Виходжу в сад, він чорний і худий,<br />
йому вже ані яблучко не сниться.<br />
Шовковий шум танечної ходи<br />
йому на згадку залишає осінь.

В цьому саду я виросла, і він<br />
мене впізнав, хоч довго придивлявся.<br />
В круговороті нефатальних змін<br />
він був старий і ще раз обновлявся.

І він спитав: — Чого ти не прийшла<br />
у іншу пору, в час мого цвітіння?

А я сказала: — Ти мені один<br />
о цій порі, об іншій і довіку.

І я прийшла не струшувать ренклод<br />
і не робить з плодів твоїх набутку.<br />
Чужі приходять в час твоїх щедрот,<br />
а я прийшла у час твойого смутку.

Оце і є усі мої права.<br />
Уже й зникало сонце за горбами —<br />
сад шепотів пошерхлими губами<br />
якісь прощальні золоті слова...