
 <p>КНИГА ПЕРША

КНЯГИНЯ I РАБИНЯ

Мандруючи понад старим Днiпром

свiтанками, удень i вечорами,

вночi, пiд чистим зоряним шатром,

перед вогнем, що руки грiв теплом,

я думкою летiв через тумани.

Туди, в минувшину далеких днiв,

коли дiди, забутi й незабутнi,

уперше стали мiж високих гiр,

оглянули широкий виднозiр,

за поколiння дбаючи майбутнi.

Трудилися у потi своїх чiл,

орали землю, ставили оселi,

воздвигли городи i частокiл

i в клопотi буденних трудних дiл

сади садили, будували села.

Сварилися, бо рiд iшов на рiд

i плем'я кров братерську проливало,

на князя князь iшов, i був розбрiд,

i знов був мир, за рало брався рiд,

Русi знамена сонце осявало.

Боролись предки. З моря i степiв

ворожi хижi орди налiтали,

палили городи i нищили засiв,

та проти них вставала тьма списiв,

мечi iз пiхов люди витягали.

Спасибi вам за цю тернисту путь,

в трудi й на ратi гiдно ви стояли,

нiкому з нас нiколи не забуть,

i кожному годиться пом'януть,

що ви створили, що ви збудували.

Почнемо ж нинi повiсть цю смутну

про порохом повиту давнину,

про тi часи, далекi й незабутнi,

коли дiди, прославленi в вiках,

виходили на свiй великий шлях,

за поколiння дбаючи майбутнi.

РОЗДIЛ ПЕРШИЙ

1

Вийшовши на вал городища, Ант довго дивився й прислухався. Усе вiщувало добру днину: вiд Днiпра ледь повiвав теплий низовий вiтер, небо вгорi було чисте, а зорi на ньому яснi, срiбний серп мiсяця спускався до правого берега, на травах лежала щедра роса, на Днiпрi i в затоках, прокидаючись, весело перекликались птахи. Тож Ант вирiшив, що йому не слiд ждати, й одразу повернувся до хижi. Переступивши в темрявi кiлька кам'яних схiдцiв, що вели вниз, вiн вiдчинив важкi набряклi дверi i опинився в хижi.

Там було дуже тепло, парко. Посерединi, у викладенiй камiнням ямi, тлiло вогнище, над яким, нiби велике кiнське вухо, звисав виплетений з лози й обмащений рудою глиною широкий димар. Ант знайшов у пiвтемрявi сухих дров, пiдкинув до вогнища, i воно ожило, загоготiло, у димар хвилею покотив густий дим.

Коли вогонь розгорiвся ще дужче, у хижi посвiтлiшало, в червонкуватому миготливому вiдсвiтi окреслились стiни, на кiлочках висiли зброя й одежа; складена iз жердин, пiдперта сошками стеля, до блиску витерта ногами кам'яна пiдлога, низькi дверi в стiнi, що вели до клiтей.

Посеред хижi, недалеко вiд вогнища, стало видно викладену камiнням ще одну яму-пiч, у якiй пекли хлiб, рiзний посуд бiля неї — череп'янi з вузькими шийками корчаги й широковерхi горнцi, дерев'янi кадоби, ночви, миски.

Нарештi полум'я освiтило й куточки хижi; в одному з яких — за вогнищем — стало видно глиняний приступок, а на ньому дерев'янi постатi Перуна й Волоса, невеличкої бронзової, вкритої прозеленню Роженицi — фiгурки голої, iз складеними на животi руками жiнки.

У другому кутку хижi, праворуч вiд вогнища, на низькому помостi з дощок, прикрившись звiриними шкурами, лежало кiлька чоловiк. Ант ходив по хижi дуже тихо, скрадаючись, i вони, либонь, не чули його крокiв — спали.

Ант зняв iз стiни лук i тул* (*Тул — колчан для стрiл.), поклав їх бiля вогнища. Зiгнувшись у низьких дверях, залiз у клiть, щось у темрявi довго шукав, а коли повернувся, в руках у нього був цiлий жмут комишевого й березового пруття, рiзнi залiзця. Сiв бiля вогнища, взяв нiж, заходився, готуючи стрiли, стругати пруття; на один, тонкий, кiнець кожного прутика насаджував жолобчате залiзце з вiстрям, на другому робив вирiзку або доточував костяний зуб.

У цей час на помостi пiд шкурами хтось заворушився, i звiдти вилiз спочатку син Анта Микула, а за ним — його жона Вiста.

— Що, отче? — запитав, протираючи очi, Микула. — На лови збираєшся?

— Чув нинi нiччю рик, — вiдповiв Ант. — Пiду поникаю...

— То, може, пiшли би оба?

— Нi, Микуло, — заперечив Ант. — На лови йду сам, ви з Вiстою лiпше iдiть випалюйте лiс.

— Гаразд, отче, — згодився Микула. — Ми пiдемо до лiсу.

Вiста вже зарила в жар горнець з водою, кинула в нього в'яленої риби й солi, дiстала коржiв, поставила просто на каменi перед вогнищем дерев'яну миску, поклала ложки, метнулась з хижi з цебром, щоб принести води, за нею вийшов i Микула.

Тодi пiд шкурами на помостi ще щось заворушилось, i звiдти висунула спочатку голову, а потiм вилiзла дiвчина — в однiй сорочинi на голому тiлi, з розкошланим волоссям, карими блискучими очима. Вона прокинулась, либонь, ранiше i чула розмову старших, бо пiдiйшла до Анта й запитала:

— А що то за рик, дiду?

Ант теплими очима подивився на онуку, одiклав набiк комишину, до якої готувався ладнати залiзце, й погладив дiвчину по головi.

— То й ти встала, Малушо?

— Я давно не сплю, дiду.

— Рикають оленi, — сказав, тримаючи на головi в дiвчини свою руку, Ант. — От пiду поникаю, встрель оленя, приволочу — буде м'ясо, буде й хутро.

— А ти не боїшся, дiду?

— Нi, Малушо! Я поцiлю його ось цiєю стрiлою, а коли впаде-ножем...

Дiвчина захоплено дивилась на обличчя Анта — засмагле, все в глибоких зморшках, з срiблясто-сивою бородою, з довгими вусами. По ньому повз багряний вiдсвiт вогнища.

Увiйшов Микула.

— Денниця* (*Денниця-вранiшня зоря.) догорiла, — сказав вiн. — Свiтає. Бiля хижi почулись швидкi кроки. Вiста принесла цебер води.

— Обмийся, — звелiла вона дiвчинi. На жару в горнцi вже парувала юшка.

— То й сядемо, — владно промовив Ант. Усi стали пiдходити до вогнища. Вiста налила з горнця у миску юшку, поклала ложки, наламала коржiв. Але нiхто не їв, усi мовчали.

Ант вiдклав свої стрiли й залiзця, встав i пiшов до дверей хижi, розчинив їх i одступив набiк, щоб кожен, хто трапився б у цю годину, мiг зайти й сiсти до вогнища. Але в дворi, як звичайно, нiкого не було, i, зачинивши дверi, Ант повернувся й сiв на пiдлозi перед вогнищем. Близько вiд нього сiли Микула з Вiстою й дiвчина.

Проте й зараз нiхто не почав їсти. Усi мовчали. Замисленими очима дивився на вогонь Ант, туди ж неспокiйним поглядом дивились Микула, Вiста, дiвчина.

Такий був давнiй покон* (*Покон— звичай.) їхнього роду: люди, що жили у городищi, в цiй хижi i в iнших, завжди збиралися на свiтаннi тут, щоб поїсти, послухати слова старiйшини. Ранiше нiж починати снiдання, старiйшина ламав хлiб, брав частку вiд страв i кидав це у вогнище, бо, як вiрили, пiд ним жили душi пращурiв, усiх, що пiшли вже з роду. Вони також жадали своєї жертви.

I зараз старiйшина Ант одломив i кинув у вогонь шматок коржа, набрав з миски й виплеснув ложку юшки.

Усi бачили, як упав на жар шматочок коржа, як у тому мiсцi, де пролилась юшка, вогонь притух, а потiм розгорiвся.

Тодi Ант набрав нову ложку юшки.

— Боги прийняли жертву, — сказав вiн. — Будемо їсти ми, i щоб завжди нам було добре...

Хiба мiг старий Ант знати, що це остання його жертва?

Пiсля снiдання Ант одягнув широкий пояс, почепив до нього з лiвого боку набитий стрiлами ремiнний тул, з правого — нiж, взяв у руки зроблений з буйволової костi лук, попробував тятиву.

Це був добрий лук, який Ант дiстав тодi, коли ходив з князем Олегом до Джурджанського* (*Джурджанське — Каспійське море) моря. Тятива на ньому була зроблена iз кiнської жили, i зараз, коли Ант натягнув її й раптом одпустив, вона довго й тонко дзвенiла.

— Грає! —засмiявся Ант. — Аби тiльки олень! Так вони вийшли з хижi — батько Ант, босий, у чорному гостроверхому вовняному ковпаку, грубих сiрих ногавицях i такiй самiй сорочцi, пiдперезаний поясом, озброєний луком, стрiлами, — воїн; син його Микула — з непокритою головою, в довгiй, пiдперезанiй ремiнцем сорочцi, босий; на порозi стояла Вiста — вона винесла батьковi на дорогу у мiху коржiв, шматок веприни, дрiбок солi; з темної ж хижi, де ясним вогнем горiло вогнище, визирала Малуша.

Батько Ант зiтхнув — певне, вiн пригадав, як колись, почувши оленячий рик у лiсах, збирались на цьому дворi, сiдлали коней вої — десять, двадцять, тридцять, — їх проводжали жони, дiти, старiйшини ж сидiли пiд стiнами хижi й посмiхались, пригадуючи свої давнi лови...

Зараз батько й син стояли на тому ж мiсцi, серед того ж самого двору, але тихо й порожньо було навкруг. Хижа, у якiй жив Ант i його предки, вросла в землю, похилилась; бiля хижi ще лежав камiнь, на якому колись гострили мечi й ножi, але зараз його затягало травою й зеленим мохом; у дворi не ревла, як колись, худоба, а кiнь Анта — старий бойовий кiнь —гриз на валу в'ялу пашу; навiть пес їхнiй — добрий пес, вовкодав, — постарiв, спав пiд стiною.

Коли Ант з Микулою пройшли двором i вийшли на вал, їм стало видно хижi i тих родовичiв, що народились тут, у городищi, але пiшли звiдси. Хижi тяглись пiвколом, що починалось бiля Днiпра, завертало до лiсу i знову виходило до Днiпра вище, бiля кам'яного оскола* (*Оскол — скеля.).

Хижi цi були не такi, як та, в якiй доживав Ант. Стара хижа їхнього роду ховалась за валами городища, цi ж здебiльшого стояли на горбках. У городищi було цiле поле, двiр вiд двору вiддiляло гостре околля, самi хижi були великi, деякi з них помащенi бiлою або зеленою глиною, над деякими височiли дахи з драницi, з димарями, голубниками.

Зараз скрiзь у хижах вже прокинулись, там чулись голоси, ревла худоба, високо в небо вiд хиж тяглись димки.

— То я й пiду! — промовив Ант, взявшись за лук;

— Iди, отче — попрощався Микула.

2

Великий i численний рiд, один iз родiв полянського, племенi, до якого належав Ант, споконвiку жив над Днiпром. У тi часи, про якi йде мова, тут, на високiй кручi, недалеко вiд землянки Анта, ще стояло — впритул одним боком до лiсу, а другим до Днiпра — городище, на валах якого пращури роду не раз сходились з ворогами, через що рови й пiски навкруг засiянi були стрiлами, людськими кiстьми, черепаям. Звiдсiля ж скрiзь по кручах над Днiпром у ясну днину можна було побачити городища iнших родiв, вiд них ген-ген у степ рядами тягнулись могили — деякi дуже давнi — з кам'яними постатями забутих предкiв. Вони стояли на вершинах могил, як сторожi, у шоломах, з мечами бiля поясiв, довгими, аж до колiн, руками; могили повеснi обсипав бiлий цвiт, а восени, нiби бризки кровi, буйно вкривали кетяги калини.

Ант прожив чимало на свiтi, мав братiв — Тудора, Жадана, Тельця й Прися, що загинули один за одним на бранi, було в Анта три жони, яких вiн набагато пережив, а вiд них мав синiв... Але й з синами не пощастило Анту — чотири з них склали голови в далеких походах, з трьох синiв, що залишились живi, два покинули пiд старiсть батька.

Як i чому все це сталось, Ант зрозумiти не мiг. Колись, ще за дiда Воїка й батька Улiба, жили вони родом своїм у городищi в одному дворi, де на чiльному мiсцi стояла землянка старiйшини, а ошую й одесну вiд неї землянки молодих, ще далi — клiтi, ями для всякого жита, обори. Тодi вони разом виходили за городище, щоб засiвати землю, разом ходили на лови, їли бiля одного вогнища, поважали й слухали старiйшин своїх. I старiйшини, правда, були того вартi — вони першими виходили на вали, коли на Днiпрi чи в степу з'являвся ворог, водили людей на рать, вiд роду складали богам жертви, чинили суд.

Часто, пiдiйнявшись стежкою мiж трав на вали городища й дивлячись на плесо, кручi, на весь Любеч, як прозивали це мiсце люди, Ант думав i сумував, чому живе так довго, чому його не кличуть до себе предки? Вiн, Ант, як єдиний син, що залишився в живих пiсля старiйшини Улiба, заступив мiсце батька, по закону й покону дiдiв був старiйшиною, але хiба вiн мiг стримати рiд, що розсипався на його очах, танув?!

Це почалося за старiйшин Воїка й Улiба, але тодi рiд був великий, мiцний, дружний, i коли один воїн пiшов жити до жони в iнший рiд за Днiпром, а ще раз молоде подружжя оселилось на горi мiж двома родами — шкоди вiд цього не було. Але коли помер Улiб, то одразу багато родичiв вийшли й поставили свої хижi далеко вiд городища над Днiпром i попiд лiсом; пiзнiше родовичi стали виходити один за одним, i нарештi дiйшло до того, що по всiй долинi й кручах виросли, як гриби, хижi й оселi. Бiля старiйшини Анта залишилися тiльки три сини — Бразд, Сварг та ще Микула.

Довго сидiв на дiдiвському дворi i син Бразд. Ант сам послав його до княжої дружини, коли князь Iгор iшов на деревлян, сподiвався, що повернеться Бразд i житиме з ними сукупно.

Бразд повернувся i, як говорили люди, з великою данню. Цiлий мiх привiз iз собою, а крiм того, ще й княжу печать, пожалування. За вiрну службу князь Iгор давав йому поприще* (*Поприще — мiра довжини, 2/3 версти.) землi, поприще лiсу, де сам захоче Бразд, i назвав його в Любечi своїм княжим мужем.

Що це за княжий муж, усi дiзнались пiзнiше, коли в Деревлянськiй землi вбили князя Iгоря i коли на столi в Києвi сiла Ольга. До цього Любеч платив князевi дань — вiд рала й вiд диму. Княгиня ж Ольга завела скрiзь — i в Любечi також — уроки й устави* (*Уроки й устави — податки.). Устав їм робив князь чернiгiвський Оскол, брав урок волостелин остерський Кожема, а посадником його в Любечi став Бразд. Тодi вiн i пiшов вiд батька Анта, збудував над Днiпром терем.

Жив бiля батька син Сварг — золотi руки мав хлопцем, вiд старих людей, а також i вiд Анта навчився варити крицю, замолоду залiзом i кузню* (*Кузнь — рiзнi вироби iз залiза.) постачав весь рiд. Але пiзнiше, коли одружився Сварг з дiвчиною iншого, заднiпрянського роду, то вийшов з городища, поставив на узлiссi свою хижу.

Тiльки один син Микула залишився з батьком Антом. З цим сином старiйшина i доживав свiй вiк.

Любеч — так здавна називали люди полянського племенi городцще роду Воїкiв над Днiпром. Навкруг цього городища стали iншi городища й роди — все любечани. А от роди й розсипались. Любеч, Любеч, що сталось з тобою?

Заглибившись у свої думи, тихо крокував лiсом старiйшина Ант.

Це був чудовий вiковий лiс, що починався далеко здiдси в верхнiх землях i широкою пасмугою, звиваючись, як полоз, тягнувся понад лiвим берегом Днiпра, нiби прикриваючи його вiд поля, аж до пониззя.

Вищi вiд усiх дерев стояли тут сосни, часом густо, часом поодинцi, з голими, жовтими як вiск стовбурами, i зеленими, рясними вершинами височiли вони над лiсом, нiби дозорцi, що, збивши наозад ковпаки й приклавши руки до чiл, пильнують, дивляться у вiчнiсть.

Пiд ними ж, як вої, що тiльки ждуть загаду i одразу, коли пролунає клич, рушать уперед, — стояли, переплiтаючись гiллям, вростали в землю корiнням дуби й берези, ясенi й осокори, а де болота — вiльшина.

Були днi, коли по вершинах сосон угорi пробiгав легiт, все дужче й дужче починали дзвенiти їхнi стовбури, i тьма дерев озивалась шумом-скрипом, розгойдувалась, рипiла, рвалась iз землi.

Тодi над лiсом, як вали в морi, котились важкi, чорнi хмари, вони чiплялись за вершини сосон, обгортали тьму дерев, у чорнiй iмлi з хмар починали бити блискавки — вцiляли то в одно, то в друге дерево, що з великим гуком, нiби прощаючись iз життям, падали, валились на землю.

Але цього ранку, коли Ант вирушив на лови, в лiсi було тихо, нiщо не порушувало його спокою й величi, вряди-годи тiльки десь сумно жалiлись горлицi, каркав ворон, та ще в ярах, якi перерiзували лiс, дзвенiли шумнi потоки.

Проте не до цих шумiв i звукiв дослухався Ант. М'яко ступаючи по настилу з опалого листу, який товстим шаром лежав пiд деревами, обережно розриваючи гiлля всипаної червоними ягодами шипшини, вiн слухав, чи не почує-десь рику оленя.

Раз вiн натрапив на цiлий табун вепрiв, що спали в яру над потоком, сполошив їх, але не став гнатись за ними, бо стикатись одному з цiлим стовпищем цих хижих звiрiв було небезпечно.

Потiм Ант пройшов зовсiм близько вiд барлога ведмедя — i з ведмедем вiн зустрiчатись у цей час вiч-на-вiч не хотiв: нехай лягає спати. Ант зустрiнеться з ним, коли все навкруг вкриють снiги.

А потiм вiн хоч i не чув рику, але натрапив i на оленячий слiд... їх було два, це Ант побачив по слiду копит. Оленi провели тут усю нiч, що видно було по розбитiй землi, вони пiшли звiдси зовсiм недавно, бо скрiзь на травi ще лежала роса, а там, де проходили оленi, вона була збита.

Ант рушив по слiду оленiв. Їх, напевне, хтось сполохав, бо спочатку вони бiгли широким кроком, далi пішли спокiйнiше, один за одним, часто зупиняючись i обгризаючи молодi пагiнцi на берiзках i грушах, а в зелених долинках ласували свiжою травою.

Пiзнiше, коли сонце пiднялось високо над лiсом, роса опала, трава просохла i стежити за оленями стало важче, Ант вдивлявся навкруг так, що йому аж очi болiли, слухав так, що аж дзвенiло у вухах, втрачав слiд, знову знаходив його, знову втрачав.

Проминуло, мабуть, багато часу, i далеко зайшов Ант, бо помiтив, що лiс рiдшає, сонце опинилося в нього за спиною.

Але в цей час вiн ще раз пiймав слiд оленiв — вони тiльки-тiльки пройшли березняком, вiльшиною по болоту i йшли спокiйно рядком.

Ант вийшов на узлiсся, став пiд деревом, щоб його не помiтили оленi, побачив перед собою випалене сонцем поле, де рядами стояли високi могили, де було надзвичайно тихо, тiльки цокотiли й цокотiли коники.

I тодi сталось те, чого Ант не мiг ждати, — серед одноманiтного стрекотання коникiв почувся пронизливий свист, i раптом гостра стрiла впилася в груди старiйшини Анта...

З

Стоячи на валу, Микула довго дивився, як батько пiшов з луком у лiвiй руцi в'ялими травами, якийсь час крокував по узлiссю, а там i зник мiж стовбурами дерев.

Тодi Микула з Вiстою, взявши корчажець iз жаром, також пiшли до лiсу, де треба було випалювати пеньки, а в городищi залишилась тiльки Малуша.

Коли ж увечерi, чорнi вiд диму й дуже стомленi, Микула з Вiстою повернулись з лiсу, батька не було.

— Забарився старiйшина, — сказав Микула. — Певне, далеко зайшов.

I коли стемнiло, Микула кiлька разiв виходив у двiр, прислухався, але нi увечерi, нi за всю довгу нiч крокiв батька бiля хижi не було чути. Не з'явився Ант i наступного дня, й ще однiй ночi.

Тодi, аж на третiй день, Микула кинувся по Любечу: рiд розповзся, кожен живе нарiзно, а все ж Ант — старiйшина: коли приїжджає хто вiд князя — вiн веде з тим мову, коли ставиться дань — йому належить перше слово... Микула не помилився: i брат Бразд, i брат Сварг дуже стурбувались, почувши, що Ант два днi тому пiшов до лiсу й не повернувся; усе селище сполошила чутка про те, що Ант зник. Тому три брати i ще кiлька любечан з ними засiдлали коней, поїхали слiдом Анта, довго никали в лiсi; нiчого там не знайшовши, виїхали в поле.

Там, на високiй могилi з кам'яним пам'ятником колишньому старiйшинi їхнього роду Воїку, вони знайшли Анта. Вiн лежав весь у кровi, з стрiлою в грудях.

Проминули день i нiч, ще один день i нова нiч, але Ант не приходив до пам'ятi; весь у вогнi лежав на помостi, з грудей його виривались хрипи й свист, часом вiн заходився вiд кашлю, простягав перед собою руки.

Микула й Вiста не вiдходили вiд батька, перевертали старiйшину, пiднiмали вище на соломi його голову, напували.

Уранцi й надвечiр невелика родина сiдала навкруг вогнища. Вiста наливала в миски страви, клала дерев'янi ложки, їжа в них була одноманiтна, убога — юшка з в'яленої риби з прiсними коржами, спеченими на камiннях вогнища, сочиво з гороху або квасолi, iнодi цiж iз ситою* (*Цiж iз ситою — кисiль з розчином меду.). Тепер уже Микула лив ложку юшки й кидав дрiбнi шматочки коржа у вогонь. Принишклi Вiста й Малуша дивились, як вогнянi язики обгортають i поглинають жертву, потiм починали їсти. Тiльки батько Ант нiчого не їв, лише зрiдка ковтав воду. Дивно було, як тiльки живе старiйшина.

Пiзньої ночi Микула сидiв бiля вогнища i думав. Вiста i Малуша вже спали. У вогнищi потрiскувало й сичало мокре корiння, неначе там хтось сидiв i важко дихав. Звуки долiтали i з-за стiн хижi. Одного разу здалося, що десь близько плаче дитина, iншим разом чувся безугавний, страхiтливий легiт, iнодi бiля самого порога лунали дивнi кроки — не людини i не коня...

Але Микулу цi звуки й шуми не дивували й не лякали. Вiн, як i всi його предки, що споконвiку жили над Днiпром, вiрив у те, що на свiтi є боги добрi i боги злi, що людина може жертвою купити у добрих богiв щасливе життя, але не повинна ворогувати й з богами зла.

Дослухаючись до звукiв i шумiв ночi, вiн пiзнавав за дверима кроки домовика, що має цапинi копита, на вiтах дерев плакали, як малi дiти, нави, на даху реготались диви, а пiд вогнищем у землянцi ворушились чури — душi предкiв.

I раптом вiн почув тихий голос батька Анта:

— Микуло!

Вiн аж здригнувся, бо нiяк не сподiвався, що батько Ант може подати голос. Схопився i одним кроком опинився бiля помосту.

Батько Ант дивився на нього таким поглядом, нiби хотiв переконатись, чи справдi то син стоїть перед ним.

— Микуло!

— Це я, батьку Ант! Що треба? Старiйшина сказав:

— Нiчого... Чи готовi сани?

— Сани?

— Так, так, вони мусять стояти за порогом... Подивись...

Микула зрозумiв i жахнувся батькових слiв. Сани! Отже, вiн збирався у далеку дорогу — до пращурiв.

— Сани готовi, — сказав Микула.

— То й добре, — промовив Ант. — Я вже буду їхати. Вiн на мить замовк, одкинув голову i довго дивився на димар, куди тонким струмком вкочувався дим... Потiм сп'явся на руки, провiв очима по землянцi й помосту, де спали Вiста i Малуша.

— Тут нiкого немає? — запитав Ант.

— Нi, батьку Ант, тут нiкого немає, — швидко вiдповiв Микула, думаючи, що старiйшина знову втрачає свiдомiсть.

Батько Ант сидiв на помостi, впираючись руками в дошки. Обличчя в нього блiде й суворе, очi чистi, вiн навiть не хрипiв, не кашляв, був лише неспокiйний.

— За порогом хтось стоїть, — сказав вiн.

— Нi, батьку, — вiдповiв Микула, — там нiкого немає.

— Не говори, — перебив його Ант. — Я знаю... Вони стоять, ждуть. Iди ближче. Слухай, Микуло... Вiн замислився, нiби пригадував щось.

— Так, так, — повiв далi вiн. — Отодi за лiсом мене вцiлив печенiг... стрiлою в груди... Але я вистояв, сховався, а потiм поповз у поле, вбив печенiга бiля могили старiйшини дiда Воїка. I там я довго лежав... Уночi ж, коли зiйшов мiсяць, до мене прийшли Улiб i Воїк, всi старiйшини, вони сiли навкруг мене iз мечами й щитами, довго говорили... Але що, що вони менi сказали?

Ант знову замовк, заплющив очi, намагаючись, певне, уявити, як вiн лежав уночi в полi на могилi, як сидiли, поставивши бiля себе щити й спираючись руками на блискучi мечi, давнi прадiди його, як один за одним вони говорили.

— Старiйшина Улiб сказав: "Ант вже багато прожив на свiтi, вiн старий i немiчний, покличемо його до себе!" А старiйшина Воїк вдарив мечем об землю й морив; "А хто берегтиме наш скарб?" Тодi всi сказали: "Нехай вже сам Ант думає, кому берегти скарб". Ти чуєш, Микуло... Сани стоять, я пiду до предкiв, i вiднинi старiйшиною роду будеш ти... Слухай, Микуло, i запам'ятай... Бранi були преждє дiдiв наших i при батьках наших, свiт стояв до бранi, брань була до свiту... Не я винен, що рiд наш розпадається i вже розпався... Але роди знову зiйдуться i зiллються... Тобi заповiдаю — бережи рiд свiй, бережи скарб, що залишився нам вiд батькiв i дiдiв...

— Який скарб? — вирвалось у Микули.

— Цей скарб лежить у землi над Днiпром... Вiзьми рискаль i шукай його... Вiн закопаний тут, за городищем, над Днiпром... Ти чуєш, Микуло?

— Чую, батьку Ант.

— Збережеш скарб?

— Збережу, батьку.

I раптом на очах Микули батько Ант змiнився: обличчя його стало блiдим як крейда, погляд поплив по хижi.

— Ти чуєш? — тривожно запитав вiн.

— Що?

— Вони шумлять — iдуть. I несподiвано:

— Де мiй лук i стрiли?

— Он висить лук, а он стрiли,

— Дай менi лук, дай стрiли... Та швидше, Микуло... Микула кинувся до стiни, зняв лук, вибрав стрiлу. Тодi Ант встав з помосту, взяв лук i стрiлу, пiшов до дверей, вiдчинив їх. Микула не знав, куди збирався йти батько, але й сам кинувся вперед, пiдтримав Анта. За дверима лежала чорним чорна нiч, нiчого не було видно — порожнеча, пустка. Але Ант, напевне, щось бачив серед цiєї ночi, бо затремтiв, схопив у лiву руку лук, поклав на тятиву стрiлу.

— Бачиш, — хрипко сказав вiн Микулi. — Он вони iдуть на наш рiд, на землю нашу... Але не дiждете, не вiзьмете наших скарбiв...

Так, нiби вiн був зовсiм здоровий, батько Ант прицiлився кудись у темряву, щосили натягнув тятиву — i задзвенiла вона, заспiвала стрiла, вирвалась i полетiла в темряву ночi.

А далi батько Ант випустив лук, здригнувся, враз неначе переломився i важко впав на долiвку.

— Батьку Ант! — крикнув Микула. — Батьку Ант! Вiн бачив, як лише раз дихнув батько, лише раз здригнулась права його рука.

У хижi стало надзвичайно тихо.

Коли батько Ант помер, прокинулись Вiста й Малуша. Смерть старiйшини приголомшила їх, груди їм розривала печаль. Але вони знали, що в цю хвилину, коли душа Анта тiльки-но розлучилася з тiлом, не можна i не треба плакати. Вони тiльки стрiмголов побiгли до найближчих своїх сусiдiв, щоб привести їх опорядити тiло i вже тодi поплакати.

Незабаром вони повернулись з сусiдками, разом обмили й одягли небiжчика, вимостили на землi з соломи довге й широке ложе, застелили його старим килимом, поклали тiло так, неначе старiйшина сидiв, витягнувши до колiн руки, трохи одкинувши назад голову, i думав.

Микула ж дiстав шолом, меч i щит батька, поклав їх поруч iз тiлом: шолом у головах, меч — бiля правої руки, щит приставив до нiг воїна. Бiля голови батька Микула поставив спис.

Тепер вогонь горiв позад старiйшини, вiн вже попрощався з вогнищем роду i був повернутий до порога — там стелилась нова його дорога до предкiв.

Дверi хижi й вiкно в стiнi були розкритi, на пiдвiконня поставили корчажець з ситою, що лишилась вiд вечерi, i поклали шматок теплого ще коржа.

Потiм жiнки вчинили жаль по мертвому, плакали бiля старiйшини, розповiдали про печаль-широку, як море, глибоку, як небо.

Микула не мiг сидiти в землянцi, вийшов у двiр, опустився на товсту дерев'яну колодку й замислився. Смерть батька надзвичайно вразила його, але все це було вже позаду. Зараз вiн думав про те, що батька треба поховати, як велить покон, наступного дня, а зараз слiд пiти до братiв Бразда й Сварга.

I тiльки почало свiтати, вiн зробив з ряднини чорну корогву, рушив з нею по Любечу, попрямував до дворища брата Бразда.

Потрапити до брата Бразда, правда, було не так легко. Вийшовши з батькового двору, вiн оселився далеко вiд усiх любечан, серед старих випалiв, яких уже не засiвали, поставив там велику хижу, обкопав дворище ровом, насипав вали, а на них виставив ще й гостре околля — вiд звiра, — говорив Бразд.

Так i жив брат осторонь вiд людей iз дружиною Павлиною, яку привiз з-за Днiпра, жилавою, неговiркою жiнкою; мали вони трьох хлопцiв, працювали скопом, рано прокидались i рано лягали, а на нiч випускали на вали лютих псiв.

Цi пси й зараз не пускали Микулу до дворища Бразда, як не махав вiн чорною корогвою, як не кричав на них. I тiльки тодi, коли з хижi вийшла Павлина й нагримала на псiв, вони вiдступили вiд Микули.

— Батько Ант помер цiєї ночi... — сказав Микула. Бразд похилив голову, постояв хвилину, але одразу ж вирiвнявся, промовив:

— Доста пожив на цьому свiтi. Старий вже був i немiчний наш батько.

Микула хотiв заперечити, сказати, що Ант був ще роботящий, дужий i багато-багато лiт мiг би ще жити, але пригадались сварки Бразда з батьком, пригадався день, коли Бразд пiшов з гнiзда старiйшини, i змовчав Микула, тiльки стиснув у руках чорну корогву. Сказав:

— Сьогоднi треба й поховати його.

— Добре, — згодився Бразд, — поховаємо.

— У мене немає коней, щоб одвезти до городища.

— Дам конi.

— Хотiв би я й тризну справити...

— Дам вепра.

— Спалити б треба було батька... — сказав Микула. Бразд подивився навкруг, погладив свою бороду.

— Це ж лiсу скiльки треба. Навозити й пустити за вiтром? I вже давно нiкого не спалюють, всiх просто в землю.

— Так вiн же не всi, а старiйшина...

— Ет, старiйшина! — махнув рукою Бразд. — У землю...

Набагато уважнiше вислухав Микулу брат Сварг — вiн i за життя нiколи не сварився з батьком Антом, розмовляв шанобливо й ласкаво, про все з ним радився.

Зараз, почувши про смерть батька Анта, вiн розпитав у Микули, як помирав батько, що говорив, навiть заплакав.

I жона Сварга, руда Милана, також заплакала, затужила, хоч було помiтно, що робила це вона не вiд серця, а по покону — нехай чує душа мертвого, що за нею тужать усi.

— А про який же скарб говорив батько? — поцiкавився Сварг, почувши про заповiт батька.

— Не вiдаю, — вiдповiв Микула.

— За городищем, над Днiпром? — Сварг довго дивився темними своїми очима на городище й могили за ним. — Але ж там живеш ти?

— Не знаю, брате, про що говорив батько.

— То я зараз i прийду, — сказав Сварг i якось гостро подивився на брата. — Може, що треба й принести? Колоду на корсту* (*Корста — труна.), цвяхи, якесь залiзо. Говори, Микуло! Все принесу, все вiддам, я ж так любив старого, i таке зараз у нас горе. Говори, Микуло!

Нi, Сварг, безперечно, був добрим сином батька Анта!

4

Усi поспiшали. Недалеко вiд хижi серед зеленої трави кiлька дереводiлiв кiнчали видовбувати з колоди корсту, а ще один лаштував до неї вiко. Бiля ворiт двору стояли запряженi парою коней сани. Поховати тiло Анта будь-що треба було до заходу сонця, бо iнакше душа його могла заблудитись у нiчнiй iмлi.

Ховали Анта як старiйшину. На дворi вже до полудня зiбрався весь Любеч. Жiнки iшли з плачем, несли страви для тризни. Чоловiки збиралися з щитами i мечами, як велiв покон. Iз хижi чимдалi дужче долiтав одноманiтний, дуже смутний плач жiнок. Ант сидiв на помостi перед вогнищем i неначе слухав цей плач. На вiкнi стояв покорм для душi Анта — сита й хлiб.

Микула вийшов у двiр. Дереводiли вже кiнчили корсту, вони разом перенесли i поставили її на санях. Потiм Микула випустив з обори коня Анта. Колись це був добрий жереб, зараз вiн стояв старий, сухоребрий серед двору, низько опустивши голову, нiби також сумував.

На дворi були Бразд i Сварг. Бразд незадоволено покрутив головою — сонце схилялось все нижче й нижче.

— Почнемо! — промовив Бразд. Разом iз дереводiлами брати пiшли до причiлка хижi. Глухо вдарився об стiну топiр, вдруге удар прозвучав дзвiнкiше, трiски полетiли вiд сохи на причiлку. Трохи згодом соха переломилась, чоловiки вперлись руками, i частина стiни з трiском вивалилась просто в хижу.

Через цю дiрку в стiнi i винесли надвiр тiло Анта. Дужче заплакали, затужили жiнки, Анта поклали в корсту. В ногах у нього поставили вiко, меч, щит, корчагу з вином, хлiб. Потiм Мйкула винiс iз хижi й розбив на дерев'яному чурбанi двi корчаги — на цiй землi вони батьку Анту не були потрiбнi. Винiс вiн ще з хижi лико з вiвсом, щоб посипати шлях, коли рушать конi.

Ще дужче затужили, заплакали жiнки, не стрималась i Вiста — її тужний крик, залунав серед двору. Конi рушили. За саньми хтось вiв коня. Услiд жалобному походу Вiста кидала овес. Потiм Вiста повернулась до хижi — там треба було спалити солому, на якiй лежав Ант, ставити на вогонь корчаги з м'ясом, готуватись до тризни по покiйному.

Старiйшину поховали над Днiпром, одразу за городищем, недалеко вiд могил iнших родовичiв, Могила для Анта була викопана широка, простора. Кiлька чоловiк зняли корсту з саней, поставили на дно ями. Поруч iз старiйшиною поклали його щит, меч, спис, а в ногах поставили двi корчаги з медом i вином,

Колись, i це добре пам'ятали люди, саме тодi, коли ховали Улiба й Воїка, бiля могили вбивали й кидали на дно ще й коня, але зараз всi про це забули. Антiв кiнь постояв якусь хвилину бiля натовпу, понюхав землю i побрiв, кощавий, немiчний, серед в'ялих трав.

Як тiльки в могилу посипались першi грудки землi, любечани, як i колись, вдарили в свої щити, у нестямi закричали жiжи, i цi шуми й крики довго лунали над кручами й Днiпром, у далеких просторах.

Мовчки всi повертались до землянки старiйшини, бiля порога для очищення обмивали руки водою, над вогнищем їх грiли. А на душнику, через який iз землянки викочувалась надвiр гаряча пара вiд їжi i людей, стояв непочатий корчажець iз ситою й лежав шматок коржа — це було все, що рiд залишав для душi старого Анта.

— Сядемо, люди, до вогню, — запросив Микула.

— То й сядемо, — залунали з усiх куткiв голоси.

А вже в хижi збилося так багато людей, що бiля вогнища не вистачало й мiсця. Тому дехто сiв, а багато ще й стояло, жадiбно поглядаючи на казан, над яким вставала пахуча пара.

Тризну почав старший син Бразд. Вiн кинув у вогонь жертву, плеснув вина. Усi стежили, як вогонь поглинав м'ясо, пригас у тому мiсцi, де пролилось вино, й забуяв з новою силою.

Микула поспiшав. Вiн раз за разом черпав у кадi вино, давав людям. До ночов, куди Вiста поклала варене м'ясо, простягалось разом багато рук, люди пальцями брали кращi шматки.

Коли ж усi добре сп'янiли, у хижi залунав голос когось iз старших:

-— Ант був сином Улiба, онуком хороброго Воїка, нашого полянського роду...

I люди, кожен по-своєму, але всi в один голос, проказали, нiби проспiвали:

— Нашого полянського роду...

Один голос дуже спокiйно повiв далi:

— Рано Ант сiв на коня, взяв у руки меч i щит, все життя боровся з ворогами...

Люди одразу ж спiвучими голосами пiдхопили:

— Боровся з ворогами...

Пили мед, рвали руками м'ясо, славили Анта. ...Потiм усi пiшли. Вiста з Малушею, натомившись, загорнулись у шкури й лягли спати. Доста натомився i Микула, вiн також хотiв спочити, але не йшов брат Бразд, сп'янiлий вiд меду й олу* (*Ол — пиво.). Вiн все ходив по хижi, зупинявся то в одному кутку, то в другому, брат Сварг також не йшов, сидiв бiля вогнища мовчазний i похмурий.

— То, мабуть, вже будемо, браття, й спати? — сказав Мйкула.

— Спати? — Бразд зупинився серед хижi й хитнув важкою розкуйовдженою головою. — Ти сказав правду, брате Микуло, хочеться спати... i, мабуть, вже ми й пiдемо, Сварже. А тiльки, може, лiпше би було поговорити про все нинi. — Правда, правда, — пiдтримав його Сварг.

— То й поговоримо, брати, — згодився Микула, думаючи, що Сварг i Бразд, враженi смертю батька, ще раз бажають поговорити про нього, пригадати. — Сiдайте, браття, до вогню, я ось древа пiдкину.

Вiн пiшов у куток хижi, взяв трiсок, якi дереводiли натесали, готуючи корсту для батька Анта, i кинув їх до вогнища. Потiм усi троє сiли до вогню так, що майже торкалися головами.

— Добре... добре... — почав Бразд. — От ми й зiбрались тут, при вогнищi, то поговоримо про дiло.

— А про яке дiло говорити маємо? — запитав Микула й поворушив трiски, що встигли вже пiдсохнути й одразу ж повилися вогняними язиками, залопотiли.

— Та про озадок* (*Озадок — спадщина.) той, — вiдповiв Бразд, одвiвши голову вiд вогнища, що обпiкало йому шкiру, й дивлячись на брата великими блискучими очима, в яких вiдбивалося полум'я й жар.

— Слухай, Бразде! — крикнув тодi Микула. — Та хiба ж можна нинi, коли ще й вогнище не перегорiло, говорити про озадок!

— А коли ж про це й говорити, як не нинi, — суворо процiдив Бразд, i Микула на цей раз чомусь не пiзнав голосу старшого свого брата. — Оже отець Ант, помираючи, роздiлив би дом свої дiти, на тому б i стояти, паки ж без ряду* (*Без ряду — без заповiту.) помер, то всiм дiтям озадок... Так говорив i сам батько Ант. А вже вiн знав закон i покон...

— То правду, правду мовив Бразд, — втрутився Сварг. — А чому маємо ждати? Нинi кiнчимо все.

— Але що будемо дiлити? — обвiв очима хижу Микула.

— А все, — широко розвiвши руки, неначе обнiмаючи вогнище, хижу i всi речi в нiй, сказав Бразд. — Все подiлимо, що лишилося по батьку...

У цей час у вогнищi розпалилося, загоготiло, iз нього з трiском посипались в усi боки iскри, i Микула подумав, що то, напевне, душi пращурiв, якi звичайно живуть у теплi пiд вогнищем, почули їхню розмову, гнiваються, але не сказав нiчого про це братам, а промовив стиха:

— Так от чому ви залишились, браття, i не можете спати... Ех, брати, брати!..

— Зажди, — перебив його Бразд. — Ти що, сваришся? Може, ти не згоден, тодi розтяжаємось про озадок перед князем, нехай дєтський*(*Дєтський — княжий виконавець.) iде нас дiлити. На покорм вiзьмемо, дамо йому гривню кун*(*Гривня, куни — грошовi одиницi.) за в'їзд i на виїзд... А може, батько Ант залишив усе тобi? Так ти говори, розтяжаємось... Ну, говори!

— Ну, говори! — крикнув сердито вже й Сварг.

— Нi, брати! — вiдповiв їм Микула, якого злякала сама думка про те, що вони, сини старiйшини, пiдуть розтяжатись до князя. — Не треба нам тяжби, нiчого менi батько не залишав, а заповiдав одно: бути таким, як вiн, берегти рiд, вогнище наше.

— Вогнище тобi й буде, — промовив Бразд, — по закону давньому вiдомо, що якщо отень*(*Отень — батькiвський.) двiр буде без дiла, то належить меншому синовi... Ти, Микуло, менший, — твiй i двiр, i рiд, i вогнище... Але хiба, крiм вогнища, нам нiчого дiлити?

Низько схиливши голову на руки перед родинним вогнищем, яке вже встигло перегорiти й пригасало, сидiв i думав важку думу Микула. Бразд говорив правду, — вiн дiє i чинить так, як велить усталений вiками покон i як велiв робити сам батько Ант... Але i покон, i батько Ант говорили про членiв роду, а Ант був головою всього роду, i оце вогнище, бiля якого вони зараз сидять, — це ж вогнище не Анта, не Микули, а знову ж усього роду.

Але Микула не мiг розповiсти цього братам.

— Дiлiть! — сказав вiн i з одчаєм махнув рукою. — Дiлiть вогонь, мене, жону...

— Навiщо нам дiлити вогонь, жону... — глузливо засмiявся Бразд. — Подiлимо тiльки те, що було Антовим, нашим, кожному — своє...

— Дiлiть! — ще раз сказав Микула.

— А дiлити нам i небагато, — повiв Бразд. — Про двiр i хижу ми домовились — ти менший, це твоє... Але є, Микуло, лядина...*(*Лядина — поле, оброблена земля.)

Микула подивився на Бразда, нiби не розумiв його.

— Та хiба ж мало землi навкруг? Бери хоч i всю, до самого города Києва.

— Навiщо менi вся земля? — хижо засмiявся Бразд. — Багато землi менi не треба, трохи маю, трохи мушу додати. Тому й сказав про лядину, про ту землю, яку ми родом обробляли, де рубали дерева, палили пнi, орали, засiвали оцими-о руками. Вiд лiсу до пiскiв — от про що говорю. Кому її дати?

— То, може, хай тобi i буде лядина? — допомiг Браздовi Сварг. — Менi, браття, землi не треба, я вже якось без неї проживу. Микула, бачу, теж за лядину не б'ється. Бери її собi, Бразде.

Коли б це трапилось пiзнiше, Микула дiяв би iнакше, тодi б вiн напевне замислився над тим, чому Бразд завiв мову про лядину, але зараз вiн тiльки крикнув:

— Бери собi лядину, брате!

У цю годину, коли йому було так важко, вiн подумав ще й про коня, про якого пiсля похорон усi забули i який, либонь, бродить десь на луках... старий, немiчний кiнь.

— То й коня бери, — сказав Микула.

— Кiнь буде тобi, — заспокоїв його Бразд. — Кiнь при дому... А от возiв, їх два, — подiлимось, Микуло.

— Один буде тобi, Бразде, — сказав Сварг, — один Микулi, а я скую собi сам.

— Вiзьму, — згодився Бразд. — Але там у клiтях є ще й лемешi, рала. Тобi, либонь, не треба, Сварже?

— Не треба, — вiдповiв Сварг, — скую.

— Тодi навпiл, Микуло?

— Бери хоч i всi.

— Нi, — заперечив Бразд, — тiльки навпiл. I корчагами в дворi, куди колись насипали всяке жито, i батьковим одягом також подiлимось.

— Є ще й зброя, — нагадав Микула й показав очима на старовиннi шолом, щит i меч, якi лишились пiсля батька Анта, а зараз стояли пiд стiною.

Бразд байдуже махнув рукою:

— Нехай це буде тобi.

Аж тодi Сварг тихо промовив:

— А менi, браття, дайте рiзну кузнь. Там у клiтях чимало її лежить — криця й ллячки, ковадла та молоти. Вам вони нi до чого, менi будуть у нагодi.

— Забирай усе! — крикнув Бразд.

— Бери, — згодився Микула.

I вони замовкли. З усiм нiбито закiнчили. Що, справдi, можна було ще подiлити в оцiй старiй, убогiй хижi? Але брати не йшли, вони немов сп'янiли вiд розмови, може, в них бродив ще хмiль i вiд тризни.

— А скажи, брате, — запитав раптом Сварг, — чи не було в батька Анта золота, срiбла, кун?

Вiн подивився на Микулу недовiрливими хижими очима.

— Золота, срiбла, кун? — хрипким голосом промовив Микула. — Та звiдки ж вони?

— Зажди, братеї — вже бiльш сердитим голосом крикнув Сварг. — Але ж ти менi сам говорив про скарб, який тобi заповiдав батько.

— Так, говорив...

— Бач, Бразде, — звернувся Сварг до старшого брата. — Я ж тобi казав.

— Бачу, Сварже, бачу, — запалився i Бразд.

— Так де ж цей скарб? — заревiв Сварг. Микула схопився на ноги. Схопились i брати. Червоний жар свiтився в них пiд ногами, тiнi братiв сягали стелi, й здавалося, що вони впираються в неї головами.

— Що ви говорите? — захрипiв Микула.

— Говори краще ти! — кричав Бразд.

— Вiддавай скарбi — волав Сварг.

I вже Бразд i Сварг разом схопили Микулу за руки, трясли його так, нiби з його тiла мiг висипатись батькiв скарб.

— Клянусь Перуном! — хрипiв Микула. — Не дав менi батько нiякого скарбу. Вiн говорив, що скарб за городищем, над Днiпром.

— Брешеш! — кричав Бразд i трусив Микулу.

-Лжа! — волав Сварг.

Але в цю хвилину в хижi пролунав ще дужчий крик — на помостi прокинулася Вiста i в однiй сорочцi, як спала, схопилась, пiдбiгла до трьох братiв, заголосила:

— Пощо убиваєте? Пощо?

Слiдом за нею схопилася й Малуша, вона також пiдбiгла до батька й також закричала.

Сварг з Браздом облишили брата Микулу.

— Ходiмо! — промовив Сварг.

— Пiдемо! — махнув рукою Бразд. Вони ще потоптались на мiсцi, обернулись i, вдаривши дверима, вийшли з хижi.

— Що то було? — запитала Вiста. — Чого вони тебе хотiли вбити?

— Мовчи! — вiдповiв Микула. — Мобчи, Вiсто, мовчи й ти, Малушо. Нiхто мене не вб'є. Лягайте спати, спiть...

Вони вiдступили до помосту, а Микула сiв бiля вогнища, схилив голову на руки i задивився на жар, що таємничо, з легким трiскотом дотлiвав на камiннi.

З його засмучених очей викотилися одна за одною кiлька сльозин, а з грудей вирвався стогiн.

РОЗДIЛ ДРУГИЙ

1

Гора* (*Гора — найстарiша частина давнього Києва.), як i передграддя з Подолом, прокидались рано, до схiд сонця. Тiльки друга, нiчна, змiна сторожi закiнчувала свою варту, приходили сторожi деннi, на вежах i наокруг стiн Гори — вiд Подолу, Днiпра й Перевесища — лунали звуки бил: нiч закiнчувалась.

Одразу ж пiсля цього на Горi — у теремах княжих, на дворах воєвод, бояр, тисяцьких i тiунiв* (*Тiуни —урядовцi, виконавцi.), що стояли посеред Гори, i в землянках i хижах гриднiв* (*Гриднi — княжа охорона.), смердiв, ремiсничого люду, що тулились до внутрiшнiх стiн города, — запалювались жовтi вогники, чулись голоси, iржали конi, ревла худоба.

Тодi ж опускали мiст, через який з Гори iшов шлях до Подолу. Довго рипiли жеравцi* (*Жеравцi-блоки.), щось вигукувала в пiтьмi сторожа, нарештi, торкаючись протилежного кiнця рову, гупав мiст. По той бiк рову вже ждали, бо на дерев'яному настилi мосту одразу ж тупотiли конi, лунали кроки багатьох людей — то сюди, на Гору, з Оболонi й княжих садiв i городiв холопи везли молоко, овочi й зiлля* (*Овочi — садовина, зiлля — городина.), поспiшали на роботу здателi* (*Здателi — будiвельнi майстри.), всiлякi кузнецi, яким не було де жити на Горi i якi тулились у хижах i землянках передграддя.

Гора оживала. Вже бряжчала ключами й ходила, присвiчуючи лiхтарем, з своїми дворянами* (*Дворяни — слуги на княжому дворi.), одмикала клiтi й медушi ключниця княжа Ярина; ремiсники й кузнецi запалювали й роздмухували горна, скрiзь над димарями вставали й вились до неба димки; пахло свiжим печеним хлiбом, рибою, м'ясом; жерцi розпалювали вогонь на требищi, i на тлi чорного неба вирiзувався тесаний з товстелезного дуба Перун. Поблискуючи срiбними вусами й бородою, вiн, здавалося, пiдiймається навшпиньки й дивиться через стiну Гори на Подол, Днiпро i далекий, темний ще берег.

На головному концi* (*Конець — вулиця.) Гори, що тягнувся вiд Подольських ворiт до требища, видно було все бiльше возiв, спроквола їхали на конях гриднi, а далi забряжчали об камiнь посохи — бояри й воєводи, мужi лiпшi й тiуни поспiшали до широких дверей княжого терема, щоб бути там, коли покличе княгиня.

Хтось торкнув княжича Святослава за плече:

— Вставай, княжичу, вставай! Вiн ще хотiв спати, нелегко було пiдiйняти важкi повiки, але знову до плеча торкнулась рука:

— Вставай-бо, княжичу!

I тодi княжич остаточно прокинувся, розплющив очi, подивився перед собою.

Бiля лiжка стояв вуйко* (*Вуйко, уй — дядько, вихователь, пестун.) його Асмус в темному опашнi, на якому окреслювались сива борода й блiдi руки. Праворуч вiд нього на столику рiвним вогнем горiла свiчка, через вузьке вiкно, бiля якого стояло лiжко княжича, видно було зорi.

