Вчителька
Вчителька
ВЧИТЕЛЬКА<br /> (Поема)<br /> І
Забута станція і школа,<br /> в снігу тини, в снігу село,<br /> таке завіяне і голе,<br /> неначе мертвого чоло.
Тополі шум і хмари сині,<br /> а там, де церква в самоті,<br /> з вікна холодного Галині<br /> лиш видно галки на хресті,
та промайнуть рипливі сани,<br /> перегукнеться дітвора,<br /> і знов пливе життя мара,<br /> одноманітна і туманна,<br /> і знов, де церква в самоті,<br /> журливі галки на хресті.
А вдалині майданів гули<br /> і вежі, й димарі до хмар,<br /> там люди йдуть, як на пожар.<br /> Галина місто вже забула.
Сидить над зшитками і мляво<br /> дитячі виправля слова,<br /> мов після тифу, кучерява<br /> її поникла голова.
Кімната темна і маленька,<br /> убогі стіни, мов на сміх,<br /> і над столом портрет Шевченка<br /> в вінку із квітів польових.
Вночі бажань безумні зграї,<br /> у вікна тьми незламна гать...<br /> Тут про електрику не знають<br /> та і не скоро будуть знать.
А десь гуде, шумить, юрбує...<br /> Галина й зараз ніби чує<br /> і крок, і дзвін, і сміх, і спів<br /> в янтарнім морі ліхтарів...
Вона ім'я чиєсь шепоче,<br /> і наче видно їй у сні<br /> там у юрбі самотні очі,<br /> в них золоті зіниць огні.
І в тих очах бажань без краю,<br /> і в тих очах туман і муть...<br /> Вони усе чогось шукають,<br /> вони усе на когось ждуть...
Далекі дні, веселі друзі,<br /> огонь полемік і образ...<br /> Його на вечорі у "Плузі" 1<br /> Галина бачила не раз.
Вона усе чогось хотіла,<br /> але сказати не могла<br /> і познайомитись не сміла...<br /> А потім сніг, туман села,
сельбуд і церква, діти, клас,<br /> у вечори тихенька школа...<br /> І от прийшов буденний час,<br /> як темний гай в снігу навколо...<br /> О, де ви, шумні береги?<br /> Лиш сум і злидні навкруги.
І хмарна даль, і хмарні люди...<br /> А ніч у зорях догорить,<br /> Галину стомлену розбудить<br /> веселий гомін дітвори.
Життя, життя! Чого ти варте?<br /> У тьмі минають день за днем,<br /> мов білі літери на парті,<br /> чиїмсь нашкрябані ножем.
Галина йшла служить добру,<br /> а дні важкі, мов хмарна вовна,<br /> вона і любить дітвору,<br /> та ця любов така неповна!
Над білим маревом бумажки<br /> її голівка золота.<br /> Якби ви знали, як це важко<br /> писать поетові листа!
Лист
Поете мій, Володю мрійний!<br /> Ні, я не марю, я не сплю.<br /> Писати хочу офіційно,<br /> а починається на "лю".<br /> У вікна хмар смутні овали.<br /> Вже вечір. Світяться огні.<br /> Згадайте "Плуг", де ви читали<br /> свої поезії сумні.
Ту залю світлу та високу,<br /> у вікна ніч в огнях руду<br /> й сковородинку2 чорнооку<br /> завжди у першому ряду.
Дівчину ту Галина звали<br /> (тремтять і серце, і рука...),<br /> вона записки вам писала,<br /> а ви не знали, хто така.
Давно-давно... Куди іду я?..<br /> Це ж батьківщина вам, Донбас.<br /> Тепер я тут учителюю<br /> і часто думаю про вас.
Як швидко дні міські промчали!<br /> Село у сум... Та це пусте.<br /> Якби мені ви написали,<br /> моє ви сонце золоте!
В нас є сельбуд (портрети, лави,<br /> маленька сцена...). Дні — як рік.<br /> Бувають іноді вистави<br /> (ламають двері, тісно, крик)...
