Переклад Віктора Шовкуна

Аґата Кристі

ТРИНАДЦЯТЬ ЗАГАДКОВИХ ВИПАДКІВ

Присвячується Леонардові та Кетрін Вулі

Розділ перший

ВІВТОРКОВИЙ ВЕЧІРНІЙ КЛУБ

— Нерозгадані таємниці…

Реймонд Вест випустив із рота хмару диму й повторив ці слова з відтінком такої собі самовдоволеної втіхи:

— Нерозгадані таємниці…

Він озирнувся довкола себе з помітним схваленням. То була старовинна кімната з широкими чорними сволоками під стелею, обставлена гарними, поважного віку меблями, що їй пасували. Це й стало причиною схвального погляду Реймонда Веста. Письменник за фахом, він полюбляв, щоб атмосфера навколо нього була бездоганною. Будинок тітки Джейн завжди йому подобався з огляду на облаштування, що цілком відповідало її особистості. Він подивився в бік каміна, де вона сиділа, випроставшись на великому стільці свого діда. Міс Марпл була в сукні з чорної парчі, сильно завуженій у талії. Брабантське мереживо хвилями спадало на корсаж. На руках були чорні мереживні рукавички, а капелюшок із чорного мережива накривав високу копицю її сніжно-білого волосся. Вона плела — щось біле, м'яке й пухнасте. Її побляклі блакитні очі, лагідні й добрі, дивилися на небожа та його гостей із виразом поблажливої втіхи. Спочатку вони зупинилися на самому Реймонді з його сором'язливо-чемною зовнішністю, потім — на Джойс Лампрієр, художниці з коротко підстриженим чорним волоссям і незвичайними брунатно-зеленими очима, потім — на елегантній постаті сера Генрі Клітерінґа. У кімнаті було ще двоє людей: доктор Пендер, уже літній священик, котрий служив у цій парафії, та містер Петерік, адвокат, сухенький чоловічок в окулярах, що дивився понад їхніми скельцями, а не крізь них. Міс Марпл приділила всім цим людям трішечки уваги й повернулася до свого плетіння з лагідною усмішкою на вустах.

Містер Петерік коротко й сухо кахикнув — це було звичайною передмовою до його реплік.

— Що ви хочете цим сказати, Реймонде? Нерозгадані таємниці? І до чого тут вони?

— Вони тут ні до чого, — сказала Джойс Лампрієр. — Реймонд просто полюбляє чути звуки слів, а надто, коли їх сам промовляє.

Реймонд Вест подивився на неї докірливим поглядом, який змусив її відкинути назад голову й засміятися.

— Він пустопорожній балакун, ви зі мною згодні, міс Марпл? — запитала вона. — Адже ви знаєте його краще, ніж хтось інший.

Міс Марпл відповіла їй лагідною усмішкою, однак не сказала нічого.

— Саме життя — нерозгадана таємниця, — поважно промовив священик.

Реймонд випростався на стільці й відкинув свою цигарку імпульсивним жестом.

— Я зовсім не те мав на увазі. Не філософію, — сказав він. — Я думав про факти буденного й прозаїчного життя, про події, які відбуваються, однак ніхто не здатний їх пояснити.

— Я розумію, що ти хотів сказати, любий, — озвалася міс Марпл. — Наприклад, учора вранці в місіс Карутерс трапилась дуже дивна подія. Вона купила дві баночки добірних креветок у крамниці Еліота. Після цього заходила ще до двох крамниць, а коли прийшла додому, то виявила, що креветок у неї немає. Вона відвідала обидві крамниці, куди заходила, коли верталась додому, але креветки зникли, не лишивши по собі жодного сліду. Хіба не дивна подія?

— Досить підозріла історія, — зауважив сер Генрі Клітерінґ із найсерйознішим виразом обличчя.

— Існує, звісно, кілька можливих пояснень, — сказала міс Марпл, і її щоки злегка порожевіли від збудження. — Наприклад, хтось інший…

— Моя люба тітонько, — зауважив Реймонд Вест із легкою іронією, — я не мав на увазі такі повсякденні сільські події. Я думав про вбивства та про зникнення людей — факти, про які сер Генрі міг би дещо нам розповісти, якби захотів.

— Але я ніколи не розповідаю про речі, що стосуються моєї служби, — скромно зауважив сер Генрі. — Ні, про це я не розповідаю ніколи.

Сер Генрі Клітерінґ донедавна служив комісаром у Скотленд-Ярді.

— Думаю, чимало вбивств і всіляких злочинів так ніколи й не було розкрито поліцією, — сказала Джойс Лампрієр.

— Як на мене, то це очевидний факт, — погодився містер Петерік.

— Хотів би я знати, — сказав Реймонд Вест, — чиї мізки досягають найбільших успіхів у розгадуванні таємниць? У мене завжди таке відчуття, що пересічним поліційним детективам бракує фантазії та уяви.

— Це погляд дилетанта, — сухо кинув сер Генрі.

— Вам потрібно створити комітет, який надавав би їм допомогу, — сказала Джойс, усміхаючись. — Адже письменникам якраз не бракує ані психології, ані уяви.

І вона кинула на Реймонда іронічний погляд, однак той залишився серйозним.

— Мистецтво письменника допомагає проникати в людську сутність, — зауважив він. — Гадаю, письменник здатний бачити мотиви, що їх пересічна людина зазвичай не помічає.

— Я знаю, любий, — утрутилася до розмови міс Марпл, — що твої книжки дуже розумні. Але невже ти думаєш, ніби люди справді такі непривабливі, якими ти їх зображуєш?

— Моя люба тітонько, — лагідно відповів їй Реймонд, — зберігай свою віру. Боронь боже, щоб я похитнув її так чи інак.

— Я мала на увазі, — промовила міс Марпл, трохи наморщивши лоба, бо саме рахувала петлі на своєму плетиві, — що більшість людей не здаються мені ані поганими, ані добрими, а лише, щоб ти знав, дурними й безмозкими.

Містер Петерік знову коротко й сухо кахикнув.

— А вам не здається, Реймонде, — сказав він, — що ви надаєте уяві надто великої ваги? Уява — дуже небезпечна річ, і нам, адвокатам, це аж надто добре відомо. Зуміти відшукати докази й неупереджено їх просіяти, зібрати факти й розглянути їх як факти — це, як на мене, єдиний логічно виправданий метод, який може відкрити нам істину. Хочу також додати, що в моїй практиці лише він провадив мене до успіху.

— Даруйте! — вигукнула Джойс, відкинувши назад голову та струснувши своїм чорним волоссям. — Ладна закластись, що перемогла б усіх вас у цій грі. Адже я не лише жінка — бо хоч би що ви там казали, а жінки обдаровані інтуїцією, яка й не снилася вам, чоловікам, — я ще й художник. Я здатна бачити те, чого ви не бачите. А крім того, як художнику, мені ще й довелося поштовхатися серед людей усіх видів та різновидів. Боюся, навіть наша люба міс Марпл не знає життя так добре, як його знаю я.

— Життя, як ви уявляєте його собі, я, може, й справді не знаю, люба, — сказала міс Марпл. — Але й у наших селах часом трапляються події сумні й трагічні.

— Можна й мені втрутитись до розмови? — посміхнувшись, запитав доктор Пендер. — Нині стало модним принижувати священство, я знаю, але нам доводиться багато чого чути, і нам відомі такі риси людської вдачі, які для зовнішнього світу — закрита книга.

— Мені здається, — сказала Джойс, — сьогодні в нас тут зібралася вельми авторитетна компанія. Чом би нам не створити клуб? Який нині маємо день? Вівторок? Тож назвімо його Вівторковим вечірнім клубом. Ми збиратимемося щотижня, і по черзі кожен член клубу пропонуватиме свою проблему для спільного обговорення. Це буде таємнича історія, про яку йому відомо, і розгадку таємниці він, звичайно, теж повинен знати. Нумо, подивімося, скільки нас тут. Один, два, три, чотири, п'ять. Нам треба шість.

— Ви забули про мене, моя люба, — мовила міс Марпл, подарувавши Джойс осяйну усмішку.

Джойс була захоплена цією реплікою зненацька, але зуміла приховати свою розгубленість.

— Буде просто чудово, якщо й ви візьмете участь у нашій грі, міс Марпл, — сказала вона. — Я лише думала, ви не захочете клопотати собі цим голову.

— Мені здається, така гра може бути вельми цікавою, — зауважила міс Марпл, — а надто за участі стількох розумних джентльменів. Я не вважаю себе такою розумною, як вони, але чимало років, прожитих у Сент-Мері-Мід, трохи навчили мене зазирати в таємниці людської натури.

— Я певен, ваша участь буде дуже вагомою, — люб'язно зауважив сер Генрі.

— Із кого почнемо? — запитала Джойс.

— Гадаю, жодних сумнівів бути тут не повинно, — сказав доктор Пендер, — адже нам випала щаслива нагода мати в нашому товаристві таку визначну людину, як сер Генрі…

І, не закінчивши своєї фрази, він чемно вклонився в тому напрямку, де сидів сер Генрі.

Останній помовчав хвилину чи дві. Нарешті зітхнув, закинув ногу на ногу й почав:

— Мені нелегко підібрати тему, яка вочевидь зацікавила б вас, але, здається, я можу пригадати випадок, котрий майже досконало відповідає умовам нашої гри. Можливо, ви щось читали про нього в газетах десь близько року тому. Тоді цю справу відклали вбік як нерозгадану таємницю, але зрештою проблему було розв'язано, і відповідь на неї потрапила до мене лише кілька днів тому.

Факти були дуже простими. Троє людей сиділи за столом і вечеряли, серед інших страв там були, зокрема, й консерви з омара. Пізніше, уже вночі, усім трьом стало погано, і терміново викликали лікаря. Двоє одужали, а третій учасник тієї вечері помер.

— Он як! — вихопилося в Реймонда.

— Отже, повторюю, факти були дуже простими. Смерть пояснили харчовим отруєнням, було видане відповідне свідоцтво, і небіжчицю поховали як годиться. Але на цьому справу не закрили.

Міс Марпл із розумінням кивнула головою.

— Гадаю, виникло багато балачок, — сказала вона. — Без пліток у таких випадках не обходиться.

— А тепер спробую описати учасників тієї невеличкої драми. Чоловіка й дружину я назву містером і місіс Джонс, а подругу дружини — міс Кларк. Містер Джонс був комівояжером і працював на фірму, що виготовляла хімічну продукцію. То був показний чоловік, котрий відзначався квітучою грубуватою красою, років п'ятдесяти. Його дружина була нічим не прикметною жінкою, десь років сорока п'яти. Компаньйонка дружини, міс Кларк, мала приблизно шістдесят, така весела жінка в тілі, з рум'яним обличчям, яке променіло безтурботною радістю. Ніхто з тієї трійці, так би мовити, нічим особливим не відзначався.

Тривожні звістки дали про себе знати в досить дивний спосіб. Попередню ніч містер Джонс перебув у невеличкому провінційному готелі в Бірмінгемі. Сталося так, що в той день у папку з промокальним папером було вставлено свіжі аркуші, а покоївка — певно, не знаючи, чим себе розважити, — стала роздивлятися в дзеркалі аркуш промокального паперу, відразу після того як містер Джоне промокнув ним свого листа, якого там написав. А коли за кілька днів у газетах з'явилося повідомлення про смерть місіс Джонс унаслідок отруєння консервами омара, покоївка розповіла своїм подругам-служницям про те, які слова прочитала тоді на промокальному папері. Вона розібрала такі уривки фраз: "Цілком залежу від своєї дружини…", "Коли вона помре, я…", "сотні й тисячі…"

Ви, певно, пам'ятаєте, що незадовго перед тим відбувся суд над дружиною, котра отруїла свого чоловіка. Тож розігріти уяву служниць було зовсім неважко. Покоївка нашіптувала їм, що містер Джонс надумав позбутися дружини й успадкувати сотні тисяч фунтів! До того ж одна з тих дівчат мала родичів у невеликому ярмарковому містечку, де мешкало подружжя Джонсів. Вона написала їм, а ті їй відповіли. Стало відомо, нібито містер Джонс виявляв великі знаки уваги до дочки тамтешнього лікаря, вельми привабливої молодої жінки, якій було тридцять три роки. Скандальні чутки швидко поширилися. Хтось надіслав запит до міністра внутрішніх справ. Дощ анонімних листів посипався на Скотленд-Ярд, і в кожному з них містера Джонса звинувачували в убивстві дружини. Мушу тепер зізнатися вам, що ми жодної миті не схилилися до думки, що в усьому тому було щось істотніше, аніж спричинене нудьгою пусте базікання та плітки, без яких годі собі уявити сільське життя. Але щоб заспокоїти громадську думку, було віддано наказ про ексгумацію тіла. І виявився один із тих рідкісних випадків, коли людське марновірство, не підкріплене жодними ґрунтовними аргументами, отримало несподіване підтвердження. Унаслідок розтину трупа в ньому було знайдено миш'як у достатній кількості для того, щоб усунути будь-які сумніви: небіжка померла від отруєння миш'яком. Скотленд-Ярдові разом із місцевою владою було доручено з'ясувати, як і хто застосував миш'як для такої злочинної мети.

— О! — вигукнула Джойс. — Це мені до вподоби. І справді дуже цікава історія.

— Природно, що насамперед під підозрою опинився чоловік. Адже смерть дружини була йому вигідна. Щоправда, йому дістались у спадок від неї не фантастичні сотні тисяч, які виникли в романтичній уяві покоївки, але досить-таки пристойна сума — вісім тисяч фунтів. Він не мав інших грошей, крім тих, що заробляв на своїй службі, і був чоловіком доволі екстравагантних звичок, що віддавав очевидну перевагу товариству жінок. З усією можливою делікатністю ми розслідували чутки про його прихильність до лікаревої дочки; та хоч і не випадало сумніватися, що протягом певного часу їх поєднувала міцна дружба, але не менш очевидним було й те, що за два місяці перед тим вони несподівано припинили свої стосунки і, схоже, після того жодного разу не бачилися. Що ж до лікаря, то цей літній чоловік, людина прямої й щиросердої вдачі, котру важко було запідозрити в чомусь поганому, був приголомшений результатами розтину трупа. Його викликали опівночі до трьох людей, які страждали від гострого болю. Він відразу побачив, що місіс Джонс перебуває в особливо важкому стані, й послав помічника до своєї аптеки, щоб той приніс кілька пігулок опію для пом'якшення болю. Та, попри всі його зусилля, жінка померла; утім, він ні на мить не запідозрив, що з нею було щось не так. Був певний, що її смерть була спричинена якимось різновидом ботулізму. На вечерю в той день було подано консервованого омара, салат, трайфл,[1] хліб і сир. На жаль, від омара нічого не залишилося — його з'їли, а бляшанку викинули. Лікар розпитав молоду служницю, Ґледіс Лінч. Вона була в розпачі, уся в сльозах і дуже схвильована, і йому було нелегко примусити її говорити по суті, однак вона знов і знов повторювала, що бляшанка нітрохи не здулась і їй тоді здалося, що омар у пречудовому стані.

Такими були факти, з якими нам довелося мати справу. Якщо Джонс зумисне отруїв власну дружину миш'яком, то здавалось очевидним, що миш'як не міг бути в жодній зі страв, поданих на вечерю, бо вечеряли всі троє. А крім того, була ще одна обставина: Джонс повернувся з Бірмінгема вже тоді, коли вечерю було подано на стіл, а отже, він просто не мав нагоди заздалегідь обробити миш'яком хай там яку зі страв.

— А як щодо компаньйонки? — запитала Джойс. — Огрядної жінки з добродушним виразом обличчя?

Сер Генрі кивнув.

— Ми не обминули увагою міс Кларк, можу вас у цьому запевнити. Однак вельми сумнівно, щоб у неї був якийсь мотив для скоєння цього злочину. Місіс Джонс не залишила їй жодного спадку, і прямим наслідком смерті її працедавця став той факт, що їй треба було шукати для себе якусь нову можливість прилаштуватися.

— Схоже, це виключає її з кола підозрюваних, — замислено промовила Джойс.

— Та невдовзі один з моїх інспекторів виявив вельми значущий факт, — провадив далі сер Генрі. — Після вечері, про яку йдеться, містер Джонс вийшов на кухню й попросив Ґледіс Лінч приготувати для своєї дружини відвар із кукурудзяного борошна, бо тій, мовляв, стало зле. Він зачекав на кухні, поки Ґледіс готувала цей відвар, а потім власноруч відніс чашку з відваром до спальні дружини. Мені тоді здалося, що цей факт усував будь-які сумніви.

Адвокат кивнув головою.

— Маємо мотив, — почав він, загинаючи пальці. — Маємо сприятливу нагоду й можливості: працюючи комівояжером у фармацевтичній фірмі, він міг легко здобути потрібну йому отруту.

— А до того ж він був людиною слабких моральних підвалин, — докинув священик.

Реймонд Вест не відривав від сера Генрі пильного погляду.

— У цьому прихована якась загадка, — сказав він. — Адже ви не заарештували його, так?

Сер Генрі посміхнувся дещо таємничою посмішкою.

— Не так уже все було очевидно в цій справі. Досі все нібито котилося гладко, але згодом наша версія наштовхнулася на очевидні перешкоди. Ми не заарештували містера Джонса, бо під час допиту міс Кларк розповіла нам, що всю чашку з відваром кукурудзяного борошна випила вона, а не місіс Джонс.

Отож схоже, що вона, як зазвичай, увійшла до кімнати місіс Джонс. Місіс Джонс сиділа в ліжку, а чашка з відваром кукурудзяного борошна стояла біля неї.