Вуйко Асмус допомiг княжичу помитись, простежив, коли вiн одягався, i разом з ним спустився сходами в сiни.

Тут, у сiнях, було людно. Саме в цей час змiнювались гриднi — сторожi терема, скрiзь горiли свiтильники, бiля сходiв стояли молодший брат Святослава Улiб, воєвода Свенелд i ще кiлька бояр i воєвод, що, либонь, ждали Святослава, бо, тiльки вiн спустився, привiтались i рушили переходами до стравницi.

Стравниця виходила вiкном на Днiпро, там вже горiли два свiтильники; в кутку, у побудованiй як жертовник печi, палахкотiв вогонь. Посеред стравницi стояв стiл, накритий бiлою скатертиною, навкруг нього — стiльцi з високими спинками.

На столi все було готове для снiдання: посерединi лежав у великiй корчазi хлiб, край столу — череп'янi миски й дерев'янi ложки, келихи, налитi пахучим квасом з княжих медуш.

Княгиня Ольга увiйшла до стравницi з iнших дверей i зупинилась на порозi. Була вона одягнута, як належало, — у бiлiй сукнi тонкого шовку з срiбними пальметами по всiй тканинi, облямованiй широкою темною каймою; поверх сукнi плечi її облягало червоне, заткане золотом корзно* (*Корзно — мантiя, накидка.); темне волосся, зачесане на продiл, прикривала шовкова бiла пов'язка, кiнцi якої спускалися на груди, єдиний знак великокняжого роду — золота гривна* (*Гривна — золотий обруч.) — поблискував на шиї, а на ногах у неї були червонi хзовi* (*Хоз (хзовий) — сап'янова шкiра.) — чобiтки.

Княгиня була не молода вже жiнка, з продовгуватим обличчям, тонкими темними бровами, чiтко окресленим носом, тугими устами, проте блiдiсть, кiлька глибоких зморщок на чолi, великi запаленi очi, що проймали, здавалося, людину наскрiзь, свiдчили про її неспокiй, тривогу, може, довгi безсоннi ночi.

Тiльки княгиня увiйшла, сини, воєводи й бояри низько їй вклонились.

— Здрава будь, княгине! — мовили вони. Княгиня вiдповiла на їх привiтання, ступила вперед i зупинилась бiля столу.

Тодi до стравницi зайшла лiтня, трохи зiгнута жiнка з сивим волоссям — ключниця Ярина. Вона наблизилась до княгинi, вклонилась їй i поцiлувала руку.

— Дозволь, княгине, подавати страви!

— Починай, Ярино! — вiдповiла княгиня. Ярина вийшла, повернулась, принесла й поставила на стiл горнцi, в яких парувало смажене м'ясо, казанок, у якому булькотiла юшка, велику миску з сочивом. У свiтлицi запахло лавром, чябром, перцем.

Але княгиня не робила знака сiдали до столу. Вона обернулась до воєводи Свенелда, кивнула йому головою, i той узяв на столi одну з порожнiх дерев'яних мисок, поклав на неї потроху вiд кожної страви, якi були на столi, — хлiба, м'яса, риби, сочива, — потiм ступив до печi в кутку i поклав з миски на вогонь вранiшню жертву. Вогонь пригас, над жаром пiднявся i клубком покотився по стравницi димок, але одразу ж вогнянi язики, неначе жадiбнi гнучкi пальцi, обгорнули страву, у жертовнику вибухнуло, загоготiло полум'я.

Тiльки тодi всi сiли до столу й почали снiдання.

На покутi, на чiльному мiсцi, сiла княгиня, по праву руку вiд неї син Святослав, по лiву — Улiб, а ще далi воєводи, бояри.

Княгиня Ольга теплими очима дивилась на своїх синiв. Ось сидить Святослав! Вузлуватий, широкий в плечах, трохи незграбний, з високими грудьми й дужими руками, вiн здається старшим вiд своїх лiт. Русявого, з довгим i цупким волоссям, що, рiвно пiдстрижене над чолом, пасмами спадало до шиї, з сiрими очима, що iнодi, правда, можуть раптом невiдомо чому i потемнiти, з сухим, iз невеликою горбинкою носом i жорсткуватими устами, Святослава не можна було назвати красивим хлопцем. Iнодi ж княгиню Ольгу вражало й те, що Святослав зненацька мiг сказати рiзке слово, вихопитись iз власною думкою поперед старших, зробити щось всупереч, на своє.

Зовсiм не таким був менший син княгинi Улiб. Бiлолиций, з рум'янцями на щоках, з темним хвилястим волоссям i такими ж темними рiвними бровами, карими ласкавими очима, менший син княгинi був слухняний, запобiгливий, тихий, i коли б не хлоп'ячий одяг, його можна було б прийняти за дiвчину.

Вона любила обох синiв, але серце її чомусь бiльше лежало до молодшого сина Улiба. Чому? Вона не могла б на це вiдповiсти, але справдi, мабуть, тому, що старший, Святослав, i схожий був на батька — чоловiка княгинi Ольги — Iгоря, i вдачею нагадував його, менший же син Улiб нагадував її саму, княгиню. А хiба може людина не любити себе або хоч свою вiдбитку?!

Їли в мовчаннi. Ключниця Ярина так само мовчки час вiд часу заходила до стравницi, пiдкладала страви, принесла нарештi корчагу з вином.

I тодi сталось те, чого давно не траплялось тут, у стравницi, i що дуже сполошило княгиню Ольгу, а ще бiльше ключницю Ярину.

Коли Ярина пiдiймала перед собою корчажець, щоб спочатку налити вина княгинi, а потiм княжичам, воєводам i боярам, рука її здригнулась, на чолi рясно виступили краплини поту. Проте вона не зупинилась, пiдняла корчажець ще вище, пiднесла його до келиха княгинi й почала наливати. Але вино полилося не в келих, а на скатертину перед княгинею, розпливлося кривавою плямою.

— Що ти наробила? — сплеснула руками княгиня.

— Матiнко княгине! — крикнула Ярина. — Це ж я... я не бачила, матiнко княгине.

Вона залишила свiй корчажець i пiдвела голову. У цю хвилину на стару жiнку, сиве волосся якої вибилось з-пiд чорної хустки, а очi закипiли слiзьми, страшно було дивитись.

— Матiнко княгине! — благала вона. — Прости мене, свою робу. Вiк працюю... цього не бувало... Стара я вже стала, немiчна! — бiдкалась ключниця, намагаючись пiймати руку княгинi.

У княгинi на перенiссi гнiвно звелися брови, очi її блищали недобрим вогнем, проте вона стримала себе, опустила брови, примружила очi.

— Вино проливається на щастя... А тобi чи не час спочити вже, Ярино?.. Адже тремтить рука...

Терем київських князiв збудований був на два поверхи. Перший поверх, куди через високий ганок входили просто з двору, мав сiни — великий покой, у який через двоє вузьких загратованих вiкон iз вкованими в них скельцями лилось кволе свiтло. В сiнях стояли день i нiч княжi гриднi, сюди раннього ранку приходили тiуни, бояри, воєводи, мужi нарочитi.

Вiд сiней праворуч i лiворуч тяглися довгi вузькi переходи. Лiворуч — перехiд до княжої стравницi, праворуч — ще один перехiд, обабiч якого видно було дверi багатьох свiтлиць: в однiй ждали своєї черги й дрiмали вночi гриднi, ще в однiй жив ларник* (*Ларник — княжий писепь i охоронник печатi.) Перенiг, що берiг харатiї князiв i їхнi печатi, в самому куточку тулився християнський священик Григорiй, якого княгиня тримала бiля себе на Горi.

Це був добрячий поверх, будували його стiни в давнi часи, i нiби перший камiнь в них поклав сам Кий. Пiзнiшi ж князi добудовували його й поширювали. Але все тут було, як i колись: у сiнях i переходах стояли важкi свiтильники, пiд стелею висiли свiчада, камiнь пiдлоги витертий був до блиску тисячами нiг, тут пахло землею й цвiллю, звуки крокiв лунали глухо, невиразно.

Зовсiм iнший вигляд мав другий поверх терема, який звичайно всi називали верхом. Туди вели широкi сходи, в кiнцi яких була Людна палата, де звичайно збирались тi, що ждали виходу княгинi або ж готувались увiйти в Золоту палату. Тут iнодi, сидячи в крiслi пiд вiкном, чинила суд i правду княгиня.

З другого ж боку вiд сходiв починався самий верх. Тут була Золота палата, покої князiв. Особливо вражала тих, кому щастило потрапити на верх, Золота палата. Була вона, як на тi часи, досить велика — крокiв тридцять завдовжки, десять — п'ятнадцять завширшки. Знадвору через вузькi, але високi вiкна, в олов'янi рами яких встановлено було склянi круглi шибки, сюди вливалось багато свiтла, все в палатi сяяло й блищало: срiбнi свiтильники попiд стiнами, свiчада пiд стелею, високий помiст в кiнцi палати, де стояло велике, викладене золотом крiсло, два золотi перехрещенi списи над ним — знамена княжi, i ще два такi ж, але меншi крiсла без списiв обабiч.

Проте не все сяяло в цiй палатi. Попiд її стiнами стояли важкi, темнi дубовi лави, а над ними на стiнах ряд у ряд тьмяно поблискували поїденi прозеленню шоломи, кольчуги, щити, списи.

Тому, хто нiколи не був у цiй палатi, спочатку здавалося, що то встали з лав, стоять попiд стiнами якiсь велетнi, богатирi. Та нi, на лавах звичайно, коли входив князь, сидiли воєводи й бояри, зброя ж на стiнах належала покiйним київським князям. Тут висiла зброя й обладунок перших київських воєвод — залiзний, клепаний такими ж цвяхами шолом без заборола, який колись носив Кий, його щит i топiр i такi ж шоломи й топори воєвод-князiв Щека й Хорива. З-помiж iншого видiлялися шолом i броня князя Олега. По них кожний мiг бачити, що князь був надзвичайно високий, широкий у плечах, мав велику славу, бо i шолом, i броня-меч, i щит князя Олега блищали золотом i срiблом, всипанi були дорогоцiнним камiнням. Недалеко вiд цiєї зброї висiли шолом i меч князя Iгоря, його броня й щит у кiлькох мiсцях погнутi були мечем.

I тому, хто проходив тут, через Золоту палату, особливо ж у вечiрнi години, коли променi сонця мiнливо грали на стiнах, здавалося, що за цими шоломами крiзь щiлини заборол свiтяться очi людей, що бронi цi ще теплi вiд людських сердець.

У палатi було кiлька дверей — праворуч i лiворуч, що вели до свiтлиць княгинi й княжичiв, i в стiнi за помостом — до спочивальнi княгинi та її покоїв. За ними, хоч не всi це знали, знаходились ще однi — чорнi сходи, якими можна було пройти до стравницi, вийти в двiр, спуститись у сiни. Але цими сходами ходили тiльки княгиня та її сини.

Княгиня Ольга не сказала Яринi правди. Пляма вiд червоного вина на скатертинi в стравницi дуже збентежила її — то, гадала вона, був недобрий знак, пересторога. Якщо так починається день, слiд ждати лиха й надалi.

Княгиня не помилилась. Коли вони виходили з стравницi, воєвода Свенелд, що нечутно ступав трохи позаду неї з лiвої руки, встиг сказати:

— Недобрi вiстi з поля, княгине!

— А що?

— Печенiги прорвалися за Нежатою Нивою, доходили аж до Любеча, наробили великого зла.

— Куди ж дивилася сторожа поля?

— Князь Оскол тут, сам скаже. Княгиня Ольга уповiльнила кроки; з сiней долiтав шум людей, що ждали там княгиню.

— Знову ж повернулись купцi нашi вiд Саркела* (*Саркел — Бiлi Вежi, хозарське мiсто на Дону.), — встиг ще сказати Свенелд, — пограбували їх там, двох убили, а Полуяра ослiпили.

А в сiнях все зростає шум: перед княгинею, що вийшла з темних переходiв i стоїть, освiтлена багатьма вогнями, на порозi, низько вклоняються воєводи й бояри, до самої землi згинаються тiуни.

— Здрава будь, княгине!

— На многi лiта, княгине!

Вона суворо оглядає весь цей натовп, дивиться на довгобородих, озброєних високими посохами мужiв нарочитих, у яких на темних опашнях висять по двi-три золотi гривни, на воєвод, що, погладжуючи довгi вуса, тримають правi руки на золотих яблуках своїх мечiв, на старших i молодших бояр, якi так низько вклонились, що не видно їхнiх облич.

— Здоровi будьте, воєводи, бояри, мужi! — вiдповiдає княгиня Ольга i, зробивши рукою знак Свенелду, починає пiднiматись сходами вгору.

За нею iдуть сини Святослав i Улiб, воєвода Свенелд, тисяцький сторожi поля Прись, князь чернiгiвський Оскол, мужi нарочитi i ларник Перенiг.

Усi вони, важко гупаючи ногами, слiдом за княгинею Ольгою пiдiймаються сходами в Людну палату. У цiй просторiй палатi, де стелю пiдпирають дубовi тесанi стовпи, дверi й вiкна розчиненi, крiзь них повiває свiжий вiтер з Днiпра. Небо над Днiпром ще темне, на ньому горять яскравi зорi, вище вiд усiх палахкотить схожа на розпечений камiнь денниця.

Княгиня Ольга сiдає в крiсло. Обабiч неї горять два свiтильники. Вiтер з Днiпра роздмухує вогнi, мiнливе промiння блукає по палатi. Бояри, воєводи й тiуни встигли вже увiйти, стоять пiвколом попiд стiнами, й княгиня бачить їхнi довгобородi обличчя, гострi очi, чiпкi, нiби до самого долу опущенi руки. Позад крiсла за княгинею стоять мужi нарочитi й сини Святослав i Улiб.

— Чули ви, бояри й мужi, — починає княгиня, — печенiги нiби заявились у полi?

— Чули. У землi Сiверськiй i Переяславськiй, — лунають сполоханi голоси.

— А де князь чернiгiвський Оскол?

— Я тут, княгине!

— Вийди сюди...

Князь Оскол виходить наперед i зупиняється напроти княгинi. Це не старий ще чоловiк, небiж князя Iгоря по сестрi Горинi, мужу якої, Ратомиру, князь Iгор i подарував Чернiгiв.

Але як несхожий Оскол на свого батька, що вiрно служив Київському столу, не раз ходив з князем Iгорем на рать i загинув, захищаючи його в землi Деревлянськiй.

Дивиться княгиня Ольга на Оскола i думає: багатий, дуже багатий князь чернiгiвський, хто знає, у кого бiльше в скотницi* (*Скотниця — скарбниця.) золота, срiбла й рiзних скарбiв — у неї на Горi чи в нього в Чернiговi.

I не хтось, а сама княгиня Ольга винна, що став таким князь Оскол. Адже це вона, уставляючи Руську землю й даючи погостам уроки, подарувала князю Осколу кращi землi за Чернiговом, лiси над Десною, гони на рiках. Багатий, думала, буде князь чернiгiвський, мiцним буде стiл Київський.

От i помилилась княгиня. Алчна душа в князя Оскола, не може вiн задовольнити своєї жадоби, насипає скотницi, збирає землi, перетiсує* (*Перетесати — поставити своє клеймо, печать.) лiси, замикає гони.

А от землi Руської не береже князь Оскол. Сидить у дiтинцi* (*Дiтинець — фортеця города.) на Чорних горах, має численну дружину, знає, що нiхто не пiдступить i не вiзьме його там. Та й кому Чернiгiв i вся Сiверська земля на завадi? Не на Чернiгiв, а на Київ цiляться вороги — з одного боку в Оскола сидять деревляни, що тiльки й думають, як би одiрватись вiд Київського столу, з другого — в'ятичi, що й днесь не визнають зверхностi Києва.

А на схiд вiд Чернiгова — Дике поле, печенiги. Знiме князь Оскол свої сторожi по Сейму — от i вiдкритий печенiгам шлях до Києва.

Не тiльки князь чернiгiвський Оскол такий. Три днi тому був у Києвi князь переяславський Добислав, скаржився, що налiтають i налiтають печенiги на його землю, просив пiдмоги й пожалування для себе, воєвод, бояр, волостелинiв. I мусила княгиня Ольга дати пожалування над Альтою.

— Князю Оскол, — промовляє суворо княгиня. — Чому не стримав печенiгiв на Сеймi, адже пройшли вони через усю Сiверську землю, були пiд Любечем i Остром, могли дiстатись i до Києва.

— Матiнко княгине, — спроквола й тихо вiдповiдає Оскол. — Налетiли печенiги з поля нагло, не самi iшли — нiби якась сила їх випирала, щити — хозарськi, мечi — грецькi, як можу я один супроти Вiзантiї, хозар i печенiгiв стояти?

— Супроти Вiзантiї й хозар стоїть Київ, ти стережи в полi печенiга.

— Матiнко княгине, — скривджено каже Оскол. — Поле — широке, Сейм — глибокий, сторожа стоїть на горi, печерiг скрадається яругами...

— Так постав сторожу, щоб печенiг не пройшов нi горою, нi яругами, плече в плече став, не токмо мене — сiверян рятуєш.

— Кого поставлю, матiнко княгине? Тяжко ратають люди в Чернiговi, Любечi, Острi...

— А ти дай землi людям по Сейму. I над Десною та Днiпром дай, нехай кожен себе береже...

— Не маю вiльної землi по Сейму, Деснi i Днiпру. То твоя земля, княгине.

Княгиня Ольга подивилась на мужiв i бояр, поглянула на широко розчиненi дверi палати. Там, за Днiпром, над самим обрiєм нiби хтось провiв розпеченим жигалом, пiсля чого залишився вогняний слiд — рожева смужечка, що стала ширитись i розгортатись, а вiд неї, як колосся, в усi боки потекло ясне промiння.

— То як скажемо, мужi й бояри? — запитала княгиня.

— Дамо землi князевi Осколу, — пролунали хрипкi голоси. — Нехай захищає Руську землю.

— Чи згоднi?

— Згоднi.

Тодi княгиня Ольга, звертаючись до ларника Перенiга, що сидiв недалеко вiд неї на ослонi пiд стiною, де горiла свiчка, i тримав перед собою звиток шкiри й перо, сказала:

— Пиши, ларнику... Землю над Сеймом на два поприща до заходу сонця дати князю Осколу й волостелинам, щоб боронили межу...

— I бiля Остра, й на Днiпрi пiд Любечем, — вставив князь Оскол.

— I бiля Остра на два поприща по Деснi, i бiля Любеча на два поприща, — згодилась княгиня. — Тiльки бережи Руську землю, Київ бережи.

— Бережу, матiнко княгине, — голосно промовив Оскол. — Моя сторожа вже прогнала їх далеко в поле. I не допустимо, не допустимо до Києва повiк.

Але княгиня була все ж неспокiйна.

— А може би, мужi й бояри, — промовила вона, — послати за Київ дружину в поле?

— Лiпше, княгине, лiпше, — загомонiли мужi.

— Пошлемо дружину, — сказала княгиня, — а поведе її княжич Святослав з воєводою Асмусом. Чуєш, сину?

— Чую, — промовив княжич Святослав i вклонився матерi.

У цей час на сходах, що вели в сiни, почулися кроки багатьох нiг, збудженi голоси, i в Людну палату увiйшло кiлька чоловiк — в темних свитках, пiдперезанi широкими ремiнними поясами, з кишенями на них для

ножiв, огнива, солi й гаками, на якi можна було чiпляти речi, у важких, кованих цвяхами чоботях, бородатi, чорнi вiд сонця й вiтру.

Найбiльше з них вражав один чоловiк — старий, сивий, якого вели пiд руки, бо вiн нiчого не бачив — замiсть очей в нього зяяли двi червонi западини.

— Це ти, Полуяре? — запитала сухим голосом княгиня Ольга, побачивши слiпого.

— Я, матiнко княгине! — крикнув, почувши її голос, Полуяр i повалився їй у ноги.

— Встань, Полуяре, — сказала княгиня. Вiн встав.

— Говори!

У палатi настала така тиша, що чути було, як вiє вiтер одразу за вiкнами, як глибоко зiтхнув Полуяр.

— Ранньої весни, — почав вiн, — як пам^ятаєш ти, княгине, i всi ви, люди, вибули ми лодiями з Києва-го-рода, щоб дiйти до Верхнього Волока* (*Верхнiй Волок — мiсце, де з Днiпра перетягали лодiї до Волхова.), спуститись Доном, переволокти подiї до Iтиля-рiки* (*Iтиль-рiка — Волга.) i пливти в Джурджанське море. Не вперше ми їздимо цим шляхом, як i батьки нашi, дiди й прадiди, з добром усяким — торгувати, з мечем — захищати межi. Так їхали й ми з великим добром — моїм, твоїм, княгине, вашим, добрi люди, щоб самим його продати, а iнше добро собi привезти.

Полуяр на хвилину замовк, пригадуючи, либонь, як ранньої весни вирушали вони з Києва, довго билися проти швидкої течiї Десною й Сеймом, як волокли подiї вiд Сейму до Дону i як пливли Доном до Саркела, де в бiлих вежах стоять хозари й беруть десятину.

Але про цей довгий i важкий шлях купець Полуяр не сказав, бо хто ж тут, у Києвi, цього не знав, а закiнчив:

— Проте коли добилися до Саркела, то побачили там не бiлi вежi, а великий кам'яний город, i заплатили за волок не десятину, а головою, бо темної ночi налетiли й оточили нас вої. Двох купцiв — Греха i Стогуда — вбили, багатьох покалiчили, все добро наше й твоє забрали, а менi за те, що не випустив меча з рук, викололи очi.

— Що ж то за город?

— Хозарський, тiльки храмина в ньому поганська, грецька.

— А головникiв* (*Головники-вбивцi.) бачив?

— Бачив, княгине.

— Хто вони?

— Гречини...

Над обрiєм з'явився блискучий промiнь сонця. У палату враз увiрвалося багато свiтла, постатi бояр, воєвод i тiунiв стали виразнiшими, на обличчях їхнiх можна було вчитати тривогу й розпач.

— Матiнко княгине! — залунало багато голосiв. — Що робиться? На Iтилi-рiцi вбивають, у Царгородi роздягають, а печенiги хiба не вiд них? Гречини, тiльки гречини...

— Недобре дiють хозари й гречини, — сказала княгиня Ольга, — але маємо з ними ряд, хозарам платимо дань, грекам у Царгородi даємо i все беремо вiд них по укладу.

— У Царгородi, — гомонiли купцi, що не раз за своє життя вимiряли шлях до Константинополя, — з нами не торгують, а глузують з нас. А доки будемо платити дань хозарам? За що? За те, що вбивають наших людей? Нi, княгине, мусимо їхати до iмператорiв i до кагана, чинити суд з ними...

Княгиня Ольга встала з крiсла. Вона знала, що кричать до неї не тiльки тi, що стоять тут, у палатi, кричить, волає до неї вся земля. Та хiба ж можна рвати ряд з хозарами, укладений ще Iгорем? Хiба можна потопити в Днiпрi харатiї з греками, пiдписанi давнiми князями?

— Я чую вас, бояри й воєводи, — промовила вона, — i пошлю слiв* (*Сли — посли.) до Iтиля i Царгорода.

— Що зроблять сли? — крикнули тодi воєводи. — Не з словом до них треба йти, а з мечем.

— Але як iти з мечем? — з болем сказала княгиня. — Iти на хозар, щоб тут на нас напали греки, чи йти на грекiв, щоб пiд Києвом стали хозари. А в полi блукають ще й печенiги — вони служать i хозарам, i ро-меям...

— Не бiйся, княгине! — кричали воєводи. — Пiдемо на хозар, а там i на гречинiв.

Княгиня Ольга, дуже блiда, iз запаленими очима, якусь хвилину мовчала.

— Не за себе боюсь, за Русь. Ряду ламати не стану, слiв посилати не буду. Сама поїду в Царгород.

— Добре дiло зробиш, княгине, — загомонiли бояри.

— А тобi, Полуяре, буде таке, — промовила княгиня, звертаючись до слiпого купця. — Пиши, ларнику... Купцю Полуяру iз нашої скотницi дати все, що вiн втратив, а ще дарую йому боярську гривну, три поприща поля за Днiпром...

Боярин Полуяр упав додолу, проповз на колiнах кiлька крокiв, нiби хотiв знайти руку великої княгинi...

От немовби й розв'язано всi тi дiла, якi турбують Руську землю, якi не дають спати людям на Русi.

Але нi, є ще й Гора, у якої багато своїх власних справ, яка вимагає в княгинi Ольги суду й правди.

На сходах гримлять кроки, iде тiун дворiв княжих Талець, а за ним кiлька гриднiв ведуть зв'язаного закривавленого чоловiка.

— Що сталось? — запитує княгиня.

Тiун Талець низько вклоняється княгинi, витягає голову так далеко вперед, що вона, здається, от-от одiрветься вiд шиї.

— Татьба i вбивство! — каже вiн. — Минулої ночi оцей смерд Векша пiдкрався у Вишньому городi до житницi боярина Драча, утнув* (*Утнути — убити.) на смерть княжого мужа.

— Татьба i вбивство! — гомонять бояри. — Доки це буде?! Роби суд, княгине, по правдi!

Смерд Векша — здоровий, молодий ще, широкоплечий чоловiк iз копицею волосся, що нагадує стигле жито, босий, в однiй сорочцi й портах — стоїть серед палати, дивиться на бояр, воєвод i, либонь, не розумiє, де вiн опинився й що сталося.

А потiм бачить княгиню, й на закривавленому його обличчi з'являється чи то страх, чи надiя — вiн падає їй в ноги.

Княгиня мовчить. Тут є кому розпитати й допитати смерда, буде потреба — мужi й бояри, що стоять у палатi, не тiльки розпитають чи допитають, а зроблять ще й божий суд — кинуть людину у воду i будуть дивитись, чи вона не втоне, змусять людину взяти голiруч розпечене залiзо i дивитимуться, згорiла чи не згорiла на руках шкiра, мужi нарочитi й лiпшi бояри зроблять все, що треба, княгиня ж скаже останнє слово, вчинить суд по закону, по правдi!

— Чого полiз у житницю боярську? Пощо вбив княжого мужа? — допитують мужi. Смерд Векша пiдiймає голову.

— Голодно є в хижi... Жона, дiти... Куди пiду? Купу в бояринi маю — нiчим вiддати, заставу у купця взяв — нiчим платити...

— Чули! Знаємо! Кожного разу те ж саме, — обурено гомонять мужi й бояри.

— Бояри мої i всi мужi! — зупиняє княгиня цi голоси i обводить поглядом бородатих людей, якi ждуть княжого суду. — Як мусимо судити за вбивство?

— За смерть — смерть! — рiшуче промовляє хтось у натовпi. — Як велить покон.

Княгиня Ольга дивиться туди, звiдки лунає цей голос, але не пiзнає, хто це сказав: воєвода Зморщ чи боярин Ратша. Проте хiба не однаково, хто сказав? Смерть за смерть — так велить покон, так думають усi бояри, воєводи й мужi, так думає й сама княгиня.

Вона пiднiмає руку.

— Отже, вбив смерд княжого мужа, то головнику смерть.

Але в цей час виступає вперед боярин Драч — у темному опашнi, з посохом у руках.

— А моя житниця зламана, княгине, — каже вiн. — I то чи перший раз був там смерд Векша? Маю шкоду, княгине.

— Правда, княгине, — гомонять бояри й воєводи, у яких то тут, то там на дворах все частiше трапляються розбої й татьба.

— Векшу на смерть, — закiнчує княгиня, — а двiр його з жоною й дiтьми на поток i пограбування* (*На поток i пограбування — конфiскацiя майна й вiддання родини в рабство.) .

— То є по правдi, — лунає в гридницi.

2

Битим шляхом за Днiпром їде з дружиною своєю княжич Святослав. Як велiла княгиня Ольга, вони повиннi проїхати чимдалi за Днiпро, шукати там печенiгiв, якщо ж знайдуть, — гнати їх з поля.

Княжич Святослав їде попереду дружини, поруч iз ним — Асмус. З дитячих лiт виховує Асмус княжича, куди княжич — туди й вiн. Тiльки все важче й важче Асмусовi супроводжувати Святослава в далеких походах — пусти княжича, то помчить вiн аж за Iтiль-рiку, за Джурджанське море. А куди вже летiти старому воєводi? Не тi лiта!

Проте Асмус нiколи не скаржився та й не поскаржиться на те, що йому важко сидiти на конi i що часом хочеться виїхати на високу могилу, витягнутись на травi, спочити. Нi, воєводi, що пройшов з краю в край цю землю, побував за багатьма морями, стояв пiд стiнами Константинополя, негоже сидiти на землi, лiпше вже їхати на конi до кiнця.

Та й не тiльки це змушує Асмуса супроводжувати княжича Святослава. Йому випала щаслива доля. З дитячих лiт пестить вiн княжича, переказує йому все, що знає, вчить тому, що сам умiє, готує Святослава до вокняжiння.

От i зараз їдуть вони попереду дружини, широко розплющеними очима дивиться молодий княжич вдалину, милується небом i землею, впивається пахощами трав, а вiдтак починає розпитувати Асмуса.

Навкруг них широко стелиться поле. Над ним пробiгає й пробiгає свiжий вiтер, струшує росу з трав, розгойдує, хилить до землi бiлi квiти ромену, жовтi сережки шальвiї; тiльки тирса супротивиться — пiдiймає вгору свої пружнi остi, й мiнлива сивина затягає поле з краю в край.

Княжич Святослав з дружиною своєю їде шляхом, що повився мiж могил, на вершинах яких стоять сiрi, витесанi з каменю постатi богатирiв, якi в давнi часи боронили цю землю. Це — Залозний шлях, гостинець, яким їздять купцi-гостi. Вiн тягнеться вiд города Києва до Iтиля-рiки, ним можна їхати день, два, тиждень, не побачивши людини, тiльки в травi сюрчатимуть коники, високо вгорi спiватимуть жайворонки, на схилах могил iнодi засвистить байбак, а ген-ген на обрiї промчить, як хмара, табун диких коней.

Але i княжич Святослав, i його дружина знають, що це не безлюдна земля. Варто звернути з шляху, проїхати десяток поприщ, i очам вiдкриються села, городища, ниви, сади, колодязi. З давнiх-давен живуть тут люди, орють землю, випасають табуни худоби, б'ють звiра в лiсах, що перетинають поле, ловлять рибу в рiках, якi тихо несуть свої води до Днiпра.

От про цю землю, про поле, яким вони їдуть, про далину, в якiй встають марева, i розпитує княжич Святослав вуйка свого Асмуса.

— I що там? — показує княжич рукою на пiвнiч.

— Тут, княжичу, поле й поле, а там лiси, великi рiки, озера. Коли їхати все вище й вище, буде Оковський лiс, далi Волок, Заволоччя, ще далi верхнi землi, Новгород i Крижаний окiян. А за окiяном вже варяги по морю, далi ляхове, нiмцi, франки, а на островi в морi англяни...

— I всюди до окiяну живуть нашi язики?

— Так, княжичу, аж до окiяну живуть язики нашi, деякi з них жили тут, у полi й над морем, а потiм пiшли у верхнi землi, деякi вийшли iз-за Iтиля-рiки i порiднились з нашими племенами.

— I всi вони тягнуть до Києва?

— Так, княжичу, усi вони чують Київ, бо без нього загинуть. От тiльки в'ятичi, — вiн показав рукою на пiвнiчний схiд, де низько над обрiєм висiла рожева хмара, — дань дають не нам, а хозарам, та ще булгари по Iтилю, що також сукупно з хозарами.

— Звiдки ж взялися цi хозари? — запитує княжич. Асмус замислюється.

— Там, над Iтилем, — поволi вiдповiдає вiн, — жили ранiше нашi люди, нашi племена, а вже потiм iз земель пiвденних прийшли хозари. Не нашої вiри, чужого роду...

— То треба було їх не пускати, бити.

— Не пускали, били, — вiдповiдає Асмус, торкаючись перебитої руки i згадуючи, либонь, про давнi рани. — Але в наших землях було неспокiйно, мусили боротись з варягами, вже кiлька вiкiв боремось з Вiзантiєю, а тим часом хозари сiли над Iтилем, перетяли нам шлях до моря, порiднились, хоч самi юдеї, з iмператором Вiзантiї — християнами, от i мусимо ми їм платити дань...

Святослав зупиняє коня. Сiрими своїми очима довго дивиться на схiд, на рожеву хмару, що пливе й пливе над обрiєм.

— I далеко до цих хозарiв? — запитує вiн. Зупиняє коня й Асмус, дивиться на хмару.

— Оцим полем, — повiльно говорить вiн, — треба їхати повний круг мiсяця, й тодi буде Iтиль-рiка.

— А далi, далi?

— За Iтилем-рiкою, — веде далi Асмус, — буде Джурджанське, а як по-нашому — Хвалинське море, над яким живуть рiзнi язики — Вiрменiя, Персида, Ватр, Сiрiя, Мiдiя, Вавiлон, Аравiя, Iндiя, а ген-ген — хинцi...

Асмус примружує очi, пригадує.

— А в полуденних землях, он там, — показує вiн рукою, — за нашим Руським морем, суть Лiвiя, Нумiдiя, Масурiя, там Еюпет, Фiва...

— I ти скрiзь там бував, уй Асмусе? Асмус глибоко зiтхає.

— Свiт великий, княжичу мiй, — каже вiн, — i всього його однiй людинi не сходити. Та й що свiт? Своя земля, свої язики й роди, їх я, княжичу, знаю i люблю...

Увечерi вони зупинились у полi пiд високою могилою, спутали коней, на схилi могили поклали сiдла й постелили попони, назбирали гiлля й, викресавши вогонь, розпалили багаття.

Хтось з дружинникiв дiстав з торби шматок конини, покраяв її тоненькими скибочками, пiдсмажив на кiнцi списа в гарячому полум'ї i перший шматок подав княжичевi.

Це була дуже добра вечеря — м'ясо пахло димком i хрумтiло на зубах, пахнув димком i корж, привезений з Києва, а ковток меду з мiха будив згадки й нiс на своїх крилах у далину й майбутнє.

У степу було надзвичайно тихо, тiльки десь бив i бив перепел, iнодi здалеку долiтала луна копит диких коней, а мiж цим стигла тиша, — вiчна, здавалося, i все ж неповторна.

Лягли спати. Просто на землi, на пахучих травах, поклавши голови на сiдла; але кiлька дружинникiв пiшли навкруг у поле — пильнувати, щоб хтось уночi не пiдкрався до могили.

Княжич Святослав лiг поруч iз дружинниками своїми, поклав голову на тверде сiдло, витягнувся на попонi, розкинув широко руки, задивився на небо, зорi.

У й Асмус не лягав, а довго ще сидiв, притулившись спиною до кам'яної постатi богатиря на могилi.

— От i стемнiло, — стиха говорив вiн. — Нiч... Чуєш, княжичу, як пливе земля?

— Куди?

— Земля пливе в окiянi, на чотирьох рибах-китах.

— А вгорi що над нами?

Асмус пiдвiв догори обличчя й довго дивився на небо, на якому то тут, то там спалахували, а далi заткали всю синь зiрки.

— Небо — також окiян, зорi — свiчада богiв, — долiтав його голос. — Там, далеко-далеко, є острiв Буян з алатир-каменю, де живуть Перун i богиня Лада, лежить громовий змiй, гнiздиться птаха-буря, рояться бджоли-блискавки, стоять засiки дощiв... Там, — вiн показав на схiдну частину неба, — буде вирiй, де течуть рiки з молока i меду; там, — вiн показав на захiд, — чорний окiян, куди на нiч зникає сонце, а вдень ховаються зорi...

— А люди?

— У кожної людини є своя доля, призначена Перу-ном. Є доля щаслива, є нещаслива. У нас iз тобою, княжичу, щасливi долi...

— Чому?

— Ми — вої, княжичу, захищаємо рiдну землю, помремо, коли покличе Перун, i вже готове нам мiсце у вирiї. Хiба це не щастя?

Багаття на схилi могили то розгоралося, то пригасало, голос Асмуса то дужчав, то притихав, i Святославу часом здавалося, що чує вiн голос не Асмуса, а кам'яного богатиря, який, опустивши вниз руки, стоїть на могилi, дивиться великими очима в тьмяну далину.

— Свiт широкий, княжичу Святославе, i поглянь навкруг — багато мiсця має в ньому Русь. Але є в свiтi злi сили, злi язики, а мiж ними хозари й ромеї, якi ненавидять нас i бажають знищити. Багато лиха вже мала вiд них Русь, ще бiльше матиме, бо вони як шашiль, що точить дерево, як чорна хмара, що закриває сонце...

Святослав пiдводиться на лiктi, схиляє голову до Асмуса.

— Так чому ж не йдемо на них? Адже я скрiзь чую цi слова.

Асмус вiдповiдає не одразу.

— Був час, — говорить вiн тихо, замислившись, спроквола, — i ми, руськi люди, били ворога, тiльки вiн з'являвся перед нами. Варяги до нас потикались — били їх нещадно, тепер вони духу нашого бояться, служать вiрно.

— Воєвода Свенелд також варяг, Асмусе!

— Так, княжичу, Свенелд — варяг, але не про нього мовлю. Були iншi, рiзнi варяги. Київ-город i вся ця земля, — вiн обводить рукою навкруг, — це острiв у окiянi, насувають i насувають хвилi. Рiзнi йшли на нас племена й орди: були торки — розбили, чорнi клобуки — розсiялись вони по всiй нашiй землi, iшли булгари — показали i їм меч, пробували напитись води з Днiпра обри — погибоша, а тi, що лишились, побiгли за гори на захiд... Многих ворогiв мала Русь — i всiх побиваша. Били їх Гостомисл, Кий, Щек, Хорив, князi Олег i Iгор i велике множество людей наших.

Святослав бачить, що Асмус зводиться на ноги, стоїть, дивиться вдалину. Схоплюється i вiн, стає поруч iз вуєм, дивиться на схiд... I ще помiчає Святослав, що Асмус бере його руку, тисне її своєю гарячою правицею.

— Вiчна пам'ять князям нашим i всiм людям, оже полягли за Русь! — натхненно каже Асмус.

— Вiчна пам'ять! — промовляє за ним Святослав. I якесь дивне, велике почуття охоплює душу княжича. Вiн стоїть, тримаючи руку старого свого уя, i здається йому, що обидва вони й дружина, яка спочиває навкруг, — всi, як трави, квiти, всяке зело, виростають з цiєї теплої, пахучої землi, торкаючись неба, що тiльки продовжує твердь...

— Так чому ж не б'ємо ми хозар i печенiгiв? — знову запитує Святослав i дужо, скiльки в нього є сили, стискує руку Асмуса.

— У тебе мiцна рука, — чує вiн у вiдповiдь, i бачить перед собою освiтлене багрянцем вогнища обличчя Асмуса, i помiчає, що це обличчя суворе, замислене. — Хозар i печенiгiв ми мусимо стерегтись, мусимо боротись iз ними, щоб жити... Це говорю я, Асмус, так говорить дружина, множество людей. Але є вороги й окрiм них, i цих ворогiв мусимо ми берегтись паче хозар i печенiгiв.

— Хто ж вони, вуйку, скажи?

— Цi вороги мiж нами, княжичу, вони обiкрали землю нашу, взяли поля й лiси, рiки й озера, вони збирають у скотницях своїх золото й срiбло, i це вони миряться з хозарами й греками.

— То це християне? — виривається у Святослава.

— Нi, такi не токмо поганцi-християне, много їх є й серед людей нашої, iстинної вiри. Хто забуває про Русь, а думає тiльки про себе, — той наш ворог.

— То й мати моя, княгиня... — схиляється до самого вуха княжич Святослав.

— Нi! — голосно вiдповiдає Асмус. — Наша мати княгиня — мудра, справедлива, вона перша предстательниця людей руських i перед богом, i перед усiм свiтом.

— То хто ж тодi? — запитує Святослав.

— Мине час, — повiльно вiдповiдає Асмус, — i ти побачиш, хто, не призиваючи всує бога, хоче добра й щастя Руськiй землi, а хто хоч i клянеться всiма богами, але робить Русi тiльки зло. Я не скажу тобi, княжичу, хто цi люди, бо ворога пiзнаєш тiльки тодi, коли зустрiчаєш вiч-на-вiч. У життi своєму ти зустрiнеш їх i одразу пiзнаєш. Будь тодi безжальним, борись з ними.

— Я їх знищу, покараю... Асмус нiби не чув його слiв.

— А коли, княжичу, побачиш, що не зможеш вистояти проти них, дай їм те, чого вони жадають — золото й срiбло, але не давай Русi, сам борись за неї... Ти — Iгорiв син, будь як отець твiй!

— Уй Асмусе! Я робитиму, як отець Iгор, я нiколи не забуду оцiєї землi, моїх людей...

— Так i буде, княжичу! А тепер ляж, спи...

З

Ключниця Ярина жила в хлiвинi, прибудованiй до стiни терема вiд двору, де були стайнi, клiтi, медушi, стояла кухня, а в багатьох хижах i таких самих хлiвинах тулилась численна двiрня. Але хлiвина Ярини рiзнилась вiд iнших — однi дверi її виходили в двiр, другi ж, невисокi й вузенькi, через якi могла протиснутись тiльки Ярина, вели до княжого терема. Туди ключниця часто ходила сама, звiдти чи то вдень, чи вночi її могла покликати, а часто й кликала княгиня Ольга.

У пiзню годину ключниця Ярина не спала. Але не тому, що боялась кличу з терема. Розчинивши дверi надвiр, сидiла вона на порозi й все думала й думала про минулий день, про червону пляму на скатертинi в стравницi.

На очi її набiгали сльози, але вона стримувала їх. У дворi було дуже тихо, все навкруг спало, спочивало, чути було тiльки, як десь недалеко б'ють копитами об землю в стайнях конi, час вiд часу долiтали з стiни притишенi голоси нiчних сторожiв та ще вiтер з-за Днiпра тихо перебирав гiлля дерев поблизу хлiвини. Що плакати, коли нiхто не побачить слiз; до кого звернутись, коли нiхто не почує?

А Яринi так хотiлось, щоб хтось побачив i витер її сльози, щоб хтось почув її гiрке слово i вiдповiв словом теплим, ласкавим, адже ждала вона цього слова, ласки, тепла все життя...

Усе життя! Як легко й просто нiби це сказати, але скiльки було в тому життi днiв i ночей, довгих i важких лiт, горя, муки, образи i вiдчаю.

Проте горе, мука, образи й вiдчай були не завжди. Пригадай-но, Ярино, як колись у давноминулi роки поховала ти батька й матiр, що загинули в полi, i прийшла у город Київ, працювала дiвчиною у купця Ратшi на Подолi, перейшла з купцем, коли вiн розбагатiв, на Гору. А коли купець подарував тебе княгинi Ользi, стала княжою дворянкою.

Нi, Ярино, ти була тодi молода, радiла, коли попала до Ратшi, ощасливилась, потрапивши до княжого двору, мрiяла, молилась Перуну i всiм богам, все чогось ждала.

I ти, Ярино, дiждалась! Мабуть, ти була дуже красивою, якщо на тобi зупинилось око княгинi, ти, либонь, була привiтною й ласкавою, якщо тебе допустили до стравницi, i вже, звичайно, не шкодувала сил, не знала втоми, чесною була, якщо з багатьох дворянок саме тебе зробила княгиня Ольга ключницею своєю.

Довго сидiла ключниця Ярина на порозi хлiвини й пригадувала, як все це склалось i як справдi в неї у тi давно минулi лiта були й краса, й тепло, i ласка, i, що найголовнiше, жила в серцi надiя.

На що ж вона надiялась? Навряд чи могла тепер Ярина вiдповiсти на це, бо кожен вiк має свою надiю, бо немає в свiтi людини, яка б не надiялась, але мало є таких, що побачили свої надiї здiйсненими.

Колись була Ярина молодою, любила i сама, i її любили. У отрока князя Iгоря, Роксая, були голубi очi, а волосся нагадувало льон. Вони зустрiчались кiлька разiв у княжому саду, але так нiчого одне одному й не сказали, тiльки вiдчули, що полюбились навiки... А там поїхав Роксай з князем до Iскоростеня — i не повернувся. Так була й зникла надiя. От тепер i впала з очей у Ярини сльоза.

А життя iшло, i народжувались новi надiї. Це було давно, коли, як це добре пам'ятає Ярина, тут, на Горi, жити було важко, стiни на нiй були коротшi, вужчi, нижчi, князi й дружини їх спали сторожко. Траплялись ночi, коли вони й зовсiм не знiмали бронi, а стояли на городницях, бо над Днiпром, а часто й пiд самими стiнами города блукав, бряжчав списами ворог... То були важкi лiта, важке життя, багато воїв полягло тодi на городницях, валах. Як i всi, Ярина тодi допомагала воям, обмивала й перев'язувала рани. I коли не стало Роксая, все ж залишилися iншi люди, був князь iз княгинею, були їхнi дiти.

I вона вiддавала вже їм усi свої сили. Деякi з дiтей княгинi Ольги померли, сини Святослав i Улiб виросли — їх ключниця Ярина виносила на руках: не своя, чужа, а все ж дитина, хто їй допоможе!

Тепер Гора не та! Стiни її посунулись ближче до Подолу, глибоко врiзались у Перевесище, пiшли й униз понад Днiпром, до варязьких печер... А скiльки людей стало тут тепер! Колись був князь со дружиною, а зараз i бояри, i воєводи, i купцi, i сли, а в кожного свiй двiр i холопи, гриднi. На всiх працюють кузнецi, ремiсники. Як вулик, гуде Гора, нiби матка — княгиня, бджоли носять мед, а скiльки ж тут трутнiв.

Колись-то Ярина не думала б так i не сказала, та й чого б вона стала це говорити! Але скiльки вже лiт бачить вона й чує, як до князiв iдуть оцi бояри, воєводи, купцi й сли, що живуть на Горi, як обсiдають їх тiуни й ябетники* (*Ябетники — княжi прикажчики.) i як кожен iз них просить собi пожалування — землею, лiсами, водами, а то просто золотом i срiблом iз скотницi княжої.

Тiльки Ярина нiколи не просила в князiв пожалування, самi ж вони про неї забули.

Просити, а чого просити? У її руках ключi вiд теремiв княжих, усiх покоїв, скотниць, клiтей. Хотiла б Ярина — i одяглась би, i взулась, мала б повну скриню всякого добра...

Чому ж у Ярини так порожньо в хлiвинi, в скринi її, що стоїть бiля лiжка, є тiльки два сувої полотна, якi напряла й виткала власними руками. З добра у Ярини є кiлька сорочок, черевики й платно* (*Платно — верхнiй одяг.) носить, поки зносяться, та ще має платно — дарунок княгинi, у якому подає князям у стравницi.

I не за цим тужила зараз ключниця Ярина, не за тим шкодувала, що нiчого не має. їй, старiй i убогiй, здалося цього вечора, що в неї вкрадено душу.

4

Нiч. Гора спить. Вряди-годи на стiнах чути кроки, тихi голоси — там стоїть сторожа, береже город, не змикає вiй. А в теремах бояр i воєвод, у хижах попiд стiною — темно, тихо, там ходить сон.

Як червонi жарини, поблискують лише кiлька вiкон у теремi княжому. Одно вiкно свiтиться вiд Днiпра — там окреслюється чиясь тiнь, iнодi вона колихнеться, iнодi вирiвняється й надовго застигає.

То бiля вiкна стоїть княгиня Ольга. Тiльки стемнiло, лягла вона, довго лежала в темрявi, намагалась заснути, але бажаний спокiй не йшов до неї, думки заважали спочити.

От вона й запалила свiчу на столi, стоїть бiля вiкна, дивиться на нiчний Київ, на темну Гору, стiну, зорi, що тлiють вгорi й срiбним пилком одбиваються на плесi Днiпра, дивиться на далекi сiрi луки й береги.

Чому ж у цю пiзню годину, коли все навкруг спочиває, не спить княгиня Ольга? Стурбувала її звiстка про печенiгiв у полi, може, налякали слова купцiв про нову фортецю на Дону чи, може, просто як жiнцi-удовицi тоскно їй i неспокiйно в цю задушливу теплу нiч: тiло гаряче, ложе холодне, поруч вчуваються тихi слова i дихання.

Та нi, не це турбує, не це не дає спочити княгинi. Колись, як мужа її Iгоря вбили в землi Деревлянськiй, довго вона не могла спати ночами, все ждала, що вiн прийде. I коли переконалась навiть, що не прийде, однаково думала про нього, згадувала, ждала. Але все це було давно, вже сини її пiдростають, в них вся любов i душа княгинi.

Не новина для неї й звiстка про печенiгiв у полi. Скiльки живе Київ — стоїть вiн, нiби богатир, на цiй високiй горi на сторожi земель. Багато орд проходило мимо нього, були такi, що пробували лiзти на його стiни, але всi вони розсипались, як пiсок на березi Днiпра. Не страшнi Києву й печенiги, що, як пси, блукають з своїми улусами в полi.

Мислить княгиня й про фортецю над Доном — Саркел. Не вперше вже стикаються на шляху до Джурджанського моря її купцi з грабiжниками й вбивцями. Темний i загрозливий Схiд, страшнi простори за Iтилем-рiкою. Що ж, зараз вона пошле слiв своїх до хозарського кагана, а там пiдростуть сини, нехай вони поквитаються з каганами.

Розумiє княгиня i те, яку згубу чинить Русi Вiзантiя, розумiє, що обсiдає вона Русь своїми фортецями, насилає на них то хозар, то печенiгiв. Був би живий князь Iгор, вiн би давно пiшов на Вiзантiю, як колись ходив, прибив би ще раз свiй щит на воротях Царгорода.

Але княгиня бiльше всього боїться вiйни. Вже скiльки лiт мирно править своїми землями, вже скiльки лiт не знає Русь бранi. Кличуть воєводи її йти на печенiгiв, вимiтати їх з поля, рушати на Саркел. Воєвода Свенелд не раз говорив, що мир для Русi страшнiший нинi вiд бранi, що на українах своїх i в полi Русь проливає кровi бiльше, нiж на бранi, що пiдповзає до Русi Вiзантiя.

Та хiба княгиня сама не знає, скiльки зла має Руська земля вiд печенiгiв i хозар, хiба не бачить, як кожного дня ллється гаряча кров її людей? А все ж їй здається, що навiть найважчий мир, тиша рiдної землi краще, нiж смерть на бранi, що лiпше платити дань хозарам, анiж воювати з ними, що краще з великим трудом торгувати з греками, анiж iти на них зi зброєю.

I немарне говорила нинi княгиня, що сама поїде до Царгорода. Це важкий, далекий i небезпечний шлях Днiпром i морем до Константинополя, але вона вже давно збирається туди поїхати, хоче говорити з iмператорами.

Невже ж вони не знають i не розумiють, яка велика, багата й дужа Русь, невже вигiдно їм гострити проти неї зброю замiсть того, щоб жити в мирi, любовi й дружбi? Княгинi Ользi здається, що коли вона побуває в Константинополi, то домовиться про все з iмператорами i добро й тиша прийдуть на Руську землю.

Iнше турбує княгиню Ольгу в цю годину, коли так тихо навкруг, коли спить Гора, передграддя й Подол. Чомусь вона пригадує минулий день, ранок, перед нею все стоїть перекошене, страхiтливе обличчя смерда Векшi, до неї, здається, долiтає останнiй його крик: "Княгине, помилуй!"

I думає княгиня про те, що Векша не один, кожного дня до столу її ведуть i ведуть зв'язаних людей, вимагають у неї суду й правди...

Княжi суд i правда потрiбнi. Одвiку сюди, на княжий двiр а чи в палату терема, приходили люди, просили суду й правди, i княгиню це не дивувало, бо навiть хмари мiж собою сваряться, а людей є множество, не можуть вони жити в повнiй злагодi мiж собою. Князь один, йому належить чинити суд i правду.

