
 <blockquote> Je suis un fils de cette race...<br />
E. Verhaeren</blockquote>

Внук кремезного чумака,<br />
Січовика блідий правправнук,<br />
Я закохавсь в гучних віках,<br />
Я волю полюбив державну.

І крізь папери, крізь перо,<br />
Крізь дні буденні — богоданно<br />
Рокоче запорозька кров<br />
Міцних поплічників Богдана —

Тих отаманів курінних,<br />
Що під гармати революцій<br />
Уміли кинуть п'яний сміх<br />
В скривавлене обличчя — муці.

Чия залізна голова<br />
І з-під катівської сокири<br />
Жбурляла в чернь такі слова,<br />
Що їй мороз ішов за шкіру.

Хто в дикий вихор гопака<br />
Втіляв життя назустріч степу,<br />
Й чия упевнена рука<br />
Зміцняла сивого Мазепу.

Коли ж в батуринськім огні<br />
Держава рухнула, тоді-то<br />
Вони взяли свячений ніж,<br />
Залізняка майбутні діти!

Хай згинуло, хай загуло —<br />
Вони лишилися, як криця!<br />
І жадний примус, жадне зло<br />
Їх не примусило скоритьсяі

Херсонські прерії — мов Січ,<br />
А кобзарем — херсонський вітер,<br />
І рідним був одразу клич:<br />
— Вставайте! Кайдани порвіте!

Бо ж там тече козацький Буг<br />
Й — не раз червоная — Синюха,<br />
А я там весен вербний пух<br />
І дух землі — з дитинства нюхав.

Як не калічила Москва,<br />
Не спокушав її розгон той —<br />
Та враз підвівсь, і запалав,<br />
І з серця кров'ю крикнув Гонта.

...Даремно, вороже, радій —<br />
Не паралітик і не лірник<br />
Народ мій — в гураган подій<br />
Жбурне тобою ще, невірний!

Ще засилатимеш, на жаль,<br />
До Києва послів московських —<br />
І по паркету наших заль<br />
Ступати лаптю буде сковзько.

5.6 1924