В курйозну історію раз я ускочив. Було це тоді ще, коли так багато співів буяло в моїй душі, коли так бурхливо грала юнацька кровь. Тоді, коли так хотілося когось любити, за кимсь страждати і коли голову вщерть набито було різними теоріями, а в животі тужно бурчав студентський обід. Тоді це було... Гарний був час: що — ранку нашвидку схопишся з ліжка, так-сяк зодягнешся, в одну руку схопиш книжки, в другу шматок хліба і біжиш ... Завжди бігав: голову вниз, руки в кешені і — раз —два, раз-два!.. Бувало, часто підіймеш голову, глянеш навкруги, а ти біс його й зна де за містом. Про одяг не питайте. Ходив звичайно зодягнений : червоне галіфе, сорочка вишита українська і дерев'яшки на ногах ... Харашо! А по весні, забув уже якого року, і добре причепурився. Пригадую, одержав я тоді з "АРА" вбрання, черевики___Зодягся, глянув у дзеркало — і сам себе не впізнаю: Джентльмен, справжній тобі джентльмен !.. Вузенькі рябі штанчата, піджак із круглими полами, на голові бриль. Дай ковінечку в руки — і американець. Не гармоніювали трохи тільки величезні боти на ногах та полотняна сорочка вишита. Одяг цей і побут трохи був змінив мій: хліба в кешенях не носив, а їв завжди в їдальні, ходив хоч і швидко, зате поважно так і голову вгору. Можливо, Завдяки одежі тій і трапився зі мною цей курйоз, оця історія. Одного разу, ідучи глухою вуличкою, помітив я, що з вікна одного з будинків, на другому поверсі, на мене пильно дивиться якась дівчина. Чи дівчина, чи, можливо, і дамочка — я, звичайно, тоді не знав. Факт той, що дивилася, і навіть пильно дивилася. Поминувши будинок, я ще раз зиркнув назад: дівчина сиділа в тій самій позі, що й раніше, і, як мені здалося, навіть посміхалася. Та де там — просто сміялася. "Що за біс? — думаю я.— Це не спроста. Тут щось, того___" Цілий день той дівчина не виходила мені з голови. Не знаю, як уже я сидів на лекціях, а тільки, як вирвався 3 авдиторії й пообідав, знову подався на ту вуличку. Де ж той будинок ?. . Ага, он ... Обсмикався я трохи, поправив бриля на голові, рукавом навіть ботинки тернув, щоб дужче блищали, і пішов так поважно, не поспішаючи. Іду, а очима тільки зирк — зирк угору до других поверхів. От і будинок той, от і вікно трете від краю... Невже не вигляне ?.. Пройшов ближче — не виглядаю— Оглянувся — не видко нікого. Я тоді знову назад — вікно таки зачинене. Ще назад — ні гу — гу. Так пройшовся либонь разів із п'ять. Може б, і до вечора ходив, та якийсь "дядя", що сидів коло сусідського будинку, якось із недовір'ям запитав: — Чіво ви, гражданін, тут шляїтесь? Нічого йому не відповівши, я хутко повернув із вулички й сердито почвалав до інтернату. Другого дня мене знову потягло піти тою вуличкою. Ішов і думав: "І як я раніше її не помітив? Частенько ж ходив сюди і не помічав —" На цей раз і причепурився вже я краще: поголився, в товариша сорочку ситцеву позичив ... Іду так браво, широко розмахую руками. Ось і будинок скоро. Ближче, ближче... Окації біля вікон... Ще ближче і... о, радість! — вона сидить на вікні й ніби мене піджидаю. Зустрілися поглядами. Іду і не зводжу очей... Вона теж зиркаю 3 — під лоба і... посміхаються. Я зупинився проти неї і не знаю, чи щось треба сказати, чи запитати ___Стало страшенно чомусь ніяково. Нарешті якось раптово, не знаю для чого, випалив: — Здрастуйте!.. І чемно вклонився ... Взагалі все це трапилося так несподівано, що я й сам цього не сподівався. Став проти вікна мов укопаний і не знаю, що далі робити. Почував, що я тисячу разів змінився на виду, що я стрешенно, мабуть, комічний... Звичайно, це все тяглося якихсь десять, п'ятнадцять секунд, але мені здалися вони за цілі години. Не знаю, як дівчина себе почувала, одначе на моє. привітання вона відповіла. Що саме, а відповіла. Це мене підбадьорило. Я знову підвів очі і хотів тільки щось промовити, як раптом вікно зачинилося, а перед моїми очима забілів якийсь папірчик. Папірчик покружляв трохи в повітрі і впав на тротуар. "Невже записку кинула ?"