В ЯРАX З високої гори видно села, ліси... А на горі порито ями. Ями темні і в них темно. Стук далеко розноситься під землею, гуде чавуном. Стук і балачка. Під землею в темряві, в пітьмі гостро б'є копаниця глину. Одколюються шматки жирної сизої глини: упаде кам'янистий, розляжеться, порозлазиться у всі кутки печери темними тінями. Заховались в печерях глибоких копаниці, б'ють та стукають. А наверху день, пече сонце, посміхаються з худої знесиленої трави, пожовклої, мов од морозу... Лише полинь пожмакує повирізуваним срібно-сірим листям... Перестав, стомився, замовк стук, луна рознеслась по ямі німо й глухо. Темрява. Зазирає в яму сонце, хоче досягти дна... Без сонця сидять, обидва на вогкій глині, повиті тінями. Копаниці лежать осторонь. — Хведоре, в тебе немає борошна? — Немає,—чутно зітхнув Хведір,—чорт його знає, що робити... А ще багато й копати. Риєш, риєш без кінця, а нічого не видовбав і досі... Ганчарі корови мають. — Ти хоч дітей не маєш,—заздро вимовив Каленик. Пітні обличчя подивились на кучу глини... — Проклята! — Хтось з них вимовив. А Хведір підняв руку, заворушив мотлохом, обчепив м'язи... Закурили. Обидва були босі; потрепані, грубим шкуратіком пообтягувані, здорові ступні одливалися на вогкій глині. Заморено дихали, і піт з бороди крапав на пошматовану, замазану сорочку; на носі, на лобі текли "краплі... А зверху, крізь проруб показувалось бліде, синювате небо; иноді проносились хмари й тоді робилося ще темніше.. Каленик знову щось пробалакав. А Хведір подивився. — Чи скоро закінчимо? — А, чорт його знає... Може повірять ганчарі, то й так дадуть борошна? — Якби то! Взялись за копаниці й знову падали на долівку шматки глини; важко одгукувалась луна, бігала з одного кінця в другий довго, довго... і зомліла ніжними тремтіннями—замирала; а там знову новий розгін колихався без кінця. Били не разом, по черзі і од того ще дужче нісся, замирав гул... Каленик і Хведір — брати, жили в сусідах, бідкалися, зранку щодня ходили копати глину. Без сонця... І очі в них були блискучі, дивились глиною сірою, сірою... А ввечері вертались додому, спали міцно. Затихло, покидали копаниці, а сами лізли догори; переставляли потрепані ноги по пічурках. Вилізли, заболіли очі; а сонце висушило піт, принадно смажило тіло, вщупувалось по-за одягом. Каленик обітерся сорочкою, розвіз грязь і сів. Хведір подивився на небо. — Дощу не буде... От, слухай, якби завтра повитягати, скінчити та взяти борошна! Той згодився, покивав головою. Хведір згадав: — Давай обід варити. — А хліб? — Та вистачить. — Руки мокрі, од глини брудно-сині, витер об штани. Закашляв довго, пильно і вихаркав на пожовклі квіти чорний, важкий ворох слини. Високо підвів груди. — Ху,—заморено дихав. — Ти-б пішов до доктора. А то в тебе щось таке... неладне! — Ходив. Грошей немає на лікарство! — А без грошей не можна? Там все-ж є в вольниці! Подивився Хведір: — Є, є... Та не для нас. Он піп брав у доктора без грошей, а я не піп, так мені не можна... Шкуродери! І знову закашляв, наллялося кров'ю обличчя і він вискакував, подавався вперед, ніби його хвиля штовхала. — Ото!