— Нико й Анно, ви ще? спите? — Де там… Наше, Дми, вже давно відіспалося. — Бо мені щось таке приснилося… Ніби ми всі четверо ще молоді, десь навіть до вінчання… Та й ніби отак, як тепер, обі пари вкупі. І таке, скажу вам, межи нами сталося!.. Я би розказав, але боюся, що Євдоха вже прошумалася… — Я чую-чую, старий безстиднику! — О, видите… — Не бійтеся, Євдо! То лиш язик у нього тепер масний, а сни давно вже скоромні. — Не суди, Нико, по собі. Ранками я ще буваю теплий! — З вас би котрий, що пусте молоти, ліпше встав та запалив лямпу. Вже десь надворі біла днина. — Зараз, сарака, за…а, хороба на тебе, йка, пітьма!.. О! — Готово! З днинкою Божою вас! — Дякувать! І вас, Дмитрику!.. А ти, Нико, піди підойми трохи ляду, пусти повітря свіжого, бо від цього сопуху в голові дзвонить… — Та й визирни, братчику, як там… Отче наш, іже єси на небесі… — Госпідку, прийми щиру молитву за Йванка та й Федька, оборони моїх діточок від злої напасті, від кулі, облави та неволі… — Богородице Діво, радуйся… — Матінко Божа, заступнице, укрий слідочки нашого Василька від недоброго ока… — …і сина, і Святого Духа — Амінь! — Мете — світу не видко. — Вітер? Із снігом? — Но… Ще тут у чагарях трохи гасне, а по верхах аж свище. — Гм… Добре мете… Як думаєш? — Думаю, сьогодні можна. — Нико, я не позволю! — Дайте собі, Анно, спокій! Таж ми не бахури малі. — Правда, Анночко, най сходять. Може, в світі які переміни, а ми тут сидимо, як миші… — Одно слово, лагодьте бігом їсти, та й доки того сніговія, ми з Николою раз-два обернемось. — Може би-сте, Дми, забігли до нашої Параски та вовни прихопили? Вона мені винна. Бо цю вже допрядаємо. — Ти, жінка, вдуріла?! За тою хатою десь око та й око. Якщо Параска з Лесем ще не в Сибіру… *** — …а як був у четвертій клясі і возили їх, — пам’ятаєте, вліті? — кращих учеників до Варшави… — Де не пам’ятаю! Наш Іванко також тоді їздив. — Но. То, чуєте, заощадив із тих грошенят (Господи, що то — на льоди то на цукорки мав пару злотих!) і купив мені таку довгу вузеньку фусточку… — Ану, тихо!.. Ні, поздавалося. — Щось довго їх нема. Господи, збав і помилуй! — Не бійтеся, Анно! Така фурделиця йде, що ані стріти кого, ні сліду зробити. — Божечку, ми хоч собі тут сидимо, а як нашим хлопчикам… — Що вдієш, так чоловікам від віка судилося. Ще хоч добре — діди наші при нас… Але й правда, щось довго нема їх… — Хоч Никола мене сварить, але я таки в тім переконанню, що то наука їх збавила. Оті січі, та просвіти, та читальні… — Бійтеся Бога, Анно, таж не запирати було їм світу! — Світу!!! Тільки тепер того й світу, що дебрями темними зі смертю в хованки бавляться, а ми тут у дирі гибіємо за то, що їх породили. — На все Господня воля. Я не нарікаю… — Агій, дурна бабо! — ??? — Та то я про себе. Все скільки тут сидимо, а я все до вікна наслухаю. — Це Дмитро навмисне придумав, як робили з Николою криївку. Ти, кажу йому, не лінувався на дармову роботу? — Най, каже, хоч трохи буде здаватися що в хаті сидимо, а не в ямі. Навіть фіранку сам повісив, аби глину не видко. — А чуй, тепер таки йдуть!.. *** — …та й у Федевої хата згоріла. — Йой! Таки геть? — Дошпенту. Лиш головеньки під снігом тліють. — Недавно… А Грацунякова? — Ціла. В ній совіти квартирують. Зато Половичукову сільрада якомусь подолякові продала, вже розібрали… — … — … — … — … — Що думаєш, старий? Доки ціла стоїть… — Голова дорожча. Ти як, Нико? — Рихтик! — Но… — Але ноги, холєра би го… — То й мої заціпли. — Щот-ти!.. Роки