Немов розглядали вітрину,<br />
Заповнюючи тротуар.<br />
Носилки вштовхнули в машину,<br />
В кабіну пірнув санітар.

І мимо сум'яття нічного,<br />
Панелів, під'їздів з людьми<br />
Летіла швидка допомога<br />
Вогнями в пітьму із пітьми.

Міліція, вулиці, лиця<br />
Освітлені враз фонарем.<br />
Похитувалась фельдшериця<br />
Із шклянкою з нашатирем.

А потім рядками в приймальні<br />
Плямили опитний листок.<br />
Йшов дощ, і знадвору печально<br />
Водою шумів жолобок.

Поклали його біля входу,<br />
Бо в корпусі місць не було.<br />
Відгонило випаром йоду,<br />
Обвіював протяг чоло.

Вікно обіймало квадратом<br />
Шмат неба і частку садка.<br />
Підлога, халати, палати —<br />
Цікавило все новака.

Та раптом у погляді няні,<br />
Яка нахилилась над ним,<br />
Побачив, що, певне, з лікарні<br />
Йому вже не вийти живим.

І, стишений, з вдячністю стежив<br />
За світом потойбіч вікна,<br />
Де, ніби від іскри пожежі,<br />
Світилась червона стіна,

А місто шуміло, як море,<br />
Вогнями хитало пітьму.<br />
І в сяєві клен ізнадвору<br />
Прощально вклонявся йому.

І хворий подумав : "О, творче.<br />
Який досконалий твій світ,<br />
І місто, і смерть серед ночі,<br />
І стіни, і клена привіт.

Прийнявши снотворного дозу,<br />
Оплакую всіх і себе,<br />
І, певне, коли б не ці сльози,<br />
Побачити б міг я тебе,

Так солодко в світлім безволлі<br />
У ліжку під світлом м'яким<br />
Збагнути себе й свою долю<br />
Безцінним дарунком твоїм.

З життєвим прощаюся виром,<br />
Відчувши долонь твоїх жар.<br />
Ти держиш мене, ніби виріб,<br />
Й ховаєш, як перстень, в футляр".

1956