти необхідний ключ. Іноді нам доводиться витратити дуже багато часу на те, щоб зламати опір пацієнта, який не піддається нашим методам аналізу. На це може знадобитися кілька років. А у випадку вашого батька навіть цього часу виявилося замало. – Він зробив паузу, а потім, подивившись на Ґвенду гострим поглядом, сказав: – Я думаю вам відомо, що майор Гелідей наклав на себе руки.

– Ой, ні! – скрикнула Ґвенда.

– Побачте мені, місіс Рід. Я думав, ви знаєте. Можливо, ви навіть знайдете підстави звинуватити нас у тому, що так сталося. Я визнаю, що якби ми вжили належних заходів остороги, то цього можна було б уникнути. Але, відверто кажучи, я не помітив ознак, які свідчили б про належність містера Гелідея до суїцидального типу. Він не виявляв тенденцій до меланхолії, до стану пригніченості або розпачу. Він нарікав на безсоння, і мій колега дозволив йому приймати снодійні пігулки в обмеженій кількості. Удаючи, ніби їх приймає, він насправді зібрав їх, скільки йому було треба, і…

Доктор Пенроуз розвів руками.

– Він почувався глибоко нещасним?

– Hi. Я так не думаю. То був радше, я схильний вважати, комплекс провини, бажання покарати себе. Спочатку, ви знаєте, він наполягaв, щоб про його злочин повідомили поліції, і хоч би скільки ми його переконували та запевняли, що ніякого злочину він не скоїв, ваш батько уперто відмовлявся нам повірити. Проте ми знову й знову доводили йому і він мусив визнати, що його пам'ять не зберегла спогадів про те, як саме він здійснював цей конкретний акт. – Доктор Пенроуз зашелестів паперами, що лежали перед ним на столі. – Його розповідь про той вечір ніколи не зазнавала змін. Він увійшов у дім, розповідав він, і там було темно. Слуги кудись пішли. Він увійшов до їдальні, як зазвичай робив, налив собі там випити й випив, потім через суміжні двері увійшов до вітальні. Далі він уже нічого не пам'ятай – нічого взагалі, аж поки не прийшов до тями в спальні, де стояв і дивився на свою дружину, що була мертва – задушена. Він знав, що це зробив він…

Джайлз урвав його:

– Даруйте, докторе Пенроуз, але звідки він знав, що це зробив він?

– У його свідомості сумніву не було. Протягом кількох минулих місяців він ловив себе на тому, що снує ди