наші… — Йо… — Вмучилися, бідаки… — Що хочете, по чагарях та заметах. — Та й до села кілький світ! — Нате кожух, вержте на Николу, бо щось ним телепає. — Аби ще не заслаб, моє біднятко. Ляжу коло нього, хоч трохи зігрію. — Та й я тої… — А про хлопців нічого… — Де б то вони розпитали!.. Але тихо, збудимо… — Ає, най посплять. — Но, ціхо… — Вже… *** — Дмитрику, а котра вже година? — За квандрас дванадцята. — Уполудне чи д’опівночі? — О! Чи не казав я вам, баби, спім лиш по режиму. Тепер загубилися в часі, то що вночі мемо робити? — Таке наше, Анно. Пусте жалій, а воно ще виговорює… То вже ніч, питаю? — Ніч-ніч, Доцю. Дай мені різак, най дві зарубки зроблю. Бо оця коротка вже буде шеста, треба ще одну довгу, на завтра. — Ліпше довгу, Дми, зроби завтра поопівночі, бо заплутаємось. — Я си, Нико, не заплутаю. А зроблю тепер, бо неділеньку треба не до опівночі, а до зір шанувати… — … — Яка там вже, Дмитрику? — Двадцять і третя днина падолиста. — Боже! — Нічого, Анно, не журіться, ще шість довгих зарубок — і будемо колядувати. — Як доти нам не заколядують… — Анно! — Та я що… — А ото!.. приприся! — Йо… напудив. — Лишіть, Нико, що ви, бігме, як дітва обоє?! — Та бо най не каркає! — Будьте, Николко й Анночко, ціхо, бо прийдуть жовніри з великими гавами та й вас ухоплять. — Вам ще, Євдо, до жартів… *** — Гов, сусіди! — Гов! Як спали, Дмитрику?! — Добре, як ви?! З неділенькою вас! — Дякувать і вас також! — Чуєте, що мені снилося… — Мой, ти знову? — Не заважай стара, я направду. Снилося мені, чуєте, що ніби звіявся нараз вітер, десь таки отут звіявся, і відхилив фіранку, а за вікном біло-біло… — Це на слабість. — У тебе, Анно, все на слабість. Ліпше слухай! — Та й десь таке тото світло біле й глибоке, що аж дрижить, таке глибоке… І якась така тривога, така, чуєте… Євдошко, Доцьку, ти чого? — Дмитрику-у-у!.. — Ади! Таже ти ще не дослухала… — Дайте їй, Дми, поплакати. Це таке, що як насяде, само не попустить. — Про мене… Світло світити? *** — …собі говори, а я одно знаю — добре, як ще зиму перебудуть, а навесні їх тут і сліду… — Жди, псе, доки кобила здохне! — Раз тобі кажу, Лондон ще пройшлого року… — Здалися ми, Нико, Європі. Нагадай собі, як було по Першій світовій… — Тепер не той ряд… — Той самісінький! Що було по першій, буде й по другій. Уже є! — Агій на вас, політики! Найдіть щось друге до бесіди, бо від ваших криків голова розскакується. — Отак, Нико, і тут тема свободи. Біда їх бери, давай карти. — А-а… Я вже ними згидив. — Добре маєте, Николко. Ти би краще, старий, як з тими картами, слова Божого почитав у неділю… *** — А след-то, судя по всему, вчерашний? — Да, если на чистое выйдет, наверняка замело, знатный был дуйник… — На то и рассчитывали. Обычно след в след идут, а тут, вишь, беспечно… — Разговорчики! *** — "…бо з півночі зло приведу і велике нещастя. Лев виходить із своєї гущавини, і той, хто нищить народи, вирушає із місця свого, щоб той край обернути на руїну, і спустошені будуть міста твої…" — Дми, там наверху… Як би що хрупнуло. — Тобі поздавалося, старенька. "Отож, опережіться веретами, плачте і голосіть…" *** — А может, все же, товарищ, капитан?.. — К чертям собачьим, лейтенант! Прошлый раз я двух бойцов положил, да трое раненых, а они под конец перестрелялись, бляди, в своем бункере… Приготовить гранаты! Сидоров, придержи собаку!.. *** — Дмитрику, чого ти вмовк?.. Дми, я си бою, що ти наслухаєш?! — Вітер з голих верхів. Не бійся, Доцьку, дай мені руку… 1993 р.