Все ж озирнувся ліс —<br />
я вже й не кличу —<br />
спинився і стоїть.<br />
І я заснув…

Немовби хтось

погладив

по обличчю —

отак я прокидатися забув.

І все ж дано.<br />
І хай ця мить лукавить.

Та що ця мить! — цей день,

цей рік,

цей вік.

І все ж<br />
мені повірить ліс.<br />
І навіть<br />
помолиться,<br />
як грішний чоловік.

Слова,<br />
які я чув і знав, які,<br />
бувало, шепотів,<br />
сплітають віти.

До них

ще встигну

губи притулити.

Замкну губами сутінки густі.