Ще не було й п'яти годин ранку, коли Любина Павловна повернулася з церкви. Все тіло нило, ніби хто добре попобив, ноги підкошувались од утоми, а великі чорні очі ніби хто піском позасипав — боляче було заплющити. — Спати, спати, спати,— нечутно шептали її вустоньки.— Ох, не дадуть христослави, почнуть грюкати у вікна, у двері... Ну, та дарма! Не сидіти ж, лупаючи сонними очима, як голодна сова. Треба дідові наказати, щоб не пускав. Вчителька підійшла до вікна й визирнула на вулицю. Ще не розвиднювалося. Було місячно, й чистенький сніжок, що випав звечора, виблискував самоцвітами чудовими. — Як хороше!..— шептала вона, вдивляючись у широку вулицю, по котрій рухались довгі тіні: люди розходились із церкви, чутно було крізь шибки глуху ґутірку й тупотіння ніг. — Спати!.. Діду, а діду!.. Вона спустила занавіску, й жваві, тендітні, біленькі пальчики її швидко забігали по гачках на сукні. Ввійшов сторож. — Добридень, панночко люба! З празником поздоровляю. — Спасибі, спасибі, дідуню... От що, дідуню, той... Воно, звісно, трохи ніяково не пускати, але... мені страшенно спати хочеться. Ха-ха-ха!.. вморилась я, дідуню. Такою вже нікчемою, певне, вродилася... — Та спіть, Господь із вами, на здоров'ячко. Ото диви... Та я й близько їх не підпустю... Це ви про христославів?.. Ого, нехай спробують,— заспокоював дідусь. Любина Павловна одсунула шухляду з комоду, витягла паперову торбинку з цукерками, другу з горіхами. — Оце, дідуню, обдаруєте, а мене не будіть. Дід вийшов, не поспішаючись, а панночка нашвидку роздяглася, одкинула червону ковдру з ліжка й хутко пірнула під неї. — О-о-о, як же хороше,— потягнулась вона, закинувши руки за голову. Як гарно!.. Заплющила стомлені очі, й темна тінь лягла під ними від спущених довгих вій. Вона повернула голову од вікна, в котре через верхні шибки зазирав їй в обличчя підглядач-місяць. Але сон уникав очей. Пишні чорні коси боляче гнітили голову; в ушах лунали ще досі церковні співи, нило тіло. Любина Павловна підвелася, розплела коси і вкрила ними білосніжну подушку. Думки роями заклубилися в голові, під думки й заснула, а засипаючи, чула, як приходили христослави із звіздою, як дід прохав їх не гомоніти, бо люба панночка спочивають, пізнавала голоси школярів, своїх улюбленців... Все змішалося в якімсь тумані, солодкім-солодкім, як утома після дневної праці важкої. Прокинулась, коли вже, замість місяця, сонечко різко світило в обличчя. Розбудив якийсь незрозумілий гомін. Вона прислухалась. — Либонь, свариться хтось? — Сказано ж вам руським язиком, що не можна, не велено,— пізнала Любина Павловна голос діда. — Кому ти говориш — не можна, хаме, га? Как тето не можна, селі я хачу? Одойди од дверей, старий чорт, а то я по-салдацькому з тобою розщитаюсь!.. — Інструктор Сопілка,—розпізнала нарешті Любина Павловна, підвелася й почала зодягатись, дослухаючись. — Молодий ти ще розщитатись зо мною. Кажу: не пустю, ну, значить, і йди собі геть. Иш, залив спозаранку сліпи та й лізе, куди не треба. Ну, чого оце прешся? Не бачили тебе, п'яного? — бурчав дід. — Как ти смієш тикать на мене, хахляка необразована, га? Ти тямиш, старе луб'я, з ким ти розговарюєш? — Де ж пак не знати! Цабе велике!.. — Не цабе, а старшой унтер-офіцер Мусєй Сидорович Сопелка. Поняв?.. Одойди!.. Разві ти понімаєш обхожденіє благородное, што мінє треба, как полатається по образованому уставу, візіт іздєлать баришнє. — К чортам!.. Господи прости, согрішиш з тобою... Геть, кажу! все одно не пустю. — Не пустиш? га?.. Ну, дак ми штурмом возьмем. Почулось тупотіння ніг, лемент діда, московська лайка; за хвилину двері грюкнули, й герой втисся в сіни, і дзенькнув клямкою до кімнати Любини Павловни. — Не можна, не можна зараз! — гукнула вона.