Княгиня Ольга пригадує покiйного свого мужа князя Iгоря. Коли вiн робив суд i правду, вона сидiла поряд з ним, слухала й дивилась, як вiн устрояє землю.

Князь Iгор був мудрий i смiливий. Княгиня Ольга пригадує, як рiшуче й безжально судив вiн дружину свою, коли хто перед ворогом показував спину; вiн карав, коли мужi безчестили один одного мечем, топором а чи просто телеснею; вiн судив i карав, коли умикали жону не по любовi, коли син не корився батьковi, коли муж одного роду убивав мужа iншого роду. За смерть вiн карав смертю. I коли княгиня Ольга брала на себе обов'язки княжi, вона добре знала суворий старий покон, говорила собi: сiла єси на стiл, судяй правду...

Але що є правда i як творити суд, коли все бiльше й бiльше ведуть до княжого двору людей, коли ллється кров на українах Русi i в самому стольному городi Києвi?!

Чому ж ллється кров, що змушує одного мужа пiдiймати меч супроти другого, брата вбивати брата, сина ганити отця? Може, не в змозi вони подiлити здобутої на бранях слави, може, як колись, кожен iз них захищає честь свою, честь брата, сестри й роду, як це одвiку водилося в Руськiй землi?

Проте нi, це зовсiм не те, що було одвiку на Русi, це не те, що було за давнiх князiв i встановлено древнiм поконом. Слава? — о, той, хто має славу, знає, як її зберегти; честь? — i її руськi люди — хай тiльки хто посягне — зумiють захистити, не по честь свою i не заради слави йдуть нинi на княжий суд люди. Той переорав межу чи перетесав знамено* (*Знамено — клеймо, печать.), той зламав житницю й уволiк мiх жита, той пiймав чужого коня, взяв оружжя, порти, той убив огнищанина, княжого тiуна чи посадника, — скрiзь татьба i розбой, скрiзь кров i смерть. Часом княгиня Ольга жахається, — що ж це сталось нинi на Русi? Адже сваряться мiж собою землi, города, села, всi люди! Куди, куди йде Русь?

А проте княгиня Ольга розумiє, що це не так. Не землi сваряться мiж собою, а князi земель, не городи з городами, а воєводи з воєводами й бояри з боярами. I це ж не татьба i розбой. Кожен iз них зумiє взяти своє, кожен з них зумiє дiстати, що йому треба, й вiд князя.

Нi, татьбу i розбой чинять iншi люди — це рядовичi* (*Рядовичi — люди, що працювали по ряду (договору).), закупи* (*Закупи — тi, що брали купу (позику).), смерди, холопи i всякi чорнi роб'ї люди, це вони лiзуть у житницi воєвод i бояр, це вони переорюють межi, палять знамена, роблять перетеси!

А хiба не чує кожного дня княгиня Ольга, що чорнi люди чинять татьбу й розбой на її дворах, переорюють межi її земель, роблять перетеси в її лiсах, знiмають птаство на перевесищах княжих, потай б'ють бобрiв на гонах, звiра в лiсах, рибу в княжих рiках?

Княгиня розумiє, що на Русi сталось те, чого ранiше не бувало: мали колись воєводи й бояри честь — нинi мають землi, лiси й рiки, мали колись славу — бережуть нинi скотницi й знамена, мали дружини — а тепер прагнуть мати якнайбiльше холопiв. Та й сама честь i слава нiбито змiнилася. Хвалилися колись люди подвигами ратними й шрамами вiд ран — тепер хваляться добром своїм i достатками.

Здригається княгиня. А чи не сама вона винна в тому? Одвiку була Русь, були князi в племенах її, одвiку князi берегли межi землi, брали тяжку дань з людей, але й платили за неї власною кров'ю.

"Але ж, — думає княгиня Ольга, — Русь не могла жити так, як жила допреже, тяжка дань з племен i родiв — то була згуба для Русi, муж мiй Iгор за цю дань загинув..."

Усе своє життя княгиня Ольга упоряджала Русь, дбала, щоб була вона цiла й несхитна, щоб Київ-город був городом усiх земель, а в кожнiй землi був свiй город, думала вона й про полегкiсть людям. Усю землю розбила, уставила волостi, погости, кожному дала урок i устав.

Зробити це було нелегко. Скiльки лiт минуло! Княгиня Ольга була тодi ще молодою, це вона йшла на чолi дружини, щоб помститись за мужа Iгоря й примучити* (*Примучити — приєднати.) до Київського столу деревлян, це вона в люту зимову стужу об'їхала на санях всю землю аж за Верхнiй Волок, доходила до В'ятської землi, устрояла Руську землю.

Так чому ж ця земля нинi неспокiйна? Здається, вона робила все як слiд, хотiла тишi Руськiй землi, добра людям, досягла свого. Чому ж ця Русь iде на суд?

Раптом вона обриває свої думки, здригається, прикипає руками до лутки вiкна. Нi, вона не помилилась, десь здалеку, iз схилiв передграддя, а може, й з берегiв Днiпра, долинає крик людини. Крик цей народився далеко, але, здається, лунає зовсiм близько, поруч з теремом.

— Княгине, помилуй! — вчувається княгинi Ользi, i вона стоїть, напружено слухає, що ж буде далi?

Та крик бiльше вже не повторюється. Народившись вдалинi, вiн там i завмирає.

— Що це? Що це? — шепоче княгиня.

"Невже це смерд Векша? Нiч темна, час пiзнiй, саме в таку годину мої гриднi вершать суд..."

Вона молиться й не чує, як тихо вiдчиняються дверi до свiтлицi, хтось зупиняється на порозi. Це священик Григорiй. Вiн живе тут же, в теремi, внизу, бо небезпечно християнському священику бути там, де його храм, — бiля ручая на Подолi. Та й кличе часто княгиня його до себе на бесiду.

От i зараз прийшов вiн, у чорнiй рясi, з євангелiєм у руцi, стоїть на порозi, дивиться на княгиню, яка впала на колiна перед образом Христа, i смутна посмiшка пробiгає по блiдому його обличчю.

— Хто це? — одриває голову вiд пiдлоги й обертається до священика княгиня Ольга.

— Це я прийшов до тебе, — тихим голосом вiдповiдає вiн. — Адже ти мене кликала?

— Так, я тебе кликала. Iди сюди. Сядь, отче. Княгиня встає, стомлено сiдає в крiсло, недалеко вiд неї на лавi сiдає священик. Тепер вiн бачить, що княгиня дуже схвильована. Про це свiдчить блiде обличчя, блискучi очi, стиснутi уста.

— Княгиня молилась, i це добре, — починає священик. — Але чому нинi княгиня неспокiйна?

— Менi страшно, отче.

— Чому?

Вона дивиться за вiкно, де тихо колишеться гiлля дерев, i спроквола говорить:

— Бачу я навкруг велику землю, багато племен i родiв, що прожили безлiк вiкiв, перемогли ворогiв, збудували городи...

— Ти речеш правду, княгине, — згоджується й похитує сивою головою священик. — Велика Руська земля, дужа, незборна.

— Немало трудiв, — веде вона далi, — поклали батьки мої, князi, щоб з'єднати племена й роди, одбити ворогiв, — скрiзь знають нинi Київ i Русь.

— I ти, княгине, немало зробила, — додає священик, — устрояя Русь, ти биша для неї, аки денниця перед сонцем, сяяша, аки мiсяць уночi.

Вона дивиться на нього широко розплющеними очима, в яких грає вiдсвiт свiчi, бере руку й запитує:

— Але що робиться нинi? Звiдки цей каламутний потiк, що бруднить чисту воду нашу, звiдки вiтер, що збиває спiле жито?

— Про що ти мовиш, княгине?

Княгиня сплескує руками, а потiм прикладає їх до серця.

— Колись люди мої жили родами своїми, i в кожному роду панували тиша i мир, колись роди були єдинi в племенi своїм, а племена стояли тiльки перед ворогом i богом.

— Свiт незмiнний, княгине, — вгадує нитку її думок i вiдповiдає священик, — ми тiльки iними очима зримо й бачимо його.

— Нi, священику, — перебиває його княгиня, — свiт змiнюється, вiн змiнився, бо муж iде на мужа, син на отця, брат на брата, а чорнi люди на бояр, воєвод i не токмо на них, а й на князiв. Священику, що ж сталось?

— Свiт незмiнний, княгине, — ще раз каже священик, — одвiку брат iшов на брата, i Каїн перший убив брата свого Авеля, одвiку були князi й чорнi люди, бо є на небi мiсяць, а є й зорi, одвiку були багатi й ницi, бо бог багатий, а що маємо ми — його слуги?

— Але де мiй бог? — тихо шепоче княгиня. — Перед моїми очима кладуть жертви й кланяються Перуну, а я пiсля того йду й молюсь Христу.

— Не суть важливе те, яким ликам вклоняється людина, важливе те, якого бога сповiдає вона в душi своїй.

— Слухай, священику, — каже княгиня, — я сповiдаю Христа й одному йому молюсь, але що маю дiяти, коли вiн менi велить: "Не убий!" — а бояри й воєводи мої кажуть, що аще уб'є муж мужа, то мстить брату брат, сину отець, отцю син. Христос велить: "Не убий!" — а я тих, що чинять татьбу й розбой, переорюють межi й знищують знамена, велю на судi убивати во пса мiсто.

— Христос говорить: "Не убий", але вiн вiнчає за добро й прощає кожного, хто сотворив зло.

— I убивство прощає?

— Прощає, коли це на добро людям.

— То що ж є добро й зло?

Священик довго не вiдповiдає, а, склавши руки на грудях, дивиться на всипане зорями небо, на гiлля дерев, що колишеться одразу за вiкном.

— Добро й зло iснують у свiтi, — промовляє вiн, — одвiку i житимуть такожде довiку, бо є бог, але є й диявол, бо добро — вiд бога, а зло — вiд диявола. Бог рече: свiт незмiнний, таким його сотворив отець, кровiю окропив син, дух божий витає над ним. Бог рече: життя наше на землi — це тiльки подих вiтру, пiщинка на березi морському, крапля в окiянi; вiчне життя тiльки там — на небi; рай тому, хто йшов у життi божим шляхом, геєна вогняна i скрежет зубовний тим, що слухали диявола.

— А багатства землi? — запитує княгиня.

— Вiд бога, — вiдповiдає священик. — Все вiд бога — князевi корона, слава й честь, воєводi — своє, боярину — своє, i чорнi люди створенi такожде не кимсь, а токмо богом. А чому це турбує тебе, княгине? По дiлам його кожному дасть бог, i буде князь справедливим i йтиме шляхом божим — йому готоване мiсце в раю; буде князь слухати диявола — вверже його господь у геєну. I ниций, чорний чоловiк, що страждає на землi, може сiсти поруч iз князем у раю. Так каже Христос.

Княгиня Ольга дивиться на образ Христа, перед яким горить свiча, i в очах її з'являються лагiднiсть i покора.

— Молись, княгине, — чує вона тихий, але владний голос священика.

Вона стає на колiна.

— Молись, — каже священик. — Вiн захистить тебе й захистить Русь.

Княгиня Ольга починає бити поклони.

— I хрести їх, — долiтають до неї слова пастиря. — Приведи їх до бога iстинного, нехай вiн захистить багатого й убогого, всi рiвнi перед його судом.

— Не можу, — одриває вона голову вiд холодної пiдлоги. — Сама — вже християнка, вiрю в отця, сина, святого духа.

— I навкруг тебе багато християн, — каже священик. — Уже сто лiт у Києвi стоїть, аки зоря над свiтом, наша християнська церква. Тут спочиває митрополит Михайло, що прибув сюди з Болгарiї. Є церква наша й у Новгородi...

— Вiдаю, — дивиться вона на образ Христа, — i знаю, що iде Христос по Русi, призрiває багатого, убогого i мене, княгиню. Але повергнути кумири й хрестити всiх людей моїх не можу. Безлiч-бо їх живе в старiй вiрi, хоче старого покону. Боюсь я їх.

— Молись за те, щоб сяйво Христової вiри швидше зiйшло на них. Ти багато зробила, княгине, утверждая владу на землi. Утверди ж i вiру в їхнiх душах. Молись, молись, княгине, — говорить священик, i обличчя його суворiшає.

Вiн сам стає поруч з нею на колiна. За вiкном мерехтять зорi, близько колишеться, нiби хоче заглянути в княжу свiтлицю, гiлля, перед iконою горить i стiкає великими краплинами свiча.

РОЗДIЛ ТРЕТIЙ

1

Онук Анта Добриня служив гриднем у дружинi київської княгинi. Вiн швидко дiзнався вiд любечан, якi часто приїжджали до Києва, про смерть старiйшини-дiда й ждав першої нагоди, щоб побувати вдома.

Нагода ця трапилась дуже швидко. У далеких землях були повними владарями й брали уроки з людей князi, поставленi Києвом. Вони брали своє, частину давали вiд себе Києву. У близьких же землях — Полянськiй, Деревлянськiй, Сiверськiй — господарями були не тiльки мiсцевi князi, а й княгиня Ольга — над Днiпром i Десною у полi, в лiсах стояли її знамена, були й двори, брати уроки з яких вона посилала своїх мужiв з дружинами. З однiєю такою дружиною й рушив до города Остра Добриня, а там вiдпросився в сотенного й опинився в Любечi.

Хвилюючись, у лодiї, якою купцi з Києва їхали до далекого Новгорода, наближався Добриня до Любеча, де народився, провiв юнацькi роки, де жив дiд його Ант, де лишались батьки його й сестра Малуша.

Ще здалеку побачив вiн димки над берегами Днiпра, пiзнав гору, кручi, лiси, якi сходив власними ногами, пiзнiше помiтив i темну цяточку над кручами — хижу рiдного дворища.

Тiльки лодiя зарилась носом у пiсок, Добриня стрибнув на берег. Купцi попливли далi, а вiн збiг на кручу, попрямував лугом, рушив до городища.

Нiхто не вийшов з хижi назустрiч Добринi, в оборах навстiж були розчиненi ворота, навiть пса не видно було на дворi. Тiльки кiнь байдуже, низько схиливши голову, стояв на старому валу, нiби щось думав.

Поспiшаючи, Добриня пробiг двором, рвучко розчинив дверi, згинаючись, зайшов до хижi.

— Хто тут є? — гукнув у пiвтемряву.

— А кого тобi треба, чоловiче? — пролунав голос з глибини.

Серед хижi ледь-ледь тлiло вогнище. У кволому свiтлi Добриня побачив знайомий помiст, людину, що лежала головою до вогнища, бородату голову, заспанi, якiсь байдужi очi.

— Я — Добриня! — крикнув вiн.

— Сину! — закричав тодi й Микула. — Я ж думав, це Бразд або Сварг.

Батько встав з помосту. Добриня побачив i Вiсту, що там спала, Малушу; вони прокинулись, схопились, побiгли до нього.

— А чому ти ждав Бразда чи Сварга, отче? Микула безнадiйно махнув рукою.

— Зажди, сину, повiм! Усе повiм! Ось давай сядемо до нашого вогнища та й поговоримо. А ти, Вiсто, — звернувся до жони, — приготуй нам страву, принеси меду. Там у медушi є ще одна корчага.

Але нi Вiста, нi Малуша не чули слiв Микули. I мати, й дочка однаковими захопленими очима дивились на сина й брата свого Добриню, торкаючись руками його бiлої свитки iз срiбними застiбками, широкого пояса, меча...

Тiльки тодi, коли все було оглянуте, Вiста кинулась готувати страву, Малуша ж не вiдходила вiд брата, а коли вiн сiв, сiла з ним поруч.

— Отак батька Анта й не стало, — почав Микула, пiдкидаючи дров до вогнища. — Пiшов на лови, а дiстав стрiлу вiд печенiга в полi.

— Його поховали як слiд? Зробили тризну?

— Так, Добрине, його поховали як слiд. Вийшов весь Любеч, весь рiд... Зробили й тризну. А пiсля тризии мало мене не вбили.

— Хто?

— Брати мої — Бразд i Сварг.

— За що?

— А от за це, — розвiв широко руки, показуючи на хижу, помiст i вогнище. — Коли кiнчилась тризна i всi пiшли, тут, бiля вогнища, залишились Сварг, Бразд i я... I вони сказали, що ми мусимо подiлити пiсля батька весь озадок, i подiлили, а потiм вимагали в мене золота, срiбла й мало не вбили...

— I ти їм усе вiддав?

— Усе вiддав... У роду нашого справдi було чимало добра: вози, плуги, борони, кузнь, одяг, корчаги, горнцi, — вiддав я все братам. Тiльки золота й срiбла не було вже давно в роду.

— А собi що взяв?

— Ого, — вiдповiв батько, — i в мене багато лишилось: оця хижа, клiтi, житницi, медуша, обори... Ще он зброя батькова лишилась, вiзьми її собi, Добрине. Для тебе берiг.

Добриня подивився на зброю дiда Анта, що висiла на кiлочках на стiнi, й посмiшка пробiгла його устами. Це була дуже давня зброя, з нею воювали проти ворогiв його предки — Ант, Улiб, Воїк. Простий, клепаний iз залiза шолом iз невисокою тулiєю, куди звичайно вставлялось перо кречета, без жодних прикрас, без заборола, — а на Добринi був клепаний з мiдi високий шолом з гострою тулiєю, з кiлькома камiнцями по тiлу, срiблом цятований по вiнцю, iз заборолом i довгими бармами* (*Барма, бармиця — сiтка з кольчуги, що спадала на плечi.); перед ним висiв дерев'яний, обтягнутий грубою шкiрою щит, — а в Добринi щит був також мiдний; дiдiвський меч був однобокий, короткий, а Добриня мав новий меч — набагато довший, одточений на два боки, iз червоним камiнцем у яблуцi.

— Спасибi, отче, — вiдповiв Добриня батьковi. — Але, сам бачиш, маю зброю лiпшу, княжу. Нехай ця буде тобi, ще, може, знадобиться.

— Чому ж не знадобиться? — замислився Микула. — Зброю в домi добре мати.

— Про iнше думаю я, отче, — повiв далi Добриня, — обiкрали тебе брати, все забрали.

— Мабуть, так, — зiтхнув Микула. — Отень двiр, говорили, тобi... От i є... Усе нiби є — i нiчого немає. У клiтях — порожньо, в житницях пищать мишi, коня отчого менi залишили, але лежить вiн бiльше, нiж стоїть.

— То, може, я пiду до Сварга й Бразда?

— Не треба, сину! Просити? А що? Вони взяли своє... по покону...

— Так чим же я тобi можу помiч дати? — запитав Добриня.

— А що менi допомагати? — вiдповiв i навiть засмiявся Микула. — Куди ходить мiй топiр i рало, там i я ще хазяїн. Маю руки сам, добрi руки у Вiсти.

— Ми проживемо, сину, — додала й мати.

— От тiльки Малушi жаль, — замислився Микула. — Будь усе, як колись, та щоб могли ми приготувати їй посаг — умикнули б дiвчину з нашого роду. А так... ну що ж, у неї руки також добрi, де будемо ми, там i вона.

Малуша, що сидiла напроти батька й поволi сьорбала юшку, не могла збагнути всього, що говорять про неї. Вона розумiла тiльки одно — їй бажають добра.

Але в Добринi, що дивився на сестру й милувався нею, дуже болiло серце — адже справдi жде її тут, у Любечi, зла доля; що краса дiвоча, коли посагу немає.

I через те що мед трохи вдарив у голову Добринi, а хотiлось зробити сестрi добре, вiн сказав:

— А що, коли я вiзьму Малку до города?

— Що ти мовиш, сину? — навiть не зрозумiв батько.

— А те, що хочу взять Малушу до Києва. Чи поїдеш ти зi мною до Києва, Малко? — звернувся вiн до сестри.

Вона поклала ложку набiк i подивилась на Добриню великими своїми очима. Тепер вона зрозумiла, про що йде мова. Добриня питає, чи згодна вона поїхати до Києва.

Вiдповiсти на це питання дiвчинi було нелегко: вона звикла робити тiльки те, що загадує батько, i тепер повернулась до нього, поглянула батьковi в очi.

— Ну, Малко, — вiдповiв, пiдбадьорюючи, той, — думай сама, що робити. Чи хочеш до Києва?

— Хочу... — тихо сказала Малуша.

— Отак i буде, — сказав Добриня, — вийдемо до Днiпра, сядемо на якусь лодiю, поїдемо ми до Києва-города, станемо на Почайнi, покажу тобi Подол, Гору, де живе княгиня Ольга со княжичами, де стоять тереми iз золотими верхами, а на стiнах — вої iз знаменами, а мiдянi били б'ють та б'ють... I такi руки, як у тебе, знадобляться, — бояринею не будеш, а на боярських дворах вiзьмуть...

Мов дивну казку, слухали Микула, Вiста й Малуша розповiдь про город Київ i ще довго отак могли би слухати, але у Добринi не вистачило бiльше снаги й хисту, i вiн кiнчив:

— То ти й збирайся, Малко... Завтра рано будемо їхати...

Уночi Малуша довго не могла заснути й все думала, що жде її наступного ранку. Вона ще не вiрила, що Добриня сказав правду, що встане сонце, i сяде вона в лодiю, попливе до Києва.

Але все це, мабуть, правда. У хижi тлiє вогнище, червонкувате його промiння освiтлює стiни, помiст, на якому сплять батько й мати. А он лежить на лавi Добриня, недалеко вiд нього пiд стiною стоять щит, спис... Бiля Малушi лежить маленький вузлик: мати зiбрала все для неї, зав'язала в убрус кiлька пряслиць* (*Пряслиця-камiнний грузок для ткацького верстата.) — доведеться ж Малушi десь працювати, а що вона знає, крiм того, що прясти й ткати; поклала оберегу — маленьку фiгурку голої жiнки з довгими руками й пухлим животиком — це Рожениця, богиня жiнок роду, вона захистить i збереже Малушу, та ще поклала харчiв. Що, крiм цього, могла дати мати? Вузлик Малуша на нiч поклала бiля себе, держала рукою — так було певнiше, що вона поїде...

Зiбгавшись у куточку лодiї, щоб не заважати гребцям, Малуша думала про те, що жде її в майбутньому, але не могла його уявити. Їде Добриня, взяв її з собою, далi станеться що станеться...

А Добриня гордовито став на стернi, гребцi пiдняли весла, любечани, забрiвши у воду, одштовхнули навантажену по край лодiю. От вона й рушила, гострим носом розрiзуючи голубувате плесо, залишаючи по собi рябий, схожий на срiбну луску, слiд.

Малуша жадiбно дивилась, як швидко тiкає вiд лодiї берег, як зменшуються й зменшуються там постатi любечан. Ще раз її наздогнало вiдлуння дужого крику, а потiм по обидвi руки розкинувся простiр Днiпра, рiвне лоно, над яким у голубiй височинi пливли, як i лодiї, бiлi хмари з рожевими надутими вiтрилами.

I Малуша увесь час дивилась iз свого куточка на цей свiт, що вiдкривався перед нею. Досi вона такого не бачила, знала тiльки своє село, кожну кручу бiля городища над Днiпром, кожне деревце i кущик. Там, здавалося їй, i закiнчувався свiт, вона навiть не замислювалась, а що ж може бути далi?

А тут вони пливли день, два, три, i Малуша увесь час iз захопленням дивилась на береги, що стрiчкою розмотувались перед нею, на городища, що заявлялись попереду, велично пропливали й залишались позаду, на лодiї київських купцiв, якi зустрiчались їм на водному шляху.

I навiть коли вечорiло, вона довго не спала, а сидiла в своєму куточку, дивилась на небо, де сяяло безлiч зiрок, на таємниче темне плесо, береги, що вночi здавались високими, страшними, i на самотнi вогники, що блукали десь далеко в полi.

Усе ближче й ближче був Київ. Якось удосвiта вона побачила на горi, на правому березi, цiлий город — з високими стiнами, вежами, а внизу, пiд горою, сотнi лодiй. Це був Вишгород.

За Вишгородом Днiпро круто повертав лiворуч. Тут на стрижнi сходились вiтри з Днiпра й Десни, чорториями вирували води, i лодiя, розрiзуючи їх, рила носом високу хвилю, за нею лишався запiнений, схожий на борозну слiд.

Але одразу ж за шпилем, де Днiпро, прийнятий деснянськi води, повертав праворуч, вiтер затих, плесо заголубiло, в ньому вiдбилися лiси, луки над рiчкою Почайною, що допливала до Днiпра, високi гори, а на них город Київ.

Мов зачарована дивилась Малуша навкруг. Випливали з голубої далини i все яснiшали три гори, вiд вершин аж до Днiпра й Почайни вкритi лiсами. У багатьох мiсцях цi лiси по схилах були вже вирубанi чи випаленi, i там всюди темнiли рiльнi землi й людськi оселi. Найбiльше ж вирубано було лiсiв i найбiльше жител стояло на середнiй, найвищiй, горi. Там i був город Київ!

З лодiї видно було вершину, де височiли побудованi з колод стiни Гори — з багатьма вежами, заборолами, ворiтьми, ровами й валами, з околлям перед ними. За стiнами пiд промiнням сонця, що вставало все вище над Днiпром, золотом грали дахи теремiв княжих.

Нижче вiд города, кiльцем вкруг нього, лiпилися до стiн, як п'явки, чорнi дворища бояр, яким не вистачало мiсця на Горi. На цих дворищах стояло чимало хиж дворян — ремiсникiв, холопiв, рабiв. Ще нижче розкиданi були, неначе ластiвчинi гнiзда, хижi, халупи, землянки простого люду — чадi. Це мiсце так i звалось — передграддям. За ним гори круто обривались, мiж ярами тяглось кiлька шляхiв до Почайни, ще один, найкрутiший узвiз, спускався до Днiпра нижче вiд Почайни.

Унизу, над самою Почайною — на Подолi — знову видно було хижi, землянки, намети, на кучугурi височiв дерев'яний Волос* (*Волос — бог худоби, торгiвлi.), бiля берега на тихiй водi стояли з опущеними вiтрилами лодiї й однодеревки киян. Вiд цього ж мiсця важкi пороми ходили й до лiвого берега, де починався й зникав у лiсах гостинець — шлях, яким рушали на конях у далекi країни купцi з Києва i яким приходили сюди чужi люди — заморськi гостi.

2

Тiльки лодiї пристали до жовтих круч Почайни, як туди прийшли купцi, пригнали вози, заходились все купувати, везти на торг. Гомiн стояв на березi, iржали конi, пiд ногами людей хмарами вставала пилюга. Незабаром один за одним навантаженi вози стали пiдiйматись на кручi.

Добриня ждав, доки все це скiнчиться, але й тодi, коли купцi й вози зникли, не пiшов слiдом за ними, а зупинився на кручi й довго стояв замислений i неспокiйний.

Аж тепер зрозумiв вiн, що в Києвi все буде не так просто, як здавалось йому здалеку, з Любеча. Приїдь до Києва вiн сам, як це бувало ранiше, нi про що й думати: ось — Подол, он — Гора, всi ворота йому вiдчиненi. З лодiї встав — у гридницю попав. А вже там йому i веприна, i конина, i, як це водиться, кухоль меду. Але ж вiн приїхав не сам, з ним Малуша. Он вона сидить, загорнувшись у ряднину, на кормi; принишкла, мовчить, переляканими очима позирає на Почайну, на берег. Що робити з нею, адже на Гору, до княжого двору, якоїсь дiвчини не пустять?!

Проте довго думати не доводилось. Вiн мусив щось робити, i то швидше, поки не настав вечiр i на Горi не опустили мосту й не замкнули ворiт.

— Ти вже сиди тут i жди, — сказав вiн Малушi, — а я пiду поникаю там i повернусь.

— Я сидiтиму й ждатиму, — вiдповiла дiвчина i, щоб брат не турбувався, навiть посмiхнулась.

Та коли Добриня закрокував по кручi й зник, їй стало страшно. Вона так загорнулась у ряднину, що видко було тiльки блiде чоло й надзвичайно великi очi, i схожа була на пташку, що, почувши небезпеку, щулиться, ховається в своєму гнiздi.

Добриня повернувся не швидко i зовсiм не так, як могла уявити Малуша. Вона ждала, що прийде вiн такий, як їхав з нею в лодiї, — звичайний, простий. Аж гульк — на кручi кiнь ударив копитом, а на конi сидить князь чи воєвода. Вона хотiла щiльнiше загорнутись у ряднину, а вершник гукає до неї: "Малушо! Малко!"

Тiльки тодi пiзнала вона, що то Добриня сидить на конi, з щитом у лiвiй руцi, з списом у правицi, нiби богатир, про якого розповiдала їй мати.

Малуша одразу ж ластiвкою випорхнула з лодiї. Добре, що хоч вузлика — материн подарунок — не забула взяти. Стала оддалiк вiд коня, дивиться, що буде далi.

А Добриня їй каже:

— Лiзь до мене!

— Куди?

— Та сюди ж, у сiдло...

Ще й руку подав.

Малушi це була не первина, на незасiдланого коня в Любечi стрибала, учепилась i тут за стремено, за руку Добринi — i мов прикипiла на луцi поперед брата.

Добриня торкнув коня, вони поїхали, i тодi Малуша побачила набагато бiльше, нiж iз лодiї. Вони їхали якийсь час по низинi — Оболонi, де то тут, то там стояли убогi хижi й землянки, а праворуч i лiворуч за огорожею виростало всяке зело. То були, як пояснив Добриня, княжi огороди. Потiм вони одразу пiрнули у велике стовпище людей, що, збившись навкруг високого дерев'яного боввана, перед яким горiв вогонь, кричали, сперечались, махали руками.

— Не бiйся, — сказав Добриня, — це торг, а ото стоїть бог Волос.

I Малуша довго озиралась на багатоголосий торг i на освiтленого полум'ям вогнища бога, що срiбними блискучими очима дивився на Подол, Почайну i, як здавалося Малушi, позирав також i на неї.

Коли ж Малуша одiрвала погляд вiд торгу й бога, то помiтила, що вони вже їдуть узвозом i що попереду них, зовсiм близько, вималювалась на небi, нiби заступила половину його, висока гора, на вершинi якої видно стiни, ворота, мiст.

Але на цей раз Малуша так i не встигла побачити нiчого на вершинi гори, бо Добриня раптом закрив її щитом, ще й сказав:

— Отак пiд щитом i сиди, а вже потiм все побачиш. Ось чому сталось так, що Малуша потрапила на Гору, не побачивши нiчого з того, що хотiла бачити, та й не розумiючи, що замислив i робить її брат. Вона зрозумiла тiльки, що чомусь їй треба ховатись, зщулилась, як звiрятко, за щитом, бачила тiльки руку Добри-нi, якою вiн тримав ремiнь щита, чула, як, важко ступаючи нагору, дихає кiнь, чула, як важко дихає й Добриня.

А Добриня їхав, гордовито тримаючи поперед себе в лiвiй руцi щит, правицею грав легенько списом. Ось копита коня затупотiли по мосту, на якому стоїть кiлька сторожiв города, ось ворота, бiля них ще кiлька сторожiв. Але Добриня не помилився, вiн все зробив так, як замислив. Сторожi, якi стояли на воротях, подивилися на Добриню, що, гордовито сидячи на конi й тримаючи щит перед собою, їхав мостом, але нiчого в нього не запитали. Мовчали сторожi й тодi, коли кiнь Добринi рушив у ворота. Скiльки тих гриднiв проїжджає цими ворiтьми — один туди, другий сюди, з Гори їдуть — конi гарцюють, вiд Подолу пiдiймаються — конi ледве йдуть. А кожен гридень щось везе з собою — той козу, iнший — вiвцю, ще один — бранку з поля. Спробуй поговорити з ними — не перекричиш, клопоту не оберешся, ще й до князя на суд потягнуть. А хто в князя за гридня дорожчий? Iнша справа ремiсник з передграддя чи купець з Подолу. З них можна запитати, з них можна i взяти. Для того й стоїть на воротях сторожа — береже князя со дружиною, але й себе не забуває.

Добриня зупинив коня бiля хиж, що купчились одразу за гридницею. Тут жили його друзi — такi ж княжi гриднi, як i Добриня. I зараз вони, почувши тупiт коня, вискакували з хиж, товпились, дивились, що то за вершник їде по Горi.

— Та це ж Добриня, — виступивши наперед, заволав раптом один з них, височенний, широкий у плечах, майже голий, в самих тiльки ногавицях хлопчина, якого всi прозивали Туром. — Гей, Добрине, де єси бував?

Добриня нiчого не вiдповiв, зiскочив з коня i, поставивши до дерева щит, подав обидвi руки Малушi.

— Правду рече Тур, — закричали тодi кiлька гриднiв, — де ж бував ти, Добрине, де дiстав таку дiвчину красну? У печенiгiв а чи хозарiв?

Малуша розгублено озиралась на здорових, червонощоких, вусатих хлопцiв, що обступали її колом, смiялись, сiпали за руки, навiть за косицi. Вкрай знiтившись, вона вiдступила, благально поглядаючи на брата.

Суворий i замислений стояв Добриня. Вiн спiвчутливо поглянув раз i вдруге на Малушу, зиркнув сердитими очима на друзiв-гриднiв i нарештi крикнув:

— Самi печенiги ви суть, а не гриднi! А ти, Туре, що собi мислиш? Сестра це моя, Малуша, чуєте, сестра!..

I враз нiби холодним вiтром хльоснуло вусатих хлопцiв. Тепер вже вони знiтились, замовкли, iншими нiбито очима, ласкаво й тепло, поглянули на дiвчину.

— Так чому ж мовчав? — промовив нарештi той самий Тур, що заварив усю халепу. — Сказав би, то воздвигли б славу... — Але вiн на цьому не кiнчив, а, широко розставивши босi ноги i взявшись руками в боки, додав: — А коли така притичина вийшла, то скажу: вiд роду не бувало, щоб жона пiд щитом виїжджала на Гору. Зичу я, Тур, i буде тобi, Малушо, тут, на Горi, велика честь i щастя.

У першу нiч, коли Малуша з'явилась на Горi, Добриня не знав, що з нею робити. Сам вiн, разом з двадцятьма гриднями, жив у хижi пiд стiною i покласти Малушу там не мiг. Гриднi — хлопцi простi, i випити, й погуляти зугарнi, але щоб дiвчина спала помiж ними — не бувало. Одвести її в якусь iз хлiвин, де живуть з родинами ремiсники й кузнецi, — але ж вiн нiкого з них не знав. Про це й думав вiн, сидячи на призьбi своєї хижi. Добре, що хоч Малуша цього не вiдає: вона встигла вже обiйти весь город, а тепер пiшла до требища, де жерцi складали вечiрню жертву.

I тодi допомiг йому гридень Тур, той самий, що недавно глузував з Малушi, побачивши її пiд щитом на конi.

Вiн пiдiйшов до Добринi нiбито знiчев'я, постояв, почухав п'ятiрнею волосся, винувато сiв.

— Щось ти невеселий? — почав Тур, дивлячись на Добриню.

Добриня обернувся до Тура подивитись, чи не збирається той знову глузувати. Але Тур не жартував — великий, з копицею рудого волосся, з глибокими шрамами на обличчi, в однiй сорочцi й ногавицях, сидiв вiн суворий i тихий, дивився на сонце, що закочувалось за дахи боярських будинкiв, на голубiв, що табуном ширяли в небi.

— А чого ж менi бути веселим? — роздратовано сказав Добриня. — Вдома сестрi жити несила, як її довiз сюди — не знаю, як обдурив сторожу — сам жахаюсь. А тут? Поглузували з мене й сестри та й пiшли. А менi що з нею робити?

— Ти не май зла на мене, — сердечне промовив Тур. — Сказав уже — не знав, що це твоя сестра, от i зiрвалось слово... Прости мене за це.

Добринi стало шкода Тура. Справдi, що дивуватись з гридня. Днесь вiн п'е та гуляє, завтра загине. Раз жити на свiтi, раз i помирати, — глузуй, гридне, з людей, з себе самого насмiхайся, може, завтра ворон у полi закряче над тобою.

— Гаразд, Туре! — тихо промовив вiн. — Не винувать себе, i я тебе не винувачу. А от що робити з Малушею — не знаю. Вона в мене молода, нiде ще не бувала, сама про себе не подбає, а я куди її поведу? У гридницю чи в нашi хижi?

— Нi, — вiдповiв Тур. — У гридницi i в наших хижах її не покладеш: дiзнається сотенний, скаже тисяцькому, тисяцький воєводi, а тодi з нею хоч у прiрву... А ти, Добрине, не знаєш когось iз кузнецiв чи ремiсникiв?

— Коли б то знав...

— I я не знаю, — зiтхнув Тур. — А що, — замислився вiн, — коли б поклали ми її у стайнi на сiнi?

— Що ти говориш, Туре? Туди ж i вдень i вночi ходять усi гриднi, княжi слуги.

— Правда, Добрине, — згодився Тур. — Там сестру побачать i скривдять.

Обоє замовкли. Добриня безнадiйно дивився на город, на требище, де загорiлось, затанцювало довгими червоними язиками багаття. Тур дивився на небо, що починало темнiти, на голубiв, що бiлими цяточками висiли в ньому.

— А що, — опустив раптом голову й засмiявся Тур, — коли ми покладемо Малушу коло себе?..

— У хижi? — щиро здивувався Добриня.

— Та нi ж, — перебив його Тур. — У хижi не можна, покладемо її над хижею...

— Де?

— У голубнику... Тур простягнув руку й показав на великий голубник, що одним кiнцем своїм спирався на дах хижi, другим — на гiлку старого дуба. — Адже там, бiля голубника, є закамарок для харчiв. Взимку туди лазять княжi сторожi, а зараз нiхто не полiзе, нiхто Малушу не зачепить.

Добриня замислився. У словах Тура була правда. Тут, на Горi, всi дуже любили голубiв. Зробленi з дерева, прикритi дашками голубники для них стояли на княжих i боярських теремах. З давнiх-давен був такий голубник i над їхньою гридницькою хижею, а бiля нього закамарок, куди взимку для голубiв зсипали зерно.

Голубiв на Горi нiхто не чiпав, не їв, вони вважались божою птицею, вiльно виводились, зграями лiтали над зеленою Горою.

— Справдi, — згодився Добриня. — У закамарку їй буде непогано. Та й сотенний нiчого не скаже.

— А що йому говорити? Це ж не гридниця, а голубник. Удень гулятиме Малуша, спатиме на голубнику. Принесемо ми їй їсти й пити... Адже так, Добрине?!

— Буде такi — згодився Добриня. — Це ти добре придумав. Буде так!

I Малуша тiєї ночi спала у закамарку бiля голубника. Увечерi вона попоїла разом з братом у хижi. Вечеря була дуже смачна — юшка з рибою, пахучий хлiб. Рудий гридень Тур дав їй ще й кiлька чудових царгородських рiжкiв, яких вона зроду не бачила. Коли ж зовсiм стемнiло, Добриня пiдставив їй плече, допомiг вилiзти у закамарок бiля голубника.

— Отам, Малко, й спи! Голуби — вони чистi, смирнi!

— А я не боюсь... З ними ще краще.

Та й чого б вона боялась? У закамарку було затишно, тепло, крiзь розчинене вiконце видно було шматочок неба й кiлька зiрок, десь близько за стiною воркотали й пурхали старi голуби, тихо пищали голубенята. Була вона задоволена й щаслива, бо за довгий день побачила бiльше, нiж за все своє життя, бо опинилась у городi Києвi, вiдчула ласку гриднiв. Швидко й заснула Малуша.

Спали й гриднi в хижi пiд голубником. Тут, у дерев'яному городi, крiм теремiв княжих, заборонено було запалювати вночi вогнi, бо скiльки разiв траплялось, що з малої iскри спалахувала й буяла велика пожежа. Усi лягали спати в городi, тiльки сутiнки обгортали Гору, а коли хтось що й робив, то в темрявi, помацки. Сторожi на городницях стежили всю нiч за валами, а разом дивились, щоб хтось не палив свiтла. Прокидались у городi всi рано, до схiд сонця. У хижi пiд голубником гриднi спали мiцно.

Не спав з них тiльки один. Вiн довго лежав на дерев'янiй одринi iз розплющеними очима, потiм пiдвiвся, встав, обережно, щоб у темрявi не зачепитись об щось, вийшов з хижi й сiв на призьбi.

Рудий, веселий Тур зараз був засмучений; схиливши голову до грудей, поклавши руки на колiна, сидiв вiн на призьбi мовчазний, тихий, замислений.

Гридень думав про те, що прийшов вiн на Гору ще за князя Iгоря. Служив у його дружинi, ходив з князем на деревлян, бився з обрами, чорними клобуками, печенiгами в полi, посiчений був мечами. Один печенiг перебив йому мечем все чоло, — довiку носитиме цей шрам гридень Тур...

Це було бурхливе, веселе життя. Сьогоднi пий, гридне, та гуляй, завтра, може, костi твої забiлiють у Дикому полi, — так живуть гриднi, вої, вся княжа дружина, так жив i гридень Тур.

I ось гридень Тур замислився. У нiчну годину пригадав вiн далеке село над рiкою Десною, коло города Остра, пригадав батька й матiр, двох братiв i сестру...

Жаль обгорнув душу Тура. Батько його Тур був давнього славетного роду, — хто в Острi не знав Турiвi Але ж батько не мав нi слави, нi багатства. Збiднiв, взяв купу в боярина Кожеми, не мiг її сплатити й став холопом княжим, а якось навеснi, коли рубали й спускали на воду дерева, попав пiд колоду, потонув у Деснi.

За батьком пiшли всi — мати, сестра, два брати. Всi вони померли, коли пiсля лютої зими закотився до Остра мор. Тiльки вiн — молодший Тур — видужав, оклигав, вижив.

Так i потрапив до Києва й княжої дружини. У селi коло Остра, де всi землi забрали Кожема й iншi бояри й воєводи, Тур, либонь, загинув би. У княжiй дружинi його одягали, годували, тут, на Горi, вiн мав дах над головою, одрину пiд боком. Пий, гридне, веселись, може, не швидко ще груди пройме стрiла, а череп розтрощить меч!

"А коли, — подумав тепер Тур, — не вiзьме стрiла i не вб'є меч, тодi що?!"

I справдi, поки вiн ще молодий та здоровий, то потрiбен у княжiй дружинi, а коли в Тура не стане сил, куди ж тодi? Пожалування, це так. За добру службу можуть дати гридневi шмат землi в Дикому полi. Поки був молодий, то стерiг князя в городi, старий став — бережи його поле,

"Нi, — думав далi Тур, — так не можна, треба жити iнакше!"

I ще замислився гридень Тур над тим, чому саме в цю нiч прийшли йому в голову такi думки, чому зараз вiн не може спати?

Тур встав з призьби, трохи одiйшов, побачив у нiчнiй пiтьмi голубник на даху, уявив, як там спить дiвчина Малуша.

Так ось чого не спиться Туровi. Ця дiвчина з карими очима дуже схвилювала його. Вона нагадала йому минулi роки, батька, матiр, брата, сестру. Вона, либонь, i схожа на його сестру Веселку... Так, так, вона дуже схожа на неї...

Але не тiльки схожа. Коли Тур подумав про те, що вона лежить там, на голубнику, тихо дихає, спить, у нього дуже забилось серце, вiн хотiв би сiсти коло неї, взяти її за руку, сказати щось сердечне, щире, ласкаве.

Нi, гридень Тур не знав, що з ним сталось. Звiдки це найшло на нього, чому вiн хоче жити й любити?

3

Ключниця Ярина не забула того, що їй сказала княгиня, й часто замислювалась, кого ж їй взяти собi наступницею, кого доведеться вести до княжої стравницi. Хоч мала Ярина пiд своєю рукою й чимало дворянок, проте зупинитись на комусь не могла — та була неповоротка, iнша зухвала, ще одна некрасива з лиця, а таких князi не любили.

Часто придивлялась Ярина до Пракседи. З усiх дворянок це була найкраща дiвчина-переяславка, струнка, ставна, з високим чолом, великими темними очима — краса!

Та не все подобалось Яринi в Пракседi. Мала ключниця метке око, i хоч Пракседа прикидалась тихою й ласкавою, раз i другий помiтила, що Пракседа часто свариться з iншими дворянками. Бачила Ярина її i в гнiвi — iз очима, в яких палахкотiла мста, iз закушеними до кровi устами, хижу, злу, нестримну. Чудова дiвчина-переяславка Пракседа, але Ярина боялась ввести її до княжої стравницi.

Тим часом i сама Ярина вiдчула себе краще, хвороба й кволiсть зникли, поралась вона добре. Княгиня мовчала, тому й вирiшила ключниця перечасувати, шукати собi наступницю не тiльки на Горi, а й на княжих дворах — у Вишгородi чи Бiлгородi. Про це Ярина не раз говорила княжим тiунам, просила привезти кiлькох дворянок — метких, вправних, красивих, а сама ключiв iз своїх рук не випускала.

А вже пiшла осiнь, роботи в ключницi було багато, з усiх князiвств i дворiв везли на Гору всяке добро — жито, мед, вiск, в'ялену й посолену рибу. Ярина все ходила й ходила, брязкотiла своїми ключами бiля житниць, медуш, бертяниць* (*Медуш i, бертяницi — клiтi, де ховали мед, бортi (вулики).), хлiвiв, все думала, як би чого не забути, приготувати до зими. Так вона згадала й про голубники — треба було й для птахiв запасти зерно, подивитись, чи не повибивалися там стiни.

До великого голубника, що був побудований одразу за гридницею, Ярина прийшла на свiтаннi, коли ще всi гриднi спали, бо не любила зустрiчатись з ними — крiм лайки та лихого слова, вiд них нiчого не почуєш. Тому Ярина тихо пройшла до голубника, пiднялась драбиною до закамарка, вiдчинила дверi...

I раптом вона мало не впала з драбини, остовпiла, потiм затремтiла, бо в сiрому промiннi побачила перед собою в закамарку обличчя, руки.

— Хто це? — прошепотiла Ярина, побоюючись, що то якась вихватка гриднiв.

— Це я, — почула вона тонкий дiвочий голос.

— А злазь-но сюди! — сказала Ярина й стала спускатись драбиною назад.

Слiдом за нею вилiзла iз закамарка й спустилась на землю дiвчина, якiй на вигляд було не бiльше як п'ятнадцять-шiстнадцять лiт. На нiй була сама тiльки сорочина, пiдперезана мотузком, ноги босi, обличчя невмите, волосся розкуйовджене.

Але було в дiвчинi щось таке, що й привабило Ярину. Дiвчина була дуже перелякана, i ключницi стало шкода, що це вона так її настрахала. Яринi сподобалось i обличчя дiвчини, великi карi очi.

I ще, звичайно, зацiкавило ключницю, звiдки з'явилось це дiвча тут, де живуть гриднi.

— А пiдiйди-но сюди ближче, дiвчино, — промовила Ярина.

Малуша пiдiйшла, але, либонь, злякалась ще бiльше, бо Ярина помiтила, що в неї тремтить все тiло.

— Ну, чого ти боїшся? — якомога ласкавiше додала ключниця. — Я тобi не зроблю зла, iди-но сюди. Дiвчина пiдступила трохи ближче.

— Ти звiдки? — запитала Ярина.

— З Любеча, — вiдповiла дiвчина зляканим, але дзвiнким голосом.

— А як звуть тебе?

— Малка.

— Бачу, що малка. А чия?

— Добринина.

— А чого ти опинилась на Горi?

— Брат Добриня привiз...

Але в цей час почулись кроки, i на стежцi з'явився Добриня, що нiс сiдло. Побачивши ключницю княгинi Ярину, яку гриднi, так само, як i вона їх, не дуже долюбляли, вiн хотiв привiтатись та й обминути її. Але ключниця була не сама, вона з кимсь розмовляла. Ступивши ще один крок, з трепетом душевним Добриня побачив, що розмовляє вона не з кимсь, а з його сестрою Малушею. Вiн навiть остовпiв: не вистачало, щоб ключниця знала про його грiх!

Та справу полагодила сама Малуша. Побачивши Добриню, вона притьмом кинулась до нього i сховалась за братовою спиною. Певна, що тепер їй вже нiщо не загрожує, вона визирала з-за спини, дивилась на ключницю iншими — лукавими — очима.

— Слухай, гридне, — промовила тодi Ярина. — Та що ж то є за дiвчина?

Добриня поклав на траву сiдло, витер спiтнiле чоло й сказав:

— Це моя сестра.

— Так чому ж вона тут? — ключниця показала на голубник.

Добриня безнадiйно махнув рукою й виштовхнув Малушу поперед себе.

— А що я мав робити? — показуючи на дiвчину, запитав вiн. — Поїхав я нинi до Любеча, сам я звiдти, батько там у мене, мати, був дiд Ант... та ось ще сестра Малуша... Приїхав я, подивився, дiда Анта немає — помер вiд печенiзької стрiли, все добро дiда добрi вуйки забрали, батько й мати голоднi, назi, i оця — Малуша — загибає. Адже загине, загине, бачу, сестра. А вона менi люба. Ти не дивись, ключнице, що вона така занехаяна, квола. Вона хороша сестра. Адже так, Малушо? Ну, говори!

Малуша мовчала, та й що вона могла сказати?

— От я й привiз її сюди, — сказав Добриня. — Нехай, думаю, буде бiля мене тут, на Горi. А далi, вже коли привiз, замислився: що менi з нею дiяти? Роботу знайти — а де, жити сестрi треба, а куточка немає. От з гриднями надумали — нехай живе Малуша тут, на голубнику, разом з птахами, а їсть те, що лишається в моїй мисцi.

Ярина подивилась на Малушу, що, опустивши руки, стояла перед нею, й тепла посмiшка зiгрiла тепер обличчя старої ключницi, їй сподобалось, що Добриня так просто й одверто розповiв про свою сестру, подобалась їй i сама дiвчина з великими карими очима, що так допитливо дивилась на неї.

I ще вiдчула Ярина, як болять у неї всi костi, пригадала розмову з княгинею Ольгою, подумала про те, що треба їй когось на пiдмогу собi брати, бо скоро-скоро зовсiм працювати не зможе.

— А що, — замислившись, вголос проказала свої думки Ярина, — коли б я взяла твою Малушу до двору? Там i для неї робота знайдеться.

— Матiнко ключнице, — крикнув Добриня, забувши, що всi гриднi бояться й цураються Ярини, — та коли б ти взяла її до двору, я б тобi дякував, доки живу, довiку!

— Не треба менi дякувати, — зiтхнула Ярина, — там, у дворi, дiвчинi також буде нелегко. Поки мала — небагато роботи з неї запитаю, бiльша стане — ой, багато доведеться працювати. А ти не боїшся, Малушо, йти до княжого двору?

— Не боюсь, — тихо вiдповiла дiвчина.

— То приведи її завтра рано-вранцi до мене, там бiля терема є хижа. Та обмий її, чисту сорочку одягни. Чи є в тебе сорочка?-запитала вона в Малушi.

— Є сорочка! — радiсно вiдповiла Малуша, пригадавши про материн вузлик.

— Буть по цьому, — промовила ключниця й рушила стежкою до терема.

4

Ще було далеко до свiтання, коли хтось кiлька разiв штовхнув Малушу в плече. Не розумiючи, де вона опинилась, хто її будить, здригаючись вiд холодного повiтря, що струмувало навкруг, вона заходилась обома руками протирати очi.

— Ходiмо, Малко, скоро вже день... — почула вона знайомий голос.

Аж тодi Малуша зрозумiла, що сидить вона на голубнику, пригадала минулi днi, i особливо останнiй день, коли вони з братом зустрiли в саду ключницю Ярину i коли Добриня пообiцяв їй вранцi привести сестру до княжого двору.

— Я зараз... зараз... — прошепотiла Малуша, миттю схопилась на ноги, у темрявi знайшла вузлик — материн дарунок, — швидко одягла чисту вишивану сорочку, обгорнулась плахтиною, завинула пояс, перевiрила, чи не повипадали з вух її усерязi* (*Усерязi— сережки.) iз зеленими камiнчиками, взула постоли й стрибнула на землю, де вже стояв i нетерпеливився Добриня.

