I Розкажу вам про Якова Харченка, якого він смутку набравсь у Хмелинцях, залицяючись до Коханівни. Приходимо ми з ним у неділю під те село. Сонечко вже низенько. Мій парубок, дивлюсь, ніби почав приставати. Примічаю мовчки… придержав, знаєте, ходу, — примічаю: зробився мій парубок зовсім другий чоловік. Всю дорогу був такий говіркий та веселий, бубонів, як міський дзвін, а тут ніби води в рот набрав: і брови здвинув, і голову повісив. — Що се, — кажу, — пане Якове, надувсь, мов кулик на вітер? — Якого там кулика ви видумали, дядьку! — пробурчав. — Може, притомився, хлопче? — Ні, — одрізав та й знов іде мовчки. — Да що ж се, — кажу, — пане Якове? перше гнав, нівроку тобі, як вітрів батько, а тепер чого се почав приставати? Тут якраз зійшли ми на горбок, так — невеличкий; да з його глянуть на Хмелинці — село як на долоні. — Оддишемо, — кажу. Сіли. Дивиться мій Яків на село, аж йому очі розбігаються; дивлюсь і я. Все знакомі місця — і хати, і садки. Славне село, якби ви бачили! Церква стоїть висока. Старий сотник якийсь її будував. Цвинтар заріс черешником да зіллям трохи не в пояс; хаточки поховались у вишневі садки. Любо, що й казати! Сидимо, дивимось. Гомоніли люди на селі, а далі один по одному й розійшлись. Цокотали ще дві молодиці; розходились і знов сходились та все махали руками, наче горох молотили. Якби не вийшов з хати чоловік, то не розійшлись би й до світу. На селі стихло; хіба де стукне віконце, да проскочить попід ворітьми хисткий парубок. — Годі вже, ходім! — заговорив мій Яків, ніби його підкинуло, — вже пізно. — А сам аж побілів. — Оце мені лихо! — кажу я. — Яке вам лихо, дядьку? — Да що на тебе найшло, Якове? Вийшов і здоровий, і веселий, і співав, і розмовляв, а тут разом неначе тебе кип’ячем обпарено. Грошей не погубив? Він за шапку. — Гроші єсть, — каже. — І гроші несеш, і дівчина дожидає, а ти як у ярмо йдеш! Ані пари з уст. — Переночуємо вже, — кажу, — разом зо мною у старого Кохана. — Як їх ласка, — каже. Закипів же й я тоді. — Да ти, — кажу, — Якове, говори до ладу! Що ти уриваєш по словечку, як попівна на бенкеті? Як ти мені зараз не висповідаєшся — я тобі не Явтух Товстодуб і в старости не клич — не піду! От він тоді й почав. — Що ж мені, — каже, — дядечку, по тих грошах? Чи викуплять вони мене? — Чого ж се, братіку, завів такої жалібної? Чому не викуплять? Аби гроші, то й викупишся. — А як пані не схоче? — А вона чому не схоче, твоя пані? нехай її батьку все добре! Чи ти де бачив таких панів, щоб їм гроші були не милі? Мені, — кажу, — не траплялись, не знаю таких. — Е-е, дядечку! вона, мабуть, чи не ковшем їх міряє! — Дарма, — кажу, — що ковшем міряє: вони, сії пани, на гроші такі ласі, як циган на сало, братіку! їм довіку, до суду буде мало! Не журись! я сам з тобою піду до панії. І не таких бачили. Ти поклонись старому... — Він уже казав мені: "За панського дочки не оддам. Лучче нехай іде в черниці". А як Кохан сказав, так і буде: се й мале хлоп’я знає. — Ну, побачимо, як буде, — кажу, — недалеко вже. І хата його он біліє! II Йдемо вулицею; іще з другого кінця побачили: в хаті світиться. Підійшли; я постукав. У дворі гавкнуло цуценя; хтось одсунув віконце; да, мабуть, нічого не побачив, бо таки нахмарилось і зовсім темно було. Брязнула защіпка, і вибігла Коханівна Марта. Що то за дівчина під той час стала, Боже мій, світе мій! Да така ж молодесенька, а красна, як маківочка! Заквітчана, в червоному намисті, сорочка вишивана, в черевичках — ну, дівчина!.. як зірочка! Вибігла з каганцем, побачила мене й Якова. "Ай, дядьку! — каже, — що се ви!" А се, бачте, не я, а Яків... ледве каганця з рук не вибив. — Марто, ясочко моя! — шепче. Аж ось і старий Кохан виглянув, а за ним стоїть Коханиха. Поздоровкались, привітались. — Е, дочко, — каже старий, — любих гостей до хати просять, а ти тут в’єшся. Йди, моя ластівко! — І пропустив її в двері. Увійшли й ми, поклонились та й посідали. Старий вечеряти просить. Мати й дочка коло стола, то коло печі звиваються, а ми поглядаємо одно на одного