Таємниця твого обличчя (збірка)
Таємниця твого обличчя (збірка)
* * *
Живу, як той гірський потік,<br /> На спокій – ні хвилини.<br /> Іскрюсь від кременя в бігу,<br /> Туманюся від глини…
Спадаю дзвінко з темних скель<br /> У плесо, повне гулу.<br /> Від крові пурпурним стаю,<br /> А чорним – від намулу.
Та відновляється в мені<br /> Невигасна й воскресна<br /> Мого кохання чистота,<br /> Як та блакить небесна.
Прояснює в мені любов,<br /> Як сонце неминуще,<br /> Все, що в моїй доші моє<br /> Джерельне і цілюще.
***
Моя любове, ти як Бог, –<br /> Я вже не вірю, що ти є.<br /> У безлічі земних тривог<br /> Згубилося ім’я твоє.
Та я належу ще тобі,<br /> Хоч сам від себе це таю,<br /> Хоч не в молитві, а в клятьбі<br /> Я силу згадую твою.
Жорстоко в правоті своїй<br /> Невірство не суди моє.<br /> З’явись, благослови, зігрій,<br /> Якщо ти є, якщо ти є!
***
Був день, коли ніхто не плаче,<br /> Був ясний день, як немовля.<br /> Та я здригнувся так, неначе<br /> Твоє ридання вчув здаля.
Я знаю – ти не заридала,<br /> А в світі, що гуде й гримить,<br /> Мене лиш пошепки назвала,<br /> До себе кликнула в ту мить.
***
Де ждав я тебе, як свята<br /> Натруджений жде чоловік,<br /> Там птахи, дерева й звірята<br /> Закохані в тебе навік.
Де запах твого волосся<br /> Розквітнув, як синій без,<br /> Там серце моє вознеслося<br /> В сліпучі верхів’я небес.
Де я в молодому бентежжі<br /> Під руками твоїми горів,<br /> Там світять зоряні вежі<br /> Найкращих моїх вечорів.
***
Не бійся сивини моєї –<br /> Вона тебе не забруднить –<br /> Ця біла, наче цвіт лілеї,<br /> Ця, наче небо, синя нить.
В ній голова моя зігріта,<br /> Неначе в мареві гора.<br /> Це подих не зими, а літа,<br /> Це дим незримного костра.
Там думка палахтить, як рана,<br /> Горить віків броня і бронь.<br /> Благослови, моя кохана,<br /> У скронях схований вогонь.
Прийди до мене – це не сором,<br /> Любити мисль, що опекла.<br /> Схились над полум’ям прозорим<br /> Мого печального чола.
І не питайся, що згоріло,<br /> Бо кров мою вогонь зберіг,<br /> Байдужості смертельне тріло<br /> Не вдерлося до жил моїх.
Навчив мене вогонь терпіти,<br /> Хапливим бути, мов карук,<br /> Але мого чола орбіти<br /> Засвітяться від ніжних рук.
Тож доторкнися до сивизни,<br /> Що очі молоді пече,<br /> Можливо, світло дивовижне<br /> Тобі між пальців потече.
***
Ми вийдем з тобою на листя опале,<br /> Де синє повітря, як сиві опали,<br /> Ми станем з тобою, як олень і ланя,<br /> Вслухатися в лісу бентежне волання.<br /> Очиститься подих і голос від диму,<br /> Я пісню з тобою високо нестиму,<br /> Трава нам заграє, і вітер затрубить,<br /> І постріл мисливця нас раптом розбудить…
***
Зніми мені легенькою рукою<br /> Сніжинку із брови, а з серця – лід<br /> Поважності, печалі, супокою,<br /> Всього, що я надбав за стільки літ.
Ні, не знімай, бо в серці ворухнеться<br /> Краси твоєї молоде жало;<br /> Ту кригу я приклав, як ніж, до серця,<br /> Аби не так боліло і пекло.
***
Зеленим вогнем береза,<br /> Як свічка, в полі горить.<br /> Ні вітер, ні блискавок леза<br /> Не можуть її погасить.
Коли сумовитим дзвоном<br /> Осіння блакить загуде,<br /> Те полум’я стане червоним<br /> І тихо на землю впаде.
Любове моя вогнекрила,<br /> Ти линеш в осінню даль.<br /> Та краще б тебе згасила<br /> Ненависть, а не печаль.
***
Це неправда, що ми помрем!<br /> Ти – земля, а я – твій сівач.<br /> Плуг іде – під його тягарем<br /> Ти возрадуйся і не плач.
Сокруши свою душу тверду<br /> Пестотливою зливою втіх.<br /> Я ж і сам, як зернина, впаду<br /> Поміж скибами гонів твоїх.
Ми небес глибину збагнем,<br /> Вище зір піднесем колоски.<br /> Ми пшениці незгасним вогнем<br /> Пролітатимем крізь віки.
***
Зачах, згорів я до основ,<br /> Та знов іде хвилина дива,<br /> Коли підкріплюється знов<br /> Душа голодна і жаждива.
Це ти даєш мені життя,<br /> Це ти від ста смертей ослона!<br /> Цілюще губ твоїх пиття,<br /> Святі хліби грудей і лона.
Благословенна, дорога,<br /> В моїй крові і в плоті суща.<br /> Ти вічна, як моя жага,<br /> Як голод мій, ти невмируща.
***
Найдовша з усіх доріг –<br /> Дорога твого приходу.<br /> Найбільша з усіх таємниць –<br /> Таємниця твого обличчя.
Ми прощаємося на день,<br /> Ніби розходимось на віки.<br /> І твій слід на моєму серці<br /> Поглиблюють кожні очі.
***
Коли до тебе прилечу,<br /> Засяє в сонці все навкруг,<br /> Як після теплого дощу<br /> В росі важкій зелений луг.
Ти руку покладеш мені<br /> На очі, сповнені провин,<br /> І риси матері ясні<br /> Побачу я крізь пальців плин.
Дитинство й ти. Це наче все.<br /> Далеко так. Близенько так.<br /> Мене до тебе принесе<br /> З паперу зроблений літак.
***
Я бачив тебе сьогодні<br /> Між дівчатками з п’ятого класу.<br /> Ти така ж, як вони:<br /> Тонесенька стебелина,<br /> Навколо якої скакалка<br /> Гуде, мов пропелер.
Я бачив тебе сьогодні<br /> Між невістами молодими.<br /> Ти така ж, як вони:<br /> Біле чоло у веснянках,<br /> Навколо якого світить<br /> Ореол материнства.
Я бачив тебе сьогодні<br /> Між бабусями сивоокими.<br /> Ти така ж, як вони:<br /> Прозорий щільник із медом,<br /> Навколо якого літають<br /> Спогади, наче бджоли.
***
Дзвенить у зорах небо чисте,<br /> Палає синім льодом шлях.<br /> Неначе дерево безлисте,<br /> Стоїть моя душа в полях.
