Якось ми з Мишком були в іграшковій крамниці й побачили чудову іграшку — телефон. У великій дерев'яній коробці лежали два телефонні апарати, дві трубки, в які говорити й слухати, і ціла котушка дроту. Продавець пояснила нам, що коли один телефон поставити в одній квартирі, а другий — у сусідів і з'єднати обидва апарати дротом, то можна перемовлятися. — От би нам купити! Ми якраз сусіди, — сказав Мишко. — Добряча штука! Це не якась проста іграшка, котру поламаєш і викинеш. Це корисна річ! — Так, — кажу я, — дуже корисна штука! Захотів поговорити, взяв трубку — поговорив, і ходити нікуди не треба. — Зручність! — захоплювався Мишко. — Сидиш дома і розмовляєш. Чудово! Ми з Мишком надумалися складати гроші, щоб купити телефон. Два тижні підряд ми не їли морозива, не ходили в кіно — все гроші відкладали. Нарешті наскладали скільки було потрібно й купили телефон. Примчали з крамниці додому з коробкою. Один телефон у мене поставили, другий — у Мишка і від мого телефону протягли дріт через кватирку вниз, прямо до Мишкового телефону. — Ну, — каже Мишко, — спробуємо розмовляти. Біжи нагору і слухай. Я помчав до себе, взяв трубку і слухаю, а трубка вже кричить Мишковим голосом: — Алло! Алло! Я теж як закричу: — Алло! — Чути що-небудь? — кричить Мишко. — Чути. А тобі чути? — Чути. От здорово! Тобі добре чути? — Добре. А тобі? — І мені добре! Ха-ха-ха! Чути, як я сміюся? — Чути. Ха-ха-ха! А тобі чути? — Чути. Слухай, зараз я до тебе прийду. Мишко прибіг до мене, і ми стали обніматися з радості: — Добре, що купили телефон! Правда? — каже Мишко. — Звичайно, — кажу, — добре. — Слухай, зараз я піду назад і подзвоню тобі. Він побіг і подзвонив знову. Я взяв трубку: — Алло! — Алло! — Чути? — Чути. — Добре? — Добре. — І в мене добре. Давай розмовляти. — Давай, — кажу. — А про що розмовляти? — Ну, про що… Про що-небудь… Добре, що ми купили телефон, правда? — Правда. — От якби не купили, було б погано. Правда? — Правда. — Ну? — Що "ну"? — Чому ж ти не розмовляєш? — А ти чому не розмовляєш? — Та я не знаю, про що розмовляти, — каже Мишко. — Це завжди так буває: коли треба розмовляти, то не знаєш, про що розмовляти, а коли не треба розмовляти, то розмовляєш і розмовляєш… Я кажу: — Давай ось що: подумаємо, а коли придумаємо, тоді подзвонимо. — Гаразд. Я повісив трубку і став думати. Раптом дзвінок. Я взяв трубку. — Ну, придумав? — питає Мишко. — Ні ще, не придумав. — Я теж іще не придумав. — Навіщо ж ти дзвониш, коли не придумав? — А я думав, що ти придумав. — Я сам тоді подзвонив би. — А я думав, що ти не здогадаєшся. — Що ж я, по-твоєму, віслюк? — Ні, який же ти віслюк! Ти зовсім не віслюк! Хіба я кажу, що ти віслюк? — А що ти кажеш? — Нічого. Кажу, що ти не віслюк. — Ну гаразд, годі тобі про віслюка торочити! Нумо краще уроки вчити. — Нумо. Я повісив трубку й сів за уроки. Раптом Мишко знову дзвонить: — Слухай, зараз я співатиму й на роялі гратиму по телефону. — Ну, співай, — кажу. Почулося якесь сичання, потім забренькала музика, і раптом Мишко заспівав не своїм голосом: Куди, куди ви відлетіли, Весни моєї красні дні-і-і?