"Я щось не дуже добре себе почуваю, Міллі, — сказала вона. — Так мені й треба, щоб не їла на ніч омара. Я попросила Елберта принести мені чашку відвару з кукурудзяного борошна, але тепер, коли вона переді мною стоїть, я, здається, зовсім утратила апетит до нього".

"Шкода, — зауважила міс Кларк, — відвар дуже добре приготовано, без грудочок. Ґледіс справді дуже добра куховарка. Я знаю сьогодні мало дівчат, здатних приготувати відвар із кукурудзяного борошна як годиться. Я б сама випила його з великим задоволенням, бо щось мені дуже їсти хочеться".

"Бачу, ти вперто не відмовляєшся від своїх дурних звичок", — сказала місіс Джонс.

— Тут я повинен пояснити, — зазначив сер Генрі, відхиляючись від головної теми, — що міс Кларк, налякана своєю дедалі більшою повнотою, вдавалася до лікування, яке ми знаємо під назвою "голодна дієта".

"Це недобре для тебе, Міллі, справді недобре, — правила своєї місіс Джонс. — Якщо Господь створив тебе гладкою, то Він хотів, щоб ти була гладкою. Випий-но цей відвар із кукурудзяного борошна, і тобі відразу стане набагато краще".

Міс Кларк із великою втіхою припала до чашки й дуже швидко її спорожнила. Тож, як бачите, цей факт розбив ущент нашу версію про безпосередню причетність чоловіка до смерті власної дружини. Коли Джонса попросили пояснити значення його слів, знайдених на промокальному папері, він охоче дав необхідні пояснення. То була відповідь, пояснив він, на лист його брата з Австралії, у якому той просив допомогти йому грішми. Містер Джонс відписав йому, що в питанні грошей він цілком залежить від своєї дружини. Коли вона помре, він, мовляв, матиме всі гроші у своєму розпорядженні й допоможе братові, якщо матиме таку можливість. Він жалкував, що тепер не має такої змоги, але додав, що сотні й тисячі людей у світі перебувають у схожому становищі.

— Отже, ваша версія розлетілася на друзки? — спитав доктор Пендер.

— Отже, наша версія розлетілася на друзки, — серйозним голосом підтвердив сер Генрі. — Ми не могли піти на такий ризик — заарештувати Джонса, не маючи проти нього жодних доказів.

Запала мовчанка, а тоді Джойс сказала:

— І на цьому ваша історія закінчилася, чи не так?

— Я розповів, у якому стані ця справа була наприкінці минулого року. Але нещодавно розгадка цієї таємниці стала відома Скотленд-Ярдові, і через два або три дні ви, мабуть, прочитаєте про неї в газетах.

— Розгадка таємниці… — замислено повторила Джойс. — Отже, вона відома. Поміркуймо хвилин п'ять, а тоді почнемо.

Реймонд Вест кивнув на знак згоди й подивився на час на своєму годиннику. Коли п'ять хвилин минули, він глянув на доктора Пендера.

— Ви візьмете слово першим? — запитав він.

Старий похитав головою.

— Мушу зізнатися, — сказав він, — я збитий із пантелику. Я не можу відмовитися від думки, що чоловік причетний до злочину, але як він це зробив, не маю щонайменшого уявлення. Можу тільки припустити, що він дав їй отруту в спосіб, що не відразу пощастило відкрити, але як його можна було з'ясувати після того, як минуло стільки часу, не уявляю.

— Джойс?

— Винна компаньйонка! — рішуче заявила Джойс. — Компаньйонка й ніхто інший! Як ми можемо знати, були в неї мотиви чи не були? Із того, що вона була стара, гладка й негарна, аж ніяк не випливає, що вона не мала любовного зв'язку з Джонсом. Вона могла також ненавидіти його дружину з якихось інших причин. Уявіть-но, як це бути компаньйонкою — завжди виявляти досконалу люб'язність, із усім погоджуватися, в усьому себе стримувати, пригнічувати всі свої бажання й нахили. Одного дня терпець увірвався, і тоді вона вбила її. Либонь, укинула миш'як у чашку з кукурудзяним відваром, а її розповідь про те, що всю чашку вона випила сама, — брехня.

— Містере Петерік?

Адвокат професійним жестом стулив пучки пальців.

— Я не можу дійти певного висновку. На підставі встановлених фактів я не бачу можливості зробити якийсь певний висновок.

— Але ви повинні це зробити, містере Петерік, — сказала Джойс. — Ви не можете брати участь у процесі й, попри те, утриматися від висловлення власної неупередженої думки. Ви повинні дотримуватись правил гри.

— На підставі встановлених фактів, — промовив містер Петерік, — нічого певного, як мені здається, сказати не можна. Така моя особиста думка, хоч, на жаль, мій великий досвід показує, що аж надто часто в подібних випадках винним буває чоловік. Єдиним поясненням, яке узгоджується з викладеними фактами, може бути, що міс Кларк із тих або тих причин зумисне намагалася його вигородити. Можливо, вони уклали між собою певну угоду фінансового характеру. Він міг відчувати, що на нього впаде підозра, а вона, уявляючи своє злиденне майбутнє, могла погодитись розповісти вигадану історію про те, як випила відвар із кукурудзяного борошна, в обмін на істотну суму грошей, що її він пообіцяв виплатити їй приватно. Якщо справді все відбулося так, то їхні дії були незаконними. Я сказав би, вкрай незаконними.

— Я не згоден із вами всіма, — сказав Реймонд. — Ви всі забули про один фактор, котрий має велику вагу в цій справі. Про дочку лікаря. Зараз я викладу вам свою версію справи. Консервований омар був сумнівної свіжості. Він міг пояснити симптоми отруєння. Послали по лікаря. Він бачить, що місіс Джонс, котра з'їла більшу порцію омара, ніж інші, дуже страждає, і посилає, як ви вже сказали нам, по пігулки опію. Він не йде сам додому, а посилає туди когось. Хто має передати посланцю пігулки опію? Звісно ж, його донька.

Радше за все, вона завжди розпоряджається його ліками й готує їх для нього. Вона закохана в Джонса, і в цю мить усі притаманні її природі погані інстинкти пробуджуються, і вона усвідомлює, що має у своїх руках певний засіб здобути для нього свободу. У пігулках, які вона йому передає, міститься чистий білий миш'як. Така моя версія.

— А тепер, містере Генрі, розкажіть нам, як усе було насправді, — сказала Джойс із очевидним нетерпінням у голосі.

— Одну хвилину, — заперечив сер Генрі. — Міс Марпл іще не висловила своєї думки.

Міс Марпл сумно похитала головою.

— Ой, лишенько мені! — сказала вона. — Я пропустила ще одну петлю. Мене так зацікавила ця історія! Сумна подія, дуже сумна подія. Вона нагадала мені про старого містера Гарґрейвза, котрий жив на горі. Його дружина ні про що не здогадувалася, доки він не помер і не заповів усі свої гроші іншій жінці, з якою, як з'ясувалося, жив і від котрої мав п'ятьох дітей. Протягом певного часу вона була їхньою домашньою служницею. Така приємна дівчина, любила казати місіс Гарґрейвз, на неї завжди можна було покластися в тому, що вона сумлінно перестелить їхні постелі, — крім п'ятниць, звичайно. І виявляється, старий Гарґрейвз утримував цю особу, купивши для неї будинок у сусідньому місті, хоч і далі виконував обов'язки церковного старости й щонеділі обходив парафіян із тарілкою.

— Моя люба тітонько Джейн, — сказав Реймонд із деяким нетерпінням у голосі. — Який стосунок може мати до нашої справи Гарґрейвз, якого давно вже нема на світі?

— Ця історія відразу ж нагадала мені про нього, — сказала міс Марпл. — Адже факти такі схожі, хіба ні? Сподіваюся, бідолашна дівчина вже зізналась, і саме тому вам усе стало відомо, Генрі.

— Яка дівчина? — запитав Реймонд. — Моя люба тітонько, про кого ви говорите?

— Про ту бідолашну дівчину, Ґледіс Лінч, — а про кого ж іще? — що була в такому розпачі та в сльозах, коли лікар її розпитував, та і як могла вона не впасти в розпач, сердешна дитина. Сподіваюся, того мерзотника Джонса повісять за те, що він зробив бідолашну дівчину вбивцею. Либонь, і її повісять, сердешну.

— Мені здається, міс Марпл, що ви трохи хибно зрозуміли… — почав містер Петерік.

Але міс Марпл уперто похитала головою й подивилася через усю кімнату на сера Генрі.

— Правильно я вгадала чи ні? Справа здається мені геть очевидною. Сотні й тисячі — і трайфл; одне слово, тут усе перед вами, як на долоні, і помилитися просто неможливо.

— А до чого тут трайфл і сотні й тисячі? — вигукнув Реймонд.

Тітка обернулася до нього.

— Кухарки майже завжди посипають трайфл дрібним кольоровим цукровим горошком, що його ми зазвичай називаємо "сотнями-й-тисячами", мій любий небоже, — сказала вона. — І коли я почула, що їм було подано на вечерю трайфл і що чоловік писав комусь про сотні й тисячі, я, природно, пов'язала ці два факти між собою. Саме там і був миш'як — у сотнях і тисячах. Він залишив його дівчині й написав їй, щоб вона притрусила ним трайфл.

— Але так не могло бути, — швидко сказала Джойс. — Адже всі вони їли трайфл.

— Ой ні, — сказала міс Марпл. — Компаньйонка була на голодній дієті, ви пам'ятаєте. Ви ніколи б не стали їсти щось подібне до трайфлу, якби були на голодній дієті. А щодо самого Джонса, то, думаю, він просто зішкріб сотні-й-тисячі зі своєї порції й залишив їх десь на краю тарілки. То був надзвичайно розумний задум, але й надзвичайно підлий.

Усі погляди прикипіли до сера Генрі.

— Можна тільки дивом дивуватися, — повільно проказав він, — але міс Марпл відразу розгадала, як усе насправді було. Джонс завів Ґледіс Лінч у халепу, як то кажуть. Вона була майже в розпачі. Він задумав прибрати дружину зі своєї дороги й пообіцяв Ґледіс, що одружиться з нею, коли його дружина помре. Відповідно обробив сотні-й-тисячі й дав їй разом з інструкціями, як їх використати. Ґледіс Лінч померла тиждень тому. Дитина в неї народилася мертвою, і Джонс покинув її, знайшовши собі іншу жінку. Перед смертю вона в усьому зізналась.

На кілька хвилин запала мовчанка, а тоді Реймонд промовив:

— Правду кажучи, тітко Джейн, ви мене здивували. Не можу збагнути, як вам пощастило так відразу знайти правильне розв'язання проблеми. Мені ніколи й на думку не спало б запідозрити дівчину-служницю, котра виконує свої скромні обов'язки на кухні.

— Нічого дивного, любий небоже, — сказала міс Марпл, — адже ти не знаєш життя так добре, як його знаю я. Мені чудово відомо, чого можна сподіватися від чоловіків, схожих на того Джонса — брутальних і схильних до втіхи. Як тільки я почула, що в домі була вродлива молода дівчина, зрозуміла відразу: він не міг її оминути. Такі історії завжди призводять до великого лиха, і говорити про це не вельми приємно. Ви собі уявити не можете, як була приголомшена місіс Гарґрейвз і як довго про це базікали в усьому селі.

Розділ другий

ПОГАНСЬКА СВЯТИНЯ ACTAPTИ

— А тепер, докторе Пендер, що захочете розповісти ви?

Старий священик лагідно всміхнувся.

— Моє життя минало в спокійних місцях, — сказав він. — Дуже мало прикметних подій перетинали мені шлях. Проте якось, іще зовсім замолоду, я пережив одну дивну й трагічну пригоду.

— Справді? — заохочувально кинула Джойс Лампрієр.

— Я ніколи не міг про це забути, — провадив священик. — Ця пригода справила на мене тоді надзвичайно глибоке враження, і навіть тепер, варто мені трохи напружити пам'ять, я знову зазнаю почуття благоговійного жаху, що охопило мене тієї жахливої миті, коли людина була вражена смертю, яка вдарила її невідомо як і з'явилася невідомо звідки.

— Ви вселяєте мені забобонний жах, Пендере, — поскаржився сер Генрі.

— Я сам тоді пережив забобонний жах, як ви це назвали, — відповів старий священик. — Відтоді я ніколи не сміюся з тих людей, котрі вживають слово "атмосфера". Така річ існує. Існують певні місця, настільки насичені й просякнуті духом добра чи зла, що це відчуваєш відразу.

— Будинок, який називають "Модрини", — то дуже нещасливе місце, — докинула міс Марпл. — Старий містер Смайзерс утратив усі свої гроші й мусив його покинути, потім у ньому оселився Джонні Карлслейк, і Джонні Карслейк упав зі сходів і зламав собі ногу, а місіс Карслейк довелося поїхати на південь Франції лікувати здоров'я, а тепер той дім купили Бердени, і я чула, бідолашний містер Берден мусив лягти на операцію майже відразу по тому.

— Існує надто багато забобонів, пов'язаних із такими подіями, — сказав містер Петерік. — Ці ідіотські чутки, що їх поширюють безвідповідальні особи, завдають великої шкоди нерухомості.

— Я знав одного або двох привидів, наділених досить могутніми м'язами, — зауважив сер Генрі, засміявшись тихо.

— Гадаю, — сказав Реймонд, — нам слід дозволити містерові Пендеру продовжити свою розповідь.

Джойс підвелась і вимкнула обидві лампочки, залишивши кімнату тьмяно освітленою лише полум'ям з каміна.

— Нам потрібна відповідна атмосфера, — сказала вона. — А тепер розповідайте далі.

Доктор Пендер посміхнувся до неї і, відхилившись назад на стільці та знявши пенсне, почав свою розповідь голосом, якому спогади надавали особливої лагідності:

— Я не знаю, чи бодай комусь із вас доводилося чути про плато Дартмур. Місце, про яке я розповідаю, розташоване на краю того плато. То був прегарний маєток, хоча, виставлений на продаж, не міг знайти покупця протягом кількох років. Там було, либонь, дуже вітряно взимку, але краєвиди звідти відкривалися чудові, і сам маєток був наділений певними надзвичайно цікавими та своєрідними властивостями. Зрештою, його купив чоловік на ім'я Гейдон, сер Річард Гейдон. Я знав його ще тоді, коли ми навчалися з ним у коледжі, і хоч на кілька років я втратив його з очей, проте узи давньої дружби, які нас поєднували, збереглись, і я з великою приємністю зустрів його запрошення приїхати до Тихого Гаю, як називався нещодавно куплений ним маєток.

Людей, що їх я застав у тому домі, було не так багато. Сам Річард Гейдон і його брат у перших Еліот Гейдон. Леді Менерінґ зі своєю блідою, нічим не прикметною дочкою на ім'я Віолетта. Капітан Роджерс і його дружина, великі шанувальники їзди верхи, обвітрені на всіх вітрах, котрі не знали в житті іншої радості, крім коней та ловів. Були там також молодий доктор Саймондс і міс Даяна Ешлі. Я трохи чув про цю останню. Її портрет з'являвся дуже часто у світських газетах, і вона вважалась однією з найвідоміших красунь сезону. Її зовнішність і справді могла вразити кого завгодно. Вона була темноволоса й висока, з чудовою шкірою кремового кольору з блідим відтінком, а примружені, дещо скошені чорні очі надавали їй дивного й екзотичного азіатського вигляду. Вона мала також чудовий голос, глибокий і дзвінкий.

Я відразу побачив, що мій друг Річард Гейдон від неї в захваті, і здогадався, що всі інші гості, яких він запросив до себе, мали правити їй за тло. Щодо її почуттів, то я не був такий упевнений. Вона була надто примхливою у своїх уподобаннях. Одного дня вона розмовляла лише з Річардом і не помічала нікого іншого, а наступного дня вже віддавала очевидну перевагу його кузенові, Еліоту, і, здавалося, майже не помічала, що така особа, як Річард, узагалі існує, а потім знову починала дарувати найзнадливіші усмішки тихому й сором'язливому докторові Саймондсу.

Наступного ранку після мого приїзду наш господар показав нам свій маєток та його околиці. Сам будинок був нічим не прикметний — добрий міцний дім, споруджений з девонширського граніту. Він був збудований задля того, щоб витримати випробування часом і негодою. Не романтичний, однак зручний для життя. Із його вікон відкривалася широка панорама плоскогір'я Дартмур та довгі вервечки пагорбів, увінчаних обвітреними, голими скелястими вершинами.

На схилах найближчого до нас пагорба зі скелястою вершиною виднілися круглі підмурки стародавніх осель, рештки давно минулих днів пізнього кам'яного віку. На іншому пагорбі нещодавно розкопали курган, у якому знайшли якесь бронзове начиння. Гейдон, як мені здалося, дуже цікавився всілякими старовинними раритетами, і розповідав нам про них вельми охоче та з неабияким ентузіазмом. Це місце, пояснив він, було особливо багате на рештки далекого минулого.

"Тут жили мешканці неолітичних хатин, друїди, римляни й навіть було знайдено сліди стародавніх фінікійців. Але місце, на якому стоїть мій будинок, — найцікавіше з усіх, — сказав він. — Ви знаєте, як воно називається, — Тихий Гай. Не важко здогадатися, звідки воно взяло свою назву".

І він простяг руку, на щось нею показуючи. Навколишня місцевість була досить убогою — скелі, верес і папороть, — але десь за сотню ярдів від будинку виднівся гай густо посаджених дерев.