Як надійшла щаслива доля,<br /> Збудила весняну снагу,<br /> Моя душа, немов тополя,<br /> Зазеленіла на снігу.
Як надійшла любов справдешня,<br /> Хлюпнула пригорщу тепла,<br /> Моя душа, немов черешня,<br /> Понад снігами зацвіла.
Як надійшла і засіяла<br /> Та дружба, що живе в літах,<br /> Моя душа над снігом стала,<br /> Неначе яблуня в плодах.
***
Ти спиш, і на твоїм обличчі<br /> Малюється печальний вираз…<br /> Яку ж біду, яке нещастя<br /> Ти бачиш поглядом заснулим?<br /> Можливо, знов перед тобою<br /> Палають українські ниви,<br /> А танки з чорними хрестами<br /> Тебе в полях наздоганяють,<br /> Малесеньку, як той метелик,<br /> Що спалахне ось-ось в пломінні<br /> Підпалених пшениць? А може,<br /> Від голоду зів’явши, хліба<br /> В людей ти виміняти хочеш<br /> За хустку бабину – єдиний<br /> Маєток твій? Цього не знаю.<br /> Перевести я не спроможний<br /> З глибин свідомості твоєї<br /> Оте скорботне сновидіння<br /> В думки свої, як з моря в море<br /> Підводний човен! Як я досі<br /> Не став одним єством з тобою!<br /> Ти спиш у незбагненнім смутку,<br /> Моя і не моя водночас.<br /> І тільки усмішка спросоння<br /> Зв’язок відновлює між нами,<br /> Лиш усміх відкриває душу,<br /> Зачинену плитою горя,<br /> Замками туги і скорботи.<br /> Та холодно мені, і в грудях<br /> Щось ненастанно вибухає,<br /> Так, ніби в тіні сну страшного<br /> І на землі сирій дитинства<br /> Я довго спав і простудився.
***
Мжичка тремтить, як мембрана,<br /> Золотом міниться мла.<br /> Сонце осіннього рана<br /> Дівчина привела.
Привела мені, як дитину,<br /> Як русявеньке хлоп’я.<br /> Будем справляти гостину –<br /> Дівчина, сонце і я.
Сядемо троє до столу,<br /> Поділимо все, що є.<br /> А потім віддамо в школу<br /> Сонце – дитятко своє.
Хай вчиться воно читати,<br /> Спізнає людську могуть,<br /> Що дитина, отець і мати<br /> В одному єстві живуть.
***
Буває така розмова,<br /> Що ув’язнює, наче кліть.<br /> Темрява розумова,<br /> Як бескид, міцна стоїть.
Буває таке мовчання<br /> Несподіване і страшне,<br /> Що тільки вибух ридання<br /> Від смерті рятує мене.
Буває така година,<br /> Коли повертає глузд<br /> Моєму життю єдина<br /> Усмішка милих уст.
***
Ти – як дощ. А я – мов явір.<br /> Хочу листям тебе зловить.<br /> Але в кроні, як сни в уяві,<br /> Крапелини твої – лиш мить.
Щоб листки мої, наче свічі,<br /> Твоїм світлом засяяли в млі,<br /> Ти повинна приходити двічі:<br /> Спершу – з неба, а вдруге – з землі.
***
Не пригадуй, що було! Не треба<br /> Дотикатись до заглухлих ран.<br /> Вже душа не б’ється в креші неба,<br /> Як розбитий громом океан.
Благодать зійшла на темні води,<br /> Втихомиривсь і затихнув я.<br /> Безпощадний блиск твоєї вроди<br /> Лагідно в душі моїй сія.
Може, хвилі встануть ще, як піки,<br /> І полинуть радо на загин,<br /> Але я люблю тебе навіки<br /> Мовчазною силою глибин!
***
В моїх повіках напівсонних<br /> Застигло сонце молоде.<br /> Як бджолами покритий сонях,<br /> Воно так міниться й гуде.
Між сновидінням і явою,<br /> В моїй сльозі стоїш і ти,<br /> І над твоєю головою<br /> Палають соняшні світи.
***
Горить суницями поляна,<br /> Як запаска. Гуде бджола<br /> І так літає, наче п’яна<br /> Від запахущості й тепла.
Сховавшись у гілля зелене,<br /> Чекаю на своє дівча.<br /> Воно вже йде, вже серце з мене<br /> Виймає, як гніздо з куща.
***
Твоя душа звіздаста і смаглява,<br /> Як ніч, що світер віхоли зняла.<br /> Твоє волосся пахне, як отава<br /> З-під скатерті різдвяного стола.
В моє житло ти з неба прилетіла,<br /> Закрив я очі в радості німій,<br /> Щоб у вогні твого сяйного тіла<br /> Не спопелів гріховний погляд мій.
***
Щось у мені тремтить,<br /> Як зимове повітря.<br /> Несхопне, наче мить,<br /> Студене, наче вістря.
То я тобою вщерть<br /> Наповнив душу, мила,<br /> Ти ж думала про смерть,<br /> Коли мене любила.
***
Червоні яблука в кімнатах<br /> Насипані, що ніде стать.<br /> Це нашого кохання надих<br /> Зійшов на яблуневу стать.
Це ми передали деревам<br /> Жагу і пристрасть молоду.<br /> Як, палені вогнем травневим,<br /> Любилися в твоїм саду.
Знов зірка кличе, мов суниця,<br /> Ходімо на озимину, –<br /> Хай морем золотим пшениця<br /> Затопить землю кам’яну.
***
Я пригадав собі один стіжок у горах.<br /> З молодика сідав на нього срібний порох,<br /> А я лежав на нім тихенько, наче звір,<br /> І поглядом ловив сліди падущих зір.<br /> Я ждав, коли прийде косуля їсти сіно,<br /> Вона приходила щоночі неодмінно,<br /> Тремтяча, як зоря, що впала в темнику!<br /> Я ж оглядав її, рожеву й боязку…<br /> Хотів би я побуть ще раз на тому стозі,<br /> Діждатися й тебе в закоханій тривозі,<br /> Почути, як прийдеш, як скинеш киптаря,<br /> Як затремтиш, немов та сарна чи зоря…
***
Мріє, наче сніг здалека,<br /> Ночі літньої блакить.<br /> З ватри голуба смерека<br /> Виростає і шумить.
На пахучім сріблі сіна<br /> Чарка любощів терпка.<br /> Дико блиснули коліна,<br /> Як зіниці хижака.
Покотилася крисаня,<br /> Як зоря з небесних бань,<br /> Сивіє сльоза кохання,<br /> Ніби попеліє грань.
Об’їдають коні чалі<br /> Місяць, наче сніп вівса.<br /> В давній золотій печалі<br /> Лебедіють небеса.
***
Дівчино, дівчино, де твої крильця?<br /> Небо весняне в сяйві іскриться.<br /> Чи не пора нам летіти, маленька,<br /> В ярій пшениці шукати гнізденька?
Буде в колоссі воно, як у сонці,<br /> Буде гойдаться в моїй колисоньці,<br /> Я ж над тобою спинюся в блакиті,<br /> Співи свої розпочну дзвонковиті.
