Велика удача

Дивовижна історія про те, як Тев'є-молочар, бідний єврей, обтяжений великою сім'єю, раптом забагатів завдяки щасливій пригоді, про яку варт написати цілу книжку.

Розповів її сам Тев'є, і вона тут переказується слово в слово.

"З багна підійма бідняка,

Із сміття підносить злидаря".

(Псалтир, СХШ)

— Коли вже судилася, чуєте, пане Шолом-Алейхем, велика удача, то вона приходить сама до хати. І не потрібні тут зовсім ні розум, ні вміння. А коли, крий боже, навпаки, то можете хоч луснути, вам це допоможе, як мертвому припарки. Як то кажуть: "Немає ради проти норовистого коня",— людина тяжко працює, поневіряється, хоч лягай, прости господи, і вмирай! Аж гульк — не знати, звідки воно береться,— щастя насуває з усіх боків. Як у Біблії сказано: "Щастя і порятунок будуть іудеям". Пояснювати вам цього не треба, але означає воно, що людина, поки є душа в тілі, поки ще живчик б'ється, не повинна втрачати надії. Я пересвідчився в цьому з власного досвіду, з того, як Господь бог привів мене до моєї теперішньої професії. Бо справді, чого це я з доброго дива раптом почав продавати сир і масло, коли навіть бабка моєї бабусі ніколи не торгувала молочними продуктами? Слово честі, варто, щоб ви вислухали про цю пригоду з початку до кінця. Я сяду на хвилинку отут коло вас на травичці, нехай моя шкапа тим часом попасеться. Як то кажуть: вона теж створіння боже.

Одне слово, це було на зелені свята1, чи ні, щоб не збрехати, тижнів зо два перед святами. А втім, може, тижнів зо два після свят. Майте на увазі, що вже проминуло, щоб не збрехати, років з дев'ять чи десять, а може, ще й з гаком. Був я тоді, бачте, зовсім не той, що тепер, тобто таки той самий Тев'є, а проте не той. Як то кажуть: та сама Хівря, тільки інакше зачесана. Спитаєте, чим саме? Я був тоді злидар, бідний, як миша, хоч, правда, мені ще й тепер дуже далеко до багатія. Того, що мені бракує до мільйонів Бродського2, ми могли б удвох побажати собі заробити цього літа до осені. Але проти минулого я тепер, хвалити бога, заможна людина: маю власного коника й візок, дві корівчини, які, півроку, дояться, та ще одну, що ось-ось отелиться. Є, не прогнівити бога, сир і масло, і маю щодня свіжу сметану власного виробу, бо всі ми працюємо, ніхто не байдикує. Моя жінка, дай їй боже здоров'я, доїть корів, діти виварюють глечики, збивають масло, а я сам, ось як бачите, їду собі щоранку на базар, заходжу до кожної дачі в Бойберику3, бачуся з тим, з іншим,— з усіма найбільшими хазяїнами з Єгупця4. Погомониш трохи з людиною і почуваєш, що й ти не з останніх на світі, не якийсь там кравчик, що і в тебе, як то кажуть, не качан капусти на плечах. Ну, а в суботу і казати нічого! Сиджу собі поважно, наче князь, заглядаю в яку-небудь книжку, повторюю розділ з Біблії і коментарі до нього, читаю псалтир, те, се, п'яте, десяте... Ви дивитесь на мене, пане Шолом-Алейхем, і при цьому, певно, думаєте собі: "Е, оцей Тев'є таки не гвіздком у тім'я битий!.."

Одне слово, про що ж я почав розповідати? Ага, був я, значить, тоді, з ласки божої, серед бідняків бідняк, тричі на день подихав з голоду разом із жінкою і дітьми. Працював я тяжко, як віл, возив колоди з лісу на вокзал, повні вози, хочете — вірте, хочете — не вірте, за два злоти на день, та й то не щодня мав цей заробіток... І з такими заробітками спробуй нагодуй, нівроку, повну хату голодних ротів, дай боже їм усім здоров'я, та ще прохарчуй коняку, яка не хоче знати, що там у коментарях до Біблії з цього приводу сказано. Їй давай жувати щодня — і все. Але ж на те є бог на небі! Адже він, як то кажуть, "живить і пильнує всіх",— править світом розумно і мудро. Побачив він, як я мучуся, здобуваючи шматок хліба, й звертається до мене: "Ти ж, мабуть, гадаєш, Тев'є, що вже кінець усьому, світ гине, земля горить під ногами? Фе, ти великий дурень, Тев'є! Ось побачиш, як доля, коли бог тільки схоче, за одну мить обернеться наліво кругом — і враз стане світло в усіх найтемніших закутках". Все виходить саме так, як ми кажемо в молитві: "Кого буде піднесено, а кого принижено",— хто їде каретою, а хто пішки чимчикує. Головне — це сподівання! Людина повинна мати надію, тільки надію, ну, а що тим часом поневіряєшся, просвітку не бачиш? На те ж ми євреї — недарма нам так заздрить цілий світ... До чого це я веду? Це я з приводу того, як Господь повівся зі мною, таки просто диво дивне, можете послухати.

Одного разу влітку, присмерком, їду я собі лісом, вертаюсь назад додому уже порожняком, без колод; голова в мене затуркана, на серці гірко й тоскно: кобила, бідолашна, ледве плентається, хоч бий її, хоч ґвалт кричи.

— Повзи,— кажу,— неборако, лізь у домовину разом зі мною, знай і ти, коли вже працюєш конем у Тев'є, що то є піст у такий довгий літній день!

Навколо тиша, кожне ляскання батога відлунюється в лісі; сідає сонце, день згасає. Тіні дерев стають довгі-предовгі, починає сутеніти, і сум огортає серце. Різні думки і спогади лізуть у голову; постаті всіляких людей, давно вже померлих, виринають в пам'яті; а тут іще пригадую про свою домівку — лишенько мені! У хаті темно, тоскно; дітоньки, дай їм боже здоров'я, голі й босі, виглядають, бідолашні, чи не їде тато-неборака, може, привезе свіжого хлібця чи калача; а вона, стара моя,— звісно, баба,— буркотить: "Дітей мусила йому наплодити, та ще семеро, хоч бери, хай бог милує, і кинь їх живцем у воду!" Приємно слухати такі слова? Адже ми тільки люди, словами шлунка не наситиш; з'їси шматок оселедця, хочеться чаю, а до чаю треба цукру, а цукор, як ви кажете, у Бродського!

"За те, що немає скибки хліба,— каже моя жінка,— шлунок нам пробачить, але без склянки чаю я вранці зовсім як мертва: дитина цілу ніч ссе, всі соки вже виссала!"

Тим часом згадуєш, що ти єврей: вечірня молитва, як то кажуть, таки не ведмідь, до лісу не втече, але помолитися треба. Хоч, правду кажучи, як тут помолишся, якщо саме під час молитви, коли треба стояти непорушно — витівки нечистої сили! — коняка раптом зривається з місця і мчить стрімголов вперед. Доводиться бігти за нею, натягаючи віжки, нашвидку наспівуючи при цьому: "Бог Авраама, бог Ісаака і бог Іакова..." Гарна молитва, нічого казати! А тут, як на зло, хочеться якраз молитися палко, від щирого серця, може, трохи полегшає на душі...

Одне слово, біжу я отак за підводою і проказую молитву вголос на гарний мотив, як у синагозі перед амвоном5: "Господь годує все живуще від щедрот своїх, виконує обітницю перед смертними" — навіть перед тими, що життя їх, як чорна могила. "Ой,— думаю собі,— живемо ми всі, як у могилі! Ой, поневіряємось як! Не так, як ті, приміром, єгупецькі багатії, що живуть ціле літо в Бойберику на дачах, їдять, і п'ють, і купаються в розкошах. Ой владико небесний, за що мене так покарано? Я ж, здається, людина, як і всі люди. Ґвалт, боже милосердий, "поглянь на бідування наше!" Глянь,— кажу,— подивись лишень, як тяжко працюємо, і заступись за скривджених бідняків, бо хто інший зглянеться на них, якщо не ти? "Лікуй нас, і вилікуємось" — пошли нам ліки, бо болячок ми маємо самі задосить... "Благослови нас" — подаруй нам щасливий рік, щоб урожай був на всі хліба — на жита, на пшениці і на ячмені! Хоч, коли зміркувати, яка мені, небораці, з цього користь? Що, наприклад, моїй кобилі з того, чи овес дорогий, а чи дешевий?.. Але, фе, перед богом запитань не можна ставити, а надто євреєві, який, не ремствуючи, мусить усе сприймати й казати: "Все, що в житті відбувається, іде на краще". Мабуть, так бог звелів. "А наклепникам — виспівую собі далі,— а наклепникам, отим аристократам, що плещуть, ніби нема бога на світі, так не минеться, коли вони опиняться там". Бо той, що "побиває ворогів своїх", віддячить їм по заслузі, та ще з процентами. З ним жартувати не можна, з ним треба поводитись по-доброму, просити його, благати: "Батьку наш милосердий, боже милостивий! Помилуй нас, поглянь на жінку і діток моїх. Вони ж, бідолахи, голодні..." Раптом — стій! Кобила зупинилась. Я нашвидку закінчую молитву — дивлюся: виходять з лісу мені назустріч дві якісь чудні істоти, незвично закутані і вдягнені. "Розбійники! — промайнула в мене думка, але я сам себе заспокоїв: — Фе, Тев'є, ти дурний! Схаменися! Стільки років їздиш лісом удень і вночі, чого ж це тобі сьогодні раптом приверзлися розбійники?"

— Вйо! — звертаюсь я до кобили, набираюсь мужності і злегка хвиськаю її батіжком по спині, немовби мене ніщо не обходить.

— Гей, дядьку! Послухайте, земляче! — гукає до мене одна з цих двох істот жіночим голосом і махає хусткою.— Ану, зупиніться на хвилинку, почекайте трішки, не тікайте, з вами, боронь боже, нічого не станеться!

"Ага,— думаю,— нечиста сила! — але одразу-таки кажу сам собі: — Безголовий йолопе! Де це з доброго дива взялися тут чорти й біси?" — і зупиняю коня. Придивляюсь добре до цих двох істот: жінки. Одна літня, з шовковою хусткою на голові, друга — молодша, у парику6. Обидві розчервонілись і дуже спітніли.

— Добривечір! Як ся маєте? — озиваюсь я до них дуже голосно, немовби у веселому настрої.— Чого ви бажаєте? Якщо маєте намір щось купити, то ви в мене тут нічого не знайдете, хіба що завійницю на голови моїм ворогам, або корчі на цілий тиждень, або трохи головного болю, кольки, душевних турбот, скрути й лиха...

— Годі, годі! — кажуть вони.— Диви-но, як він замолов! Зачепи такого словом — і життям непевний будеш! Нам,— кажуть вони,— не треба нічого купувати, ми тільки хотіли вас запитати, може, знаєте, де тут дорога на Бойберик?

— На Бойберик? — перепитую я й удаю, що сміюся.— Смішне запитання,— кажу,— ви ще запитайте, чи знаю я, що мене звуть Тев'є.

— Он як? — кажуть вони.— Вас звуть Тев'є? Добривечір вам, реб Тев'є! Ми не розуміємо, що тут смішного. Ми нетутешні, з Єгупця ми, і живемо тут у Бойберику на дачі. Вийшли ото на часинку подихати свіжим повітрям і кружляємо в цьому лісі, не мало не багато, з самого ранку, блукаємо, блукаємо і ніяк не можемо вибратись на справжній шлях. Тим часом,— кажуть вони,— ми почули: хтось співає у лісі. Ми спершу подумали — мало що буває? — може, це, не дай бог, розбійник! Але потім,— кажуть вони,— коли ми побачили зблизька, що ви, хвалити бога, звичайнісінький єврей, нам трохи полегшало на серці. Тепер ви розумієте?

— Ха-ха-ха, нічого собі розбійник! — кажу я.— Ви чули,— кажу,— байку про єврейського розбійника, який напав на перехожого і попросив у нього понюх табаки? Якщо хочете, я вам можу розповісти цю байку.

— Байку,— кажуть вони,— перекажете іншим разом. Ви краще покажіть нам дорогу на Бойберик.

— Бойберик? — кажу.— Отакої, це ж і є дорога на Бойберик! Якби навіть і не схотіли,— кажу,— ви все одно цим шляхом дістанетесь тільки до Бойберика.

— Чого ж ви мовчите? — звертаються вони до мене.

— А чого ж,— кажу,— я маю кричати?

— Якщо так,— звертаються вони до мене,— ви, певно, знаєте також, чи ще далеко звідси до Бойберика?

— До Бойберика,— кажу,— недалеко, кілька верст. Тобто,— кажу,— верст із п'ять-шість чи сім, а може, навіть усі вісім.

— Вісім верст?! — одночасно заломивши руки й мало не заплакавши, вигукнули обидві жінки.— Що ви кажете? Знаєте, що ви кажете? Це ж страх який — вісім верст!

— Ну що ж я можу зробити? — кажу.— Якби це від мене залежало, я б для вас трохи вкоротив дорогу. Людина,—кажу,— мусить усього зазнати на цьому світі. В дорозі,— кажу,— трапляється, що тягнеш по грязюці під гору, а тут ще скоро субота, дощ січе в обличчя, руки дубіють, серце мліє, і раптом — лясь! — ламається вісь...

— Ви щось верзете, наче якийсь причинний,— кажуть вони мені,— ви, здається, не зовсім сповна розуму, слово честі. Що ви патякаєте, розповідаєте нам якісь нісенітниці, небилиці з "Тисячі й однієї ночі". Ми вже сил не маємо ногами плентати. За цілий день, крім склянки кави і здобної булки, ми і рісочки в роті не мали, а ви тут з вашими теревенями!..

— Якщо так,— кажу,— то це інша річ. Танці, як то кажуть, на голодний шлунок не дуже певний рятунок. Що таке голод, я розумію дуже добре, можете мені цього не пояснювати. Цілком можливо,— кажу,— що я кави із здобною булкою у вічі не бачив уже цілий рік...

І отак розмовляючи, я уявляю собі склянку гарячої кави з молоком і свіжу булку з маслом та ще багато інших смачних наїдків... "Ледащо ти,— думаю я собі,— булки з маслом до кави тобі закортіло? А окраєць хліба з оселедцем не подужаєш?" Проте нечистий, бодай би він пропав, як на зло, нашіптує: "Кави, булки з маслом!.." Ніс лоскоче запах кави, почуваю смак булки, свіжої, смачної... мана, та й годі!

— Знаєте що, реб Тев'є? — звертаються до мене обидві жінки.— Може, краще було б, щоб ми, ніж отут стояти, залізли до вас у візок і щоб ви самі потрудилися й одвезли нас додому в Бойберик? Що ви на це скажете?

— Ото ще,— кажу,— вигадуєте. Я їду з Бойберика, а вам треба до Бойберика! Де Крим, де Рим, а де Семенове лоша!

— Ну то що? — кажуть вони.— Хіба ви не знаєте, що треба робити? Учена людина дає собі раду: завертає коня та й їде назад. Не турбуйтеся, реб Тев'є,— кажуть вони,— будьте певні, коли, бог дасть, ми повернемось щасливо додому, ви не пошкодуєте, що привезли нас. Щоб ми стільки витратили на лікарів, скільки ви на цьому втратите.

"Що це вони варнякають! — думаю собі.— Все якимись дивними натяками! Зовсім не по-людськи". І мені спливають на думку мерці, відьми, домовики, вовкулаки. "Дурбасе! — думаю собі.— Чого ти стоїш, як опудало? Сідай мерщій на воза, покажи коняці батога і тікай, поки не пізно!" Але сатана, мабуть, попутав, і проти волі у мене зринає з язика:

— Гаразд, сідайте!

Почувши це, жінки, не чекаючи нового запрошення, гайда мерщій на воза; я слідом за ними сів на передок, завертаю голоблі, хвиськаю коня: раз, і вдруге, і втретє, вйо! Та де там. Даремна річ! З місця не рушає, хоч ріж його на шматки. "Ну,— думаю собі,— тепер я вже розумію, що то за жінки... І надала ж мені нечиста сила зупинитися тут, завести розмову з жінками!.."

Уявіть собі самі — з одного боку ліс, тиша і сум вечірнього мороку, а тут — ці дві істоти, з вигляду немовби жінки. Думки в голові вихоряться, грають на всіх струнах. Пригадую оказію з биндюжником, що якось їхав лісом сам-один і побачив на шляху мішок вівса. Биндюжник не полінувався, зліз з воза, схопив мішок з вівсом на плечі, ледве доніс його до візка, мало не підірвався, і — паняй! — поїхав далі. Проїхавши з версту, оглянувся на мішок вівса — нема мішка, нема вівса. Замість цього лежить у нього на возі коза, коза з борідкою. Він хотів торкнутися її рукою, а вона йому показала язика з аршин завдовжки, вибухнула чудернацьким реготом і зникла...

— Чому ж ви не їдете? — звертаються до мене жінки.

— Чому не їду? Ви ж бачите,— кажу,— чому: моя шкапа не слухається, вона в поганому настрої.

— То почастуйте її батогом,— кажуть вони,— ви ж маєте батіг?

— Дякую,— кажу,— за пораду. Добре, що ви мені нагадали. Шкода тільки,— кажу,— що моя шкапина не лякається таких речей! Вона вже звикла до батога, як я до злиднів.— Так кажу я їм, нібито жартома, а сам тремчу, як у пропасниці.

Одне слово, що вам довго розказувати — я вилив усе, що накипіло на серці, на мою бідну шкапину, бив її так довго, аж поки бог зглянувся, візок рушив з місця і ми попрямували лісом до Бойберика. Їдемо отак, і раптом у мене промайнула нова думка: "Ой Тев'є, який же ти бовдур! Ти був злидарем і залишишся навіки злидарем! Подумай лишень, бог послав тобі нагоду, яка трапляється раз у сто років, чого ж ти не сторгувався заздалегідь, щоб знати наперед, що матимеш з цього? Якщо судити з погляду справедливості і з погляду совісті, з погляду людяності і з погляду закону, ба навіть з погляду не знаю ще чого, не гріх, щоб ти на цьому щось заробив, а чому, справді, не заробити, коли вже таке трапилось? Зупини коня, йолопе, скажи їм — так, мовляв, і так, не церемонячись: "Якщо дасте мені стільки-то і стільки-то — гаразд, а як ні — прошу вас, будь ласка, злазьте з воза!" Але одразу ж я подумав і інше: "Ти таки йолоп, Тев'є! Ти хіба не знаєш, що шкуру з ведмедя не можна в лісі продавати, як то кажуть люди: "Ще не спіймав, а вже скубе..."

— Чому ви не їдете трохи швидше? — кажуть жінки, торсаючи мене ззаду.

— Чого ви,— кажу,— так поспішаєте? Від поспіху,— кажу,— нічого путнього не буває.— Так кажу я і зиркаю скоса на моїх пасажирок. Здається, це все-таки жінки, звичайнісінькі жінки: одна в шовковій хустці, друга з париком. Вони сидять і дивляться одна на одну та перешіптуються.

