"Став цариці я служити,
щоб дружині вже не жити"
2.
І хоч знаю, що ти недалеко, мов квіт,
припадаєш до шибки в бараці,
я справляю биття свого серця й на Схід,
знебуваючись гірш, як від праці:
може співи бадьорих півнів у диму
розженуть чорні зариси драми
так самісінько, як вони вдосвіта тьму
розганяють у нас над церквами.
І не буде по небі сьогодні іти
вічне сонце з притаєним ревом,
тільки будеш землею проходити ти,
найкрасніша моя королево!
Та від босих твоїх молодесеньких ніг
буде більше, ніж в сонця є, ласки,
доки знов золотий серед світа поріг
до зірок переступиш та казки.
І від сукні твоєї блакитний кінець
ще ніжніший за пах полуниці
від лісів та лугів понесуть навпростець
мені в серце зворушені птиці.
3.
І тривога лютіше єство моє ссе
і кругом безпорадно дивлюся,
що нічого стихія мені не несе
і жадання погаснути мусять...
Бо не розумом був між людьми і в гаях,
що сподіванок ждав, ніби коней,
коли ти у бараці, Царице, моя,
а не в світі, що в безвісті тоне...
Коли ти у бараці тут близько сидиш
із чужим, ніби хмара, народом,
а що серце своє, то від мене держиш
ти за Північчю, Півднем і Сходом.
І хоч би океанськими бурями я
тебе кликав і нині й зимою,
то й тоді ти, Царице, жорстока моя,
не хитнула б для мене й косою . ..
І була б ти така без усяких зусиль,
ніби берег північного моря,
об який розбиваються гуркоти хвиль
і про вічну розпуку говорять.
І тоді, як народ для твойого співця
в лісі зріже на цвинтар клен-древо,
не читатимеш горя з мойого лиця,
загадкова якась Королево!
І якби тобі хто і про правду мою
розповів щиросердно з журбою,
що не хочу вже я ні пташок у гаю,
ні вітрів тих, що повні тобою,
і в Баварії десь, у німій чужині,
ні для кого не свій і для люду
без любови й страждання лежу у труні
до останнього Божого Суду,
то й тоді ні єдиної навіть сльози
не вронила б на яму глибоку,
бо вже видно, що ти не Цариця єси,
а звичайная Баба нівроку!