Сонце заходить, цілуючи гай,<br />
Квіти кивають йому на добраніч,<br />
Шепчуть, листочки зриваючи на ніч:<br />
— Не покидай, не покидай…

В рідному краї нам долі нема:<br />
Бурі нас нищать, пригноблює тьма,<br />
Студять морози…<br />
Цвіт наш, красу нашу — гублять усе!<br />
З півночі вітер з собою несе<br />
Люті погрози.

Мало зазанали ми світла й тепла:<br />
Холод, тумани та сіра імла —<br />
От наша доля!<br />
Пасербам в рідній своїй стороні,<br />
Нам хіба тільки ввижаются в сні<br />
Щастя та воля!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .<br />
Сонце заходить, цілуючи гай,<br />
Квіти кивають йому на добраніч,<br />
Шепчуть, листочки звиваючи на ніч:<br />
— Не покидай… не покидай…

7 вересня 1904