— Ще далеко? — запитують вони в мене.

— Не ближче і не далі,— кажу,— ніж звідси, це вже напевне. Ось зараз,— кажу,— поїдемо з гори і під гору, потім — знову візьмемося з гори і під гору, а лише тоді,— кажу,— ми матимемо великий узвіз, а звідти вже дорога піде просто, простісінько до Бойберика...

— Якийсь пришелепуватий! — озивається одна до другої.

— Така ще напасть на нашу голову! — каже друга.

— Дурня удає з себе! — каже знову перша.

— Мені здається, що він божевільний! — каже друга.

"Авжеж,— міркую собі,— я божевільний, коли дозволяю водити себе за носа!.."

— Цікаво знати, любі мої жінки, де ви накажете скинути себе? — озиваюсь я до них.

— Як то,— кажуть вони,— скинути? Що це за скидання?

— Це так говориться,— кажу,— мовою биндюжників, а по-вашому це означає, куди накажете вас підвезти, коли ми приїдемо до Бойберика, дасть бог, здорові і дужі? Як то кажуть: краще двічі перепитати, ніж один раз блукати.

— А? Оце ви маєте на увазі? Ви нас,— кажуть вони,— довезіть, будь ласка, до зеленої дачі, що понад річкою, по той бік лісу. Знаєте, де вона?

— Чому мені не знати? — кажу.— Я в Бойберику, як у себе вдома. Дай мені боже стільки тисяч карбованців, скільки колод я туди одвіз. От тільки влітку минулого року,— кажу,— я приставив на зелену дачу два сажні дров. Там жив один великий багач з Єгупця, мільйонщик, що має не менше як сто тисяч карбованців, а може, навіть двісті тисяч.

— Він тепер теж там живе,— озиваються до мене обидві жінки, перезираються, перешіптуються і сміються.

— Послухайте,— кажу я,— коли ми вже завели мову про багатія, то може статися, що ви маєте якесь відношення до нього? Тоді, може,— кажу,— ви були б такі ласкаві і поговорили з ним за мене. Яку-небудь підмогу, заробіток, посаду абощо? Я знаю,— кажу,— одного молодого чоловіка,— Ісроел звуть його, із сусіднього містечка, зовсім нікчемний чоловічок був. Він, не знати яким чином, добився до цього багатія і тепер став велике цабе, заробляє, може, двадцять карбованців на тиждень, а може, і всі сорок. Хто його зна? Людям щастить! Чи от, наприклад,— кажу,— зять нашого різника. Що було б з нього, якби він не подався до Єгупця? Щоправда, перші кілька років він там добре намучився, мало не помер з голоду. Зате нині, дай боже і мені не гірше: уже переказує гроші додому. Він уже має намір забрати туди свою жінку з дітьми, але там не дозволяють їм жити. Спитаєте, а як він сам там живе? Дуже просто — поневіряється... Дивіться,— кажу їм,— коли ждеш, то діждешся: ось маете річку, а ось велика зелена дача,— і заїжджаю з гуркотом, голоблями просто в самий ганок.

Тільки-но побачили нас, як знявся гамір, шарварок, лемент:

— Ой, бабо! Матусю! Тітонько!.. Знайшлася пропажа! Вітаємо!.. Ґвалт, де це ви запропали?.. Цілий день місця собі не знаходимо... Розіслали людей по всіх дорогах... Думали — мало що буває? — може, вовки, хай бог милує, чи розбійники? В чім справа?..

— Справа дуже цікава: ми заблудились у лісі і зайшли ген-ген далеко, верст за десять звідси. Раптом візник... Який візник?.. Якийсь пришелепуватий єврей з підводою... На превелику силу умовили...

— Тьху на його голову!.. Самі, без будь-якої охорони? Ото пригода! Треба богові дякувати, що щасливо врятувались...

Одне слово, винесли лампи на ганок, накрили стіл і почали виносити гарячі самовари, таці з чаєм, цукром, з варенням, тортами, пухкими свіжими запашними медяниками, а потім всілякі страви, дорогі наїдки, жирні борщі, курей, смажених гусей, печеню, найкращі вина і наливки. Я тільки стояв здалеку і дивився, як, нівроку, їдять і п'ють у єгупецьких багатіїв, щоб лихе око їм не зашкодило. "Останні штани в заставу віддати,— подумав я собі,— аби багатієм бути!" Знаєте, здається, того, що тут падає під стіл, вистачило б для моїх дітей на цілий тиждень. Ґвалт, боже милосердий, ти ж довготерпеливий, всеблагий Господь, великий і добрий бог, який вершить усе по справедливості і совісті, як же це так вийшло, що ти одному віддав усе, а другому нічого? Одному калачі, а другому плачі? Але, з другого боку, я собі подумав: "Е, ти, Тев'є, великий дурень, слово честі! Ти хочеш його навчати, як правити світом? Мабуть, коли він так наказує, то воно так і мусить бути". Ось вам доказ, якби мусило бути інакше — то було б інакше. Ви спитаєте, чому таки не інакше? То на це є відповідь: "Рабами були ми в Єгипті" — нічого не вдієш, на те ми живемо на цьому світі. Людина повинна вірити і сподіватись; кожний мусить вірити, по-перше, що є бог на світі, і покладатись на Всевишнього, що з часом життя, певно, покращає...

— Стривайте, а де подівся візник? — чую я чийсь голос.— Уже поїхав, неборака!

— Боронь боже! — озиваюсь я здалеку.— Як це можна поїхати, не попрощавшись? Добривечір,— кажу,— добривечір вам усім, хліб та сіль, їжте на здоров'я, і хай вам усе добре смакує.

— Ідіть же сюди,— звертаються вони до мене.— Чого ви стоїте там у темряві? Хоч подивимось на вас, побачимо, який ви на вигляд. Може, чарку вип'єте?

— Чарку? Ох,— кажу,— хто відмовляється від чарки? Як там написано в Біблії: "Кому життя, а кому смерть". Це означає: сварка сваркою, а чарка чаркою. Будьмо здорові,— кажу я і вкидаю чарчину.— Щоб євреї,— кажу,— завжди були добрими євреями! Хай Господь їм дасть,— кажу,— здоров'я і сили, щоб вони могли зносити всі нещастя.

— Як вас звуть? — звертається до мене сам багатій, гарний на вроду єврей у ярмулці.— Звідки ви? Де живете? Пораєтесь коло чого? Чи ви жонаті? Чи маєте дітей і скільки дітей?

— Дітей? — кажу.— Хвалити бога! Коли кожна дитина варта, як моя Голда хоче мене переконати, мільйона, то я багатший від найбільшого єгупецького багатія. Шкода тільки,— кажу,— що сумирні не пихаті, а бідні не багаті, як сказано у нас: "Наука божа серцю мила",— у кого гроші, в того й сила. Хоч правда, гроші мають Бродські, а в мене є дочки. А коли хто,— кажу,— дочок має, того сміх проймає. Та нічого, Господь бог — наш батько. Він завжди доб'ється свого, себто він сидить там високо на небі, а ми мучимось тут, унизу. Працюєш, тягаєш колоди, хіба маєш інший вихід? Як у талмуді сказано: "Де путніх нема людей..." — там і осел соловей. Єдине нещастя — це харчі. Як моя бабка, хай царствує, бувало, каже: "Коли б пелька в домовині лежала, голова б у золоті купалась..." Пробачте,— кажу,— що згадую про пельку. Нема нічого прямішого від кривої драбини і прихованішого від одвертого слова, а надто ще,— кажу,— коли береш чарку натщесерце.

— Дайте людині щось поїсти! — озивається багатій, і на столі з'являється усяка всячина: риба, і м'ясо, і печеня, і кури, і тьма-тьмуща пупків та печінок.

— Хочете поїсти? — звертаються вони до мене.— Ідіть помийте руки.

— Хворого запитують, здоровому дають. Що ж,— кажу,— спасибі вам. Трошки горілки,— кажу,— будь ласка, але піти до столу, розсістися і бенкетувати в той час, коли там, удома, моя дружина і діти, дай їм боже здоров'я... Якщо ваша ласка буде...

Одним словом, вони, видно, здогадалися, на що я натякаю, і почали вантажити на мою підводу кожен окремо: хто булку, хто рибу, а хто печеню, той курку, цей чаю з цукром, той горщик смальцю, а той слоїк варення...

— Це ви,— кажуть вони,— привезете додому в подарунок вашій жінці і дітям, а тепер скажіть, скільки, на вашу думку, треба вам заплатити за те, що ви зробили для нас?

— Теж вигадаєте,— кажу,— з якої речі я буду встановлювати, скільки саме? Яка ваша добра ласка буде,— кажу,— так ви і заплатите. Ми порозуміємось, як то кажуть, червінцем менше, червінцем більше. Злидень злиденнішим не стане...

— Ні,— кажуть вони,— ми хочемо послухати від вас самого, реб Тев'є! Не бійтеся. Вас за це, боронь боже, на голову не скарають.

"Що робити? — міркую собі.— Кепська справа: сказати карбованця,— шкода, а що, коли можна взяти два? Сказати два — боюсь, може, подумають, що я збожеволів: за що тут платити два карбованці?"

— Троячку!!! — зірвалось у мене з язика, і вибухнув такий регіт, що я від сорому мало не крізь землю пішов.

— Не ображайтесь на мене,— кажу,— може, я прохопився зайвим словом. Кінь,— кажу,— на чотирьох ногах спотикається, тим більше людина з одним язиком...

Знявся ще більший регіт, всі просто за боки бралися від сміху.

— Годі вже сміятися! — озивається багатій, витягає з бічної кишені великого гаманця і виймає з того гаманця — скільки гадаєте, наприклад? Ану, вгадайте! Десятку, червону, як жар,— щоб я так на світі жив, не знаючи лиха разом з вами! — і каже так: — Оце маєте від мене. А ви, діти, дайте, хто скільки вважає за потрібне.

Одним словом, чого тут довго розводитись! Як посипались на стіл п'ятірки, троячки і карбованці — руки і ноги затремтіли в мене, мені здавалось, що от зараз упаду непритомний.

— Ну, чого стоїте? — звертається до мене багатій.— Зберіть свої кілька карбованців, що на столі, та їдьте собі на здоров'я до своєї жінки і дітей.

— Хай вам бог дасть,— кажу,— удвічі більше, щоб ви мали вдесятеро, у сто разів більше, щоб ви мали всякого добра і багато втіхи! — І загрібаю обома руками гроші, навіть не лічу — де там лічити! — запихаю в усі кишені.— На добраніч,— кажу,— бувайте здорові, і бажаю,— кажу,— багато втіхи вам, і вашим дітям, і вашим онукам, і всій вашій родині,— так кажу я і подаюсь до свого воза. Раптом озивається до мене багатійка, ота, що в шовковій хустці:

— Заждіть хвилинку, реб Тев'є, від мене ви дістанете зовсім окремий подарунок. Приїздіть, будь ласка, завтра! Я маю,— каже вона,— муругу корову. Була це колись чудова корова, давала двадцять чотири кварти молока, тепер її зурочили, і вона перестала доїтися, тобто вона доїться, але молока не дає...

— Дай боже вам багато здоров'я,— кажу я,— а ви не турбуйтесь, у мене ваша корова і доїтиметься, і молока даватиме. Моя стара, нівроку, така хазяйка, що з нічого робить локшину, з пальців варить затірку, з чудес справляє суботу і буханцями укладає дітей спати... Не ображайтесь,— кажу,— може, я щось зайве бовкнув. На добраніч, усього найкращого вам, бувайте здорові,— кажу я і подаюсь геть з ганку.

Вийшов на подвір'я, підходжу до воза, оглядаюсь: де кінь? Ой лишенько, нещастя, напасть, біда! Дивлюсь навколо — нема, пропала шкапа!

"Ну, Тев'є,— думаю собі,— ти вскочив у халепу..." І згадується мені цікава байка, яку я колись прочитав десь у книжиці, про те, що якісь волоцюги злапали на чужині чесного чоловіка, заманили до себе на околицю міста в палац, дали йому їсти, а потім раптом зникли геть усі, залишивши його наодинці з жінкою; жінка враз перевернулась на хижого звіра, хижий звір обернувся на кішку, а кішка на перевертня... "Диви-но, Тев'є,— розмовляю я сам з собою,— чи тобі не готують якоїсь пастки".

— Чого ви там бабраєтесь і чого буркочете? —запитують у мене.

— Чого бабраюсь? — відповідаю я.— Бідна моя голова,— кажу,— шкодую, що на світ народився. В мене велике нещастя: конячина моя...

— Ваша конячина,— кажуть вони мені,— у стайні. Підіть, будь ласка, туди, у стайню.

Заходжу в стайню, дивлюсь: еге, слово честі! Моя кобила стоїть собі любенько поміж багатієвими кіньми і, допавшись до корму, уминає овес, аж за вухами лящить.

— Послухай-но,— кажу я їй,— розумнице моя, час уже додому! З незвички допадатися так до вівса не можна! Зайвий кусень, кажуть, може зашкодити...

Одним словом, я насилу ублагав її, чемненько запріг і подався додому веселий, жвавий, виспівуючи "Царю небесний" у найкращому настрої. А конячина моя ніби теж переродилася, у нову шкіру вбралася: вже не ждала мого батога, бігла, любо подивитись! Приїхав я додому пізно вночі і, радісний, щасливий, розбудив жінку.

— З празником,— звертаюсь до неї,— вітаю тебе, Голдо!

— Згорів би ти з твоїм празником і віншуванням,— каже вона.— Чого ти сьогодні такий святковий, мій дорогий хлібодавцю? Ти з весілля повертаєшся чи з обрізання, мій загрібателю золота!

— І весілля в нас,— кажу,— і обрізання! Постривай, дружино моя, ось побачиш зараз великий скарб. Але насамперед розбуди дітей, нехай вони, бідолашні, теж поласують,— кажу,— єгупецькими стравами...

— Чи ти здурів, чи ти сказився, чи клепки всі порозгублював, чи з глузду з'їхав? Плетеш таке, наче збожеволів, прости господи! — каже мені моя жінка і лається, обкладає прокльонами, як звичайно ведеться у бабів.

— Баба,— кажу,— лишається бабою! Недаремно твердить цар Соломон, що серед тисячі жінок він не знайшов жодної путньої. Щастя, слово честі, що тепер уже не заведено мати багато жінок,— так кажу я, повертаюсь до свого воза і вношу звідти все, що мені там поклали, і ставлю всі страви на стіл. Мої дітлахи, побачивши булки, почувши запах м'яса, навалилися, бідолахи, на стіл, мов ті голодні вовки. Почали хапати, аж руки в них тремтіли, спритно орудували зубами, поїдали все, як сарана. Дивився я, і сльози навертались мені на очі...

— Ну, скажи нарешті,— звертається до мене моя дружина,— в кого це була така учта чи просто вечеря, що ти такий радісний?

— Не поспішай,— кажу я,— Голдо, ти про все дізнаєшся. Роздмухай лише самовар, ми всі посідаємо до столу,— кажу,— нап'ємось чаю, як годиться. Людина,— кажу,— живе тільки раз на світі, не двічі. Тим паче,— кажу,— що ми вже маємо тепер свою власну корову на двадцять чотири кварти молока щодня. Узавтра, бог дасть, я її приведу. Ану, Голдо,— звертаюсь я до неї далі і вихоплюю весь пак асигнацій,— ану, вгадай, скільки ми тут маємо грошей?

Дивлюсь на мою жінку — вона змінилась на виду, стала біла як крейда, не може слова вимовити.

— Господь з тобою, Голдо-серце,— кажу я,— чого ти так перелякалась? Може, боїшся,— кажу,— що це я когось обікрав чи пограбував? Фе,— кажу,— соромно тобі! Ти Тев'єва жінка вже стільки років і можеш таке подумати на мене? Дурненька,— кажу,— це чисті гроші, зароблені чесно моїм розумом і моєю працею. Я врятував дві істоти від великої небезпеки,— кажу,— якби не я, бозна-що сталося б з ними!..

Одним словом, я їй розповів усе з початку до кінця, як Господь бог повівся зі мною, і ми почали вдвох перелічувати гроші ще раз і ще раз. Там було двічі по вісімнадцять7 карбованців і ще один карбованець, отже, маєте, значиться, капітал у тридцять сім карбованців. Моя стара аж заплакала.

— Чого ти плачеш,— кажу,— дурна бабо!

— Як мені не плакати,— каже вона,— коли сльози ллються. Коли серце вщерть сповнене, з очей ллється через вінця. Богом клянуся, серце мені віщувало,— каже вона,— що ти приїдеш з радісною звісткою. Я вже не пам'ятаю того часу, коли мені снилася бабуся Цейтл, хай їй буде земля пером. Я сплю, і раптом сниться мені дійниця, ущерть повна; баба Цейтл, мир їй, несе дійницю під фартухом, щоб, крий боже, не зурочили, а діти кричать: "Мамо, моні!.."

— Не лізь тільки поперед батька в пекло,— кажу я,— серце моє. Нехай баба Цейтл спочиває в світлому раю,— кажу,— ще невідомо, чи дасть корова молоко. Але, коли бог,— кажу,— міг створити таке чудо, що ми матимемо корову, він, мабуть, подбає, щоб корова була коровою... Дай мені краще пораду, Голдо-серце, що робити з грішми?

— Отакої,— мовить вона,— скажи, що ти маєш на думці робити, Тев'є, з такою силою грошей, нівроку?

— Е, ні,— кажу,— що, на твою думку, нам робити з таким, нівроку, капіталом?

І ми вдвох почали міркувати і так і сяк, п'яте й десяте, ламали собі голову, перераховуючи всі можливі на світі заробітки. Тієї ночі ми торгували чим хочете: купили пару коней і відразу-таки продали їх із зиском, відкрили бакалію в Бойберику, поспродували весь крам і одразу ж відкрили мануфактурну крамницю; придбали ділянку лісу, взяли відступного кілька карбованців і накивали п'ятами; взяли в оренду анатівську таксу8; навіть віддавали гроші в позичку під процент.

— Не доживуть того мої вороги! — озивається моя жінка.— Ти хочеш розтринькати наші грошенята, лишитися з батіжком?

— А що ж,— кажу,— торгувати хлібом і потім збанкрутувати краще? Мало людей скручують собі в'язи на пшениці? Іди,— кажу,— послухай, що в Одесі робиться!

— На чорта мені здалася,— каже вона,— Одеса. Мої діди і прадіди не були там, і мої діти там не будуть, поки я живу і ноги мене носять.

— Що ж ти хочеш? — кажу я.

— Що я хочу? — каже вона.— Я хочу, щоб ти не був йолопом і не плів дурниць.

— Авжеж,— кажу,— тепер ти розумна, як то кажуть: коли грошву дістав, то й розумний став... Це завжди так!

Одне слово, ми кілька разів посварились і зразу ж помирились. Вирішили до муругої корови докупити ще одну корову, дійну, тобто таку, що дає молоко...

