Жозе-Марі Ередіа
Трофеї Перекладач: Микола Зеров
Джерело: З книги: Микола Зеров. Твори в двох томах. К.: Дніпро, 1990 Забуття В руїнах давній храм на гострому шпилі,
Там незворушно сплять у мертвому спокої
Богині з мармуру і бронзові герої,
Що славу їх гучну поховано в землі. I тільки волопас там сходить на чолі
Важкої череди в години водопою,
I ріг його тоді дзвенить старовиною,
I чорна тінь встає на лазурoвім тлі. Природа-мати там ласкава, многодарна,
I кожної весни проречисто і марно
Ростить новий акант на мармурі колон, I тільки людський рід, сліпий і легкодухий,
Не чує хвиль нічних, що жалісно і глухо
Повабливих сирен оплакують крізь сон. Присвятний напис Мій дар Ареєві, Незгоді та Війні.
О друже добрий мій, допоможи старому
Цей меч пощерблений, недобиток шолому
І щит, мій добрий щит повісить на стіні. Візьми туди ж і лук. Ти б не повірив, ні —
Що я коноплею по дереву твердому
Його обмотував — він не дававсь нікому —
I руки накладав на тятиву міцні. А от і сагайдак. Летючої, дзвінкої,
Дарма стрілецької ти в нім шукаєш зброї
Моїх досвідчених і прудкокрилих стріл: Я їх не розгубив. На службу нашій волі
Я чесно їх віддав. У купах перських тіл
Зосталися вони на Марафонськім полі. На Отрії Глянь: западає день, і вітер посвіжів,
Не в'ються оводи уже над чередою,
I тіні довшають. Побудь, побудь зо мною,
Сердечний гостю мій, посланниче богів! За кухлем молока з гірських моїх грунтів
Там, за вершиною Тіфреста сніговою,
Ген-ген побачиш ти Олімп перед собою,
Красу темпейських лук і пієрійських нив. А там Евбея спить на лоні хвиль безмовних
I Ета, де Геракл, конаючи, воздвиг
Останнє огнище і перший свій жертовник. А там ясний Парнас і непорочний сніг,
Де громовий Пегас, збудившись із зорею,
В свій несмертельний льот рушає над землею Горам божественним Ви, сині льодовці, гранітні верховини,
Уламки гострих скель, ви, подуви вітрів
Над морем золотим розложистих ланів,
Провалля і ліси, де спочивають тіні; Печери темряві, непривітні долини,
Де непокірливі вигнанці давніх днів
Воліли наслухать до клекоту орлів,-
Благословення вам од рабської родини! Утікши від тюрми і міста клятих стін,
Цю стеллу і олтар поставив раб Гемін
Вам, гори, сторожі незайманої волі. На вас, ясні шпилі, що мовчите весь вік,
В повітрі чистому, яким не дишуть долі,
Людини вольної лунає вольний крик. Завойовники Мов зграю сторожких над падлом шуляків,
Яким докучили біда і безнадія,-
З Палoса рідного так поривала мрія
Неситих, сміливих і хижих моряків. Їх вабили скарби далеких берегів,
Де щире золото в підземних жилах спіє,
I під пасатами їх щогли віковії
Хилились наперед до західних світів. В чеканні славних діл і вчинків героїчних
Фосфорно-осяйна блакить морів тропічних
Злотистим маревом вінчала їхні сни; Або, схилившися над хвилі неозорі,
Із білих каравел дивилися вони,
Як від незнаних вод незнані сходять зорі. Джерело юності Хуан Понс де Леон, піддавшись сатані,
Знеможений, старий і від наук похилий,
Як кучері йому посохли й побіліли,
По води юності подався чарівні. Солону шир морів в жадобі й марнім сні
Три роки пінив він і напинав вітрила,
Аж поки крізь туман бермудський поріділий
Флоріда процвіла в морській далечині. I тут, конкістадор, безумний і упертий,
В землі незнаній ти, на власнім ложі смерті,
Рукою кволою поставив прапор свій. Старий! Ти щастя знав, і смерть, така ласкава,
Не доторкнулася твоїх зухвалих мрій,
I юністю навік тебе окрила слава. Вицвіт огню Безріччя хаосу і довгий ряд віків
Вулкан метав огнем на цю гірську терасу
I понад сніжними верхами Чімборасо
Кривавим проростом у небі червонів. А нині все мовчить. Вже ні сірчаних злив,
Ні попелу нема з прапрадідного часу,
А лава, кров землі, застигла в темну масу,
Шпилі усталились і гуркіт занімів. Лиш на останній крик вгамованого бунту
У зморшках страдницьких спотвореного грунту,
Край вивітрених скель, де чорне спить жерлo, Мов вибух громовий у тиші урочистій,
Злітає кактуса легке струнке стебло
I розкриває враз свій цвіт полуменистий Треббія Зоря страшного дня поймає верховини;
Все прокидається; в розбурханій ріці
На водопої вже нумідські верхівці,
I поклик сурмачів зловісним зойком лине. Даремно Треббія несамовито рине;
Перечить Сціпіон, відраджують жерці,
I б'є холодний дощ. "Вложити топірці!" —
Семпроніїв наказ триває без одміни. В небесній заграві, міняючись щомить,
Інсубрів селище на обрії горить,
I чути рик слона з навітряного краю. А хижий Ганнібал добувся до застав
I потай з-під моста уважно наслухає
До тупоту когорт і легкокінних лав. Луперк М. Валерій Марціал, кн. I, епігр 117 Луперк ще здалека кричить: "Поете мій,
Твій збірник епіграм — то ж золота латина;
Для мене він, божусь, є насолод вершина...
Я завтра шлю слугу — позич мені сувій!" "Ні, ні! Твій раб старий, кульгавий і сліпий,
А сходи в нас круті, і дім у нас — руїна
Ти ж мешкаєш, я чув на спаді Палатіна,
Атрект, мій видавець, либонь, сусіда твій Всім пропонує там його книгарня щедра
Флакка, Вергілія, Теренція і Федра —
Померлих і живих довічні імена. Там, тертий пемзою, до продажу готовий
За п'ять динаріїв — така йому ціна —
Стоїть і Марціал в одежі пурпуровій".