"Це пам'ятка глибокої давнини, — сказав Гейдон. — Після того як дерева помирали, їх тут висаджували знов, і гай зберігався достоту таким, яким він був у дуже далеку давнину, можливо, ще в часи фінікійських поселенців. Ходімо поглянемо на ці дерева".

Ми всі пішли за ним. Коли ми ввійшли до гаю, якесь гнітюче почуття опанувало мене. Либонь, до цього спричинилася тиша. Здавалося, жодна пташка не намостила собі гнізда на цих деревах. Навколо панувало гостре відчуття пустки й жаху. Я побачив, що Гейдон дивиться на мене з дивною посмішкою.

"Ти щось відчуваєш, дивлячись на це місце, Пендере? — запитав він мене. — Якийсь опір? Або тривогу?"

"Мені воно не подобається", — спокійно відповів я.

"У цьому немає нічого дивного. Тут була фортеця одного з найдавніших ворогів твоєї віри. Це — гай Астарти".

"Астарти?"

"Астарти, або Іштар, або Ашторет, чи як там ти захочеш її назвати. Я віддаю перевагу імені Астарта — так називали її фінікійці. У цій країні, якщо не помиляюся, існує один відомий гай Астарти, на півночі, біля Муру. Я не маю доказів, але мені хочеться вірити, що й тут перед нами справжній гай Астарти. Тут, у цій гущавині дерев, відбувалися священні церемонії".

"Священні церемонії, — прошепотіла Даяна Ешлі. Її очі, чий погляд був спрямований у невідому далечінь, затуманились. — Якими вони були, хотілося б мені знати?"

"Не дуже пристойними, судячи з тих відомостей про них, які до нас дійшли, — сказав капітан Роджерс, голосно та якось по-дурному засміявшись. — Ті люди мали зовсім інше уявлення про святість".

Гейдон не звернув на його слова жодної уваги.

"У такому священному гаю неодмінно має бути храм, — сказав він. — Мені не часто доводиться відвідувати храми, але тут я дозволив собі догодити своїм невеличким фантазіям".

Цієї миті ми вийшли на галявинку в центрі гаю. Посеред неї стояла невеличка будівля, трохи схожа на літній будиночок, вимуруваний із каменю. Даяна Ешлі подивилася на Гейдона із запитанням у погляді.

"Я називаю це поганською святинею, — сказав він. — Це поганська святиня Астарти".

Він повів нас ближче. Усередині будиночка на грубо зробленому постаменті з чорного дерева ми побачили дивного ідола — жінку з рогами у формі півмісяця, котра сиділа верхи на леві.

"Астарта — божество фінікійців, — сказав Гейдон. — Богиня Місяця".

"Богиня Місяця! — вигукнула Даяна. — О, влаштуймо сьогодні вночі дику оргію! Одягнімо щось чудернацьке, прийдімо сюди й у світлі місяця влаштуймо врочисту церемонію на честь Астарти".

Я зробив якийсь мимовільний рух, і Еліот Гейдон, кузен Річарда, швидко обернувся до мене.

"Вам не подобається все це, отче, правда ж?" — спитав він.

"Ні, — відповів я дуже серйозним голосом. — Не подобається".

Він подивився на мене з деяким подивом.

"Але ж це не більш як бажання подуріти, розважитись. Дік не може знати, чи тут справді був священний гай Астарти, чи ні. Це тільки його фантазія; йому до вподоби гратися цією думкою. І навіть якби…"

"І навіть якби?"

"Але ж… — і він засміявся з виразом певного збентеження на обличчі, — як священик, ви, звичайно ж, не вірите в такі речі".

"Я зовсім не переконаний у тому, що, як священик, я не повинен вірити в такі речі".

"Але ж усе це було дуже давно й давно закінчилося".

"Я в цьому не впевнений, — сказав я замислено. — Можу лише сказати одне: я ніколи не був дуже чутливим до атмосфери, та тільки-но ввійшов у цей гай, як мене відразу охопило гнітюче й дивне відчуття зла, що ніби згущувалося довкола".

Еліот кинув на мене через плече стривожений погляд.

"Так, — визнав він. — Тут справді відчувається щось дивне. Я знаю, що ви маєте на увазі, але думаю, то тільки наша уява навіює нам такі відчуття. А ви що скажете, Саймондсе?"

Лікар помовчав хвилину чи дві, перше ніж відповів. Потім промовив спокійним голосом:

"Мені тут не подобається. Я не можу вам сказати, чому саме. Та хоч би якою не була причина, мені тут не подобається".

Цієї миті до мене підійшла Віолетта Менерінґ.

"Я ненавиджу це місце! — вигукнула вона. — Воно мені бридке. Ходімо швидше звідси".

Ми рушили геть, і решта пішла за нами. Лише Даяна Ешлі затрималась. Я подивився через плече й побачив, що вона стоїть перед поганською святинею, пильно дивлячись на зображення богині.

День був спекотний і дуже гарний, і пропозицію Даяни Ешлі влаштувати вечірню гулянку з перевдяганням у чудернацьке вбрання всі прийняли з великим ентузіазмом. Приготування до неї супроводжувалися загальним сміхом, шепотінням та гарячковим таємним шиттям, і коли ми почали збиратися на вечерю, знов і знов лунали звичайні в таких випадках вигуки веселого подиву. Роджерс і його дружина перевдяглися на мешканців неолітичних осель, що пояснило несподіване зникнення килимків перед камінами. Річард Гейдон назвався фінікійським моряком, його кузен— ватагом, розбійників, лікар Саймондс був шеф-кухарем, леді Менерінґ — медичною сестрою, а її дочка — черкеською рабинею, і навіть я накрився якимсь надто грубим плащем, щоб бути схожим на ченця. Останньою прийшла Даяна Ешлі, і для всіх було певним розчаруванням побачити, що вона накинула на себе лише якесь безформне чорне доміно.

"Я незнайомка, — безтурботно повідомила вона. — Ось хто я така. А тепер, заради всього святого, ходімо вечеряти".

Після вечері ми вийшли з дому. Ніч була чудова, тепла й лагідна, місяць сходив над обрієм.

Ми блукали по околиці, базікали, і час минав досить швидко. Але десь через годину ми помітили, що Даяни Ешлі з нами нема.

"Немає жодного сумніву, що спати вона не пішла", — зауважив Річард Гейдон.

Віолетта Менерінґ похитала головою.

"Звичайно, ні, — сказала вона. — Я бачила, як вона пішла в тому напрямку близько чверті години тому".

І, мовивши це, вона показала рукою на гай, що здавався зовсім чорним і відкидав чорну тінь у місячному світлі.

"Цікаво знати, що вона там тепер виробляє. Якусь чортівню, ладен заприсягтися. Ходімо й побачимо".

Ми попрямували туди всією компанією, дещо заінтриговані тим, що там виробляє міс Ешлі. Але щодо мене, то я відчув дивну нехіть заходити під ті дерева, які відкидали чорну тінь і не віщували мені нічого доброго. Щось сильніше, ніж я, здавалося, стримувало мене й благало не йти туди. Тієї миті я почував себе більше ніж будь-коли впевненим: у тім місці є щось справді погане. Думаю, й інші відчували те саме, що відчував я, хоч ніхто не мав бажання зізнатись у цьому. Дерева стояли дуже щільно, і місячне світло не проникало крізь їхні віти. Навколо нас лунали десятки всіляких тихих звуків, шепотіння й зітхання. Відчуття було геть моторошним і, не змовляючись, ми всі намагалися триматись укупі.

Несподівано ми вийшли на відкриту галявину в центрі гаю й застигли від подиву, бо там, на порозі поганської святині, виднілись невиразні обриси постаті, туго загорнутої в прозору газову тканину, із двома рогами у формі півмісяця, що стриміли з чорної кучми волосся.

"О Господи!" — вигукнув Річард Гейдон, і краплі поту заблищали в нього на обличчі.

Але погляд Віолетти Менерінґ був набагато проникливішим.

"Та це ж Даяна! — вигукнула вона. — Але що вона зробила з собою? Вона стала зовсім не схожа на саму себе!"

Постать у дверях святилища піднесла руки вгору. Вона ступила крок уперед і проспівала високим і дзвінким голосом:

"Я — жриця Астарти. Остерігайтеся наблизитись до мене, бо я тримаю смерть у своїй руці".

"Не робіть цього, люба, — запротестувала леді Меннерінґ. — Ви дуже нас налякали, справді дуже".

Гейдон кинувся до неї.

"Святий Боже, Даяно! — вигукнув він. — Ти чудова!"

Мої очі нарешті звикли до місячного світла, і я став бачити значно краще. Вона й справді, як сказала Віолетта, була зовсім не схожа на себе. Риси її обличчя стали більш азіатськими, очі перетворилися на вузькі щілини, у блиску яких відчувалося щось жорстоке, а на губах грала дивна посмішка, якої я раніше ніколи за нею не помічав.

"Стережіться! — крикнула вона, і в її голосі пролунало грізне попередження. — Не наближайтеся до Богині. Той, хто доторкнеться до мене, відразу помре".

"Ти чудова, Даяно, — знову вигукнув Гейдон, — але припини, будь ласка! Не знаю, чому, але мені — мені це не до вподоби".

Він ступив до неї кілька кроків по траві, і вона викинула перед собою руку.

"Стій! — крикнула вона. — Ще крок, і я вдарю тебе чарами Астарти".

Річард Гейдон засміявся та прискорив ходу, але тієї миті сталася дивна річ. Він зупинився, ніби вагаючись, потім, здавалося, спіткнувся й упав на живіт.

Він уже не підвівся, а лежав там, де впав, витягшись долілиць на землі.

Несподівано Даяна засміялась істеричним сміхом. То був дивний і моторошний звук, що порушив мертву тишу галявини.

Вилаявшись, Еліот кинувся вперед.

"Мені це остогидло! — вигукнув він. — Підводься, Діку, вставай-но, чоловіче".

Проте Річард Гейдон залишився лежати там, де впав. Еліот Гейдон підійшов до нього, опустився навколішки й обережно перекинув його на спину. Він нахилився над ним і подивився йому в обличчя.

Потім рвучко підхопився на ноги і якусь хвилину стояв, ледь помітно хитаючись.

"Лікарю, — сказав він. — Лікарю, підійдіть, заради Бога. Я… я думаю, він мертвий".

Саймондс побіг уперед, а Еліот приєднався до нас, ідучи дуже повільно. Він дивився на свої руки поглядом, якого я не міг зрозуміти.

Цієї миті пролунав дикий зойк Даяни:

"Я вбила його! — кричала вона. — О, святий Боже! Я зовсім цього не хотіла, але я вбила його…"

І вона впала непритомна на траву, де й лежала нерухомо, наче купа зім'ятого одягу.

Пролунав іще один моторошний крик — це розпачливо зойкнула місіс Роджерс.

"О, тікаймо швидше від цього клятого місця! — заскиглила вона. — Тут усе з нами може статись. О, який жах!"

Еліот ухопив мене за плече.

"Цього не може бути, чоловіче, — прошепотів він. — Я хочу сказати, так не буває! Людина не може бути вбитою так. Це — супроти законів Природи".

Я спробував заспокоїти його.

"Існує якесь пояснення, — сказав я. — Можливо, у вашого кузена несподівано відмовило серце. Потрясіння та збудження…"

Він не дав мені договорити.

"Ви не розумієте", — сказав він. Він показав мені свої долоні, і я помітив на них червону пляму крові. — "Дік помер не через душевне потрясіння, він був заколотий. Заколотий у саме серце, але там немає ніякої зброї".

Я подивився на нього з недовірою. Цієї миті Саймондс закінчив оглядати тіло й підійшов до нас. Він був блідий і весь тремтів.

"Чи ми всі збожеволіли? — спитав він. — Що це за місце, якщо тут можуть відбуватися такі речі?"

"То це правда?" — спитав я.

Він кивнув.

"Рана в тілі така, ніби його вдарили довгим тонким кинджалом, але… ніякого кинджала там нема".

Ми всі витріщились одне на одного.

"Але він мусить там бути! — вигукнув Еліот Гейдон. — Певно, випав із рани. Десь лежить на землі. Треба пошукати".

Ми довго й марно оглядали навколишній ґрунт. Несподівано Віолетта Менерінґ сказала: "Даяна щось тримала в руці. Схоже на кинджал. Я бачила його. Бачила, як воно зблискувало, коли вона погрожувала йому".

Еліот Гейдон похитав головою.

"Він не підійшов до неї навіть на відстань трьох ярдів", — заперечив він.

Леді Менерінґ нахилилася над дівчиною, котра лежала нерухомо на землі.

"Зараз у неї в руці нічого нема, — оголосила вона, — і на землі я нічого не бачу теж. Ви певні, що бачили той зблиск, Віолетто? Я нічого такого не бачила".

Доктор Саймондс підійшов до дівчини.

"Ми повинні віднести її в дім, — сказав він. — Роджерсе, ви мені допоможете?"

Гуртом ми віднесли непритомну дівчину до будинку. Потім повернулися й забрали тіло сера Річарда.

Доктор Пендер урвав розповідь і подивився на своїх слухачів із таким виразом обличчя, ніби хотів попросити в них вибачення.

— Сьогодні ми знаємо про такі речі набагато більше, — сказав він, — завдяки поширенню літератури детективного жанру. Кожному вуличному хлопчику відомо, що тіло треба залишити там, де його знайдено. Але в ті дні ми знали набагато менше, ніж сьогодні, а тому принесли тіло Річарда Гейдона до його спальні у квадратному гранітному будинку, а дворецького послали на велосипеді до поліційного відділка — щоб дістатися туди, він мав подолати відстань не меншу ніж дванадцять миль.

І ось тоді Еліот Гейдон відвів мене вбік.

"Послухайте-но, — сказав він. — Я повертаюся до гаю. Цю зброю треба знайти".

"Якщо там була якась зброя", — зауважив я із сумнівом у голосі.

Він схопив мене за руку й став люто її трясти.

"Ваша голова напхана забобонними дурницями. Ви думаєте, його смерть була надприродною. Але я повернуся до гаю й перевірю цю версію".

З якогось дива мені страшенно не хотілося, щоб він туди йшов. Я доклав усіх зусиль, щоб відмовити Еліота від його наміру, та вони були марними. Від самої думки про гущавину тих дерев мене проймав жах, і я мав сильне передчуття, що може статися ще одне лихо. Але Еліот уперся, мов баран. Він був, як мені здалося, теж наляканий, але нізащо не зізнався б у цьому. Він пішов, озброєний незламною рішучістю проникнути в цю таємницю, до самого її дна.

То була жахлива ніч, ніхто з нас не міг заснути, та й не намагався. Коли прибули поліцейські, то не повірили нашій розповіді. Вони виявили сильне бажання влаштувати перехресний допит міс Ешлі, але тут їм довелося поступитися перед доктором Саймондсом, який був категорично проти. Міс Ешлі повернулася до тями чи вийшла зі свого трансу, і він надав їй тривалий час для того, щоб відіспатися. Її за жодних обставин не можна було турбувати, принаймні до наступного дня.

До сьомої години ранку ніхто не думав і не згадував про Еліота Гейдона, а потім раптом Саймондс несподівано запитав, де він. Я розповів йому, що намислив зробити Еліот, і похмуре обличчя Саймондса стало ще похмурішим.

"Ліпше б він туди не йшов. Якщо це відвага, то вона дурна й авантюрна", — сказав він.

"Ви ж не думаєте, що з ним сталося якесь лихо?"

"Сподіваюся, що ні. Думаю, отче, вам і мені слід піти й подивитися".

Його пропозиція була цілком слушною, а проте мені довелося мобілізувати всю свою мужність, аби її прийняти. Ми вийшли з будинку вдвох і знов увійшли до того злощасного гаю. Ми покликали Еліота двічі, але він не відгукнувся. За хвилину чи дві ми вже були на галявині, яка здавалася блідою й примарною в тьмяному передранішньому світлі. Саймондс схопив мою руку, і в мене вихопився здушений вигук. Минулої ночі, коли ми бачили це місце в місячному світлі, там було тіло чоловіка, який лежав долілиць на траві. Тепер уже почало розвиднятися, але перед нами постала така сама картина. Еліот Гейдон лежав точнісінько на тому самому місці, де вночі лежав його брат у перших.

"О Боже, — сказав Саймондс. — Воно вдарило і його".

Ми підбігли до тіла вдвох по траві. Еліот Гейдон був непритомний, проте дихав, і цього разу в нас не виникло сумніву, що саме спричинило трагедію. Довгий кинджал із тонким лезом стримів у рані.

"Він дістав удар у плече, а не в серце. Йому пощастило, — зауважив лікар. — Щиро кажучи, не знаю, що й думати. Хай там як, але він не помер і зможе розповісти нам про те, що з ним сталося".

Але саме цього Еліот Гейдон і не зміг зробити. Його розповідь була вкрай туманною та неясною. Він дуже довго й марно шукав кинджал, поки зрештою не облишив пошуки й зупинився біля поганського святилища, де стояв якийсь час. Саме тоді в нього з'явилося й ставало дедалі тривожнішим відчуття, ніби хтось за ним стежить із гущавини дерев. Він намагався відкинути це відчуття, але ніяк не міг його позбутися. Потім, як він розповів, раптом повіяв дивний холодний вітер. Йому здалося, що він віє не з лісу, а вихоплюється з поганського святилища. Він обернувся й став дивитися туди. Побачив невеличку постать богині й відчув, що стає жертвою оптичного обману. Постать, здавалося, стає більшою й більшою. Потім він раптом відчув якийсь дивний удар, ніби між скронями, від якого завертівся й нахилився назад, а коли вже падав, то відчув і гострий пекучий біль у лівому плечі.