[5] "Що це? — думаю. — Де він так співати навчився?" Раптом Мишко сам з'являється. Рот аж до вух. — Ти думав, що я співаю? Це патефон по телефону співає! Дай-но я послухаю. Я дав йому трубку. Він слухав, слухав, потім як шпурне трубку — і бігцем униз. Я взяв трубку, а там "Пш-ш-ш! Др-р-р! Др-р-р!" Напевно, платівка закінчилась. Я знову сів за уроки. Знову дзвінок. Я взяв трубку. — Алло! А з трубки: — Гав! Гав! Гав! — Ти чого, — кажу, — по-собачому гавкаєш? — Це не я. Це з тобою Дружок розмовляє. Чуєш, як він кусає трубку зубами? — Чую. — Це я йому в писок тицяю трубкою, а він її зубами гризе. — Ти б краще не псував трубки. — Нічого, вона залізна… Ой! Іди геть! Я тобі покажу, як кусатися! Ось тобі! (Гав! Гав! Гав!) Кусається, розумієш? — Розумію, — кажу. Знову сів за уроки. Через хвилину дзвінок. Я взяв трубку, а там щось дзижчить: "Дзз-з-и!" — Алло, — кричу я. "Дзз-з-и! Ззи-и!" — Чим ти там дзижчиш? — Мухою. — Якою мухою? — Ну, просто мухою. Я її держу перед трубкою, а вона крильцями махає і дзижчить. Цілий вечір ми з Мишком дзвонили один одному і вигадували різні штуки: співали, кричали, гарчали, мукали, навіть пошепки розмовляли — все було чути. Уроки я закінчив пізно й думаю: "Подзвоню ще раз Мишкові, перед тим як лягти спати". Подзвонив, а він не відповідає. "Що ж це? — думаю. — Невже телефон зіпсувався?" Подзвонив ще раз — знову нема відповіді. Думаю: "Треба піти довідатися, в чому справа". Прибігаю до нього… Лелечко! Він телефон поклав на стіл і ламає. Батарею з апарата витяг, дзвоника розібрав й вже трубку розгвинчує. — Стій! — кажу. — Ти навіщо телефон ламаєш? — Та я не ламаю. Я тільки хочу подивитись, як його збудовано. Розберу, а потім складу назад. — Та хіба ти складеш? Це тямити треба. — Ну я й тямлю. Що тут ще не тямити! Він розгвинтив трубку, вийняв з неї якісь залізячки і почав відколупувати круглу платівку, яка всередині була. Платівка випала, і з трубки посипався чорний порошок. Мишко злякався і почав збирати порошок назад у трубку. — Ну, от бачиш, — кажу, — що ти накоїв! — Нічого, — каже, — я зараз складу все, як було. І став складати. Морочився, морочився… Гвинтики маленькі, загвинчувати важко. Нарешті склав трубку, тільки залізячка в нього одна залишилась і два гвинтики зайвих. — А це звідки — залізячка? — питаю. — Ох я роззява! — каже Мишко. — Забув! Її треба було там усередині прикрутити. Доведеться знову розбирати трубку. — Ну, — кажу, — я піду додому, а ти, тільки-но буде готове, подзвони мені. Пішов я додому й чекаю. Чекав, чекав, так нічого не дочекався і спати ліг. Ранком телефон як задзеленчить! Я зіскочив неодягнений, ухопив трубку і кричу: — Слухаю! А з трубки у відповідь: — Ти чого рохкаєш? — Як це — рохкаю? Я не рохкаю, — кажу я. — Кинь рохкати! Говори по-людському! — кричить Мишко. — Я й говорю по-людському. Навіщо мені рохкати? — Ну, годі тобі пустувати! Однак я не повірю, що ти порося до кімнати притяг. — Та кажуть же тобі, що ніякого поросяти нема! — розсердився я. Мишко замовк. Через хвилину приходить до мене: — Ти чого рохкав по телефону? — Я не рохкав. — Я ж чув. — Та навіщо ж мені рохкати? — Не знаю, — каже. — Тільки у мене в трубці все "рох-рох" та "рох-рох". Ось піди, коли не віриш, послухай. Я пішов до нього, подзвонив по телефону. — Алло! Спочатку нічого не було чути, а потім потихеньку так: "Рох! Рох! Рох!" Я кажу: — Рохкає. А у відповідь знову: "Рох! Рох! Рох!" — Рохкає! — кричу я. А з трубки невгаває: "Рох! Рох! Рох! Рох!" Тут я зрозумів, у чому справа, і побіг до Мишка. — Це ти, — кажу, — телефон зіпсував! — Чому? — Ти розбирав його, от і зіпсував у себе в трубці щось. — Мабуть, я щось неправильно склав, — каже Мишко. — Треба поправити. — Як же тепер поправиш? — А я подивлюся, як твій телефон зроблено, і свій зроблю точнісінько так. — Не дам я свого телефону розбирати! — Та ти не бійся! Я