Після далекого плавання корабель наш повертався на Батьківщину. Він ніби вгадав заповітне бажання моряків — швидше зустрітися з ріднею та друзями — і мчав прудко й невпинно. Тільки пінявий слід лишався за кормою. Тихо хлюпотіла вода. Здавалось, неповороткі, хвостаті риби виграють довкола. Насправді ж ворушилися там ліниві, пригладжені вітром хвилі. Пекуче південне сонце стояло в зеніті — прямо над головою. Вийдеш на палубу, а тіні немає. Білими свічками виструнчилися високі щогли, і теж без тіней. Все залила-захлюпала іскриста сонячна повінь! Було це за тридев'ять земель, далеко-далеко на чужині... Усі ми вірили: хоч куди заведуть дороги, хоч скільки стрінеться морів, — перепливемо і повернемось додому. Океан. Безмежна водяна пустеля. Сотні кілометрів до найближчого берега. А штурман візьме схожий на бінокль прилад — секстант, наведе його на зірку-другу. Схилиться над картою, підрахує щось і скаже: — Корабель наш перебуває в такому-то й такому місці. Накреслить на карті лінію — маршрут нашого корабля. І ми пливемо далі. Сонечко. Вітер. Блакить. Та океан, підступний і хитрий велетень, ніколи не дрімає. Якщо ж і спить, на думці в нього завжди одне: побільше лиха накоїти морякові! Ось що трапилося з нами, коли ми залишили південні краї і поверталися додому. ...Спочатку було тихо й спокійно. Та враз небо почорніло! Повіяв різкий, холодний вітер. У повітрі закружляли перші сніжинки. Вони то безладно роїлися за кормою, немов чайки, яким викинеш кусень хліба, то стукали в скло ілюмінаторів. Нескінченні білі хвилі перекочувалися через борт, заливали палубу. Вгору-вниз! Вгору-вниз! — як на велетенській гойдалці, піднімали корабель. Вітер розгойдував щогли, пронизливо свистів у снастях. Кидало корабель з хвилі на хвилю, клало з борту на борт. Проте він — верткий, неначе кіт,— кожного разу випростовувався. Ось уже більше тижня як заштормило. Дня не відрізнити від ночі: ні зірок, ні сонця — над світом непроглядна пітьма! Збилися ми з дороги і, де перебували,— визначити не можемо. Навіть штурман мовчить, немов у рот набрав води. Ще півбіди, коли далеко берег. У відкритому морі хвилі тебе гойдають, та й тільки. "Штормує корабель!" — кажуть моряки. Та горе, якщо поруч земля! Вітер щомить може жбурнути кораблик на скелі. Живим звідти не вибратися! Єдине, що допомагає мореплавцям, котрі заблудилися, це — маяки. І ми їх угледіли, берегові рятівні огні! Крізь туман і морок побачили. Заяскравіло вдалині, освітило океан розлютований. Раз у раз розплющував маяк своє око. І ми ще дужче повірили, що переборемо бурю — крізь шторм проб'ємося до рідного берега! А я згадав Курильські острови — як ми там маяки засвічували. "Яке то щастя, — подумалося, — що вогонь, який ти запалив, не гасне — радість приносить людям!"