Всі літаки, всі літаючі блюдця,<br /> Всі вертольоти круг мене зберуться.<br /> – Слухайте, – скажуть залізні і ниці, –<br /> Жайвір співає для жайворониці!
***
Радуйся, дівчино, разом зі мною<br /> Сонцем і ясною голубизною,<br /> Ласкою леготу, листям на кленах,<br /> Білою стежкою в травах зелених.
Радуйся, дівчино, болем кохання,<br /> Смутком ціловання до зомлівання,<br /> Голосом матері в серці твоєму –<br /> Кільчику ясному в тьмі чорнозему.
***
Вночі ти входила в море –<br /> Під місяця оком вовчим,<br /> І море ставало деревом,<br /> А ти – забороненим овочем.
Я хвилю твою колихливу<br /> До себе горнув, як галузь.<br /> І бризками золотими,<br /> Як листям, ти затулялась.
Та море, як мудра яблуня,<br /> Само, нахилившись долі,<br /> Поклало тебе коло мене<br /> На кам’янім суходолі.
Довго над нами шуміла<br /> Його потемніла крона.<br /> Вкривала наш поцілунок<br /> Пелюстка прозора й солона.
***
Скинь одежу свою,<br /> Увійди<br /> В річку рук моїх –<br /> Уже літо,<br /> Від джерела аж до моря<br /> Замліває ріка, а над нею<br /> Заметіль сонця шумить.
***
Біла черешня в небі<br /> Над селом проплива,<br /> Ніби заснулий лебідь,<br /> Під крилом – голова.
Дівчина жде на мене,<br /> Де бринять ячмені,<br /> Веселим брилем ромену<br /> Махає вона мені.
Мрієм про дні прийдешні,<br /> Про те, як станем людьми.<br /> Втім, чуємо, як черешня<br /> Залопотіла крильми.
***
Хочу тебе цілувати. Рятунок<br /> Є в поцілунках від смерті. Бери<br /> Келех негайно, бо звітріє трунок –<br /> Більше на нього не буде пори.
Це невагомість. Легкі і прозорі<br /> Стали печалі й турботи. Земля<br /> Нас відпустила. Ми вийшли між зорі,<br /> Мов космонавти із корабля.
Не відпускай мене. Зоряна пуща<br /> Може поглинути. Дай же уста!<br /> Ти в поцілунках така невсипуща,<br /> Як у роботі бджола золота.
***
Дівочих непорочних ліній<br /> Довершеність – літак і лук.<br /> Вона прийшла у день осінній,<br /> Вся повна чародійних мук.
На грудях, на стрункому лоні<br /> Одежу тихо розпина.<br /> Неначе куля на долоні,<br /> Лежить прекрасна і страшна.
***
Так гарно ти снилась мені:<br /> Не руки, не очі, лиш голос,<br /> Лиш голос, як день у вікні,<br /> Як вітру знадлива голість.
Наче в блакиті зоря,<br /> Ти в слові замерехтіла.<br /> Зринали, як блиск янтаря,<br /> Згини твойого тіла.
Зринали й зникали вмить<br /> Хвилею золотою.<br /> І серце хотів я вмить<br /> Тим світлом і чистотою.
Раптом – пробудження грім.<br /> Де ж ти пропала, ноче?<br /> Метелик у серці моїм<br /> Вогкими крильми тріпоче.
***
При стрічі мене поклич,<br /> Посміхнися бодай.<br /> Або відвернись і, як ніч,<br /> Голосно заридай.
Так, щоб тремтіли зірки,<br /> Плачучи в небесах.<br /> Так, щоб носив я віки<br /> Серце твоє в сльозах.
Тільки, як тінь по стіні,<br /> Мовчкома не проходь,<br /> Бо серце затисне мені<br /> Смерті туга оброть.
***
Твоя протилежність – пісок,<br /> Пустиня безплідна й сумна.<br /> Ти народжуєш колосок,<br /> Наче нива, з мого зерна.
Ти плекаєш його сама,<br /> Ти даєш йому мови дар,<br /> Безконечну могуть ума,<br /> Плоті й долі земної тягар.
Як вода, ти блищиш і течеш<br /> В руслах рік і слідах підків.<br /> Я тебе малював би все ж,<br /> Наче марево серед пісків.
***
Перегорів я й перетлів,<br /> Як ті книжки Кумрана*,<br /> Та ще в мені багато слів<br /> Ти віднайдеш кохана.
Ти з них легесенько здмухнеш<br /> Пісок і потеруху,<br /> Вони задзвонять, ніби креш<br /> Невщербленого духу.
Вони засвітять, наче міст<br /> Вночі понад рікою.<br /> Відкриється таємний зміст<br /> Під ніжною рукою.
Відчуєш, як болить мені<br /> Мойого предка рана.<br /> Вцілів я у землі й вогні,<br /> Як ті книжки Кумрана.
***
___________
*Кумранські рукописи – древні<br /> релігійні тексти, знайдені в пе-<br /> чері на березі Мертвого моря,<br /> періоду ІІ-І ст. до н.е.<br /> (прим. автора)
* * *
Були ми в натовпі. Не знаю, як це сталось,<br /> Що люди роз’єднали нас. Тебе за руку<br /> Тримав я міцно, та лиця твого не бачив.<br /> Почувши раптом крик, я випустив долоню;<br /> Можливо, ти від болю скрикнула? Даремно<br /> Я намагавсь тебе знайти в тісняві. Люди<br /> На мене почали недобре поглядати,<br /> Бо я хапав за руки їх. А ти пропала.<br /> Нарешті хтось мене піймав за лікоть. "Злодій,<br /> Дивіться, злодій тут орудує!" – він рявкнув.<br /> Я перестав тебе шукати. Мені на очі,<br /> Такі смішні в день празника, набігли сльози…
***
Коли мені не допоможуть вірші,<br /> То вже не допоможуть лікарі.<br /> У сни свої благословенні й віщі<br /> Я відійду самотньо на зорі.
Тоді прийди, кохана, кроком тіні,<br /> Та серця ти за тим собі не рви,<br /> Що все життя віддав я Україні,<br /> Тобі ж – пучок могильної трави.
Я знаю, мила, це несправедливо,<br /> Та поділить інакше я не міг,<br /> Бо й ця трава – так само вічне диво,<br /> Як дивина найкращих днів моїх.
***
Я буду на світі,<br /> Допоки незнане світло<br /> І обличчі твоєму світить.
Я житиму доти,<br /> Допоки горіти буде<br /> Долоні твоєї дотик.
***
Ще днів моїх багато за горою,<br /> За зорями в небесній глибині.<br /> Все, що було, згубилось уві сні,<br /> Лиш те, що буде, володіє мною.
Опалене жагою весняною,<br /> Чуття будущини живе в мені.<br /> В моєму серці, наче в стремені,<br /> Нога часу з острогою тугою.