На все тут час і певні межі,<br /> усіх мов снігом замело.<br /> Нема ні гриму, ні одежі...<br /> Самі ж ви знаєте... село...<br /> Таке сумне і безнадійне!<br /> А може, ні? Скажіть, молю!<br /> Писати хочу офіційно,<br /> а все кінчається на "лю".
Я безпорадна, мов дитина,<br /> я і люблю, й боюся вас.<br /> Село "Занесене", Галина,<br /> "Забута" станція, Донбас.
Відповідь
Неначе тут... Низенькі хати...<br /> Сніги, сніги... печаль і тьма..<br /> Я хочу радості вам дати,<br /> а в мене радості й нема.
Роздерте серце України,<br /> там, у минулому... бої...<br /> Я пам'ятаю вас, Галино,<br /> як і поезії свої.
Як страшно жить у самоті<br /> такій, як ви, сумній дитині!..<br /> Я пам'ятаю ночі сині<br /> і ваші очі золоті.
Згадайте дні, думки, як зорі,<br /> тоді так весело було!<br /> Слова наївні і бадьорі<br /> і ваші мрії про село...
Є хмарні душі, ті завжди<br /> повиті смутком і журбою.<br /> Вони ідуть в житті, як дим,<br /> як тихий човен за водою.<br /> Неначе осінь їхня путь,<br /> журба, журба кругом без краю.<br /> Печально люблять і живуть<br /> і у печалі умирають.
Є душі зоряні, вони<br /> ясні шляхи в житті прослали,<br /> їх не лякає злиднів жало,<br /> ні царство смутку й тишини.
Ці люблять радісно й живуть,<br /> де б не були, як вільні люди.<br /> Коли ж обірветься їх путь,<br /> ідуть з усмішкою в нікуди.
Ви хмарна дівчина. Про себе<br /> я вже мовчу. І я сумний.<br /> А треба буть таким, як небо,<br /> як огнеокий буревій.
Я вам пишу і не востаннє.<br /> І тут і там,і тут і там<br /> світи встають, кипить змагання.<br /> Невже ж про себе думать нам?!
Ламає тюрм одвічні стіни<br /> рука напружена раба.<br /> Так будьмо ж зоряні, Галино,<br /> як наша зоряна доба!
Нехай навколо чорні зграї<br /> багнети точать... Це пусте!<br /> Ще буде радісно, я знаю.<br /> Ваш Володимир Вапліте3.<br /> Як і завжди, в вікно тополі,<br /> шумить у школі дітвора.<br /> О дні заплакані і голі,<br /> О вечорів сумна пора!
Коли над нами і за нами<br /> чиєсь прокляте помело...<br /> Я так люблю тебе, село,<br /> повите синню і снігами!
А літом пахне лобода,<br /> тремтять зірки на небокраї...<br /> То десь гармонія заграє,<br /> то пісня в полі зарида...
Ти хочеш глянути під вії,<br /> під ними зорі... Ти не сам.<br /> Співають півні, гай чорніє,<br /> І на калині вже роса.
Життя берем мов на бігу ми.<br /> Галина мріє... Тишина.<br /> Лиш десь цвіркун... Вона одна.<br /> Чека на відповідь, і думи
їй не дають ніяк заснуть,<br /> вони, як довга сніжна путь.<br /> Надворі знов якась пороша.<br /> Далеко десь гудуть міста...
І раз приносить листоноша<br /> Галині жданого листа.<br /> В уяві стали очі карі,<br /> вони зоріють і зовуть...
Од них ясніє дивно путь,<br /> неначе струни на гітарі<br /> перебирає ніжний хтось...<br /> І листування почалось.
Сніги заплакали... Весною<br /> уже запахли дерева.<br /> Немов музикою ясною<br /> Галині повна голова.
У вікна синь, тополі, хмари<br /> та вітряки у далині.<br /> І стали дні, немов пісні,<br /> як перший шум од крил Ікара.