— То й пiшли! — глухо сказав вiн.

Було непривiтно, похмуро, сiро. Iз-за стiн города, вiд Днiпра, виривався й проймав тiло гострий вiтер, низько над Горою, торкаючись дахiв теремiв, пливли й сiяли мряку важкi хмари, з трав бризкала холодна роса.

Але Малуша не зважала на вiтер i мряку, думи її летiли в терем, де судилося їй служити. Вона уявляла його високi свiтлицi, княгиню Ольгу й рiзних князiв у бiлих одежах, у золотi, срiблi, багато речей, назви яким не знала, i все те було високе, свiтле, блискуче.

Серед багатства й блиску вона бачила й себе. Правда, Малуша стояла десь у куточку тонкою бадилинкою, коли йшла — нiхто її не помiчав, коли говорила — голосу її не було чути.

— Ти ж слухайся Ярини, — тихо радив, крокуючи поперед сестри, Добриня. — Жона вона могутня, дужа, у неї ключi вiд усiх теремiв — ключниця самої княгинi Ольги.

— Я слухатимусь, — вiдповiла Малуша, швидко ступаючи по травi, з якої бризкала й сiкла голi ноги холодна роса.

Так вони дiйшли до княжого терема, де зустрiли нiчних сторожiв. Добриня їх знав, це були його ж друзi — гриднi, i тому перекинулись з ним кiлькома словами. А потiм Добриня взяв Малушу за руку й швидко повiв її округ княжого терема, на задвiрки.

Там, хоч нiч ще не минула, було людно й шумно, бiля клiтей ворушились постатi чоловiкiв i жiнок, десь форкали конi, бряжчало залiзо, подекуди у вiконницях i дверях свiтились вогники.

На один з цих вогникiв i пiшов Добриня. Зупинився перед якоюсь хижею.

— Ти стiй тут, — сказав вiн, — i жди мене.

I зник у дверях хижi, де чулись голоси й горiв вогонь.

Коли Малуша залишилась сама, їй стало дуже страшно. Знала, куди привiв її Добриня, а все ж їй здавалось, що з темряви от-от вирне якась потвора й схопить її. Найбiльше ж вона боялась того, що Добриня, повернувшись, скаже, що роботи для неї тут немає, що її не вiзьмуть до княжого двору... I через те почала тремтiти вiд холоду, вiтру й дощу так, що аж зуби цокотiли.

Проте боятись, як виявилось, було нiчого. Через короткий час постать Добринi окреслилась на дверях хижi, поруч iз ним Малуша побачила постать жiнки, з якою вони напередоднi розмовляли в саду, — могутньої, дужої ключницi Ярини.

— Малко! — крикнув у темряву Добриня. — А йди-но сюди!

Вона одразу вихопилась вперед i потрапила в промiнь свiтла, що сягав з хижi.

— Ходiмо, Малко! — озвалась до неї ключниця, перебираючи ключi бiля пояса. Добриня вiдступив у темряву, i там лунко загримiли його кроки, а Малуша зайшла до хижi.

Так вона потрапила до княжого терема, про який мрiяла i який уявляла таким високим, блискучим...

Але де подiлися мрiї Малушi?

У кутку хижi горiв свiтильник, i в кволому його свiтлi вона побачила темнi, складенi з важких колод стiни й низьку, також темну, стелю. Посеред хижi горiло на камiннi вогнище, дим вiд якого викочувався через широкий комин, бiля вогнища порався, роздуваючи жевриво, бородатий лiтнiй чоловiк. Одна дiвчина клала щось у корчажцi, якi стояли на гарячому вугiллi.

— Диви, як ти прибралась! — промовила ключниця й пильно глянула на бiлу вишивану сорочку дiвчини, на її строкату плахтину, на усерязi, в яких таємничими зеленими вогниками поблискували камiнцi.

Дiвчинi здалося, що в словах ключницi звучить якийсь осуд. Але ключниця дивилась на Малушу такими теплими очима, голос у неї був такий сердечний, що дiвчина заспокоїлась.

— Що ж, Малко, — сказала ключниця i чомусь важко зiтхнула, — скоро свiтатиме, а в нас ще доста роботи. Ходи сюди!

Бородатий чоловiк, що порався, бурмочучи щось про себе, з цурками, дiвчина, яка пильнувала за корчажцями, здавалось, не помiтили навiть, що в хижi з'явилась ще одна iстота. Може, їм нiколи було помiчати, хто ще прийшов на пiдмогу, може, було байдуже, хто ще подiлить їхню долю. Так чи не так, а для Малушi сталось на краще. Вона, напевне, нiкому тут не заважала, тож i для неї знайшлися мiсце й робота.

А роботи в хижi справдi вистачало. Ключниця послала Малку набрати води з джерела — одразу за хижею, дала помити кiлька корчажцiв, ночви, дерев'янi миски, ложки, загадала замести смiття в хижi, помити стiл i лави.

Малуша поралась спритно, швидко, робота нiколи не лякала її, бо так вона з самого малку працювала ще й у матерi, в рiдному своєму домi, мала вона мiцнi руки, пружнi ноги. Коли б Малуша була бiльш спостережливою, то, напевне, помiтила б, як ключниця Ярина раз i другий глянула в її бiк, посмiхнулась i задоволене хитнула головою. Помiтила б вона, мабуть, i те, що коли горнцi на вогнищi закипiли, дiвчина, яка поралась бiля них, пiдвела голову, поглянула на Малушу, одвернулась, знову поглянула... I в очах у неї заграли недобрi, злi вогники.

Проте Малуша цього не бачила, не звертала уваги. Вона думала: де ж той терем, який недавно уявляла, бiля якого була так близько? Де княгиня Ольга і рiзнi князi?

А терем був поряд! Страви на вогнищi готувались для князiв. Це були багатi, смачнi княжi страви. Ключниця Ярина пильнувала, як закипають корчажцi, але час вiд часу виходила в дверi, що вели ще до однiєї хижi. За цiєю ж другою хижею Малуша побачила високу, освiтлену, блискучу свiтлицю.

Лише одну мить, замiтаючи бiля дверей, Малуша бачила свiтлицю, але й цього було досить, щоб вона зрозумiла: ото i є княжий терем, то, либонь, стравниця, там снiдатимуть княгиня Ольга, рiзнi князi, воєводи, бояри.

I от вони прийшли. Малуша одразу помiтила, що це сталось. Там, у свiтлицi, почулись кроки й голоси, бородатий чоловiк i дiвчина, що порались бiля вогнища, схопились на ноги, до хижi швидко вбiгла ключниця Ярина.

Вона нiби аж змiнилась — вирiвнялась, посуворiшала. В руках у неї було срiбне блюдо, на якому стояло кiлька мисок. Поспiшаючи, Ярина пiдiйшла до корчаг, у яких варились страви, уполовником налила в миски юшки, пiсля чого повернулась до свiтлицi.

Так вона приходила кiлька разiв, приносила порожнi миски, брала в сусiднiй хижi новi, клала в них варене м'ясо, сочиво, наливала медовий узвар. I увесь цей час у свiтлицi було тихо, тiльки Ярина все ходила туди й назад. Нарештi знову почулись голоси, залунали й десь затихли кроки, а тодi Ярина повiльно вернулась до кухнi.

— Князi поснiдали, — промовила вона i важко сiла на лавi в кутку.

Малуша поглянула й не впiзнала Ярини. Важко вiддихуючи, опустивши натрудженi руки, схиливши до грудей голову, стомлена, блiда, iз зернятами поту на чолi, сидiла на лавi ключниця великої княгинi, якимсь тьмяним поглядом дивилась на вогнище, що починало пригасати, уста її, здавалося, щось шепотiли.

Але нiхто не почув слiв. Вже голоснiше вона сказала:

— Путшо! Пракседо! Сiдайте їжте самi. Бородатий Путша i Пракседа, що порались бiля вогнища, сiли до столу в кутку, де горiв свiтильник, взяли миски з княжого столу, в яких залишались страви, мовчки й жадiбно, розриваючи м'ясо руками, заходились їсти.

— I ти, Малко, їж, — тихо промовила ключниця, помiтивши, що дiвчина стоїть серед хижi.

Малуша сiла й собi. Залишки з княжого столу були такi смачнi. Але їла вона мало, все поглядала на ключницю Ярину, що сидiла стомлена в куточку. Мало їла вона й через те, що вiдчувала на собi очi дiвчини Пракседи. Цi очi були хижi, злi, а чому — того не знала Малуша.

5

Добриня був задоволений. Чого могла ждати Малуша в Любечi у холоднiй, убогiй хижi батька?! А княжий двiр багатий, i дворяни — неабиякi люди, їм заздрить весь город. Пiд рукою в ключницi Ярини Малушi буде добре, вона пiдросте, збере якесь добро, може, ще й полюбиться комусь iз гриднiв тут, на Горi?!

"Нi, — думав вiн, — не по правдi дiють нашi гриднi, обзиваючи ключницю Ярину недоброю та ще й злою. Яка ж вона недобра й зла, коли так тепло зустрiла Малушу, поговорила з нею, а тепер взяла до себе, на двiр княжий".

Тому Добриня дуже зрадiв, коли, повертаючись вiд княжого терема, куди вiн одвiв Малушу, побачив коло своєї хижi якогось гридня, а придивившись, пiзнав у ньому Тура.

— Не спиш? — здивувався Добриня.

— Тiльки-но прокинувся, вийшов, — вiдповiв Тур, хоч справдi прокинувся разом з Добринею i тодi ж вийшов з хижi, стояв пiд стiною, чув, як Добриня будив Малушу, пiшов з нею.

— Я оце Малушу одводив, — сказав Добриня.

— Куди?

— На княжому дворi вона тепер працюватиме, — гордовито похвалився. — У княжих теремах...

— У теремах? — щиро здивувався Тур.

— А так... побачила її тут, у саду, ключниця Ярина, поговорила, велiла привести до себе.

— То це не в теремах, а коло Ярини, на кухнi, — полегшено зiтхнув i стиха засмiявся Тур. — Що ж, Добрине, це добре. — Вiн помовчав трохи й додав: — Бач, Добрине, немарно я говорив, що коли жона пiд щитом виїжджає на Гору, то жде її тут велика честь i щастя.

— Ой Туре, Туре, — вiдповiв Добриня, — де вже нам та честь i щастя. Горе та лихо поруч з нами ходять.

— Хто знає, — вiдповiв на це Тур. — Ти на себе, гридня, не рiвняй, а в теремах княжих ми не бували. Добре, коли там пощастить Малушi i коли їй поможуть добрi люди.

— Що ти говориш, Туре! — запально крикнув Добриня. — Потрапити до княжого терема — велике щастя!

— Темнi тереми княжi, — сказав дуже тихо Тур, — i не вiдаємо ми, що там буває... Помолимось Перуну, щоб Малуша була щаслива.

— Дивний ти чоловiк! — вирвалось тодi в Добринi. — Малуша справдi виїхала на Гору пiд щитом, вже вона потрапила до терема, далi буде ще краще.

Тур нiчого не вiдповiв на його слова. Спохмурнiлий, з темним обличчям, опустивши руки, стояв вiн i дивився на городницi, за якими починав яснiти свiтанок.

Хiба мiг сказати Добринi Тур, як багато пережив вiн за останнi днi й ночi, полюбив Малушу, думав про неї й власну свою долю, надiявся...

РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ

1

Увесь день не стухав вогонь у хижi, тричi ставила Пракседа на жар корчажцi, i тричi ключниця Ярина раз за разом починала бiгати вiд княжої стравницi до хижi.

А й крiм того в ключницi вистачало дiла. Немарно вона носила бiля пояса цiлу низку ключiв — на її руках був княжий терем, ключi вiд усiх клiтей.

Правда, i в теремi, i бiля клiтей працювало ще чимало дворян. Але Ярина мусила дати кожному загад, за всiм доглянути, все одiмкнути й замкнути. I хоч вечеряли в княжiй стравницi, як i по всiй Горi, завидна, ще до вечора Ярина була вкрай знеможена, ледь пересувала ноги.

Коли князi повечеряли, Ярина вiдпустила Путшу. Помивши посуд, довго ще поралась, а потiм пiшла спочивати й Пракседа, i тодi в стравницi залишились тiльки ключниця й Малуша.

— Почекай, — промовила Ярина, — а де ж ти нинi спатимеш?

Малуша змовчала, бо не знала, що вiдповiсти ключницi.

Ключниця замислилась, тепла посмiшка на якусь мить зiгрiла її обличчя.

— Добре, — нарештi сказала вона. — Коли так, ходiмо зi мною.

Вони зайшли до якоїсь хлiвини, що була прибудована недалеко вiд стравницi до стiни терема. Хлiвина мала невелике, загратоване залiзними прутами вiконце, через яке знадвору вривався мiсячний промiнь. Переступивши порiг, Малуша побачила голi дерев'янi стiни, тверде лiжко, скриню бiля нього. В протилежнiй стiнi пробитi були ще однi дверi, зараз замкнутi.

— Часом i вночi кличуть до терема, — сказала Ярина, показавши рукою на дверi. — Як захочеться матiнцi княгинi. Але де менi тебе покласти? — безпорадно озирнулась вона.

— Я ляжу долi, — вiдповiла Малуша. — Звикла я й дома так спати.

— Ну, то й лягай, — згодилась Ярина, — все ж лiпше буде, нiж на голубнику.

Вона пiдняла ляду скринi, дiстала ряднину, взяла з свого ложа узголовник i дала все це Малушi.

— Стелись i спи, — ласкаво додала ключниця, — нам, унотько* (*Унотька — дiвчинка.), треба рано вставати.

Малуша рада була лягти де завгодно. Сказали б — спала просто на землi. I зараз вона швидко постелилась, зняла постоли й пояс, подумала й вийняла усерязi із зеленими камiнчиками, поклала все це недалеко вiд себе на землю й лягла сама на ряднинi.

Деякий час вона чула, як десь недалеко, одразу за хлібиную, ходять люди, кiлька разiв долинули грубi голоси десь iз-за стiни, з княжого терема. Перед нею виринуло обличчя ключницi Ярини, що сидiла, одкинувшись головою до стiни, на лiжку й дивилась на мiсяць. Потiм сон пiдхопив Малушу й понiс на своїх крилах у тьмянi простори.

Ключниця бачила, як швидко заснула Малуша, чула її рiвне дихання, але сама не могла спати. Вона сидiла й згадувала, як колись привезли її на Гору i як вона спала тут, у хлiвинi, на тому ж мiсцi, де спить Малуша.

Мiсячний промiнь повз по долiвцi, дiйшов до голови Малушi, освiтив її блiде, спокiйне обличчя, заплющенi очi, уста, переповз ще трохи й зупинився на постолах, поясi й усерезях, запаливши в камiнцях таємничi зеленi вогники,

Ключниця Ярина довго дивилась на цi звабнi вогнi. Що вiщує дiвчинi цей камiнь? Потiм ключниця стала на колiна, помолилась за себе i поклала хрест за дiвчину.

Малушi щастило. Ярина мала пiд своєю рукою чимало дворян — у княжому теремi, бiля клiтей, скрiзь у дворi. I на кухнi в неї була дiвчина-переяславка Пракседа — тямуща, метка, напрочуд красива. А все ж ключниця приголубила саме Малушу, повiрила їй, а вiдтак зробила й своєю помiчницею. Чому так сталось — хто знає, певне, полюбилась вона ключницi Яринi.

Через те, куди б Ярина не йшла i що б не робила, завжди брала з собою тiльки Малушу. У клiтi, в комори, в медушi й бертяницi — скрiзь вона йшла з Малушею, те показувала, те велiла взяти.

Малуша побачила й князiв, кроки яких i голоси до них тiльки долiтали. Побачила вона їх з темної кузнi, здалеку, затамувавши подих, схопившись руками за соху, що пiдпирала стелю. Малуша бачила, як вiдчинились дверi i до стравницi зайшла лiтня жiнка у темнiй, срiблом шитiй одежi, два юнаки у свiтлих, пiдперезаних широкими поясами свитках, високий, статний воєвода з довгими сивими вусами, з мечем коло пояса, ще кiлька старих чоловiкiв у чорних платнах, iз золотими гривнами на шиях.

Малуша не знала нiкого з них, але Пракседа, горда з того, що знає бiльше, нiж Малуша, i що може цим похвалитись, пояснювала:

— Ота жiнка — княгиня, воєвода — Свенелд, у чорному — бояри, а юнаки — княжичi: з свiтлим волоссям — Святослав, темний — Улiб... який тобi бiльше подобається? Менi — Улiб... Адже вiн кращий вiд Святослава!

Малуша нiчого їй не вiдповiла, бо з стравницi до кухнi раптом вбiгла ключниця Ярина.

— Чого ви шепчетесь!? — гримнула вона на них. — Давайте ложки, ти, Пракседо, наливай миски. Та хутчiш, хутчiш!

Так того ранку Малушi й не довелося ще раз кинути погляд у стравницю. Дiла у них на кухнi вистачало.

Невдовзi пiсля цього Ярина захворiла. Звичайно, причиною цього була старiсть, лiта, але найбiльше важило, мабуть, те, що почалась осiнь, негода, сльота. То для Малушi в хлiвинi ключницi був рай, а Яринi з хворими кiстьми слiд було б жити вже в теплi та дозвiллi. Не в теремах, а бодай у теплiй хижi. В одну з ночей Ярина почала нестримно кашляти, горiла вогнем.

Малуша доглядала стару, всю нiч не спала, подавала їй воду, клала до голови мокрий убрус.

Пiзно вночi ключниця сказала:

— Мабуть, доведеться тобi, Малко, стати на моє мiсце в стравницi.

— Що ти? Що ти? — спробувала заперечити Малуша.

— Мовчи! — суворо промовила Ярина. — Знаю, що говорю. Скажи краще, чи зумiєш?

— Коли велиш, все зроблю.

I, лежачи на твердому своєму лiжку, Ярина довго розповiдала, як годиться входити до стравницi, вклонятись князям, подавати їм страви.

Малуша сидiла бiля лiжка, все слухала й запам'ятовувала, хоч часом їй здавалося, що ключниця Ярина розповiдає все це їй не при своєму умi, а марить у тяжкiй хворобi.

Проте тiльки за стiнами Гори почало днiти, Ярина встала, одяглась, помолилась i пiшла до кухнi. Малуша пiшла слiдом за нею i, помiтивши, що ключниця аж хитається, кiлька разiв подавала їй руку: вона боялась, що стара жiнка впаде.

Поратись того дня ключницi Яринi було дуже важко. I сталось все зовсiм не так, як гадала Малуша. Вони всi разом вчасно приготували страви; коли князi увiйшли до стравницi, їм, як i завжди, назустрiч рушила Ярина, але одразу ж повернулась, сказала:

— Малушо! Iди за мною i роби, як я говорила. Малуша зрозумiла, що їй доведеться вийти до стравницi, швидко причепурилась, пiшла слiдом за ключницею. У стравницi вона стала бiля порога, низько, як велiла Ярина, вклонилась княгинi й княжичам, потiм пiдвела голову.

Вона вперше стояла так близько перед княгинею й княжичами. Було страшно, але Малуша примусила себе подивитись в обличчя княгинi, побачила сиве волосся, гострi очi, стиснутi уста.

— Як тебе звуть? — запитала княгиня.

— Малуша, — вiдповiла дiвчина.

— Що ж, спробуємо, — промовила княгиня. — Наша Ярина хвора, нехай вже буде там, на кухнi, а ти порайся тут, у стравницi.

Малуша ще раз низько вклонилась князям.

I вона цього дня робила все так само, як i Ярина, а може, й краще, бо довгий час стежила за старою ключницею, мала мiцнi руки, швидкi ноги.

Подаючи страви й приймаючи посуд, Малуша спочатку вiдчувала на собi гострий погляд княгинi Ольги, розумiла, що вона слiдкує за нею. Молода дiвчина нiяковiла, тремтiла, боялась, бо знала, що вiд одного її невдалого руху, найменшої помилки залежить життя, щастя. I все ж вона владувала собою, швидко, метко, легко, нечутно бiгала з стравницi до кухнi, носила снiданок, приймала посуд. Нарештi вона помiтила, що княгиня вже не слiдкує за нею, i їй стало набагато легше, вiльнiше. Наприкiнцi ж снiдання княгиня обернулась до неї, сказала, нiби гривну подарувала:

— Либонь, ти зумiєш, дiвчино, працювати. Так i роби надалi.

I навiть Ярина, що сидiла й спочивала в кухнi увесь час, поки молода її помiчниця прислужувала князям, сказала їй, коли стравниця спорожнiла i коли всi вони — Путша, Малуша, Пракседа — сiли снiдати:

— Що ж, Малко, урок ти витримала. Так тепер i буде. А коли б то ти знала, — додала вона, — як важко потрапити робi до стравницi, а ще бiльше — служити князям. Колись, ще за князя Олега, коли я сюди прийшла...

Ярина не кiнчила своєї думки, бо раптом сталось щось незрозумiле й дивне: дворянка Пракседа-переяславка, що замислено сидiла за столом, сьорбаючи юшку, випустила з руки ложку, якось дивно хлипнула, схопилась i притьмом вискочила з кухнi.

Усi дивились їй услiд, а Малуша хотiла взяти кухоль води, щоб дати напитись Пракседi.

— Вона, либонь, подавилась. Ключниця Ярина похитала головою.

— Не треба... Вона не подавилась. Це не те, не те, Малушо!

Але вона так i не сказала, що ж сталось з Пракседою, i Малуша цього не знала.

— Ти, Малко, про це не думай, — тiльки й промовила ключниця. — Працюєш ти i працюватимеш. На тобi ось ключi, пiди в клiтi, принеси веприни й борошна.

I вона дала Малушi ключi вiд клiтей. Це не лякало Малушу — вони вже не раз ходили туди разом, пiде тепер i все зробить сама.

2

Пiсля смертi Анта у життi любечан сталося щось значиме.

На перший погляд здавалось, не змiнилося нiчого. Що могли важити життя й смерть однiєї людини — Анта чи когось iншого?!

У Любечi i навкруг у землях були бранi, що забирали багато смiливих, звитяжних людей, — а хiба це впливало на життя?

Над Любечем прокочувались важкi моровi хвороби, що косили безлiч люду, та й без того, що не лiто, загибали й загибали люди — хто в Днiпрi, хто на ловах, хто пiд деревом у лiсi, а хто — звичайною правдивою смертю. I знову ж це не зупиняло життя, живi швидко забували мертвих, молодi росли на змiну старим.

I те, що Ант був старiйшиною, також нiбито нiчого не важило, бо вiн давно вже не робив суду людям, не вiн вiд роду свого, а княжi мужi збирали з Любеча дань, не вiн, а знову ж княжi мужi ставили уроки й устави, не вiн, а княжi мужi кликали людей на брань, робили суд i правду.

До Анта, коли вiн був живий, звертались тiльки тодi, коли треба було принести жертву богам, та ще на свята, якi водилось зачинати комусь iз старших. Ант умiв принести жертву, на святах вiн стояв попереду всiх iз посохом у руках i на коляду запалював коло, перший закликав весну. Проте в Любечi все менше й менше приносили жертв старим богам, все менш i менш людей збиралось на старi свята, бо багато любечан вже носили хрестики на шиї, а було ще багато й потайних християн — їм Ант з його старими поконами стояв на завадi.

I так було не тiльки в Любечi, а й в усiх селах над Днiпром — нижче, де здавна сидiв рiд хоробричiв, вище — у сварогiв, що одвiку кували мечi, за Днiпром — у рудакiв, якi збирали на болотах руду, i на високих горах правого берега, де жив славетний рiд Турiв.

Тож, коли Ант помер, усiм здавалось, що з його смертю нiчого особливого не трапилося, — була людина — i не стало її, хiба смерть одного може змiнити життя?

Нiкому на думку не спадало, що помер не Ант, а вмерло щось бiльше — старi закони й покон батькiв. Не Ант забрав їх з собою в землю — їх давно вже пiдточувала й руйнувала якась сила, що увiрвалася, як тать, у село над Днiпром i невблаганно змiнювала основи життя, змiнювала людей, їхнi душi.

Так буває, коли на Днiпрi часом застоїться крига. Вже немилосердно пече сонце, вже вiтер рве й вихрить над льодами, вже потрiскались, покололись вони, але Днiпро не може скинути крижаного покрову, жде.

I раптом у безмовнi над рiкою лунає трiск i гук — одна якась крижина одривається вiд берега, летить на iншi, пiдiймає слiпучу хмару бризок, розколюється, трiщить, зникає в глибинi.

Досить було цiй однiй крижинi одколотись, рушити, загинути, як прокидається, приходить у рух все громаддя криг, вони розколюються, трiщать, лiзуть одна на одну, разом летять по Днiпру й знову стикаються, знову кришаться, руйнуються i нарештi тануть, осiдають на дно.

А там минає короткий час — i спокiйно линуть води Днiпра, пiд сонцем блищить рiвне плесо, тиша й спокiй панують навкруг.

Так пiсля смертi Анта декому здалося, що без нього жити в Любечi стало навiть легше, краще, бо вiн був живим свiдком минулого, а такi свiдки зайвi. Тiнь його сягала в далеку, забуту вже давнину, а люди рвались тепер i мчали кудись уперед.

З

Багато дiла було в Бразда. Тепер вiн, як нiколи ранiше, кожному хвалився, що його батько — старiйшина Ант, дiд — старiйшина Улiб, прадiд-старiйшина Воїк... Бразд не тiльки хвалився, а показував: он, дивiться, лежать вони, пращури нашi, на високих могилах. нiби кличуть: "За Русь! За Русь!" Тож хiба можу я, син таких славетних батькiв i дiдiв, не дбати про Руську землю.

I Бразд дбав. Тепер, пiсля смертi батька, нiхто в Любечi не мiг сказати, коли щось траплялось, що треба пiти до старiйшини Анта. Ант умер, старiйшини немає й не буде. Є великий князь у Києвi, князь Оскол у Чернiговi, волостелин у Острi Кожема, княжий муж. його посадник Бразд у Любечi.

У посадника було багато дiла. Це вiн за княжим загадом давав людям устави й уроки. З Києва, Чернiгова й волостi приїжджали на замилених конях, возами й лодiями княжi тiуни, ябетники, мечники* (*Мечники — судовi виконавцi.). Вони велiли посаднику гнати на брань людей, давати конi й воли, жито, хутра, мед, вiск.

I Бразд виконував княжий загад. Вiн ставив тiунiв, ябетникiв i мечникiв на покорм по хижах i велiв давати, поки вони стоять, по барану або ж гов'яда на тиждень. по двi кури на день, а ще й хлiба, пшона, сиру, меду, гривну за в'їзд i окремо за виїзд.

Весь нiмiла — не мали чого дати князевi, страшний був покорм, бо в самих нiчого їсти; у дворах не тiльки баранiв чи гов'яда, а й кур немає.

Однак знаходили, несли, давали — все на двiр до посадника Бразда. Краще вже нехай вiн має справу з тiунами, ябетниками, нiж ходитимуть тi з двору до двору.

Проте Бразд втiшав людей, говорив, що за все це вони сповна одержать подяку — дань на вiйнi, честь вiд князя, славу на Русi.

Сам же Бразд не мiг мати данi вiд ворога, честi вiд князя, слави в землi, i про це вiн не раз говорив волостелину своєму воєводi Кожемi. Бразд говорив не тiльки про це, прикладаючи руки до серця й пiдiймаючи очi дторi. Вiн нарiкав, що в цей важкий час i йому, i волостелиновi Кожемi однаково — данi вони не матимуть, бо не ходять на бранi, честi вiд князя не здобудуть, бо, крiм них, є багато волостелинiв, посадникiв, а де вже їм обом думати про славу в рiднiй землi?

Розумiючи все це, Бразд дбав, щоб життя волостелина було кращим, i кожного разу, коли приїжджав до волостi, привозив Кожемi дарунок — сотню вевериць* (*Вевериця — горностай.), кiлька кадей меду, кiлька кругiв воску, додаючи до цього ще й мiх з кунами, рєзами чи, коли траплялись, динарiями або солiдами* (*Куни, рєзи — древнi руськi грошi, динарiї — арабськi, солiди — грецькi.).

Кожема приймав дарунки нiбито неохоче.

— Добре, — говорив вiн, — вiзьму, либонь, бо... — вiн схиляв свою голову ближче до Бразда й таємниче шепотiв: — Бо мушу дати щось i князю чернiгiвському... У нього, знаєш, також — нi данi на бранi, нi честi вiд князя, нi слави на Русi.

— Х'ба ж я не знаю, — посмiхнувся на це Бразд. — Саме тому я додав трохи динарiїв.

Волостелин Кожема, звичайно, говорив правду: князевi чернiгiвському вiн мусив дати багато, князь вимагав вiд Кожеми дедалi бiльше й бiльше. I Кожема йому давав, як i всi волостелини. Звичайно, князь чернiгiвський не забував i Кожему — на шиї у волостелина була не срiбна, а золота гривна, знамена* (*Знамено — тут: знак, герб.) Кожеми — око з трьома рисами й променями над ним — все частiше й частiше можна було зустрiти на полях, в лiсах, на гонах над Десною.

Кожема ж, бажаючи допомогти своїм посадникам, дозволяв усiм їм, а також i Бразду, мати свої знамена.

— Яке ж знамено хочеш ти мати? — запитав вiн у Бразда.

Бразд був задоволений i, подумавши, сказав, що коли судилося йому мати знамено, то вiн хотiв би мати мiсяць пiд сонцем, бо, мовляв, ходить пiд волостелином, як пiд сонцем.

— Буть по цьому, — згодився волостелин Кожема. — Роби таке знамено... Кожема замислився.

— ...I постав своє знамено, — додав вiн, — на землi пiд Любечем: вiд оскола Днiпра до двох рядових могил...

— Улiба i Воїка, — пiдказав Бразд.

— Ти їх знаєш лiпше, — махнув рукою Кожема. — У нас пiд Остром свої могили. А вiд тих рядових могил на пiвнiч до випаленого лiсу, звiдти ж через березову дiброву знову до Днiпра, де Княжий брiд.

Бразд низько, скiльки дозволила йому спина, вклонився.

— А вiд Княжого броду, — вiв далi Кожема, — назад до березової дiброви, на пiвдень сонця до трьох могил i на захiд до Днiпра стоятиме моє знамено, — так велiв князь чернiгiвський.

— Скiльки маю сил, берегтиму, — ще раз вклонився Бразд.

Але не тiльки землю мав тепер Бразд. Як посаднику, йому не личило жити в якiйсь хижi. Мав же Кожема цiлий терем!

Бразд почав будуватись — на власнiй землi, на найкращому мiсцi, звiдки видно було Днiпро, всi свої добра. I не землянку чи хижу, а рублений з товстих соснових колод, з дахом iз драницi, не з вогнищем, а з пiччю, з комином, обмащений зокола i всерединi бiлою глиною терем.

Будувати його Бразду було не так вже важко — лiс вiн мав, купу в нього брав не один десяток людей. Тiльки Бразд кликнув — всi вони з'явились: нарубали лiсу, потесали, склали, вивершили, перекрили, накрили — добрий терем мав тепер Бразд. Здалеку видно було його з Днiпра!

Закупи ж обробляли йому й землю. Взявши купу, мусили вони робити на себе й Бразда. Строк купам минав, але Бразд давав новий строк. Коли б Бразд мав iнше серце, вiн би всiх оцих закупiв зробив обельними холопами* (*Обельний холоп — повний холоп, раб.). Але Бразд цього не робив!

I вже почав замислюватись Бразд над тим, у якого ж вiн має вiрувати бога. Досi думка про це йому нiколи не приходила в голову, вiн вiрив у богiв своїх отцiв — Перуна, Дажбога, Сварога, Волоса, а крiм того, в духiв предкiв свого роду — домовикiв.

Коли Бразд пiшов з дому своїх отцiв, то вiдчув, що духiв предкiв у нього не стало. Вiн не перенiс вогнища, пiд яким вони жили, духи залишились там, де й були, — в хижi Микули. Але вони й Микулi тепер не допомагали: вiн жив бiдно, голодував, мерз. Нi, щось сталося з духами предкiв, вони, либонь, пiшли зовсім з роду. Бразд у них вже не вiрив.

Замислювався вiн i над небесними богами — Перуном i iншими. Колись, у давнi часи, Бразд часто до них звертався, але тодi вони йому нiчого не давали, вiн тiльки боявся їх.

Пiзнiше Бразд перестав до них звертатись, бо переконався, що може дещо зробити сам, власними руками. I вiн робив це потай вiд богiв, щоб вони навiть не бачили. Бо, збираючи з людей, дещо брав собi, даючи князям, дещо собi залишав, а старi боги, як те достеменно знав Бразд, цього не любили.

Тепер Бразд боявся помсти богiв. I коли стояв пiд час грози на дворищi або, що набагато гiрше, їхав з чимсь до Остра чи був на Днiпрi, то, почувши далекий грiм i побачивши блискавицi, якi вцiляли в землю, тiкав, ховався, лiз у нору, пiд скелю, бо гадав, що це його шукають i хочуть покарати всемогучi.

— Чур, захисти мене, — шепотiв, ляскаючи зубами, Бразд.

Боги не покарали його. У Бразда стало легше на душi. Вiн зрозумiв, що богам не до нього. Поглянь навкруг — скiльки є таких посадникiв, волостелинiв, князiв земель, воєвод, бояр, тiунiв, огнищан... їх-як пiску над Днiпром. Та хiба ж може Перун усiх їх вибити? I хоч вiн i надалi ховався вiд грому й блискавиць, але тримався спокiйнiше, бо менше вiрив у силу старих богiв, тiльки йому було якось порожньо на свiтi без бога.

Тодi Бразд почув про Христа. Власне, про Христа й християн вiн чув уже ранiше. У самому Любечi, як вiн знав, були вже таємнi християни, тiльки вiн не цiкавився ними.

Почув же вiн нове про Христа й християн саме вiд волостелина Кожеми, коли одного разу приїхав до нього й привiз кiлька возiв усякого добра, а на додачу трохи золота i срiбла.

— От i гаразд, — сказав Кожема, — а я оце збираюсь поїхати до Чернiгова, бо сам знаєш: князевi — княже...

Вiн помовчав, прикидаючи, скiльки важить вузлик з золотом та срiблом, який йому привiз Бразд, а воднораз i зазирнув, скiльки там золота, а скiльки срiбла.

— Треба було б бiльше золота покласти, — докiрливо сказав Кожема, — бо надумав я, та й князь велить, у Острi храм будувати...

— Храм? — не зрозумiв, про що йде мова, Бразд.

— А так, — вiдповiв Кожема, — храм во славу богородицi, для християн. Я ж то сам також християнин... Невже не знав?

— Не знав, — вiдповiв Бразд.

— Дивно! — промовив Кожема.

— I менi дивно, — тихо прошепотiв Бразд. — Адже християни — поганини, не богу моляться — древу, пiснi їхнi — грецькi, i самi вони аки гречини...

Волостелин Кожема, примруживши очi, подивився на Бразда, потiм запустив усю п'ятiрню правицi в волосся на головi, нiби щось йому там свербiло.

— Дивно ти говориш, посаднику, — сказав нарештi вiн. — Хто ж цi поганини — княгиня Ольга, князь чернiгiвський Оскол, бояри, воєводи, я i множество людей, якi вiрують у Христа?

— Що ти, волостелине, що ти? — скрикнув перелякано Бразд.

— Я також, як i ти, вiрив у Перуна, — вiв далi Кожема, — вiрив у Дажбога, Сварога — богiв моїх отцiв. Але як я можу вiрити їм днесь, чим вони менi допоможуть? Грiм та блискавку нашлють на ворогiв? Нi, посаднику, громом та блискавкою людей не скориш, уроку не вiзьмеш. Подивись на мене, дай менi в руки грiм та блискавку, — що я ними вдiю? А от золотом, срiблом, добрим хутром, медом одолiю я кожного. Адже так? — Кожема замислився, посмiхнувся й додав: — 3 усiх старих богiв найбiльше любий менi Волос — вiн хоч худобу благословить, благословить торг. Але ж не токмо однiєю худобою я живу, є в мене терем, земля, лiси... i золото, й срiбло такожде. Тепер менi потрiбний не Волос, а бог з двома чи й трьома головами.

З великою тривогою й страхом слухав Бразд слова волостелина, а вони чимдалi були смiливiшими i грiзнiшими.

— Я довго мучився й страждав, — говорив Кожема. — Вiрити хочу, бо без бога, як i отцi мої, жити не можу. А який бог мене захистить i благословить? Токмо Христос. Вiн не один, а одразу в трьох лицях: бог-отець, син, дух. Вiн захищає й благословляє багатого, вiн допоможе бiдному, — є ж бо не тiльки земля, а й небо, а на небi всi ми, а такожде i бiднi, будемо рiвнi. Я небагато хочу, я нiкого не уб'ю, я не хочу добра ближнього мого, я сам знайду, що менi треба, нехай тiльки бог благословить мене... Господи, благослови! — з великим почуттям промовив Кожема й перехрестився. — Благослови, боже, i прийми мене в царство твоє...

— Я, волостелине, дам тобi ще трохи грошей, — сказав Бразд i, вийнявши баранячий мiхур, заходився рахувати динарiї. — Багато не можу, а трошки дам... Десять, двадесять... Господи, благослови!

Але в цей час трапилось те, чого зовсiм не ждав Бразд i що на смерть перелякало його, — над самим теремом загримiв грiм, вдарила блискавиця, i в свiтлицi стало видно, як удень.

— Перун! — крикнув Бразд, який подумав, що це, либонь, Перун почув їхню розмову, бачив, як вiн дає грошi на християнську кумирню, й вирiшив його покарати. — Перун, чур мене! — ще раз крикнув вiн, схопився на ноги, пiдскочив на мiсцi, бо над теремом знову загримiло i знову вдарила блискавиця, а потiм, нiчого вже не тямлячи, випустив з рук мiхур iз грiшми, а сам кинувся пiд лаву.

Бразд чув, як по дерев'янiй пiдлозi терема котяться й брязкотять його грошi, як щось кричить волостелин Кожема, але страх перед Перуном i його помстою був такий великий, що вiн нiчого не тямив та й не мiг тямити.

Тiльки тодi, коли Перун став бити далi й далi й не видно вже було блискавиць, Бразд висунув голову з-пiд лави й подивився по свiтлицi.

Вiн побачив, що Кожема встиг викресати вогонь i запалити свiчку, розчинив вiкно, стоїть перед ним, дивиться, говорить:

— Iлля проїхав... Ну, посаднику, вилазь. Так хто, по-твоєму, дужчий — Перун чи Христос?

— Динарiї я розсипав, — глухо вiдповiв Бразд, якому шкода було грошей i який не хотiв признатись, що й досi боїться Перуна.

— А я зберу їх... зберу, — заспокоїв його Кожема. Все це й згадав посадник любецький Бразд, стоячи у вечiрню годину над Днiпром i думаючи над тим, з якими ж богами йому жити?

4

Коли три сини старiйшини Анта дiлили мiж собою спадщину, середульший син Сварг недаремно взяв собi всяку кузнь.

На дворищi, де жив Ант, а до нього ще чимало попереднiх поколiнь, споконвiку працювали самi на себе. Випалювали лiси й сiяли зерно, плели сiтi й ловили рибу, ставили бортi в лiсi й брали мед, ходили гуртом на звiра i гуртом також для потреб своїх варили залiзо.

Ще бувши малим, Сварг бачив, як це робилось. Тодi, найчастiше пiд осiнь, коли закiнчувалась робота на полi, чимало чоловiкiв збирались, сiдали в лодiї i їхали понад берегами, ходили по затоках, де були кручi, й болотах i або ж брали руками, або дiставали черпаками з дна важку, червонувату, жорстку руду.

Вони немарно називали її рудою* (*Руда i кров мали в древньоруськiй мовi однакове значення.). Як кров наповнює й живить тiло людини, так, думали вони, й ця руда є кров'ю землi, влитою в неї богами. I людина мала право взяти цю кров у землi для своєї потреби.

Проте примусити руду служити людинi було нелегко. Повернувшись до селища на лодiях, навантажених рудою, чоловiки вигортали її на берег, сушили, iнодi, якщо починались дощi, й обпалювали.

А далi вони варили залiзо. Чоловiки робили з твердої червоної глини домницi* (*Домницi — схожi на великi глечики печi для виплавки залiза.) з горловиною вгорi, з дiрками для сопел у денцях, засипали туди вперемiш з вугiллям руду, накладали пiд домницi сухих дров, мiхами через сопла нагонили дух. I пiсля довгих годин гасили вогонь, розбивали домницi, де вже була не руда, а криця* (*Криця — залiзо.).

Що робилося в домницях, коли закипала руда, чому червонкувата жорства з болота перетворювалася в залiзо, чому з цього залiза, коли його знову розпекти й загартувати у водi або, ще краще, в сечi чорного цапа, виходить оцел* (*Оцел — сталь, криця.), — цього нiхто не знав. Думали всi, переконанi були, що бiля домниць ходять i люди, й боги; це вони, а найбiльше бог Сварог, перетворюють руду землi на залiзо.

Через те в ночi, коли варилось залiзо, на берег Днiпра виходили тiльки старiйшини та кузнецi. Усi ж люди оддалiк дивились, як палає вогонь пiд домницями над Днiпром, як червонi вiдблиски його грають на плесi, вiдсвiчуються в хмарах, що низько звисли над рiкою.

— Сварожичi варять залiзо, — говорили люди й намагались побачити, як боги сходять на землю, допомагають кузнецям.

У такi ночi й середульший син Анта дивився на далекi вогнi, хотiв бути там — разом з богами й кузнецями.

Бачив вiн пiзнiше, як уже на дворi в корченицi* (*Корчениця — кузня.) кузнецi робили всiлякi речi: серпи й мечi, лемешi й шоломи, ножi й пiдкови. А були в роду й такi кузнецi, що вмiли виливати не тiльки з крицi, а й з золота та срiбла лунницi й усерязi, обереги, перснi, — добрi майстри були в Любечi, як i скрiзь на Русi.

Для середульшого сина Анта не було бiльшої розваги, як пiти до корченицi, сiсти там у куточку, дивитись, як кузнецi сиплють вугiлля в горна, надувають мiхи, розпiкають крицю, б'ють, крутять, перекручують на ковадлi, роблять з неї всiляку кузнь. За те, що цей середульший син день i нiч сидiв у корченицi, його й Сваргом прозвали, — адже бог Сварог, як його уявляли люди, був весь у вугiллi, чорний, страшний. Iм'я Сварг для чорнявого, з гострими темно-карими оченятами хлопця цiлком личило.

Але незабаром тут, у Любечi, покинули варити залiзо. Точилися жорстокi бранi — князь Iгор кiлька разiв ходив на Царгород, разом з ним ходили сiверяни, пiзнiше примучували деревлян. I тодi дуже багато людей з Любеча пiшло на брань, а мало повернулось. З тих, що повернулись, нiхто не пiшов на старе городище, розтеклися гнiздами понад Днiпром, поставили свої хижi. Не стало й кузнецiв — вони були смiливi люди й полягли головами. Так i їла iржа всяку кузнь на дворi батька Анта, а в кого з любечан була потреба в залiзi, той возив його з Києва-города.

Сварг також ходив на рать i, повернувшись звiдти, збудував собi хижу, але не над Днiпром, а далi вiд берега, на узлiссi. Спочатку нiхто не розумiв, чому вiн пiшов далi вiд людей i навiщо йому потрiбен лiс.

Незабаром все з'ясувалось, особливо ж тодi, коли якось уранцi вiд хижi Сварга на узлiссi долетiли удари молота по ковадлу. Що ж це надумав Сварг, дивувались люди, що вiн там кує, для кого?

А ще через якийсь час люди валом пiшли до Сварга, — вiн, виявилося, поставив недалеко вiд своєї хижi, над шляхом, що вiв до Остра, невелику корченицю, i туди до нього чи то пiдкувати коня, чи наварити лемiш, зробити серпа чи щит, та навiть коли треба було дiстати гак на рибу, замок чи голку, iшли й iшли люди. I кожен, звичайно, щось йому нiс — той хутро, той жита чи горнець меду, а хто куни чи й гривню. Коли ж у когось не було чого дати, Сварг i не вимагав, а лише ставив умову: тепер вiн кує лемешi, серпи, прийде час — i йому допоможуть, одроблять.

I нагода одробити Сваргу трапилась одразу ж пiсля смертi батька Анта, коли три брати подiлили мiж собою спадщину i коли Сварг узяв те, що нiбито нiкому не було потрiбне, — всяку кузнь.

Вiн приїхав на старе дворище наступного ж дня пiсля похорон i возив цю кузнь з раннього ранку до пiзнього вечора. I вночi не спав, а все ходив при свiтлi мiсяця бiля своєї корченицi, розкладав кузнь, гримiв залiзом так, що луна котилась аж до Днiпра.

Над осiнь, коли любечани закiнчили роботу на полi, Сварг пiшов до тих, що завинили йому за всяку кузнь. Вiн не турбував людей, коли вони порались на полi: у рiльникiв дорога своя година, у кузнеця своя. Але зараз вiн просив їх поїхати з ним по Днiпру вище вiд Любеча й допомогти набрати руди. Хоч у людей ще було багато свого дiла — йде осiнь, за нею зима, треба збирати гриби, шукати бортiв, возити дрова, бити звiра, — але вони мусили їхати з Сваргом.

Правда, Сварг довго їх не затримав. Вiн знав, де брати руду. Обминув сосновi бори й зупинився там, де росли береза й осика. Вiн знав такi кручi, де важку, червону, як кров, руду можна було брати просто руками. За кiлька днiв вiн привiз шiсть лодiй руди. Люди ж перенесли її до самої корченицi.

Потiм Сварг заходився ставити домницi. Нiхто, крiм нього, не знав тепер, як викладати зводи, робити верх, бити внизу парнi* (*Парнi — дiрки для сопел.), перемiшувати шари вугiлля й руди. Та й сам Сварг не мiг з дитячих рокiв цього пам'ятати. Але немарне бував вiн у Києвi, придивлявся до роботи спритних київських кузнецiв.

Тепер йому знадобився й лiс, що рiс бiля самої хижi. Разом з людьми вiн звалив чимало дубiв, напалив вугiлля.

В одну з ночей з усiх гнiзд Любеча побачили, як пiд лiсом, там, де йде шлях на Остер, спалахнув вогонь. Думали, що це, може, крийте нас боги, загорiвся лiс, повисипали з хиж i землянок, щоб бiгти й гасити пожежу.

Але не пожежа то була — там, пiд лiсом, недалеко вiд корченицi Сварга, горiли три вогнища. Бiля них стрибали, кричали кiлька чоловiк, тривожна луна котилась у лiсi, червона заграва встала пiд небом.

Нiхто не пiшов до лiсу. Уже здавна чули, що кузнецi — то страшнi люди. А в цю годину, коли вони варили залiзо разом iз своїми сварожичами, й поготiв страшно було до них пiдступитись.

Вiдтодi кузнець Сварг час вiд часу їздив i брав руду, розкладав вогнища попiд лiсом, варив залiзо. Тепер вже любечанам не доводилось везти з Києва-города шматки крицi, щоб кувати з них лемешi, серпи. У Сварга була своя криця, її вистачало на всiх.

Про самого Сварга йшло дедалi бiльше чуток. Колись, говорили люди, на отчому городищi, де зараз лишився Антiв Микула, варили гуртом залiзо, з кузнецями були всi сварожичi, пращури дому. Але тi кузнецi повмирали, сварожичi одвернулись, пращури пiшли в лiси чи поля.

А Сварг зумiв скликати пращурiв, вiн добився до сварожичiв, вiн один на весь Любеч вмiє варити залiзо, але знає не тiльки це — вiн все знає, все може, все вмiє, — страшний, однак дуже потрiбний чоловiк.

До Сварга йшли тепер кувати, варити, загартовувати всяку кузнь. На дворi в нього було кiлька коней, бикiв, корiв i два чорних цапи — гартувати залiзо. В корченицi його була не тiльки всяка кузнь. Вiн мав трави, всяке камiння, обереги, причари.

5

Микула не мiг зрозумiти, чому все йдеться на зле. Але нещастя, як пiзньої осенi жолуддя з дуба, сипались i сипались на нього.

Здавалося, вiн жив по правдi, вчасно приносив жертви богам, ранiше, нiж самому щось з'їсти, кидав у вогнище перший кусень чурам, але нiхто тепер йому не допомагав, життя важчало, двiр убожiшав, йшлося зовсiм на зле.

Звичайно, смерть Анта завдала великої й непоправної шкоди роду. Поки старий жив, всi до Микули ставились з пошаною, нiхто його не чiпав i нiхто йому не шкодив. Хоча й з батьком було не легко, але вони все ж були вдвох, коло них була й Вiста, на дворi в них ходив батькiвський бойовий кiнь, час вiд часу вони випалювали шматок лiсу над Днiпром, корчували пнi, щовесни проходили з ралом, кидали в землю зерно.

Був до того Ант ще й добрим, тямущим мисливцем, рибалкою, знав, де можна знайти в лiсi бортi, де живе звiр, водиться риба. Разом iз ним ходив i Микула, — вони нiколи не повертались до своєї хижi з порожнiми руками.

Пiсля смертi Анта все змiнилося, тепер двiр Микули став таким, як i iншi в Любечi, що було кращого на дворi — взяли Бразд i Сварг. Коли пiсля тiєї страшної тризни брати приїхали кiньми й забрали своє добро, Микула аж за голову схопився — адже вони взяли все, у нього лишились тiльки кiнь, вiз та рало.

Проте Микула ще тримався. Вiн має руки, має руки й Вiста, удвох вони посiють, скiльки їм треба, у лiсi ще вiд батька знає Микула бортнi захожаї*(*Захожаї — дiлянки, урочища.), у Днiпрi є риба! Восени, коли прийшов час, Микула опорядив старе рало, взяв борону, запрiг коня й поїхав за Любеч до лiсу, де колись вони з батьком випалили шматок, викорчували пнi й рiк за роком сiяли жито.

Але коли Микула доїхав до цiєї рiллi, вiн не повiрив своїм очам: на межi у нього i ще в багатьох людей стояло на стовпi знамено.

Знамено! Спочатку вiн не зрозумiв навiть, що це. Витесаний з дерева стовп, вгорi на ньому впоперек свiжа жовта дошка, а на нiй чорний смоляний знак — два гострi перехрещенi списи. Вiн дiйшов до межi свого випалу, там теж стояло знамено — око з трьома рисами, побiг до межi сусiда — знамено: мiсяць пiд сонцем, нова межа — i знов: око, око!

На полi зiбралося кiлька любечан, людей одного роду, що хоч i пiшли з рiдного гнiзда, але мали те, що з'єднувало їх i рiднило, — землю.

Тепер виявилося, вже й земля їх не рiднила, а, навпаки, роздiляла. Бо там, де стояли знамена з списами, — то була княжа земля, де знамена з оком — земля волостелина Кожеми, а знамено, на якому був мiсяць пiд сонцем, належало посаднику, людинi з їхнього i не їхнього тепер роду — Браздовi.

I довго в холодний осiннiй вечiр, коли з пiвночi задував вiтер, а вiд Днiпра повз туман, стояли ницi любечани за селищем, не могли зрозумiти, як i чому це сталося, не могли збагнути, як втратили рiдну землю. Вони дивились на небо, на плесо Днiпра, селище, рiльнi випали, лiси — все, все рiдна земля. Так було за батькiв, так велось за дiдiв, одвiку. Було так, що приїжджали до них князi з дружинами, брали дань вiд диму — вони це давали; поставили князi над ними волостелинiв i посадникiв, визначили уроки й устави — вони i їх давали, бо земля ж то була їхня, рiдна...

