Цю весну сміюся і співаю.<br />
Мчать, летять на борзому коні<br />
Жовті жовтні, безтурботні маї,<br />
Немудровані і одчайдушні дні.

Та сьогодні холодно і сумно<br />
І чомусь минулого шкода.<br />
Оглянуся: хутко і столунно<br />
В мертву прірву падають літа.

Не до діла скучив за своїми<br />
Махряком і сіном запашним…<br />
Сонце б’є хвостами золотими<br />
І у небо синій лине дим…

Та бринять мені чудним докором<br />
Тихі згадки, йдуть одна по одній —<br />
(Чи тому, що я уже не хворий,<br />
Чи тому, що я вже не голодний.)

Чи тому, що маю сіру шляпу,<br />
Жовті шимі і цигарник срібний…<br />
На селі давно подохли шкапи<br />
І пишу я вірші непотрібні…

Вже не вийду драними ногами<br />
В черевиках лапати багнище.<br />
Хтось чужий з ворожими думками<br />
Буде спати на моїм горищі…

Вже не я ходитиму до ставу —<br />
Там, де шлях від міста до заводу,<br />
Інший хтось, гримкий і кучерявий,<br />
Буде кролем різать чисту воду…

В тишині похилого паркану,<br />
Де уперше стрілися з тобою,<br />
Де колись таємно цілувались,<br />
Заросло навіки лободою…

Маки там, а за парканом – рожі,<br />
Далі – степ, дорога і загати.<br />
Вже не я, а інший, кращий, може,<br />
Буде тут люб’янку цілувати.

Все, усе тепер забути маю.<br />
Ну, то що… минулого не жаль.<br />
У куток найдальший заховаю<br />
Бузинову люльку і печаль.

І тебе – сімнадцятого маю.