Вриваюся у безвість і лечу<br />
Назустріч ночі і навстрічу болю,<br />
Де німота свої сітки неволі<br />
Розкинула, мов сріберну парчу.

Маркотно так. Але я не кричу.<br />
Навіщо ж бо? Така вже примха долі.<br />
Тут зайвий крик, як у чужій стодолі —<br />
За скоєні провини я плачу.

Але чому, всемилостивий Боже,<br />
Ти не поставиш Правду на сторожі<br />
Між помислами й діями людей?

Тоді були б ми, може, і спасенні,<br />
Були би, може, вільні і пісенні,<br />
І кожен був би голосом ідей.