Ви ж, мабуть, запитаєте: чому корову, а не коня? На це я вам відповім: чому коня, а не корову? Бойберик таке місце, куди щоліта збираються всі єгупецькі багатії на дачі, і оскільки єгупчани — люди дуже делікатні, призвичаєні до того, щоб їм усе підносили мало не до рота, починаючи від дров, м'яса, яєчок, курей і кінчаючи цибулею, перцем, петрушкою,— чому ж не знайтися людині, яка б взяла на себе приносити їм щодня в хату сир, масло і сметану? Оскільки єгупчани люблять попоїсти, а пальці, як то кажуть, у них діряві, то можна заробити коло них добру копійчину. Головне, щоб товар був добрячий. А такого товару, як у мене, ви навіть у Єгупці не знайдете. Дай боже мені стільки років щастя разом з вами, скільки разів дуже поважні люди, з християн, просили в мене, щоб я їм привозив свіжий товар.

— Ми чули,— кажуть вони,— Тевелю, що ти чесна людина, хоч ти й нехристь...

Від євреїв, думаєте, можна почути таку похвалу? Чорта пухлого! Жодного ласкавого слова не почуєте від наших євреїв. Вони знають тільки совати носа в чужі горщики. Побачать у Тев'є зайву корівчину, бричку нову й одразу почнуть ламати собі голову: звідки це взялося? Чи не торгує отой самий Тев'є фальшивими асигнаціями? Чи, може, він нишком-тишком курить горілку?.. "Ха-хаха! Ламайте собі,— думаю я,— браття, голови на здоров'ячко!.." Не знаю, чи повірите мені — ви майже перший, кому я розповів усю цю пригоду...

Але здається мені, я трохи забалакався. Не гнівайтесь, треба взятися до справ, як то кажуть, кожному своє. Ви до своїх книжок, а я до своїх горнят і глечиків... Одно прошу вас, пане, щоб ви хоч не вписали мене в книжку. А коли впишете, то принаймні не виставляйте мого імені... Бувайте здорові, і хай вам добре ведеться...

Химери

— "Багато думок у серці людини" — так, здається, написано у святій Біблії? Пояснювати вам цього не треба, реб Шолом-Алейхем. Але звичайною мовою, по-простому кажучи, є приказка: найкращому коневі потрібен батіг, найрозумнішій людині — порада. З приводу чого це я кажу? Таки з приводу самого себе, бо коли б я був розумний, мене, певно, не спіткала б така халепа. Але "життя і смерть у руці божій",— коли бог хоче покарати людину, він позбавляє її розуму. Уже скільки разів я казав самому собі: "Подумай лишень, Тев'є, йолопе такий, у тебе ж, кажуть, є голова на плечах, чому ж ти дозволив, щоб тебе завели на слизьке, та ще так по-дурному? Хіба тобі погано було б тепер, приміром, з твоїми заробітками, нівроку, з твоїм сиром і маслом, що набули такої слави в цілій окрузі — у Бойберику, в Єгупці,— скрізь, де тільки хочете. От було б добре тепер, якби грошенята лежали собі тихенько, сховані в скрині, і жодна людина не знала б про це. Бо кому яке діло, скажіть, будь ласка, чи є у Тев'є гроші, чи нема? Справді, хіба хто цікавився долею нещасного Тев'є, коли його обсіли злидні і він тричі на день помирав з голоду разом з жінкою і дітьми? Тільки згодом, після того як бог зглянувся на Тев'є, коли доля всміхнулася йому і він сяк-так домігся чогось у житті, почав відкладати копійчину на чорний день, увесь світ заговорив про нього, і Тев'є вже став реб Тев'є — не жартуйте з ним! З'явилось багато друзів, як у святому письмі сказано: "Усі улюблені",— коли бог дає дрібку, люди дають цілу скибку. Кожний приходить із своїм: той пропонує мануфактурну крахмницю, цей — бакалію, той радить купити хату у власність на віки вічні, цей каже — пшеницю, той — ліс, цей — торги... "Люди добрії — кажу.— Відчепіться! Ви помиляєтесь: певно, думаєте, що я Бродський? Дай боже нам усім,— кажу,— мати те, чого мені бракує до трьохсот карбованців, і навіть до двохсот, і навіть до ста п'ятдесяти! Чуже добро,— кажу,— легко оцінювати. Кожному здається, що в іншого повні жмені золота, підійдеш ближче, а це — мідний ґудзик".

Одне слово, бодай їм лиха година, нашим євреям, вони мене таки зурочили! Родич, не знати звідки, взявся на мою голову. Чорти його батька знає, хто він, як то кажуть, п'яте колесо до воза, Менахем-Мендл звуть його. Завжди десь бігає, щось вигадує, вдається в химери, голову морочить собі й іншим, бодай йому лиха година. Він мене запопав і забив памороки нісенітницями, дурницями, надхмарними замками. Ви, може, спитаєте, яке відношення маю я, Тев'є, до Менахем-Мендла? На це я вам відповім — так судилося. Ось послухайте цікаву річ.

Приїхав я одного разу до Єгупця на початку зими із своїм товаром, привіз понад двадцять фунтів масла, свіжого, як сльоза, і два ворочки сиру — золото, а не товар! — дай боже нам обом таке щастя! Ви вже самі, мабуть, розумієте, що я поспродував усе скоро й легко, не залишив собі ані крихти. Не встиг навіть відвідати всіх своїх давніх покупців, бойберицьких дачників, що виглядають на мене, як на месію. Бо чорта лисого мають ваші єгупецькі купці такі продукти, як Тев'є! Мені не личить вихвалятися перед вами. Як каже пророк: "Нехай хвалить тебе чужий..." — добрий товар сам себе хвалить.

Одне слово, поспродувавши все до цурки і підкинувши коняці трохи сіна, я пішов поблукати по місту. "Людина з праху створена",— я ж людина, не більше. Отже, хочеться поглянути на світ божий, подихати свіжим повітрям, побачити дивовижі, що їх Єгупець виставляє у вітринах, як то кажуть: очима — прошу, дивись, розглядай, скільки хочеш, а руками — зась!..

Стоячи отак перед великою вітриною із золотими імперіалами і безліччю срібних карбованців, з банковими білетами та з силою-силенною асигнацій, думаю я собі при цьому: "Владико небесний! Коли б у мене була хоч одна десята частка того, що тут є, які б я скарги мав тоді на бога і хто б на світі міг зі мною зрівнятися? Насамперед я б видав заміж свою старшу дочку, дав би їй п'ятсот карбованців посагу, крім подарунків, крім одягу й весільних витрат; підводу і своїх корівок я б спродав, переїхав би, не гаючись, до міста, купив би собі місце біля почесної східної стіни в синагозі9, а своїй жінці, дай боже їй здоров'я, трохи перлів; і пожертви роздавав би, як найповажніший хазяїн; подбав би, щоб синагога була вкрита залізом, а не стояла так, як тепер, без даху, от-от завалиться; збудував би школу для дітей і богадільню, як у всіх порядних містах, щоб біднота не валялась на голій землі в синагозі. Яків-паливода не був би в мене більше старостою похоронного товариства, годі вже йому дудлити горілку і жерти пупки й печінки громадським коштом!.."

— Добридень, реб Тев'є! — чую голос ззаду.— Як ся маєте?

Обертаюсь, дивлюся — я б міг заприсягтися, що знайомий!

— Доброго здоров'я,— кажу,— звідки ви?

— Звідки? З Касрилівки10,— відповідає він,— таки ваш родич, тобто ваша жінка Голда доводиться троюрідною внучкою моїй бабці.

— Стривайте-но,— кажу,— то ви, може, і є зять Леї-Двосиного чоловіка Борух-Герша?

— Майже вгадали,— озивається він до мене.— Я зять Леї-Двосиного Борух-Герша, а моя жінка — Шейна-Шейндл Леї-Двосиного Борух-Герша. Тепер ви вже знаєте?

— Стривайте-но,— кажу,— бабка вашої тещі, Сура-Єнта, з тіткою моєї жінки, Фрумою-Златою, були, коли не помиляюсь, кровні двоюрідні сестри, і, якщо пам'ять мене не зраджує, ви середульший зять у Леї-Двосиного Борух-Герша. Але біда в тому, що я забув, як вас звати. Ваше ім'я,— кажу,— просто вилетіло у мене з голови. Як же вас звуть?

— Мене,— каже він,— звуть Менахем-Мендл Леї-Двосиного Борух-Герша. Так звуть мене дома, у Касрилівці.

— Коли так, мій любий Менахем-Мендл,— озиваюся до нього,— вітаю тебе від щирого серця! Скажи ж мені, дорогий мій Менахем-Мендл, що ти тут робиш, як ся мають твоя теща і твій тесть, хай живуть довгі літа? Як твоє здоров'я,— кажу,— як щастить тобі в твоїх справах?

— Ет,— махнув він рукою,— на здоров'я гріх скаржитись, живемо помаленьку, але справи тепер не дуже-то добрі.

— Нічого, бог якось поможе,— кажу я і зиркаю на вбрання бідолахи: потріпане в багатьох місцях, а чоботи, вибачайте, страшенно стоптані... — Нічого,— кажу,— справи, напевно, покращають, як сказано у нас: "Суєта суєт" — не в грошах щастя. Сьогодні так, завтра інак, аби живі були. Головне,— кажу,— не занепадати духом,— єврей мусить сподіватися. Ну, а те, що поневіряємося? На те ж ми євреї. Як то кажуть: коли ти солдат, то нюхай порох. Все на світі мара, химера... Ти скажи мені краще, Менахем-Мендл-серце, чого це ти раптом, з доброго дива, потрапив сюди, в Єгупець?

— Як то,— каже він,— чого я сюди потрапив? Я вже тут,— каже він,— отак потихеньку, помаленьку років з півтора.

— Он як? То ти, виходить, зовсім тутешній,— кажу,— постійний житель Єгупця?

— Ш-ш-ш! — зашипів він на мене й оглядається навколо.— Не кричіть так голосно, реб Тев'є! Я таки тутешній,— каже він,— що правда, то правда, але не будемо про це голосно говорити, нехай воно між нами залишиться...

Я стою й дивлюся на нього як на божевільного.

— Ти втікач,— кажу,— ховаєшся в Єгупці посеред базару?

— Не питайте,— каже він,— реб Тев'є. Ви, певно, зовсім не обізнані з єгупецькими законами і звичаями... Ходімо,— каже він,— я вам усе розповім, і ви зрозумієте, що означає бути тутешнім і в той же час бути нетутешнім...

І він почав мені докладно пояснювати, як тут доводиться поневірятись і викручуватися.

— Послухай мене, Менахем-Мендл,— кажу я,— їдьмо до мене в село на день, ти хоч відпочинеш і трохи заспокоїшся. Будеш,— кажу,— у нас бажаним гостем, моя стара дуже зрадіє тобі.

Одним словом, я його умовив: їдемо вдвох. Прибули додому — всі зраділи! Такий гість! І родич — брат у других! Це ж не жарт! Своє, як то кажуть, не чуже. Почалося: що чувати в Касрилівці? Що поробляє дядько Борух-Герш? Як ся має тітка Лея-Двося? Дядько Йосл-Менаше? Тітка Добриш? А дітоньки їхні як поживають? Хто помер? Хто одружився? Хто розлучився? У кого народилась дитина, а хто має народити?

— Навіщо тобі,— кажу,— здалися, дружино моя, чужі весілля і чужі обрізання? Ти подбай краще,— кажу,— щоб було що перекусити. "Хто потребує, хай прийде і підживиться",— перед їжею балачки в голову не лізуть. Якщо,— кажу,— є борщ, дуже добре, а як ні — то не зашкодять книші, вареники, галушки, млинці, налисники, вергуни. Нехай,— кажу,— буде більше на одну страву, аби жваво.

Одним словом, ми помили руки і гарненько перекусили, чим бог послав.

— Їж, Менахем-Мендл,— звертаюсь я до нього,— адже однаково, як сказав цар Давид11, "все суєта суєт" — світ дурний і фальшивий. А здоров'я,— так, бувало, каже моя бабка Нехама, хай царствує — розумна була жінка, мудра голова,— здоров'я і веселощі шукай у полумиску...

У мого гостя, бідолахи, аж руки трусилися — не знаходив слів, щоб похвалити мою жінку за обід, присягався, що не пам'ятає того часу, коли їв таке молочне, такі чудові книші і такі смачні вергуни.

— Дурниці,— кажу,— коли б ти Менахем-Мендл, спробував її печеню,— кажу,— або фаршировану рибу, ти б знав тоді, який смак мають райські страви.

Одним словом, попоїли, помолились і розбалакались. Кожен, звичайно, про своє: я про свої справи, він про свої. Я — про те про се, п'яте, десяте, а він розповідає про свої діла в Одесі та Єгупці, як він бував уже разів з десять, як то кажуть, на коні і під конем, сьогодні — багач, завтра — злидар, а далі знову багач і ще раз бідняк; торгував чимсь таким, про що я зроду-віку не чув, якимись чудернацькими "гос" і "бес"12, "акції-шмакції", "потивілови", "мальцев-шмальцев", чорти їх батька знає. І якісь карколомні суми: десять тисяч, двадцять тисяч — грубий шмат грошей!

— Скажу тобі по щирості, Менахем-Мендл,— озиваюсь я до нього,— те, що ти розповідаєш про свої діла, безперечно, мудра штука, це треба вміти. Одного я тільки не розумію: наскільки я знаю твою жіночку, то мені,— кажу,— дуже дивно, як це вона дозволяє тобі так шугати в небеса і не прибуває до тебе верхи на мітлі.

— Ет! — каже він мені, зітхнувши.— Цього ви мені, реб Тев'є, краще не згадуйте. Вона мені і так дає перцю з маком. Почули б ви,— каже він,— що вона мені пише, ви б самі сказали, що я святий праведник. Але це все пусте, на те вона жінка, щоб мене в могилу заганяти. Є,— каже він,— далеко гірші речі: у мене є ще, розумієте ви мене, теща! Довго розповідати вам про неї не варт,— каже він,— ви її знаєте!..

— Виходить, як у Біблії сказано: "Перисті, рябі і червоні" — тобто болячка на болячці, а на тій болячці ще й прищ.

— Ваша правда,— каже він,— реб Тев'є, маєте цілковиту рацію. Болячка, звісно, болячка, але прищ, ой, отой прищ ще гірший від болячки!..

Одне слово, ми отак помалу теревенили аж до пізньої ночі. Голова мені обертом ішла від його розповідей про дивовижні справи з тисячами карбованців, що летять вгору і вниз, і про мільйони Бродського... Мені потім цілу ніч плуталося в голові: Єгупець... золоті імперіали... Бродський... Менахем-Мендл з тещею... Лише вранці другого дня він набрався духу. В чім річ?

— Оскільки,— каже він мені,— у нас в Єгупці настає час, що гроші у великій пошані, а ціни на товари впали так, що далі нікуди, ви тепер маєте нагоду, реб Тев'є, заробити гарну копійчину, а мене,— каже він,— ви врятуєте, тобто ви просто можете мене воскресити, вирвати з пазурів смерті.

— Ти говориш, як хлопча,— відказую я йому,— гадаєш, певно, що в мене єгупецькі гроші, золоті імперіали? Дурненький,— кажу я,— чого мені бракує до мільйонів Бродського, було б добре, щоб ми вдвох заробили до Пасхи.

— Воно так,— каже він,— це я й сам знаю. Але ви гадаєте, що для цього треба мати багато грошей? Коли б ви,— каже,— дали мені тепер одну сотню, я б вам зробив з неї за три-чотири дні дві сотні, три сотні, шість сотень, сім сотень, а може, навіть і цілу тисячу!

— Дуже можливо,— кажу,— що буде, як у Біблії сказано: "Близько до заробітку і далеко від кишені". Але ж,— кажу,— про це можна було б говорити, якби було чим ризикувати. А коли немає тієї сотні, то виходить,— кажу,— що прийшов з батіжком і пішов з батіжком чи, інакше кажучи, як вкладеш хворобу, матимеш трясця.

— То пусте,— озивається він до мене.— Сотня у вас, реб Тев'є, ще знайдеться. При ваших заробітках та з вашим ім'ям, нівроку...

— Що з того,— кажу,— що є ім'я? Ім'я це, звичайно, гарна річ. Але, на жаль, я лишаюся з ім'ям, а гроші все-таки у Бродського. Коли хочеш,— кажу,— знати достеменно, то в мене набереться власного капіталу, може, з сотню карбованців і цією сотнею треба заткнути тисячу дірок: по-перше, видати заміж дочку...

— От бачите,— каже він,— про це ж таки йде мова! Бо коли ще ви матимете, реб Тев'є, таку нагоду вкласти одну сотню і дістати, як бог дасть, стільки, щоб вам,— каже,— вистачило і на посаг дочкам, і на дещо інше?

І почалися нові теревені на три-чотири години, щоб пояснити мені, як він робить з карбованця три, а з трьох десять.

— Насамперед,— каже він,— вносиш сотню і наказуєш купити десять штук,— я вже забув, як це зветься,— і чекаєш кілька днів, поки воно піднімається. Даєш тоді телеграму десь туди, щоб не продали і за всі гроші купили вдвічі більше, потім воно знову піднімається, даєш ще раз телеграму. Отак помалу кілька разів,— каже він,— аж поки з сотні стає дві, з двох — чотири, з чотирьох — вісім, з восьми — шістнадцять, таки просто чудеса, та й годі! Є,— каже,— в Єгупці такі, що оце тільки нещодавно ходили без чобіт, були маклерами, прикажчиками, попихачами, а тепер вони мають свої власні кам'яні будинки, а жінки їхні мають клопіт з шлунками — їздять за кордон лікуватися... А самі вони мчать по Єгупцю у каретах з гумовими шинами — геть з дороги, голото! — і вже не впізнають знайомих!..

Одне слово, чого там довго розводитись? Він мене добре розворушив, і я таки розпалився. "Мало що буває,— думаю я собі,— може, він мій добрий ангел? Адже ж я чую скрізь, що в Єгупці люди багатіють, маючи тільки десять пальців і нічого більше,— то чим я гірший від них? Він, здається, не брехун, щоб вигадувати такі чудеса. Може, справді,— думаю собі,— воно повернеться, як то кажуть, на добре, і Тев'є хоча б на старості літ здихається злиднів? Доки, справді, можна, скажіть, будь ласка, так тяжко працювати, поневірятися. Удень і вночі тільки коло підводи і тільки сир та масло. Час уже тобі, Тев'є,— звертаюсь сам до себе,— відпочити трохи, бути хазяїном між хазяїнами, ходити до синагоги, читати книжки. Ну, а що, коли, боронь боже, справа обернеться не так, і ми з'їмо облизня, тобто вхопимо шилом патоки? Але ж чому не сподіватися, що все буде гаразд?

— Га? Що ти скажеш? — звертаюсь я до своєї старої.— Як тобі подобається, Голдо, його план?