Та є на світі лагідна рука,<br /> Яка в мої думки і сподівання<br /> Вливається, як в озеро ріка.
Вона дає моїй душі сіяння<br /> І дбає, щоб не згаснула зарання<br /> Відлита в слові кров моя дзвінка.
***
Так, ти одна, моя любове,<br /> Даєш мені снагу обнови,<br /> Народжуєш мене щодня<br /> Інакшим, іншим, ніби з дна<br /> Душі кремнистої моєї<br /> Виборсуєш нові камеї<br /> З моїм обличчям… Боже мій,<br /> Мене ти змінюй, та не смій<br /> Своє натхнення на забаву<br /> Перевести, смішну й лукаву,<br /> І, творячи немовби в сні,<br /> Чужі прикмети дать мені!<br /> Живу я правдою тією,<br /> Що птах не може стать змією,<br /> Що маску будь-яку лакей<br /> Бере, бо все йому о’кей!<br /> А я не раб, не хитрий служка,<br /> Чия натура, як подушка,<br /> Податдива й м’яка! Мені<br /> Пасують риси кам’яні.<br /> То звершуй переміни диво,<br /> Але поважно і правдиво,<br /> Щоб не оліп і не оглух<br /> В чужому образі мій дух.
***
Біжить під зливою лошиця,<br /> Крізь темні хащі – напролом;<br /> Дощ прогинається, ятриться<br /> Крильми над золотим хребтом.
Вона, мов блискавка червона,<br /> Летить крізь памороку віт.<br /> Вода звисає, як попона,<br /> І б’ється об тугий живіт.
Гуркочуть брили грому в скалах,<br /> Мов неба колеться горіх;<br /> Полум’яніє гриви спалах<br /> Над сполохом очей і ніг.
Вона стрясає дотик тучі,<br /> Води, що в пахи затекла;<br /> А як же їй знести палючі,<br /> Нещадні лоскоти сідла?!
Як винести залізну ласку<br /> Вудил, що розпинають рот,<br /> Слухняності й вуздечки маску<br /> І світ у шорах, наче грот?!
Як може покоритись потім<br /> Душа бентежна і нага<br /> Колючим шпорам, і чоботям,<br /> І блискавиці батога?!
Це я питаюсь – і за спину<br /> Ховаю мокрі ремінці.<br /> А цукру білу каменину<br /> Несу в простягнутій руці.
Ні, відступитися не змога,<br /> А лиш благати: "На, візьми!"<br /> Вона ж моя, ця тонконога<br /> Кониця з білими крильми!
***
Ти пахнеш, як листя весняне,<br /> Як дитинство моє полотняне,<br /> Як тепла малинова стежка,<br /> Як мамина срібна сережка.
Ти пахнеш, як пломінь живиці,<br /> Як біленький дзвінок медуниці,<br /> Як вулик, де сховане сонце,<br /> Як маминих мрій волоконце.
Ти пахнеш, як виспане море,<br /> Як жіноче невидиме горе,<br /> Як пилок на пшеничній ниві,<br /> Як мамині руки сяйливі.
Ти пахнеш, як роси на житі,<br /> Як столи, рушниками накриті,<br /> Як співаюча стружка ялова,<br /> Як мамина лагідна мова.
***
Море з моря ткалось гладко,<br /> Шовком слалося до стіп.<br /> А по ньому йшло дівчатко,<br /> Голе й чисте, наче хліб.
Море крила піднімало,<br /> Відлітало в ніч, як птах.<br /> Я відчув журби немало<br /> На зцілованих устах.
Море падало на скелі<br /> І кричало, мов Ікар.<br /> Як дві зірки невеселі,<br /> Ми тулились поміж хмар.
Море вранці шелестіло,<br /> Тліло, як осінній ліс.<br /> Наче хліб, дівоче тіло<br /> Мало присмак сонця й сліз.
***
Дівчино моя мила,<br /> Ти блискавкою брови<br /> Сонце мені затьмила.
Глянь, чаклування дівчаче, –<br /> Шукає поводиря<br /> Серце моє незряче.
Може, на переходах<br /> Ти руку йому даси,<br /> Ніжну й легку, як подих.
Доти життя, допоки<br /> Ти будеш його вести –<br /> Хоч би й чотири кроки!
***
Ніч була ясна, я стежками біг.<br /> Стопи опікав кам’яний моріг.
Линула зоря на круті плаї,<br /> Як метелика, я впіймав її.
Під вікном твоїм я відкрив кулак,<br /> Показав зорю, мов червоний мак.
Та не вийшла ти, тільки у вікні<br /> Стала й знак дала – геть іти мені.
Я назад помчав темним путівцем,<br /> Біжачи крізь ніч, плакав я тихцем.
Я в руці стискав, наче бите скло,<br /> Мертвої зорі неживе крило.
Ніч була ясна, я відкрив кулак,<br /> Ах, моя рука – мов червоний мак.
***
Та мить, яка надходить після болю,<br /> Тобою завданого, – ніжна мить…<br /> Я все стерплю, я все тобі дозволю –<br /> Не бійсь боляче серце надломить.
Надламане, воно смачніше буде,<br /> Як хліб, що їсться з голоду й злоби;<br /> Заходь, як у світлицю, в мої груди<br /> І все, що заманеться, там роби.
В тій хаті на підлозі, як у пущі,<br /> Клади вогонь, пали нужденний рай,<br /> Чи, мов зерня з твердої шкаралущі,<br /> Розбиту душу з мене видирай.
Я відновлюсь, я оживу, кохана,<br /> Хоч сто разів од рук твоїх згорю,<br /> Благословенна та найглибша рана,<br /> Що звільна обертається в зорю!
***
Я стужився мила, за тобою,<br /> З туги оберувся мимохіть<br /> В явора, що, палений журбою,<br /> Сам один між буками стоїть.
Грає листя на веснянім сонці,<br /> А в душі – печаль, як небеса.<br /> Він росте й співає явороньці,<br /> І згорає від сльози роса.
Сніг летить колючий, ніби трина,<br /> Йде зима й бескидами гуде.<br /> Яворові сниться яворина<br /> Та її кохання молоде.
Він не знає, що надійдуть люди,<br /> Зміряють його на поруби,<br /> Розітнуть йому печальні груди,<br /> Скрипку зроблять із його журби.
