Той — мудрець, чиї завжди свободнії<br />
Над землею вітають думки,<br />
Для кого дишуть камні холоднії,<br />
З ким говорять квітки і струмки.

Бодлер

І

— Гей, гаю зелений,<br />
Чи є в твоїй пущі живий чоловік?<br />
Озвись хто на поклик мій гучно-шалений,<br />
Подай відповідний бадьорий свій крик.

Чи тільки один я самітно блукаю<br />
Між сосен високих і пишних дубів,<br />
Тоді як од людського ґвалту тікаю,<br />
Од пут і кайданів покірних рабів!

Як дуже обридне сумне нарікання<br />
Моїх обезсилених темних братів,<br />
І праця селян, і довічне страждання,<br />
І торг невсипущих гучних городів.

То тиша й самотність зеленого гаю<br />
Миліші мені од шумливого краю.

ІІ

Як тільки промовив я там на узліссі<br />
Свій поклик до гаю, зітхнувши грудьми,<br />
Мій голос далеко луною пронісся<br />
В гаю таємничім, не вчутий людьми.

Неначе той голос з шумливого місця<br />
Разливо прилинув з гучної юрби<br />
І вмер, здивувавши і квіти, і листя,<br />
І сосни високі, і пишні дуби.

Неначе в якім зачарованім крузі,<br />
В таємнім мешканні незнаних творінь,<br />
Все знову затихло навколо, як в усі,<br />
І все обгорнула довічняя тінь.

З природою в тиші такій таємничій<br />
Зливається розум і дух чоловічий.

III

Нас вабить до себе природа велична,<br />
Як мати своїх нерозумних дітей,<br />
Та тільки не швидко краса її вічна<br />
Захопить бентежних, шумливих людей,

Бо, сліпо нещасні і сліпо щасливі,<br />
Вони ще не можуть краси зрозуміть,<br />
Для їх приємніші місця полохливі,<br />
Де пеклом життя їх кипить і шумить,

Щасливі ж, природо, ті вільні мешканці,<br />
Що тільки знаходять розвагу в тобі:<br />
Вони твої діти, щасливі обранці,<br />
Ти мати їм в щасті і мати в журбі —

І гімн тобі вільний од віку й до віка<br />
Не стихне ніколи в устах чоловіка.

1909