Не терплю хропунів. Можуть же полікуватися! Можуть! Не лікуються, труять іншим життя. Мені підселили хропуна з хропунів. Мені, у якого сон наче в зайця! Рип — і я вже схопився. Трісь — і я вже на рівних. Що?! Де?! Вуха локаторами, і серце під горлом. А тут над самісіньким вухом божевільні рулади сусіда. Ніч терпів... Другу... Відчуваю, що збожеволію. Поскаржився черговому лікареві. — Терпіть, голубчику. Всі палати забиті. Терпіти?.. З глузду з'їхати?.. Не на такого напали! Потинявсь-потинявсь коридором, шукаючи, де б послатися, коли всі поснуть,— знайшов! Симпатичний закуток, де сиділа чергова сестра. Стіл, шафа, а навпроти — диван. Те, що треба! Зачекав до одинадцятої, коли вся лікарня провалилася в сон, зібрав постіль — і до закутка. Сестри ж уже немає, сестра десь куняє, зібгавшися калачиком... Добіг, а сестра на дивані. Вкрилася ковдрою, посапує солодко. Що маю робити? Таж біля дивана он місце! Примощуся, посплю до п'ятої (завжди прокидався о п'ятій) та потихеньку й змотаюсь. Послався, ліг і провалився у сон. І треба ж, щоб якась нечиста сила надумалась о четвертій подзвонити в лікарню. Сонна сестричка зірвалася та й стрибонула босими ногами мені на живіт. Я теж спросоння обома руками вчепився їй в ноги... Вам доводилось чути, як вищить збожеволіла пожежна машина? А мені довелося. Шибки вилітали. Стеля осипалася. Хворі в коридор вискакували. Одкачували сестричку до ранку. Розгніваний завідувач, коли йому доповіли, наказав: — Переселити у бокс! Бо він мені всіх сестер переґвалтує! Переселили. Пенал три на чотири. Вузеньке ліжко й рахітичний стілець. Лікар, сестра тільки боком заходять. Зате тиша вночі, як у могилі. Кр-р-расота!