— Я ще не одяглася. Постривайте хвилинку. — З нашим овдовольствієм, мамзель. Не безпокойтесь,— кланявся й підкручував уса перед дверима голінний Сопілка,— ми покуримо здесєчки, поки ви хвасон наведете. Што ж, ми разві не понімаємо? Видали, слава Богу, образованих дам. М-да... Ти от, старий сапог, тетого й не нюхав, потому ввесь свой вєк хахлом нікчемним прожив і не сліхав, што значить візіт і всьо такоє... А Сопелка, брат, п'ять годов із панством кумпанію держав, з офіцерством і всьо такое... — Ішов би ти, Мусію, додому краще та не соромився б. Ти глянь на себе: на ногах не встоїш, цигарки не скрутиш... — Ну, то ти, положим, не бреши. В ногах у мінє нікакого дроженія не замічається... — Де вже там... А тхне від тебе, як з помийниці. І до кого ти приперся?.. — Как до кого? До вчительки. — Та хіба вона тобі кумпанія? От, Господи! нажереться спозаранку й лізе почом здря. Ну, і йшов би собі до своїх-таки мужиків. — Што ти мінє словесность вичитуєш? Говорю тобі, што ськаю по сібє обчества. Вона вчителька, а я вчитель, да ішо й старшой унтер... і ні копейки менш. Одчинились двері. — Прошу, пане інструкторе,— ласкаво посміхаючись, промовила Любина Павловна. — А-а, здрастуйте, мамзель,— прояснів Сопілка.— Наше вам... З празником, значить, і всьо такое. От видиш, дєд, не всі такиї свині, как ти. Сопілка увійшов у кімнату й стукнув зграбно закаблуками, дзенькнувши острогами. — Спасибі, Мусію Сидоровичу,— відповіла на вітання Любина Павловна.— Сідайте. — Тето можна. — Може, вип'єте чарку вина. Тільки, вибачайте, в мене горілки нема, а вино солоденьке. — То ість как тето? — образився Сопілка.— Разві я не понімаю? Слава Богу, п'ять, можна сказать, лет... — Та не в тім річ,— сміялася Любина Павловна.— Може б, ви випили й закусили, а в мене тільки вино та цукерки з горіхами. Вона поставила перед "інструктором" тарілку з гостинцями й одіткнула пляшку з вином. — І ви ж зо мной? — А то як же? Авжеж, вип'ю заради свята. Любина Павловна налила йому шклянку, а собі чарочку. — Ну, цокнемся. Дай Боже, щоб нам добре вчити та не сваритись цілий рік. — Хе-хе-хе! зачим сваритись з такою делікатною барішньою? Тето не модель. Тольки зачим такая неправильность? — Ха-ха-ха! яка неправильность? — Да от, што ви сібє чарочку... — Ну-у, дурниця. Я більш не можу. — Хе-хе-хе! скісняєтесь. — Ні, не те. Просто не звикла більш пити. Та й се... тільки на Різдво та на Великдень. — Хе-хе, розказуйте!.. Другиї баришні здорово п'ють, і водку... самим настоящим манером. А про пиво, то хоч куда. — Де ж се ви бачили таких панночок? — Ого, ми видали... В городе, звєсно. Одпросишся, бувало, з товаришами погулять на цельную ночь і — гайда до барішень. Харащо!.. Дом, знаєте, двохетажной, швіцар і всьо такое. Не встигнеш увайти, как вони вже зустрічають, потому — городськой фасон і образованность. Тольки й слішиш: "Душка Сопелка, пожалуйте сюди". "Душка унтер, вгастітє пивом!" Ну, й вгастиш. Поють, танцюють і всьо такое. Вісьолиї баріщні, не деревенські. Любина Павловна так і прикипіла на