Пролог, говорений перед ювілейною виставою "Наталки Полтавки" в пам'ять столітніх відродин української народності Сцена зовсім темна, далеко видно зарево великої пожежі, на переді сцени направо могила. Козак-невмирака Старезний дід, з бандурою, сидить на могилі. Зразу в темноті тільки слабо рисується його силует, він вдивляється в пожежу й декламує глухо, іронічно: Еней був парубок моторний І хлопець хоч куди козак! На лихо вдався він проворний, Завзятіший од всіх бурлак, Та греки, як спаливши Трою, Зробили з неї скирту гною, Він, взявши торбу, тягу дав, Набравши деяких троянців, Осмалених, як гиря, ланців, П'ятами з Трої накивав. Він устає, випростовується, бандура бренчить. Вона горить! Та Троя — Україна Палає, гине, з серця точить кров. Здається, вже остання їй година, Здається, хитрий ворог поборов Усе! Здається, вся лягла дружина, Всі мури впали, навіть той покров Останній, що ним укривають трупи, І той загарбали хижацькі купи! Ні, не досить! І в нашому нутрі Пройшов пожар, сумує попелище! Ми хробачливі в самому ядрі, В душі погасло вічнеє вогнище Живої віри! На страшнім кострі Згоріла сила! Нижче, нижче, нижче Схиляються колись так горді чола! О, Мамо! Бідна Ти, бездітна й гола! Ми всі такі! Що в інших ганьби знак — Це ми приймаємо, як хліб насущний! У інших ренегат — у нас добряк; У інших підлий — в нас старшим послушний; У інших скажуть просто, ясно так: Безхарактерний, — в нас лиш: простодушний. Не стало стиду в нас! Ми в супокою Упідлимось, ще й горді підлотою. Далекий грім, пожежа зближається, на сцені робиться видніше. Козак (показуючи на захід) О, так! Он там він, той козак моторний, Що вирвався з пожежі рідних хат; Не заперечу, вдався він проворний! Нехай тут гине, пропадає брат, Нехай тут матір шарпа ворон чорний, Нехай борців шматує й ріже кат, — Він рад, що врятував свої пенати, Тікає іншої шукати хати! П'ятами накивав від тебе, Нене! Лишив тебе у ранах, у крові! Із грудей вирвав серце насталене, А вткнув якесь собаче — і живи! І крикнув грімко: "Хлопці, гей до мене! Не буде тут роси вже, ні трави! Пропала Мати, ми ще цеї ночі Кидаймо трупа! Гей же, в світ за очі! Там жде нас краща доля, там печені Самі нам голубці влетять у рот! Хто хоче розкошів, жий в Карфагені! Хто хоче вивищиться над народ, І слави, й блиску, й злота повні жмені, — За мною в Рим! Там храм наш, там кивот! Що нам ті згарища! Забудьмо Трою! Вдасть, Рим і розкіш, Карфаген горою!" І рушили — народам на наругу! Пішли нової матері шукать! В серцях згасили навіть тую тугу, Що тягне пса у рідній буді спать. Де йдеш, Енею? Пугу! Пугу! Пугу! Не чують! Дармо кликать і гукать! Ідіть! Несіть народам всім для виду Жебрацьку торбу і лице без стиду! Тим часом розвиднюється трохи, видно попалені села, поле вкрите трупом. Ох, не сходи ти, сонце, на Вкраїні! Злякаєшся тих згарищ і руїн! Осліпніть очі, тут же, в тій годині, Щоб той страшенний образ, наче шпін, Не вбився в серці і не пік віднині Страшніше пекла! Що це? Чути дзвін! Це ангел дзвонить по мертвім народі, Бо щоб живий хтось був, — подумать годі. Чути далекий голос дзвона. Так, ангел дзвонить. Молотом з алмазу Він б'є о хрусталевий неба звід. Ох! Заболіли страшно тут відразу Всі давні рани! Цей кривавий слід — Це Берестечко. Тут у кості сказу З Чуднова взяв. Цей струп, від сотні літ Незгоєний, — Андрусівська умова! А тут — Полтава і смага Петрова. Голос дзвону міцніє й мішається з гуркотом грому, — темніє наново. Козак паде на коліна на могилі. О, Боже! Чи ж кінець моєї думки? Вкраїна вмерла — дай мені спочить! Дай ті катовані віддавна руки Хоч у могилі без кайдан зложить! Змажи нас з пам'яті людей, щоб внуки Не знали, як ми мусили скінчить. Ти сам, святий, забудь про нас в сій хвилі, З землею наші порівняй могили! Удар грому. Козак западається в землю. Ще хвилю гуркоче грім, потім звільна прояснюється, на сході займається велике рожеве зарево — сходить сонце. Сцена представляє той самий краєвид, тільки з зеленими садами, чепурними хатками, направо далеко вежі міста з золоченими банями, довкола могили, розкішні кущі. Калина, черемха у цвіті. Козак-невмирака той самий, але відмолоднілий, з бандурою, виходить із-за могили. Іде зразу понурий, у задумі, та звільна його рухи робляться енергійні, голос міцніє. Здорово проспався, бачу, По-козацьки, сотню літ. Ну, та виграю чи втрачу, А погляну ще на світ, На ту рідну Україну, Що колись, як рай, цвіла, Що мені над все на світі Наймилішою була. Хто-то в ній тепер панує? Хто-то в ній тепер живе? Як говорить, як співає Покоління те нове? Боже, серце жах стискає: Адже ж, певно, нині в ній Вже