***
Не знаю, хто мене зробив орлом,<br /> Хто кігті дав і дзьоб тяжкий, мов лом,<br /> Хто наказав летіти в темну хлань,<br /> В безодню, повну стогону й волань…<br /> Як Прометей, прикута до скали,<br /> Біліла жінка в кублищах імли.<br /> І загуділо в дебрі кам’яній:<br /> "Лети до неї й вирви серце їй!"<br /> Я зрозумів, що обрано мене<br /> На діло помсти, люте й страшне;<br /> Затих у пропастях наказу гул,<br /> Я підлетів до жінки навпритул –<br /> Вона була обдерта до наги,<br /> На ній висіли тільки ланцюги.<br /> На мить мені здалося, що вона<br /> Була неначе лялька льодяна.<br /> Дивилася, немовби синій страх<br /> Замерз в її зіницях на вітрах.<br /> Та в стогонах я розпізнав слова<br /> І зрозумів – вона жива, жива!<br /> О, той, хто десь гукав собі вгорі,<br /> Хто дав мені клювак і пазурі,<br /> Хоч скільки прикладав жаги й завзять,<br /> Не зміг у мене серце людське взять!<br /> Її крильми широкими я вкрив –<br /> І впали з неї ланцюги в обрив,<br /> І на її обличчі сніг розтав –<br /> Я в ній свою кохану розпізнав…<br /> Мене збудив мій одчайдушний крик,<br /> Химерний сон з душі злетів і зник,<br /> А та, що важко снилася мені,<br /> Лежала біля мене в тихім сні.<br /> "Пробач, – до неї мовив я крізь плач, –<br /> За все, що ти пережила, пробач!"<br /> І хоч вона щасливою була,<br /> Хоч я не завдавав їй болю й зла, –<br /> Цей сон, що засвітився крізь віки,<br /> Палив моє сумління і думки;<br /> Благословив я днину мовчкома,<br /> Що кликала мене, як та сурма,<br /> В нові турботи і знімала з пліч<br /> Тягар провин, навіяних за ніч.
***
За вивіркою золотою<br /> Я біг вершинами смерік,<br /> Провалювавсь у темну хвою,<br /> Як у вогонь, що серце пік.
Я обдирався об ялиці,<br /> Та знову біг через руні,<br /> Мов краплі чорної живиці,<br /> Кров запікалась на мені.
Я біг, і падав з високості,<br /> І піднімався нашвидку,<br /> Не відав, чи ламались кості,<br /> Чи хмиз тріщав у темнику.
Чого вона тікала в пущу<br /> Від мене, ніби від хортів,<br /> Таж я ту білку проклятущу<br /> Лишень погладити хотів!
***
Моє дівча, не вір,<br /> Що вмре твоя краса,<br /> Погасне скронь яса,<br /> Запопелиться зір,<br /> Брів ластів’ячих лет<br /> Заб’ється в зморщок сіть,<br /> Розм’якне тіла мідь,<br /> Покривиться хребет!<br /> Це все ілюзія,<br /> Ознака сліпоти.<br /> З твоєї ліпоти<br /> Встрає любов моя.<br /> Твоє чоло ясне,<br /> Очей і рук нестрим –<br /> Це той вогонь, котрим<br /> Ти сповнила мене.<br /> Горів я, не згорів,<br /> Довіку не згорю<br /> І серце, як зорю,<br /> Ношу в долонях слів.
***
Що я для тебе маю?<br /> Серце! Руки! Уста!<br /> Так, моя сумноока,<br /> Так, моя золота.
Руками тебе обгорну,<br /> Поцілунками обів’ю,<br /> А серце! А в серце своє<br /> Заховаю печаль твою.
***
Напав я на тебе раптом<br /> На стежці посеред степу,<br /> Нахлинув, як дощ краплистий,<br /> Як виливень буревійний,<br /> Липневий джигун-музика,<br /> Просяяний блискавками,<br /> Співаючий дощ любові.<br /> Ти кинулася тікати,<br /> А я танцював навколо,<br /> Шаліючи від натхнення,<br /> Від певності, що нікуди<br /> Сховатися ти не годна;<br /> На ста сопілках одразу<br /> Я грав, щоб тебе зманити,<br /> Принадити звуком бурі;<br /> А потім я взяв цимбали,<br /> Поклав їх сторчма на землю,<br /> До неба ходив по струнах –<br /> Тебе чарував я звільна<br /> Своїм сатанинським танцем.
Ти бігла і розглядалась<br /> Налякано в тому полі,<br /> Де схову нема від грому,<br /> Від зливи в від кохання.<br /> Ти краплі, немов долоні<br /> Мої безсоромні й спраглі,<br /> Долонями відбивала,<br /> Та в мене було без ліку<br /> Тих рук, що тебе ловили,<br /> В обіймах стискали ніжно,<br /> Наповнювали поволі<br /> Твоє невтоленне тіло,<br /> Неначе водою землю,<br /> Піснями з безодні світу.
Як змокла ти вся до нитки,<br /> Повільніше стала бігти,<br /> Спинилася й засміялась,<br /> До неба вознесла руки, –<br /> Так, ніби просила більше<br /> Потоків рвучкого світла<br /> І музики з-під блакиті.
***
Ми різко зійшлися в танці –<br /> Аж гудзики відірвались<br /> Од плаття твого тонкого,<br /> Відскочили й засвітили<br /> Над полем, немов ракети,<br /> Які провіщають наступ.<br /> Ти скинула одежину,<br /> Важку від води і грому<br /> І, зрешною, непотрібну<br /> В танку із дощем липневим.<br /> Я ж був тобі за одежу<br /> Єдвабну і за намиста,<br /> Я краплями діамантів<br /> Освітлював темні звиви<br /> І персні твого волосся,<br /> Спливав між грудьми твоїми<br /> Струмком, як ланцюг зі срібла.
Втім – райдуга стала в полі,<br /> І ти увійшла під синє<br /> Склепіння небес, як сонце,<br /> Засліплена власним сяйвом;<br /> А я, оп’янілий, в далеч,<br /> Затемнену хмаровинням,<br /> Відходив – не дощ, а хлопець,<br /> І запах твоєї плоті<br /> Я ніс, наче воду, в жмені.
***
Акації.Бджолині дзвони.<br /> Пшениці колихливий лан.<br /> І маків полотно червоне,<br /> Рвучке і ніжне, мов талан.
Гніздо в колоссі, мов колиска,<br /> Очей твоїх знадливий ляк;<br /> Як шпиль блідого обеліска,<br /> В блакить, застромлений літак.
Цілунки стишені й неситі,<br /> Полови сонячна луска;<br /> Як пальма слід на антрациті,<br /> На спині слід від колоска.
***
Повітря нічне до рання<br /> З неба текло й ряхтіло.<br /> Радощами кохання<br /> Світилося твоє тіло.
Місяць, як повноголосся<br /> Твоєї душі золотої,<br /> Сяяв, а чорне волосся<br /> Цвіло ароматами хвої.
Не розуміючи знаків<br /> Зір на небеснім узвишші,<br /> Я ревно від щастя плакав<br /> У кіс твоїх темній тиші.
***
Відходив поїзд. У вікні<br /> Махала дівчинка рукою<br /> І плакала. Нащо мені<br /> Її сльози й несупокою –<br /> Я ж з іншою прощався там,<br /> Я проводжав дівча веселе;<br /> Чого ж це над моїм життям<br /> Чужа печаль полотна стеле?!<br /> Чого це я забув давно<br /> Свою товаришку погожу,<br /> А те заплакане вікно<br /> Забути я ніяк не можу?!<br /> Чия душа, як сирота,<br /> Зверталася до незнайомих,<br /> Куди ж то кличе крізь літа<br /> Її руки прощальний помах?!
