Він і нині скрипаль,<br />
хоч висихає мозок у кістках,<br />
коли стрічає писану, пожеристу,<br />
особливо барванину, яка жалить кожного,<br />
бо найперша прокинулась і виповзла з нори,<br />
а до тої ночі, коли зацвіте папороть,<br />
ще далеко.

Тонко, тонко на скрипці…

Ми не хотіли більше випробувань —<br />
ми опорядили його туди,<br />
куди й кінь не ірже —<br />
сам іржав, пішов і вже повертається.

Сіль ти в очах!

Ми й дочекались. Один питає:

"В тебе ангел на лівому плечі?<br />
Оберіг твій за ременем —<br />
тріска з дерева громовиці?"<br />
Другий прозріває: "А хто на правому сидить?<br />
А хто згинається від торби з громами?"

Тонко, тонко — на скрипці, нехристе!

А ще тонше його іржання,<br />
залишене на тому боці,<br />
розсипане на тому березі —<br />
мусив же чимось він себе виказати!

Сіль ти в очах!

Він і нині скрипаль!

Хіба не надоїв у скрипку молока<br />
від чорної корови із чорним первістком?<br />
Хіба не заклинав?<br />
Хіба не ховав?<br />
Хіба не ждав?<br />
— Тішся, Аріднику! —<br />
А потому, коли скуштував,<br />
хіба не знав,<br />
що п'є кров?

Тремтить деревина — одна лишень —<br />
яка не вклонилась Господові, тріпоче…<br />
Щоб не повісився на ній зрадник,<br />
щоб не впустила вона — одна лишень —<br />
цвяхи з кров'ю розп'ятого,<br />
ховай свою скрипку, ховай…

Він повернувся. Ось безстрашно<br />
іде, граючи, вже на нашому березі,<br />
розпалюючись від

нашого березневого пробудження,<br />
нашого весняного відроджения.<br />
Йде і не дивиться під ноги!

Тонко, тонко…

А ми танцюємо навколо нього! —<br />
так наші предки<br />
тільки танцюючи<br />
викопували закляте зілля матриган.