ніхто не зна, не тямить Нашу мову і пісні! Десь калмики та киргизи Топчуть степ, де ми лягли; Чудь, мордва, чухна та фіни Наші села заняли, Боже, пощо з вікового Сну мені велів ти встать? Чи щоби з розбитим серцем Я в могилу ляг назад? Поступає наперед. За сценою чути хорову пісню — зразу pianissimo, потім чимраз сильніше, та все-таки притишено, мов із віддалення: Ой, гук, мати, гук, Де козаки йдуть! Та щасливая тая доріженька, Та де вони йдуть. А де вони йдуть, Там луги гудуть, А перед себе та вражих ляшеньків Облавою пруть. Козак (із виразом найвищої радості) Боже, наше рідне слово! Наша пісня ще живе! І про нас ще пам'ятає Покоління те нове! Ще співає про козацтво, Про його кривавий бій! Ах, значить, ще не в могилі Той народ коханий мій! Озирається по сцені. Ах, значить, оті цвітучі Села, ниви і садки — Це українські оселі, Це України вінки! А оті могили-гори, Де борці старії сплять, Уквітчали любі руки, Знать, українських дівчат! Ще українець збирає Із цих нив для себе хліб, І не топче чужениця Нашу славу і наш гріб! Поступає ще далі наперед і озирає публіку. Ах, а тут! Предивне диво! Тайна поміж тайн страшних! Це ж Енеєві потомки! Та що стало нині з них? Ті, що перед сто літами, Як згорів наш рідний дім, Накивать йому п'ятами Не задумались зовсім, — Ті під материні крила Знов згорнулися в любві І бажають в рідній хаті Рай зготовити собі. ї дивіть, горять їх очі Тим самим огнем святим. Як горіли тої ночі, Коли друг мій, побратим, Коли славний, безталанний Щирий батько наш Богдан У важкій годині скликав Запорожців на майдан. Тямлю ніч цю, як сьогодні! Вколо нас реве Дніпро І клекоче Ненаситець, Кам'яне гризе ребро. А в степу напроти Січі Це не хижая сова — А Кодацька лядська кріпость Свої кігті висува. У Богдана сльози в оці, Та вогонь в душі, в словах. "Згинем, браття, або вгору Піднесем свободи стяг! Згинуть — нам одна дорога, Чи в кайданах, чи в війні; Хто ненавидить кайдани, — Тому війни не страшні! Чи послабли наші сили? Потупилися шаблі? Чи в серцях ви погасили Дух лицарський взагалі?" І гучніше хвиль Дніпрових Крик козацтва заревів: "Або ляжем головами, Або виб'єм ворогів!" В жовтім світлі смолоскипів, Що горіли серед нас, Ув очах козацьких блисло Десять тисяч іскор враз. Гей, тих десять тисяч іскор — То був, браття, той підпал, Що підняв страшну пожежу Аж по Буга й Сяну вал. Гей, тих десять тисяч іскор — То був, браття, той розмах, Що історію Вкраїни Повернув на інший шлях. Бачу, бачу тії іскри! Мовиш: "Мало їх? невже ж? Що? На тридцять мілійонів Десять тисяч не знайдеш?" Мовиш: "Де нам взять Богдана?" Тільки ти придатний будь На святе, велике діло! Загартуй думки і грудь! До високого літання Ненастанно пробуй крил, А Богдан прийде, як сума Ваших змагань, ваших сил. До великого моменту Будь готовий кожний з вас, — Кожний може стать Богданом, Як настане слушний час. Мовиш: "Нині інші війни". Ну, то іншу зброю куй, Ум гостри, насталюй волю, Лиш воюй, а не тоскуй! Лиш борися, не мирися, Радше впадь, а сил не трать, Гордо стій і не корися, Хоч пропадь, але не зрадь! Кожний думай, що на тобі Мілійонів стан стоїть, Що за долю мілійонів Мусиш дати ти одвіт. Кожний думай: тут, в тім місці, Де стою я ув огні, Важиться тепер вся доля Величезної війни. Як подамся, не достою, Захитаюся, мов тінь, — Пропаде кривава праця Многих, многих поколінь. У таких думках держися І дітей своїх ховай! Коб лиш чистая пшениця, — Буде паска й коровай. "Чи побіди довго ждати? Ждати довго!" То й не жди ж! Нині вчися побіждати, Завтра певно побідиш. Та ж недаром пробудився Український жвавий рід. Та ж недаром іскри грають У в очах тих молодих! Чей нові мечі засяють У правицях, у твердих. Довго нас наруга жерла, Досі нас наруга жре, Та ми крикнім: "Ще не вмерла, Ще не вмерла і не вмре!" 1898 Примітки Вперше опубліковано в "Літературно-науковому віснику" (т.4, кн.2, с.129—136). Подається за виданням: Франко І. Твори. 1929. Т. 28, кн. 2, С. 5 — 54. Еней був парубок моторний – перші рядки "Енеїди" І.Котляревського. Берестечко – містечко у Волинській області, місце битви українського і польського війська в 1651 р. Чуднов – районний центр Житомирської області, місце битви українського і російського війська з польським в 1660 р. Андрусівська умова – угода Росії і Речі Посполитої 1667 року, за якою Україну було розділено по Дніпру. Полтава – кампанія 1709 року. батько наш Богдан – Хмельницький. Ненаситець – назва порогу на Дніпрі. Кодацька лядська кріпость – збудована в 1635 р. над Кодацьким порогом для контролю над козаками. Залишки її збереглися на околиці сучасного Дніпропетровська.