— Що мені,— відповідає вона,— на це казати? Я знаю, що Менахем-Мендл, крий боже, неабихто, щоб хотів у тебе видурити гроші. Він, боронь боже, не з кравців і не з шевців! У нього дуже порядний батько, а дід,— каже вона,— був неабиякою людиною, дні і ночі сидів над книгами, дарма що сліпий, і вивчав святе письмо. А бабка Цейтл, хай царствує, теж була не простого роду...

— Приший кобилі хвіст,— кажу я.— Тут про діло йдеться, а вона встряла з своєю бабкою Цейтл, яка пекла добрі медяники, та з своїм дідом, який "душу втопив у чарці..." Баба лишається бабою. Недаремно,— кажу,— цар Соломон об'їздив цілий світ і не знайшов жодної жінки з клепкою в голові...

Одним словом, умовились, що ми стаємо компаньйонами: я вкладаю гроші, а Менахем-Мендл — розум, і все, що бог дасть, навпіл.

— Вірте мені,— каже він,— я з вами, реб Тев'є, бог дасть, поведуся чесно — чесніше не може бути. Я, з божої ласки, вам даватиму гроші, і гроші, і гроші.

— Амінь, дай боже і вам так само,— кажу я,— щоб усе було, як ти кажеш. Але одного,— кажу,— не розумію: де Рим, а де Крим? Я тут, ти — там. Гроші,— кажу,— це ж тонка матерія, розумієш. Не ображайся,— кажу,— я тут, крий боже, нічого образливого не маю на думці. Просто, як сказав колись Авраам: "Хто плачучи посіє, той з піснею пожне"13,— краще наперед усе обговорити, ніж потім сльози лити...

— О! — відповідає він.— Може, ви гадаєте, що треба розписатися на папері? З превеликою охотою!

— А втім,— кажу я,— коли зміркувати як слід, то обоє рябоє: одно з двох, якщо ти схочеш мене зарізати, чим мені допоможе папір? "Не миша злодій, а нора",— не вексель платить, а людина. А коли вже я ступив на слизьке однією ногою, доведеться ступити й другою.

— Можете мені повірити, реб Тев'є,— каже він,— богом присягаюсь перед вами, що я говорю без хитрощів, не хочу видурити у вас гроші, а маю намір повестися з вами сумлінно і чесно, ділитися пополам, нарівно, кожному однакову частку, половину мені, половину вам, мені сотню, вам сотню, мені дві сотні, вам дві сотні, мені три сотні, вам три сотні, мені чотири сотні, вам чотири сотні, мені тисячу, вам тисячу...

Одним словом, я витяг мої грошики, тричі перелічив, руки в мене при цьому добре трусилися, покликав стару мою у свідки, ще раз пояснив йому, які це тяжко загорьовані гроші, і віддав їх Менахем-Мендлові, зашив їх йому у бічну кишеню, щоб у нього, крий боже, не поцупив хто, умовився з ним, що не пізніше як через тиждень він обов'язково повинен мені відписати листа про все докладно, і попрощався з ним любенько, гарненько, розцілувався дуже приязно, як звичайно ведеться між родичами. Лишившись сам після його від'їзду, я знову почав марити: в голові снувалися різні думки і сни наяву, та ще які солодкі сни, і хотілося мені, щоб вони тривали вічно, ніколи не кінчалися. Мені уявлявся посеред міста великий будинок, під залізним дахом, із стайнями, хлівами, коморами, стодолами і повітками, сповненими всякого добра. Хазяйка з в'язкою ключів порається в хаті; це моя жінка Голда — не впізнати її, слово честі: вона набула зовсім іншого вигляду, вигляду багатійки з подвійним підборіддям і з разком перлів на шиї; вона пиндючиться і лає покоївок на всі заставки. Діти мої крутяться навколо неї, всі в святковому одязі, нічого не роблять, за холодну воду не беруться. На подвір'ї повно курей, гусей і качок. В хаті охайно, аж блищить, у печі палає вогонь, вариться вечеря, а самовар парує як скажений! За столом на покуті сидить сам хазяїн, Тев'є, у халаті, в ярмулці, навколо нього розсілися найповажніші хазяїни міста і підлещуються до нього! "Дозвольте, реб Тев'є...", "Не гнівайтесь, реб Тев'є..." "Ай,— думаю собі при цьому,— стокрот болячок отим грошам!"

— Кого ти лаєш? — запитує мене моя Голда.

— Нікого,— відповідаю,— я трохи замислився, всякі там думки, мрії, позаторішній сніг... Скажи мені, Голдо-серце,— звертаюсь я до неї,— чи не знаєш ти, чим торгує твій родич,— це я Менахем-Мендла маю на увазі.

— Отакої! Все, що мені снилося лихого,— каже вона,— цієї ночі, і минулої ночі, і протягом цілого року, нехай окошиться на головах моїх ворогів! Подумай сам,— каже вона,— ти ж просидів з людиною цілу добу і без угаву розмовляв з ним, а тепер запитуєш у мене, чим він торгує? Адже ж ви вдвох,— каже вона,— зробили якесь діло чи ні?

— Так,— кажу,— зробили, але що саме зробили — я не знаю, хоч убий мене! Немає, розумієш ти, за що вхопитися. Проте,— кажу,— це нічого не важить, ти тільки не журись, дружино моя, мені віщує серце на добре, ми, бог дасть, так мені здається, заробимо, і чимало — отже, скажи амінь і готуй вечерю!

Одним словом, минає тиждень, і два, і три — ані рядочка від мого компаньйона! Я зовсім розгубився і не знаю, що думати. "Не може цього бути,— думаю собі,— щоб він просто так забув написати. Адже він дуже добре знає, як ми тут видивляємо очі". А далі майнула така думка: "Що я йому зроблю, коли він там знімає всі вершки для себе, а мені скаже, що нічого не заробив? Позивай його тоді до рабина! А втім, це все-таки неймовірно,— заспокоюю сам себе.— Де це чувано?.. Я повівся з ним, як з рідною людиною — щоб мені справдилось те, що я йому зичу,— невже він мені підкладе таку свиню?" Але тут майнула нова думка: "Кат його бери, цей зиск, я вже не хочу заробітку! Дай боже, щоб хоч гроші були цілі!" І від жаху мене проймає холод. "Старий дурню! — кажу я собі.— Думкою багатів, телепню ти, осел з курячим мозком! За ці сто карбованців купив би собі краще добрих коней і візок змінив би на бричку з ресорами..."

— Тев'є, чом ти ні про що не думаєш? — звертається до мене моя жінка.

— Як то,— кажу,— не думаю? Голова мені мало не лусне від думок, а вона питає, чом я не думаю!

— Певно,— каже вона,— з ним щось у дорозі скоїлось: або грабіжники,— каже вона,— напали на нього і обібрали до нитки, або він, крий боже, захворів, або зовсім, хай бог милує, помер.

— Що ще,— кажу,— вигадаєш, серце моє? Ось маєш, доброго дива якихось розбійників вигадала! — А сам думаю собі: "Мало що з людиною може часом трапитися в дорозі?" — Ти любиш,— кажу я їй,— дружино моя, завжди тлумачити все на гірше!

— У нього,— каже вона,— вся сім'я така: мати його — хай заступницею буде за нас на тому світі — нещодавно померла зовсім молодою. І три сестри були в нього, нехай в раю спочивають, то одна ще дівчиною померла, друга встигла вийти заміж, але застудилась у лазні і померла, а третя одразу після перших пологів збожеволіла, мучилась, мучилась і померла...

— Померли, царство їм небесне,— кажу я.— Ми всі, Голдо, помремо. Людина подібна до столяра: столяр живе, живе і помирає, і так само людина живе і помирає.

Одне слово, ми вирішили, що я поїду до Єгупця. За цей час зібралося трохи сиру, сметани, масла — все першого сорту. Я запріг коня — і гайда до міста. Їду собі, звичайно, засмучений; на серці, самі розумієте, гірко; у лісі ані живої душі, а думки буяють, і уявляється мені різне. "От цікаво буде,— думаю собі,— коли приїду і почну розпитувати про мого зайду, а мені скажуть: "Менахем-Мендл? Те-те-те! Дуже в пір'я вбився, високо піднявся, має власний будинок, їздить у каретах, його й не впізнати!" Набираюся духу і подаюсь до нього просто в хату. "Тпру! — зупиняють мене ще перед дверима і штурхають мене ліктем у груди.— Не пхайтеся так, дядьку, тут не пхаються".— "Я родич,— кажу,— моя жінка троюрідна внучка його бабки".— "З чим і вітаємо вас,— відповідають мені,— дуже приємно. Проте,— кажуть вони,— можете трохи почекати отут, коло дверей, вам це не зашкодить..." Я здогадуюсь, що треба щось сунути в руку, як то кажуть, не підмажеш — не поїдеш, і подаюся після цього сходами просто до нього. "Доброго ранку,— кажу йому,— реб Менахем-Мендл!" Та де там! "Ні гласу, ні мови..." — він мене зовсім не впізнає! "Що вам треба?" — звертається він до мене. Я майже непритомнію. "Як то,— кажу,— ви, пане, вже не впізнаєте родича? Тев'є звусь я!" — "Га? — мовить він.— Тев'є? Здається, знайоме ім'я..." — "Знайоме? — кажу я йому.— Може, вам знайомі млинці моєї жінки? Пригадайте лишень її книші, вергуни, галушки..." Але слідом за цим мені уявляється зовсім протилежна картина: я заходжу до Менахем-Мендла, а він зустрічає мене з великою пошаною. "О, гість! Диви-но, який гість! Сідайте, реб Тев'є! Що поробляєте, як ся має ваша жінка? Я вже давно виглядаю вас, хочу з вами розрахуватись.— І він насипає мені повну шапку золотих імперіалів.— Це,— каже він,— заробіток, а капітал лишається капіталом. Скільки заробимо, поділимо пополам, нарівно, половину мені, половину вам, мені сотню, вам сотню, мені двісті, вам двісті, мені триста, вам триста, мені чотириста, вам чотириста".

Замріявшись, я задрімав і не помітив, як моя кобила збилася з дороги, зачепила візком за дерево, і мене чимсь ударило ззаду так, що аж іскри посипалися з очей. "Це на добре,— кажу я собі,— хвалити бога, що хоч не зламалася вісь..."

Одним словом, приїхавши до Єгупця і перш за все спродавши швидко і легко, як звичайно, свій товар, подаюся шукати Менахем-Мендла. Тиняюсь містом годину, і дві, і три — немає, не бачу його ніде! Починаю зупиняти людей, розпитувати:

— Чи не чули ви, чи не бачили такого чоловіка, що прозивається Менахем-Мендлом?

— Що його звуть Менахем-Мендл, цього ще замало,— кажуть вони,— Менахем-Мендлів на світі є багато.

— Ви, певно, маєте на увазі,— кажу,— його прізвище? Хоч убийте мене, не знаю. Якщо сказати вам щиру правду, то його вдома у Касрилівці звуть за ім'ям його тещі, Менахем-Мендл Леї-Двосин. Але чого вам більше,— кажу,— його тесть уже зовсім літня людина, та й він прозивається за її ім'ям: Борух-Герш Леї-Двосин. І навіть сама вона — Лея-Двося — теж прозивається Лея-Двося Боруха-Герша Леї-Двосиного... Тепер ви вже розумієте?

— Розуміємо,— кажуть вони,— але цього все-таки ще не досить. Що він робить,— питають вони,— коло чого порається оцей ваш Менахем-Мендл?

— Коло чого порається? — перепитую я.— Він торгує золотими імперіалами, у нього є якісь "бес-мес", "потивілов", він дає телеграми десь туди до Петербурга, до Варшави...

— Га?! — вигукують вони і за боки беруться від сміху.— Ви, мабуть, маєте на увазі того Менахем-Мендла, що торгує заячим молоком? Перейдіть, будь ласка,— кажуть вони,— туди, на той бік. Там бігає багато зайців, і ваш теж серед них...

"Що далі живеш, то більш їси і більше досвіду набираєш,— думаю собі.— Ось маєш якихось зайців, заяче молоко!"

Переходжу туди, на другий тротуар,— людей, нівроку, як на ярмарку. Тиск великий, насилу протовпився! Бігають як скажені, той сюди, той туди. Наскакують один на одного, точнісінько як божевільні. Галасують, репетують, вимахують руками: "Потивіло...", "Піймав на слові...", "Ткнув завдаток...", "Як сказав, то не викручуйся...", "Чухатиметься...", "Мені належить куртаж...", "Ти страшенний крутій", "Я тобі голову потрощу...", "Плюнь йому межи очі...", "Диви-но, як розрюмсався...", "Теж мені спекулянт...", "Банкрот!", "Лакуза!", "Сто сот чортів!.." Ще слово — і почнеться бійка. "Утікай, Тев'є,— кажу я собі,— а то спіймаєш ляпаса! Ну-ну,— міркую собі,— бог наш батько, Шмуль-Шмелька його слуга, Єгупець — місто, а Менахем-Мендл — загрібач золота! Отут,— думаю,— шукають щастя, ловлять золоті імперіали? Оце зветься у них робити діла? Лишенько тобі, Тев'є, з твоїми ділами!"

Одним словом, зупиняюсь перед великою вітриною, де виставлено силу-силенну штанів, і раптом бачу у шибці відображення мого ділка. Серце в грудях увірвалось мені, коли я його побачив. Просто в очах потемніло! Щоб усі наші вороги мали такий вигляд, як Менахем-Мендл. Де поділася капота? Де чоботи? А лице! Матінко рідна! З далеко кращим лицем кладуть у домовину. "Ну, Тев'є, ти ускочив по самі вуха,— думаю собі,— можеш попрощатись із своїми грошенятами. Це вже, як то кажуть, "ні ведмедів, ані лісу",— ні товару, ні грошей, самі сльози..."

Він і собі, мабуть, теж дуже розгубився, бо ми обидва стали, ніби прикуті до місця, слова не могли вимовити і тільки дивилися й дивилися, мов ті півні, один одному в вічі, наче кажучи: "Бідні й нещасні ми! Тепер можемо удвох взяти торби і піти попідвіконню!.."

— Реб Тев'є,— звертається він до мене тихенько, ледве чутно, а сльози душать його.— Реб Тев'є! Без талану — чуєте? — краще на світ не родитись! Ніж так жити,— каже він,— нехай би вже повісили мене, четвертували!

І більше не може слова вимовити.

— Авжеж,— кажу,— ти вартий, Менахем-Мендл, за таку справу, щоб тебе поклали отут посеред Єгупця і привселюдно відлупцювали так, щоб ти побачив свою бабку Цейтл з того світу. Подумай тільки,— кажу,— що ти наробив! Ти занапастив,— кажу,— повну хату живих істот, нещасних, ні в чому не винних ні перед богом, ані перед людьми, без ножа зарізав! Ґвалт,— кажу,— з чим я тепер додому навернусь до своєї жінки і дітей? Ну, скажи сам, гицелю ти, розбійнику, душогубе!..

— Ваша правда,— відказує він мені, притулившись до стіни,— ваша правда, реб Тев'є, Господь тому свідок.

— Пекла,— кажу,— дурню ти, пекла мало для тебе!

— Ваша правда,— каже він знову,— реб Тев'є, ваша правда, Господь тому свідок. Ніж таке життя,— каже він,— ніж отак жити, реб Тев'є...— і опускає голову...

Дивлюся на нього, бідолаху, як він ото стоїть, похнюпившись, спершись об стіну, зсунувши шапку набік, і кожне його зітхання, кожний стогін крає мені серце.

— Проте,— кажу,— якщо зміркувати, то виходить, що ти не дуже-то й винний. Бо коли розглянути справу всебічно, то навряд чи ти мав якийсь лихий намір,— це ж дурниця: ти був,— кажу,— компаньйоном нарівні зі мною. Я вклав гроші, а ти дав свій розум, лихо мені! Ти сподівався, безперечно, як то кажуть, на краще, а не на гірше. А що це виявилося химерою? Мабуть, не судилося нам. Сказано-бо: "Не вихваляйся завтрашнім днем",— людина планує, а Господь руйнує. Маєш, дурненький, доказ,— кажу,— ось, наприклад, моє ремесло. Здається, цілком певне діло? Проте, коли мені минулої осені судилося,— кажу,— то в мене здохла корова. Якби її зарізати на м'ясо, і тоді мав би я за неї п'ятдесят карбованців,— і одразу ж, слідом за цією коровою, здохла ще й червона телиця, якої не віддав би і за двадцять карбованців. Не допоміг мені тоді весь мій розум. Коли не щастить,— кажу,— то хоч ґвалт кричи! Я не хочу допитуватися в тебе,— кажу,— де мої гроші. Я вже сам розумію, де вони поділися, мої тяжко загорьовані гроші, лишенько мені! Вони пропали,— кажу,— десь на заячому молоці, на позаторішньому снігу. А хто винен, коли не я сам, що піддався твоїм умовлянням і заморочив собі голову легкими заробітками, надхмарними замками, казна-чим? Гроші, братику, треба,— кажу,— заробити кривавим потом, мозолі натерти! Бити треба тебе, Тев'є, лупцювати дрючком, як Сидорову козу!! Але дарма! Кричи, хоч лусни! Розум і каяття — ці дві речі завжди приходять занадто пізно. Не судилося,— кажу,— Тев'єві стати багатієм, як каже мій сусід Іван: "Не було в Микити грошей і не буде". Мабуть,— кажу,— так Господь судив. Бог дав, бог і взяв... Ходім, небораче, візьмемо,— кажу,— по чарці!..

Отак, пане Шолом-Алейхем, всі мої золоті мрії кінчилися пшиком! Ви, може, думаєте, я дуже близько взяв до серця те, що втратив свої грошенята? Повірте, що ні! Ми ж знаємо, як сказав Господь у святому письмі: "Срібло і золото мені належить",— гроші — це ніщо, грязь! Головне — людина, тобто, щоб людина була людиною. Але що ж тоді мені так дошкулило? Те, що чудесний сон, химера вітром розвіялися. Мені хотілося, ой, як хотілося бути багатієм, хоч би на часинку!

Але нічого не вдієш! Як сказано у нас: "Проти волі живеш",— і проти волі стоптуєш пару чобіт. Ти, Тев'є, каже бог, повинен мати на думці сир і масло, а не химери. Скажете, а як же надії, сподівання? Дивна річ, чим більше горя, тим кращі надії, чим більше злиднів, тим палкіші сподівання. Маєте доказ... Але мені здається, що я сьогодні трохи забалакався. Час уже поїхати, подбати про справи, бо, як то кажуть: "Всі люди облудні",— тобто кожен має свою болячку! Бувайте здорові, і нехай вам добре ведеться!