та хочем розмову почати. Кохан... Ви, правда, зроду його не бачили. Сього чоловіка всі поважали змолоду. Як парубкував, поведе чорними бровами — дівчата сохнуть і дуріють; а тепер, як пристарівся, моргне сивим усом — громада й примічає... Перший чоловік у селі Кохан. Якби ви на його глянули! Що ті пани ваші міські? ошпарені горобці! Сей, як вийде, кажу вам, — високий, сивий та усатий, у чорній свиті, а пояс червоний, шапка сива, виступка козацька настояща, ще давніх козаків. Хоч там і ворогуєш з ним, а шапку нехотя знімеш. Чи мало по селу старих людей ходить? Ну, іншому поклонишся, а іншого буває, що й не вгледиш; а сього, як гетьмана, зараз узриш. І він підніме шапку, хоч би малій дитині, підніме — і далі йде. Оженивсь він із Оксаною — Яковенка старого дочка, тож козацького хорошого роду. Така повновида молодиця, чепурна, чорноброва, настояща козачка! Посиділи ми так, іще поглянули один на одного. — Так-то воно, брате, — каже Кохан. — Так-то, брате, — кажу й я йому. Коханиха вечерю постановила, почали частувати горілкою. — Іще чарочку, свате! — просять. — Дорога дальня, — каже Коханиха, — і холодний вітер віє; мабуть, притомились. — Е, паніматко, кажу, до любої небоги нема далекої дороги, — та й випив другу. Далі старий до парубка: як? що? чи все гаразд? який заробіток? Яків, бачте, в Києві на заробітках був. У нас пускають; треба тільки подачу давати, яку там положать. Яків того року таки добре заробив. Налягав якомога, бо знав за що, то й діло кипіло. — Хвалити Бога, — каже Яків. Вийняв із шапки гроші та й положив старому перед очі. Сам устав, поклонивсь та й дивиться. Старий тільки сивим усом моргнув. — Гроші, — каже. Яків знов поклонивсь. — Всю надію клав на вашу ласку та милость, батьку! Марта, дивлюсь, припинилась, наставила голівоньку, мов та перепілочка, і слухає — не дише. І мати, бачу, на нас карим оком закидає. — З Богом, — кажу, — завтра рушаймо до панії, а потім і до вашої милості за рушниками. — З Богом, — каже старий, — попитайте долі. Одкупишся, Якове, зятем будеш; а ні — воля Божа! За панського дочки не оддам. Казав перше, з тим і умру. Вона в мене славного козацького роду! Чи таки ж мені, да ще з сивою головою, чесний, хороший рід зневажати! козацький рід переводить, як погану жидівську віру! Нема в світі над козаків! А сам аж стелю підпирає: випроставсь, і очі світять, і голос дзвенить; аж помолодшав, наче на турка йде! — А нема, нема козаків! Нема, що й казати! — стиха приказує жінка, хитаючи головою. Мій парубок побілів, як хустка; і дівчина сама не своя. Стоїть, як нежива, ї ясних оченят не зведе. — Чим же він не козак, — кажу я старим. — Да подивіться, люди добрі, чи він же не козак? Нехай хоч сама Марта скаже! Марта нічого не сказала, закрилась вишиваним рукавцем та й з хати вийшла. — Так як же се буде, пане-брате? — питаю. — А так буде, як я сказав. Ідіть до панії, питайте долі. — А як, враже зілля, багацько схоче? — Аби схотіла, за гроші не стійте: я грошей дам. — Ну, спасибі, брате! — кажу я. — Щирий ти козак, як я бачу! — Та й торкнув свого молодого: примічай ніби. Веселіше, знаєте, стало. Випили ще по чарці та й почали радитись, як приступити до тії панії, як заговорити, що до чого приложити. Коханиха за дочкою вийшла. Певно, десь присіли в садку та й журились укупці. Ми того вечора вже їх і не бачили. III Одвів нас старий у комору на добраніч, та й полягали ми спати. Чую я — не спиться щось моєму парубкові: то сіно перевертає, то зітхає, далі й вийшов. — Чи не піти б і мені за ним? Може, знадоблюсь для сторожі. Лежу собі та й думаю, а сон мене так і клонить: сіно пахуче, свіже. Чую — рип! "Ну й добре, що не пішов: се Яків..." Він! постояв трохи й знов шмигнув. "Е, ні, постій!" — тут і я за ним. Бачу: підбирається під хатнє віконце, да ба! Він і льнув до його, і бився голубом, і стукав тихесенько, ніби травицею, — віконце не одчинилось. Чи спала молода козачка, чи батько не спав, хто його знає! А ми пішли, як прийшли, — ні з чим. — Не журись, — кажу, щоб його розважити, — колись