—похита в головою Каленик:—наче, дивиться, й здоровий, а недовговічний. Це вдарило Хведора і він мовчки прикусив губу та обсмикував вуса. — А якби хоч трохи достатків. Дав-би та купив ліків... Немає—розвів руками—робиш і немає. Як воно другі? Такий був, як і я, а тепер розбагатів. Ну, ось тобі, Хведось! — Е, в того була коняка, спекулянчив. Піджився. Ну, годі! Йди по дрова, а я піду наберу води. Розійшлись. Ліс шепотів унизу, обмережувався на жовтому піску. Бугри од глини, зарослі вижов-клою лободою, розтріскались. А ями глибокі, залляті жовтим сонячним сяйвом, потім сірими листочками, ховали дно... Густо ями: одна біля одної. Побуравились копаницями, а стіни шерехувато розкололись. Поламані, нерівні... А внизу схилився кучерявий, дубовий ліс. Він завжди балакав і заглажувався під луки і де-не-де обіймав зелених. Повернулись назад. Каленик ніс у казанку воду, а Хведір—дрова. Осторонь, якраз над ямою стояли рогачики, а на них почепилось на палиці колесо з великими спицями—ним втягували глину... А недалеко майже на самій горі, верба общипана коливавалась, переморгувалась з далеким лісом. А вони сиділи, багаття тріскало, розгоралось... Каленик мовчазний, з рудою бородою дивився кудись на ліс, на низ; пальці у нього отперли, зігнулись. Хведір повернувся, ліг на спину, заложив за голову руки: — Оце кінчимо, та й плюнемо. І кашляв, хватавсь за груди. Каленик. жалісливо кидав крадькома очима та зашкарублими руками вертів цигарку. Тіні шматками падали по буртах, падали на обличчя, задивлялись на мережаний пісок. Каленик думав, потім повагом сказав: — А добре, що 'ти не маєш дітей. — Добре?! Через жінку не маю... Він жалкував за дітьми... Пообідали, стомлено позіхали обидва, витягували руки. — Спати хочеться... — Ніч є за-для того! Що ти — барин хіба? Сонце пекло не так, один бік ями обливався неглибоко сяйвом. Цвіли очі, посмішка загравалась у Хведора... Через гору тягнувся дзвін... далекий, знесилений пропинався через неї. — Кого це ховають? — Тепер що-дня, майже. Хведір веселішав, бо трохи відпочив. .. Шелеснула під мову обкусана верба, а груди забігали швидко... — Ну, лізьмо! — і обидва полізли в яму. Знов> стук, грюкіт—то високий, неясний, то низький, кривий. Падає глина, а там одберуть її ганчарі; а може на підводах спочатку, а потім залізницею одвезуть на завод. Далі наліплять з неї горшків, мисочок, обмалюють чудовими фарбами... Не побачуть Хведір та Каленик надзвичайної краси... Керамника то, а це—глина. Сіра, сіра пов'їдалась в тіло та струпами забризкалась... ...Цей рік—посуха. Стужно приходиться обом, потроху ще тримаються. — Надія на глину, хоч проклята, а через неї їмо шматок хліба! І ...Відпочивали часто. Хведір кашляв і тут, але не №ак. Обернувся. — Уже на Катеринославщині люди дохнуть, як мухи ^-в-осени. — А в нас? Батрачка з дитиною вмерла. Недавно... Опухла, посиніла... : ...Мовчанка. — Може в комнезам? Чуєш! — А хто-ж тоді позичить борошна? Та й то казати, як провідає хто з лісовиків, то не помилують, мабуть. і Якби жили в селі, а то забрались на яри, в Костен-ський... Мабуть обійдемось' До заходу, за гору падало сонце. Сутінки прозорі в чорніли, а далі полум'ям зітлілим згасала прозора мовчанка... Сиріше розносився дух глини. Становилось мокро у печерях. — Ну, досить копати! На завтра буде що витягати! Вилізли вдруге. Замісць сонця їх зустріла зоря к жовторожевою пеленою... ^ Витерли обличчя об сорочки. Каленик начепив і куцину, а Хведір журьу. Зверху в'їлись широкі кінці 5 копаниць... Пішли... Зірки не блимали, бо було ще рано... Йшли обидва стежкою, через ліс. Вона вимилилась к, водою і схожа була на кручу. Занесена пісками, вкрита ї щебнями, крутилась по-між кущами і показувала [ ' иноді товсті коріння дубів. Хведір побіг, зареготався. З гори понесло хутко униз, за ліс. Каленик плюнув, сказав: — Диви, який веселий, а дома жінку мабуть бити буде! Каленик повагом, великими чобітьми обминав говсте коріння, вимите дощами.. Поводив рудою бородою. Нарешті зійшов з гори. — Чого