Адміністратор цукроварні, присадкуватий Ігнат Соломонович, і завполітосвітою заводського комсомольського осередку, чубатий Андрій, приїхали в нове підшефне село Бобрик читать лекції. Одна мусила бути по агрономії, друга про міжнародне становище,— обидві з діапозитивами . Коли біля хати-читальні спинилась на всім скаку пара вороних, сонце спускалось в рожевуватий туман над далекими хребтами сільських хат. З брички злізли запилені шефи, поторсали замок біля запертих дверей, обійшли читальню кругом, постояли нерішуче. — Ей, хлопчику! — Хлопчик сидів і порпався в пилу між коліями, як горобець.— Ти що, на дощ куряву збив?.. Піди та поклич завідуючого читальнею або кого з сільради, та хутенько. Хлопчик підсмикнув штанці і стрімголов залопотів гарбузами через город. — Січас... Андрій зняв карбідовий чарівний ліхтар, коробки з діапозитивами і розставляв все на ґанку. — Що, Ігнате Соломоновичу, озброїмось терпінням... — Хе-хе, Андруша, озброїмось, якщо хвате... Ігнат Соломонович тільки вчора видужав, десь там у нього розлилась була жовч, а від того ще й сьогодні білки стомлених очей по кутках трохи жовті. Він зморено розіслав брезентовий плащ на ґанку і ліг горілиць. Флегматичний зроду, умів він бути спокійним завжди, і зараз ось почекає хвилину-дві, сяде на бричку і чкурне назад. А поки що уставивсь очима в хащі хмелю над ґанком, довгий ніс його поводив ніздрями як крилами і заспокоївсь. — Я чекаю. Андрій розтягнувся на шпориші і мовчки розглядав тези. — А знаєш, сьогодні неділя і людей мусить бути багато. — Подивимось... А от як їх зібрать? — Пхе, їрунда, зберемо, ось прийде завхач. — М-м-м...— Ігнат Соломонович ловив мух,— иш, чорт... гідра контрреволюції, ти жигать, ось тобі...— ловив, а задушить було ліньки, і він пускав назад. Андрій взявся далі за тези. Над дерев'яною, наново побіленою церквою з писком крутились щурі. Минуло кілька хвилин. З реготом з гарбузів вилетіла юрба хлоп'ят. — Нема, нема... — Тю, кого нема? — Завідуючого нема, ми пішли, а він поїхав до міста ще вчора... А сільрада заперта... — Гм... Ігнат Соломонович, чуєш? І що ми будемо робить? — Хе-хе.. Хлопці, а як у вас збирають людей? Ну, на збори, на сходку, чи що? Хлопці терлись і не знали, як у них збирають людей. — Ну, як от у вас, наприклад, лекція чи що там, ну мітинг?.. — А хтозна... — От їй-бо, та бувають же у вас збори... Ігнат Соломонович аж упрів, а хлопці все-таки не знали, як у їх збирають людей. — От їй-бо, та ніде нікого з дорослих... Де хоч ваші люди? Тут хлопці знали і кинулись наперебій. — Всі на полі... жнива... ну, так сьогодні ж неділя, треба... — Треба... А культуру не треба? Андрію, хіба ми дурно приїхали? Скликать! — Звісно, скликать,— і гарячий Андрій кинувсь був вперед та спинивсь і почухав потилицю — куди? Сільрада замкнена. От закавика. На ґанку черідкою виставились ліхтар та коробки з діапозитивами, оглянув їх і сів безпорадний. На щастя підвернувсь вертлявий хлопчисько. І бувають же такі розбитні діти. — Дядю, у нас як на збори, так дзвонять... Дзвоном скликають... — А-а-а... Андрію, чуєш? Розкопать. — Пр-равильно, веди до дзвонаря. — До дзвонаря... до дзвонаря... І ціла валка дітвори з Андрієм посередині зникла в хмарі збитого пилу, як череда. Ігнат Соломолович умостився і терпляче ждав на ефект. Поки Андрій гукав у двері сторожки, пронирливі, запобігливі хлоп'ята відхилили незамкнені чомусь важкі двері на дзвіницю і вже ганяли по бантинах горобців. Старий дзвонар, він же й сторож, зрештою виліз. Був це кривий ченець Павлін. Як зачув, чого від нього хочуть, замотав злякано головою в дрібненьких кісках, продираючи заспані очі і шмаркаючи сизим носом. — Як? Та то ж ґвалт... Що