(Казка)

Давно, в дитячий любий вiк,<br />
в далекiм рiднiм краю<br />
я чула казку. Чула раз,<br />
а й досi пам'ятаю.

Менi її розповiдав<br />
малий сiльський хлопчина<br />
без тенденцiйної мети,<br />
бо вiн же був дитина.

Нi, вiн розказував її<br />
з простотою святою<br />
(я, може, помилку роблю,<br />
що казку в рими строю).

Ми з ним сидiли у садку<br />
вечiрньою порою,<br />
в той час, як захiд розпалив<br />
пожежу за горою.

Вечiрнiй вiтер турбував<br />
стареньку нашу грушу,<br />
i щось таємне i жаске<br />
нам заглядало в душу.

Усе лякало нас: трава,<br />
що тихо майорiла,<br />
i гаю дальнього стiна,<br />
що в заходi горiла.

Та навiть в грушi тiй старiй<br />
ми певностi не мали, —<br />
хто знав, про що її гiлки<br />
"на мигах" промовляли?

А найстрашнiшi нам були<br />
отi ставнi тополi,<br />
що вшикувалися в ряди, —<br />
запевне, з злої волi!

Бо все те, запевняв Лаврiн,<br />
(так приятель мiй звався),<br />
зросло на велетi тому,<br />
що з богом позмагався.

Той велет сильний був колись<br />
не тiлом лиш, а й духом,<br />
всi людськi пута й кайдани<br />
зривав єдиним рухом.

Його збороти не могла<br />
нiяка мiць ворожа,<br />
поки на нього не прийшла<br />
таємна кара божа.

Чим велет бога прогнiвив,<br />
того Лаврiн не вiдав.<br />
Питала потiм я й старих,<br />
та жоден не повiдав.

Не встрелив велета господь<br />
своїм ясним перуном,<br />
а тiльки сном його накрив,<br />
немов м'якеньким руном.

Сон, кажуть, божа благодать, —<br />
нi, часом кара божа!<br />
Спiткала велета у снi<br />
пригодонька негожа.

Лiг велет — думав, на часок,<br />
та й спить уже столiття,<br />
землею заснiтився весь<br />
i марить про страхiття.

Бо скористали вороги<br />
з його важкої млостi,<br />
безкарно точать з нього кров<br />
i трощать бiлi костi.

Вже оснували тiло все<br />
залiзними дротами,<br />
припали до глибоких ран<br />
неситими ротами.

Не раз до серця глибини<br />
сягають хижi руки,<br />
а велет спить камiнним сном,<br />
хоч терпить лютi муки.

Часами болiсно у снi<br />
наморщить густi брови,<br />
тодi стинаються й шумлять<br />
гаї, лiси, дiброви.

Як дошкулить несвiтський бiль,<br />
вiн трохи ворухнеться,<br />
по тiлу корчi пробiжать,<br />
уся земля здригнеться.

Та не бояться вороги,<br />
гадають: "Ет, примара!"<br />
Але ущухне божий гнiв,<br />
минеться й божа кара.

I встане велетень з землi,<br />
розправить руки грiзнi<br />
i вмить розiрве на собi<br />
усi дроти залiзнi.

"Все, що налипло на йому,<br />
одразу стане руба…" —<br />
хлоп'я спинилось. Нам обом<br />
волосся стало дуба.

"Коли ж вiн встане?" — тремтячи,<br />
спитала я хлопчину.<br />
"За рiк, сто рiк чи за безрiк,<br />
а може, й в сю хвилину".

Тут раптом вихор налетiв,<br />
i дерева здригнули.<br />
Ми, як сполоханi пташки,<br />
до хати враз майнули…

Кохана стороно моя!<br />
Далекий рiдний краю!<br />
Щораз згадаю я тебе,<br />
то й казку сю згадаю.

Єгипет, 5/II 1913