Теперішні діти

От ви кажете: теперішні діти. "Синів ростив я і виховував..." — народжуй їх, поневіряйся, віддавай їм усі сили, працюй, як віл, день і ніч, і чого, скажіть, будь ласка? Думаєш собі, може, так, а може, так, кожен згідно з своїм розумом і достатком. До Бродського в родичі я, звичайно, не набиваюсь, але зовсім прибіднюватись мені не доводиться, бо сам я, слово честі, не простого роду, і походимо ми, як моя дружина, дай їй боже здоров'я, каже,— теж не з кравців і не з шевців. От я собі гадав, що з дочками своїми не осоромлюсь. Чому, питаєте? Поперше, мене Господь благословив вродливими дочками. А вродливе обличчя — це ж ви самі кажете,— половина посагу. По-друге, я ж тепер, хвалити бога, не той Тев'є, що колись. Я можу дозволити собі вибрати для них найкращих женихів навіть у Єгупці. Чи не так? Але ж ми маємо бога на світі, господа всеблагого і милостивого, який являє свої великі чудеса і кидає мене в холод і в жар, угору і вниз. Він і каже мені: "Тев'є, не забивай собі голову дурницями, і нехай все ведеться, як велося!.." Тепер послухайте, що трапляється на цьому світі. І з ким? З небораком Тев'є.

Одне слово, навіщо довго розводитись? Ви, мабуть, пам'ятаєте, що мене недавно спіткало,— хай бог боронить усіх нас надалі від такого,— оту лиху пригоду з моїм родичем Менахем-Мендлом, побий його нечиста сила. Пам'ятаєте, як ми щасливо торгували в Єгупці золотими імперіалами і потивілівськими акціями,— моїм ворогам бажаю такі успіхи! Я тоді не тямився від горя, рвав на собі волосся. Гадав, що вже по всьому, кінець Тев'є, кінець молочарству!

— Дурню ти! — каже мені одного разу моя стара.— Годі журитися, горю цим не зарадиш! Ти тільки занапастиш себе — і край. Вважай, що розбійники напали на нас і пограбували... Піди краще,— каже вона,— до Анатівки, до м'ясника Лейзер-Волфа, він переказував, що ти йому дуже потрібний.

— А чого він хоче? Нащо я йому так терміново здався? Якщо він має на думці,— кажу,— вимантачити нашу муругу корову, то нехай краще візьме дрючка і виб'є з голови цю думку.

— Овва! — відповідає мені вона.— Можна подумати, що ми маємо від цієї корови багато молока, сиру та масла?

— Не в цьому річ,— кажу.— По-перше, шкода віддавати на заріз боже створіння. У нас сказано в святій Біблії...

— Облиш Біблію, Тев'є! Цілий світ знає, що ти людина вчена. Послухайся мене, своєї жінки, піди до Лейзер-Волфа. Щочетверга, коли наша Цейтл приходить до нього в ятку по м'ясо, він їй спокою не дає: "Перекажи,— каже,— татові, щоб прийшов. Він мені дуже потрібний..."

Одне слово, треба, як то кажуть, іноді послухатись і жінки. Пішов я до Лейзер-Волфа в Анатівку, верст зо три від нас, і не застав його дома.

— Куди ж він пішов? — запитую у кирпатої тітки, що порається в хаті.

— У бойню,— відказує кирпата,— там ріжуть вола з самого ранку. Він, мабуть, уже скоро повернеться...

Я вирішив почекати. Тиняюсь по хаті, оглядаю Лейзер-Волфове хазяйство. Нівроку, дай боже всім моїм друзям таке добро: шафа, повна мідного посуду,— не купиш її навіть за сто п'ятдесят карбованців; самовар, і ще один самовар, і мідний таз, і ще один варшавський, і кілька срібних свічників, і позолочені келихи та келишки, і ханукальний світильник14 з чистого срібла, і достобіса ще різного посуду і мотлоху. "Владико небесний! — думаю собі.— Коли вже я дочекаюсь такого добра у моїх дочок, нехай здорові будуть!.. Ну й щастить же м'ясникові! Мало того, що він такий багатий і має тільки двох дочок, до того ж заміжніх, то ще лишився вдівцем!.."

Нарешті Господь змилувався, відчиняються двері, і входить Лейзер-Волф, сповнений гніву Й люті на різника. Той, каже, зарізав його без ножа, забракував вола, могутнього, як дуб, схопила б його холера. Через дрібничку заборонив вола до продажу, знайшов прищик па легенях, малесенький, з шпилькову головку завбільшки, щоб він здох!

— Доброго здоров'я, реб Тев'є,— звертається він до мене,— що поробляєте?

— Що я можу поробляти,— кажу,— робиш і робиш, і все ще ні до чого не доробився, сказано-бо в святому письмі: "Ні жала твого, ні меду твого!" — ні тобі грошей, ані здоров'я, ні життя, ані радості.

— Гріх так казати, реб Тев'є,— озивається він до мене.— Порівнюючи з тим, що було колись, ви ж тепер, нівроку, багатій.

— Того, що мені бракує,— кажу,— до багатства, яке, ви вважаєте, є в мене, було б добре нам мати вдвох... Але нічого, хвалити бога за те, що є. У талмуді сказано: "Аскакурдо демасканто декирпато десвинято..."15 А сам думаю: "Щоб ти так дихав, м'ясницька пико, коли є таке в талмуді!!!"

— Ви,— звертається він до мене,— завжди з своїм талмудом. Добре вам, реб Тев'є, що ви розумієтесь на дрібних літерах. Але навіщо нам вченість премудрості, поговоримо краще про наше діло. Сідайте, реб Тев'є,— каже він і гукає на кухню: — Чаю! — І неначе з-під землі з'являється кирпата баба, хапає самовар, як чорт цигана, та вибігає з ним на кухню.— Тепер,— звертається він до мене,— коли ми лишилися тут самі, віч-на-віч, можемо говорити про діло. Справа,— каже він,— ось у чому: я з вами, реб Тев'є, давно хотів поговорити, я вже переказував з вашою дочкою, кілька разів просив, щоб ви потрудились прийти до мене. Розумієте, мені впала в око...

— Знаю,— кажу,— що вам впала в око... Але даремна ваша праця, нічого не вийде, реб Лейзер-Волф, нічого не вийде.

— Чого це так? — озивається він до мене і дивиться на мене трохи перелякано.

— Отак,— кажу,— я можу заждати. Ще маю час, річка не зайнялась, не горить!

— Навіщо вам ждати,— каже він,— коли можна домовитись тепер-таки?

— Це, по-перше,— веду я далі,— а по-друге,— кажу,— просто жаль боже створіння.

— Подивіться на нього, що він з себе корчить,— регочучи, каже Лейаер-Волф,— можна подумати, що вона у вас єдина! Мені здається, їх у вас, нівроку, є досить, реб Тев'є!..

— То нехай і надалі будуть,— кажу,— а хто заздрить, той нехай сам нічого не має...

— Заздрить? Які там заздрощі? Навпаки,— каже він,— саме тому, що вони такі вдалі, саме тому я хочу, розумієте чи ні? Не забувайте тільки, реб Тев'є, яку користь ви матимете від цього!

— Авжеж, авжеж,— кажу,— від вашої ласки, реб Лейзер-Волф, голова може попухнути: взимку снігу не випросиш, це ми знаємо вже давно...

— Ет! — озивається він до мене солоденько.— Що ви рівняєте, реб Тев'є, старі часи до теперішніх? Колись було одне, а тепер зовсім інше; адже ми стаємо родичами, га?

— Що це за родичання? — кажу я.

— Авжеж,— каже він,— породичаємось.

— Пробачте, реб Лейзер-Волф,— озиваюсь я до нього,— про що ми говоримо?

— Будь ласка,— каже він,— реб Тев'є, скажіть ви, про що ми говоримо?

— Як то,— кажу,— ми говоримо про мою муругу корову, яку ви хочете у мене купити.

— Ха-ха-ха! — захлинається він від сміху.— Нічого собі корова, та ще муруга, ха-ха-ха!

— А що ж ви маєте на увазі, реб Лейзер-Волф? Будь ласка, скажіть, я теж хочу сміятися.

— Вашу дочку,— озивається він до мене,— про вашу Цейтл говоримо ми весь час! Ви ж знаєте, реб Тев'є, що я, хай вас бог боронить від такого лиха, лишився вдівцем. Я собі й подумав, навіщо мені шукати щастя десь на чужині, мати мороку із свахами, шахраями, пройдисвітами. Чи не краще, коли ми тут обидва на місці? Я знаю вас, ви знаєте мене. Товар мені теж подобається. Я бачу її щочетверга у себе в ятці, кілька разів говорив з нею, видно, нічого, сумирна. А я сам, нівроку, як бачите, хазяїн не з останніх, маю власну хату, кілька крамничок і хазяйствечко, як бачите, дякувати богові, трохи шкір на горищі і трохи грошей у скрині. Навіщо нам, реб Тев'є, мудрити, крутити? Краще вдаримо по руках, раз, два, три. Розумієте чи ні?..

Одне слово, тільки-но він мені це сказав, я занімів, як буває з людиною, коли їй раптом переказують радісну звістку. Спочатку в мене навіть промайнула думка: "Лейзер-Волф... Цейтл... У нього вже такі діти, як вона". Але одразу ж я сам себе спинив: "Що ти-бо, таке щастя! Таке щастя! Адже їй буде добре, краще, ніж будь-кому на світі! Ну, а те, що він скупердяга, то за теперішніх часів це навіть похвально, як то кажуть: "Своя сорочка ближча",— коли хто добрий до інших, то він поганий до себе. Кепсько тільки, що він неук... Та хіба всі можуть бути книжниками? Мало є багатіїв, поважних людей в Анатівці, Мазепівці і навіть у Єгупці, які не вміють замість підпису навіть закарлючку поставити на папері. Проте дивіться, яку вони пошану мають від людей повсюди! Недарма сказано в Біблії: "Коли нема муки, нема й науки",— тобто наука лежить у скрині, а мудрість — у кишені...

— Ну, реб Тев'є,— озивається він до мене,— чого ви мовчите?

— А чого мені галасувати,— кажу я, немовбито вагаючись.— Це, розумієте, реб Лейзер-Волф, така справа, що її треба добре обміркувати з усіх боків. Вона ж у мене старша дочка!

— Саме тому,— каже він,— саме тому, що вона старша у вас. Потім ви вже, з божої ласки, зможете видати заміж другу дочку, а згодом і третю, розумієте чи ні?

— Амінь, і вам те ж саме бажаю! — кажу я.— Видати заміж — невелика мудрість, аби Всевишній прислав кожній її судженого...

— Ні,— каже він,— не це я маю на увазі, реб Тев'є. Я маю на увазі зовсім інше. Адже посагу, хвалити бога, для вашої Цейтл вам уже не треба, і одягти її до весілля, справити все, що дівчині потрібно,— я беру на себе. Та й вам,— каже він,— дещо перепаде в гаманець.

— Фе,— кажу я йому.— Ви розмовляєте, пробачте мені, як на базарі! Як то "перепаде в гаманець"? Фе! Моя Цейтл, крий боже, не така, щоб я її продавав за гроші. Фе, фе!

— Якщо фе, то фе,— відказує він.— Я хотів, щоб було якнайкраще, але коли ви кажете фе, то нехай буде фе! Коли вам любо, то й мені мило. Головне,— каже він,— не зволікати. Я хочу, щоб негайно-таки була, як то кажуть, господиня в хаті. Розумієте чи ні?..

— Будь ласка,— кажу,— я не заперечую, але ж треба переговорити з моєю дружиною. В таких справах її слово багато що важить. Це ж не жарт, як у Біблії сказано: "Рахіль оплакує синів своїх",— мати не п'яте колесо до воза. Ну, а крім того,— кажу,— саму Цейтл теж треба спитати. Як то кажуть: усіх родичів запросили на весілля, тільки нареченого залишили вдома...

— Пусте,— каже він.— Запитувати? Оповістити треба, реб Тев'є, прийти додому й оповістити, мовляв, так і так, повести до шлюбу, раз-два — і могорич!

— Не кажіть цього,— озиваюсь я,— не кажіть цього, реб Лейзер-Волф. Дівчина, крий боже, не вдова.

— Звісно,— каже він,— дівчина — це не вдова. Саме тому треба заздалегідь усе обговорити; розумієте, весільне вбрання, те, се, п'яте, десяте... А тим часом, може, ми, реб Тев'є, візьмемо по чарці, га? Так чи ні?

— Будь ласка,— кажу я,— чом ні? Сварка сваркою, а чарка чаркою. З цього приводу добре сказано у нас в талмуді...— І втелющую один уривок і другий, та не з талмуда зовсім, а з "Пісні пісень" чи пасхального казання...

Одне слово, хильнули ми по чарці отого гіркого зілля як годиться. Кирпата тітка тим часом принесла самовар, і ми ще випили по склянці пуншу, провели час дуже весело, погомоніли, набалакались про сватання, те, се і знову-таки про сватання.

— Хіба ви уявляєте собі, реб Лейзер-Волф,— кажу я,— що то за брильянт?

— Я знаю,— каже він,— вірте мені, що знаю. Якби не знав, я б і не починав.

І отак ми розмовляємо ввесь час. Я кричу:

— Брильянт, діамант! Щоб ви хоч її шанували, не виказували вдачі м'ясника...

А він:

— Не бійтеся, реб Тев'є, те, що вона їстиме у мене в будні, вона у вас не їла на свято...

— Дурниці,— кажу я,— їсти, хіба це головне? Багатій не їсть червінців, а бідняк не їсть камінців. Ви проста людина і не розумієте, як треба її шанувати. Яка вона хазяйка! Які калачі випікає, яку рибу готує, реб Лейзер-Волф! Її рибу покуштувати — це заслужити треба...

А він знову:

— Реб Тев'є, ви, пробачте мені, вже видихнулись, реб Тев'є, ви людей не знаєте, реб Тев'є, ви мене не знаєте...

А я своєї:

— Покласти на одну тарілку терезів золото, а на другу Цейтл... Чуєте, реб Лейзер-Волф, навіть якби ви мали своїх двісті тисяч, ви теж не варті її мізинця!..

А він:

— Повірте мені, реб Тев'є, ви великий дурень, хоч віком ви старший від мене!..

Одне слово, ми, очевидно, довгенько галасували і добре хильнули, бо коли я прийшов додому, було вже досить пізно і ноги мене не слухались... Моя дружина, дай їй боже здоров'я, зразу побачила, що я хильнув, і добре нам'яла мені чуба.

— Цить, не гнівайся, Голдо! — кажу я до неї весело, і мені хочеться аж танцювати.— Не галасуй, серце моє, нас треба поздоровити! Мазл-тов!16

— Ой лишенько,— каже вона,— пропала вже муруга корова! Продав її Лейзер-Волфові?

— Ще гірше,— кажу.

— Виміняв її,— каже вона,— на іншу? Обдурив бідолаху Лейзер-Волфа?

— Ще гірше,— кажу я.

— Говори по-людськи,— гримнула вона.— Диви-но, кожне слово доводиться витягати з нього, мов обценьками!

— Мазл-тов тобі, Голдо,— кажу я ще раз.— Мазл-тов нам обом, наша Цейтл заручена!

— Я бачу,— каже вона,— ти добре налигався. Верзеш щось несусвітне! Ти, видно, вихилив добру чарчину?..

— Чарку,— кажу я,— ми з Лейзер-Волфом хильнули, і по склянці пуншу ми з ним теж випили, але я ще при повному розумі. Отже, знай, Голдо-серце, що наша Цейтл у добрий і щасливий час стала нареченою самого Лейзер-Волфа!

І я їй переказав геть усе з початку до кінця, що, і як, і коли,— все, що ми говорили, не проминувши ні слова.

— Чуєш, Тев'є,— озивається до мене моя жінка,— хай мені так бог допоможе у всьому, як святу істину кажу. Серце мені віщувало, що Лейзер-Волф кликав тебе недаремно. Я тільки боялась про це думати, може, не доведи господи, з цього нічого не вийде. Дякую тобі, боже любий, дякую тобі, батьку наш небесний. Щоб це було в щасливий час, щоб вона дожила з ним до старості у багатстві й пошані. Бо ж Фрумі-Сурі,— нехай їй легко тикнеться на тому світі,— не дуже щасливо жилося з ним: вона, нехай простить мені і не проти ночі будь сказано, була в'їдлива жінка, ні з ким не могла бути в ладах, зовсім не те, що наша Цейтл. Дякую тобі, дякую тобі, господи! Ну, Тев'є, що я тобі говорила, дурненький? Чи ж варт людині журитися? Коли судилося, то щастя само приходить до тебе в хату...

— Авжеж,— кажу я,— у Біблії недвозначно сказано...

— Нащо мені твоя Біблія? — каже вона.— Слід готуватися до весілля. Насамперед треба подати Лейзер-Волфові список того, що потрібно Цейтл до весілля. Про виправу, звичайно, нема чого і казати. Адже ж у неї нічого нема з білизни, навіть панчіх немає. А тепер,— каже,— вбрання: одне шовкове до шлюбу, одне вовняне на літо і друге на зиму, та ще кілька суконь і спідниць нижніх; і пальта,— каже вона,— я хочу, щоб вона мала аж два: один бурнус з котячого хутра на будні і одну шубу гарну, лисячу, на свято. Ну, крім того, ще чобітки на корках, корсет, рукавички, носові хусточки, парасольку і все інше, що за теперішніх часів потрібне дівчині...

— Звідки це взялось у тебе,— кажу,— Голдо-серце, що ти знаєш про все це ганчір'я?

— А що,— каже вона,— я хіба не була серед людей? Чи не бачила хіба у нас в Касрилівці, як люди вдягаються? Ти пусти мене, я вже сама з ним про все домовлюсь. Нічого,— каже вона,— Лейзер-Волф багатій, він, мабуть, і сам не схоче, щоб цілий світ сміявся з нього. Якщо вже їсти свинину, то наїстися досхочу17, щоб губи були масні...

Одне слово, ми отак гомоніли аж до самого світанку.

— Збери-но,— кажу,— жінко, сир і масло, і я поїду тим часом до Бойберика. Все це дуже добре, але діло,— кажу,— не можна забувати. Як то кажуть: і цей світ забувати не слід.

І рано-вранці, тільки-но почало розвиднятись, я запріг коня та подався до Бойберика. Приїхав до Бойберика на базар — ага! (Хіба є якісь секрети у нас?!) Всі вже знають і поздоровляють мене на кожному кроці:

— Мазл-тов вам, реб Тев'є! Коли, Господь дасть, буде весілля?

— Щасти боже й вам,— кажу.— Виходить, як то кажуть, тато ще не народився, а вже син виріс на даху...

— Дурниці,— кажуть вони,— вам нічого не допоможе, реб Тев'є. Чарку мусите поставити. Нівроку, таке щастя, мішок золота!

— Золото зникає,— кажу,— а мішок лишається. Проте,— кажу,— не слід бути свинею, цуратися товариства не можна. Ось,— кажу,— покінчу всі оправи з моїми єгупецькими хазяїнами, тоді буде і чарка, і закуска. Один тільки раз живеш на світі, як сказано: "Радій і веселися!" — гуляй, голото!..