місці. — М-да... випийте... Діду,— заметушилась вона,— йдіть до компанії. Сідайте отут із нами. — Спасибі, панночко, дай Боже здоров'я, пошли вам Господи щастя. — На здоров'ячко. — Вдивляюсь я вам, мамзель, што ви любите возиться з тетими мужиками й розговор у вас всьо на мужичий манер. — Так звикла. — А я одучился, потому как, пробивши п'ять лет в городе, не чул тетого паскудства, хіба разве, как на побивку заявишся. Потом — учебная команда, образованіє і всьо такое. Одучилея, слава Богу. Та й не до лиця какось: усякая сволоч за мужика пощитає. А ми сібє ціну понімаємо. Думаю тето на вторительную, потому — разві здєсечки мінє місце? Разві я учебную команду проходил, штоб тут у вас з тетими вонючими габелками службу проходить? Разві вони можуть понімать устав і дісціпліну. — Випийте ще, прошу. — Тето можна. Ну, желаю вам, Мамзель... Ех, шкода, што ви не салдат: пожелав би вам проізводства прямо у пітьфебелі. Потому — виучка у вас єсть, хоч ви, скажемо, й не були в учебній команді. Тольки не харашо, што ви дісціпліни не вместе поддержать з своїми чортинятами. — За віщо ж ви даєте їх? — Да как же їх не ругать. Такиї, знаєте, стерви! так і смотрить кажний, штоб как-небудь хронт с...ть... Раптом одчинилися двері й на порозі з'явилася енергійна постать Сопілчихи з палицею. — Бач, де він вина розпиває... Йди додому! Там родичів наїхало, а він як крізь землю провалився. Зараз мені додому! Годі тобі пумпувати у цієї хвойди! Додому, кажу, йди! Любина Павловна трохи не впала од несподіванки. Чорні очі її заблищали сльозами. — Що ти говориш, навіжена! — обурився дід. — Знаю що, не вчи!.. Бач, злигалися. Мало того, що трохи не щодня пропадав у будні тут, і на святки прийшов одвідати. Муштру школярам вигадали. Знаємо ми цю муштру!.. — Жена, замовкни! — підвівся, похитуючись, Сопілка.— А то під розстрєл. — А цього не хочеш? Сопілчиха підняла палицю й огріла чоловіка кілька разів по плечах. — Геть мені додому зараз, падло чортове! "Інструктор" кулею вискочив у сіни. — А ця — свята та божа! Подивишся, ніби й путнє щось, а як фиглі-миглі виробляє. Стривай, це тобі так не минеться. Я тобі покажу причаровувати чужих чоловіків. Знаю, що гарний, що припав до серця... Та дзуськи! Знайди собі, а чужого не одбивай. Любина Павловна впала на ліжко, ридаючи. — И-и!.. Чорт плаче, що води не настане. Пху!.. — Слухай,— підступив до оскаженілої молодиці дід.— Йди звідси, поки не зайняв по потилиці. За віщо ото зобідила панночку? — Нехай не... — Що тут за заколот? У хату ввійшли батюшка з дяком. — Чого ти галасуєш тут, а? Молодиця вискочила з кімнати. — Любино Павловно, що з вами? Чого ви? — підійшов панотець до вчительки. — Та тут таке скоїлося, панотченьку, що не приведи Господи! — Що ж саме? — Та прийшов отой падлюшний Сопілченко, покруч московський, а за ним прибігла його молодиця. Розверещалась, розрепетувалась, навіщо панночка в неї чоловіка одбила. Чи ви чули таку напасть? О Господи милосердний!.. Опаскудили нізащо... — Ай-ай-ай!.. Ну, годі Любино Павловно,— заспокоював сердешну панотець,— годі, люба, хороша! Не варто се ваших сліз. Він обережно взяв її за плечі й підвів з ліжка. — Заспокойтесь, не звертайте уваги. Починаймо,— звернувся він до дяка. — Сла-а-а-а-ва в вишніх Богу,— розітнувся по хаті натхнений спів,— і на землі мир, в чоловєцєх благововєніє. Любина Павловна здригалася од ридання. Дід побожно хрестився, хитаючи головою.