***
Стояли ми на темній оболоні,<br /> Немов два дерева в однім гіллі.<br /> Мої долоні на твоєму лоні<br /> Тремтіли, мов на лампі мотилі.
Лампада сонця в молодому тілі<br /> Принаджувала жителів темнот.<br /> Метелики згоряли очманілі<br /> І налітали, спалені стокрот.
О, попелом вони не розсипались,<br /> Лиш очищались од вогнистих сфер…<br /> Єретиком ставав мій кожен палець –<br /> Готовим вийти вдруге на костер,
Готовим знести найлютіші муки<br /> За світло, що зринає з темноти…<br /> Безсмертними ставали мої руки<br /> На пагорбах сяйливої мети.
Так, ніби відкривав небесні далі<br /> Незайманості непорочний гріх<br /> На тих стежках біблійної печалі,<br /> На тих дорогах радощів моїх.
***
Сріблиться дощ в тоненькому тумані,<br /> Як ниточка в прозорім полотні.<br /> А сонце по його бличкучій грані<br /> Тече і душу сповнює мені.
Зустрінь мене. Я повен пожадання<br /> Блакитної, мов сон, далечини.<br /> Моїх очей неголосне страждання<br /> Ти поглядом ласкавим зупини.
Моя печаль тебе не поневолить,<br /> А тільки радісний розбудить щем,<br /> Немов цього туману срібна волоть,<br /> Замаєна і сонцем, і дощем.
***
Розплелись, розсипались, розпалились,<br /> Наче коси, вересневі дні.<br /> Ми з тобою ще не накупались,<br /> А вже грає осінь у вікні.
Віднесла вода ласкаві зорі,<br /> Що все літо кликали в ріку.<br /> З птицями на білій крутогорі<br /> Горобину пробуєм гірку.
Може б, нам полинути у вирій –<br /> За літами молодості вслід.<br /> Чом же крила в позолоті щирій<br /> Важко піднімати на політ?
Я тобі зимові дні сріблясті<br /> Заплету в сивіючу косу;<br /> Тільки зорі, викупані в щасті,<br /> З моря я назад не принесу.
***
Не раз мені здається,<br /> що я прожив тисячу років.<br /> Заглядаючи в криницю свого життя,<br /> я не бачу маленького дзеркальця води,<br /> так далеко воно від моїх очей.<br /> Та коли я, закривши очі, хочу згадати,<br /> що найглибше запало в душу мою, –<br /> Бачу твій образ, моя дівчинко,<br /> моя перша любове.<br /> Навіть моє дитинство погасне в пам’яті,<br /> навіть стежка, якою я бігав до школи, заросте,<br /> навіть сам я зникну за перелазом життя,<br /> але ти, моя дівчинко,<br /> моя перша любове, житимеш у моїх словах вічно.
***
На трибуні ти говорила<br /> схвильовано, але якось інакше,<br /> якось краще ти хвилювалась<br /> перед очима народу.<br /> Я відкрив тебе знов сьогодні,<br /> як зорю, яку пам’ятаю з дитинства.<br /> Ти говорила правду. Ти завжди<br /> була відвертою й чесною, але<br /> перед очима народу<br /> правда твоя стала ще кращою.<br /> Ти сама стала ще кращою<br /> від слова правдивого, що розлилося<br /> хвилею молодості по жилах твоїх.<br /> Благословенне будь, молоде серце,<br /> бунтарське серце, в грудях людини<br /> з чолом, овіяним сивиною!<br /> Я люблю тебе! Ти на трибуні,<br /> де, буває, старіють люди від мислі<br /> заштампованої, нецікавої,<br /> помолоділа від правди,<br /> що в тобі не згасала ніколи.
***
Я пригорнувсь до тебе<br /> Серцем і небесами,<br /> Плечима пагорбів рідних<br /> І доріг поясами.<br /> Я пригорнусь до тебе<br /> Мислею і землею,<br /> Темнотами чернозему<br /> І туманами глею.<br /> Я пригорнусь до тебе<br /> Піснею і яворами,<br /> Золотими крильми пшениці,<br /> Тінявими ярами.<br /> Я пригорнусь до тебе<br /> Подихом лісу і полем,<br /> Рокотанням козацького маршу,<br /> Тарасовим ореолом.<br /> Я пригорнусь до тебе<br /> Срібними віями хвої,<br /> Невмирущими голосами<br /> України вічно живої.<br /> Я пригорнусь до тебе<br /> Світлом і далечиною<br /> Багряних зірниць, що вічно<br /> Світитимуть наді мною.<br /> В моєму тілі почуєш<br /> Гомін смереки, і рути,<br /> І того, що ніколи тліном<br /> Не було і не може бути.
***
Ти оживаєш у мені<br /> як голос весни<br /> в деревині
я не можу тебе забути<br /> як не може забути дерево<br /> вкритися листям
коли ти відлітаєш<br /> я махаю багряними крилами<br /> щоб за тобою злетіти
але коріння моє міцніше<br /> за мої крила
вони відкриваються<br /> летять за тобою<br /> без мене
болять мені<br /> рани любові<br /> рани нездійсненного польоту
та з них виростають<br /> нові пагони<br /> нові брості
і голос весни<br /> в моїм серці<br /> гучніше лунає.
***
Твого погляду вітер<br /> піднімає з землі моє серце<br /> наче кленовий листок<br /> і я вже лечу над світом<br /> і лоскотно мені від польоту<br /> та в мереживі ранку хмари<br /> як пір’я крилатого моря<br /> проламуються піді мною<br /> і я падаю<br /> падаю<br /> на мене летять полотна<br /> колючих стерень<br /> дзеркала ставів<br /> плетениці стежок<br /> отари осіннього лісу<br /> леза колій<br /> тарелі стадіонів<br /> брили будинків<br /> і кранів краби<br /> де ж білі дзвіниці грудей твоїх<br /> щоб я розбитися лагідно міг?
***
Я прилітав до тебе<br /> як бджола<br /> до черешні розквітлої<br /> я від сяйва й запаху<br /> крони твоєї<br /> знесилено падав<br /> я сліпнув од радості<br /> квітучого простору<br /> і важко було мені<br /> перелітати з квітки на квітку<br /> та ще важче було мені<br /> знати<br /> що ти неосяжна<br /> відкрита для мене<br /> для інших бджіл<br /> а також для ос<br /> для джмелів<br /> для шершнів<br /> що ти не почуєш ніколи<br /> крил моїх<br /> кожною своєю пелюсткою<br /> що я не зможу ніколи<br /> в кожну квітку твою заглянути<br /> бо коротка весна<br /> а ти безконечна як всесвіт
***
Між нами завжди той повинен бути,<br /> Хто навидить тебе чи навпаки…<br /> Він з нами п’є і крадькома в чарки<br /> Нам підливає доброї отрути.