обережно. Треба ж полагодити! І почав лагодити. Копирсався, копирсався — і полагодив так, що зовсім нічого не чути. Навіть рохкати перестало. — Ну, що тепер робити? — запитую я. — Знаєш, — каже Мишко, — ходімо до крамниці, де купили, може, там полагодять. Пішли ми до іграшкової крамниці, але там телефонів не лагодили і навіть не знали, де лагодять. Цілий день ми ходили засмучені. Раптом Мишко придумав: — Диваки ми! Ми ж можемо по телеграфу перемовлятися! — Як — по телеграфу? — Дуже просто: крапка, тире. Адже дзвоник діє! Короткий дзвінок — крапка, а довгий — тире. Вивчимо азбуку Морзе і будемо перемовлятися! Дістали ми азбуку Морзе і ну вчити: "А" — крапка, тире; "Б" — тире, три крапки; "В" — крапка, два тире… Вивчили всю азбуку і стали перемовлятися. Спочатку у нас виходило повільно, а потім ми навчилися, як справжні телеграфісти: "тринь-тринь-тринь!" — і все зрозуміло. Це навіть цікавіше, ніж простий телефон. Тільки це тривало недовго. Якось дзвоню Мишкові вранці, а він не відповідає. "Ну, — думаю, — спить ще". Подзвонив пізніше — знову не відповідає. Пішов до нього і стукаю в двері. Мишко відчинив і каже: — Ти чого в двері тарабаниш? Не бачиш, чи що? І показує на дверях ґудзика. — Що це? — питаю. — Ґудзик. — Який? — Електричний. У нас тепер електричний дзвоник є, так що можеш дзвонити. — Де ти взяв? — Сам зробив. — З чого? — З телефону. — Як з телефону? — Дуже просто. Дзвоника з телефону видер, ґудзика — теж. І батарею з телефону вийняв. Була іграшка — стала річ! — Яке ж ти мав право телефона розбирати? — кажу я. — Яке право! Я свого телефона розібрав. Твого ж не чіпав. — Але ж наш телефон спільний! Коли б я знав, що ти поламаєш, то й не купував би з тобою! Навіщо мені телефон, коли розмовляти ні з ким! — А навіщо нам розмовляти? Адже недалеко живемо, можна й так прийти поговорити. — Я з тобою і розмовляти після цього не хочу! Розгнівався я на нього і три дні з ним не розмовляв. З нудьги і я свого телефона розібрав і зробив з нього електричний дзвоник. Тільки не так, як у Мишка. Я все акуратно обладнав. Батарею поставив коло дверей на поличці, від неї по стіні дрота протягнув до електричного дзвоника й ґудзика. А ґудзик до дверей гарненько гвинтиками пригвинтив, щоб він не теліпався на одному цвяхові, як у Мишка. Навіть тато й мама похвалили мене за те, що я зробив таку корисну річ у домівці. Я пішов до Мишка, щоб розповісти йому, що в мене тепер також електричний дзвоник є. Підходжу до дверей, дзвоню… Натискував ґудзика, натискував — ніхто не відчиняє. "Може, дзвоник зіпсувався?" — думаю. Почав у двері стукати. Мишко відчинив. Я запитую: — Що ж дзвоник, не діє? — Не діє. — Чому? — Та я батарею розібрав. — Навіщо? — Ну, я хотів подивитися, з чого батарею зроблено. — Як же, — кажу, — ти тепер будеш — без телефону і без дзвоника? — Нічого, — зітхнув він, — якось буду! Пішов я додому, а сам думаю: "Чому Мишко такий незугарний? Навіщо він усе ламає?!" Мені навіть шкода його стало. Увечері ліг я спати і довго не міг заснути, все пригадував: як у нас був телефон і як з нього вийшов електричний дзвоник. Потім я почав думати про електрику, як вона утворюється в батареї і з чого. Всі давно вже спали, а я все думав про це і ніяк не міг заснути. Тоді я підвівся, засвітив лампу, зняв з полиці батарею і розламав її. В батареї виявилась якась рідина, а в ній мокла чорна паличка, загорнута в ганчірочку. Я зрозумів, що електрика утворювалася з цієї рідини. Потім ліг у постіль і швидко заснув.