і перед нашими ворітьми сонечко зійде! Він тільки рукою махнув та й заривсь у сіно. — Якове! о Якове! — кличу. Мовчить, неначе не чує, спить. Тоді я й собі на бік — та й справді заснув. Повставали раненько, до сонця. Старий випроводжав нас за село (бо Хмелинці село козацьке, а до панського буде ще з півверсти); зняв шапку: "Боже поможи!" — та й попрощались. Ідемо собі, коли де не візьметься Марта з коромислом, і хоче щось сказати, і соромиться, а сама як вишенька. — Що се, Мартусю, — кажу, — чи не нас вийшла проводжати? Я вже мусив розмову почати, бо мій парубок тільки очима світить та поза мною посувається, знай, до дівчини. — Я була, — каже, — в Галі; додому йду. Боже вам поможи, дядьку! — Та й стрибнула поміж верби. IV Увійшли в панський двір; сонечко вже підбилось височенько; питаємось — сплять. Посідали коло мальованого рундука, дивимось. Сад якраз перед очима. І туди стежки, і сюди стежки, все жовтим піском повисипувані, і квіток цвіте без ліку, все кружками, кружками; і лавочки зелені, чистенько так, порядошненько. — Славний садок, Якове! — Славний, — каже, — дядьку! Довгенько-таки ми сиділи та журились, поки дождались. "Пані встала", — кажуть. Кликнули нас до покоїв. Увійшли. Аж в очах нам замигтіло: і зеленіє, і червоніє, і біліє, і синіє... чого там нема! Може, доводилось зазирнуть у жидівську крамницю? всього багацько; зразу й не розбереш, що добре, а що, вибачайте, годиться в сміття викинути, аби людей дурити, аби, бабо, рябо? Так і тут: по кутках блищить, по стінах сяє. Повибігали якісь панночки, куці та бистрії, як сороки; повертілись, повертілись перед очима та й круть за двері! Обідньої вже доби сама пані вкотила, як на колесах; пухла така, ніби на дріжджах зійшла; у перснях, у атласах. Прийшла просто до дзеркала, повернулась двічі, так і зашуміло по покоєві, як сухе листя; плюхнуло в крісло, аж її підкинуло; тоді зирк на нас! — Чого вам треба? — питає. — До вашої милості, — кажу, так і так — да низенько кланяюсь. Вона й стала тоді ніби пильніш на нас дивитись да й каже, що тепер усе дорогше стало, що в того-то да ще в другого пана парубки одкуплялись, то по півтисячі за себе положили — А в якого ж се пана, добродійко? — питаю та знов низенько кланяюсь. — Тобі нащо, в якого пана? — а самій мов у вусі закрутило. — Нащо тобі? — Да що, — кажу, — у того пана — нехай йому Бог дає здоров’я — такі люди багаті! — А ти думаєш за скільки одкупитись? — Та ми б то думали, вельможна пані, як по наших грошах... Да що! мабуть, Бог не судив. — За скільки ж ти думав? — Да що вже даремно вашу милість турбувати! Бувайте здорові, добродійко! А сам до дверей. Яків мене хіп за рукав: — Дядьку! Я йому моргнув — не мішайсь! — Слухай-бо ти, — кричить пані, — постій! Завернула, знов питає: — За скільки хочеш одкупитись? А я таки не кажу. — Що, мовляв, вашу милость клопотати нам! Далі бачу, що вона вже червоніє, як жар найчервоніший, кажу: — Я, милостива пані, думав за двісті карбованців. Вона мені: — Да ти, мабуть, зроду дурний! да ти се, да ти те! А я все кланяюсь мовчки, ніби вона до ладу говорить. Виговорилась, устала: — Коли хочеш одкупитись — одкупляйся скоріше за триста; бо впослі й за тисячу не одкупишся. Яків мій зрадів та, як дурень з печі, в ноги їй геп! Дякує, бач, що його ж салом та по його шкурі! — Ну, а гроші ж принесли? Сама як у очі не вскочить. — Hi, — кажу, — милостива пані, маємо при собі трохи, да не всі. — Мені зараз гроші треба! — крикнула, — зараз таки! Я, — каже, — поїду в город сьогодні, і ви щоб там були, та все й скінчу. Ідіть заберіть гроші. Сама як схопить дзвінок! по всіх покоях — дзінь-дзінь! Повбігали дівчата й хлопці. — Коляску! — каже, — та не баріться! А сама товчеться, як Марко по пеклу, — то папірчик із-за дзеркала витягне, то одмикає, то зачиняє; за нею й дві дівчинки мечуться, як тії жереб’ятка, що жахаються. V Поки в панському дворі лагодились та вбирались, ми хутенько перебігли до Хмелинців, наробили там крику, сміху, радості та веселості і знов вернулись до панського