Від неї ми п’янієм, як рекрути,<br /> Свою любов б’ємо на черепки,<br /> А потім їх, як ті материки,<br /> Складаємо, щоб цілість їм вернути.
Яке то щастя – із болючих плить<br /> Знов будувати форму нездоланну,<br /> Єднати гори, втоплені в блакить,
Знаходити в безмежжі океану<br /> Той острівець, що затуляє рану<br /> В планеті серця й солодко болить.
***
Цього не видно з найвищої вежі,<br /> А тільки з окопу старого<br /> Чи з ями під гаражем<br /> Можна побачити, що небеса –<br /> Це тиша твоєї душі,<br /> Роздягненої вітрами,<br /> Найжаданіша тиша буття!
***
Ти навчаєш ходить легкома<br /> Попід хмари навислі<br /> І гасити бентежність ума<br /> Клоунадою мислі.
Не приймаю веселих наук,<br /> Що гіркі, мов оливи…<br /> Он життя виривається з рук,<br /> Як лоша полохливе.
Он обламаний кущик бузку<br /> Виростає, і квітне,<br /> І ховає в сльозу боязку<br /> Безконеччя блакитне.
Он підноситься небо, як жаль,<br /> Понад сонця бриндушу,<br /> І любові щаслива печаль<br /> Переповнює душу.
***
У хмарах бозу, що висить, як грона,<br /> Над позолотою старих церков,<br /> Є затишок один – зелений схов<br /> Для крові, що палає, мов корона.
Ти там була, знадлива й безборонна,<br /> І голову свою з важких заков<br /> Я увільнив і в серці поборов<br /> Безумство беркута й злобу дракона.
До тебе підійшов я без крила;<br /> Що ж ти, знімівши в показній покорі,<br /> В мені шукала – змія чи орла?!
Чому, пізнавши в збайдужілім зорі<br /> Душі моєї пристрасті суворі,<br /> Мене безумно й люто обняла?!
***
Стерня, наче сніг, біліла<br /> В сяйві молодика.<br /> Нечутна, мов переболіла,<br /> Текла біля нас ріка.
Зоря, вклоняючись небу,<br /> Падала в комиші.<br /> Земля відчувала потребу<br /> Лягати під лемеші.
Ніч над полями стояла<br /> Смугла, аж золота.<br /> А ти мене так цілувала,<br /> Як мати, в очі й уста.
Прогнав я думки тверезі,<br /> Вірячи в цей навіт,<br /> Що в лузі, та ще й при березі,<br /> Вдихнула ти в мене світ.
Що в серце, ліплене з глини,<br /> Світло внесла ясне,<br /> Так, ніби з куща калини<br /> Вичарувала мене.
***
Твоїх долонь сяйлива лодь<br /> Несе в космічному просторі<br /> Моєї мислі дивну плоть,<br /> Мов блиск вітрильника на морі.
А на землі, як ночі сміх,<br /> Пожежа в лісі заряхтіла:<br /> То іскри дотиків твоїх<br /> Звіває вітер з мого тіла.
***
Сонце намальоване циноброю,<br /> На вітрилах вечора пливло.<br /> В золотій спечаленості обрію<br /> Ти світилась, як небесне тло.
За зорею рідною й далекою<br /> Ти тужила на моїм крилі,<br /> Ніби не принесена лелекою,<br /> А прибула в світ на кораблі.
Ми стояли в придніпровській обочі,<br /> Ми вдивлялись, наче діти, в путь,<br /> По якій твої космічні родичі<br /> Надпливуть чи просто надійдуть…
***
Пахне хлібом трава,<br /> Що купала мене з дитяти,<br /> Пахнуть хлібом слова,<br /> Що мене їх навчила мати.
Пахне хлібом терпка<br /> Пісня батькової стодоли,<br /> Пахне хлібом рука,<br /> Що водила мене до школи.
Пахнуть хлібом гаї,<br /> Де кохалися ми до згуби,<br /> Пахнуть хлібом твої<br /> Груди, очі, долоні, губи.
Пахне хлібом маля,<br /> Що любов його народила.<br /> Пахне хлібом земля,<br /> Що дала мені сонце й крила.
***
Як почну сповідатися<br /> На руки твої єдвабні,<br /> Не матимеш з того радості,<br /> Легкої, мов пух кульбаби.
Буде важко тобі дослухати,<br /> Дочекатись нової години:<br /> Слова мої, наче ті слупи,<br /> Обвуглені, щоб не гнити.
Обгорілі вони й закопані<br /> В землю, – а над землею,<br /> Як щогли вільні високо,<br /> Підносять сонячні леза.
Стою, проводи тримаючи,<br /> І, може, аж від Тараса<br /> Біжить моє світло майське,<br /> Моя неподільна радість.
Будь же мені підпорою,<br /> Та не в кам’янім поліні;<br /> Будь ластівкою на дроті<br /> Непоборної лінії!
***
Все не те, коли нема любові.<br /> Почуття й слова – тріски дубові,<br /> Дні – болящі, немічні старці,<br /> Магістралі – темні манівці,<br /> Яблуневий цвіт – зола летюча,<br /> Небеса – асфальтна сіра туча,<br /> Сміх – петля на горлі, булка – глей,<br /> Пісня – хоч бери і сам заблей!
Ось – любов! Дими – дихання липи,<br /> Почування й слово – смолоскипи,<br /> Дні – невтомні, ясні юнаки,<br /> Манівці – між зорями стежки,<br /> Попіл – крила золотої птиці,<br /> Хмара – поле стиглої пшениці,<br /> Плач – знімає з з голосу петлю,<br /> Пісня й хліб волають: "Я люблю!"
***
Наша любов<br /> як літак<br /> здатна нести<br /> тягарі величезні<br /> ніжно передані їй<br /> на землі<br /> тільки не здатна<br /> дотик чужого крила<br /> витерпіти в польоті<br /> незаймана<br /> незалежна<br /> висока<br /> впасти<br /> згоріти<br /> загинути<br /> ладна в ту ж мить<br /> любить вона небеса<br /> та все ж повертається<br /> на землю<br /> і кожен раз<br /> крила здригаються з болю<br /> іскра влітає в бетон<br /> ніби земля приймає<br /> на спочин короткий ту силу<br /> що в крові нашій гримить.
***
Я – зернятко, а ти – зоря осіння,<br /> Навіки в полі поєднались ми.<br /> Виношу з глибини, з важкої тьми<br /> Твоє сіяння в промені насіння.
Велиш ти кільчику в передвесіння<br /> Пробити шкаралущу й страх зими…<br /> Втім колосок з колючими крильми<br /> Злітає, наче світла вознесіння.
Ти прагнеш повернуться в небеса,<br /> Мене ж не відпускає рідна нива,<br /> В ногах кайданами дзвенить роса.
Так ми застигли в злеті, повні дива,<br /> Не зірка й не зерно – душа сяйлива,<br /> Що ні в землі, ні в небі не згаса.