ви?.. Андрій вибачливо розводив руками. Раптом дзвонар, як ошпарений, рвонувсь до дзвіниці — зобачив хлопців. — Що? Що ви робите, сук-кини сини? Що ви робите? Пр-р-риб'ю. І за хвилю його милиця та лайка стугоніла по сходах. Хлопці метнулись аж на самий верх. Андрій вибіг з огради, став на вигоні перед церквою, задрав голову і стежив за оказією. Там заверещало не своїм голосом,— одного насів, значить. Двоє з'явились і перелякано забігали, як миші, аж зверху на помості, плутались у віжках під дзвонами. Один побачив внизу Андрія, згадав, чого зліз, схопив віжку від найбільшого дзвона, що в нього дзвонять раз на рік і то на велике свято, розгойдав і... Раптом, як на Великдень, в розгон в найбільший дзвін: — Бов. Надвечірню тишу тіпонуло за петельки... — Бов-в-в! — як з гармати. Ігнат Соломонович здригнувся, коли вдарив дзвін, а коли вгледів, як летіли ошалілі громадяни села Бобрика — на полудрабках , охляп на конях, а, крім вершника з люшнею , ще був або хомут перекручений догори розмотаною супонею , або сідьолка збоку,— як мчали на возах і пішки старі й малі, баби й діди, покинувши печене й варене, з дому й з поля. Один промчав з косою й з мантачкою замиленим конем, на коні були наритники і не було обротьки , вчепившись в холку. Коли побачив... Ігнат Соломонович скочив на бричку, шарпнув коней і за мить мов у воду ринув. На ґанку рядочком лишились — карбідовий ліхтар і коробки з діапозитивами. — Держі-і-ть!.. Злодія держіть!.. — Бий його — морду бий... Андрій стояв серед вигону біля стовпа і спокійно спостерігав баталію. Дивно, на кого вони так напирають. Вже й націю опреділили. Дивувався, доки не зрозумів, що вся ота стихія суне на нього, а зрозумів,— всередині щось йокнуло і защеміло. Кремезний багатій Сміян налетів конем і, рикаючи, замахнувсь на всю душу люшнею, мов булавою, Андрій відхилився, ззаду хтось підтримав вилами, але не проколов,— люшня вдарилась об стовп і розлетілась в щепки. — Стій! — Це Андрій. — Ага, кричиш... — Сюди його... самосуд йому! Андрій спочатку храбривсь, та, побачивши, що непереливки, розтерявсь: — Товариші... Громадяне! — Що він там шабаршить, в харю! — Би-и-и-й ї-і-іх!.. Сміян налітав, мов кібець . — Підожди, Сміяне, не втече, до розправи його, порядок треба, а потім і в пику... Дзвонар Павлін плигав на милиці і, запінений, всім розповідав про "бандитський наскок". Обуренню не було меж. — Як, ми на полі, а нас ґвалтувать, а потім гробить? А-а-а... Так бий же його, бий! — Стій, не напирай, слова просить. — Товариші, та дайте ж слова,— зринув зрештою з хаосу Андріїв голос, що серед юрби, мов серед ярмарку, посувавсь разом до сільради. — Нікоторого слова. — Дать слово? — Не треба... — Говори!.. Сміян придививсь до Андрія і... впізнав. — А-а-а,— давня злість перевернула печінки. Давно то було.— Я ж тобі... пригадаю! Наперли на сільраду. Сільрада зачинена. Коли Андрій опинивсь на ґанку і глянув навколо, комашки полізли поза шкірою: весь величезний вигін геть-чисто запруджений людьми, і ще йдуть, біжать з усіх заулків, захекавшись. А надворі сутеніє. Прибіг переляканий секретар (як з неба впав), впізнав Андрія і більше перелякався. Андрій почав був говорить, розпалюючись і звично входячи в ролю, як на мітингу. Юрба зашикала, притихла, та тиша не втрималась, раптом лопнула і зчинивсь знову, тепер уже утроений, лемент. Полетіло каміння, зовсім близько вдаривсь і розбив шибку кийок... Секретар хапливо відімкнув двері і пхнув туди Андрія,— бідняга влетів навзнак. — Не напирай... товариші, стой! — Пусти-и! І секретар не стримав — ціла юрба ввалилась слідом. При каганці в сільраді засідає дивний "трибунал" — кілька найзаможніших — хазяїв, що