як тихо й довго сходяться на пласі
сповідники моїх ребристих плах.
ця самота – удар ногою в пах.
як лоскотно стікає кров по рясі.
вершителі, де за хоругву страх
у вишиваній скрився іпостасі…
з-поза млина молитви свинопасів
ще не поснули: глина на вустах.
не правив ними – пастор уночі
видющий тричі. він зове – і прісно:
там голови чи коси на плечі?
у келії, у камері облізлій,