***
На цій землі жили ми споконвік,<br /> Лише обличчя змінювали трохи.<br /> (Так змінює своє русло потік,<br /> Але вода клекоче крізь епохи<br /> Одна і та ж!) Одна і та ж душа<br /> Вела мене то під варязькі шатра<br /> (Там танець твій у люстрі палаша<br /> Виблискував і пригасав, як ватра),<br /> То під мечетей вилинялий крик<br /> (Там ти – в петлі, а може, і в намисті, –<br /> Хан ластився до тебе, мов арик,<br /> Свої дари приносячи нечисті),<br /> То під готичних знаків нагаї<br /> (Там ти ридала, нездоланна й горда,<br /> Там вигоріли кісники твої,<br /> В сивинах, як в огні, знамен когорта).<br /> Я впізнаю тебе. Ти наче птах.<br /> Нічого не лишилося з полону…<br /> Лише в сльозі, що згасла на вустах,<br /> Я вчув далінь палаючу й солону.
***
Твоя краса, як усміх сатани,<br /> Що богові показує в пустелі<br /> Майбутнього картини невеселі,<br /> Печальний дим над струпами війни.
Але не відвертайся, а вжахни<br /> Мій дух, що потемнів на безджереллі;<br /> Яви в пречистих пелюстках морелі<br /> Золу й морозне сяйво сивини.
Я затремчу в передчутті сумному,<br /> Побачивши за обрієм біду,<br /> Немов далеку блискавку без грому.
Але в твої обійми я впаду<br /> І за тобою радісно піду<br /> Назустріч бурі – в сяючу содому.
***
Ніч осяяна цвітом яблуні,<br /> Затуманена, мов роса.<br /> Ми розкрилені і роз’ятрені<br /> Піднімалися в небеса.
Понад зорями, понад водами<br /> Пролетіли ми три світи.<br /> А та яблуня за городами<br /> Все світилася з темноти.
А на досвітку ми долинули<br /> До свойого ж таки села.<br /> А та яблуня в даль долинами,<br /> Як метелиця, відійшла.
Де ж те сяєво, що сміялося,<br /> Де ціловані в снах слова?<br /> Все минулося, все розпалося,<br /> Наче гілочка снігова.
***
Над нашим вітом і під нашим світом<br /> Є ще світи великі і малі.<br /> Туди ми долітаєм тільки світлом<br /> І музикою темної хемлі.
Туди мене хтось ненастанно кличе,<br /> Вистелює блакитом щемну путь,<br /> Так, ніби прагне в сяйво таємниче<br /> Душі моєї подих обернуть.
Десь там у зорях мерехтить віола,<br /> Льняна коса, як нива осяйна,<br /> І кров моя бринить – палюча й гола, –<br /> Немов небес віддалена струна.
Можливо, все, що пам’ятати треба<br /> Моїй душі серед страждань і втіх,<br /> Це – тільки карта зоряного неба<br /> І поклик безміру – з очей твоїх!
***
Посеред ночі дощ пішов,<br /> Зашелестів, як збіжжя, в полі.<br /> Ми вийшли під його покров<br /> З-під явора чи з-під тополі.
Він увільнив нас від одеж –<br /> Зняв, як різьбяр, із плоті глину.<br /> Те, що при сонці не знайдеш,<br /> Знайшов наосліп за хвилину.
Він лоскотав, мов колоски,<br /> Стелився, обвивав рамена.<br /> Вмивала душ сяйні листки<br /> Його теплінь благословенна.
Тулились груди до груді,<br /> Вода збиралася між ними.<br /> Шугали риби в тій воді<br /> Із плавниками вогняними.
Носився блискавки лилик<br /> Над нами, наче іскор жменя.<br /> І вперше твій дівочий лик<br /> Світив од щастя і натхнення.
***
Заснути так бодай на волосок,<br /> Щоб зорі сивини мені не ткали,<br /> Щоб сни мої неквапно протікали<br /> Між пальцями твоїми, як пісок.
Заснути так під золотим крилом<br /> Коси твоєї, щоб у сновидінні<br /> Хрестатих танків не з’являлись тіні,<br /> Що йшли крізь наші села напролом.
Заснути так, щоб не почути в сні<br /> Таємних землетрусів і розпуки,<br /> Яку несуть пісні та мужні руки,<br /> Обрубані катами на струні.
Заснути так під подихом руки<br /> Твоєї полохливої й легкої,<br /> Щоб у моєму сні, немов левкої,<br /> Світили думи і материки.
Заснути так, щоб колисання мрій<br /> Повільно оберталося в каміння,<br /> Та втім, немов на поклики сумління,<br /> Збудитися на тихий голос твій!
***
Якби могла прийти до мене цеї миті<br /> Та дівчинка моя, що в сяєві блакиті<br /> Приходила колись, весела, як струмок,<br /> І вся вливалася в ріку моїх думок,<br /> Просвітлюючи їх своєю чистотою<br /> Аж до самого дна, якби вона святою<br /> Дитинністю мене пойняла нині знов,<br /> Я б у собі згасив грімниць буремну кров,<br /> Пал невдоволення, за ідеалом тугу,<br /> Посвяти печію, ненависті напругу,<br /> Печаль обов’язку, зневагу до раба –<br /> Стлумив би я в собі! І знову голуба<br /> Моя душа була б, як та вода зі звора, –<br /> Та вже не прилетить моя любов прозора.<br /> І добре, що нема нікому вороття,<br /> Що на одну любов дано одно життя.<br /> А в той далекий час – я добре пам’ятаю –<br /> Рай принесла вона – зробив я пекло з раю,<br /> З її невинності я честь кував свою,<br /> А з кротості – той меч, що гостриться в бою,<br /> З незайманих зітхань суворі блискавиці<br /> Творив я і вганяв, як цвяхи, в чола ниці,<br /> З блаженних намірів робив я дзвін добра,<br /> Щоб він горлав – "ганьба" або кричав – "ура",<br /> Прозорість радісну я взяв на силу гніву,<br /> Я тінню світла став, дав правій – руку ліву,<br /> Я цілий світ любив у дівчинці моїй,<br /> Я сотворив себе з її дитячий мрій,<br /> І добре, що вона вже не прийде до мене,<br /> Не прояснить моє від почувань теменне,<br /> Від боротьби трудне й палюче єство,<br /> В якому дух життя справляє торжество.
***
Не раз мені здається,<br /> що я прожив тисячу років.<br /> Заглядаючи в криницю свого життя,<br /> я не бачу маленького дзеркальця води,<br /> так далеко воно від моїх очей.<br /> Та коли я, закривши очі, хочу згадати,<br /> що найглибше запало в душу мою, –<br /> Бачу твій образ, моя дівчинко,<br /> моя перша любове.<br /> Навіть моє дитинство погасне в пам’яті,<br /> навіть стежка, якою я бігав до школи, заросте,<br /> навіть сам я зникну за перелазом життя,<br /> але ти, моя дівчинко,<br /> моя перша любове, житимеш у моїх словах вічно.
***