Одне слово, упоравши свої справи, як завжди, швидко й легко, я запросив приятелів, і ми випили по чарці, побажали один одному всього найкращого, як ведеться, потім я сів на воза і подався напідпитку, веселий і радісний, додому. Їду собі отак лісом, було це влітку, сонце пече, а в лісі тінь від дерев, сосни пахнуть — благодать... Я розлігся паном на візку, попустив віжки своїй кобилі, мовляв, іди вже, будь ласка, сама, дорога тобі добре відома... І починаю виспівувати вголос уривки із святкових молитов, бо настрій у мене святковий. Дивлюся вгору, у небо, а думки, думки мої плутаються тут, на землі.

"Небеса небесам",— вони створені для бога, "а землю" — грішну землю,— думаю собі,— він віддав "синам Адама" — людям, щоб ті бились головою об стіну, чубилися за посаду синагогального старости та інші почесті. "Не мерці славитимуть бога",— чорта пухлого розуміють вони, як треба славити бога за блага, які він дає їм... "А ми"...— Але ж ми, біднота, коли маємо хоч би один щасливий день, ми славимо бога і кажемо: "Злюбив",— люблю Всевишнього, бо він прислухається до мого голосу й благання, жаліє мене, коли мене оточують з усіх боків злидні, скрута, горе, напасті: то здохне корова посеред білого дня, то принесе лиха година небораку родича, як от Менахем-Мендла з Єгупця, який забирає останню копійку, і вже думаєш "у хвилину розпуки", що кінець світу, "всі люди облудні",— ніде на світі немає правди. Що робить Господь бог? Він подає Лейзер-Волфові думку, щоб той посватався до моєї Цейтл, не правлячи ні посагу, ні вбрання. Через те кажу знову і знову: "Славлю тебе",— дякую тобі, боже, що ти зглянувся на Тев'є, прийшов йому на допомогу, подбав, щоб я мав невеличку втіху від моєї дитини... Коли я прийду до неї в гості, то, бог дасть, побачу її господинею на всьому готовому, шафи, повні білизни, буфет, повний пасхального смальцю й варення, подвір'я, повне курей, гусей і качок...

Раптом моя кобила розігналася стрімголов з гори, і, перш ніж я встиг підвести голову та подивитись, що сталося, я лежав уже на землі з усіма порожніми глечиками та горнятками, а візок на мені. Насилу-силу, з превеликими труднощами викараскався я, побитий, пом'ятий, і вилив увесь свій гнів на кобилу.

— А бий тебе сила божа! Хто тебе просив, неборако, показати свою спритність і довести, що ти вмієш мчати стрімголов з гори? Ти ж мене мало не вбила на смерть, сатано!

І я почастував її батогом скільки влізло. Кобила, мабуть, сама зрозуміла, що завинила переді мною, і стояла, опустивши голову, з винуватим виглядом.

— Щоб тобі повилазило! — кажу я їй, піднімаю візок, складаю посуд і їду далі. "Погана прикмета,— міркую собі.— Чи не сталося часом вдома якесь нове лихо?.."

Так воно й було. Проїхав ще версти зо дві, був уже недалеко від дому, раптом бачу, шляхом наближається до мене людина в образі жінки. Під'їжджаю ближче, придивляюся: Цейтл!.. Не знаю чому, але серце мені закалатало в грудях, коли я її побачив. Скочивши з воза, підбігаю до неї:

— Цейтл, це ти? Що ти тут робиш?

А вона падає мені на шию з плачем.

— Господь з тобою,— кажу,— дитино моя, чого ти плачеш?

— Ой,— каже вона,— тату, татоньку!..— і вмивається сльозами.

Мені потемніло в очах, затремтіли руки й ноги.

— Що з тобою, доню, що трапилось? — запитую я, беру її за руку, заспокоюю, обіймаю, цілую її, а вона не заспокоюється.

— Тату, татоньку, любий, дорогий,— благає вона,— раз на три дні шматок хліба їстиму, зглянься,— каже,— на мої молоді літа!..— і захлинається від плачу, не може й слова вимовити.

"Ой лишенько,— думаю собі,— я вже здогадуюсь, у чім річ! Вража сила понесла мене до Бойберика!"

— Навіщо плакати,— кажу я їй, гладячи її по голові,— дурненька, навіщо плакати? Ні — так ні,— кажу,— не хочеш, не треба. Тобі силоміць ніхто не почепить горба на спину. Ми хотіли,— кажу,— твого добра, вважали, що так буде краще. Ну, а коли це тобі не до душі, що поробиш? Мабуть,— кажу,— не судилося...

— Спасибі тобі, тату,— каже вона,— дай тобі боже дожити до глибокої старості,— і знову падає мені на шию, і знову починає мене цілувати й плакати, вмиватися сльозами.

— Та годі-бо вже рюмсати,— кажу,— "суєта суєт",— вареники їсти теж набридає. Сідай,— кажу,— і поїдемо додому. Мама там, мабуть, хвилюється, думає вже бозна-що.

Одне слово, ми обоє посідали на воза, і я почав її заспокоювати, всіляко розважати.

— Справа така,— кажу,— ми, крий боже, нічого лихого не мали на думці. Бог тому свідок, він знає всю правду, ми хотіли, як то кажуть, забезпечити дитину, щоб не знала нужди. А коли нічого не виходить, то, мабуть,— кажу,— така воля божа. Не судилося тобі, доню моя, прийти на все готове, стати господинею такого добра, а нам дочекатися хоч невеличкої радості на старості літ за нашу тяжку працю... День і ніч у ярмі, жодного просвітку, жодної щасливої хвилини, тільки злидні, тільки убозтво, тільки лихо, куди не глянь!..

— Ой тату,— каже вона мені знову з плачем,— піду в служниці, глину міситиму, землю копатиму!..

— Чого ти плачеш, дурна дівчинко,— кажу я їй.— Хіба я тобі, дурненька, за щось дорікаю? Просто,— кажу,— тяжко і гірко на серці, через те й виливаю свою журбу-печаль, веду розмову з ним, з владикою небесним, про те, як він править мною. Він,— кажу,— всеблагий отець, жаліє мене, гарно повівся зі мною, хай мені простить за такі слова,— кажу,— поквитався зі мною, як з пасинком, і хоч ґвалт кричи! Але, мабуть,— кажу,— так воно, певно, мусить бути. Війна небі, високо, а ми,— кажу,— тут глибоко-глибоко в землі. Отож мусимо казати, що він правий і його вирок правдивий. Бо, з другого боку, хіба я не великий дурень? Чого галасую? Чого лементую? Що я, маленький хробачок, який плазує тут по землі, важу проти бога, щоб хизуватися перед ним своїм дурним розумом і давати йому поради, як правити божим світом? Певно, коли він велить так, воно мусить бути саме так, і скаргами нічого не досягнеш. Сорок днів,— кажу,— так написано в наших святих книгах,— сорок днів перед тим, як дитина зароджується у череві матері, приходить ангел і вигукує: "Дочка раба божого най..." — нехай Тев'єва дочка візьме сина такого-то і такого-то, а м'ясник Лейзер-Волф хай потурбується і поїде десь-інде шукати жінку свого стану. Його рівня від нього не втече. А тобі,— кажу,— нехай бог пошле твого судженого, аби було щось путнє, і якнайшвидше. Амінь, хай справдиться його воля,— кажу.— Щоб хоч мати твоя не дуже гримала. Вона вже дасть мені перцю з маком!..

Одне слово, приїхали ми додому, я випріг кобилу і сів коло хати на траву дати собі раду, придумати для моєї жінки щось із "Тисячі і однієї ночі", аби здихатися лиха. Сутеніє, сонце сідає, повітря тепле, жаби в далечині кумкають; кобила моя, стриножена, скубе травичку; корівчини щойно прийшли з череди, стоять над цеберками і чекають, щоб їх видоїли; трава в усій окрузі пахне — рай земний, та й годі! Сиджу собі отак, оглядаю це все і міркую при цьому, як мудро створив Господь бог свій світ, де кожне створіння, починаючи від людини і аж до тварини, заробляє собі на хліб. На дурничку нічого нема! Ти, корово, хочеш жувати — йди, тебе видоять, давай молоко, годуй бідняка з його жінкою і дітьми! Ти, конику, хочеш набити пельку — біжи щоразу з глечиками до Бойберика і назад! Так само й ти, людино, хочеш мати шматок хліба — йди працювати, дій корів, тягай глечики, збивай масло, готуй сир, запрягай коня і чвалай щоранку до Бойберика на дачі, схиляйся перед єгупецькими багачами, усміхайся їм, підлещуйся, стелися кожному під ноги, щоб вони були задоволені, пильнуй, щоб, боронь боже, не зачепити їхнього гонору!.. Тож лишається питання: "Чим відрізняється?.." — чому існує така різниця? Де сказано, що Тев'є мусить тяжко працювати для них, прокидатися рано-вранці, коли ще сам бог спить. І заради чого? Заради того, щоб вони до кави мали на сніданок свіжий сир і масло? Де сказано, що я повинен жили з себе висотувати, щоб заробити на рідкий крупник, на куліш з картоплею, а вони, оті єгупецькі багатії, мають розкошувати на дачах, за холодну воду не беручись, об'їдатися смаженими качками, смачними книшами, млинцями й вергунами? Хіба я не така ж людина, як вони? Чи не було б справедливо, слово честі, щоб Тев'є теж хоч раз виїхав улітку на дачу? Ви, може, спитаєте, де братимуть сир і масло? Хто доїтиме корів? Таки вони, єгупецькі аристократи... І я сам регочуся, дійшовши до такої чудернацької думки, як кажуть у приказці: коли дурнів слухали б вуха господні, то був би світ не такий, як сьогодні...

— Добривечір, реб Тев'є!— чую я раптом, як хтось мене називає на ім'я.

Повертаюсь, дивлюся — знайомий: Мотл-жилетник, кравчук з Анатівки.

— Доброго здоров'я,— кажу,— про вовка помовка. Сідай, Мотл, на божій землі,— кажу.— Як це ти раптом опинився тут?

— Як я прийшов? Ногами,— відповідає він, сідає коло мене на траву і дивиться туди, де мої дівчата пораються біля глечиків та біля горнят.— Я давно вже збираюсь до вас, реб Тев'є,— каже він,— але все часу не маю; одну роботу кінчиш, другу береш. Я тепер сам собі кравець. Роботи, хвалити бога, досить, у всіх кравців тепер роботи повно. Цього літа у нас сезон весіль: Берл гугнявий справляє весілля, Йосел-паливода справляє весілля, Мендл-заїка справляє весілля, Яків язикатий справляє весілля, Мойше-горлань справляє весілля, Меїр-кропива справляє весілля, Хаїм-лошак справляє весілля і навіть удова Тригубиха теж справляє весілля!

— Усі на світі,— кажу,— справляють весілля, тільки я один нещасливий. Мабуть, не заслужив у бога...

— Ні,— озивається він до мене і дивиться туди, де дівчата пораються,— ви помиляєтесь, реб Тев'є; якби тільки схотіли, ви б теж тепер були близькі до весілля. Це залежить тільки від вас...

— А саме,— кажу,— яким чином? Може, маєш нареченого для моєї Цейтл?

— Ви вгадали! — каже він.

— Хоча б пристойний жених? — питаю і думаю собі: "Ото буде цікаво, якщо він має на увазі м'ясника Лейзер-Волфа!.."

— Наче для неї покроєно! — відповідає він мені кравецькою мовою і дивиться все туди, де пораються мої дівчата.

— Звідки родом, цікаво знати, твій жених? — запитую я в нього.— 3 яких країв? Якщо від нього тхне м'ясною крамницею,— кажу,— я навіть слухати не хочу ані дивитись!

— Боронь боже,— каже Мотл,— він ніколи і близько не стояв коло м'ясної крамниці! Ви знаєте його, реб Тев'є, дуже добре!..

— Він,— питаю,— хоч рівня для нас?

— Ще яка рівня,— каже Мотл,— рівніше не може бути: це, як то кажуть, скроєно і пошито!..

— Хто ж він такий, твій жених? — питаю.— Цікаво послухати.

— Хто жених? — повторює він і дивиться все туди, до дівчат.— Жених, розумієте, реб Тев'є, таки я сам...

Тільки-но він мені це вимовив, я, наче ошпарений окропом, схопився з трави, а він за мною. І отак ми стали один проти одного, мов ті півні.

— Чи ти збожеволів,— кажу до нього,— чи ти просто так з глузду з'їхав? Ти сам сватальник, сам кум і сам жених, тобто на своєму весіллі із своїми музиками! Я ще ніде такого ніколи не чув, щоб парубок сам сватався!

— Те, що ви кажете, реб Тев'є,— озивається він до мене,— ніби я божевільний, то нехай наші вороги божеволіють. Я ще, можете мені повірити, при повному розумі. Не треба,— каже,— бути божевільним, щоб хотіти вашу Цейтл. Ось вам доказ: Лейзер-Волф — найбільший багатій у нашому місті — теж хотів її взяти без копійки посагу. Ви думаєте, це секрет? Все містечко вже знає!.. А те, що ви кажете: "Сам, без сватів",— то я дивуюсь вам: ви ж, реб Тев'є, людина, котрій, нівроку, пальця в рота не треба класти,— відкусите... Але навіщо довго розпатякувати? Справа,— каже він,— така: я і ваша дочка Цейтл давно, ще понад рік тому, дали одне одному слово, що ми поберемось...

Коли б хто мені загнав ножа в серце, було б приємніше, ніж чути оці слова. По-перше, куди йому, кравцеві Мотлу, бути зятем Тев'є? По-друге, що це за балачки: вони дали одне одному слово, що поберуться?

— Ну, а я де? — озиваюся до нього.— Чи можу й я своє слово сказати з приводу моєї дитини, чи мене вже зовсім не питаються?

— Боронь боже,— вигукує він,— саме для цього я й прийшов до вас переговорити, як тільки почув, що Лейзер-Волф сватається до вашої дочки, котру я вже понад рік люблю...

— От ще скаже,— озиваюсь я.— Коли Тев'є має дочку Цейтл, а тебе звуть Мотл-жилетник і ти кравцюєш, то чому ж ти маєш її ненавидіти?

— Ні,— каже він,— не це я маю на оці. Я маю на оці зовсім інше. Я вам хотів розказати, що я кохаю вашу дочку, і ваша дочка мене кохає; вже понад рік, як ми дали одне одному слово. Уже кілька разів,— каже він,— я збирався з вами переговорити, але все відкладав на пізніше, поки зберу кілька карбованців, стягнуся на машину, а потім ще приодягнусь як годиться, бо кожне ледащо має тепер по два костюми і по кілька жилетів...

— Тьху на вашу голову,— озиваюсь до нього,— з вашим дитячим розумом! А що ви робитимете після шлюбу,— покладете зуби на полицю і з голоду помиратимете чи, може, годуватимеш свою жінку жилетами?

— Е,— відповідає він,— мене, реб Тев'є, дивує, що ви таке кажете! Мені здається, що коли ви одружувались, ви теж, мабуть, власного палацу тоді ще не мали. Проте, як бачите... Одно з двох, що буде з усіма, те буде і зі мною... А крім того, у мене ж ремесло в руках...

Одне слово, чого тут довго розводитись? Він мене умовив, бо навіщо нам себе дурити: як справді одружуються інші бідняки? Якби всі хотіли зважати на такі речі, то ніхто з людей нашого стану ніколи не міг би одружитись... Мене тільки дратувало, і я не міг ніяк зрозуміти ось чого: вони самі дали одне одному слово! Що це на світі робиться? Парубок зустрічається з дівчиною і каже їй: "Дамо одне одному слово, що поберемось". Зовсім занедбано звичаї предків!.. Та коли я глянув на мого Мотла, як ото він стоїть із серйозним наміром, без будь-яких хитрощів, опустивши голову, наче грішна людина, я собі подумав: "Поміркуймо спокійно і без запалу. Чого я кирпу гну, чим хизуюсь? Шляхетним походженням? А хто я такий: онук святого рабина, чи, сказати б, багатий посаг даю моїй дочці, чи виправу, прости господи?.. Мотл-жилетник, щоправда, таки кравець, але він досить порядний парубійко, працьовитий хлопець, може прогодувати жінку, а до того чесна людина. То що я маю проти нього? Тев'є,— кажу я сам собі,— не строй з себе дурня, дай згоду. Як у письмі сказано: "Дарую тобі..." — нехай буде в щасливий час!.. Ну, гаразд, але що робити з моєю старою? Вона ж мені такого заспіває, що хоч із хати тікай! Як втовкмачити їй, що саме так буде найкраще для Цейтл?

— Знаєш, що я тобі скажу, Мотл,— звертаюсь я до жениха,— ти йди собі додому, а я тим часом тут уладнаю все, що треба, перебалакаю з тим, з іншим, як у наших книгах сказано: "А випивка згідно з законом",— все мусить бути обмірковане заздалегідь. Бог дасть, завтра, якщо ти до того часу не передумаєш, ми, мабуть, побачимось...

— Передумаю? — озивається він до мене.— Я передумаю? Щоб я не дожив зрушити з цього місця, щоб мене побила лиха година!..

— Навіщо тобі присягатися,— кажу я йому,— коли я тобі вірю і без цього? Іди собі на здоров'я,— кажу,— на добраніч, і нехай тобі сняться гарні сни...

Сам я теж ліг спати, але сон мене не бере: голова мало не розвалюється, обмірковую і такий план, і інший, аж поки на думку не спав мені добрячий план. Який план, хочете знати? Ось послухайте, як Тев'є викручується із скрутного становища.

Одне слово, опівночі, коли всі в хаті міцно спали — той хропів, той висвистував, я раптом як заволаю несамовито: "Ґвалт! Ґвалт! Ґвалт!" Зрозуміла річ, що на мій лемент усі в хаті прокинулись. І раніше від усіх Голда.

— Господь з тобою, Тев'є,— каже вона мені і торсає щосили,— прокинься! Що з тобою? Чого ти так лементуєш?..

Я розплющую очі, оглядаюсь навколо, нібито шукаю когось, і озиваюсь тремтячим голосом:

— Де вона?

— Хто вона? Кого ти шукаєш?

— Фруму-Суру,— кажу я,— Фрума-Сура Лейзер-Волфова оце тільки стояла тут.

— Ти мариш,— відказує мені моя жінка,— Господь з тобою, Тев'є! Фрума-Сура Лейзер-Волфова, хай царствує, давно вже на тому світі!..

— Знаю,— кажу,— що вона померла. А все-таки вона щойно була тут, біля мого ліжка, розмовляла зі мною. Вона мене взяла,— кажу,— за горло, хотіла задушити!..

— Господь з тобою, Тев'є, що ти белькочеш?! — каже мені моя жінка.— Тобі, мабуть, приснився сон. Сплюнь тричі і розкажи мені, що тобі приснилося, а я все витлумачу на добре.

— Дай тобі боже багато здоров'я, Голдо,— кажу я,— що ти мене розбудила, бо інакше я б з переляку помер. Дай мені ковток води, і я тобі розкажу весь сон, що мені приснився. Але прошу тебе, Голдо, щоб ти не лякалася і не думала бозна-що. У наших святих книгах сказано, що тільки три частини сну інколи здійснюються, а решта це дурниці, брехня і неправда, вигадки і бабські байки... Насамперед,— кажу,— мені приснилося, що в нас бенкет,— не знаю, чи заручини, чи весілля. Людей сила-силенна, чоловіки і жінки, рабин з кантором, не кажучи вже про музик... Аж ось відчиняються двері і входить твоя бабка Цейтл, царство їй небесне...

