
 <blockquote>Тобі, Тату, як привіт з України.</blockquote><br />
1

У завивалі тихих вечорів<br />
Співає-думає церков бароко, —<br />
І обсипається потужний спів<br />
В зорі вечірньої огненний спокій.

Господен шлях – спустошені поля.<br />
Проходить іноді Господь полями.<br />
Спадає лист… Господь глядить здаля<br />
На тліючі в спаданню плями,

На цвинтар білий, на хрестів юрбу,<br />
На зграї гайвороння в мутнім небі. —<br />
І тихо так одходить за вербу,<br />
За обрій, за його багряний гребінь.

2

Мутніють досвітки над гаєм;<br />
У сірих обріях поля.<br />
І знов дороги умирають<br />
В сухих рудавних коліях.

І знов іде широким колом<br />
Дзвіниця синя з-за верби,<br />
А там ген-ген на видноколі,<br />
– Село й спустошені горби.

– Тріпоче вітер бубонцями,<br />
Зростають рідні пустирі.<br />
А понад ними пастухами<br />
Ідуть два янголи в горі.

Вони, як велетні повстали,<br />
Мов по воді полями йдуть,<br />
І бачиш ти, рожеві далі<br />
Юрбою янголів цвітуть.

3

Під вечеровим розсипом огнів<br />
Зростають чорними садами ночі,<br />
І от розбуджений пташиний спів<br />
Пітьму важку срібляним током точить.

Ах, се країна попелу й пожежі!<br />
Непевні в ній будівлі деревляні —<br />
Хвіст лисячий огня не вбережеш,<br />
Коли він чоловічий зріст дістане.

– Дзвіниця деревляна загуде:<br />
Жаліється і бовкає над силу,<br />
Мов за тріским огнем, на неї йде,<br />
Змежаючи безмежність – всесвіт цілий.

І от побачив зір паламаря,<br />
– Там, де у тьму зникає шпиль дзвіниці,<br />
Мов янголи над зводом вівтаря<br />
Знялись в тривожній ореолі птиці.

І він глядів у миготіння крил,<br />
І бачив – тихо янголи кружляють,<br />
А проміж них промінить твердо шпиль<br />
Над обступаючими ніч полями.