Я не людина, я рослина,<br />
а часом я мале листя,<br />
Співало дванадцять дівчаток: ой, стелися, хрещатий барвінку,<br />
і сонце в ріці веретеном зеленим крутилось…

Написана єдина істина: рости!.

Хвала усьому, що росте,<br />
хвала усьому, що існує!

Живу, терплю й умру, як всі звірята.

Звірята й зорі, люди і рослини —<br />
у всіх одна праматір,<br />
природа вічна, невичерпна і невтомна,<br />
хоч час крилатий з вітром лине…

Шумить, мов мушля, море, — дзбан холодного напою,<br />
земля, мов мамут, зелені трави в сонці гріє й їжиться лісами.<br />
І сонце, що його він розчавив ногою,<br />
тепер лежить на нім, мов намогильний камінь.

У черепі моїм пошлюбне ложе двох гадюк…<br />
Невже ж? Невже, кохана, нам не вічно жити?<br />
І де межа життя проходить в попіл смерті?<br />
Лежить на марах ночі день минулий…

І ця балада так зродилась, як усміх місяця кривавий.

І риби з моря моляться до риб із зодіаків.

Ой, залюбились в твоїй дівчині<br />
і вітер юний і зорі сині.<br />
Вітер не віє, зорі не сяють,<br />
твою дівчину палко кохають.

Вдивляючись в уста, як кличуть,<br />
в розсміяних очей огні,<br />
різьблять у пам'яті обличчя,<br />
щоб перелить його в пісні.

Таємні тіні — квіти ночі,<br />
це душі білених дерев,<br />
до місяця летіти хочуть,<br />
та вітер їх не забере.

Молитва ранку до останніх зір…

Коріння тиші, врослі в глину ночі…

П'ять крил зорі і змислів п'ять у людськім тілі,<br />
і ліжко — човен мрій, трагедій, сподівання.

…І крейдою зорі накреслить білий знак на карті долі.<br />
І вечір молитовно склав долоні зір…<br />
Із квіту, мов слимак із мушлі, виповзає запах…

Киплять сади під снігом квіття.<br />
Коса дороги в куряві розплетена лежить.

І ніч підкови зір в долонях казки губить.

В лісній абетці дивні букви,<br />
наприклад, жолудь значить: у.<br />
У діалекті дятлів стукіт<br />
передає фонему цю.

О смутку молодий, о радосте струнка!

Сестра Антонича — лисиця…

До Тебе, Батьківщино — земле вічна,<br />
ведуть усі стежки й усі дороги.