Галина в щасті, наче в зливі,<br /> її слова ясні, дзвінкі.<br /> Якби усі були щасливі<br /> золотоокі вчительки!
Уже нема у школі тиші,<br /> в сельбуді вистави частіші.<br /> Прийшла нова якась пора,<br /> і краще вчиться дітвора.
Торкну я струни не мінорні,<br /> хай залуна бадьорий спів!<br /> Блистять на сонці парти чорні<br /> й голівки милі школярів.
В роботі час, як сонце, лине.<br /> Весна, приходь! Та швидше, гей!<br /> І заставляє вчить дітей<br /> "його" поезії Галина.<br /> Усе цвіте, куди не гляне,<br /> усе захоплює її.<br /> І усміхаються селяни<br /> в поважні бороди свої.
І у сільраді й скрізь казали<br /> (цвіти, хвилин веселий крок!..):<br /> — Якби побільше місто слало<br /> до нас таких учительок!
Цілує вітер юні щоки,<br /> бруньки розкрили дерева.<br /> Іде по вулицях весна,<br /> як комсомолка синьоока.
А час летить усе скоріше...<br /> Галина більше не сумна<br /> й листів закоханих не пише<br /> до Володимира вона.
їй ясно стало, що кохання<br /> не для поета, як для всіх.<br /> І затуманили востаннє<br /> зіниці сльози. Так. Вона,
як і поет. І їй не треба<br /> інтимних хвиль, коли все небо<br /> в крові повстань, і дні — війна...<br /> На те і вчителька вона.
Останній лист
Здорові будьте, Володимир!<br /> (Сюди до рими: "Воле, дим ер"...)<br /> Тепер я знаю, що робить,<br /> щоб стать, як сонце, як блакить.<br /> Сумніви згинули важкі,<br /> відчула я, що у новому<br /> ті душі зоряні, які<br /> мене так ваблять і чарують.
Бо знаю вже, куди іду я<br /> у днів потоці огняному.<br /> А сум і розпач — це утома.<br /> І винні в цім не наші дні,
а наші нервиі Мій поете,<br /> нехай побила я штиблети,<br /> нехай я боса і в кімнаті<br /> тортурний холод, — злидні кляті
ми переборем, проженем,<br /> з землі ми зробимо Едем.<br /> Хай буде кожний як титан!<br /> Нам треба сили, сили, сили!
Мене селяни полюбили,<br /> і полюбила я селян.<br /> Нехай я вийшла із міщан,<br /> але на них іду війною!
Не одспівали сурми бою,<br /> я не спізнилась... Навпаки,<br /> мені так раді бідаки.<br /> Бо слово зле "інтелігент", —
тепер на дні нові патент.<br /> Ми йдемо до юного, нового!<br /> І можуть бути в тумані<br /> лиш ті, що в радісному дні<br /> не бачать світлого нічого<br /> й розводять паніку між нас<br /> у цей відповідальний час.<br /> Ми йдем, ми дійдем до мети.
Це так, як двічі два — чотири.<br /> Хай будуть всі залізні, щирі,<br /> як ваші вірші і листи!<br /> Живуть хай сила і краса!
Нема шляхів людині-звірю!<br /> Я в наші дні залізно вірю<br /> і їм молюсь... А гній і леп<br /> нам допоможе змити неп.
Я чула, ви нещодавно<br /> хотіли вбить себе... Вино,<br /> жінки й нечулі цьому винні<br /> та ті, що в латаній свитині
старцюють в місті... Це біда.<br /> Але все пройде, як вода.<br /> Я чула скрізь: і тут, і там,<br /> як люблять вас, як вірять вам.
Нехай же розпачу у вас<br /> не буде! Так говорить клас.<br /> А ви є син його, Володю,<br /> ви ж двадцять літ росли в заводі!
Ах, не писать це вам мені!<br /> Та хай почують "ближні й дальні",<br /> яка страшна відповідальність<br /> поетом буть у наші дні!<br /> 1928—1929