Вовче закляття
Вовче закляття
Шарль Леконт де Ліль<br /> Вовче закляття
Перекладач: Ю. Клен
Під сніжним тягарем схилились віти бору.<br /> Морозна височінь. Холодний спокій зір,<br /> Великий жовтий диск горить, а владар гір,<br /> Самотній вовк, сидить і не одводить зору.
Провалля, і ліси, і скелі, й ряд могил<br /> Укриті саваном, і білий сон їм сниться.<br /> Обличчя мертвої землі — немов вічниця,<br /> Скрізь — сніжна далечінь: рівнина й купи брил.
Ось око місяця, сліпе, закрижаніле,<br /> Зловісним золотом над обрієм зблиснe,<br /> І вовче серце враз — тугoю спалахне,<br /> Тремтіння люте вмить перебіжить по тілу.
Його укохана, що з полум'ям в очах,<br /> Його дітки малі, що пестила і гріла<br /> Мохнатим животом його вовчиця біла, —<br /> Лежать, людиною порізані, в кущах.
Самотній він, і сніг блакитні пасма стеле.<br /> О, спрага з голодом і крик облог щодня;<br /> Ягнятко, що блеїть, і ніжне оленя —<br /> Йому ніщо тепер, коли весь світ пустеля.
Всі зрадили, бо всіх повабили вогні.<br /> І мавка, й лісовик, і відьма, й цап кошлатий, —<br /> Всі там, де торфове палахкотить багаття,<br /> Там, де вода кипить в мідянім казані.
Язик із пащі звис, лизать уже не хоче<br /> Димучу чорну кров, що з теплих ран дзюрчить.<br /> Ось довгу морду вовк підніс та скавучить:<br /> Ненависть у нутрі вогнем пече, клекоче.
Людина, що несла ще предкам смерть і жах,<br /> Що вбила і дітей, і ту, що їх родила<br /> І теплим молоком своїх смочків поїла,<br /> Маячить привидом в його тривожних снах.
От виє він, і знов пашать зіниці жаром,<br /> Наїжується шерсть: закляттям вовчий гнів<br /> Скликає душі всіх загублених вовків,<br /> Що сплять під місяцем, підвладні білим чарам.