вдерлись на чолі з Сміяном, і вузлуватий, зляканий секретар сільради. З "начальства", як на гріх, нікого... Спочатку сидять мовчки. Груня з Сміяном, важко дихаючи, витріщилась на свою жертву — зудить в руках. Секретар знає Андрія — комсомольця, завполітосвітою, але в чому тут річ?.. Напружена тиша. Величезні волохаті тіні колишуться по стінах, по стелі. На дворі шумить, як море, юрба і гупає в двері. У вікна витріщились десятки пар очей. Андрій сидить окремо на столі і демонстративно дриґає ногами, а в самого душа не на місці. — Тут телефон є? — Що? Я тобі нателефоную, я тобі...— Сміян схопився, потім сів... Суд почався. Верховодить Сміян. Помацки, не знаючи, в чому суть, секретар почина вигороджувати Андрія. В'яже незграбно мову в узли. Се й те... це гарний юнак, комсомолець... — Га, комсомолець... тим гірше для нього: бандит він, довольно. Андрій перебив і спокійно почав розповідати, в чому справа... — Що, що ж ти брешеш, сучий син, ану дзвонаря сюди, дзвонаря давай. Пустили героя вечора, дзвонаря. А на дворі юрба шумить, хтось пробує виставить двері. Проти монаших доводів кривого Павліна та проти аргументів Сміяна, скріплених матом і грюком кулака об стіл, всякі виправдання безсилі. Та Андрій і не виправдувавсь. Ушнипивсь понуро поглядом у Сміяна. Десь він цього "креза" запам'ятав... Ага, 20-й рік... розверстка... Он як... Угу-у... Тепер Андрій не виправдувавсь, бо добре знав, що не поможе, що сьогоднішній випадок лише зачіпка. Так, так... корінь зла десь там... коли він з братвою тут розкулачував... Скільки років пройшло, а впізнав Сміян. О, хіба він коли забуде, ніколи. Хіба вмре... Андрія щось питали, але він не чув, втягнувшись в спогади. ...О, ніколи вони не забудуть цього... Ніби стверджуючи останнє, Сміян грізно наблизивсь і взяв за петельки. — Ну? — Не руш! — Н-на... Важка груба долоня вдарила в лице. Андрій рвонувсь, напруживсь, як кішка для скоку, але враз руки опали, мов віжки, засунув їх глибоко в кишені. Бачив своє безсилля і кипів. Одступив крок до дверей. — Пустіть... пустіть мене до людей... Сміян і другий загородили дорогу. Андрій налазив, тримаючи руки в кишенях. — Геть... — А... ти револьвер... викинь! Андрій не виймав рук з порожніх кишень. — Пусти...— Він був готовий на все. Сміян намацав ззаду стілець і скрипнув зубами... — Викинь... викинь! — Геть! Розмахнувся Сміян... Раптом погас каганець. Заметушились. Знадвору хтось вибивав шибки. Коли засвітили каганець, Андрія і секретаря сільради не було і всі двері замкнені. Сміян і його приятелі замкнули в собі гнів. Резолюція була коротка: — Піймать гада. На дворі Сміян лютував: — Хто в нас пале... хто в нас краде... хто коней воде... Сліпе, глухе обурення ствердило правоту його слів. — Він не втече, він не втече, ми йому...— нахвалялись п'яні Євлампієнки, діти "порядного" батька, шибайголови.— Ми на всіх вулицях... Гей, хлопці,— зібрали кагалу подібних собі і пішли. Людям, особливо молоді, ради свята не хотілось розходитися. Зійшлися у балачках та з кумою, той з сватом. Ґвалт помалу ущух. Пообсідали канави та колодки. Дівчата лузають насіння. — Розходьсь, розходьсь... представленія не буде, не буде, — жартував веселий чередник Микита. — Е, дядьку Микито, вже було... — От так... з вашою чередою, як я через неї та приставленіе проґавив,.. Жарти, сміх. Розходились. Лишалась молодь. Андрій, крадучись, добрався кущами з секретарем сільради до нього додому. Секретаря звали Никанором. Раніш він був слюсарем на цукроварні. Коли погасло світло, а погасло воно не само, Никанор мерщій відімкнув двері в другу кімнату, шепнув Андрієві, і вони зникли. Пробравшись через другий вихід у садок, потім кущами і ось вони тут, дома. — Ну, Андрій, або пан, або пропав.