В борні житейській згубивши надію,<br />
Стомивши душу на герці нерівнім,<br />
Так часом дивно я очі закрию<br />
І прозріваю у захваті дивнім.

Як тьма осіння, де сполох погасне,<br />
Буденний морок ще глибше чорніє,<br />
І тільки в небі, мов заклик прекрасний,<br />
Сіяють зір озолочені вії.

Огні безмежні такі зрозумілі,<br />
Така прозора безодня струмиста,<br />
Що вічність я бачу крізь роки і хвилі<br />
І сонце світів пізнаю променисте.

І нерухомо на розах багряних<br />
Живий вівтар світотвору димиться.<br />
В його диму, як в творчих оманах,<br />
Вся сила тремтить і вся вічність сниться.

І що в етері безоднім розлито,<br />
Душа і тлін, вогні і проміння —<br />
Тільки твій відблиск, о сонце світу,<br />
І тільки сни перемінні й хвилинні.

Крізь повів мрій підіймаюсь я димом,<br />
І тану, і вію, й пливу мимоволі,<br />
І все невловиме стає мені зримим,<br />
І легко жить, і втишаються болі.

Перекладач: М. Рильський