Почувши про бабку Цейтл, моя жінка аж змертвіла з остраху і каже мені:

— Яка вона на виду і в що вона була одягнена?

— Вигляд у неї,— кажу,— дай боже такий усім моїм ворогам! Жовта, як віск, а вдягнена, звичайно, в біле, у саван... "Поздоровляю, мазл-тов! — озивається до мене бабка Цейтл.— Мені втішно, що ви вибрали для вашої Цейтл, яка зветься моїм ім'ям, такого порядного і пристойного жениха; його звуть Мотл-жилетник у пам'ять мого дядька Мотла. Хоч і кравець, проте він дуже чесна людина..."

— Звідки,— перебиває мене Голда,— взявся до нас кравець? У нашій сім'ї є вчителі, кантори, синагогальні служки, гробокопи і взагалі біднота, але, боронь боже, не кравці і не шевці...

— Тож не перебивай мене, Голдо,— кажу я їй,— мабуть, твоя бабка Цейтл знає краще за тебе... Почувши від бабки Цейтл такий мазл-тов, я озиваюсь до неї: "Що ви кажете, бабусю, хіба Цейтлин жених зветься Мотл і хіба він кравець? Адже всім відомо, що його ім'я Лейзер-Волф, а сам він м'ясник!.." — "Ні,— каже далі бабка Цейтл,— ні, Тев'є, жениха твоєї Цейтл звуть Мотл. Він кравець, і з ним вона доживе до старості, бог дасть, у багатстві і пошані..." — "Гаразд, бабусю,— кажу я їй знову,— але що ж робити з Лейзер-Волфом? Адже я оце тільки вчора дав йому слово!.." Тільки-но я вимовив ці слова, дивлюся — немає бабки Цейтл! На її місці стоїть Фрума-Сура Лейзер-Волфова і каже мені таке: "Реб Тев'є, я завжди мала вас за людину чесну, вчену. Як же воно сталося, що ви таке надумали: ви схотіли зробити з вашої дочки Цейтл мою спадкоємницю, щоб вона сиділа в моїй хаті, носила мої ключі, ходила в моєму платті, вдягала мої коштовності, мої перли?" — "Чим я винний,— озиваюсь я до неї,— ваш Лейзер-Волф цього хотів..." — "Лейзер-Волф? — скрикнула вона.— Лейзер-Волф помре страшною смертю. А ваша Цейтл... Шкода бідолашної, реб Тев'є, жаль вашої дочки: більш, як три тижні, вона з ним не проживе. За три тижні я прийду до неї вночі, візьму її за горло отак..." І з цими словами,— кажу,— Фрума-Сура схопила мене за горло і почала душити так, що якби ти мене не розбудила, я був би тепер уже ген-ген далеко!

— Тьху, тьху, тьху! — спльовує моя дружина тричі.— На ліси дрімучі, на піски сипучі, на пустелі і болота, на сухі очерета, нехай іде з чадом та з димом, а нам і дітям нашим нехай не пошкодить!.. А щоб його, того м'ясника, горою підняло, щоб узяло та понесло поверх дерева разом з його кодлом. Хай він сказиться за найменший ніготь Мотла-жилетника. Мотл хоч і кравець, але ж він зветься ім'ям мого дядька Мотла, то він, мабуть, не з діда-прадіда кравець; і коли бабка Цейтл, хай царствує, потурбувалась і аж з того світу прийшла сюди поздоровити нас, побажати нам мазл-тов, то можемо сказати, нехай це буде в добрий щасливий час! Амінь навіки!

* * *

Одне слово, чого вам довго розказувати? Я, мабуть, міцніший від заліза, якщо тієї ночі, лежачи під ковдрою, не луснув зо сміху... "Благословенний Господь іже не сотворив мене жінкою",— баба лишається бабою... Зрозуміла річ, що другого дня у нас були заручини і таки незабаром після цього весілля. Подружжя, хвалити бога, живе собі щасливо: вія кравцює, ходить у Бойберику з однієї дачі на другу брати роботу, а вона день і ніч в ярмі, варить і пече, пере білизну, маже хату, воду носить. Насилу стягаються на шматок хліба. Якби я не приносив їм іноді трохи сиру й масла, іноді кілька копійок, було б зовсім погано. А поговоріть з нею, то вона каже, що їй, нівроку, добре, краще бути не може, аби, каже вона, її Мотл був здоровий... От і говоріть з теперішніми дітьми! Виходить, як я вже казав вам спочатку: "Дітей вирощував я і викохував",— працюй, як віл, заради дітей, бийся, як риба об лід, "а вони зрадили мене" — кажуть, що тямлять краще за нас. Ні, кажіть собі, що хочете, теперішні діти занадто розумні!

Але мені здається, що сьогодні я вам морочу голову більш, ніж будь-коли. Не гнівайтесь на мене, бувайте здорові, і хай вам добре ведеться.

Годл

— Ви дивуєтесь, пане Шолом-Алейхем, що Тев'є давно не видно? Він, кажете, змарнів дуже, якось одразу, кажете, посивів? Ех-хе-хе! Коли б ви знали, скільки горя, скільки болю ховає в серці оцей Тев'є. Як там у нас написано: "Земля-бо єси і в землю відійдеш",— людина слабкіша за муху і міцніша від заліза... Таки справді, хоч пиши про мене книгу! Де тільки є якесь нещастя, лихо, напасть — воно мене ніяк не обмине. Звідки таке береться, не знаєте? Може, тому, що я з природи неприторенний дурень, який вірить кожному на чесне слово? Тев'є забуває, що наші мудреці наказували нам сотні разів: "Поважай його і стережись його",— по-нашому це означає: "Не вір собаці!.." Але що мені робити, питаю я вас, коли в мене така вдача? Я, як ви знаєте, ніколи не втрачаю надії і ніколи не скаржусь на того, хто живе вічно. Як він править світом, так воно і повинно бути. Бо спробуйте-но поскаржитись, хіба це вам допоможе? Адже ми кажемо в молитві: "Душа — твоя, і тіло тобі належить",— що ж знає людина, і чого вона варта? Я завжди з цього приводу сперечаюсь з моєю старою.

— Голдо,— кажу я,— ти грішиш. Є у нас притча...

— Нащо мені притча,— каже вона,— ми маємо дочку на виданні; а після цієї дочки є,— каже,— нівроку, ще дві дочки; а за цими двома — ще троє!..

— Пусте,— кажу,— Голдо! Наші мудреці і про це подбали. Є,— кажу,— і на це притча...

Та вона не хоче слухати:

— Дочки,— каже вона,— та ще дорослі, теж добра притча.

От і балакайте з бабою!

Одне слово, як ви бачите, в мене є, нівроку, товар на вибір, і навіть добрий товар, нічого бога гнівити, важко сказати, яка краща. Мені самому якось незручно хвалити своїх дітей, але ж я чую, що люди кажуть: "Красуні". І найвдаліша — старша, Годл звуть її; вона друга після Цейтл, тієї, що закохалась, якщо пам'ятаєте, у кравця. Та й вродлива ж, кажу я вам, друга дочка моя, Годл,— як це вам змалювати? Тільки, мабуть, словами з святого письма: "Бо прекрасна вона на виду",— сяє, мов рання зоря. І як на те, ще й голову має на плечах: пише і читає єврейською і російською мовами, а книжки... книжки ковтає, мов ті галушки. Ви ж, певно, запитаєте мене: звідки беруться книжки у Тев'євої дочки, коли батько її торгує лише сиром і маслом? Бачите, оце ж і я допитуюсь у них, в отих гарних парубків, які, вибачайте, не мають цілих штанів, а вчитися їм хочеться. Як ми кажемо в пасхальній молитві: "Всі ми мудрі",— всі хочуть учитися, "всі розумні",— всі мріють стати вченими. Спитайте їх: чого вчитись? Навіщо здалась їм ота вченість? Нехай би так кози знали, як у шкоду лізти! Зрештою, їх навіть нікуди і не пускають вчитися, як то кажуть: "Не простягай руки твоєї",— дзуськи... Проте, бачили б ви, ще як вчаться! І хто? Ремісницькі діти. З кравців, з шевців — бог мені свідок, що не брешу! Вирушають до Єгупця чи до Одеси, валяються по всіх горищах, їдять кольки і закушують болячками, цілими місяцями у вічі не бачать шматка м'яса, складаються по шість осіб на одну хлібину з оселедцем, і "радій на свято своє",— гуляй, голото!

Коротше кажучи, один із цієї "кумпанії" прибився до нашого кутка, якийсь неборака, живе недалеко від нашого села. Я ще знав його батька — набивав цигарки і був злидарем, нехай простить мені, сім днів на тиждень пухнув з голоду! Та не об цім зараз річ, бо коли мудрецю ребі Йоханану18 не соромно було чоботи латати, то цьому, напевне, личить, щоб у нього був батько, який цигарки набиває. Дивує мене тільки ось що: чого тобі, злидареві, так кортить учитися? Правда, лиха година його не взяла, він має на плечах розумну толову, таки дуже розумну голову. Перчик зветься він, цей шибеник. У нього і вигляд, як у перчини. Побачили б ви його — жевжик, маленьке, чорняве, миршаве, але ж премудростей набрався достобіса, а язичок — вогонь і полум'я, сірка і порох.

Одного разу повертаюсь додому з Бойберика, здавши там трохи товару, цілий транспорт сиру, масла, сметани тощо. Сиджу собі, замислившись, як звичайно, думаю про справи небесні, про те й інше, про єгупецьких багатіїв, яким, нівроку, так щастить, так щастить, і про невдаху Тев'є з його шкапою, які все життя своє поневіряються, і ще про подібні речі. Надворі літо, сонце пече, мухи кусають, а навколо чудесний світ, великий, просторий, хоч здіймайся вгору і лети, випростайся і линь...

Раптом бачу — піщаним шляхом чимчикує парубок, тримаючи пакуночок під пахвою, упріва, ледве дихає.

— Гей, юначе, сідай,— кажу йому,— підвезу трохи. Однаково їду порожняком. Як воно там,— кажу,— у нас написано: "Коли зустрінеш осла, товариша свого, не залишай напризволяще",— ну, а людину й поготів...

Усміхнувся шибеник, але не примусив себе довго умовляти і сів на воза.

— Звідки,— кажу,— цікаво знати, чимчикує парубійко?

— З Єгупця.

— Які діла має,— кажу,— такий парубійко, як ти, в Єгупці?

— Такий парубійко, як я,— каже він,— складає екзамени.

— На кого,— кажу,— вчиться такий парубійко, як ти?

— Такий парубійко, як я,— каже він,— ще сам не знає, на кого він вчиться.

— Коли так,— кажу,— чого ж такий парубійко, як ти, морочить собі даремно голову?

— Не турбуйтесь, реб Тев'є, такий парубійко, як я,— каже він,— вже знає, що йому робити.

— Скажи-но мені,— допитуюсь далі,— якщо вже я тобі знайомий, хто ж ти такий, цікаво знати?

— Хто я такий? Я,— каже він,— людина.

— Бачу,— кажу,— що не осел. Я хочу знати, чий ти?

— Чий,— каже він,— можу бути? Я божий...

— Знаю,— кажу,— що божий, адже ж у нас написано: "Всіх звірів створив і всіх тварин..." Я маю на увазі, звідки ти родом,— чи ти з наших, чи, може, з Литви?

— Рід мій походить від Адама, а сам я,— каже він,— тутешній, ви мене знаєте.

— Хто ж,— кажу,— твій батько? Хотілося б уже чути!

— Мого батька,— каже він,— звали Перчик.

— Тьху на твою голову! Навіщо було мене,— кажу,— так довго морочити? То ти, виходить, папіросника Перчика синок?

— То я,— каже він,— виходить, папіросника Перчика синок.

— І вчишся,— кажу,— в класах?

— І вчуся,— каже він,— у класах.

— Ну-ну, будь ласка,— кажу,— голодранці пішли в танці, а голобокі в скоки. Скажи-но мені, золотко моє, з чого, наприклад, ти живеш, цікаво послухати.

— З того,— каже він,— що їм.

— Ага,— кажу,— дуже добре. Що ж ти їси?

— Все,— каже,— що мені дають.

— Я розумію,— кажу,— що ти не перебендя: коли є що їсти, то їси, а коли нічого їсти, ти закушуєш губою і лягаєш спати голодний. І все це задля того, щоб учитися в класах. Рівняєшся,— кажу,— на єгупецьких багатіїв, як у нас написано: "Всі улюблені, всі вибрані..." — так говорю я до нього, наводячи притчі і речення з Біблії, як Тев'є вміє.

Ви, певно, думаєте, що він промовчує мені, оцей Перчик?

— А не доживуть вони,— каже він,— ті багатії, щоб я на них рівнявся! Хай їм грець!

— Ти чомусь,— кажу,— дуже сердитий на багатіїв. Чи не розподілили вони часом поміж собою капітали твого батька?

— Щоб ви таки знали,— каже він,— що я, і ви, і ми всі, можливо, маємо велику пайку в їхніх капіталах...

— Знаєш що,— кажу,— базікай менше. Я бачу тільки одне,— що ти хлопець не ликом шитий і за язика тебе не треба тягти. Якщо матимеш час, можеш заскочити до мене сьогодні увечері, трохи поговоримо, і таки за одним разом повечеряєш з нами...

Певна річ, мій хлопець не чекав, щоб я повторив своє запрошення, і прийшов у гості, потрапив саме, коли борщ стояв на столі, а книші ще рум'янилися в печі.

— Ти маєш,— кажу я йому,— щасливу долю. Можеш піти помити руки, а як ні, можеш,— кажу,— їсти не помившись, я не адвокат у бога, мене на тому світі замість тебе не лупцюватимуть.

Так розмовляю я з ним і відчуваю, що мене чогось вабить до цього юнака. Що саме — не знаю, але вабить. Я люблю, розумієте, людину, з якою можна перекинутися словом: іноді щось із Біблії, іноді з Талмуда, іноді трохи філософії про небесні справи, теє, сеє, п'яте, десяте. Отакий дивак Тев'є. З того часу почав мій парубійко заходити до мене мало не щодня. Закінчивши "уроки", він частенько приходив до мене відпочити і трохи розважитись. Самі розумієте, які то були уроки, бо, зрештою, треба вам знати, найбільший багатій за навчання дитини звик у нас платити аж вісімнадцять злотих на місяць, та й то щоб учитель ще допомагав йому читати депеші, писати адреси, а інколи був ще й за кур'єра. Чому ж ні? Ясно ж написано: "Усім серцем твоїм і всією душею твоєю",— коли їси хліб, то мусиш не забувати за що. Щастя, що він, власне кажучи, харчувався в мене і за це допомагав у навчанні моїм дочкам; як то кажуть: "Око за око",— рука руку миє. І так він став у нашій хаті зовсім рідною людиною, діти підносили йому склянку молока, а моя стара доглядала, щоб він мав чисту сорочку на тілі і цілі шкарпетки. Тоді-таки ми всі, можна сказати, полюбили його просто, як рідного, бо з природи він, треба вам знати, якраз нічого собі чоловічок, простий, паш брат, знаєте: моє — твоє, твоє — моє, останню сорочку віддасть.

Одне тільки не подобалося мені: він часто зникав. Раптом зірветься, піде десь — і немає, наче лизь злизав! "Де ти був, голубе мій?" Мовчить, як риба... Не знаю, як ви,— я не люблю людей з секретами, я люблю, щоб говорили зі мною не криючись. Зате в нього гарна властивість: коли вже заговорить, то ніяк тоді не спиниш його. Язичок — бодай йому! Говорить проти бога, месії і ще проти декого... Головним чином — проти декого... І плани якісь недоладні, кручені, якісь дивні витівки, все шкереберть, догори ногами. Приміром, багатій, на його думку, це щось гидке, а бідняк, навпаки,— велике цабе; що ж до робочої людини, то це просто пуп землі, кращого немає нічого на земній кулі,— бо "в поті чола твого",— каже він,— це найголовніше.

— Все ж,— кажу я,— гроші — це більш важлива справа.

Він сповнюється люті і хоче мені довести, що гроші — це заріз для людства. "Від грошей,— каже він,— береться всяка підлість на світі і все,— каже він,— що діється на світі, діється несправедливо". І він наводить мені десятки тисяч доказів та прикладів, що не вміщуються в моїй голові і відскакують як горох від стінки...

— Виходить, на твою думку,— кажу я,— що, коли моя корова доїться і коняка возить,— це теж несправедливо?

І ще багато таких каверзних запитань ставлю йому та зупиняю його, як то кажуть, "у всіх піснях і славословленнях",— на кожному кроці, як Тев'є вміє! Мій Перчик, проте, вміє теж, та ще й як уміє! Краще було б, щоб він не вмів так, як уміє! І коли вже має щось на серці, то зразу ж і виказує.

Сидимо ми якось отак присмерком у мене на призьбі і сперечаємось все про ті самі справи, філософію розводимо. Раптом озивається до мене Перчик:

— Знаєте, реб Тев'є? У вас, реб Тев'є, дочки дуже вдалі.

— Таки справді? — кажу я.— Спасибі тобі за добру звістку. Вони мають,— кажу,— в кого вдатися.

— Одна,— каже він мені далі,— старшенька, ця зовсім,— каже він,— розумниця! Справжня людина!

— Я це знаю без тебе. Яблучко від яблуні недалеко падає.

Отак кажу я йому, а серце, звісно, мліє від утіхи. Бо який батько, скажіть, будь ласка, не радітиме, коли вихваляють його дітей. Спробуй, будь пророком і здогадайся, що з цього вихваляння спалахне таке кохання, не доведи господи! Можете послухати.

Одним словом, "і був вечір, і був ранок",— було це надвечір, таки в Бойберику. Їду я собі отак візком повз дачі, і раптом зупиняє мене якийсь один. Придивляюсь — шадхен19 Ефраїм. Ефраїм, треба вам знати, це шадхен, як і всі шадхени, тобто заробляє собі на хліб сватанням. Зустрічає мене Ефраїм у Бойберику і зупиняє:

— Пробачте, реб Тев'є,— каже,— мені треба вам дещо сказати.

— Будь ласка, аби щось приємне,— кажу і зупиняю коняку.

— У вас,— каже він,— реб Тев'є, є дочка.

— У мене,— кажу,— їх семеро, дай їм боже здоров'я.

— Знаю,— каже він,— що у вас їх семеро; у мене теж семеро.

— Отже,— кажу я,— ми разом маємо, виходить, чотирнадцять.

— Облишмо жарти,— каже він.— Справа, реб Тев'є, така: я ж, як вам відомо, шадхен і маю,— каже він,— для вас жениха. Але жениха — з женихів жених, таки перший сорт!