Цього разу було встановлено, що знайдений кинджал нічим не відрізнявся від того, що його було знайдено під час археологічного дослідження кургану і якого купив собі Річард Гейдон. Але де він його тримав — у своєму домі чи в поганській святині в гаю, — ніхто, здавалося, не знав.

Поліція дійшла висновку (і навряд чи коли відмовиться від цієї версії), що міс Ешлі умисне заколола Річарда кинджалом, та позаяк усі свідки підтвердили, що відстань між нею та ним не була меншою, ніж три ярди, вони так і не змогли висунути офіційного звинувачення проти неї. Тож ця подія була й досі залишається таємницею.

Запала мовчанка.

— Що тут скажеш, — нарешті озвалася Джойс Лампрієр. — Це справді було щось жахливе — і дійсно надприродне. Але ви, мабуть, маєте якесь власне пояснення тому, що сталося, чи не так, докторе Пендер?

Старий священик кивнув головою.

— Атож, — сказав він, — я маю власне пояснення, спробу пояснення, якщо висловитися точніше. Воно досить цікаве, проте, як на мене, все ж таки залишає деякі факти непоясненими.

— Мені доводилося бувати на сеансах гіпнотизерів, — сказала Джойс, — і хоч би що про це казали, там іноді відбуваються дуже дивні речі. Як на мене, то події, про які нам розповів доктор Пендер, можна пояснити певним видом гіпнозу. Та дівчина справді перетворилася на жрицю Астарти, і я припускаю, що в якийсь спосіб вона й справді вдарила його тим кинджалом. Можливо, вона потім просто викинула кинджал, який міс Менерінґ побачила в її руці.

— А може, то був дротик, — висловив припущення Реймонд Вест. — Зрештою, місячне світло завжди дуже тьмяне. Вона могла тримати якогось тоненького списа у своїй руці й проткнути чоловіка на відстані, а потім треба буде взяти до уваги ефект масового гіпнозу. Я хочу сказати, всі ви були налаштовані побачити, що він став жертвою потойбічних сил, тому саме це й побачили.

— Я бачив багато всіляких дивовижних фокусів зі зброєю та ножами на різних естрадних концертах, — сказав сер Генрі. — Наприклад, я вважаю цілком можливим, що в гущавині дерев ховався якийсь чоловік і що він міг кинути звідти ніж або кинджал із достатньою влучністю — за умови, звичайно, що був справжнім фахівцем цієї справи. Я ладен погодитись, таке пояснення видається досить-таки надуманим, але схоже, що це єдина вірогідна теорія. Ви ж пам'ятаєте, що другий чоловік перебував під дією дуже сильного враження, ніби хтось спостерігає за ним, ховаючись у гущавині дерев. І той факт, що міс Менерінґ побачила кинджал у руці міс Ешлі, а інші сказали, що нічого такого не бачили, мене не дивує. Якби ви мали мій досвід, то знали б: розповіді п'ятьох осіб про одне й те саме можуть відрізнятися настільки, що жодній із них буває неможливо повірити.

Містер Петерік кахикнув, нагадуючи про себе.

— Але в усіх цих теоріях ми, схоже, пропускаємо один вельми важливий факт, — зауважив він. — Що сталося зі зброєю? Навряд чи міс Ешлі могла б позбутися дротика, адже вона стояла на відкритій галявині; а якби невидимий у гущавині дерев убивця метнув кинджал, то він стримів би в рані, коли тіло вбитого перевернули на спину. Тож, я думаю, нам слід відкинути всі притягнуті за вуха теорії й зосередити увагу на очевидних фактах.

— І куди ці очевидні факти нас приведуть?

— Принаймні, одне уявляється цілком очевидним. Ніхто не був достатньо близько від загиблого, коли той отримав удар кинджалом, тож єдиною особою, яка могла його заколоти, був він сам. Отже, ідеться про самогубство.

— Але з якого дива він би захотів накласти на себе руки? — з великим сумнівом у голосі запитав Реймонд Вест.

Адвокат знову прокашлявся.

— О, тут ми неминуче знову повертаємося до суто теоретичних припущень, — сказав він. — А я на даний момент не схильний довіряти теоріям. Однак мені здається, якщо ми відкинемо втручання потойбічних сил, а в це я категорично не схильний вірити, що запропоноване мною пояснення — єдиний спосіб, у який могло відбутися те, що сталося. Він сам ударив себе кинджалом, а коли падав, то розкинув руки, вихопивши кинджал із рани й відкинувши його далеко в зону дерев. Саме так могло все відбутися, хоч і таке пояснення навряд чи можна визнати бездоганним.

— Я теж не можу сказати, що в чомусь цілком упевнена, — приєдналася до розмови міс Марпл. — Ця історія справді неабияк мене дивує. Але дивні речі часом трапляються. На вечірці, яку леді Шарплей улаштувала торік у своєму саду, чоловік, котрий налаштовував годинник для гольфа, перечепився об один із номерів і, падаючи, так ударився головою, що повернувся до товариства не раніше як хвилин через п'ять.

— Так, люба тітонько, — лагідно зауважив Реймонд, — але ж він не дістав удар кинджалом у груди, чи не так?

— Звісно, ні, мій любий небоже, — сказала міс Марпл. — Саме про це я вам і кажу. Звичайно, що дістати свій удар бідолашний сер Річард міг лише в один спосіб, але насамперед мені хотілося б знати, що примусило його спіткнутися. Звичайно, це міг бути корінь дерева. Він, певно, дивився на дівчину, у цьому немає нічого дивного, а коли ти біжиш у місячному світлі, то можеш перечепитись об що завгодно.

— Ви сказали, існує лише один спосіб, у який сер Річард міг дістати удар кинджалом у груди, міс Марпл, — сказав священик, із цікавістю дивлячись на неї.

— Це дуже сумно, і мені не хочеться про це навіть думати. Він був правша, чи не так? Оскільки він завдав собі удару в ліве плече, то я думаю, він був правша. Мені завжди так було шкода бідолашного Джека Бейнса. Пам'ятаєте, як під час війни він прострелив собі п'яту після дуже важкої битви під Аррасом? Він розповів мені про це, коли я приходила навідати його в шпиталі, і йому тоді було дуже соромно за свій учинок. Я не думаю, що той сердега, Еліот Гейдон, здобув якісь істотні вигоди за свій підлий злочин.

— Еліот Гейдон? — вигукнув Реймонд. — Ви думаєте, це він зробив?

— Я не бачу нікого іншого, хто б міг це зробити, — сказала міс Марпл, подивившись на свого небожа з лагідним подивом. — Принаймні в тому випадку, коли, як мудро зауважив містер Петерік, ми розглядатимемо лише факти і знехтуємо всю ту ідольську атмосферу поганських богинь, яка, мушу зізнатися, мені дуже не до вподоби. Він підбіг до нього перший і перекинув його на спину, і, безперечно, щоб так зробити, він мусив відвернутися від них, а будучи вдягнений, як ватаг розбійників, він, безперечно, мав за поясом якусь зброю, найімовірніше ніж або кинджал. Я пам'ятаю, як танцювала з чоловіком, що був одягнений розбійником, коли була молодою. Він мав за поясом п'ять ножів і кинджалів різного виду, і ви не можете собі уявити, як це незручно для дівчини, що була його партнеркою у танці.

Усі погляди обернулися до доктора Пендера.

— Я довідався про те, що там насправді сталося, через п'ять років після трагедії, — сказав він. — Правда надійшла у вигляді листа, якого мені надіслав Еліот Гейдон. Як він написав, йому завжди здавалося, що я підозрюю його. То була, як він мені пояснив, раптова спокуса. Він дуже любив Даяну Ешлі, але був лише бідним адвокатом-баристером, що ніяк не міг вибитися зі злиднів. Йому здавалося, коли він усуне зі своєї дороги Річарда й успадкує його титул і маєтності, то перед ним відкриються чудові перспективи. Кинджал випав у нього з-за пояса, коли він опустився навколішки біля кузена, і перш ніж він устиг про щось подумати, устромив його кузену в груди й знову почепив на свій пояс. Згодом він ударив тим же таки кинджалом самого себе, щоб відвернути підозру. Він написав мені напередодні свого від'їзду з експедицією, яка вирушала до Південного полюса, на той випадок — так він мені писав, — якщо ніколи звідти не повернеться. Не думаю, що він мав намір повернутися звідти і, як цілком слушно припустила міс Марпл, він не здобув зі свого злочину ніякої вигоди. "Ці п'ять останніх років, — писав мені він, — я прожив у пеклі. Сподіваюся померти з честю й цим бодай трохи спокутувати свою провину".

Запала мовчанка.

— І він справді помер із честю, — сказав сер Генрі. — Ви змінили імена й прізвища у своїй історії, докторе Пендер, але, гадаю, я впізнав чоловіка, про якого ви розповіли.

— Як я вам уже сказав, — провадив старий священик, — не думаю, що це пояснення цілком відповідає фактам, свідком яких мені випало бути. Я досі думаю, що в тому гаю відчувався вплив якоїсь поганої сили, і саме вона спрямовувала дії Еліота Гейдона. І навіть сьогодні я не можу без тремтіння згадувати про поганську святиню Астарти.

Розділ третій

ЗЛИВКИ ЗОЛОТА

— Я не певен, що історія, яку збираюся вам розповісти, цілком відповідає умовам нашої гри, — почав Реймонд Вест, — бо не знаю відповіді на ту загадку, яку вона перед нами поставить. Проте самі факти були такими цікавими й дивними, що мені хотілося б запропонувати її вам як проблему. І можливо, нам разом удасться знайти якесь її логічно обґрунтоване розв'язання.

Ці події сталися два роки тому, коли я поїхав провести перші дні після Трійці з чоловіком на ім'я Джон Ньюмен до Корнуолу.

— До Корнуолу? — перепитала Джойс Лампрієр з очевидним подивом у голосі.

— Атож. А в чому річ?

— Та ні в чому. Але це мені здалося трохи дивним. Історія, що її збиралась вам розповісти я, також трапилась у Корнуолі — у маленькому рибальському селищі під назвою Пацюча Нора. Невже й ваша сталася там?

— Ні, моя відбулась у селі, яке називається Полперан. Воно розташоване на західному березі Корнуолу; це дике й скелясте місце. Із Джоном Ньюменом мене познайомили за кілька тижнів перед тим, і я знайшов у ньому надзвичайно цікавого товариша. Чоловік розумний і забезпечений незалежними засобами до існування, він був також обдарований романтичною уявою. У результаті одного зі своїх останніх захоплень він винайняв будинок, що мав назву Пол-Гаус. Він був великим знавцем єлизаветинської доби й не раз описував мені в яскравих і мальовничих образах розгром іспанської непереможної Армади. Розповідав про це з таким ентузіазмом, що хотілося повірити: він був безпосереднім свідком тієї знаменитої морської битви. Чи є якась частка істини в уявленнях про реінкарнацію? Хотілось би знати — і дуже хотілось би.

— Ти такий романтичний, мій любий Реймонде, — сказала міс Марпл, подивившись на нього з поблажливою приязністю в очах.

— Романтичним мене аж ніяк не назвеш, — відповів Реймонд із легким роздратуванням у голосі. — Але той чоловік, Ньюмен, був напхом-напханий цією романтикою, і він зацікавив мене як дивовижний пережиток минулого. Нібито один із кораблів, що входили до складу Армади і на яких були великі скарби, — переважно золото, вивезене з іспанських колоній, — зазнав аварії біля корнуольського узбережжя на знаменитих і дуже небезпечних підводних Зміїних скелях. Як розповів мені Ньюмен, протягом кількох років здійснювалися спроби знайти затонулий корабель і підняти з дна морського його скарб. Мені не раз доводилося чути такі історії, хоча кількість міфічних затонулих кораблів зі скарбами набагато перевищує кількість справжніх. Було створено спеціальну компанію, але вона збанкрутувала, і Ньюменові пощастило за безцінь купити права — чи як там це називається — на пошуки того корабля та його скарбів. Він був сповнений ентузіазму. Якщо вірити йому, то успіх у знайденні корабля та його скарбів залежав тільки від правильного застосування останніх досягнень науки та найсучаснішої апаратури. Золото було там, на дні моря, і він не мав жодного сумніву, що його можна звідти підняти.

Слухаючи його, я думав про те, як дуже часто буває, що багатий чоловік — такий, як Ньюмен, — досягає успіху в таких задумах, майже не докладаючи для цього зусиль, а проте реальна вартість знахідки мало його цікавить. Мушу зізнатися, його ентузіазм заразив і мене. У своїй уяві я бачив, як пливуть понад нашим узбережжям іспанські ґалеони, як налітає шторм і розбиває їх на чорних скелях, як вони розколюються там і йдуть на дно. Саме слово "ґалеон" звучало для мене романтично й загадково. Не тільки англійський школяр, а й дорослий англієць, не можуть не затремтіти від хвилювання, почувши слова "іспанське золото". Крім того, я в той час працював над романом, деякі сцени з якого відбувалися в шістнадцятому сторіччі, і побачив перспективу здобути від чоловіка, котрий запросив мене в гості, надзвичайно цінні для мене знання з місцевої екзотики.

Того ранку в п'ятницю я виїхав із Паддінґтона в піднесеному настрої, наперед утішаючись своєю мандрівкою. Вагон був порожній, крім одного пасажира, що сидів у протилежному кутку й дивився на мене. То був високий чоловік із військовою виправкою, і я не міг позбутися відчуття, що вже десь бачив його раніше. Я марно сушив собі над цим голову протягом певного часу; але зрештою таки пригадав. Моїм попутником був інспектор Бедворт, і я зустрічався з ним тоді, коли писав низку статей про справу зі зникненням Еверсона.

Я нагадав йому про себе, і ми досить швидко розговорилися. Коли я сказав йому, що їду до Полперана, він відповів мені, що це якийсь дивний збіг, бо він також прямує до того села. Я не хотів видатися надто цікавим, а тому виявив обережність і не став розпитувати, які справи його туди покликали. Натомість став розповідати про свій власний інтерес до того місця та згадав про затонулий іспанський ґалеон. На мій превеликий подив, інспектор, схоже, знав про цю історію геть усе.

"Той корабель називався "Хуан Фернандес", — сказав він. — Ваш друг буде не першим із тих, хто розлучився з великими грішми, сподіваючись добути гроші з дна морського. Це романтична легенда".

"І мабуть, уся ця історія — чистий міф, — сказав я. — Жоден корабель узагалі там ніколи не затонув".

"О ні, корабель там затонув справді, — сказав інспектор, — причому він пішов на дно не сам-один, а у великому товаристві інших. Ви здивувалися б, якби знали, як багато кораблетрощ відбувається на тій ділянці узбережжя. Власне кажучи, саме тому я туди й прямую. Бо саме там півроку тому затонув "Отранто"."

"Пригадую, я щось про це читав, — сказав я. — Ніхто там не загинув, я сподіваюся?"

"Ні, там ніхто не загинув, — сказав інспектор. — Але дещо все-таки там пропало. Про це мало кому відомо, але "Отранто" перевозив золоті зливки."

"Справді?" — спитав я, вельми зацікавлений.

"У таких випадках ми посилаємо водолазів, щоб вони підняли з дна те, що становить особливу цінність, але тут… золото зникло, містере Вест".

"Зникло! — вигукнув я, витріщившись на нього. — Але як могло воно зникнути?"

"У цьому вся проблема, — промовив інспектор. — Скелі пробили велику дірку в корабельному сейфі. Водолазам було неважко туди дістатись, але вони знайшли сейф порожнім. Питання в тому, коли золото було вкрадене — до кораблетрощі чи після неї? Чи було воно взагалі в сейфі?"

"Дуже дивна історія", — зауважив я.

"Це надзвичайно дивна історія, коли взяти до уваги, що це таке — зливок золота. Це не намисто з діамантів, що його ви можете покласти собі в кишеню. Коли подумаєш про те, який він громіздкий і який важкий, то вся історія з крадіжкою здається абсолютно неможливою. Схоже, золото поцупили ще до того, як корабель відплив; але якщо ні, то воно було вкрадене вже під водою, десь протягом останніх шести місяців — і я їду туди саме для того, щоб розслідувати цю справу".

Я побачив Ньюмена на пероні станції — він прийшов мене зустрічати. Він вибачився, що без свого автомобіля — відіслав його до міста Труро на ремонт. Тому був змушений зустріти мене на вантажівці, яку взяв зі свого маєтку.

Я вмостився поруч із ним, і ми поїхали, обережно петляючи вузькими вуличками рибальського селища. Ми піднялися на досить крутий схил, проїхали невеличку відстань по звивистому провулку й між двома гранітними колонами в'їхали у ворота садиби Пол-Гаус.

Будинок був просто чарівний: споруджений на вершині високої скелі, з чудовим видом на море. До збудованої ще триста або чотириста років тому частини було додане сучасне крило. З боку суходолу до будинку прилягала ділянка поля площею близько семи-восьми акрів.[2]

"Ласкаво просимо до Пол-Гаусу, — сказав Ньюмен. — І до знаку Золотого Ґалеона".

І показав мені на передні двері, на яких висіла майстерна репродукція іспанського ґалеона під усіма напнутими вітрилами.

Мій перший вечір був надзвичайно приємним і пізнавальним. Чоловік, котрий запросив мене в гості, показав мені давні рукописи, що мали стосунок до "Хуана Фернандеса". Він розгорнув переді мною морські карти й пунктирними лініями зробив на них деякі позначки, а потім показав креслення підводного апарата, які, мушу зізнатися, неабияк містифікували й спантеличили мене.