I от тепер земля перестала бути їхньою, вона не рiдна, а княжа, волосна, посадська. Чому ж так? Адже князь з своєю дружиною не ходить бiля неї, не оре, не сiє. Не випалював, не корчував, не орав цiєї землi й волостелин Кожема, i посадник Бразд. Любечани згадали давноминулi часи, коли виходили великим родом, рубали лiс, корчували й випалювали пнi, орали випали, клали в землю зерно й збирали врожаї. Ця випалена земля була для них така дорога, це була їхня кров.

Лишалося, правда, ще багато землi навкруг — рубай лiси, випалюй, корчуй, сiй! Але хiба могли тепер вони, розпорошенi, роздрiбненi, це зробити? Рубати лiси — з ким? Випалювати їх — а як випалювати одному? О, дядина була добра земля, пройшов по нiй з ралом i сiй! А от лядини не стало...

Поряд з iншими ницими людьми стояв i Микула, думав, як втратив землю: стару лядину в ту пам'ятну нiч взяв собi Бразд, — тепер на нiй стояло його знамено, на новiй дядинi знамено волостелина.

— Що ж, пiдемо в лiс, будемо рубати дерево, випалювати, орати, — гомонiли люди, стискуючи натрудженi кулаки.

Микула йшов позаду й думав, чи не завернути йому до Бразда. Адже брат вiн, посадник, усе може зробити. Але нi, не завернув Микула. Нижче вiд оскола над Днiпром, де не стояли княжi знамена, вiн виорав шмат пiсної, пiскуватої землi. Виорав пiзно, кинув у рiллю все своє жито, але скiльки туди не ходив, скiльки не дивився, не дiждався буйного сходу. Стеблина та ще стеблина — от i все...

Жахаючись голодної зими, вiн кинувся в лiси, де вiд батька знав бортнi дерева. Але й там на бортневих захожаях стояли знамена — мiсяць, око!

Однiєї ночi Микула опинився далеко вiд рiдного двору, в глухому, дрiмучому лiсi. Все навкруг було наповнене дивними звуками звiрiв, птахiв, водяникiв лiсових болiт, водяних дiв... Галявину, на якiй сидiв Микула, заливало мiсячне сяйво, пiд промiнням окреслювались в'яле листя папоротi, барвиста роса, темнi квiти.

Але не на них дивився Микула, а тiльки на стовбур одного дерева, де гострою сокирою зроблено було отiс, а на ньому чорною смолою вималюване око.

Раптом вiн встав i, похиливши набiк голову, довго, напружено, сторожко слухав. Нi, в лiсi було спокiйно. Тi ж самi голоси звiрiв, птахiв; десь далеко на болотi хлюпав по водi руками i розгонисте смiявся водяник. А людей, крiм Микули, не було.

Тодi вiн зробив кiлька швидких крокiв уперед, вихопив iз-за пояса свiй гострий топiр — бойовий топiр старiйшини Анта — i почав рубати, стесувати з дерева знамено... Тiльки тодi, коли око трiсками осипалось на росяну траву, отямився Микула. I побiг геть вiд бортневого мiсця, в нетрi. Поперед нього пiдiймались i мчали, ламаючи гiлля, звiрi, над самою головою пролiтали з криком сполоханi птахи. Вiн помiтив, бiжачи, зелений вогник, що, напевно, горiв над кладом. Але не зупинився, аж поки не вибiг на кручi до Днiпра. Потай добився до селища, сховав на дворi у клiтi топiр i тiльки тодi зайшов до хижi.

— Що з тобою було? — запитала Вiста, побачивши його стомлене, блiде обличчя.

— Нiчогої — вiдповiв вiн. — Тiльки я не знаю вже, як менi й жити?!

РОЗДIЛ П'ЯТИЙ

1

Ярина пiсля багатьох днiв хвороби одужала, але незабаром знову злягла, i то дуже важко. Тепер у неї не було гарячки, вона не кашляла, але не мала сили встати, не виходила на кухню. Цiлими днями лежала, не промовивши й слова, нiби щось уперто думаючи, часом скаржилась, що їй нiчим дихати й що в неї зупиняється серце.

Малуша працювала сама — на кухнi, в стравницi, бiля клiтей, комор, медуш, бертяниць.

За князями їй не вистачало часу, щоб як слiд доглянути ключницю. Уранцi вона залишала їй пити, їсти, вдень раз чи два забiгала, щоб чимсь допомогти старiй, i знову зникала. А були днi, коли вона жодного разу не могла заглянути до Ярини. I тiльки пiзнього вечора, не чуючи нi нiг, нi рук, переступала порiг, говорила винувато:

— Аж ось коли я прийшла, матiнко Ярино!

— А я спала, — вiдповiла на це Ярина. — Мiцно спала, бачила сон.

Одного разу, повернувшись увечерi до хлiвини, Малуша так само зупинилась на порозi, сказала:

— Я прийшла, матiнко Ярино!

— Добре, Малушо! — почула вона тихий голос. — Дай менi води... Щось менi дуже погано, Малушо.

— То, може, я когось покличу?

— Нi, не треба... Дай менi води i спи. Ти стомилась, тобi треба заснути.

Малуша довго не спала, слухала, як важко дихає ключниця Ярина, i потiм заснула.

Прокинулась вона рано, як звичайно, i одразу ж кинулась до Ярини.

Мертва, холодна Ярина лежала так, як спала, — на правому боцi, поклавши пiд голову руку...

Перелякана Малуша прожогом вискочила з хлiвини, пiдбiгла до сторожiв, якi саме сходили з городницi, розповiла їм, що сталось. Сторожi пiшли одразу ж до тисяцького.

Але нiч iшла, збiгав час, а на кухнi було так багато роботи. I Малуша зайшла на кухню, побудила дворян, сама принесла гов'яда, зерна, рiзного зiлля, помила посуд, запалила свiчки й прибрала все в стравницi.

Коли княгиня з княжичами, воєводою Свенелдом, боярами i священиком зайшла до стравницi, Малуша їх зустрiла поклоном i, схлипнувши, сказала:

— Матiнко княгине! Ярина померла!

— Я знаю, Малушо! — вiдповiла княгиня й звернулась до священика: — Я вже сказала, що робити. Поховаємо її, отче, на Воздихальницi, де лежать християни.

Снiдали в мовчаннi. За вiкном тьмяно народжувався свiтанок, примеркали, жовтiшали вогнi сбiчок. Малуша увесь час думала про несподiвану кончину Ярини. Сльози набiгали й набiгали їй на очi. Але нiхто в стравницi не бачив, як плаче Малуша. У мовчаннi поїли, священик пiсля того помолився, всi встали й вийшли.

Тiльки княгиня на якийсь час лишилась у стравницi.

— Малушо! — покликала вона.

Малуша стала перед нею.

Княгиня Ольга подивилась на дiвчину, на чудове її обличчя, вкрите гарячими рум'янцями, темно-карi очi, окинула поглядом гнучкий, тонкий її стан, тугi груди, дужi руки.

— От i немає Ярини, — промовила княгиня. — Що ж, Малушо, будеш тепер ти менi допомагати. Зайди до мене в терем, у свiтлицю, скажу, що маєш робити.

2

Пiсля смертi Ярини княгиня Ольга якийсь час тримала ключi в своїх руках. Припоручати їх комусь iз своїх родичок не хотiла — завидющi всi вони, жадiбнi, тiльки й думають, як би щось привласнити. Дати ключi комусь iз дворян боялась: молодi, тi самi, може, побояться, так iншi за їхньою спиною все розтягнуть.

А добра в княгинi було багато. Що б вона була за княгиня, коли б його не мала! Дiди й прадiди її, що сидiли на Київському столi — а княгиня Ольга по закону вважала себе їх спадкоємницею, — не одразу зiбрали це добро, кров'ю здобували його в далеких походах, спотружались, встановлюючи уклад i даючи лад своїй землi. Та навiть її чоловiк, князь Iгор, беручи дань з деревлян, за це полiг.

Княгиня Ольга теж брала дань, пiзнiше поставила уроки й устави. Київський князь — глава племенам і землям, вiн заступник всiх людей перед богом, вiн i воєвода, коли хто нападає на Русь.

Але щоб тримати лад у землях, бути готовим одбити ворога, якщо вiн посягає на Русь, годувати, поїти й одягати дружину, будувати город, ставити сторожу, ще й складати богам жертву — для цього київському князевi треба було мати багато добра, вiн мусив бути багатшим вiд iнших князiв.

Знамена княгинi Ольги стояли на багатьох i багатьох полях понад Днiпром i Десною, знаменом її перетесано було багато лiсiв, її гони були на рiках, перевесища в лiсах. А крiм того, мала вона й княжi двори, весi, — багато тiунiв княгинi Ольги трудилися, щоб взяти з всього цього князевi — княже, а собi — своє.

Немало багатств i скарбiв було й на Горi — в свiтлицях, палатах, клiтях, коморах, скотницi княжiй. Треба ж було княгинi тримати в руках цi багатства.

I, навiть ставши християнкою, Ольга не змiнила своїх переконань. Адже Христос говорив: "Боговi — боже, а князевi — княже", вiн благословляв багатства й захищав убогих.

Княгиня багато свого багатства довiряла ключницi Яринi. I як їй було не довiряти: прожила Ярина весь свiй вiк на Горi. Робою туди прийшла — ключницею стала. Знала вона князя Олега, колихала Iгоря, Ольгу зустрiла ще замолоду. I все берегла, стерегла, як справжня господиня.

Коли Ярина померла, зайшла княгиня до її хлiвини, бiля тiла постояла (як не кажи, а прожила в цiй хлiвинi Ярина, служачи князям, бiльше як пiвста лiт), а тодi вiдкрила ляду її скринi.

Нi, такоїї ключницi, як Ярина, вже не матиме Ольга. У скринi її не було нiяких скарбiв. Тiльки звичайнi сорочки, кiлька спiдниць, дещо з теплої одежi та ще два сувої полотна, якi Ярина виткала власними руками.

— Вiзьмiть полотно в клiтi.

Княгиня дуже уболiвала за Яриною. А тодi взяла собi в помiчницi Малушу. Вона не думала робити її ключницею — нi, Малуша була надто молода для такої роботи. Княгинi просто чомусь подобалась ця дiвчина, щось у нiй викликало приязнь, довiру.

Малуша, як швидко переконалась княгиня, виявилась доброю помiчницею. Вона увесь день поралась на великому господарствi, iшла вiд клiтi до клiтi, з медушi в медушу, брала все, що було треба, в кiнцi дня приходила до терема й клала перед княгинею ключi. Нi, княгиня не помилилась, взявши Малушу до терема, — тямуща вона, чесна, такiй весь терем можна припоручити.

Через це само собою так вийшло, що одного разу увечерi, коли Малуша взяла з клiтей все, що велiла княгиня й що потрiбно було для снiдання, а потiм прийшла до неї в спочивальню й поклала ключi на лаву, Ольга сказала:

— Ти вже їх тут не клади.

— А де покласти? — не зрозумiла Малуша.

Княгиня була дуже стомлена, вона сидiла на ложi, спочивала й щось уперто думала.

— Важко це менi, Малушо! — промовила, зiтхнувши, вона. — Думай над тим, що кому дати! Нi, Малушо, у мене й так багато дiла. Сама вже подумай, що треба робити в теремi. Ти ж усе знаєш.

— Знаю, матiнко княгине.

— Отож i носи ключi з собою при поясi. Ключницею моєю будеш.

Малуша впала княгинi в ноги, але не радiсть, а страх спонукав її це зробити.

— Боюсь я, матiнко княгине, — призналась вона.

— А чого тобi боятись?

— Тереми великi, клiтей багато.

— А що в нас — дворян мало? — суворо мовила княгиня. — Носитимеш бiля пояса мої ключi — всi слухатимуться тебе.

I, помовчавши трохи, додала:

— Отак i роби, Малупюi Милостниця* (*Милостниця — улюблениця.) ти моя! Нi, княгиня Ольга не помилилась, взявши Малушу в ключницi. Добро її було в певних руках.

— А оцей ключ, — вибрала вона з низки i показала Малупгi, — з терема до твоєї хлiвини. Дверi одiмкни, нехай так i будуть, — можу тебе по надобi й вночi покликати. Так було при Яринi, так буде i з тобою.

Малуша вийшла з спочивальнi княгинi, пройшла сiньми. Думала вийти в двiр, але повернулась, бо пригадала, що мусить одiмкнути з сiней дверi до своєї хлiвини.

Довго одмикала замок, бо в неї тремтiли руки, i вперше зайшла до свого житла з княжого терема.

Стала вона посеред хлiвини — i та нiби хлiвина, i не та, i та Малуша, i нiби не та. Хвилюючись, сiла на тверде ложе й замислилась.

Отже, ключi вiд теремiв, комор i всього княжого двору у неї в руках. Не шукала вона їх i не добивалась — доля судила, що важка металева низка забряжчала коло пояса.

Чи розумiла вона сама, що досягла щастя, про яке хтось iнший тут, на Горi, мiг тiльки мрiяти? I чи думала над тим, що, прийнявши ключi вiд княгинi, може одiмкнути не клiтi й комори, а щось бiльше, значимiше? Адже тут, на Горi, всi, хто порався коло княжих багатств, самi ставали багатими. I це не вважалось татьбою, за це не карав нi закон, нi покон. Та коли б Малуша чи в цi днi, чи згодом щось i попросила в княгинi, хiба б та вiдмовила їй?

Нi, Малуша не розумiла цього, бо досi жила в хатi свого батька, де кожен робив, що мiг, одягав, що мав, їв, що було, нiколи не посягав на чуже, не своє, хоч би воно було краще й дорожче.

Про все це подумала Малуша набагато пiзнiше. А зараз вона тримала в руках ключi, перебирала їх. Один, другий, третiй, о, як багатої "Який же ключ мiй?" — заплющивши очi, замислилась вона.

З

Дуже швидко Малуша вiдчула, що бути ключницею княгинi Ольги набагато важче, нiж вона думала.

Малуша не боялась роботи, як i ранiше, вона працювала з усiх сил i, коли говорити правду, навiть над силу, бiльше, нiж дозволяв час. Але Малуша не нарiкала на це. Що ж, менше поспить, якусь нiч може й зовсiм не спати, — у неї було здоров'я, запал, а найголовнiше — молодiсть. Вона працювала, не бачила кiнця роботi, але не це турбувало її. Аби тiльки вистачило сили.

Турбувало її iнше, i саме те, про що вона не думала й не гадала. Це почалось одразу, тiльки-но вона стала ключницею...

Наступного дня, пiсля того як княгиня висловила їй свою волю, Малуша встала дуже рано, ранiше, нiж вона звичайно вставала. Можливо, Малуша й зовсiм не спала. Полежала, склепивши повiки, побачила сон нiбито: що князi увiйшли до стравницi, а в неї ж нiчого не приготовано, — i схопилась серед ночi з серцем, що розривалося в грудях, швидко одяглась, сплеснула лице холодною водою, вийшла у двiр.

Аж тодi вона зрозумiла, що встала надто рано. Саме в цей час сторожi на городницях двiчi ударили в била — на вежi над Подольськими воротами, на вежi вiд Днiпра, на Перевесищанськiй i далi, далi. Здавалось, хтось у чорному крокує там угорi по городницях i дає знати про себе: "Ба-а-ам! Ба-ам! Спiiть! Я не сплю! Спiть! Я не сплю! Ба-а-ам! Ба-а-амI" Це був час, коли змiнювалась перша нiчна сторожа, до свiтанку — далеко.

Але Малуша не повернулась до хлiвини. Рано то й рано. Що ж, вона, не поспiшаючи, зробить свою роботу. Темним двором попрямувала до стiни терема, де тьмяно, як купка грибiв, окреслювались хижi й клiтi.

У цих хижах, де жила дворня i де готували страви князям, всi ще спали. Тихо, щоб нiкого не побудити, вона зайшла до кухнi й хотiла сiсти на лавi перед вогнищем, щоб подумати, з чого ж їй починати.

Проте вона не все зважила. Тiльки зайшла до кухнi i думала вже сiсти на лавi, як у темрявi бiля теплого ще вогнища хтось поворухнувся, сiв, запитав:

— А хто там ходить?

Вона впiзнала бородача Путшу, який завжди з самого ранку рубав дрова, розпалював i порався весь день бiля вогню. Вiн, зрозумiла тепер Малуша, i спить бiля свого вогнища. Та й справдi, тут так тепло й затишно.

— Це я, Путшо, — тихо, щоб не побудити когось у хижах поруч, промовила Малуша.

— Бачу, бачу, — сказав i голосно позiхнув Путша. — А я вже думав, що якийсь тать, i схопився за сокиру. Малуша засмiялась, засмiявся й Путша.

— От бач, якi татi бувають на свiтi...

— Мабуть, я вже й встану, — раптом обiрвав смiх Путша, i Малуша почула, як вiн у темрявi висiкав вогонь, а у виблисках кресала побачила кошлату бороду, вуеи й суворе обличчя.

— Ще рано, — промовила Малуша. — Спи, Путшо, спи!

Вiн кресав i кресав вогонь. Ось почав тлiти, а далi спалахнув ясним вогником трут, Путша знайшов i запалив вiд нього жмут соснових скiпок.

— Де вже там спати, — невдоволено сказав вiн. — Якщо ключниця не спить, де вже спати дворянам...

Одягнувши постоли, прикривши плечi драною хутриною, вiн узяв сокиру й вийшов з хижi.

А тим часом дуже швидко загоготiло вогнище, в хижi розлилося червонкувате свiтло, вiд гарячого жару по хижi пiшло тепло. Малушi навiть захотiлося схилити голову до лави, якусь часинку задрiмати. Адже тут було набагато краще, нiж у її холоднiй хлiвинi.

З двору долетiли раз i вдруге глухi удари сокири — не спав уже Путша, вiн на весь день запасав для вогнища дрова. То хiба ж могла спати Малуша? В неї є стiльки всякої роботи — щоб впоратись, мало дня й ночi.

I знову вона дуже тихо, щоб не побудити дворян у хижах поруч, встала з лави, пригасила трохи у вогнищi жар i запалила свiчку, а потiм, тримаючи її в руках, пiшла до сiней, де стояв посуд, до стравницi, запалила там свiчки.

Так вона ще з ночi почала свiй день — замела стравницю i застелила там на столi чисту полотняну скатерку, витерла стiльцi, змiнила воду в корчагах, далi заходилась уже в сiнях на полицях ставити по-своєму посуд: миски до мисок, корчаги до корчаг, келихи до келихiв. I думала Малуша, що нiкого не потурбувала.

Раптом до її вуха долетiв тихий шепiт за дверима в кухнi.

— Та хiба вона вже встала? — пiзнала Малуша голос Пракседи.

— Встала, ще й давно... i мене розбудила, — вiдповiв Путша.

— От лихо! — Чути було, як Пракседа сплеснула руками. — Ну, то й я пiду побуджу своїх дворянок.

Малуша вискочила в кухню сказати, що нiкого не треба будити, бо ще рано. Але перед самим її носом i Путша, i Пракседа вийшли з кухнi, за стiною в хижах приглушено загомонiли, мiж багатьма невиразними словами вона почула одне слово:

— Ключниця! Ключниця!

Нi, пiзно було вже Малушi йти в хижi й говорити, благати, щоб дворяни спали, бо ще ж зовсiм рано. Дивне почуття з'явилось у неї. Нiби вона тiльки-но стояла на кручi, ворухнула камiнь, який давив їй груди, скинула його з грудей. Але камiнь той не зупинився на мiсцi, а зiрвався, покотився по схилах i летить тепер, збиваючи з нiг людей.

— Ключниця! Ключниця! — чула Малуша навкруг. I коли одразу пiсля цього заспанi дворяни почали заходити до кухнi, стали робити кожен своє, допомагати Малушi, їй стало зовсiм страшно: вони вiтались з нею не так, як звичайно, а якось iнакше, нiбито шанобливiше. Вона дорiкала, навiщо вони встали так рано, вони ж винувато говорили, що трохи заспали. Малуша кидалась з кутка в куток, щоб бiльше взяти на свої плечi, а виходило, що це вона їх змушує працювати бiльше, жвавiше, швидше... Так першого ж ранку Малушi здалося, що потрапила вона в якесь павутиння, хоче його порвати, скидає з себе, а воно облипає, обсотує її все мiцнiше й мiцнiше.

Настав нарештi ранок. Все завчасу було готове i в стравницi, i в сiнях, i на кухнi, Малуша ще до снiдання встигла обiйти весь терем i поглянула, чи все зробили теремнi дiвчата.

Усе було готове, i її теремнi дiвчата й дворяни стали такими, як завжди. Скоро до стравницi вийдуть князi, а пiсля них поснiдають i дворяни. I князi вийшли, поснiдали. В час снiдання Малуша помiтила, що княгиня Ольга стежить за нею, споглядає i, либонь, задоволена, бо посмiхається. Коли князi пiшли правити суд, Малуша, як i ранiше, сiла з дворянами, поснiдала. Залишки вiд княжих страв були ще теплi, смачнi. Малуша дала Путшi й кiльком дворянам, а мiж ними й Пракседi, потроху вина, що залишилось у келихах князiв, i тодi за столом, де всi рвали руками м'ясо, набивали роти, голосно чавкали, стало веселiше, теплiше, — один дворянський рiд! I Малушi стало спокiйнiше, камiнь, який вона зрушила i який котився схилами, здавалося, нарештi зупинився.

Але камiнь не зупинився. Наступного дня Малуша прокинулась так само задовго до свiтання. Вийшла з хижi, почула удари нiчних сторожiв i хотiла вернутись до своєї хлiвини, але побачила, що в хижах бiля терема i на кухнi вже блищать вогники, а десь у темрявi глухо гупає сокира: "У-у-ух! У-у-ух!"

Вона навiть схопилась за голову. Та невже ж треба вставати так рано? Ще скiльки тих годин до свiтання, спати б та й спати! Тiльки вона вже не могла й не смiла спати. Повернулась до хлiвини, швидко одяглась, не встигла навiть помитись, i побiгла до кухнi. Там горiло вогнище, Путша наносив дров, дiвчата прибирали.

— Добрий ранок, ключнице! А ми рано встали... ранiше! — зустрiла її холодним, злим поглядом Пракседа.

Що могла їй сказати ключниця?

4

Нелегко було Малушi й у свiтлицях княжого терема. Ранiше, працюючи ще на кухнi, коли думала вона про цi свiтлицi, то уявляла, що там — багатство, все сяє, блищить, там тиша, спокiй, все красиве. А от чому красиве, того не могла висловити.

Вона пробувала тодi розпитати про княжий терем, свiтлицi його й палати в ключницi Ярини, але та вiдповiдала дуже коротко, невиразно: "Добре живуть нашi князi, Малушо, дуже добре. Не так, як ми з тобою. Та колись ти й сама побачиш, яке княже життя".

Що ж доброго було в княжих теремах, того Ярина не говорила.

Пiзнiше, коли Малуша переступила вперше порiг княжого терема, вiн приголомшив її красою своєю, багатством, скарбами... Убога дiвчина з Любеча навiть зупинилась, побачивши палати, опустила руки й заклiпала очима. Проте тодi вона була тiльки дворянкою, як i iншi дiвчата.

Тепер, ставши ключницею, Малуша подивилась на терем iншими очима, побачила тут не тiльки багатство, красу, скарби, а й стикнулась з людьми, що жили тут, взнала їх вдачу, душi, силу.

Взнала Малуша найперше саму княгиню Ольгу. Ранiше, зустрiчаючи її в стравницi, та й пiзнiше, приймаючи вiд неї ключi вранцi й вiддаючи увечерi, вона бачила її в пишнотi й славi, уявляла грiзною, але справедливою, не такою, як усi люди.

Тепер, коли Малушi доводилось бiгати до княгинi кожного дня, кожної години, часто й ночами, вона побачила й пiзнала її зовсiм не такою, як ранiше, не такою, як уявляла. Може, трапилось це через те, що ранiше Малуша бачила княгиню у багатiй, шитiй золотом i срiблом одежi, з червоним корзном на плечах, у широкому поясi, що робив її ставною й тонкою, у червоних чи зелених хзових чобiтках. А тепер побачила в спочивальнi з темною намiткою на головi, у звичайнiй одежi, старих чув'ях на ногах.

Може, i то безперечно так, це змусило Малушу подивитись на княгиню новими очима. Але, попри все, вона побачила й iнше: княгиня Ольга зовнi здавалась ласкавою й теплою, а насправдi була холодна й жорстока. Вона багато обiцяла, але мало давала. Вона була просто скупа, бо часто вночi кликала Малушу до себе й усе мiркувала, як би менше дати дворянам, як дешевше прогодувати гриднiв.

Та й по собi Малуша вiдчувала, що княгиня зовсiм не така, якою вона її уявляла. Де подiлись ласкавi слова, якими княгиня ранiше її дарувала, де тепло очей, що колись грiло Малушу й що давало їй радiсть, надiю? Княгиня Ольга тепер завжди була холодна з Малушею, говорила з нею тiльки про дiло, на всьому її перевiряла, в усьому їй нiбито не вiрила. Не раз i не два Малуша навiть плакала вечорами в своїй хлiвинi. А за ключi вiд клiтей боялася бiльше, нiж за своє життя.

I не тiльки княгиня Ольга, всi в княжому теремi так: зовнi — ласкавi, на людях — сердечнi, справедливi, щирi а в життi — в своїх покоях, свiтлицях, опочивальнях — зовсiм не такi. Малуша боялась родичiв княгинi, воєводи Свенелда, священика, усiх, усiх.

Боялась вона й княжичiв — синiв княгинi Ольги, особливо Святослава. Менший княжич Улiб завжди був ласкавий з нею, дивився на неї веселими очима, в яких грали блискучi вогники, говорив слово — наче щось дарував. Тiльки Малуша не вiрила йому. Стереглась...

Зовсiм не такий був княжич Святослав. Малуша не розумiла його. Вiн був суворий, навiть на матiр — княгиню — поглядав сердитими очима. Малуша не раз чула, як вiн перечить їй, ую Асмусу, особливо Улiбу.

I до Малушi вiн ставився так само. Ну хоч би колись сказав їй, як Улiб, тепле слово, хоч би колись подякував, зрештою, хоч би подивився на неї ласкавим оком. Нi, не такий княжич Святослав. Вiн не озветься теплим словом, вiзьме — не спитає, хтось йому щось дасть — не подякує, а тiльки що — нагримає.

Якось Малуша прибирала вранцi в його свiтлицi. Здається, чого ще треба: пiдмела, витерла кожну порошинку, ложе застелила так, що й мачинку було б видно, пiдлогу вимила — все в свiтлицi заблищало.

Але княжичу Святославу однаково не догодила. Вiн, поки прибирала Малуша, увесь час стояв бiля вiкна, дивився на Днiпро, часом спiдлоба позирав на неї.

— Доки ти будеш прибирати? Чого згинаєшся, навiщо?

Перелякана його криком, Малуша випорснула з свiтлицi, зупинилась у сiнях i заплакала. Плакала вона, правда, тихо, щоб нiхто не почув, витирала сльози, щоб нiхто не помiтив.

I раптом почула позад себе кроки. Оглянулась — княжич Святослав. Хотiла тiкати — вiн заступив їй шлях.

— Ти чого плачеш?

— Я не плакала, княжичу, єй-Перун, не плакала.

Вiн подивився на неї очима, в яких було презирство, й осудження, i крихiтка ще чогось, чого не могла зрозумiти Малуша. Але на те вiн i княжич, так i тiльки так вiн i мусить дивитись на Малушу.

— Гей, ти, дворянко! — сердито промовив Святослав. — Не плач! За чим, за чим ти ллєш сльозив

Вiн пiшов, i Малуша бiльше не плакала. Крий боже, скаже Святослав слово княгинi. Вiн страшний, не такий, як усi, його слiд стерегтись бiльше вiд усiх.

I пiзнiше вона завжди боялась його. Особливо коли зустрiчала в темних сiнях терема або в присмерках десь надворi. Побачивши його здалеку, вона низько вклонялась, нижче, може, нiж годилось, i дуже повiльно, повiльнiше, нiж треба, пiдiймала голову, сподiваючись, що за цей час княжич промине її.

А коли вона нарештi пiдводила голову, то бачила, що князь Святослав не проминув її, зупинився, стоїть, жде, навмисне жде, поки вона випростається.

I тодi Малуша зустрiчала погляд його сiрих очей, бачила стиснутi уста, щось суворе в обличчi i ще щось дивне, схоже на посмiшку. Так i йшов далi княжич Святослав — з суворою посмiшкою, з примруженими очима.

5

Ранiше, будучи дворянкою, Малуша брала й давала кожному тiльки те, що велiла Ярина. Тепер думала й зважувала, як зробити так, щоб не сварилась княгиня.

I давала Малуша не бiльше, а може, й менше, нiж дала б княгиня. Це йшло не вiд скупостi. Коли б усi багатства княжi належали їй, о, тодi Малуша роздавала б усе щедрою рукою! Але, даючи чуже, княже, вона берегла тiльки одне — свою честь.

Якось Добриня їй сказав:

— А чи знаєш, Малушо, щось нашi гриднi не дуже добре говорять про тебе?

Вона навiть зашарiлась, — вiд гриднiв, як це їй всi говорили, нiчого ждати доброго слова, вони завжди п'ють, гуляють, кожен з них хвалиться собою, iншого ж гудить. Але невже хтось iз них посмiв сказати якусь лжу про неї? Вона ж нi з ким iз них не зустрiчалась, приводу не давала.

— Що ж вони говорять? — запитала Малуша.

— Кажуть, — вiдповiв Добриня, — що ти така ж, як i ключниця Ярина, — зайвого корчажка меду не даси, покорм видаєш скупо,

У неї одлягло вiд серця — отже, говориться не про її дiвочу честь.

— I покорм, i мед я даю, як велить княгиня, — сердито вiдповiла вона братовi. — А твої гриднi ненажери, їм цiле гов'ядо дай, то й тодi буде мало.

Добриня глузливо поглянув на Малушу. Диви, яка стала його сестра — не за гридня заступається, а за княгиню! Та невже ж вона не розумiє, що без гридня й княгиня не княгиня, а вже без нього, Добринi, i Малушi не бачити б Гори довiку.

Вiн нiчого не сказав Малушi, а подумав, що, либонь, гриднi говорять правду. Страшнi князi землi, але не гiршi й усi тi, хто їм служить. Тiльки не думав Добриня про себе й про те, що вiн сам служить князям, що життя його в княжiй волi.

Не сказав вiн i про те, чому саме почав з Малушею цю розмову. Стояла вона якусь хвилину, — примруживши очi, дивилась на стiну й Днiпро. А тодi раптом здригнулась, не попрощалась, слова не промовила, побiгла стежкою попiд деревами до терема. I чи то примарилось Добринi, чи, може, так i було, але здавалося йому, що Малуша витирає на обличчi сльози. Диви, не можна їй сказати й слова?

А говорив Добриня з Малушею так тому, що дуже уболiвав за побратимом своїм Туром. Був гридень, а перевiвся нiнащо, ганчiркою став.

Все почалося вiдтодi, як Тур признався Добринi, що Малуша йому до вподоби i, либонь, не гiрша горянських дiвчат.

Насправдi ж Тур полюбив Малушу, вона здавалася йому кращою вiд усiх дiвчат Гори, хоч мiж ними були й воєводськi, i боярськi, i княжi дочки.

Вiн полюбив її, ходив тут, по Горi, а жадав її бачити, їздив з iншими гриднями в далекому полi, але й там думав про неї. А який вiн був щасливий, коли раз i вдруге зустрiв її на Горi. Правда, Тур не говорив з нею, але ж нiщо йому не заважало думати про неї, i вiн думав, мрiяв, як колись стане поруч iз нею, скаже їй все щиро, одверто.

Сказав би ж вiн їй, як це думано й передумано, мабуть, так:

"От я, Малушо, дивись на мене, — гридень! А що таке гридень? Княжий слуга, робочич. Сьогоднi я живу на бiлому свiтi, а завтра, якщо пошле князь на смерть, — i помираю. Тiльки я, мабуть, Малушо, не помру. Бач, уже й ребра в мене поламанi, i покалiчена рука болить, проте, либонь, тепер уже мене нi спис, нi стрiла не вiзьмуть, бо знаю я проти них слово, яке ж — не признаюсь..."

Так думав почати Тур, а далi б сказав:

"...А тепер про тебе, Малушо... Я робочич, а ти роба, i в тебе така ж, як i в мене, доля! Гаразд, могло б бути куди гiрше. Тебе взяли до княжого двору, бо ти в'їхала на Гору пiд щитом, але що далi? Будеш ти робою, працюватимеш на кухнi, їстимеш княжi об'їдки, ну, може, за довгi роки щось i збереш, не вотоляну* (*Вотола — груба доморобна тканина.) свитку одягнеш, а з крашеницi, може, й вовни. А далi що? Ти пiд щитом в'їхала на Гору, але ти рабиня i рабинею будеш... От як!"

Але Тур не кiнчив би на цьому, а неодмiнно сказав би ще Малушi:

"А що, коли б ми, Малушо, зробили так. Ти — роба, я — робочич, долi немає в тебе i не буде її тут, на Горi, i в мене її не буде довiку; я ж тебе, чуєш, Малушо, люблю так, як нiкого в свiтi; може, й ти мене полюбиш, коли не стiльки, то хоч менше. I от я скажу князям: "Служив я вам, дайте пожалування — шматок землi над Днiпром, де я поставлю хижу", — адже дають князi гридням, якi їм вiрно служили, пожалування землею. I ти, Малушо, скажеш княгинi: "Служила я вам — пустiть тепер на волю, хочу я жити з таким робочичем, як сама, звiв нас Ладо..." I пустять князi, як же можна не пустити!"

Звичайно, Тур думав, що ця розмова з Малушею вiдбудеться не скоро. Мине рiк, другий, може, й десять, — важко служити, а ще важче заробити щось у князiв. Але Тур згоден був ждати, нi вiн сам, нi роба Малуша не могли втекти вiд своєї долi...

I раптом сталось те, чого Тур нiяк не ждав: Малуша — ключниця. У похмурий осiннiй день, коли все Днiпро затягли густi тумани, а вгорi котились важкi темно-сiрi хмари, гридень Тур стояв на високiй кручi за Горою i не бачив нi неба, нi хмар, нi Днiпра. Чорна хмара вкрила його серце, затягла всю душу.

Малуша — ключниця! Отепер кiнець всiм мрiям, нiколи вже нiчого вiн їй не скаже. Доки була вона робою, вiн був їй до пари, — о, яка б рабиня на Горi та не стала поруч з молодим, добрим гриднемi Тепер вона ключниця, в неї ключi вiд теремiв княжих, комор i клiтей. Спробуй поговорити з такою! Усi гриднi боялись ключницi Ярини, скоро, либонь, боятимуться вони й Малушi.

Щось у душi, правда, говорило: "Нi, вона не така! Вона — iнша, вона така, як i ти, Туре!"

Але йому було страшно. Нi, не за себе боявся Тур — чого боятись гридневi княжому? Вiн нiчого не боїться, навiть смертi. Безмежно кохаючи Малушу, вiн боявся за неї.

Десь далеко-далеко з-за Днiпра долинула луна — там Перун уже йшов над землею, махав своєю блискучою палицею, хмари росли, все темнiшали й темнiшали. Отак у свiтлу радiсть людей вплiтаються скорбота й печаль, так у яснiй тишi народжуються блискавицi й громи.

Увечерi, лежачи поряд iз Добринею, Тур довго не мiг заснути. Надворi шумiв вiтер, били громи, дощ, як просо, сiк i сiк дах їхньої хижi. I тодi Тур сказав:

— Добре, що Малуша стала ключницею, тiльки страшно, щоб вона не стала такою, як Ярина, що, бувало, стереже корчагу меду або горнець молока в теремах княжих.

— Вона не така, — вiдповiв на це Добриня, — вона чесного роду.

— Коли б то так, — прохрипiв Тур. Звiвшись на лiкоть, вiн довго ждав, доки вiдгуркотить Перун, а тодi додав:

— Коли б то так, то було б добре... бо я...

Гридень Тур не встиг та й не змiг сказати того, що думав.

У цей час вдарила блискавиця, освiтила через розчиненi дверi все в хижi, i Добриня тiльки побачив обличчя Тура, його широко розплющенi очi, стиснутi уста, муку й бiль у кожнiй рисi обличчя.

Перун пiдiйшов зовсiм близько до хижi, вдарив палицею й погасив блискавицю.

РОЗДIЛ ШОСТИЙ

1

Княгиня Ольга зробила, що замислила, — навеснi 957 року вирушила до Константинополя, їхати туди вона могла двома шляхами: суходолом, через землi тиверцiв i уличiв, i далi через Болгарiю або ж Днiпром i Руським морем* (*Руське море — древня назва Чорного моря.), як звичайно їздили купцi i гостi.

Вона вибрала другий шлях. Ним можна було дiстатись до Вiзантiї безпечнiше й швидше. Княгинi i всьому її почту легше було їхати в лодiях, анiж на конях: бажаючи добра й тишi Руськiй землi, хотiла вона говорити не з болгарськими каганами* (*Каган — князь.), що виконують волю Константинополя, а з самими iмператорами.

До далекої цiєї подорожi княгиня готувалась ще з зими; сама одiбрала для iмператорiв i для кого буде надоба дари великi — хутра, риб'чий зуб, золотi й срiбнi емалi, бобровi пахощi, а про запас кiлька мiхiв з диргемами, кунами, рєзами. Взимку ж для княгинi й почту її на Почайнi посмолили, пiдняли насади й зробили зверху настили на кiлькох лодiях; у кiнцi зими воєвода Свенелд послав тисячу воїв у поле над Днiпром, щоб стерегти пороги, коли їх минатиме княгиня, а далi проводжати її понад лукою моря аж до краю земель тиверцiв i землi уличiв.

Довго думала княгиня й над тим, кого їй взяти з собою в далеку дорогу. Не на брань вона їхала, а для хитрої й мудрої розмови, в час якої напохватi треба було мати людей тямущих i бувалих. Зваживши все, велiла вона готуватись у дорогу дванадцяти слам, п'ятдесяти купцям i ще й п'яти тлумачам, якi красно вмiли говорити язиками грецьким, франкським i латинянським. Крiм того, аби не думали iмператори грецькi, що київськi князi не мають нi роду, нi племенi, запросила вона їхати з собю ще й родичок своїх — посестрин* (*Посестрини — двоюрiднi сестри.), нетiв* (*Нетi — племiнники.) ще й жон князiв чернiгiвського й переяславського.

Тi тiльки цього й ждали — шили всю зиму рiзноликi убори, чоботи з зеленого й червоного хза, все примiряли, все одна перед однiєю вихвалялись: "0т яка я, от де Царгород здивуємо!"

А княгиня Ольга по терему ходила, посмiхалась, думала:

"Заждiть! Якої ви заспiваєте, коли вас колихне море Руське!"

Ще велiла княгиня Ольга ключницi Малушi, щоб та одiбрала десять дворянок, i то найкраснiших, здорових, метких. Почувши цей загад, Малуша подумала:

"Менi б поїхати з княгинею до Царевого городаi^

Але коли княгиня додала: "Ти ж, Малушо, залишайся на дворi, дивись, щоб i в теремi лад був i щоб княжичi були доглянутi", ключниця зрозумiла, що так уже їй судила доля i що вона справдi мусить бути в городi, коли її княгиня їде в далеку дорогу,

Пiсля однiєї безсонної ночi княгиня запросила до себе священика Григорiя.

— I ти, отче, поїдеш зi мною, — сказала вона.

— Куди, матiнко княгине? — запитав вiн, не збагнувши спочатку, про що йдеться.

— До Царевого города Константинополя, — вiдповiла вона.

Старий священик вкрай перелякався, почувши про таку далеку й важку дорогу, але вiдповiв хитро, мудро:

— Навiщо ж менi їхати до Константинополя, матiнко княгине, коли я хрестився в болгар у Преславi?

— Зi мною поїдеш, отче, аки пастор iстинної вiри. У нього заблищали очi.

— То, може, матiнко княгине, їдемо ми для того, щоб там взяти для всiєї Русi християнську вiру?

— Нi, отче, — суворо промовила княгиня. — Ти поїдеш зi мною для того, аби вiдали вони, що я, княгиня, також християнка i презвутера свого маю...

Священик Григорiй, радiючи, що трапилась ця нагода, знову завiв мову:

— Добре робиш, княгине, що не береш вiд грекiв Христа, але, може, вiзьмемо його вiд болгар... Ти ж, матiнко княгине, сама християнка.

— Вiрю во Христа, отче Григорiю, бо знаю, що тiльки Христос захистить мене, князiв, християн i всiх воєвод, купцiв, бояр, якi ще не приймають Христа. Знаю, Христос захистить i багатьох людей моїх, iже омилися купiллю святою, й совлекли грiховнi одежi ветхого чоловiка Адама, i в новий Едем облеклися, iже суть Христос...

Священик Григорiй молитовно пiдняв очi д'горi й промовив:

— Чому ж ти, княгине — денниця перед сонцем, зоря перед свiтлом, — сама сяєш, яко мiсяць вночi, а не хрестиш невiрних чоловiкiв, якi, не омовеннi хрещенням святим, потопають у грiхах, як у калi. Хрести, княгине, Русь, зроби християнською свою землю.

— Не можу, отче Григорiю, бо боюся. Невiрним моїм чоловiкам вiра християнська уродство суть, не смислять-бо, не розумiють, у тьмi ходять, не вiдають слави господньої, одебелиша-бо серце їх, ушима тяжке слишати, очима видити... Хрещу я зараз Русь — многi смiятись почнуть i сваритись також, а може, отче Григорiю, знову пiде плем'я на плем'я, земля на землю.

Замислився священик i, напевне, пригадав усе, що йому доводилося чути вiд невiрних киян, — i глузування, i лайки, i погрози. I це в Києвi, де пiд боком Гора, дружина, княгиня-християнка. А що ж буде, коли хрестити якусь весь чи мерю, всю чудь заволоцьку?* (*Весь, меря, чудь — північні племена Древньої Русі.) Правду каже княгиня: охрестити Русь — однаково що запалити пожежу по всiй землi.

— Це так, матiнко княгине, — згодився вiн. — Русi хрестити не можна. Вiрити будемо, що прийде колись Руської землi познання, до бога начаток примирення. Вiримо, будемо денно i нощно молити Христа. Так коли ж, княгине, їдемо до Константинополя?

2

Тiльки скресали льоди й виповнювався Днiпро, до Києва з далеких заморських країн прибували гостi, що зимували по пониззi Днiпра i Верхньому Волоку, ждучи там теплої години; прибували також з червенських городiв i вiд Iтиля-рiки, де їх застала й не пустила до Києва зима.

Багато, дуже багато могли б розповiсти гостi з iнших земель про шляхи, якими вони потрапляли сюди, до Києва. Це були далекi, дуже важкi шляхи, доводилось їхати мiсяцями й роками — безводними пустелями, морями й рiками, горами й степами. Це були небезпечнi шляхи, бо скрiзь на заморського гостя чатували страшнi небезпеки: буря на морi, самум у пустелi, орда в Дикому полi, звiр i розбiйник — за кожним каменем i кущем. Купець тодi мусив бути й воїном, — на спинi його коня лежали товари, а бiля пояса висiв меч. Для охорони купцi наймали ще й дружину. Але багатьом гостям, що з далеких земель їхали до Днiпра, так i не судилось напитись води з нього. Не всi й київськi купцi попадали в землi заморськi.

Три шляхи тяглись вiд Києва-города: Залозний, що починався на лiвому березi Днiпра й через Дике поле, рiку Танаїс* (*Танаїс-Дон.), по великiй рiцi Iтилю i далi Джурджанським морем вiв до земель хинських, аравiйських, до Бабель-Абваба, Бердаа й самого Ховерезма; на пiвдень вiд Києва суходолом i Днiпром iшов Соляний шлях, яким їздили до печенiгiв, херсонiтiв, болгар, гречинiв i ще далi — в море Середземне; а був ще шлях i Червенський, вiд Києва на захiд — у городи на Карпатах, до чехiв, полякiв, франкiв.

Але в Києвi на Подолi все забувалось — i далекi шляхи, i страшнi пригоди в дорозi, i навiть друзi, що не доїхали до Києва, а тлiли десь у пiсках або на днi моря. Над Почайною терпко пахло смолою, скрiзь попiд берегом так густо, що можна було переходити з лодiї на лодiю, стояли великi, довгi ушкуї, якi припливали сюди з пiвнiчних морiв, шнеки й буси з Чудi, струги й учани з Новгорода, важкi морськi хеландiї грецькi. А всi люди, що здалеку їхали ними до Києва, поспiшали в одне мiсце — на Подол, на торг.

Торг на Подолi кипiв, шумiв, вирував. Уже здалеку було видно багатолюдний натовп, що колом громадився навкруг великої площi, посеред якої стояв високий стовп, палахкотiв вогонь.

Хто пiдходив ближче, той бачив уже не стовп, а висiчену з дубової колоди подобу тварини й людини. Тулуб постатi нагадував тiло людини з широкими, великими, майже жiночими грудьми, довгi руки також схожi були на людськi, тяглися вздовж тулуба i майже досягали землi. Голова ж подоби, крiм очей i носа, мала щось твариняче: рот її досягав аж до великих вух, iз нього витикались кабанячi гострi iкла, а над головою стирчали залiзнi роги.

Це був Волос — бог торгiвлi. До нього часом з подякою, iнодi ж з надiєю пiдходили гостi київськi, що їздили в далекi краї, але на нього з острахом поглядали й заморськi гостi, чи то варяги, хозари, чи й гречини-християни.

Кожного дня з ранку до вечора бог Волос поглинав свої жертви. Перед ним на складеному з камiння жертовнику горiв вогонь, гостi київськi й заморськi пiдходили до нього й складали своє дання: хто живого пiвня, хто хутро, жбан меду, кадь ячменю чи проса.

Богу Волосу нелегко було, звичайно, перетравити всi цi жертви, вогонь перед ним мусив горiти день i нiч. Тому бiля божої подоби завжди поралось кiлька жерцiв, вони пiдкладали дрова, рiзали й кидали у вогонь належнi частини жертвених тварин, лили мед, клали вiск... Якщо жертва була коштовна — полотно, хутро, — вони чiпляли на день такi речi на тулуб Волоса, де для цього були залiзнi гаки, а вночi знiмали. I жили жерцi бiля свого бога в землянцi, де в них було справжнє сховище речей: боговi — боже, жерцям — на сущий день.

Бiля Волоса били в бубон i грали на сопiлках жерцi, до жертовника пiдходили купцi київськi й гостi заморськi, на залiзних гаках колихались хутра, в буйний вогонь падали шматки жертвених тварин, сипалось зерно, лилось вино. В повiтрi пахло смаженим м'ясом, ладаном, смирною. А до жертовника пiдходили новi й новi купцi, гостi з iнших земель.

З раннього ранку до пiзнього вечора шумiв, кричав багатьма голосами i всiлякими язиками Подол: тут київський купець чiтко карбував руськi слова, там гречин щось горлав над своїм оксамитом, ще в одному мiсцi швидко сипав слова хозарин, а там аравiєць — не в силi щось зрозумiти, як i витлумачити iншим, хоч бiля нього i крутились толковини, — обливався потом, пояснював на мигах, пiдiймав руку вгору, тикав пальцем у серце, пiдкидав на долонi свiй товар.

На чiльному мiсцi, ближче до бога Волоса, стоять купцi земель руських — новгородцi привезли на торг горючий* (*Горючий камiнь — янтар.) камiнь, зiбраний на берегах Крижаного моря, купи хутр соболиних, кунячих, горностаєвих, чорно-бурої лисицi, шкури морського звiра; язики вiд Волока мають хутра оленiв, зайцiв, кiз; деревляни вихваляються шкурами й показують баранячi мiхури, у яких налито бобровi пахощi; вручайськi* (*Вручай — нинi Овруч.) каменерiзи привезли на торг пластини з червоного каменю й гори пряслиць; Полянська земля засипала торг пшеницею, ячменем, просом, перед купцями стоять дiжки з пахучим медом, лежать великi, схожi на жорна, круги жовтого воску. Багатi купцi Руської землi, i їм є що продати гостям заморським.

А вже гостi цi тут i чатують. На Почайнi колишуться їхнi лодiї, над берегом стоять конi й верблюди, бiля яких просто на пiсках сплять стомленi дружини, раби ж носять i носять до торгу товари далеких гостей.

Найкрикливiшi з них гречини. Вони часто гостюють у Києвi-городi, знають мову тутешнiх людей, говорять без толковинiв. Раби їхнi носять вiд Днiпра й кладуть на помостах грецькi паволоки* (*Паволоки — коштовнi тканини.) й римськi дiбаджi* (*Дiбаджi — оксамити.), перед ними стоять високi корчаги з вином, амфори з парфумами й мастиками, лежить золоте й срiбне узороччя, на килимах розсипанi обручi на шию, руки, ноги; перснi, колти* (*Колти — пiдвiски з дужками до жiночого головного убору.) з дорогоцiнним камiнням, емалi.

Греки-херсонiти, що живуть на Бiлобережжi, навезли i насипали на торзi купи солi, в'яленої риби, вони ж пригнали табуни коней. Ці конi ще недавно вiльно мчали в степах над Руським морем, а херсонiти їх пiймали, загнуздали, привчили до сiдел. Не конi — вiтер, вони риють копитами пiсок, iржуть над Почайною.

За херсонiтами — аравiйцi, перед ними зелене намистечко з Ховерезма, перли з полуденних теплих морiв i знову парфуми й мастики, кориця, перець, лавровий лист, ладан i смирна.

Найбiльше пишаються аравiйцi мечами з Багдада. Вiдомо всiм, як вони загартовують їх: летять на скажених конях супроти холодного повiтря. Але зараз аравiйськi гостi через толковинiв намагаються пояснити, що на цей раз їхнi мечi ще кращi, бо вони гартували їх у м'язах живих рабiв. I раби є тут, їх також привезли на торг. Смутнi засмаглi юнаки й дiвчата стоять недалеко вiд купцiв.

Товар вiддається за товар: пшеницю — за сiль, хутро — за оксамит, мед — за коней, i за пшеницю — хутро, мед, раби. Але про запас у заморських гостей є й драхми, диргеми, динари. У руських купцiв також є золото й срiбло — це гривнi, куни, рєзи — шматочки дорогоцiнного металу, нарiзанi з прута.

Крiм гостей та купцiв київських, на торгу повно людей. Куди ж пiти в городi Києвi, як не на торг? Сюди йдуть i їдуть на возах з Гори, тут є що обмiняти ремiсникам з передграддя. А коли убогий чоловiк з Подолу тiльки подивиться на торг — і то для нього добре!

I ходили на торзi у барвистих платнах з оксамиту, обояру* (*Обояр — перський шовк.), атласу, iз тонкими мереживами вподовж пiл i золотими запонами, у чоботях на високих закаблуках iз червоного i зеленого хза, у шапках з мiховими оторочками, з чепами й гривнами бояри. Ходили воєводи в покритих оксамитом гостроверхих шапках, з мечами бiля поясiв, у добрих чоботях. Дружинники — в гiршому одязi, в поршнях — тупоносих черевиках з довгими ремiнцями, що закручувались навкруг ноги. Ходили й простi, убогi люди — у сукманинi, серм'язi.

Бiля ж гречникiв i аравiйцiв, особливо там, де пахло парфумами, рум'янами й мастиками, де продавались рiзнi оздоби, шелестiв оксамит i адамашка* (*Адамашка — тканина з Дамаска.) вертiлися, присiдали, щебетали боярськi й воєводськi дочки, iнодi разом iз своїми матерями. Все їх тут вабило, все було миле, все хотiлось одягти на себе, всiм кортiло прикраситись.

Не тiльки заради цього приходили вони на торг. Одягнувши сукнi, саяни* (*Саян — жiночий одяг.), кожушки з пiдпушкою, намиста, прикрасивши пальцi золотими перснями з камiнними приковинами, зав'язавши волосся обручами i почепивши колти та усерязi з дорогоцiнними ахатами й полами* (*Ахати й лоли — агати й рубiни.), вони дивились на заморськi товари, але часто позирали i на воєвод i дружинникiв, що, поклавши одну руку на меч, а другою закручуючи вуса, ходили i ходили мiж купцiв i рядiв.

