Навесні діти садили дерева. Дружним гуртом прийшли на сільський пустир і взялися до роботи. Гукали й Гриця: — Ходімо з нами! А Гриць одмовився. — Не хочу,— сказав їм.— Краще я в футбол гратиму. — Висадимо дерева для нашого саду, тоді всі разом гратимемо,— пропонували йому. — Ні, грати краще, ніж дерева садити. Садіть без мене. І пішов, посвистуючи, з м'ячем на майданчик. Але там нікого. Всі — на пустирі. "Обійдуся і без вас",— сказав собі Гриць. І спробував сам грати в футбол. Але хто ж грає у футбол сам із собою? Сів Гриць на м'яч і задумався. Мабуть, треба було йому піти з хлопцями. Швидше б закінчили роботу, а потім бігали б за м'ячем. От якби це зараз хтось із них погукав його на допомогу, то він з радістю пішов би. Та діти, певно, й забули про нього. Їм весело, бо вони всі разом. А він — сам. І не знає, що йому робити. Понурив Гриць голову і поплентався додому. — Чому ж ти не грався? — запитала мама.— Так просився на майданчик — і зразу ж додому прибіг. Може, тебе хтось образив? — Ніхто мене не образив. — Твої товариші там граються? — Ні, усі садять дерева. — От молодці! Правда, сину? Гриць потупив очі: — Не знаю. — А ти ж чому не з ними? — Мені не хочеться садити дерева. Мама сумно зітхнула і нічого йому на те не сказала. Гриць трохи погрався з котом, позаглядав до кролів, побігав за півнем, подивився, як мати готує обід... І засумував. От якби пішов з усіма на пустир — не було б йому зараз нудно. Але хлопці теж винні — не могли гарненько його попрохати, щоб ішов з ними. Сидів-сидів удома Гриць, отак журився-журився, а потім скочив і побіг до дітей. Став збоку і дивився, як вони садять дерева. В нього аж руки свербіли теж узятися до роботи. Тільки чекав, що його попросять. Але ніхто не сказав йому й слова. Ніби Гриця тут і геть не було. Постояв-постояв він і пішов, украй ображений, додому. А вдома мама раптом сказала: — Я так люблю садити дерева, піду попрацюю з дітьми. Гриць розгублено подивився на неї. — Ти, мабуть, теж хочеш зі мною? — Хочу. — То ходімо разом. Бери лопату. Прийшли на пустир, де вже стояло кілька рівненьких рядів саджанців. — Вам помічники потрібні? — весело запитала мама дітей.— Якщо потрібні — приймайте. — Приймаємо! — загукали вони дружно. Ще багато дерев посадили гуртом. А коли скінчили роботу, Грицева мама сказала: — Уявляєте, колись отут виросте прекрасний сад... Ваш сад... І кожен, хто його вперше побачить, подумає: які ж ото молодці посадили дерева? Дітям було приємно чути ті слова. І Грицеві теж приємно. Кожному приємно, коли почує добре слово про свою працю. Вийшло на небо сонце і здивовано дивилося на старий пустир. Ніби запитувало: а коли ж це тут з'явився молодесенький сад? Їхній сад...