ти так черепашиш? — крикнув Хведір і його голос був життєрадісний, повний весняного гаму, лунав у співах вечора. Каленик подивився на чоботи, вони почорніли, руді латки поховались. — Диви, роса впала! — Справді. Зраднішав Каленик, сіпав ногами, бо він ходив так: сіпне, поставить ступню, відпочине з мент, тоді знову сіпне. В очах у обох глина сіра розтавала, а радість, немов облита росою — заблискувалась полум'ям. Перед очима, на південь, захилила обрій гора, одрубом пішла од річки і вкрита лісами де-не-де піскуватилась. Там на горі яранське кладовище. Волохаті хрести, а посередині бересток. Давнє кладовище, схоже на старого облізлого ведмедя... Розчепирив свої лапи ведьмідь, вигнув спину хмарами .. Стоногий ведьмідь! За горою, мабуть, села і люди. А ближче луки обгорнулись зеленою рядниною, щоб не змерзнути. Замотрошився деркач: дрр-дрр. Вечірні смутки жовтою пеленою закрасу-вали левади. Левади, і ще левади... Плуг не проходив, не тріщав перієм. Цілиною співає під ногами придавлений перій, високий, пручкий, як дівочі груди... А деркач свою думку тягне, забувається. Здалося Каленику, що рвуться об леміш, об чересло нитки перія. ...Здалося й розмріялося. На левади впала пороша рос... ...Перейшли через дорогу; починався Костенський ліс, а там, за ним яри. Хатки попритулялись на скелях, над проваллями... — Ти мені позич картоплі, а то Катерина мене з'їсть,—обізвався Каленик до Хведора. — Гаразд, пришли кого-небудь. Прощавай, завтра раненько щоб там був! — Добре! Соковитий вечірній зір луків розтягався... Порвався, пропав. Волохаті руки дубів вились по стежці. Через дерево загавкав собака. Назустріч вибіг хлопчик, зовсім маленький ще, почепився на руку боязко. — Тату, тату! Хліб є? — Сьогодні картоплю будемо їсти, завтра хліб.— А сам одвів очі кудись на город, став. До хлопчика промовив: — Івасю, йди в хату! Одійшов Івась, сів недалеко на пеньку. — А вчора хліб мати дістали! — всміхнувся він. Каленик зняв копаницю, обіперся. Жінка вийшла з хати. — Борошна приніс? Він мовчав, а Катерина не вгомонялась. Потім раптом крикнула: — Наробив дітей! Годуй! Розгорілась кров, здвигнулась рука од копаниці, а сам слабо сказав: — Катерино! Не був ніколи... Не знаєш мене чи що? На картоплі посидимо. Побіжи до Хведора; обіцяв дати! Жінка заспокоїлась. — А завтра буде? — Завтра витягнемо глину, тоді й борошно буде! Скинув біля присінків мотузок, взяв на руки Івася. Хведір жив насупроти і жінка хутко повернулась, у пелені несла картоплю... Яри поринали в завісі синього серпанку. Каленик дивився на горщик, облизаний жовтим зубастим язиком. Випустив з рук Івася. Хата кострубато похилилась; погнила і мовчазно насунула бовдур високий, товстий. Маленькі вікна задивлялись на багаття. — Ну, йди!—жінка нетерпляче покликала їсти. Каленик сів, повеселішав. — Катрусю, не журись. Завтра буде борошно! А маленька дитина, менша за Івася, підняла руки. — Е, е! Всміхнувся Каленик. ЗО — А знають, що таке хліб... Немає землі, дитинко [ а то-б не журились. Хто хліборобив, тому дали, а таким як я,—дулю... А втім не подохнемо. Забрязкотіли миски. Івась почепився на шию батькові і сховався з ним у хаті. Запустіло в подвір'ї... На ярах парких висвічувались хатки—там спали, .чекаючи завтрішнього, голодного дня... Через кручу, ' на другім кінці, виглядала Хведорова хата. Мертво. Багаття загасло й огонь не грається на мокрому ^-тумані. З річки продирається потоками теплий пар. Молодіє ніч. А небо затяглося хмарами, насупило брови. Стереже однобарвну хмару. Кладовище стоїть — осторонь, просунуло в пазуху хмар волохаті руки. Стома... Раптом пронісся загартований вітер і повідомляли І дуби один одного. ...