З

Похитуючися на свiжiй хвилi, нижче Києва, у Вiтичевi, стоїть чимало лодiй, а мiж ними й тi, якi ще взимку готувались для княгинi. Туди ж прямували вiд города вози з усяким добром, iшли мужi.

У людей, що їхали на лодiях, було багато дiла. Попереду стелилась далека й важка дорога — спочатку Днiпром, далi — морем. Багато з них вже не раз водили лодiї з Києва до моря. Тепер вони сподiвались на повнiй водi пролетiти пороги, а все ж клали на лодiї й насади всяке рухло: весла, керма, залiзнi кочети, котки — на випадок, коли доведеться волоком обминати пороги, та ще великi бочки, якi мали наповнити прiсною водою на Бiлих берегах бiля луки моря.

Рано прокинулись усi в княжому теремi — i княгиня Ольга, i родички її, i жони князiв земель, що наїхали й кiлька днiв тут сидiли. У цю нiч вони зовсiм не лягали, соннi ходили з свiтлицi до свiтлицi, велiли ув'язувати й розв'язувати речi. Княгиня Ольга за цi днi зовсiм вибилася з сил, слухаючи їх опити та розпити про далеку дорогу. Не спали всю нiч i дворяни, — вони готували одежу для княгинi, дари, їжу. Терем нагадував вулик, з якого готується вилiтати рiй: все в ньому гуло, шумiло, дзвенiло, перекликалось рiзними голосами.

Тiльки княгиня здавалась спокiйною. Малуша розбудила її, як було велено, пiсля змiни другої нiчної сторожi. Тодi до Ольги зайшов Свенелд, що ждав уже внизу в сiнях.

— Отже, я їду, — почала вона. — Болить серце, ниє тiло, повiк не покинула б Києва, але, вiдаєш сам, мушу їхати...

— Не турбуйся, княгине, їдь спокiйно, — сказав Све-нелд.

— Як же менi не турбуватись, як бути спокiйною! — сплеснула вона руками. — Київ, усi землi — як вони будуть без мене?

Вона справдi не уявляла, як тут буде без неї.

— Залишаю я на столi Святослава, — мовила далi княгиня, — нехай робить суд, дає правду людям, говорить з воєводами, боярами, нехай вчиться. Але ти, Свенелде, будеш його правою рукою. Запитаю не з нього. Що Святослав? Вiн ще молодий, дитина. Коли повернусь жива, запитаю з тебе...

— Не турбуйся, княгине, їдь спокiйно, — ще раз сказав Свенелд.

— Ну, гаразд, — махнула рукою княгиня. — То й ходiмо, там мене вже весь почет жде.

Золота палата київських князiв мала цього ранку незвичайний вигляд. Тут горiли всi свiтильники й свiчада, але на помостi не сидiли князi, на лавах не було воєвод i бояр. Сли, купцi, родичi княгинi i вся служба зiбралися тут, шумiли, переходили з кутка в куток, товпились, перетягали якiсь мiхи, клумаки, горнцi, корчаги, барила.

Коли княгиня вийшла з своїх покоїв, рiзноголосе це зборище занiмiло, зупинилось. Довгим поглядом подивилась княгиня на родичок своїх, слiв, купцiв, якийсь час мовчала.

— Зробимо по покону! — нарештi сказала вона. — Сядемо.

I всi вони сiли, бо покон велiв перед дорогою сiсти, принести жертву предкам, попросити, щоб вони тут берегли дiм i щоб допомагали також i їм на далеких i важких путях. З такими мислями сiли й зараз всi вони, якийсь час мовчки сидiли.

I навiть священик Григорiй, що стояв у кутку палати з невеликим вузликом, у якому було Євангелiє, написане руськими словесами, та ще одяг для богослужiння, не витримав i також сiв — вiн, як i княгиня Ольга, часом вагався, коли слiд дiяти по покону, а коли — по божому слову.

— Вставайте! — промовила Ольга.

Тодi княжий терем ожив, на сходах i в палатах з'явились тiуни, ябетники, гриднi, дворяни; вони тягли мiхи, клумаки, горнцi, корчаги, котили барила. Шум i крики вирвалися з терема, де бiля ганку вже напоготовi стояли вози, iржали засiдланi конi. Десь у темрявi бiля Подольської вежi рипiли жеравцi на мосту, гукали сторожi. У промiннi смолоскипiв вози рушили з мiсця, захрипiли конi пiд князями й воєводами. Похiд, як велетенський полоз, вповз у ворота, витягнувся мостом i зник у темрявi ночi.

Княгиня Ольга обережно зiйшла по походнi на лодiю i, спираючись на плечi родичок i гребцiв, пройшла до керма, де для неї приготовлений був куточок.

Зупинилась перед цим куточком i уважно його оглянула: там був застелений хутром помiст, на якому можна сидiти й лежати, дощанi загородки мали захищати княгиню вiд вiтру й хвиль, дашок згори — вiд дощу. Це був непоганий куточок, княгинi вiн сподобався, вона сказала:

— Що ж, якось доїдемо!

А потім згадала ще про щось, торкнула рукою завiсу попереду, якою можна було вiдгородити куточок від цiкавих очей, тих, що сидiли в човнi, засунула її й розсунула.

— I це добре! — дiловито додала вона. — Дорога далека!

Аж тодi рiшуче ступила у свiй куточок, сiла, тугiше зав'язала шаль на головi, пiдняла комiр, сховала руки в широкi рукави.

— Закутайте менi й ноги! — звелiла служницям.

I вони хутром закутали їй ноги, обмостили княгиню. Усi на березi розумiли, що настала остання хвилина перед вiд'їздом, і замовкли, занiмiли. Зовсiм недалеко вiд лодiї княгинi стояв на кручi й неспокiйно торгав червоним чобiтком правої ноги пiсок, що осипався й осипався у воду, Святослав. За ним стояли Улiб, воєводи й бояри на чолi з Свенелдом, чимало мужiв з Гори, тiунiв, огнищан.

Окремо й далi вiд них, мiж рiдких кущикiв верболозу й молочаїв, товпились дворяни, серед яких можна було помiтити й Малушу. Була вона сторожка й стривожена, нiби боялась, що княгиня от-от її покличе.

Ще вище, над самим шляхом, що вився мiж ярiв до Києва, стояли гриднi, дружинники, вiзники, збилось чимало возiв, конi гризли молоду пашу.

А княгиня все сидiла в лодiї, як на санях перед далекою дорогою: сувора й замислена.

— Ну, — промовила нарештi, — то й рушаймо!

— Рушаймо! Рушаймо! — загомонiли на лодiях.

— Рушають! — озвався берег.

Лодiйнi майстри пiднiмали укотi* (*Укотi — якорi.), на березi кидали мотузи, якими лодiї були прив'язанi до дерев, над насадом важко пiднялися, затрiпотiли в повiтрi й надулися, набрякли кропив'янi вiтрила, одна за одною лодiї, насади, однодеревки стали одриватись вiд берега.

— Матiнко, Перун! Дажбог!!! — хапались за насади й кликали на помiч усiх богiв родичi княгинi й служницi.

Вона зиркнула на них сердитими очима й одвернулась — сидiла бiля керма першої лодiї похмура й мовчазна, дивилась на неспокiйне голубе плесо, що мiж зелених берегiв снувалось до пониззя.

Вiяв горiшнiй вiтер, i лодiї швидко тiкали вiд Вiтиче-вої гори. Ось вони стали завертати до острова пiд лiвим берегом, ось, витягнувшись ключем, зникли одна за однiєю в голубiй iмлi.

Аж тодi на кручах, де всi стояли в мовчаннi, заходили, рушили, заговорили. Княжич Святослав скочив на коня й подався з дружиною. Воєводи кликали своїх гриднiв i також стрибали на коней, бояри вилазили на вози й вмощувались на сiнi. У кого ж не було чим їхати, той рушив пiшки. Разом з дворянами пiшла й Малуша.

Проте на кручi залишилось ще трохи людей, що, либонь, хотiли перепочити на зеленому дозвiллi, над голубим Днiпром, а може, про дещо й поговорити.

Тут були князь переяславський Добислав, що тiльки-но вирядив з княгинею жону свою Сбиславу, тисяцький з Роднi Полуян, старi воєводи Iгоревi Бождан i Остер.

— Що б сказав князь Iгор, — засмiявся, показавши свої щербатi зуби, воєвода Бождан, — коли б то бачив, яка рать вирушає на Царгород...

— Мовчи, — хитро пiдморгнув до нього воєвода Остер, — бо з цiєю раттю послав свою жону й князь наш переяславський.

— А що, коли й моя жона, — сказав князь Добислав. — Щоб сам посилав її, то тiльки на спис до Перуна. Звелiла княгиня Ольга — то i поїхала моя Сбислава. Нехай їдуть, рать...

Усi засмiялись, уявивши, як зараз лодiї пливуть Днiпром i веде їх княгиня Ольга.

— Не так ходили ми колись супроти ромеїв, — роздратовано мовив воєвода Бождан, пригадавши, як стояли вони з князем Iгорем пiд стiнами Константинополя, i подивився старечими, але свiтлими голубими очима на далекi простори за Днiпром.

— А вiдала ж колись княгиня наша, хто є ворог Русi, а хто друг, — знову почав Добислав.

— Де на Русi суть вороги, вона вiдала, — сказав на це Бождан, — примучувала, та ще й як примучувала, i деревлян, i тиверцiв, i уличiв. А от хто ворог всiй Русi-не знає, клянусь Перуном, не знає.

— Коли б то вона сидiла не в Києвi, а десь на українах, то знала б, яка загроза суне з поля i хто її на нас насилає. Хай би приїхала та посидiла в Переяславськiй землi... кров'ю там обливаємось.

— А вже обливаємось, — додав тисяцький з Роднi Полуян. — Кожного дня в сторожi на полi загибають люди, насилає ж їх один ворог — iмператор ромеїв.

I замислились воєводи, стоячи над Днiпром, який носив лодiї їхнi в рiдне Руське море. Носив не з жонами та слугами, а з дружиною i воями, що нi кровi своєї, нi життя не шкодували, аби тiльки стояла Русь.

— Неправе дiло задумала княгиня, — сказав Добислав, — i будемо молитись, щоб вона жива й здорова вернулась з Царгорода. Не словом треба боротись з ворогом, що збройно став супроти нас, а силою. На тому стояла й стоятиме Русь!

4

Довго довелось княгинi Ользi з почтом своїм добиратись до Константинополя. Далекий i важкий шлях стелився перед ними Днiпром i Руським морем. Але минули вони його щасливо: небезпечнi пороги лодiї пройшли по повнiй водi, море було спокiйне, тихе, з суходолу за ними аж до землi уличiв увесь час стежила й димами подавала знак, що там усе спокiйно, дружина.

Звичайно, не обiйшлося й без пригод. I купцi, i сли, та й сама княгиня не боялись моря, витримували хитавицю. Проте з княжими родичками клопоту було чимало. Тiльки налiтав легенький вiтер i навкруг розгойдувались хвилi — їх нудило, валило з нiг, вони кликали на помiч усiх богiв, проклинали море, Константинополь... Княгиня Ольга, сидячи на кормi, бачила їхнi муки i страждання, стискувала пересохлi вiд вiтру й морської води уста й одверталась, дивилась удалину.

Вона вперше в своєму життi бачила море i тепер увесь час милувалась безконечними його просторами — то голубим, то синiм, а то чисто-зеленим лоном, свiтанками, ясними днями, чудовими вечорами.

Лодiї пливли не тiльки вдень. Коли була добра година, то посувались вперед i ночами. Тодi на лодiях всi спали, не чути було нi голосу, нi крику, над морем лежала надзвичайна тиша. Тiльки гребцi пiднiмали й опускали весла та за упругами дзюркотала вода.

Але цi звуки не заважали, а допомагали думати, мрiяти, милуватись. Княгиня Ольга дивилась на чудо-вий нiчний свiт, зорi, що ясно горiли вгорi, на їхнi вiдблиски, що мерехтiли, як жар, на рiвному плесi, слухала далекий крик заблукалої чайки.

"...Руське море! — думала княгиня. — Як i уся Русь, воно велике, неосяжне, дивно прекрасне в берегах своїх! Скiльки тут простору, мiсця, краси неземної!"

I знов, i знов замислювалась вона над тим, чи добре зробила, вирушивши до Константинополя. Адже не зi зброєю вона їде i не веде з собою ратi. З нею жони, сли, купцi, якi хочуть довести iмператорам, що Русь велика й могутня. Є в нiй досить сонця, землi й моря, вона нiчого не хоче вiд Вiзантiї, а тiльки жити в мирi й любовi, торгувати.

I ще хоче сказати княгиня вiд усiх руських людей iмператорам Вiзантiї, що в них також є своє сонце, свої землi й моря, руськi люди нiколи не зазiхали й не зазiхнуть на них, але не хочуть вони й не допустять, щоб Вiзантiя зазiхала на Русь.

I княгиня вiрила, що дiйде згоди з iмператорами, буде в них тиха й щира розмова. Колись древнi князi, а пiзнiше Олег i Iгор збройно ходили на Константинополь iз списами й мечами. Зараз вона їде мирно, як християнка, з нею їде презвутер iстинної вiри священик Григорiй.

Тiльки про одне думала й турбувалась княгиня — про повернення назад до Русi. У темнi ночi, коли не видно було берегiв, позад її закамарка на стернi стояв старий Супрун. Вiн ще з Iгорем ходив до Константинополя, знав безмежнi простори моря, впевнено вiв тепер лодiю княгинi.

Але вiн говорив:

— Це все добре, матiнко княгине, пливемо в маї-розмаї, коли на морi тиша й покiй, їхати та й їхати. Добре буде й тодi, коли ми невдовзi повернемось i назад. А що буде, матiнко княгине, якщо ми затримаємось у тому Константинополi?..

— Хiба що, Супруне?

— Страшне Руське море восени, коли починається ревун* (*Ревун, або рюєн — вересень.), — говорив Супрун. — Тодi, матiнко моя, дме тут такий гост, що хвилi встають, як гори. У море пiдеш — потопить, до берега рушиш — розiб'є об скелi. Страшне Руське море восени.

"...Швидше, — думає княгиня, — до Константинополя — i назад до Києва".

Серед темної ночi довгим ключем пливли лодiї, i на всiх них одноманiтно гримiли весла, налягали гребцi. Вони поспiшали: боялись грiзного Руського моря.

5

Iмператор Костянтин дiзнався, що лодiї русiв iдуть до Константинополя, ще тодi, коли вони минали гирло Дунаю.

У Вiзантiї завжди цiкавились тим, що робиться у землях над Руським морем. Протягом столiть iмператори Схiдної Римської iмперiї поширювали межi iмперiї й скорили мечем велику частину свiту на заходi й пiвднi. Але на суходолi в Європi вони мали тiльки шматок землi над Пропонтидою* (*Пропонтида — Мармурове море.) й тому мрiяли поширити свої володiння на схiд i пiвнiч.

Що за землi там лежать, у Константинополi достеменно не знали, що за люди живуть там — уявлення не мали. I тому iсторики їхнi писали:

"Земля там хлiбородна, повiтря чисте й живодайне. Вони живуть довше i щасливiше вiд iнших людей, бо не знають нi хвороб, нi злоби, нi вiйни, а проводять днi свої у невинних, безпечних розвагах i в гордому спокої. Житлом їм є чудовi лiси й дiброви, а плоди дерев є їхньою їжею; вони помирають спокiйно i тiльки тодi, коли життя втрачає для них всяку цiннiсть, i тодi вони влаштовують бенкет для родичiв i онукiв, прикрашають вiнками голови свої й кидаються в хвилi морськi..." (Плiнiй).

Звичайно, така чудова земля та ще й з такими незлобивими, щасливими людьми, яких ромеї називали гiпер-бореями* (*Гiперборей — пiвнiчний вiтер.), дуже вабила iмператорiв римських. Вони були не вiд того, щоб цю землю пiдкорити, а людей її, як i багато iнших народiв Азiї й Африки, зробити рабами.

Грецькi купцi сiдають на свої кораблi й рушають у Руське море, зупиняючись бiля пiвнiчних i навiть далеких схiдних його берегiв. Їм назустрiч виходять мiсцевi жителi — гiперборейцi — i радо їх приймають, називаючи гостями своїми, бо звичаєм людей над Руським морем було приймати гостей, як братiв. I греки, повертаючись на батькiвщину, називають море, у якому вони побували, Понтом Евксiнським* (*Понт Евксiнський — Гостинне море.).

У себе на батькiвщинi цi першi купцi розповiдають дивнi речi про Понт Евксiнський i людей, якi живуть на його берегах. Це, виявляється, нiякi не гiперборейцi, а скiфи, анти, склавини. На берегах Днiпра, де стоїть город Київ, з давнiх-давен живе русь, ще далi на пiвнiч живуть iншi Києву пiдлеглi племена, яких купцi не бачили, i все це дуже гостиннi, мирнi люди.

I земля в них багата — там є безлiч городiв i сiл, а на полях навкруг них сiють зерно, випасають табуни худоби, в лiсах б'ють дорогого звiра, в рiках ловлять рибу. Це справдi багата земля.

Тодi на береги Руського моря вирушають вже не тiльки купцi. З великими дружинами їдуть туди грецькi патрикiї — полководцi, що прагнуть, як до цього робили скрiзь, захопити плодючi землi над морем. Вони сходять на береги, закладають там городи, осiдають на пониззi Днiпра, пруться на великий пiвострiв, що врiзується в Руське море, добираються до далекого схiдного узбережжя.

Так минали вiки, й цi городи то падали в прах, то знову виростали, руйнувались i знову поставали. Бо, як виявилось, люди над Руським морем охоче приймали в себе грекiв, коли вони приїжджали як гостi, але брали в руки зброю й нещадно били, коли бачили в них завойовникiв. Так були зруйнованi всi городи на пониззi Днiпра, над Руським морем, на схiдному узбережжi Руського моря. I завойовники затримались тiльки на пiвостровi, що врiзується в море, — у землi Корсунськiй* (*Корсунська земля — сучасний Крим.). Саме тодi в Константинополi стали називати Руське море Понтом Аксiнським* (*Понт Аксiнський —Негостинне море.).

А потiм i самi князi Русi, на чолi з князями київськими, з великими своїми дружинами на сотнях лодiй, перетявши Руське море, з'явились до Константинополя. I це були не тi гiпербореї, про яких писали iсторики ромейськi, а дужi, нездоланнi люди.

Руськi князi приходили до Константинополя не поневолювати ромеїв. Вони говорили, що в них є досить землi i багатства, що руськi люди хочуть мати любов i дружбу з iншими землями, але не можуть терпiти, коли чужинцi, ромеї, будують свої мiста над їхнiм Руським морем, пруться на схiднi береги цього моря, лiзуть аж на Iтиль-рiку.

У вiдповiдь на це, вiдчуваючи грiзну силу руських людей, iмператори Нового Риму клялись по закону своєму — перед хрестом, — що не будуть чiпати русiв. Руськi ж люди — по покону своєму, поклавши перед Перуном мечi й щити, давали роту* (*Давати роту — присягатись.), що берегтимуть мир з iмперiєю, доколи свiтить сонце.

Руськi люди говорили правду: вони хотiли тiльки миру й дружби з ромеями. Ромеї ж клялись облудно: вони й не думали забиратись з берегiв Руського моря, далi будували городи на його берегах, лiзли на Дон, Iтиль, порiднилися навiть з хозарськими каганами, хоч тi сповiдали юдейську вiру, а їхнiй будiвничий Петрона допомiг хозарам побудувати на узлучинi Дону, де проходив волок руських купцiв до Iтиля, фортецю Саркел.

I знову руськi князi не раз приходили на своїх лодi-ях пiд стiни Константинополя, щоб мечем вирiшити, хто з них дiє по правдi, а хто творить лжу. У Константинополi тремтiли, коли чули iмена князiв Олега i Iгоря. Цi iмена змушували здригатись всю iмперiю.

До того ж Русь була й не одинока. Мiж її землями й iмперiєю лежала ще одна країна, яка також не хотiла пiдкорятись iмперiї, — Болгарiя. З цiєю землею i її людьми у Русi була одвiку дружба й мир. I мови, i звичаї в них були майже однаковi. Болгарiя дiлилась iз Руссю своїм письмом. Вчителi їхнi, Кирило й Мефодiй, бували в Києвi i навiть у Корсунськiй землi, патрiархи болгарськi посилали на Русь своїх священикiв, князь київський Iгор i каган Болгарiї Симеон, бажаючи добра землям своїм, один за одним ходили на Константинополь. I ромеї однаково тремтiли перед русами й болгарами.

Iмператор Костянтин VII Порфiрородний добре знав, як його предки — i Михайло II Косноязичний, i Михайло III П'яниця, i Василь I, i Костянтин VI, i особливо батько його Лев Фiлософ — боролись з болгарами й русами. Нi на крок не вiдступаючи вiд замислiв i заповiту предкiв, вiн вважав, що Схiдна Римська iмперiя неминуче стикнеться з Руссю i мусить перемогти її. Правда, iмператор був певен, що те станеться пiзнiше, вже за сина його — Романа. Маючи нахил i любов до письма, вiн написав навiть цiлий трактат "Про управлiння iмперiєю" i ще один трактат —"Про народи".

Що й казати, iмператор Костянтин довго й старанно збирав вiдомостi для цих своїх трактатiв. Коли посли його i купцi їздили на Русь, а потiм повертались до Константинополя, вони найперше з'являлись до iмператора i розповiдали йому про городи її, землi й людей... Але найкраща розповiдь не може замiнити очей. Iмператор Костянтин так i не мiг збагнути цiєї землi й її людей. Для нього то були схожi мiж собою гiпербореї, тавроскiфи, варвари, що ходять у звiрячих шкурах, жадiбнi до грошей, невiрнi й худороднi мешканцi пiвночi. I Костянтин у своїх трактатах доводив одне: треба сварити болгар з русами, спроквола пiдкрадатись i знищувати болгар —сусiдiв Вiзантiї, а потiм... потiм бити й русiв, захоплювати їх багатi землi. "Роздiляй i владарюй", — так писав iмператор.

Так писав i дiяв вiн немарне. Задовго до цього в Болгарiї помер лютий ворог римських імператорiв — болгарський каган Симеон, на престолi в Преславi сидiв син його Петро. Жона Петра, Марiя, була онукою iмператора Романа, дочкою iмператора Христофора i ненавидiла болгар. Тепер Вiзантiя тримала в Болгарiї своє вiйсько, будувала фортецi на берегах Дунаю. Єдине ще мали болгари — вiру, церкву: їхнiй патрiарх не визнавав зверхностi константинопольського патрiарха й сидiв на своєму столi в Доростолi.

Коли лодiї княгинi Ольги досягли гирла Дунаю. каган Болгарiї Петро свiтляними знаками вiд фара* (*Фар — маяк, що передавав свiтлянi гасла.) в Преславi до фара бiля Великого палацу в Константинополi передав звiстку:

— Лодiї русiв пiд знаменами йдуть до Константинополя.

Одного тiльки не знав iмператор Костянтин: хто з Русi й з якою метою їде на цей раз до Константинополя. Купцi? Вони не викидають знамен. Сли? I їм не належать знамена. Київський князь Святослав? Але вiд своїх купцiв i слiв iмператор Костянтин знав, що вiн ще юний, не вокнязився i навряд чи пiде до Константинополя...

"Може, це зла витiвка русiв, — думав iмператор Костянтин, — може, їдуть вони з невеликим числом людей, а за ними посуне тьма лодiй?"

I на всякий випадок iмператор Костянтин велiв вислати за Босфор у Руське море фалангу швидких хеландiй з легiонерами й грецьким вогнем, надiйно охороняти входи до Босфору, а вiд берега до берега Золотого Рогу протягти важкий залiзний ланцюг.

6

Бiльше як сорок днiв пливли лодiї княгинi Ольги й купцiв спочатку Днiпром, далi понад берегами Руського моря до гирла Дунаю, пiзнiше ж, щоб скоротити шлях, одiрвались вiд суходолу i рушили безбережними морськими просторами, прямуючи на пiвденний захiд.

Увесь час їм щастило — на морi стояли тихi днi, паркi ночi, на обрiї не видно було нi хмаринки, керманичам нiчого було боятись, що налетить буря i закине їх десь у Iраклiй або в Сiноп. Проте ця тиша набагато утруднювала їм шлях — доводилось посуватись вперед на веслах, вої гребли день i нiч, у кров побили руки.

Час вiд часу у морi наздоганяли вони й зустрiчали всiлякi судна. Це були грецькi хеландiї, кораблi херсо-нiтiв, гостроносi кубари з Абхазiї, Арменiану, Пафлаго-нiї, Халдеї. Однi з них пливли, як i вони, до Константинополя, iншi повертались з столицi Вiзантiї.

Недалеко ж вiд Босфору вони зустрiли не зовсiм звичайнi судна. Це були грецькi кораблi, що могли йти пiд вiтрилами й на веслах, дуже великi — на вiсiмдесят весел кожен, — обшитi високими насадами з бокiв, iз закованими в броню воями. Кораблi цi — а їх було бiльше десяти — пройшли уранцi недалеко вiд руських лодiй i поволi зникли в просторах моря. Але надвечiр вони з'явились знову i вже йшли позаду пiвколом, нiби оточували руськi лодiї, — цiлий день, нiч, ще один день.

— Це вiйськовi кораблi ромеїв; отi великi — дромони, меншi — скедiї, — сказали бувалi вої. — Але чого вони з'явились тут i нiби женуться за нами?

На це питання нiхто вiдповiсти не мiг. Тiльки вої на лодiях гребли дужче й дужче, часто змiнюючись.

I от на далекому небосхилi з'явилась земля. Спочатку дехто не повiрив. Були такi, що дерлись навiть на щогли, намагаючись розгадати, що то за синя рисочка проступила далеко попереду серед слiпучого блиску сонця. Але сумнiву не залишалось — там, на заходi, виходила з моря i чимдалi збiльшувалась, стiною вставала земля.

Це був Босфор — мета їхнiх багатоденних мандрiв: глибока, заповнена водою ущелина мiж Руським i Мармуровим морями, рiвний, спокiйний уже тепер шлях до Константинополя.

Грецькi дромони й скедiї, що переслiдували їх в останнi днi, залишились далеко в морi. Але на змiну їм заявились новi кораблi ромеїв. I скiльки не пливли лодiї мiж двома високими берегами Босфору, скрiзь у затоках пiд скелями стояли iншi кубари й скедiї. Схоже було, що вони готовi першої-лiпшої години пiдняти якорi й накинутись на лодiї русiв. Але ж тi тихо, спокiйно просувались мiж берегами.

— Стережуть ромеї Босфор, — говорили на лодiях, — бояться за Константинополь. А, видно, над усе в свiтi бояться руського духу.

— Крий боже, — озвався на лодiї iнший голос, — зустрiтись з ними малим числом. Та ще далеко в морi...

— А що? Нападають?

— Ще й як! У гречина совiстi немає — на торзi радий з тебе шкуру зняти, у морi сам на сам зустрiне — забере все добро й душу. Скiльки тут, на днi, лежить наших лодiй, а скiльки людей поховано без могили й тризни!

Княгиня Ольга чула цi розмови й уявляла, як колись чоловiк її, князь Iгор, плив iз дружиною своєю на лодiях Босфором, поспiшаючи до Константинополя. Нелегко було це зробити: не тiльки лодiї, а й чайцi важко пролетiти мiж цими похмурими скелястими берегами, i на кожному кроцi тодi можна було ждати опору, зради...

Тепер лодiї княгинi Ольги минули останнi вузькi ворота Босфору, плили пiсля цього ще одну нiч, а на свiтаннi нового дня їхнiм очам вiдкрилась така велична, чудова, неповторна картина, що люди не могли сидiти на своїх лавах — встали, а гребцi випустили з рук держаки весел.

Перед ними, скiльки не кинь оком, лежало безконечне тепле, нiжно-голубе, майже зелене Мармурове море, над яким то тут, то там, вiдбиваючись у плесi, пливли легкi бiлi хмаринки; народжувались i зникали, схожi на лебедiв з крутими довгими шиями, хвилi; над ними лiтали i квилили, кидались, як слiпучi блискавицi, бiлокрилi чайки.

Праворуч же, край неба, але, як здавалось, зовсiм близько, височiв, круто обриваючись над морем, великий пiвострiв, чiтко проступали зеленi лiси, сiрi стiни. Далi вглиб на багатьох горах сяяли золотi банi палацiв, церков, i мiж ними кiлька бань дива тогочасного свiту — собору святої Софiї.

— Константинополь! Царев город! Царгород! Чудо з чудес! Красота незрiвнянна! — лунали жiночi та й чоловiчi крики на лодiях.

Тiльки бувалi, покалiченi вої-гребцi, опустивши весла, стояли мовчки й невеселими очима дивились на Царев город. Їм не вперше доводилось тут бувати, вони добре знали Константинополь, а в декого iз них занили костi й заболiли на тiлi рубцi, — в тих, що з князем Iгорем ходили сюди, стояли й бились пiд отими високими сiрими стiнами.

Мовчала i княгиня Ольга. У цю справдi чудову й неповторну годину вона думала про долю рiдної землi, турботи про яку привели її сюди, до далекого Мармурового моря. Княгиня бачила Константинополь i згадувала далекий Київ, вдихала солонкувато-гiркi пахощi моря i пригадувала, як у цей час над Днiпром, у Полянськiй землi, солодко пахне спiле жито.

Недовго вже пливли лодiї морем, скоро вони потрапили до Суду* (*Суд — затока Золотий Рiг.). Тодi смiливо й зухвало вiд берега вiдчалили i стали йти водноруч з руськими лодiями чимало грецьких хеландiй.

— Зустрiчають? — дивувався хтось.

— Не зустрiчають, а обдивляються, — вiдповiли йому бувалi вої.

Проте це нiкого не турбувало. Обдивляються, нехай i обдивляються — нiчого вони на руських лодiях не побачать. Усi спрямували погляд на Золотий Рiг, берег по праву руку, а найбiльше на пiвострiв, що лiворуч заходив далеко в море.

На цьому пiвостровi, за сiрими стiнами i чотирикутними високими вежами з переходами й мiстками, що, здавалося, виростали з скелястого кам'яного берега, на семи зелених горах розкинулось велике мiсто Вiзантiон, як називали в давнину тогочасний Новий Рим Схiдної iмперiї — Константинополь. З лiвого боку, на рiжку пiвострова, над самим морем, виднiлись мiж струнких кипарисiв палаци iмператорiв ромеїв, церкви й собори з позолоченими банями й хрестами. Над усе ж височiла, нiби висiла в голубому небi, свята Софiя. I всюду були стiни й стiни, що їх, за переказами грекiв, допомагали будувати боги Аполлон i Посейдон. Та що казки? Насправдi ж нелюдською працею своїх рабiв поставили їх iмператори Нового Риму — Костянтин Великий, Феодосiй Перший i Другий, Iраклiй, Феофiл i наступники їхнi. Зараз новi iмператори також сидiли там, за стiнами. Далi ж вiд їхнiх палацiв город мав iнший вигляд. Нiби по схiдцях, круто пiдiймаючись вище й вище, там громадились будiвлi й церкви; сiрi, похмурi, невеселi, вони тягнулись до самого обрiю, зливались з хмарами.

Побачили гостi з Києва й Суд, що в червонкуватому свiтлi згасаючого дня справдi нагадував золотий рiг. Широка горловина його виходила до моря, вузький рiжок губився десь серед рiвнини й лiсiв; i лодiї руськi довго пливли тiєю затокою, поки не зупинились проти монастиря Мами* (*Мама — монастир святого Мамонта.), де звичайно зупинялись руськi купцi й гостi.

У цю вечiрню годину в Золотому Розi вiд безлiчi кораблiв з усього свiту, що, поклавши укотi, спочивали на його рiвному плесi, не видно було й води. Тут були судна, що пройшли важкий i довгий шлях Руським морем, — на них їхали купцi з держави Шахарменiв, з Ширвану, Ховерезма, Багдада, Кашгара i навiть китайського Чанваня. Поряд з ними похитувались кораблi, що прибули з Пелопоннесу, Аравiї, Єгипту й iнших полуденних земель. А були ще й кораблi, якi прибули через Середземне море з кiнця свiту — iз захiдного океану, iз закинутих серед нього островiв. На кораблях лунали рiзнi голоси й рiзнi язики заморських гостей; уже тут, на водi, вони обмiнювались, купували щось i продавали, торгувались.

Поки зайшло сонце й з лодiй кинули укотi, княгиня, купцi руськi й сли побачили берег за Золотим Рогом — Перу, що нагадувало передграддя Києва. Там подекуди височiли церкви й вежi, одна з яких, вежа Христа, стояла над самим морем навпроти рiжка пiвострова; видно було там убогi хижi, землянки, поля й городи, печери в скелях, помости, на яких будували кораблi. А ген далеко в останнiх промiннях теплого сонця нiжно голубiли гори.

Коли лодiї зупинились, до них одразу ж пристало кiлька човнiв, а з них зiйшли руськi купцi, що прибули з Києва ранiше вiд княгинi i вже два тижнi стояли тут, на Судi.

Купцi були дуже радi, що тут, на чужинi, побачили людей з рiдної землi. А ще бiльше зрадiли, коли дiзналися, що з лодiями прибула й княгиня Ольга. Вони негайно ж пiдпливли до неї, низько вклонились, привiтались, заходились скаржитись i нарiкати.

— Матiнко княгине! — бiдкались вони. — Гинемо! Захисти нас, заступись!..

Купцi стояли навпроти княгинi в лодiї, що колихалась вiд легкої хвилi, й говорили:

— Зачиненi, замкненi для нас ворота Царевого города. Для iнших гостей — з Єгипту, Азiї, iспанцiв, а хоч i франкiв — вони розкритi. А хiба ми для них гостi? Привезли ось у Царгород своє добро — хутро, мед, вiск, — все як золото, хотiли взяти те, в чому у нас на Русi є надоба, i мати хоч невеликий прирост. А вони нас, тiльки-но стали ми на Судi, повели до єпарха* (*Єпарх-начальник мiста.), сказали свою цiну, а цiна ця така, що один збиток. I хоч-не-хоч — продавай, бо один тiльки мiсяць маєш право стояти на Судi. А якщо не розпродав свого товару, то єпарх що хоче з ним зробить, i можеш ти в одних тiльки портах додому повернутись.

Знову ж, — вели далi купцi, — коли вже продамо ми за безцiнок свiй товар, то хiба можемо купити, що бажаємо? Та нi ж, матiнко княгине, нам продають тiльки те, що дозволить єпарх i що їм самим непотрiбне: шовк — найгiрший, оксамит — прiлий, i то кожен має право купити тiльки на п'ятдесят золотникiв. От вина, мастики та парфумiв бери в них скiльки хочеш. А ми що ж, приїхали сюди вино пити, натирати мастикою тварi чи бороди, вибачай, княгине, парфумити? Отак ми й доторгувалися. У лодiях лежать оксамити, маємо мастики й парфуми, ходимо, як сама бачиш, пiд винним духом, а вже царевi мужi нас з Суду виганяють, нiби ми пси якiсь. З чим поїдемо на Русь?

I, вже не маючи сили стриматись, купцi з Русi говорили:

— Про Царгород i iмперiю мовлять, нiби тут зiбранi багатства всiєї землi. Що й говорити, багатства тут є досить, де Єгипет, Аравiя, Арменiя, Сiрiя з Миспота-мiєю, — все сюди везуть. Тiльки цi багатства зiбранi в одному Великому палацi — у iмператора та його пат-рикiїв. А iмперiю вони жеруть i нас вже пожерли. Рятуй, матiнко княгине!

Княгиня Ольга дивилась на прикритий шатами ночi довгий пiвострiв над Судом, край якого блищали вiкна в палацах i теремах. Вище ж, на горах, було темно, тихо. Темне було й обличчя княгинi.

7

Тiльки розвиднiлось, до лодiй прийшли царевi мужi: в темних одежах, iз золотими чепами на шиях, з товмачами й писцями.

Пiднявшись на лодiї, вони запитували, звiдки прибули купцi, що привезли з собою, що бажають продати й купити.

I вони не тiльки запитували, а ходили по лодiях, пiдiймали запони, дивились на товари, нiби там могло бути щось недозволене чи крадене. Купцi ж стискували кулаки, кидали злi погляди на царевих мужiв...

Пiзнiше, коли лодiї були оглянутi, мужi сказали, що руським купцям дозволяється зiйти на берег i оселитись в монастирi Мамонта пiд городською стiною. Але попередили, що до города вони можуть ходити тiльки з ними, по п'ятдесят чоловiк за один раз, а в монастирi Мамонта можуть жити й мати покорм тiльки мiсяць, пiсля чого мусять залишити Суд. Це була не первина — купцi вже знали грецькi порядки.

Тодi взялись за дiло товмачi й писцi. Озброївшись дощечками, вкритими тонким шаром воску, писцi заходились питати й записувати iмена купцiв. Що там писалось — хто знає, бо вимовляли вони замiсть Прастена — Фрастьона, замiсть Степана — Стандера.

— Оце, — смiялись купцi, — почитають у Великому палацi та й подумають, що ми не руськi люди, а якiсь варяги... Та пишiть уже, як вам заманеться, тiльки до варягiв не пишiть. Руськi люди ми, з Києва, чуєте?

Царевi мужi переписали купцiв, якi приїхали на торг, а тодi запитали:

— Чи всi?

Купцi вiдповiли:

— Нi, не всi, бо з нами разом зi своїми послами приїхала ще й велика княгиня руська Ольга.

Царевi мужi перезирнулись.

— Княгиня Ольга?.. Але ж у Києвi князь Iкмор?

— Був у Києвi великий князь Iгор, а не Iкмор, але вiн помер, — вiдповiли купцi. — 3 нами ж приїхала його жона i велика княгиня руська Ольга.

Царевi мужi розгубились. Вони мали загад вiд єпарха добре придивитись, хто приїхав цього разу на багатьох лодiях з Русi. Вони ретельно оглянули лодiї й переписали всiх мужiв, але не зважали на жiнок, — хiба мало гостей приїжджає до Константинополя iз жонами, сестрами чи рабинями?!

I тiльки тепер вони побачили сувору, лiтню вже жiнку, що сидiла на однiй iз лодiй у темному одязi, з червоним корзном на плечах. Царевi мужi вклонились їй, але не знали, як дiяти.

Тому вони вирiшили за найкраще попрощатись з руськими купцями, пообiцяли, що швидко принесуть їм грамоти й пришлють iнших мужiв, якi одведуть їх у монастир Мамонта, i, швидко збiгши з лодiй, попрямували до ворiт, зникли за стiнами города.

Але нi вранцi, нi за весь довгий день до лодiй, на яких приїхала з купцями своїми й слами княгиня Ольга, нiхто з царевих мужiв не прийшов. А без їхнього дозволу самi вони не мали права зiйти на берег.

Настав вечiр, княгиня Ольга сидiла на своїй лодiї й дивилась на Константинополь. У мiстi було темно, тiльки на рiжку пiвострова свiтились вогнi, вогнi горiли й на лодiях, якi стояли на Судi. Вгорi висiло темне небо з безлiччю зiрок, яких вона не бачила в Києвi.

I подумала княгиня Ольга: чи не помилилась вона, приїхавши до цього чужого мiста?

Проте наступного ранку все нiбито налагодилось. Тiльки стало свiтати, до лодiй знову прийшли царевi мужi. Вони навiть пробачились, що не змогли прийти напередоднi, бо в мiстi, мовляв, не було єпарха. А зараз дозволили всiм вийти на берег, одвели до монастиря Мамонта, де для них приготованi вже були й покої: по чотири купцi на келiю, жони — по двi в келiї, а княгинi Ользi — келiя з спочивальнею i сiньми.

I ще царевi мужi повiдомили, що купцi руськi можуть одержати тут же, в монастирi, мiсячне* (*Мiсячне — утримання для купцiв на мiсяць.), а сли —слябне* (*Слябне — утримання для послiв.), дали їм двi дощечки, на однiй iз яких записанi були iмена купцiв, а на другiй — послiв, а разом з ними й княгинi Ольги.

Княгиня Ольга, почувши про це, обурилась i сказала царевим мужам:

— Не як посол прибула я до Константинополя, а як княгиня Руської землi — з послами своїми, купцями, почтом. I не просто я приїхала, а до iмператора на розмову.

— Нашi сли в Києвi сповiстили нам, — вiдповiли мужi, — що пiсля того як князя Iкмора вбили нiмцi, на Київському столi сидить син його Сфендослав.

Княгиня Ольга роздратовано махнула рукою.

— Я жона князя Iгоря, якого вбили не нiмцi, а який загинув у своїй землi, володiю Київським столом, маю сина не Сфендослава, а Свя-то-сла-ва i приїхала вiд себе й нього говорити з iмператорами. Чи приймуть вони мене?

— Iмператора Костянтина, — вiдповiли мужi, — немає нинi в Константинополi, коли вiн повернеться, — не знаємо. Як тiльки буде тут, скажемо йому про княгиню. Поки ж просимо купцiв торгувати, послiв — ждати. Мiсячне купцям, а послам слябне готовi. — Ще мужi додали: — Якщо ж княгиня Ольга бажає подивитись Константинополь, ми допоможемо їй i покажемо все, що її цiкавить.

Стоячи бiля одвiрка i тримаючись за нього рукою, княгиня Ольга — дуже блiда й стомлена, що, може, було наслiдком довгої дороги, а може, й iншої якоїсь причини, — сказала царевим мужам:

— За те, що прийняли мене, слiв моїх i купцiв, — iмператору ромеїв спасибi. Спасибi й за те, що даєте мiсячне купцям, — вiзьмуть вони його по надобi. Що ж до слябного — то нi я, нi сли не маємо в ньому потреби. Не убогi суть князi київськi, i якщо їдуть до Константинополя, то не на покорм до iмператора. — Закiнчивши, княгиня додала: — А доки iмператора вашого, як ви кажете, немає, я справдi подивлюсь Константинополь. Не для того ж я їхала сюди, щоб стирчати на Судi.

Так i пiшли царевi мужi. Купцi ж руськi, сли та й княгиня Ольга розiйшлися по своїх келiях.

Проте незабаром княгиня покликала до себе найстарiшого з купцiв, Воротислава, й почала з ним розмову.

— Так що ж, — звернулась до нього княгиня Ольга, — чи готуються купцi нашi йти на торг? А якщо пiдуть, то нинi чи завтра?

Високий, сивобородий, гордий Воротислав стояв перед княгинею i, звiвши темнi брови, говорив:

— Не вiдаємо, матiнко княгине, що робити. Учора, коли почули ми про торг, i нинi, коли побачили, як царевi мужi розмовляють з тобою, не знаємо, як торгувати, що продавати?

— А ви їм нiчого й не продавайте.

— Як, матiнко княгине? А де ж подiти нашi хутра, мед, вiск?

— Я купую у вас всi вашi добра, — сказала княгиня. — I не по тiй цiнi, яку скаже єпарх, а по нашiй, руськiй. Знайте, не скривджу вас. Тут, — вона показала на келiю, — моя держава, за все я сплачу золотниками. Але, чуєш, Воротиславе, купцi мої нехай не йдуть на торг.

— Слухаю, матiнко княгине, — зiтхнув Воротислав. — Якi збитки! Збитки матимеш, княгине!

Княгиня Ольга подивилась у вiкно на Суд, де, як лiс, стояли лодiї з усього свiту.

— Не заради заробку приїхали ми сюди, — закiнчила вона, — а заради добра й тишi землi Руської... Роби, як сказала.

Наступного ранку на подвiр'ї монастиря Мамонта зацокотiли колiсницi, закричали й почали кликати на торг руських купцiв царевi мужi.

Але трапилось те, чого мужi не ждали й не могли ждати. Руськi купцi вийшли до них, привiтались, порозмовляли, а потiм сказали, що не мають потреби їхати на торг, бо всi їхнi товари вже проданi.

Царевi мужi, серед яких, звичайно, було чимало й торговцiв i якi надiялись з допомогою єпарха за безцiнь придбати те добро, яке лежало на лодiях i яке вони самi бачили на власнi очi, були дуже збентеженi, скривдженi в своїх користолюбних намiрах. Адже не для когось думали вони з великим зиском придбати цi коштовнi речi, а для iмператора та його двору.

— Яке ж ви мали право торгувати без згоди єпарха в Константинополi?

— А ви запитайте про це в княгинi, — вiдповiдали руськi купцi.

Тодi царевi мужi подалися до княгинi. Їм сказали, що княгиня ще спить. Мужi сiли й довго ждали пiд стiнами келiї. Їм сказали, що княгиня одягається. Сонце пiдiймалось усе вище й вище, починало припiкати. Мужам сказали, що вона снiдає.

Аж тодi, коли сонце стало в раннiй обiд, княгиня вийшла з келiї. Мужi рушили до неї, почали скаржитись, що руськi купцi порушують всi закони iмперiї, не хочуть торгувати.

— А вони вже поторгували, — вiдповiла їм на це княгиня, — я закупила в них усе їхнє добро.

— Але торг у Константинополi, — не вгавали мужi, — мусить iти через єпарха, за його згодою.

— Я купила у моїх купцiв все добро ще на морi, а не на константинопольському торзi. Тут роблю з ним, що хочу, може, й потоплю в Судi.

Що могли сказати царевi мужi?

— Я хотiла би бачити Константинополь, — сказала княгиня. — Де мої купцi i сли? Хто з нами поїде, царевi мужi? I по п'ятдесят будете нас пускати чи, може, по бiльше? Ну, говорiть, невже боїтесь моєї ратi?

8

Тепер iмператор Костянтин знав, хто приїхав з далекої Русi до столицi iмперiї. Знав вiн i те, як зiйшла княгиня Ольга на берег, як вiдмовилась вiд слябного, як не дозволила своїм купцям їхати на торг, а сама купила всi їх добра.

Усе це, а особливо остання витiвка княгинi Ольги, дуже роздратувало iмператора. Вiд єпарха Льва вiн знав, якi чудовi хутра привезли купцi з Русi, i хотiв, як про це також домовився з єпархом, купити цi хутра для себе.

— Пiвнiчна княгиня, — говорив iмператор Костянтин у своїх покоях у Великому палацi, звертаючись до паракимомена* (*Паракимомен — перший мiнiстр.) Василя, — дуже дика, горда й неприступна, але, я думаю, ми зумiємо її повчити й навчити. Я хотiв би, Василю, щоб княгинi показали всi багатства Нового Риму, а вже потiм ми її приймемо у Великому палацi.

I день за днем чиновники iмператора водили княгиню в собор святої Софiї, у церкви на Влахернi, двiчi на iмператорському дромонi її возили на море, щоб вона здалека побачила всю красу i велич Константинополя.

Чиновники не тiльки возили її, а й повчали:

— Iмператор Костянтин незабаром повернеться до столицi й, ми надiємось, прийме княгиню руську... Проте у Великому палацi iснує церемонiал, якого мусять додержуватись усi, кому випадає щастя бачити василевса. За цим церемонiалом усiх послiв, якi йдуть на прийом до iмператора, супроводжують тiльки окремi особи, i коли iмператор дає дозвiл на прийом, посла вводять до зали пiд руки, i вiн, зайшовши до зали й побачивши iмператора, мусить впасти перед ним ниць... А далi вже все буде зроблено, як скаже iмператор.

Крокуючи площею Августеона поряд iз царевими мужами, княгиня Ольга слухала цi слова й говорила:

— Я би хотiла, щоб ви, мужi, переказали iмператору, що я прибула сюди не як посол. Я — руська княгиня i хочу прийти до iмператора iз жонами мого роду, а також iз слами своїми... Я б хотiла також сказати, що твердо стою на ногах i не бачу потреби, щоб мене, коли буду в палацi, тримали пiд руки. Та й по закону нашому перед князями земними не слiд падати ниць. Отже, це стосується й iмператора ромеїв.

Iмператору Костянтину переказали це, але вiн був переконаний, що коли княгиня Ольга побачить велич Великого палацу, то, приголомшена й вражена, сама впаде навколiшки.

Проте приголомшити руську княгиню було нелегко.

В свiтi ще котилась i ширилась слава про мiцну, непереможну Схiдну iмперiю, величну Вiзантiю, багатий Константинополь, але насправдi це була не така вже мiцна iмперiя, зовсiм не велична Вiзантiя, не такий багатий i Константинополь.

Греки Схiдної iмперiї називали себе законними спадкоємцями Риму, iмператори Вiзантiї хвалились своїм походженням вiд Августа Цезаря. Та й називали вони себе не греками, а римлянами, ромеями.

Але Новому Риму було далеко до справжнього Древнього Риму. Цей Новий Рим iз столицею Константинополем тулився на невеличкому шматку землi мiж Пропонтидою i Золотим Рогом. А навкруги його оточували чужi землi, чужi племена й народи, вороги.

Були часи, коли Новому Риму — Вiзантiї — щастило захоплювати в Європi, Азiї, Єгиптi великi простори землi, поневолювати цiлi народи, забирати їхнi багатства, уярмлювати людей.

Iсторiя Нового Риму — Схiдної Римської iмперiї — знала часи, коли в цьому багатствi на людськiй кровi розквiтали науки й мистецтва, культура й письменнiсть. Свiт дивувався — i немарно — Костянтину Великому й Юстинiану. Константинополь досягнув тодi не менше, а може, й бiльше, нiж Древнiй Рим.

Проте це було непевне, неспокiйне владарювання. Столiття за столiттям Вiзантiя вела жорстокi вiйни не десь, а в своїй же iмперiї; всi землi Вiзантiї, аж до стiн самого Константинополя, политi були кров'ю. Що не рiк — повстання проти Вiзантiї спалахували то в Азiї, то в Африцi, то в Європi.

Iмператори Вiзантiї володiли, правда, одним могутнiм засобом — вони озброювали й нацьковували народ на народ, сiяли мiж ними сварки й чвари, мали численне наймане вiйсько i флот, страхали своїх ворогiв таємничим грецьким вогнем, що здавався неосвiченим, темним людям небесними блискавицями, стрiлами самого бога.

Проте i цей крайнiй засiб не мiг врятувати Вiзантiї. Так, Схiдна Римська iмперiя жила. Вiзантiя довго процвiтала, славилась. Але це був тiльки блискучий метеор. Той, хто дивився на нього, не мiг не дивуватись, але чим дужче вiн блищав, тим швидше мав згорiти.

Не дивно, що серед iмператорiв Вiзантiї було так багато нiкчемних, негiдних. Вiд Юстинiана до кiнця iмперiї їх було п'ятдесят дев'ять. Серед них траплялись досвiдченi полководцi, дехто з них займався й наукою. Але бiльшiсть з них — розпусники й п'яницi, бездари або звiрi в людськiй подобi: вони вбивали один одного, рiзали, труїли, топили, залили Соломонiв трон кров'ю.

Не такий уже, як декому уявлялось, був багатий i Константинополь. Iмператори приходили й вiдходили, i пiсля кожного з них зменшувалось багатство Великого палацу, золото й срiбло його роздавалось, розкрадалось. Для того щоб зробити в якiйсь з палат прийом, доводилося вже стягати кадила, панiкадила, килими, посуд з iнших палат. Одяг iмператорiв, сановникiв його, чиновникiв, духiвництва давно уже був у зовсiм занедбаному станi. Немарно ж посол франкський Лiутпранд писав своєму королю про "убогу урочистiсть" Великого палацу.

I зараз, у той час, коли княгиня Ольга мандрувала по Константинополю, iмператор Костянтин не раз кликав до себе єпарха мiста Льва, паракимомена Василя, великого папiю* (*Великий папiя — головний розпорядник Великого палацу.) i разом з ними радився, як приймати княгиню Ольгу, через якi зали їїї слiд провести, в яких палатах частувати, щоб вона, крий боже, не взнала правди про iмператорськi палаци.