Я розповів йому про свою зустріч з інспектором Бедвортом, і моя розповідь надзвичайно його зацікавила.

"На цьому узбережжі живе чимало дивних людей, — сказав він замислено. — Контрабанда й кораблетрощі в їхній крові. Коли якийсь корабель іде на дно неподалік від їхнього узбережжя, вони просто неспроможні дивитися на нього по-іншому, ніж як на законне джерело грабунку, з якого можна поповнити свої кишені. Тут є один чоловік, із яким я хотів би вас познайомити. Досить цікавий раритет із минулого".

Світанок наступного дня був ясним і прозорим. Ми з Ньюменом пішли до Полперана, і там він познайомив мене зі своїм водолазом, чоловіком на прізвище Гіґінс. То був індивід із дерев'яним обличчям, дуже мовчазний, котрий докинув до нашої розмови лише кілька односкладових слів. Після короткої дискусії, що відбулася між ними на суто технічні теми, ми пішли до "Трьох Якорів". Кухоль пива зробив трохи балакучішим неоціненного фахівця.

"Детективний джентльмен із Лондона вшанував нас своїм візитом, — пробурчав він. — Кажуть, ніби корабель, який затонув минулого листопада, мав на борту величезну кількість золота. Що ж, то був не перший корабель, що пішов тут на дно, і він не буде останнім".

"Ми чули про це, чули, — долучився до розмови власник "Трьох Якорів". — І ти правду сказав, Біле Гіґінс".

"Ще б пак, містере Келвін", — відказав Гіґінс.

Я з цікавістю подивився на шинкаря. То був чоловік із дуже прикметною зовнішністю: темноволосий і смаглявий, із дивовижно широкими плечима. Очі в нього були налиті кров'ю, і він мав напрочуд дивну здатність уникати будь-чийого погляду. Я здогадався, що це той самий чоловік, про якого розповідав мені Ньюмен, назвавши його цікавим раритетом із минулого.

"Ми не хочемо бачити чужинців на цьому узбережжі", — сказав він досить брутальним тоном.

"Ти маєш на увазі поліцію?" — усміхаючись, запитав Ньюмен.

"Я маю на увазі поліцію — та решту, — відказав Келвін із очевидним натяком у голосі. — Не забувайте про це, містере".

"А знаєте, Ньюмене, я сприйняв його слова як очевидну погрозу", — сказав я, коли ми підіймалися вгору схилом, повертаючись додому.

Мій новий друг засміявся:

"Дурниці! Я не роблю людям, які тут живуть, нічого поганого".

Я похитав із сумнівом головою. У Келвіні було щось зловісне й нецивілізоване. Я відчував, що його розум може вирушити в несподіваному й незбагненному напрямку.

Думаю, відчуття тривоги опанувало мене саме від тієї хвилини. Свою першу ніч тут я проспав досить добре, але другої ночі мій сон був неспокійним і раз у раз уривався. Світанок наступного недільного дня був темний і похмурий, із захмареним небом і погрозливим передчуттям грому в повітрі. Я ніколи не вмів приховувати власних почуттів, і Ньюмен зауважив переміну, що відбулася в мені.

"Що з вами діється, Весте? Ви сьогодні нагадуєте клубок нервів".

"Не знаю, що зі мною діється, — щиро зізнався я, — але мене охопили жахливі передчуття якогось невідворотного лиха".

"Це від погоди".

"Атож, можливо".

Я нічого більше не сказав. Пополудні ми вийшли в море на моторному човні Ньюмена, але полив такий рясний дощ, що ми були раді повернутися на берег і перевдягтися в сухе.

А ввечері моя тривога тільки посилилась. За стінами будинку завивав і гуркотів шторм. Десь на десяту годину буря нарешті вгамувалася. Ньюмен визирнув із вікна.

"Небо прояснюється, — сказав він. — Я не здивуюся, якщо через півгодини настане бездоганно чудова ніч. Якщо так, то я піду прогуляюся".

Я позіхнув.

"Мені страшенно хочеться спати, — сказав я. — Минулої ночі я майже не спав. Гадаю, що сьогодні я порину в сон дуже рано".

Так я і зробив. Попередньої ночі я спав мало. Цієї ночі мій сон був безпробудним. Безпробудним, та аж ніяк не спокійним. Мене досі гнітило жахливе передчуття лиха. На зміну одному моторошному сновидінню приходило інше. Мені снилися бездонні провалля, поміж якими я блукав, знаючи, що кожен необережний крок загрожує мені смертю. Коли я прокинувся, то побачив, що стрілка мого годинника вказує на восьму ранку. Голова мені розколювалася від болю, і жах нічних кошмарів досі тиснув на мене.

Моя тривога була такою сильною, що коли я підійшов до вікна й підтягнув його вгору, то відсахнувся назад із новим відчуттям жаху, бо першим, кого я побачив — або думав, що побачив, — був чоловік, котрий копав яму для могили.

Мені знадобилася ціла хвилина чи навіть дві, щоб цілком опанувати себе; і тоді я зрозумів, що гробокопач був садівником Ньюмена, а "могила" призначалася для того, щоб прийняти в себе три саджанці трояндових дерев, що вони лежали на траві, чекаючи тієї хвилини, коли будуть висаджені в ґрунт, а їхнє коріння — присипане землею.

Садівник підняв голову, побачив мене й доторкнувся пальцями до капелюха.

"Доброго ранку, сер. Чудова сьогодні погода, сер".

"Авжеж, чудова", — сказав я без переконливості в голосі, досі неспроможний струсити з себе тягар, який пригнітив мій дух.

Проте, як слушно зауважив садівник, ранок і справді був чудовий. Сонце сяяло, і небо було забарвлене у світло-голубий колір, що обіцяв гарну погоду на цілий день. Я пішов снідати, насвистуючи якусь мелодію. Ньюмен не тримав у домі служниць. Дві його вже немолоді сестри, які жили на фермі неподалік, щоранку приходили, щоб задовольнити його невибагливі потреби. Одна з них саме ставила на стіл кавник, коли я ввійшов до кімнати.

"Доброго ранку, Елізабет, — сказав я. — Містер Ньюмен іще не прийшов снідати?"

"Він, мабуть, дуже рано вийшов із дому, сер, — відповіла вона. — Його не було вдома, коли ми прийшли".

Відчуття тривоги знов опанувало мене. Два попередні ранки Ньюмен дещо запізнювався до сніданку, і в мене не було жодних підстав уважати його ранньою пташкою. Стривожений своїми передчуттями, я побіг до його спальні. Вона була порожня, більше того, було очевидно, що в його ліжку ніхто цієї ночі не спав. Побіжний огляд його кімнати підказав мені ще дві речі. Якщо Ньюмен вийшов на прогулянку, то він, певно, зробив це у своєму вечірньому одязі, бо його в спальні не було.

Тепер я був переконаний, що моє передчуття лиха мене не ошукувало. Ньюмен вийшов — адже він мені вчора про це сказав — на вечірню прогулянку. Але з якоїсь невідомої причини досі не повернувся. Чому? З ним стався якийсь нещасливий випадок? Упав зі скелі? Треба було негайно організувати пошуки.

Через кілька годин я зібрав велику компанію помічників, і разом ми обстежили в усіх напрямках скелястий берег та розсипи каміння під скелями. Але від Ньюмена ніде не було жодного знаку.

Зрештою, охоплений відчаєм, я знайшов інспектора Бедворта. Його обличчя враз споважніло.

"Схоже, тут не обійшлося без якогось насильства, — сказав він. — Тут живе чимало суб'єктів із вельми сумнівними поглядами на мораль. Ви зустрічали такого собі Келвіна, власника шинку "Три якорі"?"

Я відповів, що бачив його.

"А ви знаєте, що він вийшов із в'язниці лише чотири роки тому? Фізичне насильство та образа діями".

"Це мене не дивує", — відповів я.

"У цій околиці, схоже, панує загальна опінія, що ваш друг надто полюбляє встромляти свого носа в ті справи, які його не стосуються. Сподіваюся, до найгіршого не дійшло".

Пошуки відновилися з подвоєною енергією. І лише пізно пополудні наші зусилля були нарешті винагороджені. Ми знайшли Ньюмена в глибокій канаві на розі його власних володінь. Руки й ноги йому були зв'язані міцною мотузкою, а рот надійно заткнутий носовичком, щоб зробити його неспроможним подати голос.

Він був дуже виснажений і терпів великий біль, проте після того як йому добре розтерли зап'ястки та щиколотки й дали зробити добрячий ковток віскі з баклаги, він зміг розповісти про те, що з ним сталося.

Коли небо зовсім прояснилося, він вийшов на прогулянку— було десь близько одинадцятої вечора. Він пішов понад скелями, і ноги принесли його до місця, що його всі знали під назвою затоки Контрабандистів, що, мабуть, пояснювалося великою кількістю розташованих тут печер. Там він помітив людей, які щось вивантажували з невеличкого човна, і спустився вниз до моря — глянути, що там робиться. Клунки, які вони діставали з човна, схоже, були дуже важкі, і вони переносили їх до однієї з найдальших печер.

Ньюменові навіть на думку не спало, що тут може відбуватися щось незаконне, а проте він був заінтригований і підійшов до них якомога ближче, намагаючись залишатися непоміченим. Несподівано пролунав крик тривоги, і двоє могутніх чоловіків, у яких він відразу впізнав людей моря, накинулися на нього й оглушили до непритомності. Коли він згодом прийшов до тями, то виявив, що лежить у кузові якоїсь машини, котра, наскільки він міг здогадатися, підстрибуючи на вибоях, бралася вгору покрученим провулком, що вів від узбережжя до села. Він вельми здивувався, коли вантажівка в'їхала у ворота його власної садиби. Там після тривалого перешіптування чоловіки витягли його з кузова й укинули в канаву, у такому місці, де її глибина була достатньою, щоб його не могли там знайти протягом певного часу. Потім вантажівка від'їхала, і, як він гадає, з території його садиби через інші ворота, які були на чверть милі ближче до села. Він не міг точно описати своїх нападників, крім того, що вони були, безперечно, людьми моря, а судячи з їхньої мови, — корнуольцями.

Інспектор Бедворт виявив велику цікавість до розповіді Ньюмена.

"Судячи з усього, саме там вони заховали вкрадене золото! — вигукнув він. — У якийсь спосіб вони змогли підняти його з морського дна й склали в одній із далеких печер. Кожен знає, що ми обшукали всі печери поблизу від затоки Контрабандистів і тепер пішли далі, й очевидно вони вирішили перевезти вночі золото до однієї з тих печер, які були вже обшукані, і навряд чи хтось стане шукати там знову. На жаль, вони мали у своєму розпорядженні щонайменше вісімнадцять годин для того, щоб переправити золото до іншого місця. Якщо вони схопили містера Ньюмена минулої ночі, то я дуже сумніваюся, що ми тепер знайдемо золото там, де воно лежало тоді".

Інспектор поквапився, щоб обшукати те місце. Він знайшов очевидні докази, що зливки золота знаходились там, як вони й припускали, але знову були кудись перевезені, і ніщо не вказувало на місце їхньої останньої схованки.

Один ключ усе-таки був, інспектор сам указав мені на нього наступного ранку.

"Тим провулком машини їздять дуже рідко, — сказав він, — і в одному чи двох місцях нам пощастило виявити дуже чіткі сліди від автомобільних шин. З однієї був вирваний трикутний шматок, і він залишив сліди, які неможливо сплутати ні з чим іншим. Ці сліди ведуть у ворота; то там, то там можна виявити також слабкі ознаки того, що машина виїхала через інші ворота, тож ми маємо дуже мало підстав сумніватися в тому, що це саме та машина, яку ми шукаємо. Але чому вони виїхали через далекі ворота? Це здається мені очевидним доказом того, що вантажівка приїхала із села. А в цьому селі не так багато людей, котрі володіють вантажівками — не більш як двоє чи троє. Келвін, власник шинку "Три Якорі", має у своїй власності вантажівку."

"А яким був колишній фах Келвіна?" — запитав Ньюмен.

"Мені дивно, що ви запитуєте мене про це, містере Ньюмен. У свої молоді роки Келвін був професійним водолазом".

Ньюмен і я подивились один на одного. Окремі деталі головоломки стали складатися докупи, шматочок за шматочком.

"Ви не впізнали Келвіна серед тих людей, яких бачили на березі?" — спитав інспектор.

Ньюмен похитав головою.

"Боюся, про це я нічого не можу сказати напевне, — із жалем відповів він. — Я просто не мав часу, аби щось роздивитись".

Інспектор люб'язно дозволив мені супроводжувати його до "Трьох Якорів". Гараж був у кінці бічного провулка. Великі двері були зачинені, але звернувши на стежку, яка його огинала, ми знайшли невеличкі двері, що виявились відчиненими. Побіжний огляд шин цілком задовольнив інспектора.

"Тепер він наш, клянуся Юпітером! — вигукнув він. — Ось та трикутна виїмка завбільшки з мою долоню в задньому лівому колесі. Тепер, містере Келвіне, не думаю, щоб у вас вистачило клепки виплутатися з цього!"

Реймонд Вест урвав свою мову.

— Оце й усе? — сказала Джойс. — Поки що я не бачу тут проблеми, яку нам треба було б розв'язувати — хіба що вони ніколи так і не знайшли золота.

— Вони й справді ніколи не знайшли золота, — сказав Реймонд. — І також не змогли приперти до стіни Келвіна. Схоже, він був надто розумний для них, але я досі не можу збагнути, як йому це вдалося. Його справді заарештували, поклавши в основу звинувачення проти нього слід від автомобільної шини. Але одна несподівана деталь зруйнувала всю справу. Якраз навпроти великих дверей гаража був котедж, що його винайняла на літо одна художниця.

— Просто лихо з цими художницями! — зі сміхом вигукнула Джойс.

— І справді, як ви зауважили цілком слушно, просто лихо з цими художницями. Та з них, про яку я розповідаю, хворіла протягом кількох тижнів, і, як наслідок, дві медсестри з лікарні приходили доглядати її. Медсестра, котра чергувала біля хворої в ту ніч, підтягла своє крісло до вікна, штори на якому були підняті. Вона заявила, що вантажівка ніяк би не могла залишити гараж перед її вікном без того, щоб вона її не побачила, і вона заприсяглася, що тієї ночі машина з гаража не виїздила.

— He думаю, що це створює якусь проблему, — сказала Джойс. — Медсестра могла задрімати. Вони завжди сплять на чергуванні.

— Таке справді… е… е… трапляється, — розважливо докинув містер Петерік, — але здається мені, що ми приймаємо факти без достатньої перевірки. Перш ніж прийняти свідчення від тієї медсестри, ми повинні були б дуже пильно перевірити, чи можна їй довіряти. Алібі, що встановлюється з такою підозрілою поквапністю, може викликати слушні сумніви в його юридичній обґрунтованості.

— Але художниця також дала свої свідчення, — повідомив Реймонд. — Вона заявила, що почувала себе дуже зле і майже не спала тієї ночі й що вона, безперечно, почула б гуркіт вантажівки, адже це був би незвичний звук посеред дуже тихої ночі, яка настала після шторму.

— Гм…м, — сказав священик, — це й справді вельми істотний додатковий факт. А щодо самого Келвіна, чи було в нього якесь алібі?

— Він заявив, що був удома й ліг спати ще о десятій вечора, але не може назвати свідків, котрі підтвердили б його слова.

— Медсестра заснула, — сказала Джойс, — і її пацієнтка теж. Хворим людям завжди здається, що вони не спали жодної хвилини вночі.

Реймонд Вест запитливо глянув на доктора Пендера.

— Знаєте, мені дуже шкода того чоловіка, Келвіна. Це вельми нагадує мені випадок, відомий під назвою "Досить дати собаці погане ім'я". Келвін сидів у в'язниці. Але ж крім позначки на шині, яку й справді треба визнати дуже важливим фактом, що навряд чи може свідчити про простий збіг, проти нього не було нічого серйозного — тільки нещасливе минуле.

— А що скажете ви, сер Генрі?

Сер Генрі похитав головою.

— Річ у тому, — сказав він, — що я трохи знаю про обставини розслідування тієї справи. Тому мені не випадає висловлювати свої припущення.

— Тоді слово надається вам, тітонько Джейн. Ви маєте щось нам сказати?

— Зачекай-но хвилинку, любий, — сказала міс Марпл. — Боюсь, я неправильно полічила. Дві виворітні, дві лицьові, одну пропустила, дві виворітні — так, усе начебто гаразд. Що ти сказав, мій любий?

— Якою буде ваша думка?

— Тобі не сподобається моя думка, любий. Молодим людям вона рідко подобається. Ліпше промовчати.

— Не кажіть нісенітниць, тітко Джейн. Ну ж бо, викладайте свою опінію.

— То я ось що тобі скажу, любий Реймонде, — промовила міс Марпл, відклавши плетиво вбік і подивившись через усю кімнату на свого племінника. — Тобі варто бути обережнішим у виборі друзів. Ти такий довірливий, мій любий небоже, тебе так легко ошукати. Мабуть, причина в тому, що ти письменник і наділений надто багатою уявою. Повірити в історію з іспанським ґалеоном! Якби ти був старший і мав більше життєвого досвіду, то насторожився б відразу. Повірити чоловікові, з яким знайомий лише кілька тижнів!

Сер Генрі несподівано гучно зареготав і ляснув долонею себе по коліну.