— А саме,— кажу,— що у вас зветься з женихів жених, перший сорт? Якщо,— кажу,— Кравчук, або шевчук, чи якийсь учитель,— кажу,— то він може сидіти в себе і не рипатись, а я "щастя і спасіння матиму",— свою рівню знайду собі "в іншому місці"20, як у талмуді сказано...

— Е,— каже він,— реб Тев'є, ви вже починаєте з своїм талмудом? Щоб з вами,— каже,— розмовляти, треба добре підперезатись! Ви засипаєте цілий світ притчами з талмуда. Вислухайте краще,— каже він,— якого нареченого дозволяє собі шадхен Ефраїм запропонувати вам. Ви тільки слухайте і мовчіть.

Так звертається до мене Ефраїм і перелічує, що то за один. Що мені вам сказати? Таки щось казкове. По-перше, походження — дуже гарного роду, дитина порядних батьків, каже вія, неабихто. А це, треба вам знати, для мене головне. Бо я сам теж неабихто,— у мене в родині є різні, як то кажуть: "Перисті, рябі і червоні",— є прості люди, є ремісники, є й хазяїни. Крім того, він ще й вчена людина, розуміється на святому письмі. А це для мене, напевне, багато важить, бо неуків я ненавиджу. Для мене невіглас у тисячу разів гірший за бузувіра. Можете собі порушувати звичаї, сидіти без шапки і навіть ходити на руках униз головою та догори ногами, але якщо знаєте, що в Біблії сказано, то ви мені до душі. Отакий дивак Тев'є.

— А ще,— каже Ефраїм,— він багатій, повні кишені золота, виїздить у кареті, на баских конях, аж іскри крешуть копитами.

"Що ж,— міркую собі,— це теж не великий недолік. Ніж із злидарем, краще вже породичатися з багатієм, як то кажуть: "Личать Ізраїлеві злидні",— навіть бог не любить злидарів. Ось доказ: якби Господь любив злидаря, то злидар не був би злидарем".

— Ну, послухаємо далі,— кажу я.

— Далі,— каже Ефраїм,— він хоче з вами породичатись, аж просто вмирає, тобто не за вами вмирає, а за вашою дочкою. Він хоче мати гарну жінку...

— Он як,— кажу.— Хай собі вмирає. Хто він такий, оце ваше золото? Парубок? Вдівець? Розведений? Чорт, біс?

— Він парубок,— каже Ефраїм,— хоч немолодого віку, але ще парубок.

— Яке ж,— кажу,— його святе ім'я?

Цього він не хоче мені сказати, хоч убий його.

— Приведіть її,— каже,— до Бойберика, і я вам тоді скажу.

— Що ви верзете! — кажу.— Сюди її привести! Приводять,— кажу,— коней на ярмарок або корову на продаж.

Одним словом, шадхени, самі знаєте, можуть забити баки навіть глухому. Зійшлися на тому, що, бог дасть, після суботи я привезу її до Бойберика! І різні солодкі, радісні думки снуються в голові, і я вже уявляю собі мою Годл, як вона їде в кареті, запряженій баскими кіньми, і люди заздрять мені, не так на карету з кіньми, як на послуги, які я роблю людям з ласки моєї дочки-багатійки, допомагаю зубожілим позичками — кому двадцять, кому п'ятдесят, а кому й сотню,— як то кажуть: у сусіда теж душа не з лопуцька... Так міркую я собі, їдучи присмерком назад додому, підхвиськую конячку і веду з нею розмову кінською мовою: "Коню мій,— кажу я їй,— вйо! Ану, воруши ногами трохи швидше, тоді одержиш свою порцію вівса, бо "як немає муки — нема і науки",— написано у нас в книгах, тобто не підмажеш, не поїдеш...

І так розмовляючи з своєю конячкою, бачу раптом: з лісу суне парочка, двоє людей, з усього видно — чоловік і жінка. Ідуть вони, близенько притулившись одне до одного, і розмовляють якось дуже запально. "Хто б це міг сюди завітати не знати чого? — міркую собі і придивляюсь крізь багряне проміння сонця.— Я б міг заприсягтися, що це Перчик. З ким же він іде, цей шибеник, так пізно? — Я затулив очі від сонця рукою і вдивляюсь ще пильніше.— Хто ж та жінка? Ой, здається, Годл! Авжеж, вона, слово честі!.. Он як! Оце тому вони так завзято вивчали граматики, читали книжки?! Ой Тев'є, і дурний же ти!" — так міркую собі, зупиняю коняку і озиваюсь до моєї парочки:

— Добривечір вам,— кажу.— Що чувати про війну? Як це ви потрапили раптом сюди? Кого ви тут виглядаєте? Вчорашній день?..

Зачувши таке привітання, моя парочка стала, як то кажуть, "не на небі і не на землі",— себто ні в сих ні в тих, зніяковіли і зашарілись трохи. Простоявши так кілька хвилин мовчки, вони опускають очі додолу, потім починають дивитися на мене, я на них, вони обоє одне на одного.

— Ну,— кажу,— ви чогось оглядаєте мене, неначе дуже давно мене не бачили. Я, здається мені, той самий Тев'є, що й був, не змінився і на волосинку.

Так кажу я їм трохи ображено, трохи жартома. Озивається до мене дочка моя Годл і червоніє при цьому ще більше:

— Тату, нас треба поздоровити, побажати нам мазл-тов...

— Мазл-тов вам,— кажу,— бажаю щастя. В чому річ? Ви знайшли скарб у лісі? Чи ви щойно врятувалися від великої небезпеки?

— Нам треба,— каже Перчик,— побажати мазл-тов, бо ми наречені.

— Як то,— кажу,— ви наречені?

— Не знаєте,— каже він,— що таке наречені? Наречені означає,— каже він,— що я — її жених, а вона — моя наречена.

Так каже Перчик і дивиться мені, уявіть собі, просто в вічі. Я й собі дивлюся йому в вічі і відказую:

— Коли це було у вас,— кажу,— заручення, і чому ви мене не покликали на таке свято? Я тут, здається, теж якийсь родич чи, може, ні?..

Ви розумієте, я жартую, а черва точить серце, гризе мене. Але нічого, Тев'є не баба, Тев'є любить вислухати все до кінця...

— Не розумію,— озиваюсь я до них,— сватання без шадхена, без заручення?

— Нащо нам здалися,— каже Перчик,— шадхени? Ми вже давно наречені.

— Он як! Дивна річ! Чого ж ви,— кажу,— мовчали досі?

— А чого нам,— каже він,— кричати. Ми вам сьогодні теж не розповіли б, але оскільки нам доведеться незабаром розлучитися, ми вирішили перед тим узяти шлюб...

Це мене вже допекло, як то кажуть: "Дійшла вода до горла",— дійняло до живого. Ну, нехай так — він каже "наречені", це ще можна стерпіти. Як там написано? "І полюбив",— він хоче її, вона його. Але ж шлюб! Чи чули ви таке — взяти шлюб! Якась несусвітна дурість. Очевидно, він зрозумів, що мене це трохи приголомшило, і каже:

— Бачите, реб Тев'є, справа тут ось у чому: я маю поїхати звідси.

— Коли ти їдеш?

— Незабаром.

— Куди саме, хотів би я знати?

— Цього я не можу,— каже він,— вам розповісти, це — секрет.

Чуєте? Це секрет! Як це вам подобається, скажіть, будь ласка? Приходить такий собі жевжик Перчик, маленьке, чорняве, миршаве створіння, стає нареченим, хоче взяти шлюб, збирається поїхати десь, та ще не каже куди! Хіба ж не може луснути печінка з досади?

— Що ж,— кажу я йому,— секрет, нехай буде секрет. У тебе завжди секрети... Проте поясни мені, братику, ось що. Ти ж за справедливість, людина самої совісті і весь пройнятий людяністю з голови до ніг, як же це так,— кажу,— ти раптом, з доброго дива, забираєш у Тев'є дочку і робиш її при живому чоловікові вдовою? Оце, по-твоєму, совість, людяність? Щастя ще,— кажу,— що ти мене не обікрав чи не підпалив...

— Тату! — каже мені Годл.— Ти навіть не уявляєш собі, які ми щасливі, я й він, що нарешті розповіли тобі про нашу таємницю. У нас,— каже вона,— камінь звалився з серця. Іди сюди, розцілуємось!

І, недовго думаючи, вони хапають мене обоє — вона з одного боку, а він з другого боку — і починають мене цілувати і обіймати, вони мене, а я їх, і з великого, мабуть, захвату обоє давай цілувати одне одного. Комедія з ними, скажу я вам, театр, та й годі.

— Може, досить,— кажу,— цілуватись? Час поговорити про щось важливіше.

— Про що саме? — питають вони.

— Про посаг,— кажу я,— убрання, витрати на весілля, теє, сеє, п'яте, десяте...

— Нам не треба,— кажуть вони,— нічого: ні посагу, ні вбрання, ні того, ні сього, ні п'ятого, ні десятого.

— А що ж,— кажу,— вам треба?

— Нам треба,— кажуть вони,— тільки повінчатися, і все...

Чуєте, що кажуть?

Одне слово, не буду розпатякувати. Мені це допомогло, як мертвому кадило,— вони взяли шлюб. Це був, звісно, самі розумієте, не такий шлюб, який личить Тев'є. Теж мені шлюб!.. Тихеньке, скромне весілля... Соромно згадувати... А до того ще є в мене дружина, як то кажуть,— на болячці прищ. Вона мене точить, спокою не дає, щоб я їй одно тільки сказав, чого це така хапанина, такий поспіх. Ну спробуйте, поясніть дурній бабі, що горить! Я мусив задля згоди в сімействі встругнути їй брехню, велику, нечувану і страшну, вигадати якусь спадщину, багату тітку з Єгупця, нісенітницю, аби вона дала мені спокій. І того ж таки дня, тобто за кілька годин після цього пишного, прости господи, шлюбу, запрягаю коняку, і ми сідаємо втрьох, тобто я, вона і він — зятьок мій,— і гайда на залізничну станцію в Бойберик. Сидячи отак з подружжям на візку, зиркаю збоку на цю парочку і міркую собі: "Якого великого бога маємо ми і як навдивовижу добре керує він своїм світом! І які чудні істоти, чудернацькі створіння є у нього! Ось маєте подружжя, яке щойно побралося: він їде — лиха година знає куди, а вона залишається тут і хоч би пустила сльозу, принаймні для годиться!" Та байдуже, Тев'є не баба. Тев'є має час, придивляється, мовчить і жде, що далі буде... Помічаю: двоє якихось юнаків у стоптаних чоботях прийшли на залізницю попрощатися з моїм орлом. Один з них був одягнутий, як сільський парубок, у сорочці, вибачайте на слові, поверх штанів. Він почав шушукатись про щось із моїм. "Гляди-но, Тев'є,— міркую собі,— чи не вскочив ти часом в гурт конокрадів, торбохватів, вікнолазів або фальшивомонетників..."

Вертаючи з моєю Годл додому з Бойберика, я не можу стриматись і висловлюю їй досить одверто цю думку. Вона вибухає реготом і хоче мене переконати, що це дуже порядні люди, чесні, до краю чесні люди, які все своє життя віддають тільки іншим, себе вони не мають на думці навіть ні на стілечки...

— Отой,— каже вона,— що в сорочці,— син заможних батьків! Він,— каже,— покинув батьківський дім у Єгупці з усім їх багатством, не хоче брати у батьків і ламаного шеляга.

— Он як! Дивна річ,— кажу я.— Таки дуже порядний парубійко, слово честі! До сорочки, яку він носить поверх штанів, і до довгого волосся йому ще бракує гармонії чи собаки, що бігав би за ним слідом, було б тоді так гарно, що далі вже нікуди.

Отак я в'їдаюсь їй в печінки і зганяю на ній, бідолашній, всю мою злість... А вона? Ані пари з уст — удає з себе простачку. Я їй: "Перчик", а вона мені: "Інтереси загалу", "робітники", "боротьба".

— Нащо мені здався,— кажу,— ваш загал з вашими робітниками, коли все це у вас таємно робиться? Є,— кажу,— така приказка: де таємниці, там крадіжки...

Скажи мені краще одверто. Куди він поїхав, цей Перчик, і чого?..

— Все що завгодно розповім,— каже вона,— тільки не це. Краще і не розпитуй. Повір мені,— каже,— з часом ти все знатимеш. Ти, бог дасть, почуєш — і, може, незабаром — багато новин, багато радісного...

— Амінь, дай боже,— кажу.— Але нашим ворогам таке щастя, як я розумію щось з того, що тут робиться у вас і що означає ця вся комедія.

— В тому-то й лихо,— каже вона,— що ти цього не зрозумієш.

— А що, хіба це така складна річ? Мені здається,— кажу,— що я розумію, хвалити бога, значно складніші справи...

— Цього не можна,— каже вона,— осягти самим розумом, це треба,— каже,— відчути, серцем відчувати.

Так каже мені Годл, а лице її при цьому пашить і очі палають. А бодай їм, дочкам моїм! Як закохаються вони у чомусь, то всім серцем, душею і тілом, усім життям і єством своїм!

Одно слово, минає тиждень, два, і три, і чотири, і п'ять, і шість, і сім — ні слуху ні духу, нема ні листа, ні звістки.

— Пропав,— кажу,— Перчик,— і зиркаю на мою Годл.

А вона, бідолашна, змарніла, ні краплинки крові в обличчі, відшукує щоразу нову якусь роботу в хаті, хоче, видно, таким чином забути свої турботи й душевний біль. Проте навіть і не згадує його. Ша, тихо, немов ніколи й не було Перчика на світі! Аж ось трапилась така історія: вертаюсь я додому, бачу — моя Годл заплакана, аж очі опухли. Починаю допитуватись і довідуюсь, що тут недавно був якийсь один з довгим волоссям і про щось шептався з нашою Годл. "Ага,— міркую собі,— це той, що покинув багатих батьків і випустив сорочку поверх штанів". І, недовго думаючи, викликаю Годл з хати надвір та зразу беру її на цугундер:

— Скажи-но мені, доню, ти вже маєш привіт од нього?

— Маю.

— Де він тепер, твій суджений?

— Він,— каже вона,— далеко.

— Що він робить?

— Сидить.

— Сидить?

— Сидить.

— Де він сидить? За що сидить?

Вона мовчить. Дивиться мені просто у вічі і мовчить.

— Скажи-но мені, доню моя: наскільки я розумію, він сидить не за крадіжку. Все-таки я не второпаю ніяк, у чому тоді справа: якщо він не злодій і не шахрай, за що ж він сидить, за які такі гарні діла?

Вона мовчить — "Есфір нічого не каже..."

Тоді я собі подумав: "Не кажеш, не треба. Він же твій чоловік, а не мій. Чого мені потерпати!" Але глибоко в серці тамую біль,— я все ж таки батько! Недарма кажемо в молитві: "Жаліє, як батько дітей своїх",— батько — завжди батько.

Одне слово, було це на свято кучки21, ввечері. У свята я додержуюсь такого звичаю: я відпочиваю, і моя коняка в мене відпочиває, як у Біблії сказано: "Ти і віл твій, і твій осел",— тобто відпочиваю я сам, дружина і коняка. Між іншим, у Бойберику вже майже нічого робити; тільки повіє перший осінній вітрець, усі дачники втікають, як миші під час голоду, і Бойберик стає пусткою. Я люблю тоді сидіти дома, у себе на призьбі. Для мене це найкращий час. Ясні, погожі дні. Сонце вже не пече, а пестить ніжно так, аж серцю любо. Ліс усе ще зелений, сосни ще пахнуть смолою, і здається мені, що він має якийсь особливо святковий вигляд. Отут, думаю собі, справляє бог свої свята; тут, а не в місті, де завжди гуркіт, гармидер, а люди сновигають туди й сюди, висолопивши язики, в гонитві за шматком хліба. Тільки й чути там: гроші, гроші!.. А тут як зсутеніє і на землю зійде святковий вечір, то почуваєш себе, як у раю. Небо синє, зірки мерехтять, сяють, міняться, моргають до тебе, як людина очима. А інколи, буває, пролетить зірка, наче стріла з лука, залишаючи по собі на мить зелену смужку,— то згасла якась зіронька, чиясь доля. Бо кожна зірка — це людська доля. "Хоч би то не моя нещасна доля була",— міркую собі, і мені спадає на думку Годл. Ось уже кілька днів, як вона чогось побадьорішала, жвавіша стала, зовсім інше обличчя в неї. Хтось приніс їй листа, видно, від нього-таки, від її неборака. Мені дуже кортить дізнатись, що він їй пише, але спитати не хочу. Вона мовчить, то й я мовчу. Тев'є не баба. Тев'є має час.

Тим часом, коли я ото роздумую про Годл, приходить вона сама, сідає біля мене на призьбу, озирається навколо і звертається до мене тихенько:

— Знаєш, тату, я маю тобі щось сказати. Сьогодні ми попрощаємось з тобою... назавжди.

Отак каже вона мені, тихенько, ледве чутно, і дивиться на мене якимсь незвичним поглядом, таким поглядом, що я його ніколи не забуду, і в мене тоді майнула думка в голові: "Вона хоче втопитися..." Чому мені спало таке на думку? Бо в сусідньому селі трапилась, не проти ночі згадуючи, така пригода. Дівчина закохалася в одного сільського парубка і... Ви, певно, здогадуєтесь — що саме зробила. Мати з горя захворіла і вмерла, а батько за час її хвороби все витратив, пішов у старці. Ну, а той парубок побрався з іншою. Тоді дівчина побігла до річки, кинулась у воду і втопилась.

— Що значить, ти прощаєшся зі мною назавжди? — звертаюсь я до неї і опускаю голову, щоб вона не помітила, як я зблід.

— Це значить,— каже вона,— що я їду туди. Завтра на світанку. Ми вже більш.— каже,— ніколи не побачимось... Ніколи...

Почувши ці слова, мені трохи полегшало на душі. "Хвалити бога і за це,— думаю,— як то кажуть: "І це на добре",— могло бути гірше, а кращому кінця-краю нема..."

— Куди, цікаво знати, їдеш ти,— кажу,— якщо мені дозволено це знати?

— Я їду — каже вона,— до нього.

— До нього? — кажу.— А де він тепер?

— Поки що,— каже вона,— він ще сидить, але незабаром його зашлють.

— Ідеш, отже, попрощатися з ним,— питаю я, удаючи простачка.

— Ні,— каже вона,— я поїду слідом за ним туди.

— Туди? — кажу.— Що ж це за "туди"? Як зветься те місце?

— Ще точно невідомо,— каже вона,— як те місце зветься, але це дуже далеко, страшенно далеко...

Так каже мені Годл, і здається мені, що вона це говорить гордовито, велично, немовби він учинив щось таке, за що йому треба дати золоту медаль вагою в пуд!.. Що відповісти їй на такі слова? За такі слова батько повинен нагримати на дитину, або дати добрих кілька ляпасів, або ж вилити все, що наболіло на душі. Але ж Тев'є не баба. Я додержуюсь такої думки, що гнів — це найважчий гріх, і �