— подумав я відразу і, піднявши папірчика, пробіг по ньому очима. Там було написано: "Вісім годин увечері. Комсомольський сквер". От і покумекайте: самої чистої марки роман накльовувався. І не вірилося ... Якийсь харпак (цеб — то я), сіряк — і така записка . .. Добіг я до якогось скверика, став коло дерева і ну читати знову записку. Ні, тут щось инакше, щось инакше, голубочко ! ..— аж крикнув я. Чи не Керзонова рука до пролетарського студентства простягається ? Якийсь дядько, що йшов собі алеє.ю, раптом зупинився й вирячив на мене очі. — Що говориш, синку? Керзон знову починає пакостить ? — Який Керзон?!? — Та ви ж сказали___Може, знову ультиматум? — Нічого я не казав... Бачу — ще хтось зупинився, за ним іще хтось. Чую : — Що, ограбили ? .. Ракаліп напала ? .. Мене вже злість заїла: — Кого ограбили?!. Чого вам треба від мене?.. А тут іще підходять, ще підходять... Цілий натовп зібрався коло мене. Тут не знаю на яку ступити від радости, думаю бігти в інтернат приготуватися до побачення — і пробратися не моясна ... Нарешті рішуче ступаю в бік і хочу протискатися на простір. Навіть тітку якусь штовхнув у бік... І тілько-но вибрався з натовпу, як раптом збокл почулося несамовите жіноче галасання: — Ой рятуйте, людочки, гроші витягли!.. І зараз же декілька голосів хором: — Ловіть! Держіть! Злодій!.. А далі хоп мене хтось за шиворот: — Куди ? Ич, гад вонючий!.. Тікати!.. Я й отетерів: — Що таке?!. В чому справа?.. А кругом — людей, людей ... Крик, галас ... Жіночий плач___І чийсь кулачище мені під носа: — Де гроші ? Віддавай !.. — Які гроші?! ? — Та що ти з ним церемонишся! Бий його, сукиного сина! Отут уже не в жарт я перелякався. Стою, дрижу і лупаю очима. Сам був свідком, як отако когось схопили і мало до смерти не забили. На моє щастя, десь узявся міліціонер. Заспокоїв трохи публіку, став мене допитувати. Що ти в біса робитимеш ?.. Що вже йому не говорив, чим не виправдувався —— не допомогло. Виходило, що я витяг у баби гроші. А вона ж, чортова лялька, вчепилася мені нігтями в руку і ніяк не відчепишся ___ Всилу витяг мене міліціонер із натовпу і потяг у район. Ніколи, братці, в ньому не був — отже довелося. До вечора сиділося ще так-сяк, а коли смеркло, то ледве не збожеволів. Та ще, як на зло, годинник над головою: — Тік — так... Тік — так ... Нервуюся, що — хвилини поглядаю на нього, лаюся... От уже й вісім скоро. Це вона збирається там... Через хвилин десять вийде з дому, а о восьмій уже буде чекати ... — От чорт!.. От!.. Пробило вісім. Я несамовито схоплююся й просто кричу на чергового, вимагаю, щоб випустив. А він хоч би що: — Будете бушувати — і до ранку не випущу... Що ти йому скажеш ? На нього не вір___Схопився я за голову, сів у куточку і мовчу вже. Годин ЗО три, мабуть, так просидів. Потім прийшов начальник і таки випустив. Хоч і пізно було, однак я ще забіг у вбиральню, там таки, в міліції, обмився гарно під краном і аж тоді вже що духу гайнув до комсомольського скверу. Звичайно, її там не було... (А може, і зовсім не приходила?). Оббігав я всі куточки, всім особам жіночого роду в обличчя заглянув... Якась дівчина щось була й сказала на це, та я не розібрав. Нарешті, набігавшись добре, сів я на лавочці й Задумався. Довго думав, а потім і кажу — таки сам до себе: — Та й дурний же я, їй — богу! Аж свистить — такий дурний ... Схопився з місця й подався до інтернату. Одначе на півдорозі роздумався: "А що, як вона та жде мене? Там, коло двору... Зматаюся на всякий випадок". Дві верстви здалися за п'ять кроків: не йшов, а летів. От і вуличка. Ніде ні чи — чирк. Тільки