— Так вам і треба, Реймонде, — сказав він. — Міс Марпл, ви просто чудова. Ваш друг Ньюмен, мій хлопче, має інше прізвище — кілька різних прізвищ насправді. У даний момент він перебуває не в Корнуолі, а в Девонширі — на Дартмурі, якщо бути точним, — і сидить там у Принстаунській в'язниці. Щоправда, ми спіймали його не на вкрадених зливках золота, а на зламі сейфа в одному з лондонських банків. Після цього ми перевірили його послужний список і знайшли чималу частку того золота, що було закопане в його саду у садибі Пол-Гаус. Його задум був майже бездоганний. На всьому корнуольському узбережжі розповідають історії про затонулі ґалеони, навантажені золотом. Це пояснювало, навіщо йому знадобився водолаз, а згодом мало стати поясненням того, звідки в нього з'явилося золото. Але треба було знайти цапа-відбувайла, і Келвін виявився ідеальним кандидатом на цю роль. Ньюмен зіграв свою невеличку комедію дуже добре, а нашого друга Реймонда, з його славою відомого письменника, використав у ролі важливого свідка.

— А позначка на шині? — заперечила Джойс.

— О, я тут відразу все зрозуміла, люба, хоча нічогісінько не знаю про автомобілі, — сказала міс Марпл. — Люди міняють колеса, я не раз бачила, як вони це роблять, і, звичайно ж, для них не становило труднощів зняти колесо з вантажівки Келвіна, винести його через невеличкі двері на стежку й приладнати на вантажівку містера Ньюмена, потім із одних воріт виїхати цією вантажівкою на берег моря, навантажити її золотом і повернутися на територію садиби через інші ворота, після чого вони, звичайно, віднесли колесо назад і знову приладнали його до вантажівки містера Келвіна, тоді як, думаю, хтось інший із них зв'язав містера Ньюмена й залишив його лежати в канаві. Лежати там було йому вкрай незручно, і знайшли його, мабуть, значно пізніше, ніж він сподівався. Думаю, його зв'язав і вкинув до канави саме той чоловік, який назвався його садівником.

— А чому ви кажете "назвався", тітонько Джейн? — із цікавістю запитав Реймонд.

— Але ж він ніяк не міг бути справжнім садівником, чи не так? — сказала міс Марпл. — Садівники не працюють у понеділок після Трійці. Усі про це знають.

Вона усміхнулась і згорнула своє плетиво.

— Саме цей невеличкий факт і вивів мене на правильний слід, — сказала вона й подивилася через кімнату на Реймонда. — Коли ти станеш домовласником, любий, і матимеш власний сад, то знатимеш про ці невеличкі речі.

Розділ четвертий

КРОВ НА БРУКІВЦІ

— Це може видатися дивним, — сказала Джойс Лампрієр, — але мені не дуже хочеться розповідати вам свою історію. Та пригода трапилася зі мною досить давно — п'ять років тому, якщо сказати точніше, — але відтоді вона переслідує мене в усіх моїх мареннях. Вона ніби складається з двох частин: суто зовнішньої — усміхненої та світлої, і внутрішньої — прихованої й бридкої. І дивна річ, але той ескіз, що його я тоді намалювала, позначений такою самою атмосферою. Коли ви дивитеся на нього вперше, ви бачите перед собою лише грубу замальовку невеличкої та крутої корнуолської вулички, осяяної сонячним світлом. Та коли ви дивитесь на нього довго, щось зловісне заповзає в цю осяйну картину. Я ніколи не намагалася її продати, проте й не дивлюся на неї. Ескіз живе в кутку моєї майстерні, повернутий лицем до стіни.

Те місце має назву Пацюча Нора. Це химерне невеличке корнуольське рибальське село, дуже мальовниче — занадто мальовниче, мабуть. Либонь, воно надміру позначене атмосферою "Старого корнуолського шинку". Там є крамниці, в яких коротко підстрижені дівчата в смокінґах малюють на пергаменті епіграфи й гасла, прикрашаючи їх витонченим орнаментом та мініатюрами. Воно гарне й ексцентричне, але в його ексцентричності відчувається щось ніби боязке та сором'язливе.

— Чи ж я не знаю, — сказав Реймонд Вест із гірким смутком у голосі. — Від любителів екзотики там нема порятунку. Хоч би якими крутими й не були стежки та вулички, що ведуть до мальовничого села, воно не може почувати себе в безпеці.

Джойс кивнула головою.

— Атож, дістатися до Пацючої Нори можна тільки дуже вузькими стежками, які до того ж круті, майже прямовисні, наче стіни будинків. Але перейду до своєї історії. Я приїхала до Корнуолу на два тижні, малювати ескізи. У Пацючій Норі є старий готель, що називається "Герб Полгарвіта". Розповідають, ніби то єдина будівля, що залишилася стояти від тих часів, коли іспанці обстрілювали берег своїми артилерійськими снарядами в тисяча п'ятисотому з чимось році.

— Якими артилерійськими снарядами? — сердито ввірвав її Реймонд Вест. — Дотримуйся історичної точності, Джойс.

— Усе одно, чим вони тоді стріляли, але вони вивантажили свої гармати з кораблів, поставили їх уздовж узбережжя й обстрілювали з них прибережні села та будинки, поки все там не зруйнували. Але не в цьому, зрештою, суть. Той готель — це прегарна стародавня будівля з ґанком, котрий підтримується чотирма стовпами-колонами. Я знайшла дуже зручне місце на крутосхилі й уже налаштувалася малювати, коли з'явився автомобіль, що сповзав, петляючи, вниз із вершини пагорба. Звичайно ж, подумала я, він зупиниться біля готелю, саме там, де зовсім мені не потрібний. З автомобіля вийшли двоє — чоловік і жінка, але я не звернула на них уваги. Вона була в бузковій лляній сукні з ліловим капелюшком на голові.

Потім чоловік знову сів за кермо й, на моє превелике полегшення, відігнав автомобіль униз до набережної, залишивши його там. Він сягнистою ходою пройшов повз мене, повертаючись до готелю. Саме цієї миті з'явився новий паскудний автомобіль, який, петляючи, став спускатися вниз, а потім із нього вийшла жінка, одягнена в сукню з найяскравішого чинцу, що його мені будь-коли доводилося бачити, з малюнком яскраво-червоних пуансетій (гадаю, то були саме вони), а її голову накривав один із тих тубільних солом'яних капелюхів — вони називають їх кубинськими, чи не так? — котрий був також дуже яскравого червоного кольору.

Та жінка не стала зупинятися біля цього готелю, а повела автівку вниз по вулиці до наступного. Потім вийшла з машини, й у чоловіка, що приїхав у першому авті, вихопився здивований вигук: "Керол, невже це ти? Яка чудова несподіванка! Хто б міг сподіватися, що я зустріну тебе в такому глухому закутку! Скільки років минуло! Тут зі мною Марджері — моя дружина. Я хочу, щоб ви познайомились".

Вони рушили разом угору по вулиці до готелю, і я побачила, як інша жінка вийшла з його дверей і пішла їм назустріч. Я лише на коротку мить побачила зблизька жінку на ім'я Керол, коли вони проходили повз мене, і встигла помітити лише біле, густо напудрене підборіддя та яскраво червоні губи, і запитала себе — я лише запитала себе, — чи буде Марджері так уже рада познайомитися з нею. Я не бачила Марджері з близької відстані, але здалеку вона здалася мені вдягненою без будь-якого смаку, а також надміру манірною та добропорядною.

Звичайно ж, мені не було до них ніякого діла, але вам доводиться іноді бачити напрочуд химерні зблиски чужого життя, і ви не можете перешкодити собі робити всілякі припущення щодо незнайомих вам людей. З того місця, де вони всі зупинилися, я могла вловити лише окремі уривки з їхньої розмови, що долинали до мене. Вони розмовляли про купання. Чоловік, якого звали, здається, Деніс, хотів винайняти човен і пройти на веслах понад узбережжям. Десь на відстані однієї милі звідси є знаменита печера, яку варто побачити, сказав він. Керол також хотіла побачити печеру, але запропонувала пройтися гребенем прибережних скель і подивитися на неї згори. Вона сказала, що терпіти не може човнів. Зрештою вони домовилися в такий спосіб: Керол підійде туди по стежці, що в'юниться по вершинах скель і зустрінеться з ними біля печери, а Деніс і Марджері візьмуть човна й допливуть туди морем.

Коли я почула, як вони розмовляють про купання, мені теж захотілося скупатися. Ранок був дуже жаркий, і працювалося мені погано. Крім того, я подумала, що світло сонця пополудні створюватиме набагато привабливіші ефекти. Тому спакувала свої речі й пішла до знайомого невеличкого пляжу. Він був у протилежному напрямку від печери, і я вважала його своїм особистим відкриттям. Я з приємністю там скупалася й пообідала консервованим язиком та двома помідорами, а коли сонце повернуло на вечірній пруг, із великою впевненістю та ентузіазмом повернулася на своє місце, щоб закінчити ескіз.

Здавалось, уся Пацюча Нора поринула в сон. Моє припущення про переваги сонячного світла після полудня виявилося цілком слушним, тіні тепер були набагато виразнішими. "Герб Полгарвіта" був головною деталлю мого ескізу. Скісний сонячний промінь відбивався від землі прямо перед готелем і створював надзвичайно цікавий ефект. Я подумала, що нові мешканці готелю щасливо повернулися зі своєї купальної експедиції, бо два купальники, один ясно-червоний, а другий темно-синій, звисали з балкона, сохнучи на сонці.

Щось у мене вийшло не так в одному місці ескізу, і я схилилася над ним на кілька хвилин, намагаючись виправити. Коли підвела погляд, то побачила чиюсь постать, що притулилася до однієї з колон "Герба Полгарвіта", з'явившись там, здавалося, якимось дивом. Той чоловік мав на собі одяг моряка й цілком міг бути рибалкою. Але в нього була довга чорна борода, і якби мені знадобилася модель для лютого іспанського капітана, я не змогла б уявити собі ліпшої. Тож я з гарячковою поквапністю заходилася малювати, перш ніж він піде геть, хоч його поза була такою, ніби він збирався підпирати стовпи готельного ґанку вічно.

Зрештою, він таки ворухнувся, але, на моє щастя, не раніше, аніж я зробила те, що хотіла. Він підійшов і заговорив до мене. О, як довго він зі мною розмовляв!

"Пацюча Нора, — повідомив він, — колись була дуже привабливим місцем".

Я вже знала, що вона була цікавим місцем, і сказала йому про це, але це мене не врятувало. Мені довелося вислухати всю історію про обстріл села з гармат — тобто про його зруйнування — і про те, як власник готелю "Герб Полгарвіта" став останнім чоловіком серед тих, кого було тут вбито. Про те, як меч іспанського капітана пробив йому груди на порозі дому, як кров бризнула на бруківку і як ніхто не міг її змити впродовж сотні років.

Його розповідь чудово узгоджувалась зі сонливою та млявою атмосферою післяполудневої спеки. Голос у незнайомця був лагідний і чемний, але під ним відчувався якийсь майже моторошний підтекст. Манери в нього були люб'язні, але інтуїція підказувала мені, що ця зовнішня оболонка приховувала жорстоку вдачу. Завдяки йому я зрозуміла інквізицію та все те, що витворяли іспанці, значно ліпше, аніж розуміла це будь-коли раніше.

Упродовж усього того часу, поки він говорив, я не відривалася від малювання, і раптом до мене дійшло, що у своєму збудженні, яке опанувало мене під впливом його розповідей, я намалювала щось таке, чого там не було. На тому білому квадраті бруківки перед самими дверима "Герба Полгарвіта" я намалювала плями крові. Мені здалося надзвичайно дивним, що розум може виробляти такі трюки з рукою, та коли я знову подивилася в бік готелю, то зазнала ще одного потрясіння. Виявляється, моя рука намалювала тільки те, що побачили мої очі, — на освітленій сонцем бруківці справді червоніли плями крові.

Я тупо дивилася на них протягом хвилини чи двох. Потім заплющила очі, сказала собі: "Не будь дурною, там нічого насправді нема", — знову їх розплющила, але плями крові не зникли.

Раптом мене охопило відчуття, що я більше цього не витримаю. Я обірвала невпинний потік слів рибалки.

"Скажіть мені, — промовила я, — у мене не дуже добрий зір. Чи на тому тротуарі справді видно плями крові?"

Він подивився на мене з поблажливою добротою.

"Сьогодні там немає ніяких плям крові, леді. Те, про що я вам розповідаю, відбувалося п'ятсот років тому".

"Атож, — сказала я, — але тепер… на тротуарі…"

Слова застрягли в мене в горлі. Я знала — знала! — він не побачить того, що бачила я. Підвелася й тремтячими руками стала пакувати свої речі. Поки я їх пакувала, молодий чоловік, що приїхав сюди вранці автомобілем, вийшов із дверей готелю. Він подивився вгору й униз по вулиці спантеличеним поглядом. Нагорі його дружина вийшла на балкон і зібрала купальний одяг, який там сушився. Чоловік рушив до машини, але раптом круто обернувся й через дорогу підійшов до рибалки.

"Скажіть-но, чоловіче, — звернувся до нього він. — Ви не знаєте, чи леді, що приїхала на тому іншому автомобілі, вже повернулася?"

"Леді в сукні, розмальованій квітами? Ні, сер, я її не бачив. Вона пішла по скелях до печери сьогодні вранці".

"Я знаю, знаю. Ми всі там купалися, а потім вона нас покинула й пішла додому, і після того я її не бачив. Ходити по навколишніх скелях не дуже небезпечно, чи не так?"

"Це залежить, сер, від того, якою дорогою ви підете. Найбезпечніше буде піти разом із людиною, що знає цю місцевість".

Він явно мав на увазі себе й почав розбалакувати на цю тему, але молодик його безцеремонно обірвав і побіг назад до готелю, гукаючи до жінки, що стояла на балконі: "Ти собі уявляєш, Марджері, Керол досі не повернулася. Дивно, чи не так?"

Я не чула, що відповіла йому Марджері, але її чоловік кричав далі:

"Але ми вже не можемо чекати довше. Нам треба їхати до Пенрітара. Ти готова? Я прижену машину".

Він зробив, як сказав, і незабаром обоє від'їхали. Тим часом я навмисне накручувала себе, щоб довести самій собі, якими безглуздими були мої фантазії. Коли автомобіль від'їхав, я підійшла до готелю й пильно оглянула бруківку. Звичайно ж, ніяких плям крові там не було. Ні, це видіння весь той час, коли маячило перед моїми очима, було лише результатом моєї спотвореної уяви. І саме тому воно навіювало мені ще більший жах. І раптом, коли я стояла там, геть ошелешена, почувся голос рибалки: "Вам привиділися там плями крові, чи не так, леді?" Він дивився на мене з цікавістю.

Я кивнула.

"Це дуже цікаво, дуже цікаво. У нас тут існує один забобон, леді. Якщо хтось побачить ці плями крові…"

Він зробив паузу.

"Ну, то й що?"

Він провадив своїм лагідним голосом, корнуольським за інтонацією, але неусвідомлено бездоганним та позначеним характеристиками доброго виховання, цілком вільним від корнуольських зворотів мови: "У нас кажуть, леді, коли побачити тут плями крові, то в найближчі двадцять чотири години хтось помре".

"Який жах! Від цього видіння та від ваших слів у мене аж мороз пішов".

Він продовжив повчальним тоном: "У нашій церкві, леді, є дуже цікава табличка, де написано про смерть…"

"Ні, дякую", — сказала я рішучим голосом, крутнулася на підборах і пішла вгору по вулиці до котеджу, в якому я винайняла собі житло.

Коли я вже туди підійшла, то побачила жінку на ім'я Керол, котра поверталася зі своєї прогулянки, ідучи по стежці, що петляла по гребеню скель. Вона дуже поспішала. На сірому тлі скель вона здавалася якоюсь отруйною червоною квіткою. Її капелюх мав колір крові…

Я здригнулась. І справді, кров весь час була в мене на думці.

Згодом я почула гуркотіння її автомобіля. Я запитала себе, чи й вона подалася до Пенрітара; але вона звернула ліворуч, у протилежному напрямку. Я спостерігала, як автомобіль вибрався на вершину пагорба й зник, і, можна сказати, зітхнула з полегкістю. Пацюча Нора знову почала здаватися мені сонним і тихим закутком.

— Якщо це все, — сказав Реймонд Вест, коли Джойс замовкла, — то я відразу оголошую свій вердикт. Нестравність шлунка призводить до того, що після їжі перед очима починають мерехтіти всілякі цятки.

— Ні, це ще не все, — відповіла Джойс. — Ви повинні вислухати й продовження. Я прочитала його в газеті через два дні під заголовком "Нещасливий випадок під час купання". Там розповідалося про те, як місіс Дейкер, дружина капітана Деніса Дейкера, трагічно втопилася в Лендір-Коув, трохи далі на цьому самому узбережжі. Вона та її чоловік зупинилися в тамтешньому готелі й повідомили про своє бажання скупатись, але знявся холодний вітер. Капітан Дейкер сказав, що купатися буде холодно, тож він і ще декілька постояльців готелю пішли грати в гольф на полі, що було неподалік. Проте місіс Дейкер заявила, що їй зовсім не холодно, і пішла сама-одна до затоки. Коли вона не повернулася, чоловік занепокоївся й разом зі своїми друзями спустився до пляжу. Вони знайшли її одяг складеним біля скелі, але жодного сліду від бідолашної жінки ніде не було. Тіло відшукали аж через тиждень, коли хвилі винесли його на берег в іншому місці узбережжя. На її голові був слід від сильного удару, якого було завдано перед смертю, й дійшли висновку, що вона, певно, пірнала в море й ударилася головою об скелю. Згідно з моїми розрахунками, вона померла якраз через двадцять чотири години після того, як я побачила плями крові.

