В гаю
В гаю
Той — мудрець, чиї завжди свободнії<br /> Над землею вітають думки,<br /> Для кого дишуть камні холоднії,<br /> З ким говорять квітки і струмки.
Бодлер
І
— Гей, гаю зелений,<br /> Чи є в твоїй пущі живий чоловік?<br /> Озвись хто на поклик мій гучно-шалений,<br /> Подай відповідний бадьорий свій крик.
Чи тільки один я самітно блукаю<br /> Між сосен високих і пишних дубів,<br /> Тоді як од людського ґвалту тікаю,<br /> Од пут і кайданів покірних рабів!
Як дуже обридне сумне нарікання<br /> Моїх обезсилених темних братів,<br /> І праця селян, і довічне страждання,<br /> І торг невсипущих гучних городів.
То тиша й самотність зеленого гаю<br /> Миліші мені од шумливого краю.
ІІ
Як тільки промовив я там на узліссі<br /> Свій поклик до гаю, зітхнувши грудьми,<br /> Мій голос далеко луною пронісся<br /> В гаю таємничім, не вчутий людьми.
Неначе той голос з шумливого місця<br /> Разливо прилинув з гучної юрби<br /> І вмер, здивувавши і квіти, і листя,<br /> І сосни високі, і пишні дуби.
Неначе в якім зачарованім крузі,<br /> В таємнім мешканні незнаних творінь,<br /> Все знову затихло навколо, як в усі,<br /> І все обгорнула довічняя тінь.
З природою в тиші такій таємничій<br /> Зливається розум і дух чоловічий.
III
Нас вабить до себе природа велична,<br /> Як мати своїх нерозумних дітей,<br /> Та тільки не швидко краса її вічна<br /> Захопить бентежних, шумливих людей,
Бо, сліпо нещасні і сліпо щасливі,<br /> Вони ще не можуть краси зрозуміть,<br /> Для їх приємніші місця полохливі,<br /> Де пеклом життя їх кипить і шумить,
Щасливі ж, природо, ті вільні мешканці,<br /> Що тільки знаходять розвагу в тобі:<br /> Вони твої діти, щасливі обранці,<br /> Ти мати їм в щасті і мати в журбі —
І гімн тобі вільний од віку й до віка<br /> Не стихне ніколи в устах чоловіка.
1909