Ніч. Електричні ліхтарі, як парубки, моргають на молоді тополі, милуються, грають світлом на біло-зеленому листі... І сміються, переливаючись метеорами, зорі з безодні небесної... — 3-з-уй...— бба-х-х!.. Над мільйонним сонним городом свище гарматне ядро: жахливий, пронизуючий свист. На вулицях тихо-тихо; десь недалеко горить, як свічка, маленька крамниця, вітер помалу підлизує своїми червоно-жовтими язиками іскри, крутить незадоволено полум’я по тонких балках і, як звір, важко дише і — перескакує до нової жертви — зеленого штахету... По радіо з першого на четвертий поверх пролунало: — Б’ють по вокзалу?! — Летять через нас! Через нас, чуєте?! — Краще кажіть, бо не чу... Де горить?.. Настала невеличка тиша. І, сміючись, як молодість, покотились серед молочного туману ранку нервові звуки піаніно: рішучі, буйні, повстанчі... — До бою, сильні! — Назустріч смерті! — співає кожний акорд. ...Востаннє гукнула гармата, а ядро прорізало туман ранку і розсипалось кульками-намистом на мокрих тротуарах. Коло сірого забору затанцювали довгою стрічкою тіні, прищулились, коли... — За-ля-ж! — Та-та-та...— зацокотів глухо "Maxim", кулі засвистіли по довгих мовчазних вулицях, цокнулись у кам’яні стіни домів і... Похмурий, жовтогарячий ранок... зустрів чубатих січовиків. Ранком прокинувся заляканий, трусливий двоногий звірок і — до центру города: біжить, штовхає, лізе в бите скло, а на обличчі в нього грає радість... О, він так любить політичні перевороти! Головне — тепле місце в господі нового пана: він — вічний міщанин. Поспішають ці двоногі хижачки до Хрещатого Яру, бо там... цілуються брати росіяни з українцями... — Слава, ура!.. Посипались перед чорною, загорілою кіннотою білі троянди: — Нашим оборонцям! — ніжний, тендітний голос. — Ай-ла! Злякано шарахнувся на тротуар двоногий звір і — очі до неба: — Цок-цок-цок-цок-пах-пах! Низько літає аероплан і лякає зотлілу душу міщанина порожніми... — Ура-а-а, русскій флаг! Біжать, животи трясуться, підборідок корчиться в блаженно-радісну посмішку... Квітами, гіллячками засипають. — Ах, какая прєлєсть: офіцер, такой нєжний, молоденькій... Дві кирпаті дами пруться на шию і кричать: "Русскій флаг, добровольческая армія!" Кругом гудуть церковні дзвони, змішані з гамом цього свята панського, а... — "Аполло"[1] опять будет,— помніш, Манька, Анісімова,— Грозний, серйозний... — "Ще не вмерла..." Слава, слава! — Офіцер, Шурка, єслі мучіт, так і монєту гоніт... — Оні, знаєш, хорошєнькіх... Радісно-схвильовано шепнеться товар: покупці прибули! "Folie nuit" — одчинено: славний, пане-отамане, куточок, душа споч... ліворуч. Січовик вартує. Суворий, завзятий, з "крівавого фронту" — обличчя задумливе, посміхається, а брови... легко... з презирством до панської слинявої юрби — розходяться... Грає таємна посмішка. — Півтора місяця немає переміни білизни. — Розумієте, "панянки" починають ся турбувати!.. І посміхнулась Зелена Буковина в подертій, пошматованій австрійській шинелі, сіреньких штанцях, картузику і чорній-чорній потлілій сорочці з "панянками"... Квітки сиплються, цим потлілим сорочкам трошки боязко: — Вони чужі, то й!.. Ритмічним кроком іде офіцерська рота; блищать на сонці золоті погони, дзенькають шпори, а в такт шпорам дзенькає, грає панська душа, радіє... Золоті погони сліплять очі, радують виснажену душу і хвилюють-хвилюють дрібненькі почуття... — Лясь, лясь! Праворуч товста жандармська морда б’є якогось грішнонещасного чиновника: — Лєзєш, арестант! — Да здравствует Кієв — мать городов русскіх! — Долой жидов! Повіяв легенький вітер, і покотилося Хрещатим Яром зле, звірюче: "Жиди..." Йшла російська патріотична маніфестація. Попереду бігли з прапорцями якісь гімназиста, гостро розглядали юрбу і гукали: "Долой, долой!.." Загув, захвилювався Хрещатий Яр і сірими стінами покотив страсть юрби до дніпрових хвиль. Легко, безжурно ляскав хвилями Дніпро, прорізував старий нові напрямки, розмовляв з соромливою шилягою і — кожною хвилею — вперед, вперед... А сонце математично лило електрику на зубаті кам’яні городи, чорно-сиві степи... ой, хороше цілувало кучері Дніпра — хвилі... Одна людська маса безупинно боролась і ревла. На улиці шматок людського м’яса і дві невеличкі калюжі крові. — Кро-ком — руш! Хтось хапливо посковзнувся, а шматок м’яса, як стара підошва, притрушений сірим пилом улиці, одскочив в колію... — Долой українській флаг! Нємєцкая видумка! — Русская, добровольческая... — Царського прапора не треба! — Рви його! Чорна сотня... Лайка. В повітрі почали робити гімнастику волосаті руки. Буде бій. — Гей-ло! Прапор зняти! Ми бились за Україну... знять!.. Клацнули затвори рушниць, і майнула патріотична юрба з майдану; тільки Зелена Буковина в сірій австрійській шинелі, як Христос на муках, заціпила рішуче рушницю до бою... — "Не пора, не пора",— хрипло затяг якийсь патріотичний голос, далі урвався... — Гр-грр... На майдані, за шматок людського тіла, притрушеного пилом і облитого червоною кров’ю, зчепились в боротьбі дві чорно-біластих собаки: лютих, голодних... Січовик прицілився: постріл — і все змішалось, затанцювало, завило... Десь прожогом пролетіла кавалерія... — По ескадро-ну! Жахливий крик. Тікають, давлять... коні стають дибки, а за обгорілим зеленим штахетом нервово цокотить кулемет — і строчить-строчить... — Зз-уй! — з вокзалу свище на залиті вечірнім сонцем бані Софії гарматне ядро... — Гу-ой-уй! Обмережалось над Печерськом небо червоно-сизим полум’ям, а шестидюймовий — назад і клюкнув носом в зелено-червоні огники семафора. Поважно, рішуче, як кобець, гукнула з-за Дніпра троєкутним боєм більшовицька артилерія: засміялась червоними поділками залізна птиця над жахом мільйонного города вічних міщан... — А-а?! 3-з-за Дніпра?.. І застигла од жаху блаженно-радісна посмішка на обличчі панському, закам’яніла,— тільки підборідок кривий і досі трясеться й корчиться од несподіванки, як у божевільних... 1921 [1] Театр-вар’єте у дореволюційному Києві.