— Я протестую, — сказав сер Генрі. — Це не проблема — це історія про привидів. Міс Лампрієр, певно, медіум.

Містер Петерік, за своїм звичаєм, кахикнув.

— Мене бентежить тут одна деталь, — сказав він. — Отой удар по голові. Отже, нам не слід виключати можливість убивства. Але я не бачу жодних фактів, які ми могли б покласти в основу свого розслідування. Галюцинація чи видіння міс Лампрієр, звичайно, становлять певний інтерес, але я не зовсім ясно розумію, яку саме проблему вона хоче перед нами поставити.

— Нестравлення шлунка та збіг подій, — сказав Реймонд, — а крім того, ми не можемо бути певні, що йдеться про тих самих людей. Тим більше, прокляття, чи що воно там було, може мати стосунок лише до корінних мешканців Пацючої Нори.

— У мене таке відчуття, — сказав сер Генрі, — що зловісний суб'єкт у моряцькому одязі має якийсь стосунок до цієї сумної історії. Але я погоджуюся з містером Петеріком: міс Лампрієр дала нам дуже мало надійних фактів.

Джойс обернулася до доктора Пендера, котрий з усмішкою похитав головою.

— Це надзвичайно цікава історія, — сказав він, — але, боюся, я згоден із сером Генрі та містером Петеріком, що в нас дуже мало фактів, на які ми могли б спертися.

Джойс із цікавістю подивилася на міс Марпл, і та всміхнулася їй у відповідь.

— Я також думаю, що ти трохи несправедлива, моя люба Джойс, — сказала вона. — Безперечно, ми сприймаємо все це зовсім інакше. Тобто ми, будучи жінками, надаємо великої ваги манері вдягатися. Я не вважаю справедливим ставити таку проблему перед чоловіком. Тим більше, що там, певно, ішлося про кілька дуже швидких перевдягань. Але яка підла жінка! І ще підліший чоловік.

Джойс витріщилася на неї.

— Тітонько Джейн, — сказала вона, — тобто міс Марпл, звичайно, мені здається, мені справді здається, ви знаєте істину.

— Річ у тому, моя люба, — сказала міс Марпл, — що для мене було набагато легше розгадати її, сидячи тут спокійно, аніж це було для вас — а тим більше, що, будучи митцем, ви надто гостро сприймаєте атмосферу, хіба ні? Коли ти просто сидиш тут і плетеш, тобі легко бачити факти такими, якими вони є. Навіть найзатятіший злочинець, побачивши на бруківці червоні плями від крапель, що падали з червоного купальника, який сушився вгорі, не подумав би, що перед ним плями крові. Бідолашна моя дівчинко, бідолашна маленька дівчинко!

— Пробачте мені, міс Марпл, — сказав сер Генрі, — але ви повинні знати, що я досі перебуваю в абсолютній темряві. Схоже, ви та міс Лампрієр знаєте, про що говорите, але ми, чоловіки, досі не маємо найменшого уявлення, про що йдеться.

— А зараз я розповім вам кінець тієї історії, — сказала Джойс. — Це сталося через рік. Я була на одному з морських курортів східного узбережжя й малювала ескізи, коли несподівано мене опанувало дивне відчуття, яке навідує людину тоді, коли перед нею відбувається щось таке, що вже колись відбувалося. Я побачила перед собою двох людей, чоловіка й жінку, і вони якраз вітали третю особу, жінку, на якій була сукня з чинцу, розмальованого червоними пуансетіями.

"Керол, яка чудова несподіванка! Зустрітися з тобою після стількох років! Ти не знайома з моєю дружиною? Джоун, це моя давня приятелька, міс Гардінґ".

Чоловіка я впізнала відразу. Це був той самий Деніс, якого я бачила в Пацючій Норі. Дружина була іншою — Джоун замість Марджері; але вона була того самого типу, молода, недбало вдягнена й досить неприваблива. Мені тоді здалося, що я з'їхала з глузду. Вони стали розмовляти про те, щоб піти скупатися. Я скажу вам, що я тоді зробила. Я пішла прямісінько до поліційного відділка. Я боялася, що здамся їм божевільною, а проте мені було все одно. І, як з'ясувалося, я вчинила цілком правильно. Там був чоловік зі Скотленд-Ярду, і він приїхав туди саме в цій справі. Схоже — о, мені страшно навіть розповідати про це, — що поліція запідозрила Деніса Дейкера. Це не було його справжнім ім'ям — він брав собі різні імена та прізвища за різних обставин. Він знайомився з дівчатами, зазвичай то були дуже непривабливі дівчата, які не мали багато родичів або друзів, страхував їхнє життя на великі суми, а тоді — о, який жах!.. Жінка на ім'я Керол була його справжньою дружиною, і вони завжди здійснювали один і той самий план. Саме тому вони, зрештою, і спіймали його. У страхових компаній виникли підозри. Він вирушав у якесь не дуже людне місце на морському узбережжі зі своєю новою дружиною, там-таки з'являлась інша жінка, і вони разом ішли купатися. Жінку там убивали, а Керол перевдягалася в її одіж і поверталася разом із ним у човні. Після чого вони від'їжджали з того села чи містечка, хоч би де це було, розпитавши кількох людей про уявну Керол, а коли вони опинялися за його межами, Керол поквапно знову перевдягалась у свою барвисту сукню, накладала на обличчя яскравий грим і поверталася до села, звідки від'їздила вже у своєму автомобілі. Вони з'ясовували напрям морських течій, і ймовірна смерть відбувалася десь в іншому місці за таких самих обставин. Керол виконувала роль дружини, ішла на якийсь безлюдний пляж і залишала там одяг нещасної, а сама знову вдягалась у свою сукню з квітчастого чинцу та спокійно чекала, коли її чоловік приєднається до неї.

— Я думаю, коли вони вбили бідолашну Марджері, то кров трохи забризкала купальний костюм Керол, оскільки ж він був червоний, то вони цього не помітили, як уже зазначила міс Марпл. Та коли вони повісили його сушитися на перилах балкону, краплі крові з нього закапали. Ой! — не змогла вона втриматися від тремтіння. — Я досі бачу ті жахливі плями.

— Звичайно ж, — сказав сер Генрі, — я тепер добре пригадую ту справу. Справжнє прізвище того чоловіка було Девіс. Але з моєї пам'яті зовсім вислизнуло, що одним із його вигаданих прізвищ було Дейкер. То була надзвичайно хитра й розумна пара. Мене завжди дивувало, чому ніхто не помічав, що жінка змінювала свою ідентичність. Мабуть, тому, що, як уже відзначила міс Марпл, люди завжди звертають більше уваги на одяг, аніж на обличчя. Але вони діяли надзвичайно розумно, бо хоч ми й підозрювали Девіса, висунути проти нього пряме звинувачення було неможливо, адже він, здавалося, завжди мав бездоганне алібі.

— Тітонько Джейн, — запитав Реймонд, дивлячись на неї з гострою цікавістю, — як вам це вдається? Ви прожили таке мирне життя, а проте, схоже, вас ніщо не може здивувати.

— Я завжди знаходжу, що одна річ вельми нагадує іншу на цьому світі, — сказала міс Марпл. — Була така місіс Грін, щоб ви знали, вона поховала п'ятьох дітей, і всі вони були застраховані. Тут просто неминуче виникає підозра.

Вона похитала головою.

— Існує дуже багато підлоти в сільському житті. Я хотіла б вірити, що ви, мої дорогі молоді люди, ніколи не дійдете розуміння, яким насправді підлим є наш світ.

Розділ п'ятий

МОТИВ ПРОТИ СПРИЯТЛИВОЇ МОЖЛИВОСТІ

Містер Петерік прочистив собі горло цього разу старанніше, ніж зазвичай.

— Боюся, моя маленька проблема здасться вам усім нецікавою, — сказав він тоном вибачення, — після сенсаційних історій, що їх ми щойно вислухали. У моїй історії немає пролиття крові, але мені вона здається цікавою та досить дотепною маленькою проблемою, і, на щастя, я знаю правильну відповідь на ті запитання, які вона перед нами ставить.

— Чи не є вона страшенно юридичною? — запитала Джойс Лампрієр. — Я маю на увазі лабіринти закону й заплутані справи зразка Барнабі проти Скінера 1881 року та інші подібні речі.

Містер Петерік подивився на неї схвальним поглядом понад скельцями своїх окулярів.

— Ні, моя люба молода леді. Ви можете не боятися нічого подібного. Історія, яку я маю намір вам розповісти, надзвичайно проста, зрозуміла й доступна будь-якому дилетанту.

— Без юридичних головоломок, — сказала міс Марпл, погрозивши йому своєю спицею для плетіння.

— Обіцяю, їх не буде, — відказав містер Петерік.

— Я не дуже вам вірю, однак послухаймо вашу історію.

— Вона пов'язана з моїм колишнім клієнтом. Я назву його містер Клод — Саймон Клод. Він був багатим чоловіком і мешкав у великому домі недалеко звідси. Його єдиного сина вбили на війні, і після нього залишилася дитина, мала дівчинка. Мати померла при її народженні, а коли помер і батько, вона стала жити в діда, котрий щиро прихилився до неї. Маленька Кріс могла робити зі своїм дідом усе, що заманеться. Я ніколи не бачив чоловіка, що так безтямно любив би дитину, і я неспроможний описати вам його горе й розпач, коли у віці одинадцяти років дівчина захворіла на запалення легень і померла.

Бідолашний Саймон Клод був невтішний. Його брат нещодавно помер у злиднях, і Саймон великодушно запропонував свій дім для братових дітей — двох дівчат, Ґрейс і Мері, та хлопця, Джорджа. Але, будучи добрим і великодушним до свого небожа та племінниць, старий ніколи не дарував їм стільки любові й відданості, як своїй маленькій онуці. Він прилаштував Джорджа Клода на службу до найближчого банку, а Ґрейс одружилася з розумним молодим ученим-хіміком на ім'я Філіп Ґарод. Мері, тиха й стримана дівчина, жила вдома й доглядала дядька. Думаю, вона любила його, але по-своєму, тихо й без показних емоцій. За всіма зовнішніми ознаками життя в цьому домі тривало мирно й спокійно. Я повинен сказати, що після смерті маленької Крістобел Саймон Клод прийшов до мене й доручив скласти для нього новий заповіт. За цим новим заповітом його статок, досить значний, мав бути порівну поділений між племінником та племінницями, по однаковій частці на кожного.

Минув час. Випадково зустрівшись одного дня з Джорджем Клодом, я запитав його про дядька, якого не бачив досить довго. На мій подив, обличчя Джорджа спохмурніло.

"Може, ви змогли б навернути дядька Саймона на здоровий глузд? — сказав він зі смутком у голосі. Його щире, проте не позначене блиском особливого таланту обличчя було спантеличене й стурбоване. — Ці спіритичні сеанси завдають йому дедалі більшої шкоди".

"Які спіритичні сеанси?" — запитав я, дуже здивований.

І тоді Джордж розповів мені всю історію. Розповів про те, як його дядько став дедалі більше цікавитися цими речами і як на самому піку своєї цікавості випадково познайомився з американським медіумом, місіс Евридикою Спреґ. Та жінка, яку Джордж не завагався охарактеризувати як шахрайку без сорому й сумління, здобула величезний вплив на Саймона Клода. Вона практично не виходила з його дому та знов і знов улаштовувала йому сеанси, під час яких дух Крістобел зустрічався зі здитинілим дідом.

Я повинен відразу сказати, що не належу до тих людей, котрі ставляться до спіритизму зі зневагою та насмішкою. Як уже вам казав, я схильний вірити фактам і очевидним доказам. І, як на мене, коли ми подивимося на цю проблему неупереджено й об'єктивно зважимо всі докази на користь спіритизму, то в ньому залишається багато такого, що не можна назвати чистим ошуканством або недбало відкинути. Тому я знову повторюю, що не належу ані до тих, хто в нього вірить, ані до тих, хто наперед його відкидає. Існують певні аргументи на його користь, із якими просто не можна не погодитись.

З іншого боку, спіритизм дуже легко скочується до обману й шахрайства, й у міру того як молодий Джордж Клод розповідав мені про ту місіс Евридику Спреґ, я дедалі більше схилявся до думки, що Саймон Клод потрапив у погані руки і що місіс Спреґ, мабуть, була шахрайкою найгіршого гатунку. Цей старий чоловік хоч і мав гострий розум у практичних справах, проте був цілком безпорадним там, де йшлося про його любов до померлої онуки.

Що довше я про це думав, то більшу тривогу відчував. Я любив молодих Клодів, Мері та Джорджа, і я розумів, що місіс Спреґ із її впливом на їхнього дядька може спричинити великі ускладнення в майбутньому.

За першої ж нагоди я відшукав привід, аби навідати Саймона Клода. Я виявив, що місіс Спреґ жила в його домі як шанована й дружня гостя. А коли її побачив, то мої найгірші побоювання справдились. То була гладка жінка середнього віку, одягнена в барвистому та яскравому стилі. Її мова була засмічена жаргонними й лицемірними фразами, такими як "наші любі, що нас покинули" та іншими зворотами подібного штибу.

Її чоловік також жив у цьому домі, такий собі містер Абсалом Спреґ, худий і млявий суб'єкт із меланхолійним виразом обличчя та хитрими злодійкуватими очима. За першої ж нагоди я відвів Саймона Клода вбік і тактовно почав із ним розмову на цю тему. Він був сповнений ентузіазму. Евридика Спреґ чудова! Йому послано її у відповідь на його молитви! Вона байдужа до грошей, їй досить тієї радості, яку вона знаходить у тому, щоб допомогти душі, котра потрапила в біду! У неї материнське почуття до маленької Кріс. Він почав ставитися до неї майже як до своєї дочки. Потім став розповідати мені подробиці: як він чув голос своєї Кріс, яка щаслива вона тепер була з батьком та матір'ю. Далі розповів мені про інші почуття, що ними ділилася з ним його дівчинка і які видалися мені вкрай неприродними — адже в мене були свої спогади про малу Крістобел. Вона особливо наголошувала на тому, що "тато й мама люблять дорогу місіс Спреґ".

"Але, — несподівано він урвав свою мову, — ви глузуєте з усього цього, Петеріку".

"Ні, я глузую не з усього. Аж ніяк. Свідчення деяких авторів, що писали на цю тему, я готовий прийняти без жодних вагань, і до будь-якого медіума, що його вони мені рекомендували б, я поставився б із пошаною та довірою. Сподіваюся, ця місіс Спреґ має добрі рекомендації?"

Саймон поринув у справжній екстаз, заговоривши про місіс Спреґ. Вона була послана йому Небом. Він зустрів її на водах, куди виїздив на два місяці влітку. Випадкова зустріч, але які чудові результати!

Я пішов від нього в препоганому настрої. Мої найгірші побоювання справдились, але я не знав, що можу зробити. Після тривалих роздумів і вагань написав листа Філіпові Ґароду, котрий недавно, як я вже згадував, одружився зі старшою племінницею Клода, Ґрейс. Я описав йому всю ситуацію, намагаючись, звичайно ж, бути якомога стриманішим у власних оцінках та характеристиках. Я вказав на те, до яких небезпек може призвести посилення впливу такої жінки на розум старого чоловіка. І я запропонував познайомити містера Клода, якщо вдасться, зі спіритичними колами, що мають добру репутацію. Я вважав, що для Філіпа Ґарода це буде неважко організувати.

Ґарод не став баритися. Він розумів те, чого я спершу не взяв до уваги, що здоров'я в Саймона Клода було дуже слабке, і, як людина практична, не мав наміру дозволити, щоб його дружина або її сестра чи брат були позбавлені спадщини, на яку мали цілковите право. Він навідався до дядька своєї дружини вже наступного тижня, привівши із собою не кого іншого, як знаменитого професора Лонґмана. Лонґман був ученим найвищої категорії, людиною, чий зв'язок зі спіритизмом спонукав багатьох, ставитися з повагою до цієї галузі знань. Він був не лише блискучим ученим, а й людиною бездоганної чесності та порядності.

Результат того першого візиту був украй невдалим. Схоже, Лонґман говорив дуже мало під час свого перебування в оселі Саймона Клода. Там відбулися два сеанси — за яких умов, мені невідомо. Лонґман поводився ухильно, поки там був, але після того як він покинув дім Клода, то написав листа Філіпові Ґароду. У ньому зізнався, що не зміг спіймати місіс Спреґ на ошуканстві, проте, на його думку, ті явища, які вона демонструвала, не були справжніми. Він писав, що дозволяє містерові Ґароду показати свого листа дядькові дружини, якщо він визнає це за потрібне, та пообіцяв, що особисто познайомить містера Клода з медіумом бездоганної репутації.

Філіп Ґарод відразу пішов із цим листом до Саймона Клода, однак результат виявився зовсім не таким, якого він сподівався. Старий не на жарт розлютився. Це все змова з метою дискредитувати місіс Спреґ, святу жінку, котру хочуть обмовити й зганьбити! Вона вже розповіла йому, як заздрять їй у цій країні. Адже й Лонґман був змушений визнати, що він не виявив ознак ошуканства. Евридика Спреґ прийшла до нього в найчорнішу пору його життя, вона надала йому допомогу й підтримку, і він готовий боронити її честь, навіть якщо через це йому доведеться посваритися з усією своєю родиною. Вона означає для нього більше, аніж будь-хто інший на цьому світі.