9

I нарештi 8 вересня 957 року царевi мужi повiдомили княгиню Ольгу, що iмператор Костянтин наступного дня прийме її з купцями й слами у Великому палацi.

9 вересня! У своїй келiї, загинаючи палець за пальцем, княгиня Ольга пiдраховувала, скiльки ж то днiв проминуло вiдтодi, коли вона з лодiями своїми стала на Судi. Це були не тiльки днi, до них годилося додати ще й ночi, що збiльшувались, довшали, як збiльшувалась тривога, туга, обурення княгинi Ольги.

Але вона мовчала, терпiла, ждала. Iмператора Костянтина, кажуть мужi, немає в столицi, iмператор приїхав, iмператор недужий... Сонце вставало над Перу i спускалось у голубi води Пропонтиди, у Суд приходили й поспiшали назад кораблi з усiх земель, тiльки лодії руської княгинi все стояли там i стояли, а в серцi у неї наростали розпач i образа.

Проте вона ждала немарно! 9 вересня, завтра, княгиня Ольга буде у Великому палацi, побачить iмператора, говоритиме з ним...

Для прийому княгинi Ольги призначена була Магнавра — Золота палата, у якiй звичайно приймали iноземних царiв i послiв. За тим, щоб Магнавра була достойно прибрана, стежив великий папiя, всi дiєтарiї на чолi з примикарiєм* (*Дiєтарiї — помiчники великого папiї; примикарiй — їхнiй начальник.), десятки лампiвникiв, прибиральникiв. Кiлька днiв i ночей вони мили, натирали мармуровi пiдлоги, наливали олiю й заправляли гноти в кадилах попiд стiнами i в панiкадилах, що висiли пiд куполом.

В призначений час Магнавра сяяла. У кутку її на високому, вкритому темно-багряними килимами помостi стояв великий, зроблений з срiбла, оздоблений золотом i прикрашений емалями й iнкрустацiями Соломонiв трон — для iмператора, i нижче вiд нього крiсло для спiвцарствуючого iмператора Романа Другого, ще нижче — позолоченi, вкритi пурпурними тканинами крiсла для родини iмператора.

У Магнаврi не могли вмiститись всi запрошенi на прийом члени сенату й синклiту, i тому частина їх стояла в каморах, якi вiддiлялись вiд палати високими арками. У схiднiй i пiвнiчнiй каморах палати стояли хори з святої Софiї й церкви святих апостолiв, проте арки до цих двох камор були завiшенi: спiваки не повиннi були бачити василевса.

Час прийому наближався. Вже в Орологiї — сiнях палати — було повним-повно сановникiв, чиновникiв, чинiв кувiклiя* (*Чини кувiклiя — охорона.), деякi з них, збираючись купками, по рангах, розмовляли мiж собою, деякi-найбiльш поважнi — сидiли на лавах i непомiтно дрiмали. Вони ждали, що от-от iз-за завiси палати з'явиться папiя, дасть знак входити...

Але папiя не виходив. Вже в його каморi — першiй вiд входу лiворуч — дiєтарiї приготували кадило, вже солодкий димок пробивався iз-за завiси в палату, але срiбнi дверi до покоїв iмператора були зачиненi, два кувiкiларiї бiля них стояли нiмi, мовчазнi.

Iмператори Костянтин i Роман одягалися. Це була складна церемонiя. Дiєтарiї принесли з камори святого Феодора великi скринi з царським одягом — дивiтисiями з хламидами — i ларцi з вiнцями. Коли дiєтарiї вийшли, безбородi євнухи почали одягати iмператорiв...

На цей раз iмператор Костянтин примусив себе довго ждати. Вже всi сановники з євнухiв, патрикiї, вищi чини гвардiї стояли позад i обабiч трону, пiд стiнами палати, натискували один на одного i намагались не ворушитись, вже папiя — котрий уже раз! — у своїй каморi роздував i роздував кадило, спiваки, що стояли за завiсами, обливались сьомим потом, а iмператора не було й не було.

Нарештi серед напруженої тишi, яка панувала в Золотiй палатi, почулися кроки багатьох нiг iз пiвденної камори, дiєтарiї широко розчинили срiбнi дверi, якi туди вели, i iмператор ромеїв Костянтин, а за ним спiвцарствуючий Роман з'явились на порозi.

За завiсами почувся мелодiйний спiв хору Софiї:

— Многi лiта вiнценосному iмператору... А iмператор, у багряному, золотом шитому дивiтисiї, пiдперезаний широким поясом, з хламидою на плечах, iшов вiд срiбних дверей, зупинився перед iконою Христа й вклонився, пiдiйнявся сходами i дуже повiльно сiв на трон.

Тодi папiя схопив своє кадило, пройшов з ним по палатi, починаючи вiд дверей на захiд до трону iмператора, обкурив царя, женучи на нього хмарки ладану й смирни.

— Многi лiта богохранимому нашому василевсу! — гримiв хор.

Так сидiв на тронi iмператор Вiзантiї — наступник бога на землi, василевс Нового Риму, владар мiльйонiв людей.

— Логофета!* (*Логофет — церемонiймейстер.) — почав вiн церемонiю, звертаючись до папiї.

Все сталось дуже швидко: розкривши завiсу, папiя вийшов в Левзiак, де вже ждав його адмiсiоналiй* (*Адмiсiоналiй — адмiнiстратор.). Той одразу викликав логофета. Ось логофет з'явився на захiдних дверях, упав ниць перед iмператором, а позад нього стала княгиня київська Ольга.

10

Княгиня Ольга немарно провела багато часу на подвiр'ї монастиря Мамонта. Серед людей, яких вона там зустрiчала, траплялись такi, що побували у Великому палацi, i вiд них княгиня Ольга вже знала, якi палати й чудеса є в цьому палацi, як i де приймають iмператори, чула, звичайно, i про Золоту палату — Магнавру.

А все ж княгиня не могла уявити всього, що її жде, i, ставши на порозi Магнаври, на хвилину розгубилася. Перед нею тягнулась довга й широка, вся залита вогнями палата, попiд стiнами її стояло безлiч людей, у кiнцi ж палати, де було найбiльше свiтла i де все сяяло золотом, височiв вкритий багряними килимами, оздоблений золотими деревами, пiд якими стояли позолочен леви, помiст, на ньому золотий трон, на тронi сидiв, як це одразу ж зрозумiла княгиня, iмператор Костянтин.

Тисяча очей прикутi були в цю хвилину до неї. Усi знали, кого в цей день приймає iмператор Вiзантiї, кожен iз цих людей багато чув про русiв i хотiв їх бачити, хотiв дiзнатись, яка з себе пiвнiчна княгиня, як вона одягнена, як поводитиметься в Великому палацi?

Княгиня стояла на порозi Магнаври. Була вона надто блiда, трохи сувора, з темними очима, мiцно стиснутими устами... Одягнена була княгиня в бiлу тонкого шовку з срiбними хрестами сукню iз золотим пружком по краях, пiдперезана широким червоним поясом, на плечах у неї легко лежало корзно з багряного оксамиту, оторочене соболями, голову княгинi покривала бiла шовкова пов'язка, кiнцi якої спускались на плечi. На шиї в неї висiв знак княжеського роду — золота гривна з пiдвiсками, вiд скронь спадали великi, прикрашенi дорогими камiнцями колти.

Жони, якi стояли позад княгинi, одягненi були простiше, але достойно, на них не було пишних золотих чи срiбних оздоб, сукнi — темнi, тiльки на двох — княжого роду — багрянi, iз золотою iскрою. Пояси, уставки на груди i плечi, намiтки на голови ткали чудовi київськi майстри, що брали узори з квiтiв, трав, дивних звiрiв.

Ще далi за жонами стояли чубатi, з довгими бородами купцi й сли, що постатями своїми i одягом нагадували воїв. Вони були в темних, шитих золотою й срiбною ниткою свитках, пiдперезанi високими шкiряними поясами з кишенями для ножа, огнива, горстки солi. Не було тiльки в них бiля поясiв мечiв.

Коли княгиня рушила з мiсця, сталося диво. Усi в палатi стояли нерухомо, нiхто не подавав голосу, i раптом у цiй тишi почулись чарiвнi звуки — то на позолочених деревах спiвали зробленi якимсь умiльцем птахи, потiм заворушились, вiдкрили свої пащi й ударили хвостами об землю позолоченi леви, вони висували довгi язики, ревли...

Але княгиня чула вже про цi дива й не звертала уваги на позолоченi дерева й левiв. Вона бачила iнше: кiлька євнухiв пiдставляли їй свої плечi, щоб вона сперлась на них, але княгиня рiшучим рухом вiдмовилась. Коли ж логофет, що крокував поперед неї, дав їй знак зупинитись i впасти ниць перед iмператором, вона не зупинилась i не впала, а все йшла i йшла вперед, за нею крокували жони її почту, сли, купцi, товмачi й слуги — бiльше як сто чоловiк.

I тiльки тодi, коли до трону було зовсiм близько, княгиня Ольга зупинилась, а позад неї став увесь почет. Тепер княгиня ждала, що скаже логофет.

Але логофет мовчав, мовчали всi в палатi. На їхнiх очах пiд урочистий спiв хорiв, що лунав одразу з двох камор, трон Соломона став пiдiйматись вгору, хитнувся на одному мiсцi, зупинився. Тепер iмператор Вiзантiї був вище всiх у цiй палатi. Вiн, здавалося, повис у повiтрi, а позад нього, на стiнi камори, видно було лик Христа.

— Iмператор жде слова! — прошепотiв логофет.

— Вiд роду руського i всiх князiв його ми прибули сюди, щоб iмати любов со царем гречеським совершенну на всi лiта...

В урочистiй тишi логофет, що мав бiля себе товмача, проказав голосно слова княгинi Ольги.

— А на знак любовi нашая принесли ми царевi грецькому дари нашi, просимо їх прийняти на многi лiта...

Хори в каморi заспiвали:

— Многi лiта iмператорам, многi лiта! А в цей час наперед вийшли купцi й сли й стали класти перед троном iмператора дари...

Тут, у Золотiй палатi вiзантiйських iмператорiв, звикли вже до дарункiв послiв рiзних земель, i здавалося, нiчим уже не могла здивувати iмператора княгиня з якоїсь пiвнiчної суворої й холодної землi пiсля послiв iз Єгипту, Аравiї, Вiрменiї i ще дальших земель. Усi ждали, що це будуть дуже звичайнi, а може, й убогi для Золотої палати дари.

Але вже з першого дарунка стало ясно, що Русi є що показати у Вiзантiї i що княгиня Ольга знала, що привезти i чим здивувати iмператора ромеїв.

Купцi з Русi поклали перед престолом iмператора хутра горностаєвi — такi бiлi, що вiд них, здавалося, променилось сяйво, за ними впали хутра лисиць, чорнi, як небо вночi, рiвнi, блискучi, ось витягнулось хутро ведмедя — страшне й грiзне, ось заколихались цiлi низки куниць, тьмяно засяяли шкури бобрiв, а там соболiв i ще якихось дивних звiрiв.

У Золотiй палатi було дуже тихо, без знака iмператора нiхто тут не мiг промовити жодного слова. Але коли хутра лягли на мармур, у цiй тишi стало чути важке, затамоване дихання багатьох людей, почувся шум — всi переступали з ноги на ногу, щоб бачити дарунки київської княгинi.

Та це був тiльки початок. Коли одiйшли однi купцi, що несли хутра, їх мiсце заступили iншi, на килими i мармур почали сипатись разки горючого каменю, поруч iз ним лягла цiла гора карбованого кращими новгородськими майстрами риб'ячого зуба... У Магнаврi чувся шум вiд речей, що падали на пiдлогу, вiд стримуваного дихання людей...

А купцi вже несли на руках i поклали перед самим престолом iмператора, що невiдомо коли опустився на помiст, обкованi золотом, викладенi перлами, прикрашенi емалями й камiнням, що вилучали промiння, меч, шолом, золотий щит — вироби кузнецiв золота з Києва й Роднi.

Iмператор Костянтин дивився на дарунки княгинi Ольги, i блиск його очей, руки, що вп'ялися в поручнi престолу, свiдчили, що вiн, як i всi присутнi в Золотiй палатi, дуже вражений тим, що сталось, що вiн не ждав таких щедрих i коштовних дарiв. Однак iмператор, як належало його особi, намагався не виказати своїх почуттiв, а тому стримано й холодно велiв логофету сказати пiвнiчнiй княгинi, що вiн дякує за дарунки й приймає їх як знак любовi i дружби, якi здавна iснували й мусять iснувати мiж iмперiєю i Руссю.

А потiм швидко, так швидко, що княгиня i її сли навiть не помiтили, свiтло в каморi, де стояв трон iмператора, згасло, i вiн сам зник, нiби його й не було.

Церемонiя у Золотiй палатi закiнчилась...

Але весь прийом у Великому палацi ще не був закiнчений. Тiльки iмператор Костянтин зник iз Золотої палати, княгиню Ольгу й її почет оточили рiзнi урядовцi. Вони повели її переходами, галереями в палату Юстинiана, де мусила прийняти княгиню iмператриця.

Iз Золотої палати до Юстинiана було зовсiм недалеко — якась сотня крокiв — через Левзiак або й ще ближче — через галерею Сорока мученикiв i Дафну. Але княгиню Ольгу повели зовсiм iншим, довгим, шляхом — через галерею Триконха, Апсиду, через портик Золотої руки, триклiн 19 акувiтiв, — безконечними переходами, галереями, нарештi, через внутрiшнiй iподром палацу.

Це робилось, звичайно, навмисне. У всiх палатах, галереях, переходах, на колонах i арках, якi вони минали, почепленi були чудовi тканини, стояли золотi, емалевi й срiбнi амфори й вази, скрiзь висiла зброя — мечi, кольчуги, щити, а в багатьох мiсцях у скляних скринях лежали корони, хрести, царськi одежi...

Коли б хтось iз осiб, якi супроводжували княгиню Ольгу й її почет, помилився i повiв їх не цим шляхом, а через iншi палати й галереї, — гостi з Русi здивувались би, побачивши бiднiсть i убозтво Великого палацу. Але княгиню Ольгу вели примiщеннями, куди знесли багатство не тiльки Великого палацу, а й усього Константинополя. I це багатство вражало княгиню Ольгу, а особливо тих, що були на прийомi разом з нею.

Так вони потрапили нарештi до палати Юстинiана — однiєї з кращих палат у Великому палацi. Високу стелю, звiдки через вiкно потоками лилося свiтло, пiдтримували колони iз зеленого мармуру, по якому кращi майстри висiкли схожi на мереживо найтоншi узори; над колонами зробленi були мусiї, що зображували iмператорiв колишнiх i їхнi подвиги.

В кiнцi палати, як i в Магнаврi, на високому, вкритому пурпуровими килимами помостi стояли два позолоченi крiсла, в одному з яких — посерединi —сидiла iмператриця Єлена, а праворуч вiд неї — невiстка її, дружина iмператора Романа — Феофано.

I цариця Єлена, i її невiстка одяглися для прийому якнайкраще. На iмператрицi була пурпурова мантiя iз золотою каймою, на Феофано — мантiя бузкового пурпуру з срiбною каймою. На августах сяяли золотом i камiнням дiадеми, Феофано вплела у волосся ще кiлька низок перлiв, а на плечi її, на одяг спадали низки дорогоцiнного камiння.

Iмператриця з невiсткою були не самi в цьому залi. Перед їхнiм помостом попiд стiнами у золотих i срiбних тунiках, з високими, схожими на вежi, прополомами на головах стояли знатнi дами двору, кожна з яких мала свiй ряд i своє мiсце. А попереду всiх їх стояла висока жiнка — так звана опоясана патрикiя, права рука iмператрицi, головна особа в гiнекеї* (*Гiнекей — жiноча половина палацу.), вiд одного слова якої залежали успiх, почестi, слава, а часом i життя кожної жiнки з почту iмператрицi.

Але зараз у Юстинiанi керувала прийомом не опоясана патрикiя, а препозит двору з своїми слугами. Вiн перший увiйшов до залу, слiдом за ним ступила княгиня Ольга. У залi було надзвичайно тихо, тiльки шовк шелестiв на жiнках.

У цiй тишi препозит урочисто виголосив:

— Княгиня руська Ольга.

Iмператриця Єлена схилила голову, даючи знак, що згодна прийняти руську княгиню.

Княгиня Ольга пiшла вперед. За нею, одна по однiй, iшли княгинi й бояринi. Потiм по знаку препозита княгиня стала.

Звичайно на цьому мiсцi посли й гостi, яких приймала цариця, також повиннi були падати ниць. Але княгиня Ольга не стала й перед iмператрицею на колiна, вона тiльки вклонилась, за нею схилили голови, вдарили чолом всi руськi жони.

I знову, як i в Золотiй палатi, княгиня Ольга вiтала iмператрицю, знову жони київськi поклали перед троном дари — емалi, чудовi лунницi, скриньки з риб'ячого зуба, а iмператриця дякувала княгинi за її дарунки. Тодi за завiсами заграли два органи, i пiд мелодiйнi їх звуки iмператриця Єлена i її невiстка Феофано вийшли з палати, а опоясана патрикiя ще з кiлькома жiнками у прополомах повела руську княгиню до Кентургiя — великого й високого залу, стеля якого трималась на шiстнадцяти мармурових колонах.

Княгиня Ольга вже дуже стомилась, виходила чимало, за цей час нiхто з них не присiв — їх водили або ж вони змушенi були стояти. Та, либонь, i самi господарi розумiли, що їхнi гостi змучились. Опоясана патрикiя запропонувала княгинi Ользi сiсти в Кентургiї й спочити, доки їх не покличуть до кiтону* (*Кiтон — покої iмператорiв.) iмператорiв.

Княгиня Ольга сiла й одразу ж забула про втому. "Отепер, — думала вона, — буде нагода поговорити з iмператором".

У покої з оббитими пурпурним оксамитом стiнами бiля невеликого позолоченого столу сидiла вся родина iмператора: вiн сам, його дружина Єлена, син Роман з дружиною Феофано та ще кiлька дочок.

Тут все було набагато простiше i, мабуть, краще, нiж у великих залах, де тiльки що була княгиня Ольга. Там не вщухав гомiн вiд людських голосiв, музики, спiвiв, там очi болiли вiд яскравого свiтла й нiчим було дихати. А в цiй палатi було тихо; кiлька свiтильникiв, що горiли в кутках, заспокоювали очi; у покої широко розчиненi дверi на балкон, за яким видно алею чудового парку, ряд струнких кипарисiв, залите мiсячним сяйвом срiбне плесо Пропонтиди.

Коли княгиню Ольгу ввели до покою, iмператор Костянтин, що встиг уже переодягтись i був у легкому колової* (*Коловiй — тунiка з короткими рукавами.), зустрiв її просто, привiтно.

— Я думаю, — сказав вiн, — що в наших палатах княгиня Ольга досить вкусила гiркого, i тому запросив сюди — попробувати солодкого.

На блюдах i в мисках, якi стояли на столi, горою були насипанi виноград, фiнiкiйськi ягоди, царгородськi рiжки; чудовi вази були наповненi садовиною, а корчаги вином.

За цим столом прислужували тiльки знатнi жiнки двору, вони нечутно з'являлися iз-за завiс, ставили на стiл новi й новi плоди, наливали вино й непомiтно виходили.

Так у цьому затишному куточку Великого палацу почалась розмова княгинi київської з родиною iмператора Костянтина. Княгиня Ольга ще з Києва вiд священикiв своїх непогано знала грецьку мову. За час вимушеного очiкування в Золотому Розi вона вже вiльно могла говорити i тепер досить впевнено вiдповiдала на питання iмператора i членiв його родини.

А питань цих було багато. Княгиня Ольга розумiла, що вони нiчого, зовсiм нiчого не знають про ту далеку країну, з якої вона приїхала, навiть не уявляють, яка вона. Смакуючи вино й закушуючи його нiжними плодами пiвдня, вони запитували, чи справдi люди її країни ходять голi, а коли холодно — залазять у нори й вкриваються хутрами, чи справдi в Києвi приносять у жертву багато людей, чи живуть за Рифiйськими* (*Рифiйськi гори —Уральськi гори.) горами одноокi люди?

Не тiльки члени його родини, — сам iмператор Костянтин, який писав цiлi трактати про Русь, не уявляв по-справжньому, що то за земля, якi там живуть люди. Вiн чомусь вважав, що Русь живе лише на правому березi Днiпра, та й то тiльки у його верхiв'ях, а на лiвому березi живуть якiсь уси та ще хозари, вiн вважав, що печенiги володiють всiм берегом Понту Евксiнського аж до Херсонеса з Клiматами* (*Клiмати — область iмперiї, Крим.) i всiма землями вiд Дунаю до Дону.

— Нi, iмператоре, — вiдповiла княгиня Ольга, — Русь живе i на правому, i на лiвому березi Днiпра, а печенiги — то тiльки хмара, яка блукає на землях Русi.

— Чотири колiна печенiгiв, — почав iмператор, — Халової, Явдергим...

Княгиня Ольга посмiхнулась.

— Я знаю цi чотири колiна, i вони знають Русь... Але Русь має набагато бiльше колiн, племен, земель. Русь споконвiку сидить над Днiпром i далi, аж до Крижаного моря, а печенiги тiльки приходять i вiдходять.

I княгиня Ольга терпляче розповiдала, яка справдi є Русь, як живуть люди над Руським i Крижаним морями, коротко сказала й про звичаї, про вiру, побут цих людей.

Усi дуже уважно слухали розповiдь княгинi Ольги i, як це було помiтно, стежили не тiльки за її розповiддю, а й за кожним рухом, словом...

Особливо ж уважно стежила, не одриваючи очей вiд неї, невiстка iмператора — Феофано. Вiд слiв своїх i вiд багатьох людей вже тут, у Золотому Розi, княгиня Ольга чула iсторiю цiєї дiвчини, що була розпусною дочкою шинкаря, а стала дружиною молодого iмператора Романа. Сли ж говорили княгинi, що Феофано вважається найкрасивiшою жiнкою свiту.

Княгиня Ольга зараз пильно дивилась на Романа й Феофано. Вони, безперечно, були до пари одне одному: Роман — стрункий, як кипарис, мав чудовi очi, свiтле обличчя, говорив тихо, вдумливо; Феофано ж нагадувала чарiвну квiтку пiвдня — вона була мiцна, але водночас i нiжна, волосся її було темне, а шкiра обличчя й тiла нагадувала мармур, у темних очах грали невловимi вогники. Навiть коли вона смiялась, на її обличчi з'являлось щось хиже, зле.

Але не тiльки це побачила цього вечора спостережлива княгиня Ольга в очах Феофано. Кiлька разiв, коли iмператор Костянтин звертався з чимсь до сина Романа, княгиня Ольга перехоплювала погляд Феофано, яким вона впивалась у iмператора. I чомусь їй здавалося, що то не невiстка дивиться на свого свекра, а хижа, дика кiшка, змiя, — щось зловiсне й страшне з'являлось у цi хвилини в очах Феофано.

I iмператор, i всi члени його родини задовольнили свою цiкавiсть. Дехто вже став прощатись, пославшись на втому; пробачилась i пiшла iмператриця Єлена, слiдом за нею, попрощавшись з княгинею, пiшли Феофано й Роман. Помiтно було, що й сам iмператор хотiв би вже скiнчити прийом. Вiн дав знак, i опоясана патрикiя подала блюдо, на якому лежала купа золотникiв. Це було добряче золоте блюдо з зображенням Христа на денцi, викладене дорогоцiнними каменями i емалями.

Iмператор Костянтин, подаючи його княгинi Ользi, сказав:

— Я дарую це блюдо iз образом Христа на знак нашої любовi, що живе, доки свiтить сонце.

Княгиня Ольга встала, прийняла блюдо i поцiлувала образ Христа. Вона зрозумiла — цим закiнчується прийом, але не могла припустити, що не зробить того, з чим iшла у Великий палац i що нiчого не сказала iмператору.

I, використавши останню хвилину, вона затримала блюдо в своїх руках, промовила:

— Вiд землi Руської я приймаю це блюдо, дякую iмператору за щедрiсть i ласку, але хочу запитати про дещо, з чим я їхала сюди...

Iмператор вислухав княгиню, i хмарка невдоволення лягла на його обличчя. Пiсля дару iмператора, за церемонiалом двору, гостям належало тiльки подякувати й прощатись...

Вона бачила, що iмператор невдоволений i не хотiв би її слухати, але не знала, чи буде ще бачити його, i мусила говорити.

— Я, великий василевсе, хочу сказати небагато... їхала я сюди й ждала, щоб домовитись про нашу торгiвлю, хотiла говорити про городи грецькi на Руськiй землi i про город Саркел, збудований на нашому шляху до Джурджанського моря, та ще про Клiмати й про те, аби iмператори, а паче молодi дщерi царського роду приїхали колись до Києва-города, де живу й князюю я з синами моїми Святославом i Улiбом...

Iмператор Костянтин уважно вислухав княгиню, посмiхнувся i вiдповiв:

— Багато запитала в мене княгиня руська, i багато менi треба б сказати, щоб вiдповiсти на все. Але зараз вже пiзно, княгине Ельго, до того ж я хворий... Що ж, ми зустрiнемось ще раз — i тодi поговоримо про все докладно... Прощавай, княгине Ельго!

Вiн ледь схилив голову й вийшов з кiтону.

На тому цього вечора у Великому палацi все й закiнчилось. Iмператори зникли, зникла опоясана патрикiя iз своїми помiчницями, лишився тiльки паракимомен Василь, що й супроводив княгиню Ольгу з Великого палацу.

Iдучи площами й темними переходами, минаючи зали, де ледь-ледь поблискували лiхтарi, паракимомен запитував, чи задоволена княгиня прийомом, чи не стомилась вона.

Княгиню Ольгу здивувало, що ця визначна особа iмперiї — права рука iмператора, перший його боярин i воєвода — розмовляє з нею руською мовою так, нiби вiн довго жив на Русi. Але вона не смiла нiчого запитувати в нього i вiдповiла, що дуже задоволена прийомом i що справдi трохи стомилась... Та потiм, коли вже було зовсiм близько до ворiт, вона зупинилась i запитала одверто в паракимомена:

— Нинi я хотiла говорити з iмператором, але вiн чомусь не схотiв.

— О, — вiдповiв паракимомен, — iмператор Костянтин просто хворий i над силу зробив прийом.

— Але коли ж я тепер зможу з ним говорити?

— Коли? — замислився паракимомен. — Я думаю, що це буде швидко. Ми повiдомимо княгиню Ольгу, коли iмператор зможе її прийняти й говорити з нею... Адже княгиня зупинилась там, де й всi посли, — на подвiр'ї Мами?

Стоячи пiд лiхтарем бiля ворiт Великого палацу, княгиня подивилась на безбороде обличчя паракимомена, що посмiхалось, i рушила до колiсницi...

11

Василевс Костянтин хоч i говорив про свою хворобу, але насправдi був цiлком здоровий. і коли руська княгиня залишила кiтон, вiн вийшов iз покоїв у сад над морем.

Там його i знайшов паракимомен Василь, який, провiвши княгиню, повернувся до кiтону пересвiдчитись, що iмператор уже спить, i, не знайшовши його там, швидко рушив у сад.

— Я бачу, що iмператора дуже стурбувала розмова з київською княгинею, — тихим голосом мовив паракимомен, наблизившись до iмператора й вклоняючись йому.

Костянтин одiрвав погляд вiд блискучого лона моря, над яким, схиляючись до обрiю, свiтив великий червонкуватий мiсяць.

— Так, — вiдповiв iмператор, — ця розмова з княгинею дуже мене стурбувала. Я думав, що княгиня Ольга проста, неписьменна жiнка, але вона розумна, хитра.

— Невже княгиня може високо пiдiйнятись над своїм диким народом?

— Я боюсь, — оглянувся навкруг i зашепотiв iмператор, — що ми не знаємо цього народу. Русь, як ми думаємо й скрiзь стверджуємо, це — багатоплемiнний варварський народ, раби, убогi еллiни, що не знають воєнного ладу. Але чому ж вони вже не раз змушували здригатись нашу iмперiю? Адже їхнi князi Олег i Iгор стояли он там, — вiн простяг праву руку й показав у темрявi на Перу й Галату, — пiд самими стiнами Константинополя. Звiдки цей гiперборейський вiтер?

Паракимомен подивився у той бiк, куди показував iмператор, i щiльнiше закутався вiд холодного вiтру в свiй плащ.

— Але зараз там сидять не Олег i Iгор, а жiнка... княгиня Ольга, — смiючись, промовив паракимомен Василь.

— Ця жiнка не краща вiд своїх князiв. Тi iшли з мечами та списами, вона ж хоче воювати словом.

— Хiба княгиня Ольга сказала щось прикре чи образливе iмператору?

— Вона нiчого не сказала, але запитала в мене про нашi городи над Понтом та ще про Саркел, який нiбито заважає Русi на шляху до Джурджанського моря. Вона завела розмову про торгiвлю в Константинополi й про Клiмати. Ще вона припрошувала мене й молодих iмператорiв разом iз дочками моїми приїхати до Києва, де в неї два сини... Сфендослаф, Гузлiб...

— Княгиня справдi хитра й зухвала жiнка, — згодився паракимомен. — Але на таку зухвалу мову в нас є вiдповiднi слова.

— Я, як ми домовились, нiчого їй сьогоднi не сказав. Треба знати, що думає твiй ворог, але не поспiшати, вибрати слушну годину.

— Що ж, — хижо засмiявся паракимомен, — княгиня одержала сповна все, що їй належало. Надiюсь, що сьогоднi вона не спатиме, їй є над чим подумати i над чим замислитись. А щоб вона не спала багато днiв i ночей надалi, я сказав їй, що мiй iмператор ще говоритиме з нею.

— Вона просила мене про це.

— Так, iмператоре, вона просила й ждатиме. Це дуже вперта жiнка... А вже насуває осiнь, у Понтi й зараз страшно, що ж буде там за мiсяць?..

— Ти зробив усе, як ми домовились?

— Так, iмператоре, — вiдповiв паракимомен, — все зроблено, як ми домовились. Василiки* (*Василiк — посол.) нашi давно виїхали до печенiгiв з дарами, а тi вже зустрiнуть їх над морем чи над Борисфеном* (*Борисфен — грецька назва Днiпра.)...

Iмператор здригнувся, бо вiдчув, як з моря вiйнув свiжий вiтер.

— Я хочу спочити, — сказав вiн.

— Час, iмператоре, час, — взяв його пiд руку паракимомен.

12

Паракимомен Василь провiв iмператора до опочивальнi, побув там, поки Костянтин роздягався i лягав у ложе, постояв бiля дверей опочивальнi, пройшов коридорами Великого палацу, де на всiх поворотах стояли озброєнi етерiоти* (*Етерiоти — внутрiшня охорона.), i повернувся у парк, де щойно був з iмператором.

Великий палац тепер спав, спав весь Константинополь, червонкуватий великий мiсяць повiльно спускався до моря, нiби також хотiв спати, тихо шелестiли, навiваючи сон, кипариси, соннi хвилi стомлено бились об береги.

Тiльки Василь не мав права спати. Вiн був паракимоменом, але разом i постiльничим iмператора. Коли iмператор прокидався, постiльничий його мусив ждати; коли iмператор виходив у Золоту палату, паракимомен iшов поперед нього; коли iмператор спочивав, постiльничий охороняв його спокiй. Вiн i тiльки вiн мусив бути першим другом i помiчником василевса.

А тим часом в усiй Римськiй iмперiї не було, мабуть, людини, що так ненавидiла б iмператора Костянтина, як його паракимомен i постiльничий Василь. Саме про це вiн i думав, залишившись у повнiй самотi в саду над Пропонтидою.

Постiльничий Василь вважав себе таким самим i не гiршим iмператором, як i Костянтин, у них був один батько — Роман I. Костянтин був братом Василя.

Але Костянтин був iмператором, його називали Порфiрородним, бо вiн народився у Великому палацi, у Порфiровiй палатi, матiр'ю його була iмператриця, дружина Романа I.

Мати ж Василя була рабинею-слов'янкою, що прислужувала iмператору Роману, коли вiн був у походi в Болгарiї, вiддала йому тiло й душу i народила сина Василя.

Iмператор Роман, обурений тим, що рабиня-слов'янка народила сина, велiв одiрвати його вiд грудей матерi, перевезти до Константинополя, зробити так, щоб вiн нiколи не знав, хто його батько, та ще велiв оскопити його, щоб вiн жив на свiтi, але не мав нащадкiв.

Проте пiсля смертi iмператора Романа Василь довiдався, хто був його батько, i взнав правду про свою матiр, яка не змогла жити без сина, втопилася у морi.

Сльоза не зiрвалася з очей Василя, коли вiн почув страхiтливу iсторiю про смерть своєї матерi. У той час вiн жив у Великому палацi, де на рабiв дивились, як на тварин. I хоч рабиня, про яку йому розповiдали, була його матiр'ю, вiн навiки забув про неї, бо не хотiв бути сином рабинi.

Але вiн хотiв бути сином iмператора, де треба й де мiг хвалився своєю кров'ю, пробивався по щаблях iєрархiї Великого палацу, втиснувся у царськi покої як безбородий* (*Безбородi-євнухи, скопцi.) i довго працював у гiнекеї iмператрицi Єлени, пiзнiше став куропалатом* (*Куропалат — мiнiстр.), а ще згодом i постiльничим, а в той же час i паракимоменом iмператора Костянтина.

Так Василь, син iмператора Романа вiд рабинi-слов'янки, досягнув свого. Вiн був правою рукою, найближчим другом, помiчником iмператора Костянтина, його допустили туди, куди не мiг зайти нiхто iз смертних, — до царського ложа.

Але постiльничому Василевi цього було мало.. Вiн заздрив iмператору Костянтину, бо той був порфiрородним, вiн ненавидiв його, бо вважав, що той посiв його мiсце, вiн жадав години, коли зможе одiбрати це мiсце собi, вiн радий був прискорити смерть Костянтина, але не знав, на чию руку йому спертись.

Зараз постiльничий Василь був неспокiйний. Княгиня Ольга чомусь нагадала йому невiдому матiр, якої вiн боявся, яку зрадив i прокляв. Син рабинi ненавидiв слов'ян, бо, як це йому i здавалося, вони були виннi в його долi. У саду над Пропонтидою постiльничий Василь думав про помсту i вбивство.

13

В одну й ту ж нiч може трапитись багато подiй, якi, на перший погляд, нiчого спiльного мiж собою не мають, але якi, проте, зв'язанi, як листки на одному стеблi.

Паракимомен i постiльничий Василь вважав, сидячи в парку над морем, що тiльки вiн один не спить у Великому палацi i що, безперечно, тiльки один думає про iмператора Костянтина.

Але зовсiм недалеко вiд нього, у цьому ж Великому палацi, у царських покоях, була людина, яка теж не могла заснути i так само думала про iмператора Костянтина. Це була Феофано.

Спав її чоловiк — престолонаступник Роман, що й цього вечора, як звичайно, дуже багато випив вина. А Феофано лежала, дивилась на мiсяць, що опускався все нижче й нижче до моря, i мрiяла.

Перед нею проходило все її життя. Цього життя було небагато, бо Феофано мала тiльки вiсiмнадцять лiт. Але яке кипуче, бурхливе було воно!

Феофано заплющувала очi i бачила старий, наполовину схований у землi шинок її батька, до вух її, здавалося, долiтав багатоголосий гамiр постiйних і несподiваних вiдвiдувачiв. Вона, здавалося, чула пiсеньку, що завжди лунала пiд склепiнням шинку:

Ми убогi люди, але ми найбагатшi в свiтi...

У нас є вино, музика i жiноча ласка!

А батько її — старий, пузатий Кротир — ходив i пiдливав гостям вина, щоб дужче лунала пiсня, щоб веселiше було людям, щоб грошi сипались до його скринi. А ще в одному кутку шинку, на помостi, грає музика:

Ми убогi люди, але ми найбагатшi в свiтi...

I поперед музик — дiвчина у короткiй спiдницi, у сорочцi з куцими рукавами, готова полюбити кожного, хто подарує їй золоту або срiбну монету.

Це була вона, Феофано, що тодi називалась iнакше — Анастасiєю, або ще простiше, як кричали п'янi, знахабнiлi чоловiки, обiймаючи її стан: "Анастасо! Наша Анастасо!"

Однiєї темної ночi, коли надворi лив дощ, до шинку зайшов i сiв бiля столу в плащi, на якому блищали дощовi краплi, молодий чоловiк з блiдим обличчям, темними чудовими очима, гнучким станом. I сталося так, що цiєї ночi молодий чоловiк залишився у Феофано...

Вранцi Анастасо дiзналась, хто пестив її всю нiч, назвав новим iм'ям — Феофано. Вона вiддавала жагу свого розбещеного тiла, пристрасть i ласку сину iмператора Костянтина — Роману...

Вiн її полюбив. Чи любила вона його — хто знає? Але вона любила Романа як сина iмператора, як божевiльну свою мрiю, що могла народитись тiльки в хмiльному диму шинку, серед падiння i розпусти, серед грошей i кровi.

I, мабуть, важило тут найбiльше те, що Анастасо-Феофано яку б не мала душу, а була однiєю з найкрасивiших жiнок Вiзантiї, а може, й землi, була тiєю великою грiшницею, якiй все прощається за її чари.

Пiд владою цих чар у той час, коли батько — iмператор Костянтин — сидiв на тронi й писав трактати "Про церемонiї вiзантiйського двору" i "Про управлiння iмперiєю", син його Роман пив вино у брудному шинку Кротира, обiймав Феофано i був переконаний, що iмперiя однiєї людини цiлком може вмiститись у шинку, а для щастя такого iмператора досить однiєї Феофано.

Але якщо престолонаступнику iмператора Костянтина було просторо в шинку Кротира, то незабаром цей шинок став тiсним для Феофано. Вона сказала про це Романовi пошепки мiж двома поцiлунками, вона стала голоснiше про це говорити, коли Роман пристрасно вимагав у неї нової й нової ласки, вона на весь голос крикнула про це, коли вiдчула, що буде матiр'ю.

Iмператор Костянтин, що все своє життя присвятив визначенню церемонiалу вiзантiйського двору, дуже розгнiвався, почувши те, що не вкладалось нi в одну з вивчених ним i записаних у книгу церемонiй: син його Роман заявив, що хоче одружитись з дочкою шинкаря Кротира з Лакедемонiї. Це повiдомлення спочатку тiльки роздратувало iмператора ромеїв. Та коли Роман до цього додав, що у Анастасо-Феофано незабаром буде ще й дитина, iмператор схопився за голову.

Справу полагодила сама Феофано. Вона домоглась того, що Роман провiв її у Великий палац, а тут зумiла знайти шлях до царських покоїв. Прекрасна лакедемонянка впала ниць перед iмператором Вiзантiї, потiм встала, подивилась на нього, i вiн побачив її стан, який мiг бути взiрцем краси, її темнi, iз живими вогниками очi, — таких не було, мабуть, на всiй землi, її уста, на яких, здавалося, запiкся сiк граната, її обличчя — нiжне, як пелюстка троянди, її тонкий нiс, що свiдчив про надзвичайну чутливiсть дiвчини, перса, руки, ноги... "Прекрасна лакедемонянка!" — подумав iмператор Костянтин.

I незабаром, бо вже треба було поспiшати, пiзнього вечора у влахернськiй церквi, на околицi Константинополя, був освячений шлюб Романа i Феофано, а ще через кiлька мiсяцiв, уже в Порфiровiй палатi, вона народила сина Василя.

Здавалося, в цю чудову нiч, пiсля всього, що сталось з нею, Феофано мусила спокiйно вiдпочивати. Проте сон не йшов, вона не хотiла й не могла спати.

Дивлячись на великий червоний мiсяць, що крайком своїм торкався води, вiд чого здавалося, що далеко, на самому обрiї, висять два однаковi мiсяцi, Феофано чула, як нестямно б'ється її серце, як горить тiло, розриваються груди. Все те, що вона мала, хоч насправдi мала вона дуже багато, здавалося їй буденним, простим. Простою для неї була опочивальня, оздоблена мармуром, з дверима iз слонової кiстки, iз позолоченими кадилами, з широкими ложами. У неї вже не було нiякого почуття до Романа, що близько, поруч, щось шепотiв увi снi... Може, та, мабуть, i напевне, батькiв шинок, пiсня "Ми убогi люди...", келих вина i поцiлунок незнайомого легiонера дали б їй у цю хвилину бiльше, нiж Великий палац, тиша його палат, царське ложе?!

Але вороття до минулого вже не було, десь далеко-далеко затихала пiсня:

Ми убогi люди, але ми багатшi вiд усiх...

У нас є музика, вино й жiноча ласка.

Тепер на обрiї був тiльки мiсяць, що складався з двох половинок: одна справжня, друга — вiдбиток у водi. Цi половинки швидко зменшувались — мiсяць заходив. I Феофано неодмiнно хотiла ранiше, нiж зайде мiсяць, вирiшити, що їй треба робити.

Вона уперто думала. Коли ж на обрiї залишилась тiльки тоненька скибочка, Феофано вирiшила — iмператор Костянтин повинен померти, iмператором стане Роман, вона буде iмператрицею.

Коли ж мiсяць зайшов, Феофано тихо вийшла з кiтону й рушила в сад. Там вона й зустрiла постiльни-чого Василя.

— Що трапилось? Чому молода василiса не спить? — запитав вiн, пiзнавши її тонку постать.

Вона подивилась на безбороде, з блискучими очима, з хитрою посмiшкою в кутиках уст обличчя, його виразно було видно й у пiвтемрявi.

— Чомусь я не можу сьогоднi спати, — вiдповiла вона. — У кiтонi душно, болить серце, от я й вийшла сюди, в сад.

— Але iмператор Роман може образитись.

— Iмператор Роман спить пiсля вечерi й мiцного вина так, що його й грiм не розбудить. Вона подивилась на постiльничого.

— Тут усi багато п'ють, а ще бiльше п'янiють. Скажи, постiльничий, ти також багато п'єш?

— Я п'ю рiвно стiльки, щоб не сп'янiти, — вiдповiв вiн, — бо чим бiльше п'ють навкруг мене, тим яснiший мушу мати розум я.

— Це правда, — сказала Феофано, — я помiчаю, що ти п'єш менше вiд iнших i, мабуть, менше, нiж хотiв би сам.

— Так, — щиро згодився вiн, — я завжди роблю менше, нiж хочу.

— А постiльничому багато хочеться?

— Нi, — глухо сказав вiн, — багато я не хочу, а все ж дещо мусив би мати...

— Що ти мусив би мати, постiльничий?

— Я хотiв би спати, — вiдповiв Василь, — коли сплять всi, працювати так, щоб люди шанували мою роботу, та ще...

— А ще що?

— Я хотiв би мати те, що менi належить.

— А хiба постiльничий не має того, що йому належить? — здивувалась Феофано. — Вiн — найближча до iмператора особа, вiн перший серед усiх, вiн, напевне, найбагатша в iмперiї людина... Чого ж ще бажає постiльничий ?

— Що слава паракимомена й постiльничого, що багатство й пошана, коли я не той, за кого мене вважають, i не такий, як хочу...

— Послухай, паракимомен, але хто ж тодi ти?

— Невже ти й досi не знаєш, Ферфано, хто я?

— Не знаю...

— Я такий, як i ти...

— Не розумiю...

— Ти — дочка шинкаря Кротира, а тепер жона iмператора Романа. Моя мати — рабиня-слов'янка, але батько iмператор Роман...

— Почекай, то ти брат iмператора Костянтина i дядько мого чоловiка Романа?

— Так, Феофано.

— I ти не любиш брата iмператора?

— Як i ти, Феофано...

— Так ось чому ти не можеш спати! Тодi поговоримо, дорогий мiй дядьку! Я думаю, що ми — ти i я — зумiємо поговорити...

— Вони мене зробили безбородим, i в моєму серцi залишилась тiльки помста.

— Коли до почуття помсти додати пристрасть, буде страшний напiй.

14

Повернувшись пiзньої години на монастирське подвiр'я, княгиня знайшла там всiх своїх жон, слiв, купцiв, служниць — їх привезли з Великого палацу набагато ранiше, одразу пiсля закiнчення прийому в Золотiй палатi й Юстинiанi, але всi вони ще не спали, ходили з келiї до келiї, голосно висловлювали своє захоплення, вихвалялись подарунками.

Одразу ж, тiльки княгиня Ольга опинилась у своїй келiї, кiлька жон зайшли до неї...

— Не вемо, — запальне говорили вони, — на небi — сьми були чи на землi... онде бог з чоловiки пребуває, ми не можемо забути красоти тоя, всяк-бо чоловiк, аще вкусить солодкого, пiсля того гiркоти не приймає...

Вони розповiли княгинi, хто з них який подарунок одержав у Великому палацi: купцi — по 6 мiлiсарiй* (*Мiлiсарiї — грецька монета.), священик — 8, сли — по 12, а всi жони також по 12 мiлiсарiй. Жони показували княгинi цi золотi кружальця, на яких був iмператорiв знак — голова Костянтина з куцою бородою i товстими вусами.

— А тобi що подарували, матiнко княгине? Покажи! Вона кивнула в куток, де на лавi лежало замотане в шовк блюдо з грiшми, i вони кинулись туди, розгорнули шовк, вийняли блюдо, розсипали золотi, кинулись їх збирати.

— Чудо! — верещали вони. — Нi, немає на землi красоти такої...

— Ви лiпше вже йдiть спати! — зупинила нарештi княгиня Ольга жон, що ладнi були сидiти тут i розповiдати про чудеса Великого палацу до ранку.

Жони вийшли з її келiї, але заспокоїтись не могли i ще довго стояли на подвiр'ї, гомонiли, плескали руками.

Аж тодi, коли все затихло, княгиня Ольга покликала служницю й велiла їй запросити в келiю до себе купцiв Воротислава, Ратшу, Кокора й кiлькох слiв.

Вони не спали й одразу заявились. Помiтно було, що вони немало й випили у Великому палацi, а проте на ногах тримались твердо.

— Сядьте, купцi мої й сли! — звернулась до них княгиня, сперлась руками на стiл, подивилась на свiчу, що стiкала воском, на блюдо з золотими...

Потiм пiдвела голову, обвела усiх поглядом.

— То як же, купцi мої й сли? Чи бачили чудеса Великого палацу — птахiв спiвучих, левiв рикаючих i самого iмператора?

— Бачили, — вiдповiв купець Воротислав, — i вельми милувались... Там, у Золотiй палатi, зiбрано чудес багато.

— А навкруг пустота, тлань i мряка, — засмiявся раптом купець Ратша.

— Яка пустота i тлань? — поцiкавилась княгиня.

— Купець Ратша випив надто грецького вина i всує згадує про пустоту й тлань, — пiдвiвся й заговорив Воротислав. — Проте коли почав, скажу, матiнко княгине... Довго ото ми сидiли з ним на прийомi в Золотiй палатi, де нас вельми частували всяким зiллям, а потiм по надобi своїй вийшли з палати й пiшли та й пiшли. I от, по правдi скажу, княгине, таку ми побачили там пустоту й тлань, що й не сказати... Адже вони все поздирали, аби ту Золоту палату прикрасити. А пiшли ми навкруг неї (всякими там сiньми та переходами), а там пустота, тлань, де-не-де каганцi горять, скрiзь плiсень, iмла. Обiйшли чимало, ледве до Золотої палати добрались, i всюди однаково!

Княгиню Ольгу розвеселила розповiдь купцiв.

— То правда, — згодилась вона. — Велика Вiзантiя багата, розумна, але пустоти й тланi в нiй вистачає... Коли б це багатство нам...

— Не такi ми ницi, матiнко княгине, — сказав Воротислав. — Нам аби не орди, не ця Вiзантiя, та ще щоб пробитись з своїми товарами на схiд сонця й сюди, на захiд сонця, то ми б їх своїм багатством засипали... Ти б бачила, княгине, що робилось з ними днесь, коли ми викладали свої дари! Адже занiмiли, такого вони не бачили й не ждали. Оце чудо з чудес! I ти добре зробила, княгине, що взяла в нас усi товари. Знай — не купила ти у нас їх, ми тобi їх подарували, i не ти давала дари iмператорам — уся Русь! А вони що дали нам? По десять мiлiсарiй кожному, а як по-нашому, то по гривнi? Та я слугам своїм даю бiльше.

— Ось ще блюдо менi дали, — промовила княгиня. Воротислав ступив уперед, взяв блюдо, пiдкинув його на руцi, попробував на зуб.

— Що ж, — промовив вiн, — нашi київськi кузнецi не згiрше зроблять, а золото це не щире, є в ньому мiдь, се реку — iржа.

— На те я й покликала вас сюди, — суворо сказала княгиня. — I ви, i я з одним їхали сюди — говорити з iмператорами, укладати ряд, аби-сьми могли торгувати тут, а гречини в нас i аби я могла взяти в них науку.

Княгиня замовкла й довго дивилась на свiчу, що стiкала й стiкала воском.

— Iмператор нинi не став про це говорити, але обiцяв ще раз зустрiтись i тодi про все домовитись. Як бути, купцi й сли, — чи ждати?

— Горе, горе з iмператорами цими, — зiтхнули вони. — Але що ж, будемо ждати, княгине!

15

Iмператор Костянтин змусив руську княгиню вистояти кiлька мiсяцiв на Судi, бо хотiв якнайдужче вразити, приголомшити горду пiвнiчну княгиню, показавши їй Новий Рим, велич його соборiв i палацiв, красу й багатство города.

Вiн досягнув свого. Пiсля першого прийому у Великому палацi, вiдвiдавши в супроводi царевих мужiв святу Софiю, торг мiж форумом Костянтина i площею Тавра, пройшовши вздовж і впоперек вiдому всьому свiту головну вулицю Константинополя Месу, зупиняючись там, де зупинялись чиновники, i оглядаючи те, що вони хотiли їй показати, княгиня Ольга була здивована, вражена, захоплена.

Це був справдi чудовий, великий город на межi Європи й Азії. Сюди сходились багатства всiєї землi, цей город над Пропонтидою з його палацами, великими, оздобленими мармуром, мусiями* (*Мусiя — мозаїка.) й фресками соборами будували кращi майстри свiту. Тут розквiтали науки, збирались вченi, лунала музика, творили художники. Тут на торзi княгиня бачила арабiв з Багдада, що продавали харалужну зброю й шовк, бачила китайцiв, якi суперничали з ними, iталiйцiв, що розпродували знаменитi рукописи, вироби з слонової кiстки й бронзи, оправленi в золото й срiбло, бачила iспанцiв — торговцiв килимами, кельтiв iз заальпiйських країн i з берегiв далекого океану, фiнiкiйцiв i єгиптян, ще багатьох людей, що прибули сюди з далекого, невiдомого свiту.

Iмператор Костянтин, як пересвiдчувалась княгиня Ольга, був багатий, вiн показував приклад як може жити людина, що має в своїх руках незчисленнi скарби, на нього намагались бути схожими у всьому патрикiї, сановники. Вони також жили, як боги на землi.

Але допитлива, хитра київська княгиня побачила в Константинополi й iнше. Вона ходила з царевими мужами, слухала їх, запам'ятовувала, що бачила й чула. А бачила вона багато, око мала гостре, чiпке, чула також немало.

Коли ж бiля неї не було царевих мужiв, вона рушала до города з кимсь iз купцiв своїх чи слiв — людьми бувалими, тямущими, якi достеменно знали цей Новий Рим i розповiдали зовсiм не те, що царевi мужi. Згодом, коли княгиня запам'ятала, де в Константинополi яка вулиця i як потрапити до подвiр'я монастиря Мамонта, то ходила вона вдень I вечорами вже й сама, без надокучливих царевих мужiв.