де —не-де по вікнах мигтів вогник. Світилося і в неї у вікні. їй — бо, я не помилився: вона сидить і жде мене ... Жде — яка радість! Ходила — ходила, а тепер сидить і сумую — • ■ Так, їй — бо, так !.. Але як її викликати ?.. Га ?.. Хіба кахикнути ? Ні — ні — ні!.. це некультурно!.. Але як же, як ?.. Пройшовся разів п'ять до рогу вулиці — і це не допомагало. Нарешті мені прийшло таке на думку: написати записку, прив'язати її до камінчика й кинути у вікно. — Добре, їй-богу, добре!.. Це буде культурніше. Написав записку, невеличку, але теплу, і, згорнувши, хотів уже кидати, як ураз роздумав: "А що, коли вона не сама в кімнаті?.. Може ж таке бути ?.." Схилився я до окації й замислився: "Не везе... Одне слово — не везе". Може б, і довго знову думав, коли б не маленький випадок: на окації зацвірінькала якась пташка. Я мимоволі глянув угору: "Тю, чогось же я думаю ?.." Через хвилину я вже був на окації. Перед моїми очима була невеличка кімната, чистенька, гарно прибрана. На столі лампа, а коло столу сидить вона і щось читає. Лице в неї спокійне, очі втомлені і трохи примружені : здається, от — от стуляться. 1 більш... ні душі в кімнаті. Забилося серце часто —часто... По всьому тілі немов пролізли мурашки. Зробилося раптом ніяково і навіть страшно. Потім потроху почав заспокоюватися. Став роздумувати, як краще зробити: чи звідціля, з окації, записку кинути, чи з землі ? Чи, може, просто гукнути ... В цей час із-за рогу раптом почулися чиїсь кроки. Я, як сидів на гілляці, так і прикипів до неї: "От, чорт!.. невже йде хто ?.. Увесь вечір нікого не було — і на тобі!.." А кроки наближалися й наближалися. Здавалося, що то їде гарба з снопами і риплять немазані колеса. Я взагалі не люблю чобіт на рипах, а в ту хвилину я їх проклинав. І вкупі з ними проклинав і того чудака, що йшов по вулиці: "Що, як побачить, гад, і зніме бучу V.. Знову доведеться побувати в районі..." І тут трапилося: чортові рипи зацікавили і її. Вона відірвалася від книжки й хутко підійшла до вікна. Від несподіванки я інстинктивно ворухнувся — і піді мною тріснув сучок... Далі все змішалося в одну купл : що раніше було, що опісля — не доберу. Знаю тільки, що вона несамовито крикнула, а я хутко поліз донизу. Власно не поліз, а кинувся ... Може б, і без печінок зостався, та на щастя хтось підхопив. Переді мною був якийсь суб'єкт___Він схопив мене за петельки і почав кудись тягти. Я спершу ввічливо щось став йому доводити, але він не зважав на це і все-таки тяг. Я став огинатися й нарешті боронитися. Та не так було це просто: суб'єкт загилив УІЄНІ у влхо, і мені потьмарилося в очах... Коли я трохи очуняв, то був уже в якомусь довгому коридорі. Круг мене юрмились якісь люди: чоловіки, жінки, діти. .. Всі заспані, розпатлані і щось голосно кричали. Коли я розкрив очі, вся ця орава накинулася на мене: — У, сволоч !.. Попався___ — От ми тобі покажемо зараз, як по вікнах лазити ! — кричали другі... А треті лізли з кулаками до мого лиця й прискали слиною ... Діло йшло, як здавалося, до не дуже гарних наслідків. Я вже навіть не виправдувався, нічого не говорив, MaxHjB на все рукою. І навіть не махав, а тільки лежав на підлозі і, як йолоп, водив очима. 1 тут раптом з'являється вона... Похмура така, сердита. Звела мене на ноги і, промовивши "дурень", повела коридором. Я мовчки, як і справді дурень, звичайно, йшов. Натовп перед нами розступився і здивовано дивився нам услід. Да, ще почулося: Та вдруге щоб цього не було!.. Чуе,те, Валентино Іванівно ?.. — Чую, чую___— відповіла вона і вела мене далі. "Валентина Іванівна!.. Валя ... Гарне ім'я !.. •— думав я.