Враз наповнились синім сяйвом ярки, засвітилось подвір'я. Блиснуло і вмент золота гадюка зарилася у хмари. А в підгір'ї ліс зашепотів. Ударило. А потім забризкав дощ... Забилось, залопотіло... Рипнули двері. Каленик глянув лагідно. — Не оставляє таки доля — і пішов у хату. Ніч промайнула хутко. Каленик одягся, взувся, нап'ялив шапку. Зійшовся там, де сходилися дві стежки, з Хведором. Поздоровкався. Хведір побіг, сковзаючись із гори, вперед. А Каленик зареготався. — Ти сьогодні жінки не бив, того, мабуть, і веселий? —А ти чого не надутий? — Та я за дощик радію! На листі стоманітним діямантом налились роси; од зорі зачервонілись луки; спереду тільки висока гора, залита лісом... Хведір сміявся: — Тебе жінка не била? — Слухай, Хведоре, ти смієшся. А знаєш... Під гарячу руку замилую... Чортам буде тошно. Терплю, але як і ввірветься... Хведір поміряв його поглядом: — Я знаю: навкулачки ти вмієш, а тут куций, брате! (Збризкувались прозорим, м'яким склом... Підходили до глинищ. Та-ж сама гора. І з неї видно однакові села... Але Каленик полохливо обмер, обірвався: — Диви! 1 жаху повні широкі, покров'янілі очі бігали по ямі. Хведір ковтнув глину, ноги затрусилися. — Діждались дощика! — І борошна — заїкнувся несамовито Каленик, потім припав з копаницею, підкопувався до заваленої ями. — Може нетовсто, зверху тільки? Сів і Хведір, брав руками важкі шматки і з прокляттям викидав... ...Каленик одкинув далеко копаницю. — Що? Раділи за дощ? А тепер...—і раптом прокляв долю, дощ і глину. — А їсти' Завалена глиною яма, насмішкувато сіріла. Стояв синій ранок. Верба общипана зрухнулась, затрусила мрякою, 1а біля заваленої ями прибилось дощем вчорашнє йбагаття—вугілля. — Що робити? — Підемо на заробітки. — А жінка? А діти? — А то не знаю. Тут де-небудь пристроїш! — Тут де-небудь? — гірко перекривив Каленик,— я не піду додому. В село піду, може наймусь, або юозичу дещо! Потім повернув вправоруч на дорогу. ...Каленик ходив найматись, його всюди стрічали з посмішкою і розводили руками. — Самим не стає їсти! І він обурений вернувся додому. Після дощу чебрець розривався в сонячному по-Гвітрі. Хата посвіжішала, бо бур'ян, що ріс на стрісі, позеленів. Катерина зустріла Каленика: — Кінчили вже? Він мовчав і дивився на діти. Катерина знову: — Чого мовчиш? Хіба може...—боялась доказати, нервово перебирала пальцями передника. — Завалилась яма!—вибухнув—і не балакай, а то вб'ю. Уб'ю!—і підняв руку. — Коли це ти став такий? Лякаєш? Ох, горенько! —заскаржилась і раптом змовкла. — А потім знову: Йолопе, чого стоїш"? Нічого не їли сьогодні. Пху на тебе!—обернулась і плюнула. Розлилась живцем кров по жилах. Надулись жили. — На тобі! —Вдарив і вмить пішов у хату. Вона схватилась за голову і тихо сіла на порозі. Не плакала. Івась прибіг. — Мамо, я хочу їсти. А там провалля сходили, підіймались на гору. Каленик проліз крізь двері. — Катерино! Я йду на заробітки. Кажуть, що в Ковалівці хліб є. — А я? — Продаси кохту, мій піджак, поки-що. А там я навідаюсь. Нічого не відповіла. Злісно подивилась услід. Постать Каленика трохи пригорблена нижчала в яру... Він пішов до Хведора. А маленька дитина злізла на руки до матери і закричала:—е,—е! — їсти хочеш,—спитала Катерина і щільніш притулилась до дитини... ...Каленик вернувся з Хведором, взяв клунка і винуватий підійшов до жінки: — Ну, прощавай! Не сердься, та бережи себе. Скотилась сльоза. Поцілував Івася і пішов. А Катерина дивилась услід.