ТИХИЙ ХУТІР — Павле! Тобі ось листа з містечка передали... Відповіді нема. В кімнаті темно. — Павле! Чи спиш? — гукнула дужче. Із кутка полохливо зірвався сухий кашель, облетів усю кімнату й здивовано прохрипів: — Що таке? — На, читай. Антоніна кинула листа і, сердито човгаючи чобітьми, вийшла. Щось бубоніла під ніс, але Корнієнко не розчув. Засвітив лампу. На стільцях біля грубки знову розвішано пелюшки. Глянув — і роздратовано бахнув стільцем. Сказати Антоніні — знову сварка, сльози... "А ну його к чорту",— заскреготав зубами й, обережно піднявши мокрі ганчірочки, обережно повісив їх на те саме місце. Лист був зім'ятий, без штемпеля — по руках ішов — і тільки на конверті хтось розігнався олівцем: Тихий хутір. Тов. Корнієнко А в листі теж олівцем: "Тов. Павле! Вгадай, хто це тобі пише. Тільки не дивися зразу на підпис. Я зараз випадково в Лукашівці. Сказали мені, що ти тут. На шостому році знову приведе доля побачитися. Приїзди сьогодні. Чекаю. Згадай Жовтень, розбитий трамвай і Зіну. P. S. Якщо приїхати не зможеш, то в неділю над вечір я сама буду в тебе". Корнієнко підвів голову і зупинився поглядом на лампі — вогонь приковував. А думки плинули в різні боки. Закрутилися. Піднялися завірюхою. Хотів знову перечитати, але літери розсипалися перед стомленими очима, і він тільки пошепки повторив: — Згадай Жовтень, розбитий трамвай... Зіну... Ах, так! це ж вони удвох тоді лишилися! На бруку валялися мертві й ранені, кулі зойкали зрадливо, а Зіна, розпатлана, червона стискувала гвинтівку й напружено клацала затвором. Коли ворожа лава облягла площу й треба було тікати, це ж вона, Зіна, міцно стиснула його руку, швидко поцілувала в щоку і, відштовхнувши від себе, кинула навздогін: — Не здавайся! З того часу він нічого не чув про неї й був певен, що її, запальну, тоді ж убито. Згадалася невеличка постать у рудому кожушці, грубі риси обличчя, жучки-очі, такі швидкі й розумні... — Ви, товаришу Павле, інтелігент, і ви не можете мене зрозуміти,— невгавуча, завзята Зіна. ... Крик, нервові різкі рухи, сиві пасма диму, суперечки, товариські "мордобої" — це Зіна. ... Рух — Зіна. ... І бурхливе почуття, перший могутній спів душі — теж Зіна. Корнієнко скочив, бадьоро заходив по кімнаті. "Пате-журнал" — згадав він і засміявся. Так її прозвали товариші: вона завжди перша приносила всі новини, вона все знала. Двері рипнули... — Вечеряти будеш? Корнієнко дивився розгублено, не відповідав. — Вечеряти будеш, питаю? Кивнув головою і, підійшовши ближче, взяв Антоніну за руки. — Та покинь, не до грання... Он дитина плаче. — Антоніночко, не те, почекай... Це я листа одержав... Знаєш, до мене завтра гості приїдуть... Хороші гості. Він весело ляпнув долонями й потер руки. — Ну? — Так от, Антоніночко, приготуй все як слід... Розумієш? Антоніна мовчки слухала. — Не надовго приїдуть. Може, переночують. — Хто ж то? Родичі, чи як? — Не родичі, а добрі знайомі. — Та хто? — Одна... панночка ... Антоніна одвісила спідню губу й скоса глянула на Корнієнка. Він помітив. Чекаючи запитань, скрутив цигарку й довго вовтузився над лампою — прикурював. — Біжи хліви на ніч позачиняй,— кинула нарешті й зачовгала по кімнаті. Другого дня, коли встав Корнієнко, в хаті було вже прибрано, і Антоніна поралася на кухні. Важко грюкали двері — Антоніна сердита. Вона нічого більше не розпитувала, мовчки ходила