Філіпа Ґарода було безцеремонно виставлено з дому, і, внаслідок цього нападу гніву, стан здоров'я в Саймона Клода різко погіршився. Цілий місяць по тому він майже не вставав, і було схоже, що відтепер він залишиться прикутим до ліжка калікою, аж доки його не визволить смерть. Через два дні після візиту Філіпа мене терміново викликали до мого клієнта, і я поквапився прийти до нього. Клод був у ліжку і, хоч я нічого не тямлю в медицині, здався мені справді дуже хворим.

"Тепер мені скоро кінець, — сказав він. — Я відчуваю. Не намагайся мене втішити, Петеріку. Але перед тим як померти, я хочу виконати свій обов'язок щодо однієї людини, яка зробила для мене більше, аніж будь-хто у світі. Я хочу скласти новий заповіт".

"Це ваше право, — сказав я, — і якщо ви дасте мені свої розпорядження, я складу чернетку заповіту й надішлю її вам".

"Це мене не влаштовує, — сказав він. — Ти хіба не розумієш, чоловіче, що я можу не пережити цієї ночі? Я вже написав те, що хочу, воно в мене тут, — і він став нишпорити в себе під подушкою, — і ти мені зараз скажеш, годиться воно чи ні".

Він дістав із-під подушки аркуш паперу з кількома нашкрябаними на ньому олівцем словами. Там усе було цілком ясно й очевидно. Він заповідав своїм племінницям та племінникові по п'ять тисяч фунтів кожному, а решту свого дуже великого статку — Евридиці Спреґ "на знак своєї вдячності та захвату".

Мені це не сподобалось, але дітися не було куди. Я не міг би послатися на психічний розлад: розум у старого був не менш ясний, аніж у будь-кого іншого.

Він подзвонив своїм двом служницям. Ті прийшли негайно. Покоївка Емма Ґонт була високою жінкою середніх літ, що перебувала тут на службі багато років і самовіддано доглядала Клода. З нею прийшла також кухарка, повногруда тридцятирічна жінка з квітучим здоров'ям. Саймон Клод подивився на них пронизливим поглядом з-під своїх кущуватих брів.

"Я хочу, щоб ви були свідками мого заповіту. Еммо, подай мені мою авторучку".

Емма слухняно підійшла до письмового столу.

"Не там, не в лівій шухляді, дівчино, — роздратовано кинув старий Саймон. — Ти хіба не знаєш, що вона лежить у правій шухляді?"

"Ні, вона тут, сер", — сказала Емма, дістаючи авторучку.

"Тоді ти поклала її не туди минулого разу, — пробурчав старий. — Терпіти не можу, коли речі кладуть не на свої місця".

Усе ще з бурчанням він узяв у неї авторучку й переписав свій власний чернетковий текст, підправлений мною, на чистий аркуш паперу. Потім поставив під ним свій підпис. Емма Ґонт і кухарка Люсі Девід поставили свої підписи теж. Я згорнув заповіт і вклав його в довгий синій конверт. Він був, як ви розумієте, написаний на звичайному аркуші паперу.

Коли служниці вже виходили з кімнати, Клод відкинувся назад на подушки, захрипівши, з перекривленим судомою обличчям. Я стривожено нахилився над ним, а Емма Ґонт швидко повернулася. Проте старий прийшов до тями й слабко усміхнувся.

"Усе гаразд, Петеріку, не тривожся. У кожному разі тепер я помру легко, після того як зробив те, що хотів зробити".

Емма Ґонт подивилася на мене запитально, чи можна їй тепер покинути кімнату. Я ствердно кивнув головою, і вона вийшла, спершу зупинившись, щоб підняти синій конверт, який випав у мене з рук у хвилину тривоги. Вона подала його мені, я поклав його в кишеню свого пальта, й тоді вона вийшла.

"Ти невдоволений, Петеріку, — сказав Саймон Клод. — Ти упереджений проти неї, як і решта".

"Річ не в упередженні, — відказав я. — Місіс Спреґ може бути такою чудовою й незрівнянною, якою себе вважає. Я не став би заперечувати, якби ви залишили їй невеличку спадщину на знак своєї вдячності. Але я скажу вам відверто, Клоде, що позбавляти спадщини свою плоть і кров на користь чужої людини — не годиться".

Сказавши це, я обернувся й вийшов. Я зробив усе, що міг, і висловив свій протест.

Мері Клод вийшла з вітальні й перестріла мене в передпокої.

"Вип'єте чаю перед тим, як піти, чи не так? Заходьте сюди", — і вона провела мене до вітальні.

Вогонь горів у каміні, і кімната здавалася затишною й приємною. Мері допомогла мені скинути пальто, і тут її брат Джордж увійшов до кімнати. Він узяв у неї моє пальто й поклав його на стілець у далекому кутку кімнати, а тоді підійшов до вогню, де ми пили чай. Поки ми пили та їли, розмова торкнулася деяких питань, що стосувалися маєтку. Саймон Клод сказав, що він не стане клопотати собі ним голову й доручив вирішувати всі питання Джорджеві. Джордж був дещо знервований покладеною на нього відповідальністю. На мою пропозицію, ми зайшли після чаю до кабінету, і я переглянув папери, про які йшлося. Мері Клод супроводжувала нас.

За чверть години я наготувався йти. Пам'ятаючи, що залишив своє пальто у вітальні, я пішов туди, щоб узяти його. У кімнаті була лише місіс Спреґ, що стояла навколішки біля стільця, на якому лежало моє пальто. Вона робила щось непотрібне з кретоновою оббивкою стільця. Вона підвелася з дуже червоним обличчям, коли ми ввійшли.

"Ця оббивка перекосилася, — сказала вона. — Я прилаштувала її, як годиться".

Я взяв своє пальто, одягнув його, а тоді помітив, що конверт, що в нього я поклав заповіт, випав із кишені й лежав на підлозі. Я поклав його в кишеню, попрощався й пішов.

Тепер я ретельно опишу всі свої дії, які вчинив, після того як повернувся до своєї контори. Я зняв пальто й дістав заповіт із кишені. Я тримав його в руці й стояв біля столу, коли ввійшов мій клерк. Хтось бажав поговорити зі мною по телефону, а апарат на моєму письмовому столі вийшов із ладу. Тому я вийшов із клерком до зовнішньої контори й залишався там хвилин п'ять, розмовляючи по телефону.

Коли я закінчив розмову, то побачив, що мій клерк стоїть неподалік і чекає.

"Прийшов містер Спреґ і хоче вас бачити, сер. Я провів його до вашого кабінету".

Я пішов туди й побачив, що містер Спреґ сидить біля мого столу. Він підвівся й привітав мене в трохи догідливій манері, потім виголосив довгу й досить безладну промову. Головним чином, це було дещо стривожене виправдання себе та своєї дружини. Він боїться, що люди балакають, і таке інше, і таке інше. Його дружина ще з дитинства була відома чистотою свого серця та своїх мотивів… і таке інше, і таке інше. Я, боюся, відповідав йому надто різко. Наприкінець, я думаю, він зрозумів, що його візит не увінчався успіхом і досить несподівано пішов. І тоді я згадав, що залишив заповіт лежати на столі. Я взяв його, запечатав конверта, зробив на ньому відповідний напис і поклав його в сейф.

Тепер я підійшов до головної загадки, яка лежить в основі моєї історії. За два місяці містер Саймон Клод помер. Я не стану розводити довгі дискусії, повідомлю лише голі факти. Коли я відкрив запечатаного конверта, в якому зберігався заповіт, то знайшов там аркуш чистого паперу.

Містер Петерік зробив паузу, окинувши поглядом коло зацікавлених облич. Він усміхнувся з певним самовдоволенням.

— Ви, звичайно, зрозуміли, в чому тут загадка? Протягом двох місяців запечатаний конверт лежав у моєму сейфі, й у цей час ніхто не міг до нього доступитися. Тобто йдеться про дуже короткий відрізок часу, від тієї хвилини, коли заповіт був підписаний, і до тієї, коли я замкнув його у своєму сейфі. Тепер я запитую вас, хто мав можливість його підмінити і в чиїх інтересах було зробити так?

Я перелічу головні пункти, зробивши короткий підсумок своєї розповіді. Заповіт був підписаний містером Клодом, я поклав його в конверт — поки що все гаразд. Потім я засунув його в кишеню свого пальта. Пальто взяла з моїх рук Мері й передала його Джорджеві, котрий був весь час у мене на очах, коли переносив пальто до стільця. Поки я переглядав папери в кабінеті, місіс Евридика Спреґ мала цілком досить часу, щоб витягти конверт із кишені й ознайомитися з його змістом, і той факт, що конверт лежав на підлозі, а не в кишені пальта, здавалося б, підтверджує, що саме так вона й зробила. Але тут ми підходимо до дуже цікавого пункту.

Вона мала сприятливу можливість замінити заповіт чистим аркушем паперу, але не мала мотиву. Заповіт був написаний на її користь і, замінивши його на чистий аркуш паперу, вона позбавила б себе спадщини, яку так мріяла одержати. Той самий аргумент можна застосувати й до містера Спреґа. Він був залишений наодинці з документом, про який ідеться, на дві або три хвилини в моїй конторі. Але знову ж таки йому не було ніякої вигоди так робити. Тож перед нами постає така цікава проблема: двоє людей, які мали сприятливу можливість замінити заповіт на чистий аркуш паперу не мали мотиву для того, щоб так зробити, а двоє людей, які мали такий мотив, не мали сприятливої можливості. До речі, я не виключаю з числа підозрюваних покоївку Емму Ґонт. Вона була віддана своєму молодому хазяїну та молодій хазяйці й ненавиділа Спреґів. Я певен, вона могла б зробити таку підміну, якби це спало їй на думку. Та хоч вона й тримала конверт у руках, коли підняла його з підлоги й подала мені, вона, безперечно не мала сприятливої можливості ознайомитися з його вмістом і не могла також замінити його іншим конвертом завдяки спритності рук (на яку не була здатна), тому що цього конверта приніс у дім я й дуже мало ймовірно, щоб там міг знайтися його дублікат.

Він розглянувся навколо, окинувши присутніх веселим поглядом.

— Отже, такою є моя невеличка проблема. Сподіваюся, я виклав її цілком ясно, і мені буде цікаво вислухати ваші думки.

На подив усіх присутніх, у міс Марпл вихопився тривалий і тихий сміх. Було таке враження, ніби щось страшенно розвеселило її.

— Що з вами, тітонько Джейн? Ви не хочете відкрити нам свою таємницю, щоб і ми посміялися з вами?.

— Я подумала про малого Томмі Саймондса, він бешкетний хлопчисько, боюся, але іноді витинає дуже дотепні штуки. Один із тих шибеників із невинними дитячими личками, котрі завжди готові скоїти якусь капость. Мені пригадалося, як минулого тижня на уроці в недільній школі він запитав, звертаючись до вчительки: "Як треба правильно сказати, "жовток у яйцях має білий колір" чи "жовток у яйцях мають білий колір"?" А коли міс Дерстен стала пояснювати, що кожен скаже "жовток у яйцях має білий колір" або "жовтки в яйцях мають білий колір", то бешкетник Томмі заперечив: "А я завжди думав, що жовток у яйцях має жовтий колір!" Ну, чи ж не нахабство з його боку, хоч цей жарт і старий, як наші гори. Я знала його, ще коли була дитиною.

— Дуже дотепно, моя люба тітонько Джейн, — лагідно сказав Реймонд, — але ж цей випадок не має ніякого стосунку до тієї цікавої історії, яку розповів нам містер Петерік.

— Має, та ще й який, — не погодилася з ним міс Марпл. — Це пастка. А історія містера Петеріка — також пастка. Це так схоже на адвоката! Ох, мій старий любий друже!

І вона докірливо похитала головою, дивлячись на нього.

— Цікаво, чи ви справді знаєте? — сказав адвокат, підморгнувши їй.

Міс Марпл написала кілька слів на клаптику паперу, згорнула папірець і передала через кілька рук йому.

Містер Петерік розгорнув папірця, прочитав, що на ньому написано, й подивився на неї поглядом, у якому читалося схвалення.

— Мій дорогий друже, — сказав він, — чи є щось таке, чого ви не знаєте?

— Ці фокуси я знала ще дитиною, — сказала міс Марпл. — І навіть гралася з ними.

— Щось я тут нічого не второпаю, — сказав сер Генрі. — Певно, містер Петерік ховає у своєму рукаві якийсь хитрий фокус юридичного зразка.

— Зовсім ні, — сказав містер Петерік. — Зовсім ні. Це досконало проста проблема, без якихось особливих ускладнень. Ви не звертайте уваги на міс Марпл. Вона має свій особливий погляд на речі.

— Не може бути, щоб ми виявилися неспроможними розгадати цю таємницю, — сказав Реймонд Вест із нотками роздратування в голосі. — Адже відомі факти і справді видаються досить очевидними й простими. П'ять осіб реально доторкалися до цього конверта. Немає сумніву, що Спреґи мали можливість поміняти аркуші, але не менш очевидно, що вони цього не робили. Залишаються троє інших. Коли ми згадаємо, які дивовижні речі можуть утинати фокусники на очах у всіх, то мені здається, що Джордж Клод цілком міг витягти з конверта один аркуш і замінити його на інший за той час, поки переносив пальто в протилежний куток кімнати.

— А я думаю, це зробила дівчина, — сказала Джойс. — Гадаю, покоївка прибігла й сказала їй, що відбувається, і вона знайшла інший синій конверт, і просто замінила один конверт на інший.

Сер Генрі похитав головою.

— Я не згоден із вами обома, — сказав він. — Те, що виробляють фокусники та жонглери, вони виробляють на сцені й у романах, а повторити це в реальному житті неможливо та ще й під пильним поглядом такого чоловіка, як мій друг містер Петерік, що сидить тут із нами. Але в мене промайнула одна думка, хоч це тільки думка й більше нічого. Ми знаємо, що професор Лонґман був у тому домі нещодавно з візитом і під час того візиту говорив дуже мало. Тож цілком розумно припустити, що Спреґи були у великій тривозі щодо результату його відвідин. Якщо Саймон Клод нічого не розповідав їм про свої наміри, — а це цілком імовірно, — то коли він запросив до себе містера Петеріка, вони могли подивитися на ці запросини під зовсім іншим кутом зору. Вони могли подумати, що містер Клод уже склав заповіта, сприятливого для Евридики Спреґ, а тепер, можливо, надумав скласти нового з умисною метою викинути її зі свого заповіту внаслідок викривальних пояснень професора Лонґмана або, як кажете ви, адвокати, після того як Філіп Ґарод переконав свого дядька, пославшись на невід'ємні права його власної плоті й крові. У такому випадку місіс Спреґ могла підготуватися до того, щоб здійснити підміну. Це вона й робить, але несподівана поява містера Петеріка в неслушну хвилину перешкодила їй прочитати реальний документ, і про всяк випадок вона поквапно кидає його у вогонь.

Джойс рішуче похитала головою.

— Вона ніколи б не спалила його, не прочитавши.

— Ця гіпотеза справді досить слабка, — не став заперечувати сер Генрі. — Але чом би не припустити, що… е… е… сам містер Петерік вирішив допомогти Провидінню?

Сер Генрі, звісно, пожартував, але маленький адвокат обурено випростався з виразом ображеної гідності.

— Ваше припущення вкрай образливе й непристойне! — досить різко заявив він.

— А що скаже доктор Пендер? — запитав сер Генрі.

— Я не можу стверджувати, що маю якесь конкретне пояснення. Думаю підміну зробили або місіс Спреґ, або її чоловік, можливо, з тих причин, про які говорив сер Генрі. Якщо вона змогла прочитати заповіт лише після того, як пішов містер Петерік, то перед нею постала непроста дилема, бо їй було важко знайти рішення, як чинити за таких обставин. Зізнатись у своєму вчинку вона не могла й, можливо, поклала заповіт у папери містера Клода, сподіваючись, що його там знайдуть після його смерті. Але чому його там не знайшли, я не знаю. Хоч могло бути — це вже суто умоглядне припущення, — на нього натрапила Емма Ґонт і з відданості своїм працедавцям (яку вона, можливо, розуміла хибно) умисне знищила той документ.

— Я вважаю те розв'язання проблеми, яке запропонував доктор Пендер, найкращим, — сказала Джойс. — Ви згодні, містере Петерік?

Адвокат похитав головою.

— Я продовжу свою розповідь із того місця, де її обірвав. Я був приголомшений і так само спантеличений, як спантеличені тепер ви. Я не думаю, що коли-небудь відгадав би істину — мабуть, що ні, — але мене просвітили. І, мушу зізнатися, це було зроблено досить-таки розумно.

Десь через місяць по тому Філіп Ґарод запросив мене на обід і під час пообідньої розмови згадав, що недавно йому розповіли про одну досить цікаву справу.

"Я хотів би розповісти про неї й вам, Петеріку, проте, будь ласка, збережіть мої слова в таємниці".

"Обіцяю", — відповів я.

"Один мій друг, котрий сподівався на спадщину від свого родича, був неабияк розчарований, коли довідався, що цей родич надумав облагодіяти одну недостойну особу. Мій друг, боюся, трохи нерозбірливий у своїх методах. У тому домі була служниця, дуже віддана інтересам сторони, яку я схильний назвати законною. Мій друг дав їй надзвичайно прості інструкції. Він дав їй авторучку, наповнену чорнилом. Вона повинна була покласти її в шухляду письмового столу в кімнаті хазяїна, але про всяк