У Василька тато — художник. Якось, коли вони сиділи на кухні за вечерею, він сказав: — Треба написати Васильків портрет. Якраз до виставки встигну. — Давно пора,— обізвалася мама.— Бо виросте хлопець, а ми й не матимемо його дитячого портрета. Так усе і почалося. Тепер Василько не йшов зранку в дитсадок. Батько брав його з собою в майстерню. Спершу Василькові було там дуже цікаво. У майстерні повно-повнісінько картин, поставлених одна біля одної. Он — бузок. Наче справжній, тільки запаху не чути. Он — яблука на столі: Так і хочеться простягти руку й узяти одне. Он — вулиця під дощем. Начеб її у вікно побачив. А ось мама дивиться на нього з полотна. Ніби зараз скаже: "Васильку, я так мрію, що ти будеш слухняним хлопчиком..." Але коли батько почав малювати, Василькові вже тут зовсім не подобалося. Сиди, дивися у вікно, навіть не поворухнися. Суцільна мука! Краще вже в садок ходити. — А як же ти думав,— казав батько,— позувати — це теж дуже складна робота. Василько зітхав і мовчав. Чекав, коли тато нарешті відкладе пензель і промовчить. — Перерва. Шкода, що ті перерви робилися рідко і були дуже короткі. Не встигне він подивитися альбом із цікавими малюнками, як тато вже наказує: — До роботи, до роботи. Василько знову сідав біля вікна, а тато ставав біля мольберта і весело насвистував або робив йому зауваження: — Не рухай плечима. Або: — Не опускай так низько голову. Чи: — Не відводь очей од вікна. "Кажуть, що дитинство — найкраща пора,— думав Василько.— Яка там найкраща, коли тебе так мучать. От як виросту — ніколи не буду художником". — Тату, мені вже набридло... — Потерпи трохи — буде гарний портрет. — Скільки можна терпіти? Вже немає сил. Краще пішли б до фотографа! У нього клац — і готово. — Фотографія — це зовсім інше. — Я хочу їсти,— просить Василько. Знає, що тепер уже тато перерве роботу. Отак вони й працювали аж до того дня, коли портрет було закінчено. Глянув Василько на себе й одразу ж упізнав: це справді він. І як це в тата виходить? — Недарма терпів? — запитав, усміхаючись, тато. — Ага,— тільки й мовив Василько, зсе ще розглядаючи портрет. На полотні він виглядав у вікно, начеб бачив там щось дуже цікаве. Аж рота розкрив. Потім була татова виставка. На стінах величезного залу повісили його картини. Прийшло багато людей. Вони тисли татові руку. — А нашого тата всі знають,— здивовано сказав мамі Василько. — Бо наш тато відомий художник. — Я думав, знають лише космонавтів або артистів... — Знають, сину, всіх людей, які добре роблять свою справу. Василько ходив з людьми поміж картинами. На картини він не дивився, бо вже знав їх. Дивився на людей. Слухав, як вони хвалили батькові картини. — Який гарний хлопчик! — почув чийсь голос біля свого портрета.— А, це син художника, тут підписано... Біля портрета стояла жінка з таким хлопчиком, як Василько. — Бачиш,— казала йому жінка,— який він уважний, цей син художника, і, мабуть, дуже-дуже слухняний. Василькові чомусь стало соромно. І він одступив убік. Василько добре знає, що він і неуважний, і неслухняний. Он як часто мама на нього сердиться через це. Додому вони поверталися втрьох. — Сподобалося тобі, сину, на татовій виставці? — запитала мама. — Сподобалося,— сказав тихо. — А що найбільше сподобалося? — Все найбільше сподобалося. А потім заглянув мамі в очі й сказав: — Я буду дуже уважним і слухняним... Мама здивовано подивилась на нього. А він додав: — Таким, як там... на портреті. От побачиш!