й лише з-під лоба кидала підозрілі погляди на чоловіка. А Корнієнко старанно гострив бритву й висвистував улюблену серенаду Брага. — Та не свисти! За чортами скучив? — Молчаніє, Антоніночко, молчаніє,— притиснув пальця до уст і роблено-фальшиво розсміявся. Коли ж двері закрилися, досадно покрутив головою й плюнув. Веселий настрій, що родився вранці, поволі вмирав. Що ближче підходив час приїзду Зіни, то сильніше нервувався Корнієнко. Особливо нервувала Антоніна. Сьогодні вона здавалася йому надто гидкою, і росла до неї злість. Старався опанувати себе. Знав, що коли терпець увірветься і він зачепить Антоніну, буде сварка. А тоді пропаде весь день, пропаде й зустріч гостя. І скінчиться тим, що вона його вилає. Він же затихне й скориться, як це було вже не раз. … А спомини чіплялися один за другий. Спомини кружляли метеликами і, осідаючи глибоко в душі, повзли й повзли, як та липка черва. Сьогодні Корнієнко роздвоївся: за дверима десь там, надворі, був Корнієнко-юнак, що любив бурхливе життя й переможно крутив його за чуба, а тут у низенькій кімнаті, між грамофоном і пелюшками — Корнієнко-обиватель, покірний і плаксивий, якого скрутило життя руками Антоніни. Може, все, що було,— тільки "юний задор", поза, все брехня? І почуття до Зіни, перший могутній спів душі — теж брехня? Корнієнко не знав. Переплуталися думки, посипалися спогади... Одно тільки ясно — не вистачило мужності, не зумів бути дужим. Так, це ясно: коли бурею замело батьківське майно, коли вбили брата, ворога радісно-червоних днів — це він раптом зупинився в шаленому льоті, подумав і, опустивши крила, пошкандибав назад. А потім — пустка в душі, блукання, безпритульність, тиф... Роздувало вітром сміття по степах, і зачепився Корнієнко в Тихому хуторі. Він не думав тут залишатися надовго, тільки хотів відпочити. Хазяйка добра, хата чепурненька. В хаті віконця підсліпуваті, з надтріснутими й ловко підліпленими шибками. Штовхнеш — і підгнилі рямці роз'їхалися, а в обличчя струмком пестливий запах саду... В Тихому хуторі життя спокійне. Жовтень грізно проходив десь там, великими шляхами. Корнієнко чув його, чув — і не вірив... Коли ж з'ясувалося, що всі шляхи зітруться, і буде Жовтень скрізь, в кожній щілині — закралася тривога. І тоді Корнієнко зрозумів, що він справді зайвий, що він проспав і що останній етап його відступу — Антоніна. Але як це все розповісти Зіні? Чи зрозуміє вона його? Чи захоче слухати? Корнієнко нервово потирав руки, палив цигарку за цигаркою й великими кроками міряв кімнату. — Будемо чекати з обідом, чи як? Антоніна покривала стола чистою скатеркою, звиклим рухом підбирала посуд, і мисочки жалібно дзенькали під її руками. Цей дзенькіт теж дратував. Корнієнко рішуче повернувся до неї, хотів щось сказати. Перед очима — міцна, кругленька постать, з-під червоної косинки товсті щоки, подушка тремтячих грудей... Нове, інше, зовсім не те, що було, наче хто підмінив, наче вперше побачив. — Так будемо, питаю? Вже пора. Корнієнко стиснув щелепи. — По-че-каємо,— поволі й тихо випустив крізь зуби. Заверещало в колисці. Антоніна штовхнула його й клубочком покотилася до ліжка. — Люу... люу... люу... Мовчи, бо батько битиме... Розстебнула пазуху і, годуючи дитину, попливла з нею по кімнаті. Корнієнко трепехнувся, мов батогом полоснули по спині. Потім схопив клаптик паперу, швидко почав