Василь і Галя возять сіно. "Нивою", з причепом. Причіп Василь змайстрував сам: фабричний не дуже для села годиться, та й спробуй його, чорта, дістати. До слова: все, що є у дворі, Василевими руками й зроблене. Він і столяр, і тесля, і слюсар, і токар — немає такої професії, яку б не освоїв Василь. От тільки ніяк не научиться інструмент класти на місце. Де майструє, там і покине. А потім ходить, шукає, сердиться: — Хто взяв молоток? Або: — Не бачили, де подівся рубанок? — Я скоро в борщеві струмент твій знаходитиму! — вичитує Галя. Тож наклали сіна з горою, Василь сів за руля, а Галю примостив зверху на сіні: щоб не розтрусилось по дорозі. Забачивши "Ниву", я ухопив вила й побіг до стодоли: помогти вкинути сіно. Василь підкотив, вийшов з машини: — О, а де Галя? Ні Галі, ні вил, за які вона трималася, ні доброї півкопички сіна на причепі не було. — Де ж вона ділася? — По дорозі загубили,— висловив я припущення.— Поїдемо, бо, може, забилася. — Не забилася, там м'яко.— Василь уже складав сіно. Спорожнивши причеп, поїхали шукати Галю. Галя сердитою квочкою сиділа посеред розкиданого сіна. Однією рукою все ще трималася за вила, другою розтирала забитого бока. — Упала? — спитав Василь зачудовано. — Злетіла! — відповіла розлючена Галя. — Я ж казав: тримайся за вила. — А я за якого чорта трималася? — То чого не гукнула? — Я не гукала? Кричала — голос зірвала! Так ти вилупив свої баньки баранячі та й покотив — не оглянувсь! — Ти диви,— роздивлявсь Василь вила.— Я ж їх мовби добре встромляв... — В гузно собі так устромляв би! Я відійшов, щоб далі не слухати. Коли Галя розгнівається дуже, то краще відійти десь подалі.