— Никанор в пітьмі дістав запилену карабінку, обойму патронів, мисливську рушницю.— Вибирай, заряджай. В самого руки трусились. Розкуражена перелякана дружина Никанорова схопилася, засвітила лампу і вкрутила — світ ледве блимав. Сама сіла на ліжкові, біла як крейда, в самій полотняній сорочці. Зарядили хлопці і довго прислухались до найменшого руху. Тиша аж дзвенить. Андрія розібрав сміх, стало чудно. — Чого ти? — Х-ха, яка це все кумедія, мов у театрі... Ет, дурниця. Знаєш, Никаноре, я піду: вони вже давно, мабуть, розійшлися. Щось рипнуло, принишкли. Стукнуло нерішуче в вікно. Жінка мерщій погасила світло. Тиша. Знову стук. — Хто? — Я. — Та я, Ларин... — А, Іван, ти... Зараз. Відкрив. Засвітили світ. Ввійшов стривожений Ларин, комсомолець, товариш Андріїв: необтесаний, але щирий. — Ти тут, хох-хо... а я думав — капут. Там, брат, на тебе засідки всюди.— Потім спохвативсь: — А знаєш, за мною, здається, весь час слідили Євлампієнки з оравою. Під вікнами зашелестіло. Никанор збентеживсь: — Гаси. Тиша. Хвилина, дві... Ніде нічого. Андрій не витримав, незручно за Никанорову сім'ю. — Ану його к чорту, ждать отак, ніби курка в хворості, я піду: та й тобі, Никаноре, безпечніш буде, у тебе ж жінка, дитина... Та й взагалі це дурниця, ну хто посміє? Я пішов. Никанор пробував перечить, але й самому здавалось — так краще. Пішли. Ларин проводив. За левадами на краю села Андрій простився з Іваном. Посміялися трохи з оказії і розійшлись. Андрій пішов просто на шлях до млинів. Ніч ні темна, ні видна. Місяць червоний і здоровий, мов діжа, тільки не сходив із-за далекого лісу. З річки тягнув вогкий холоднуватий вітер. Чорні млини порозставляли грубі руки і стояли трійцею обабіч дороги. Андрій ішов колією, збиваючи припаду пилюку, і спостерігав за курявою. Інколи озирався набік, не з тривоги, ні, а так. Тривога уляглась, коли залишив останній перелаз. Ішов, згадував пережите за день і сміявсь про себе. Зразу, опинившись за селом, стало так легко, ніби спав стопудовий тягар. Тепер хотілося крикнути на всі груди і побігти вибриком по сонній пилюці. Коли минав останній млин, озирнувсь. Раптом щось впало важке на голову і зразу ж з реготом на нього насіли. Зразу град болючих ударів, потім кудись волокли за ноги,— далі нитка пам'яті урвалась. Пекучі огненні кола і морок. ...Липкий і тягучий морок. Ранком Ігнат Соломонович потягся в ліжку. Сміявся з учорашньої пригоди,— як він безсоромно тікав, га. — Хе-хе... Ну й лекцію встругнув, ледве коні донесли. От номер... жаль. Сором людям похвалитися, а то б, хе-хе. Ігнат Соломонович сміявся і нетерпляче чекав Андрія. Андрій заходив до нього кожного ранку. Тим більше сьогодні мусив зайти після такого вчорашнього (на його думку, надзвичайного) "казуса". — А ліхтаря забув... отакої,— тільки тепер згадав, що справді ліхтар так і лишився на ґанку. — Туди, к бісу, треба когось посилати. Знову коня давай... Хоча, от дурень я, Андрій же там... Задзвонив телефон... — Так... Я... Що?.. Що?.. Брови Ігната Соломоновича підскочили вгору, рука трусилась, друга, що тримав нею широкі кальсони, зробила непевний рух. Втратив всяку рівновагу... Не дослухав і кинувся мерщій одягатись. Коли Ігнат Соломонович з'явився в лікарню, Андрій, тільки що привезений, лежав нерухомо... Ні лиця на ньому, ні вигляду... Без всяких ознак життя. Метушився лікар, метушились сестри з шклянками і з ще чимсь. Ніяк не міг збагнути всього, що сталося... Потім до телефону і подзвонив: — Дайте міліцію... А потім ще дав розпорядження на конюшню — поїхать і забрать карбідовий чарівний ліхтар та діапозитиви. (Журнал "Всесвіт", 1927, № 37)