двору. Пані казала нам дать возочка; сама сіла в високу коляску, да й поїхали з Богом. Городок наш — так собі городок, нічого. Мій батько казав, що колись по йому проходжали полковники та сотники, — так куди не глянь, славне військо, як той мак червоний; а тепер засіли жиди, як сарана. І пани живуть. У базар — то й чоловіка попадеш, бо в базар людей найбільше. Заїхала наша пані до старого Мошки-жида. Покої високі й хороші, тільки так перцем і несе! Зараз послали по якогось писаря Захаревича, а нам казали коло дверей підождати, поки він прийде. Прийшов він хутко. Поганенький на личку, рябий, як решето; штани сині широкі, якась куца свиточка і на шиї зелена хустка; під правицею шапка. Увійшов, зігнувсь, ізнітивсь, наче й не ступає, а чоботи здорові й добре змазані. Пані його до себе зараз покликача. Вона в нас, як говорить з яким чоловіком, сидить собі просто, як добрий качан у городі, і все роздивляється, які в тебе брови, які уси, яка одежа на тобі. Хіба б який генерал, щоб вона голівку схитнула набік або глянула в вічі любенько. Пождали ми ще трохи, поки пані радилась із тим Захаревичем. Вийшов він од неї, моргнув на нас та й каже: "За мною йдіть!" І пані з дверей каже: "Йдіть за ним!" Ми й пішли. А веселий чоловік був той писар Захаревич! Ледве ми вийшли, він почав сміятись і говорити, мало не танцює. Далі огрів мене зо всії руки по плечах та й каже: — А що, схотілось на волю? І добре! — Так-то добре, — кажу, — що краще нам і не треба до якого часу! — То тільки біда, — каже, — що діло-то ваше дуже трудненьке. Не знаю, як то воно й буде. — А що ж там таке? — питаю, а Яків так і побілів. — А те, що треба вам тепер особії приміти писати; се трудно! Я б то й написав їх, та що скаже пан Биркач? Треба йому читати їх. — А як добре напишете, поздоров Боже вас, пане, то, певно, нічого не скаже; хіба подякує. — Хіба йому подарочок дасте, а? А я однесу. Се можна. Га? Яків зараз і вирвався: — Якого ж подарочка треба? навчіть, пане! — Можна й грішми, хоч і сто рублів, то візьме: він добрий чоловік! — каже писар, а сам регоче. — Ні, пане, ви нам кажіть, як треба, — се вже я йому. — За що гроші давать? Або ми панію свою спитаємо. — Се не конче треба. Вольному воля, а спасенному рай. Можна й без грошей. Се вже без сміху каже. Сів конець стола, а стіл у його кривий; да і вся хатка на боці; по кутках дірки сміттям завалені. Написав щось да й каже: — Я не зможу тут нічого; так і панії скажіть. Нічого писати! — Як нічого? А другим щось пишете, пане! — Пишуть особії приміти, мугирю! — каже той Захаревич, налаявши нас. — А в його які приміти? зовсім так, як і всі. — Так се, слава Богу, що й ми на людей походим! — я таки озиваюсь. Так ні да ні! нема особих приміт, нічого писати! Мордувались-мордувались, таки мусили дати два рублі з копою! Тоді приміти знайшов і хутенько їх начеркав у папері. І веселий знов став, який і був перше. Провів нас та й каже: — Не бійтесь, усе буде так, як слід йому бути: на те голова й приятельство. Нам аби маленький подарочок; як то говорять: з миру по нитці — голому сорочка. — Щоб не довелось мирові оголіти! — кажу я, — бо, поздоров Боже вас, багацько дуже ниточок тих тягнете, да з усіх боків. VI Все, як пообіщав Захаревич, скінчилось добре. Поклонились ми панії та й, не гаючи часу, до Хмелинців. В Хмелинцях рушники були готові, тільки нас і ждали. Зробили змовини, а там і весілля справили. Добре погуляли й старі, й молоді. По всьому селі пішла чутка, що в нас весілля; музики грають, у бубон б’ють, — весело було, бучно! Правду говорять: з гарної дівки гарна й молодиця; гарно завертиться, гарно й подивиться. Що то за молодиця вийшла з нашої Марти! Дівчиною як була, бігає, сміється, щебече; а тепер якось ніби розумніша стала: двір перейде тихо, велично, у вічі гляне з повагою. Очіпок червоний, намітка біла, довга, — і гетьману кращої жінки не треба, єй-богу! Живуть вони й досі з батьком укупі й щиро любляться. Хлопчик найшовся в них, такий чорнявий, у батька вдався і здоровий, дякувати Господові, росте.