— Але куди вона мене веде? і що вона робити зі мною буде?.. А взагалі — що буде, те й буде!.." Увійшли в кімнату. Валентина Іванівна кивком голови показала мені на канапу. Я, звичайно, сів... Потім вона пройшлась кілька разів по кімнаті і раптом, зупинившись коло мене, втупилась на мене очима й сердито запитала: — Ну, говоріть, що це все значить, товаришу? Я довго не знаходив слів... Потім тихо і посупившись промимрив: — Простіть, Валентино Іванівно! Цього далі не буде. — Я про далі не питаюся. Говоріть, що зараз усе це значить? Я не бачив її, бачив тільки ноги. Вони нервово підіймалися то одна, то друга і злегка тремтіли. — Чу^те, нахабо! — почулося знову.— Як ви сміли? Де ваш сором ?.. Ви не можете уявити, в якому я був ідіотському становищі: і соромно, і прикро, і зло брало, і когось було шкода... Сидів і дивився в землю. — Чуєте ? Я кого питаю ?.. Нарешті я видавив слово: — Пробачте!.. Я ж не знав, що так трапиться... Пробачте!.. — Що, "не знав" ? Не знав, що по окаціях не можна лазити? Говоріть, чого у вікна заглядали? — Хотів вас бачити... — Мене?!? Хвилину вона стояла нерухомо. Але це одну тільки хвилину, а потім аж поступилася до мене. Стала так близько, що я відчував на собі її подих. — Мене хотіли бачити ?.. — Та нуда ж... Спізнився, розумієте. В район попав... А потім шукав вас. Увесь сквер оббігав ... — Який сквер ?.. Що ви мелете ? — Я не хотів цього... Я хотів тільки записку... — О, цього ще не доставало... Що я вам, сестра, товариш, знайома ?.. — Не знайомі, звичайно... Одначе ж, ви писали до мене? — Що?!? — Писали до мене записку ?.. Я поліз у кешеню, витяг записку і вголос прочитав: "Вісім годин. Комсомольський сквер". — Ваша ж записка ?.. Вона вихопила записку в мене з рук, здивовано на неї глянула, потім на мене, потім знову на записку... — Моя... Але як до вас вона потрапила ?.. То вже вам краще знати ... — Вона ж тут от лежала ... — Валентина Іванівна підійшла до вікна й положила записку на підвіконнику. Я теж підійшов до неї: — Не знаю. Мо, і лежала, а тільки записка, я це добре бачив і не помиляюся, вилетіла з вікна, і я ще в повітрі вловив її в руки. — Не брешіть!.. Ніякої записки вам я не кидала ... Я тільки причинила швидко вікно, а___ Це кажучи, Валентина Іванівна показала, як вона зачиняла вікно. —... а записка лишилася ... Де ж вона знову поділася ?.. Ви взяли ?.. — Ні — ні, не брав... —. Де ж вона ?.. — Валентина Іванівна кинулася шукати записку, але її не було. Потім знову відчинила вікно й глянула на вулицю. І раптом як зарегоче ... Підбігла до ліжка, впала на подушки й почала качатися від сміху. Я довго стояв і, вилупивши очі, дивився на неї. Потім зиркнув по хаті й нарешті глянув у вікно на вулицю і... в темноті на тротуарі біліла записка... І я зрозумів усе. Схопив хутко кашкета — і в двері... Коли ж на дверях Валентина Іванівна враз мене схопила за руку: Підождіть, товаришу !.. Думаєте так і втекти"? Стривайте! Я пересту нив з ноги на ногу: — Пробачте, але мені треба йти ... — Встигнете. А зараз___ Вона хотіла ще щось сказати, але замість слів залилася істеричним реготом. Повисла мені на руці й довго сміялася... Потім, трохи пересміявшись, потягла до столу й посадила на стільці: — Сидіть, будемо зараз вечеряти ! Сів я і сиджу.. . Соромно зробилося по нікуди. Нарешті став вибачатися: Повірте, Валентино Іванівно... їй-бо, я помилився !.. Здалося, що___ — Що ж вам здалося ?.. Ну, як би вам сказати ?.. Іду, дивлюся — ви посміхайтеся ... Оглянувся — посміхайтесь ... Нуг й подумав, грішним ділом___ — Що я зацікавилася вами ? Ха — ха — ха!.. Так ? — Та нуда... Біс же йоі о знав... — Вірю, вірю, товаришу! Я дійсно посміхалася... Не до вас тільки ... Ви мені, звичайно, пробачте... Я з вас сміялася: іде джентльмен по вулиці, цеб-то вн, товаришу, англійське вбрання на ньому, бриль і... онуча на аршин із ботинка волочиться ... — Що?!? — Нічого! Ніпіте чай, а то прохолоне... Харків Жовтень 1927 р.