писати. — Антоніночко, я й забув, мені до Карпа треба забігти... Я швидко... Як приїдуть, ти вибачися й цю записку дай... Я швидко... Схопив шапку й вибіг. Біля Карпового перелазу він розгадливо потоптався й пішов межею в степ. Зіна й цього разу не зрадила свою пунктуальність. Щойно присмерк підповз до вікон, вона шумно розчинила двері в похмурій хаті. Назустріч першим виплив із сутінок накритий стіл і ошкірився в гостинній посмішці рядком мисочок. — Ого! Що це у вас, христини чи родини? — розсипала дзвоники сміху й привіталася. Низенька кімната насупилася: цей рухливий гість потривожив спокій і розбудив дитину. — Ага, це ваш синок? — Мій і Павлів,— серйозно відповіла Антоніна. — Так, так, знаю. Мені вже все розповіли... — і, вхопивши за носа дитину, знову розсміялася, пильно пронизуючи поглядом маленьке обличчя. — А де ж товариш Павло? — Вибіг тут до сусіди... Зараз прийде. Тут вам записку лишив. Зіна розгорнула: "Вибач мені, але не чекай, не прийду... Не можу, зрозумій. Знаєш, Зіно, коли загасити вогонь і не придушити ґноту, свічка сильно начадить. От такий же ґніт у мене в душі чадить... Не можу. Зрозумій...". Зіна ще раз перечитала, потім схопила олівця і вгорі черкнула резолюцію: "Інтелігент. Ганчірка". — Ну, прощайте ... Бажаю всього найкращого. Антоніна заходилася: — Та куди ж ви? Почекайте. Ночувати ж будете... — Ні. Нема часу,— і, попрощавшись, швидко вийшла. Антоніна повела плечима й здивовано застигла серед хати. Було вже зовсім темно, коли постукав Корнієнко. Антоніна жбурнула в нього лайкою й розходилася на всю хату. А Корнієнко, мов побитий пес, тихенько сів біля столу і, не одриваючись од лампи, довго дивився на вогонь. Чекав, поки вгамується жінка. — Посміховище з мене робити? Потаскух у гості кличеш, а потім сам тікаєш? — І зайшлася слізьми. Він раптом підвівся й трахнув кулаком по столі так, що мисочки полохливо затремтіли і з плачем покотилися долі. Антоніна враз замовкла. Але сварня затяглася до півночі, і Корнієнко вже не міг заснути... ...Вдосвіта заверещали півні — і поповзла ніч у байрак. Тоді Корнієнко схопився, розгорнув записку, перечитав іще раз. Боляче стало. Засвербіло в горлі до сліз. Швидко почав одягатися. — Ти куди? — Не твоє діло. — Куди? — скочила з ліжка і вчепилася, мов звірятко. Очі били полум'ям одчаю, пекучого благання... Ще хвилина — і Корнієнко повинен скоритися. Зрозумів. Раптом схопив її в обійми і... вагаючись... через хвилину щосили відкинув на постіль. Бігла за ним через весь двір, але він не оглянувся... До містечка було десять з "гаком". Корнієнко прийшов стомленим і лише тут, в канцелярії виконкому, де йому сказали чекати Зіну, він згадав, що зовсім непідготовлений до зустрічі: всю дорогу думав про Антоніну, про те, що може статися за його відсутність. Стурбовано покрутив головою: "От зараз вона може ввійти"... І Зіна ввійшла — струнка, рішуча, з портфелем під пахвою. — А-а-а?.. Здоровенькі були. — Товаришко Зіно, вибачте і зрозумійте ж... — Вибачаю й розумію. Це колись я не могла зрозуміти, чому ви з нами, а тепер... тепер я вас цілком розумію. Корнієнко тільки відкрив рота, щоб сказати — Зіна перебила: — Ну, мені ніколи — по району їду. Прощавайте... Скочила на воза й привітно усміхнулася. Він довго дивився вслід... Потім схилив голову й помаленьку пішов назад — стежкою на Тихий хутір. Харків, 1923