Тодi поряд iз багатством i красою, якi їй показували ретельнi мужi, княгиня Ольга побачила бiднiсть Константинополя, гидоту й бруд, якi звичайно заводяться у пихатого, але неохайного господаря, побачила людей, що жили пiд високими стiнами Константинополя в землянках, норах, а часто й просто неба i тяжко працювали на василевса i його сирклiт; жiнок, у яких руки й ноги опухали вiд солоної води, дiтей, якi гризли смердючi костi, i рабiв, навiки прикутих важкими залiзними кайданами до хеландiй.

Так в один iз вечорiв княгиня довго блукаїла вулицями Константинополя, пройшла вулицею Меси, довго стояла на площi Августеона, перед святою Софiєю, а потiм тихим кроком разом з багатьма iншими людьми зайшла до собору.

Вона вже була тут вдень, i тодi собор справив на неї величезне враження, їй здавалось, що вона потрапила в справжню храмину, де людина забуває про всi злигоднi життя, єднається з богом.

Уночi собор виглядав ще величнiше, увесь був залитий вогнями, всюди блищали золото, срiбло, мармур, оксамити. Посерединi височiв амвон, до якого вели прикрашенi гiрляндами квiтiв сходи, в олтарi видно було престол з дорогоцiнними шатами, за ним сяяв велетенський золотий, весь обсипаний дiамантами й перлами хрест.

У соборi було тихо, чувся тiльки глухий тупiт нiг, шелест одягу, покашлювання багатьох людей. Над головами угору тягнулись вiсiм колон з порфiру, привезених сюди з храму Сонця, й вiсiм мармурових зелених колон, що потрапили до Софiї з Ефеса. Вони закiнчувались високо вгорi мережаними капiтелями, навкруг яких мiж мармуровим склепiнням виконанi були на голубому й золотому тлi композицiї з му сiй. Над ними ж на чотирьох величезних кам'яних пiдпорах лежав єдиний у свiтi i найбiльший купол Софiї, що нiби спускався на золотому ланцюгу з небес.

Тут, у соборi Софiї, де все блищало золотом, срiблом, дорогоцiнним камiнням, цього вечора перед тисячами свiчок молились Iвану Хрестителю, просили його дати людям здоров'я, довгi лiта, щастя.

"Там, — пригадала княгиня Ольга, — в далекому Києвi i по всiй Русi, в цей вечiр заплiтали дерева, клали вогнi, спiвали пiсень, водили танцi, славили Купала, Ладу, Полеля, просили їх дати щастя й любов".

Княгиня Ольга молитовно думала про Iвана Хрестителя, з трепетом згадувала Купала, i молилась їм обом. Притулившись чолом до холодної пiдлоги собору, вона молилась за Русь, за людей її, за синiв своїх Святослава й Улiба.

РОЗДIЛ СЬОМИЙ

1

У нiч пiд Купала ворiт на Гору не замикали. Тiльки почало темнiти, звiдти вийшло чимало гриднів i юнакiв-дворян. Не з щитами i мечами йшли нинi юнаки, а разом з ними й дiвчата. На головах у них були вiнки, в руках — квiти.

З гучними пiснями, в яких славилися Купало й богиня Лада з дiтьми Лелем i Полелем, рушило слiдом за горянськими юнаками й дiвчатами передграддя, залунали пiснi на Подолi i ген-ген далi по Оболонi.

З усiх концiв йшли туди, де Почайна допливала до Днiпра. Там на широкому лузi ще завидна прибране було високе дерево — на ньому висiли вiнки, квiтки, всiлякi оздоби. Тiльки стемнiло, навкруг дерева й скрiзь на лузi запалали вогнища, почалося iгрище. Залунала пiсня юнакiв:

Iде Купало, несе немало,

Меди i жито, прирост, присип,

Славим Купала, не спим до рана,

Не спи, дiвчино, юнак — не спить!

А в цей час з другого боку озивались дiвчата:

Ой Ладо, Ладо, Леле, Полеле,

Сплетемо квiти в один вiнок,

Ой Ладо, Ладо, славимо радо,

Ой Ладо, Леле, Леле, Полель.

Десь грали вже й музики — пронизливо свистiли со-пiлi, гули роги, торохтiли бубни.

Тепер уже скрiзь понад Почайною i Днiпром горiли, як свiчки, вогнi, звiдусiль линули музика й пiснi, пристраснi голоси чулись у темрявi, що стiною стояла одразу за вогнями. Веселi крики, смiх лунали навiть на плесi, скрiзь по Почайнi й Днiпру.

Та й як було не веселитись, не радiти: запашна, тепла нiч котилась над землею, вгорi мерехтiли яскравi зорi й срiблом мiнився Перунiв Шлях, квiти пахли, як росою вмитi, в далеких лугах несамовито били перепели й деркачi, мiж круч грала, нiби закипала вiд купальських вогнiв, вода.

I горе було тому, хто посмiв би оскверняти або ганити свято великого Купала! От i цiєї ночi гурт старих уже чоловiкiв з Подолу й передграддя, захопивши з собою чимало й молодикiв, рушили до ручаю, що струмував з яру пiд горою, туди, де стояла церква християн. Вони посувались, як чорна стiна, серед темно-зеленого освiтленого вогнями руна, зупинились недалеко вiд церкви, кричали всяку хулу, закочували сорочки й показували християнам тiло. А тодi почулись лемент, крики: люди старої вiри кидали на церкву й людей, що зiбрались там молитись за якогось Iвана Хрестителя, камiння й дрючки. I всi, хто веселився навкруг купальських вогнiв, щосили смiялись, спостерiгаючи, як люди старої вiри воюють з Христом.

Iз вiкна терема княжич Святослав бачив, як iшла з Гори на свято Купала молодь, чув її веселi, запальнi пiснi. Пiзнiше побачив вогнi над Почайною, але самому йому було невесело, тоскно.

Доки княгиня Ольга була в дорозi, на Київському столi з її волi мусив сидiти вiн, Святослав, син Iгорiв. Вiн дiяв так, як велiв покон: прокидався до схiд сонця, вмивався холодною водою, одягався, накидав на плечi червоне, iз золотою оторочкою корзно, взував червонi, з довгими, загнутими носками хзовi чоботи, клав на голову хутряну шапку iз дорогим камiнням, а на шию чiпляв золоту княжу гривну.

Коли княжич виходив iз своєї свiтлицi, минав Золоту палату й спускався сходами в сiни, там на нього вже ждали Свенелд, воєводи, бояри, брат Улiб, на ганку й у дворi бiля терема чулись голоси тiунiв, гiнцiв земель, огнищан.

Проте княжич Святослав одразу не виходив до них, прямував до стравницi. Слiдом за ним iшли Улiб, Свенелд, воєводи, бояри. У стравницi, як годилось, Святослав клав жертву, всi мовчки ждали, поки її приймуть боги, а потiм сiдали до столу.

Подавала їм страви ключниця Малуша. Вона вже призвичаїлась до своєї роботи, низько вклонялась князям, тiльки заходила до стравницi; носила миски, наливала вино, прибирала посуд i все робила швидко, метко i спритно.

Потiм княжич Святослав iшов наверх, сiдав у Люднiй або Золотiй палатi, по праву руку вiд нього стояв воєвода Свенелд, по лiву — брат Улiб, близько сiдав ларник Перенiг, чимало воєвод i бояр стояли позад них. I княжич Святослав говорив з тiунами, приймав гiнцiв земель, слiв, якщо вони потрапляли до Києва, робив суд i правду людям.

Власне, все робив не вiн. З тiунами, гiнцями, всiма людьми, що приходили до княжого терема в цю ранню годину, розмовляли Свенелд, воєводи й бояри, вони ж вели перемови з гiнцями земель, творили суд i правду людям.

Але ж княжич Святослав мав вуха i все чув. Тiуни говорили про оскудiння княжої скотницi, бо, мовляв, княгиня Ольга багато взяла з собою, й вимагали збiльшення урокiв i уставiв. Приходили i ставали на суд бояри, що в сварках за рольнi землi, бортневi знамена й бобровi гони скубли один у одного бороди, ламали руки й ноги, бились мечами, батогами, а то й просто телеснею. Княжич слухав воєвод, якi хвалились, що не хтось iнший, а тiльки вони кров'ю й життям своїм захищають землi, за що просили пожалування.

Уже й ранiше Святослав часто сидiв бiля матерi, коли вона робила суд i правду. Але тодi вiн покладався на неї, — вона знає правду i покон. Та й не завжди вiн сидiв поруч з матiр'ю, бо здебiльшого проводив час з Асмусом, їздив з ним десь у полi.

Тепер вiн мусив слухати тiунiв, бояр, воєвод, i часто йому здавалось, що вони не судяться, не правди шукають, а розривають на шматки рiдну землю. Кожен iз них намагається вирвати собi бiльше, все найкраще, i в запалi своєму вони стають хижими, безжальними, такими, що аж кров бризкає в них з-пiд пальцiв.

Цi мужi ставали на прю перед ним, князем, обзивали один одного найгiршими словами, сварились i навiть тут, у палатах, мало не бились, але однаково не вiн вирiшував їхню долю, бо вони сварились i мирились; незважаючи на всi свої сварки, стояли в'єдно, хiба що тiльки вимагали, просили в князя за свої шкоди пожалування.

Проте вони були справдi жорстокими й безжальними, коли доводилось судити не їх, а коли самi судили iнших. Вони часто приводили на суд людей своїх — смердiв, рядовичiв, закупiв i просто обельних холопiв. Той утiк вiд свого господаря, той потай вночi вдерся у житницю, той взяв чужого коня, той убив княжого мужа, i вони — воєводи й бояри Гори — карали оцих роб'їх, чорних людей як тiльки могли, кидали в поруби* (*Поруб — в'язниця.), вiддавали на поток, пограбування, прирiкали на смерть. Так-бо, мовляв, велiв древнiй закон i покон.

I княжич Святослав десницею своєю мусив стверджувати цей закон i покон, судив, робив правду, хоч часом у нього й скнiло при цьому серце. Вiн знав i любив древнiй закон i покон, який змушує воїна не шкодувати життя й стояти на смерть перед ворогом у полi, але не знав ще страхiтливих законiв i покону Гори.

Так у той час, коли мати їздила в далеких землях, княжич Святослав стикнувся з силою своїх мужiв, силою Гори.

"Добре, — думав вiн, — що ця сила не може судити князя".

Набагато краще почував себе княжич, коли залишав город i їхав у поле. Довго шукати нагоди для цього не доводилось — звiдти, як крик пораненої чайки, долiтали й долiтали недобрi вiстi, звiдти приходили мало не кожного дня купцi, яких було пограбовано й покалiчено в далекiй дорозi, там також дуже часто загибали в сторожi вої — вiд меча, отруєної стрiли, вiд хижої руки.

Почувши далекий клич, княжич Святослав не когось посилав, а сам з малою дружиною переїжджав Днiпро, мчав гостинцем, що вився на схiд сонця, часом завертав праворуч до Переяслава й Роднi, шугав вгору по Деснi — до Чернiгова.

Вони завзято шукали ворога. Це були печенiги, чорнi булгари, загони великих орд, що блукали за Iтилем-рiкою. Як татi, вони ночами скрадались у полi, пiдбирались до городищ i сiл, блискавицею падали на мирнi хижi, грабували статки, забирали худобу, вбивали людей, а юнакiв та дiвчат гнали в неволю.

Не раз княжич Святослав iз дружиною своєю стикався iз цими ворогами їхньої землi. Вiн iшов по слiду, шукав їх у байраках i ярах, проходив лiси, що перетинали шлях, мчав у широкому полi, де пiд копитами шумiла тирса, високi могили вказували шлях, а на обрiї вставало марево.

Часом це було й не марево. То, пiдiймаючи позад себе стовпи куряви, мчали в безвiсть, до Iтиля-рiки, чужинцi, то вони везли з собою добра Руської землi, гнали худобу, вели людей.

Мов вiтер, мов грiм, що котиться i все пiдсилюється в безмов'ї, мчали в полi вої княжича Святослава, а попереду летiв вiн сам — рiшучий, дужий, безжальний.

I вони здоганяли орду, стикалися з нею, рубались, одбивали своїх людей, гнали хижакiв далеко в поле, нищили, вбивали. I це княжич робив охоче, любо, бо захищав рiдну землю, людей її.

На все життя залишилась у нього й пам'ятка про цi днi. Одного разу, наздоганяючи орду, вiн стикнувся вiч-на-вiч з її каганом. Трохи косоокий, темний, iз вишкiреними зубами, каган був великий, спритний, мiцний i, всю силу свою вклавши в шаблю-кривульку, накинувся на княжича Святослава.

Святослав бився з хижаком-ординцем мечем свого батька. Цей меч зробили князевi Iгоревi кузнецi-умiльцi з Роднi; був вiн обоямогострий, харалужний* (*Харалужний — загартований.), iз золотим крижем, срiбним яблуком, всипаний камiнням-огнивом. Меч цей розсiкав на льоту лист, дерево нiби зрiзував...

Але клятий ординець все викручувався, був у нього верткий кiнь, не раз i не два каган залiтав до княжича з спини.

До Святослава квапились вої, що, женучись за ордою, розсипались у полi. Вони помiтили небезпеку, що загрожувала князевi, й поспiшали до нього. Але коли б княжич не був смiливий i дужий, вони б не встигли. Каган вкрай оскаженiв, люто одбивався, налiтав на нього. Один раз ударив по головi, ще раз — у груди. Та княжич втримався в сiдлi й ударом меча обiрвав життя кагана. Коли всi примчали, каган конав у густiй тирсi. Але i в Святослава була поранена голова, перебите ребро.

Але що цi рани? На, молодому тiлi все швидко заросло, все забулось, i вiн через короткий час знову мчав на чолi своєї дружини в полi, вечорами спочивав десь на високiй могилi, слухав цiкавi розповiдi Асмуса, а навкруги бiля вогнища сидiли вої.

Як дозвiльне було їм всiм у цьому полi! Десь далеко була Гора, тiуни, бояри, воєводи, десь там був брат Улiб, що з ненавистю в очах дивився на брата. Тут навкруги були тiльки земля та небо, високi могили, у туманах могли спокiйно спати городища й села.

I, лежачи на теплiй землi, слухаючи, як десь далеко-далеко в полi перекликається сторожа, вiн довго дивився на зорi, а потiм нiбито легко злiтав до них на невидимих крилах i мiцно засинав.

Та чим сильнiше буяла весна, чим дужче пахли трави й квiти в полi, тим настiйнiше в душу княжича Святослава заповзала якась тривога, неспокiй. Часом бувало так, що, їдучи в полi, понад лiсом чи рiкою, вiн раптом зупиняв коня, довго дивився поперед себе, немов ждав, що от-от хтось з'явиться в холодку дерев. Часом не знати чого у нього починало шалено битись серце, йому здавалось, що вiн щось забув взяти з собою в дорогу, щось дуже дороге покинув у Києвi. I вiн завертав коня, поспiшав з поля до Києва, але не бачив, не знаходив там бажаного.

I все частiше i частiше мучило його безсоння в безлюддi й безмов'ї полiв. Вiн лежав, чогось ждав, чогось бажав, серед зiрок на небi починав шукати найкращi, любi оку... Вiн i знаходив їх — це були двi привабливi голубуватi зiрки, що висiли, як сестрицi, на пiвнiчнiй удолинi неба i мiнились, грали, як перли.

Не маючи сили одiрватись вiд краси їх, вiн хотiв, як i ранiше, линути, летiти на незримих крилах до них, але не мiг, вiї його не склеплювались, сон не приходив.

Двi зiрки, як здавалося йому, свiтились все дужче й дужче, не вiн, а вони дивились на нього, кликали, манили. З зусиллям вiн зрештою одривав вiд них очi, пiдводився, вставав, поглядав на повите нiчною iмлою поле, на могилу, на схилах якої то тут, то там просто неба лежали i вже спали гриднi, глибоко дихав настояним на євшанi й м'ятi повiтрям, знову лягав i склеплював повiки...

Та через короткий час очi його розкривались i чомусь одразу ж прикипали до тих самих зiрок-сестричок. I здавались вони вже не зiрками, а очима — знайомими, любими, рiдними...

Засинаючи, княжич Святослав намагався пригадати, чиї очi нагадують йому цi зiрки?

Пережив Святослав i ще одне — смерть свого вуйка Асмуса.

Вiн помер, як належить воїну, — рано, на свiтаннi, коли роса стає такою важкою, що сама сиплеться з трав, коли у полi нiмiє все навкруг i владує одвiчна тиша, коли сонце на сходi починає пiднiмати iз-за обрiю супроти ночi блискуче лезо свого меча...

На свiтаннi Асмус почув за Россю тупiт коня й свист i одразу ж тихо, щоб не розбудити Святослава, встав, узяв з собою кiлькох гриднiв i помчав удалину, де ще стояла нiч i колихалися тумани.

Гриднi повернулись i привезли з собою тiло Асмуса. Там, за Россю, в лугах, були три печенiги. Асмус iз гриднями довго гнались за ними й скарали, але один iз печенiгiв в останню смертну хвилину натягнув тятиву лука й послав стрiлу, що вцiлила Асмусу в серце.

Смерть Асмуса глибоко засмутила Святослава. Коли вiн стояв над його могилою, то вiдчував, що прощається не тiльки з вуйком, а з чимсь бiльшим, iз людиною, частку душi якої вiн увiбрав у себе й нею жив.

"Прийми його, Перуне, у свої оселi, — думав Святослав, — а коли менi доведеться прощатись iз свiтом, то хотiв би померти так, як Асмус!"

Коли вийти за древню Родню* (*Родня стояла на горi, нижче вiд сучасного Канева.) й стати край Княжої гори, над самим її краєм, де спiють нинi хлiба, буйно ростуть трави, цвiтуть квiти, опадають туманами й знову пливуть над безмежними просторами хмари, — там i є могила Асмуса!

От про все це й думав княжич Святослав, стоячи в надвечiрнi купальської ночi бiля вiкна терема. I чомусь йому знову стало невесело, тоскно, чомусь захотiлось залишити свiтлицi, де за день розпеклось стало гарячим повiтря, захотiлось вийти разом з усiма на луки над Почайною, когось шукати i когось зустрiти.

Бажання було настiльки непереможним, що княжич не витримав, одягнув темне платне, накинув на плечi корзно, непомiтно залишив Гору, перейшов мiст i попрямував до Почайни.

2

Разом з iншими дворянами на свято Купала пiшла й Малуша. Ще дома, в рiдному селищi, любила вона свята; холоднi, але гомiнкi вечори Коляди, веселi днi веснянок, заквiтчану вогнями нiч Купала, п^янi вiд олу й медiв обжинки. Маленька дiвчинка у подертiй сорочцi стояла тодi оддалiк вiд усiх, боялась пiдiйти до гурту, але їй було так радiсно.

Свята в Києвi ще бiльше вабили Малушу. Тут так багато вогнiв, так клично звучали пiснi! I все ж вона — проста дворова дiвчина, а пiзнiше ключниця — i на цих святах стояла осторонь, боялась влитись у гомiнкий, веселий натовп, де веселились i подоляни, i дiти майстрiв з передграддя, i навiть боярськi та воєводськi дiти.

Вони завжди кликали Малушу погуляти з ними. Особливо кликали, просили пiти з ними на свято гриднi з Гори. Та й як їм було не кликати її? Вона вже не та маленька, худенька, перелякана дiвчина, що тремтiла колись у лодiї, що їхала, зщулившись пiд щитом, на Гору.

Малуша змiнилася. Коли б батько вигадував їй iм'я тепер, то, напевно, назвав би не Малушею, а знайшов якесь iнше слово — теплiше, краще!

Вона витяглась, була ставна, мала тугi, пружнi ноги, виразно окресленi стегна, тонкий стан, у маленьких її грудях було ще щось дитяче, але разом i достигле — жiноче, звабне. Вона мала округле обличчя з устами, що нагадували пелюстки квiтки, невеликий лукавий носик, темнi брови й чудове русе волосся.

Але найбiльше вражали її очi — карi, глибокi, живi, що вiд одного холодного слова могли затьмаритись, а вiд найменшого сонячного променя — засвiтитись. Тiльки на людях нiколи вони не були смутними, але й не свiтилися, бо Малуша жила на Горi.

У цю нiч, наблизившись до натовпу, Малуша забула про Гору й терем, її охопило приємне збудження, вона стала в коло, що оберталось круг вогню. Разом з iншими дiвчатами, мiцно взявшись за руки, тiкала, коли юнаки хотiли їх улоскотати. Коли ж дiвчата й юнаки почали стрибати через вогнi, Малуша довго боялась, вагалась, а потiм скiльки було сили в ногах побiгла, одiрвалась вiд землi, пропливла над багаттям, стала на ноги, але не зупинилась, а побiгла далi, щоб зробити коло i, повернувшись, знову стрибнути через вогонь...

Так вона робила не раз. Купало — великий чародiйник, i той, хто приходить на його свято, нiби випиває мiцного вина. Малуша також сп'янiла, зникли кудись її страх i вагання, тепер вона була, як i всi, в полонi у Купала, у вирi любовi.

А хiба вона не мрiяла й не думала про кохання? За тяжкою роботою у неї не вистачало часу спочити, помрiяти. Та вже не раз увi снi хтось нiбито бажаний i дивно знайомий приходив до неї в хлiвину, не раз вона, жахаючись, прокидалась серед ночi, бо здавалося — тiльки-но хтось був поряд з нею, пригортав до себе, схилявся, так близько свiтились, пломенiли його очi...

— Рятуй мене, Перуне, рятуй, — шепотiла тодi вона й торкалась рукою обереги — материного дарунка, богинi Роженицi.

Зате тепер вона робила, як усi, i, як усi, могла дати волю душi своїй i серцю. Ще стрибок, ще один стрибок, ще один стрибок, Малушо, священний вогонь Купала очищає тiло, вiн наближає любов.

А коли дiвчата почали заплiтати вiнки й пускати їх у Почайну, щоб запитати в долi, чи судилося їм мати пару, а якщо судилось, то з якої дороги, сплела вiнок i Малуша. Хiба ж їй, як i всiм, не цiкаво було дiзнатись, попливе її вiнок чи потоне, знайде вона собi пару чи нiколи не знатиме любовi?

Так, пустивши вiнок на воду, й пiшла вона понад берегом, пильно придивляючись, чи тоне вiн, чи пливе. Якщо ж пливе, то куди, до кого?

Вiнок не тонув, вiн плив i плив, у пасмугах вiд вогнiв, що грали на плесi, на водi вимальовувалось його темне коло.

I раптом Малуша побачила, що хтось невiдомий з'явився перед нею, а далi схопив її за руки.

— Хто це? — сполохано крикнула вона.

— Невже ти мене не впiзнала? — почула Малуша знайомий голос.

— Княжич Святослав?

— Так, це я... А чого ж ти злякалась?

— Я прийшла з дворянами поспiвати й стрибати, пустила свiй вiнок, пiшла за ним...

— То добре, Малушо... Сам Купало привiв тебе сюди...

— Ой нi, княжичу... Це — нещастя, тут так темно... i я вже пiду назад до вогнища. Там усi дворяни...

— Нi, ти нiкуди не пiдеш...

— Чому, княжичу? Як же так, що я нiкуди не пiду...

— Так, Малушо! Сiдай ось тут, на кручi, i я сяду бiля тебе...

Вона сiла, бо княжич не випускав її руки. Його рука була така дужа й гаряча. Сiла вона й тому, що не могла перемогти зваби цiєї неспокiйної, тривожної ночi...

Якусь хвилину мовчали. До них долiтали звуки купальських пiсень, тихий сплеск води, чиїсь голоси в темрявi, але все це було так далеко.

— Ти вiриш у долю? — запитав Святослав.

— Вiрю... нi, не вiрю! — знiтившись, вiдповiла вона.

— А для чого ж ти пускала вiнок? Адже хотiла знати, куди вiн припливе?

— Хотiла.

— Отже, ти вiриш у долю. Вiрю в неї i я. Так мене навчив Асмус.

— Але доля, княжичу, обдурює, їй не можна вiрити.

— Нi, вона не обдурює, — впевнено сказав вiн, — i їй вiрити треба.

Випустивши руку Малушi, Святослав довго сидiв I дивився на чорне плесо, немов мiг там щось вчитати.

— Ти колись думала про мене? — раптом запитав вiн, обернувшись до неї, i вона побачила його освiтленi вогнями очi й вуста. Тiльки цi очi й вуста тепер не були злими, як у теремi на Горi, а такими, якi вона бачила увi снi.

— Я думала про тебе, — щиро призналась вона, — i завжди боялась... Коли ти говорив, коли мовчав... i гримав на мене.

— А може, — сказав вiн Малушi, а бiльше, мабуть, собi, — може, я був суворий з тобою i гримав через те, що любив тебе?

— Ой княжичу, — жахнулась вона, — навiщо говорити такi слова, та ще в нiч на Купала? Ти робив як треба, бо сам княжич, а я роба. Хiба ж можна воднораз ненавидiти й любити? — Вона знайшла силу стримано засмiятись.

— Можна, — вiдповiв вiн. — Коли я ненавиджу, то вiд усiєї душi, коли люблю — то до останку.

— То ти, княжичу, разом любив мене й ненавидiв?

Вiн сказав дуже голосно:

— Нi, тебе я тiльки любив. Ненавидiв їх, усiх на Горi...

— За що, княжичу, за що?

— За те, що зневажали тебе, за те, що для них ти була тiльки роба... Я сварився, i кричав, i гримав на тебе за те, що ти корилась їм.

— Нi, княжичу, я не розумiю, як можна разом ненавидiти i любити.

— Але ж мене ти не ненавидиш?

— Нi, княжичу, як я можу тебе ненавидiти, ти — княжич, я — роба...

— Ти знову про це... Слухай i запам'ятай, — перебив вiн її. — Я говорю правду. Клянусь Купалом...

У тишi, яка настала пiсля цього i яку, здавалося, ще й заглибила ця купальська нiч, вiн почав:

— Слухай, Малушо! Отам, на Горi, i скрiзь — на Днiпрi, у полi — менi чогось не вистачало... Спочатку я не знав, чого менi треба, перестав спати, вибирав зорi на небi, все когось ждав. А тепер знаю, що шукав, вибирав i ждав тебе, тiльки тебе. Я люблю тебе, Малушо!

— Княжичу! — жахнулась вона. — Як можеш ти мене любити? Я проста дворянка!

Малуша розповiла йому про себе. Втiм, що вона могла розповiсти? Кiлька слiв про Любеч, батька й матiр, ще про те, як приїхав i забрав її з собою Добриня, як вiн пiд щитом вивiз її на Гору, як взяла Малушу до себе ключниця Ярина.

— То гридень Добриня твiй брат? — запитав Святослав.

— Так, княжичу, брат.

— Добрий гридень, — задоволене сказав Святослав. — Нiколи не думав, що ти його сестра.

I тут же подумав про те, що мусить зробити щось таке, щоб Добриня вiдчув його княжу ласку: пожалувати чимсь, дати добру зброю. Тiльки Малушi княжич про це нiчого не сказав, а, дивлячись на плесо й вогнi, вiв далi.

— А може, я й люблю тебе саме через те, — запальне говорив вiн, — що ти не княжна, не боярська i не воєводина дочка. Я для себе мiсця не знаходжу там, на Горi, я ночей не сплю, думаючи про тебе, ти для мене краща всiх на свiтi...

— Не говори так, не говори, княжичу Святославе.

— Та чому ж не говорити?

— Менi страшно, i я дуже нещасна, якщо ти говориш правду...

— Клянусь Перуном...

— Княжичу, якщо судилось нещастя, навiть Перун мене не захистить...

— Не зможе Перун — я захищу... Слухай, Малушо, хiба це не щастя сидiти нам разом?..

Вона подумала й навiть заплющила очi.

— Так... щастя...

— А коли я тебе обiйму, поцiлую?

Малуша бачила зорi над собою, але одразу вони затьмарились, згасли. Близько перед собою вона побачила очi княжича, почула його дихання, мiцна, дужа рука стиснула її до болю, до крику... Проте цей бiль тривав коротку хвилину, всю iстоту Малушi пронизали радiсть, щастя вiдчутої любовi. Разом з Святославом, нiби на хвилях рiчки, Малуша попливла кудись далеко, може, i в самий вирiй...

Їй здавалося, що вона спить, кiлька разiв вона нiби прокидалася, бачила купальськi вогнi, тремтливi їх вiдблиски на плесi, до слуху її долiтали звуки пiснi, але все це було так далеко. Новi й новi хвилi любовного шалу захоплювали її, пiдносили, несли далi й далi...

Проминуло багато часу. Вони прокинулись. Малуша була стомлена, немiчна.

— Я проведу тебе, Малушо.

— Не треба, княжичу, вогнi ще горять. Нiхто не повинен знати, де я була.

— Гаразд, Малушо! Але завтра ми зустрiнемось, i я скажу тобi те ж саме, що й сьогоднi. Де тебе ждати, куди прийти?

— Не знаю, княжичу.

— А коли я прийду через сiни в твою хижу?

— Я тебе чекатиму, княжичу. Тiльки страшно, ой як страшно менi...

— Не плач, не плач, Малушо, все буде добре... Малуша пiшла на купальськi вогнi, тонка постать її вималювалась серед трав, а там i зникла в темрявi ночi.

А княжич Святослав ще довго стояв над Днiпром. Навкруг нього пливла тиха, спокiйна нiч. Було темно, як це буває перед свiтанням. Темряву не могли прорiзати навiть кволi вогнi, що догорали на лузi. Найгострiше око серед цiєї пiтьми не помiтило б, де кiнчаються на обрiї береги й Днiпро, а де починається небо. Яскраво свiтилися угорi зорi, десь глибоко внизу пiд кручею дзвiнко плескалася вода.

Княжич Святослав був щасливий, вiн вiдчував усю велич цiєї ночi, вдихав тонкi пахощi квiтiв, трав, води, чув пристрасну, стару, але вiчно нову пiсню соловiв, що спiвали тiєї ночi так само, як i сьогоднi.

Щастя, безмежна радiсть, любов до життя обгортали його, грiли серце, живили душу. I особливою радiстю була та, яку вiн пережив цiєї ночi. Княжич Святослав почував себе найщасливiшою людиною в свiтi, вiн глибоко вiрив, що любить Малушу i може знайти щастя з нею.

Вогнища на лузi палали, молодь хотiла, либонь, гуляти до самого ранку. Наблизившись до вогню, Малуша одразу ж потрапила у вир пiсень, крикiв, танцiв.

Але тепер вона вже не зупинилась, а швидкою ходою, скрадаючись мiж кущiв, попрямувала до узвозу, щоб швидше дiстатися на Гору, пiти в свою хлiвину, залишитись на самотi з своїми думками.

Раптом вона почула за собою кроки. Той, що йшов за нею, поспiшав, намагався її наздогнати. Подумавши, що це, може, княжич Святослав, вона, аби тiльки не зустрiли їх разом на воротях, пiшла швидше, мало не побiгла. Але кроки позаду лунали все ближче, все чутнiше.

Нарештi Малуша зупинилась, бо зрозумiла, що однаково не втече. Хтось у темному пiдiйшов до неї й також зупинився. Вона придивилась i в червонкуватому вiдсвiтi вогнiв вiд Почайни побачила обличчя гридня Тура.

— Ти гнався за мною?

— Так, побачив тебе i погнався...

— Навiщо?

— Щоб тебе хтось не скривдив цiєї темної ночi...

— Хто ж мене мiг скривдити?

— А хiба я знаю, Малушо? Купало — великий чародiйник, вiн часом удалий, часом п'яний. Я весь час, вiдколи ти тут, на Горi, чогось потерпаю за тебе...

Вони йшли поруч — Малуша легкою, нечутною ходою, вiн — важко, твердо, впевнено, як ходять гриднi.

Тiльки в словах Тура не було певностi.

— I ще я боявся, — вiв вiн далi, — щоб ти мене не скривдила...

— Чим же я тебе, Туре, могла скривдити?

— Хто знає? — вiдповiв вiн. — Коли б ти була такою, як я, i коли б ти була мiж нами, я б тодi не боявся. А коли ти стала ключницею, опинилась у теремi, я боюсь за тебе...

Пiсля всього, що сталось цiєї ночi, їй важко було зрозумiти, про що говорить i на що натякає Тур. Але її вразили щирiсть i теплота цього простого гридня, що так багато вже зробив для неї й ще раз виказав свої почуття цiєї ночi. Тому Малуша й промовила:

— Слухай, Туре! Та ти ж сам, зустрiвши мене на Горi, казав, що коли я виїхала сюди пiд щитом, то буде менi честь i слава...

— Так, я говорив це...

— То невже ж ти зараз не хочеш менi честi й слави?

— Хочу!

— Помолись за менеї

— Молюсь! — зупинився вiн i подивився на всiяне зорями небо. — Нехай Перун дасть тобi тут, на Горi, велику честь, славу, щастя...

— Не поспiшай, Туре! — сказала Малуша, помiтивши, що вiн хоче йти далi. — Я також постою й помолюсь. Перуне, дай щастя менi i гридню Туру. Даси? Вiн дасть, Туре, бачиш, як нам посмiхаються зорi. А тепер ходiмо. Тут так темно, дай менi руку.

Вiн взяв її руку i обережно повiв узвозом. Недалеко на тлi синього неба вже видно було мiст, ворота.

— Перун кожному дає свою долю, — тихо говорив Тур. — Але в мене немає, не було ще щастя, долi...

— Не говори так. Туре, — заперечила вона. — I тобi, i менi Перун дасть однакову, щасливу долю...

З

Немає княгинi Ольги, але на Горi все робиться, як i за неї. Покон княжого двору — це закон, усталений вiками. Так було колись, так є зараз, так мусить бути довiку.

Княжич Святослав прокидається, розбуджений ударами в мiдяне било на стiнi. Спав вiн чи нi? Хто знає?! Може, й заснув, не роздягаючись, впавши на ложе. Але зараз мусить вставати. Немає в Києвi княгинi Ольги, на столi сидить вiн, Святослав, треба вставати, йти до стравницi, пiсля того вершити з воєводами й боярами суд, їхати з ними ж за Днiпро на лови. Княжич Святослав iде в куток опочивальнi, де стоїть цебро, вмивається джерельною водою, одягається, виходить.

У сiнях, де червонкувате свiтло кiлькох свiтильникiв змiшується з зеленкуватим промiнням свiтанку, його вже ждуть брат Улiб, воєвода Свенелд, тисяцький Маркел, бояри Ратша й Хурс. Коли княжич Святослав спускається сходами, вони, низько вклоняючись, вiтають його. Улiб ледь схиляє голову перед братом. Потiм вони iдуть разом через довгi сiни, де догорають свiтильники, до стравницi — попереду княжич Святослав, поруч iз ним Улiб, за ними воєводи i бояри.

У стравницi давно вже все готове для снiдання. На застеленому бiлим полотном столi є хлiб i сiль, корчаги з квасом, веприна й рiзне зело, всiлякi страви. Бiля столу розставленi вже важкi дубовi, з високими спинками стiльцi.

До вогню пiдходить княжич Святослав. Вiн кидає туди вiд хлiба, веприни, дрiбку солi, виливає меду. Усi моляться за щастя рiдної землi, за добробут города Києва, за княгиню Ольгу в далекiй дорозi.

Тiльки княжич Святослав молиться про iнше — перед його очима стоять вогнi купальської ночi, вiнок на плесi, очi Малушi. Вогонь поглинає жертву. Мусить бути так, як замислив Святослав. Усi сiдають до столу.

Тодi з дверей вiд кухнi виходить ключниця Малуша, вона зупиняється, притуливши руки до серця, низько вклоняється.

Але, вклонившись, Малуша цього разу дуже довго не пiднiмає голови. А може, це тiльки так здається княжичу Святославу.

Потiм вона пiдводить голову. Стоїть напроти княжича Святослава, дивиться на нього, хоче побачити в ньому те, що жадала бачити, — любов i ласку. Але бачить тi ж самi спокiйнi, нiби холоднi очi, чує звичайне, тихе:

— Подавай страви, ключнице!

Малуша подавала страви i боялась дивитись йому у вiчi. А може, й краще, що було саме так. Бо коли б вона пильнiше придивилась, то помiтила б, як княжич Святослав кидає невдоволенi погляди на воєвод, бояр, брата Улiба, помiтила б його стурбованiсть, неспокiй.

Так закiнчилось снiдання. За вiкном уже сяяв день, звiдти долiтали людськi голоси, тупiт коней. Гора оживала, кликала, вимагала. Княжич Святослав рвучко встав з-за столу, за ним пiдвелись брат Улiб, воєводи, бояри.

Святослав на одну мить зупинився бiля столу й замислився, приклавши руку до чола, нiби хотiв щось пригадати. Потiм повiльно пiшов до дверей, а за ним i всi, що були в стравницi.

Схопившись рукою за рiжок столу, Малуша стояла i дивилась, як, оточений боярами й воєводами, вийшов iз стравницi, iде сiньми княжич Святослав, Там уже ждали його iншi мужi й бояри, вони вiтались, приєднувались, щiльнiше оточили княжичiв. От уже й не видно Святослава.

Холоднi пальцi Малушi випустили рiжок столу, Княжич Святослав устав, вийшов, так i не поглянувши на неї. А чого ж ждала Малуша? Справдi, чого вона могла ждати? У княжича Святослава багато дiла — зараз вiн судитиме людей, пiзнiше, як це чула Малуша, поїде з воєводою Свенелдом на лови, потiм обiд, вечiр, нiч. Однаковим життям живе Гора — сьогоднi, як учора, завтра, як сьогоднi.

Але не однакове життя в неї, в Малушi. Таким, як сьогоднi, буде воно завтра i в наступнi днi, але таким, як учора, вже не буде нiколи. Так що ж робити, як бути, як жити?

На очi набiгає сльоза. Малуша змахує її рукою. Не можна плакати I Знову сльоза — i знову вона змахує її рукою. Не плач, Малко, не плач! Крiзь вiкно потоком вливається рожеве сяйво свiтанку, крий боже, хтось побачить, що ключниця княгинi Ольги плаче! От i зараз у стравнвдю заходить красуня Пракседа, щось запитує в неї, дивиться на Малушу великими своїми чудовими, але хижими й заздрiсними очима. Малушо, не плач!

I вона вже не плаче. Снiдання закiнчене, але буде ще обiд, вечеря, треба iти до комор, усе взяти, приготувати. А хiба крiм того мало всякого дiла? Княжий терем великий, треба скрiзь прибрати — перестелити ложа, накрити столи, замести, змахнути кожну порошинку.

Малуша йде теремом, виходить у двiр, прямує до комор, медуш, бертяниць, клiтей. Бiля пояса її брязкотить важка низка ключiв. Тут ключi до всiх добр, у її руках усi багатства княгинi, княжичiв, всього княжого двору. Вона йде, зупиняється бiля комор i хиж, що замкненi важкими замками, i починає перебирати ключi.

О, як багато в неї ключiв! Ось ключ — а за ним усi коштовностi княгинi, ось ключ — i вона може одягти всю Гору, передграддя, Подол, ось ключ — i перед нею будуть скарби, скарби... Але вона перебирає й перебирає ключi, все не може знайти того, який хотiла б мати зараз. Вона розумiє, що полюбила княжича Святослава i без цiєї любовi не зможе жити. О, якби-то кузнецi вмiли кувати ключi до серця людини!

Марно турбувалась Малуша, i марно вона, прибiгши пiсля довгого дня в хлiвину до себе, думала, що запiзнилась, Хвилювалась, що княжич Святослав не прийде, навiть заплакала.

Княжич Святослав не мiг прийти до неї в хлiвину, поки в теремi ходили бояри, родичi, гриднi, не мiг прийти й тодi, коли вступала на варту перша нiчна сторожа, бо в теремi не спали.

Коли ж княжич переконався, що все навкруги заснуло, вiн погасив свiтильник у своїй свiтлицi, дуже тихо, щоб нiхто не почув, як поскрипують мостини, увiйшов у Золоту палату, де в пiвтемрявi тьмяно поблискували зброя й доспiхи предкiв, минув верхнi сiни, спустився схiдцями в куток нижнiх сiней i вiдчинив дверi до хлiвини Малушi.

Одразу, тiльки Святослав переступив порiг i замкнув за собою дверi, вiн вiдчув на шиї руки, тепле дихання, — о, якi солодкi були уста в Малушi, яким пружним, але водночас i гнучким було її тiло, перса, ноги!..

За вiкном iшла нiч, там, над стiнами города Києва, робили вiчнi свої кола зорi, на городницях стояли сторожi й мiдяними билами вели лiк часу, а вони були вдвох, для них не iснував час, вони пливли й пливли на щасливих хвилях любовi.

Швидко збiгали години ночi, кожен iз них запитував себе — чи й була ця нiч, а вже на стiнi сторожi дзвонили в била, вже скреготали жеравцi мосту, який опускали на день, на подвiр'ї лунали кроки, а далеко за Днiпром прорiзувалась ниточка свiтанку.

4

Усiм їм дуже добре в цю вранiшню годину, усiм по-людсьiкому хочеться жити, кожен з насолодою глибоко вдихає свiже повiтря, — о, як чудово пахне воно водою, травами, зiллям, — кожен милується голубим небом, рожевими хмарками, що повисли, як намистечко, на обрiї, квiтами, що всiма барвами грають серед безмежного зеленого руна.

Але найщасливiший, мабуть, iз них у цю годину Добриня. Вiн не розумiє ще, що сталось з ним, як не розумiє й того, як, чому це сталось. Учора вiн був гриднем у княжiй дружинi, як сотнi й тисячi iнших хлопцiв, i думав, що ходитиме в гриднях доти, доки не наразиться десь на печенiзький спис i загине.

Аж раптом на свiтаннi покликав його до гридницi воєвода Свенелд i сказав, що вiн, Добриня, поїде з княжичем Святославом на лови й поведе з собою сотню гриднiв. Але це було не все, — їхнiй тисяцький, що був при цiй нагодi в гридницi, додав, що вiднинi, з княжої ласки, Добриня завжди водитиме сотню. Отже, вiн — сотенний, вiднинi й навiки сотенний!

Радiсть наповнює душу Добринi. Був би вiн сам — ударив би коня, з криком-гиком помчав у поле, щоб аж земля гула пiд копитами, а повiтря розривало груди. Та й долетів би вiн, либонь, аж туди, де висять над обрiєм хмари. Сотенний! Чуєте, любечанин Добриня сотенний!

Але мчати не можна. Стримуючи баского коня, вiн їде одразу ж за княжичем Святославом, iншi гриднi — їм взап'яiть. Так вони й їхатимуть за Днiпро, до дарницi княгинi Ольги — бобрових гонiв княжича Святослава.

Усi мовчать. Негоже говорити, коли мовчить княжич. А вiн їде, попустивши повiддя, iнодi тiльки, коли кiнь змiнить ногу або вiд Днiпра вiйне свiжий вiтрець, пiдведе голову, подивиться навкруги замисленими очима. Про що думає княжич i чим стурбований? Чому в сiрих його очах часом свiтиться радiсть, а iнодi промайне й тривога?

Та хiба може гридень, а хоч би й сотенний, знати княжi думки? У князя — своє, у гридня — своє. Добриня думає про своє, вiн знову запитує себе: чому так сталось? Де причина?

Гарцюючи на конi за княжичем Святославом, пощипуючи час вiд часу тонкий вус, то попускаючи, то натягуючи повiддя, граючи списом i мiцно тримаючи щит, Добриня сьогоднi здавався сам собi набагато кращим, нiж учора, i, безперечно, кращим вiд iнших гриднiв. У пам'ятi постали днi, коли йому не раз доводилося супроводжувати разом з iншими гриднями княгиню Ольгу, а кiлька разiв i княжича Святослава. I хоч тодi нiчого незвичайного не трапилось, Добриня тепер знаходив, що все було незвичайним: там вiн перший допомiг княгинi вийти з човна, там вiн перший пiдвiв княжичу Святославу коня... Бач, Добрине, який ти добрий, бач, чим заробив собi честь i славу. Так вище ж голову, тугiше повiддя, сотенний!

5

Швидко минає в життi людському весна, швидко пливуть теплi й щедрi днi лiта, але найшвидше пробiгають днi й ночi любовi...

Княжич Святослав переживав справжню весну. Вiн їздив, як i ранiше, на лови, з дружиною своєю побував влiтку за Переяславом, у Роднi, їздив у лiси за Любечем.

Але тепер, де б вiн не був, де б не ночував у полi, де б не стояв у степу, на високiй могилi, вiн бачив її обличчя, мрiяв обняти її, впитись у тугi уста, ще раз i ще раз горiти в шалу любовi.

Навiть дружина не пiзнавала свого князя. Ранiше вiн був замислений, сторожкий, неговiркий. I нiби хтось пiдмiнив їхнього князя: на обличчi його весь час грала посмiшка, рухи стали твердiшими, вiн бив орла на льоту, смiливо йшов iз списом на тура, наздоганяв у степу дикого коня.

Особливо ж вiн був щасливий, коли повертався з дружиною до Києва. Це бувало звичайно надвечiр, коли теплом дихав Днiпро, повiтря було насичене пахощами достиглих яблук, меду й квiтiв, десь далеко-далеко в лугах народжувалась пiсня.

Напоєнi сонцем, обвiянi вiтрами, трохи стомленi, але дужi, мовчазнi, але щасливi, перепливали вони на конях через Днiпро й Почайну, виходили на берег, обмивались у теплiй водi i їхали через торг Подолом, пiдiймались узвозом з передграддя, мостом, що здригався й гримiв пiд копитами коней, в'їжджали на Гору.

I знову нiч любовi, чудова нiч, коли не вистачає слiв, коли все навкруг, здається, оспiвує i славить кохання.

А неминуче й невблаганне ходило вже близько бiля княжича Святослава й Малушi, тiльки вони цього не знали й не вiдчували.

Був мiсяць червен* (*Червен — липень.) — чудовий час, коли в Києвi й навкруг достигали овочi й виноград, на полях пахло житом, в лiсах — медом. В цьому дозвiллi, серед невимовної буйної краси цвiла й їхня любов.

Прийшов зарев* (*Зарев — серпень.), зарипiли вози, встали стовпи куряви над шляхами — багатство садiв, безмежного поля, лiсiв плавом пливло до княжих клiтей, засiкiв, медуш на Горi. Малуша рук не чула, пiдiймаючи кадi, кошi, дiжки, цебра, у неї вiд тяжкої працi пiдгиналися ноги. Але надходила нiч — все забувалось, бо молодiсть не знає втоми, а любов для неї — спочинок...

А потiм настав ревун, вiйнуло холодом над Днiпром, студена стала вода, в'яли трави й квiти на берегах, птахи летiли на пiвдень, а в Малушi заболiло серце.

Вона не знала, коли це почалося, але ходила сама не своя. Вночi не спала, вдень не їла, зблiдла, змарнiла, тiльки очi блищали. Правда, iнодi в них спалахувала тривога.

Однiєiї ночi вона довго, здригаючись вiд ударiв власного серця, ждала Святослава. А коли вiн прийшов, призналась.

— Княжичу любий, — несмiливо почала Малуша, — не знаю, чи й говорити, але щось недобре менi... По щоках у неї котились сльози.

— Ну, чого б тобi сумувати, — спробував заспокоїти її Святослав. — Не плач...

— Мабуть, я непразна* (*Непразна — вагiтна.) суть...

Вона пильно стежила за його обличчям i очима: хотiла знати, що думав Святослав.

Але прочитати щось певне на його обличчi вона не могла. Княжич Святослав чув її слова, зрозумiв, що сталося, але дивився не на неї, а далеко за вiконце, де високо в небi висiв срiблястий мiсяць.

— Що ти думаєш, княжичу? Мабуть, ти тепер ненавидиш мене, я тобi тепер не потрiбна?..

— Нi, Малушо, — вiдповiв вiн. — Не про те я думаю, а про те, що маємо робити. I ми зробимо, все зробимо так, що буде добре...

— Але що робити?

— Не поспiшай, Малушо, дай подумати, збагнути...

Наступної ночi вона була дуже неспокiйна: чи прийде до неї княжич Святослав? А як i прийде, то чи буде такий, як i ранiше?.. О, як нетерпляче чекала вона цiєї ночi, крокiв за стiною в темрявi, доторку руки до клямки (вона так добре знала цей доторк!), тихого скрипу дверей, а потiм — його самого, любого, єдиного.

I вона не тiльки ждала, а й готувалась до його приходу — прибрала в хатинi, нарвала квiтiв i поставила їх у череп'яному горщику бiля ложа. Довго думала, чи не може ще зробити щось приємне для княжича, — i не придумала...

Малушi довелося ждати дуже довго. Вже на Горi все заспокоїлось i заснуло, сторожi раз i вдруге вдарили в била, мiсяць виплив iз-за Днiпра i хитро зазирнув через зубчастi городницi, але за стiною все не чути було знайомих крокiв — княжич Святослав не йшов.

Вiдчай i страх обгорнули спраглу душу ключницi Малушi, вона вирiшила, що княжич вже не прийде, i не знала, що ж їй тепер робити, як далi жити.

I коли вона вже вкрай зневiрилась i подумала, що щастя й любов її минули навiки, не за стiною терема, а поруч, у дворi почулися кроки, знайома рука доторкнулась до клямки, тихо скрипнули дверi...

— Малушо!

Вона вийшла з темного куточка, де стояла, притиснувши руки до серця, що розривало груди.

— Цей Улiб аки тать! Стоїть i стоїть у сiнях, розмовляє з своїми воєводами та боярами. Я вже вийшов iншими дверима. Через сад...

Малуша не чула його слiв, вона дивилась i дивилась на залите мiсячним промiнням обличчя Святослава, на його очi, в яких спалахували такi знайомi їй iскринки.

Святослав теж нiчого не чув, вiн прийшов до неї, як i колись, вiн прийде завтра й позавтра, вiн не покине тебе, Малушо!

А коли б вони прислухались, то почули б, як поруч у дворi, пiд деревами, пролунали чиїсь кроки. Там ворухнулась, рушила з мiсця жiноча постать. Зупинилась на мить i побiгла.

РОЗДIЛ ВОСЬМИЙ

1

Проминуло ще багато днiв, багато довгих, безсонних ночей провела княгиня Ольга в монастирi Мамонта, аж поки змогла знову побачити iмператора Костянтина.

Прилiтали холоднi вiтри з пiвночi, й опадав лист з тополь, що росли пiд стiнами города; приходили в Суд, вивантажувались i поспiшали вирушати назад, до своїх земель кораблi з усього свiту; з кожним днем темнiшали й остигали води Суду й Пропонтиди, а Ольга все сидiла в монастирi Мамонта, ждала зустрiчi з iмператором Костянтином.

Часом княгиня закипала вiд обурення: доки ж їй тут сидiти й ждати цiєї зустрiчi? Чи не краще сказати купцям, iцоб вони ставили вiтрила та й рушали в Руське море, до рiдного Днiпра? Часом вона говорила царевим мужам, якi приходили й приходили до монастиря й цiкавились, як здоровi княгинi, що почуває вона себе зле, збирається виїжджати на Русь, бо тiльки там буде їй добре.

Царевi мужi слухали, обiцяли переказати це iмператору, зникали, знову приходили й кожного разу вигадували нову причину: то, мовляв, iмператор Костянтин трохи занедужав, то виїхав десь недалеко у Македонiю чи Фракiю, то просто не має часу. Але завжди обiцяли, що от-от iмператор запросить княгиню Ольгу до Великого палацу, зустрiнеться з нею, матиме важливу розмову.

I княгиня ждала. Вона мусила ждати, бо мова йшла про справедливi вимоги, про добробут руських людей, про честь Київського столу. Невже ж може бути, що iмператор Вiзантiї, який щоденно приймав князiв i послiв з усього свiту, не прийме i не говоритиме з нею — руською княгинею?

I ось нарештi, — це було через пiвроку пiсля того, як княгиня Ольга виїхала з Києва, й через вiсiмдесят три днi пiсля того, як руськi подiї стали на Судi, — царевi мужi, задихаючись, прибiгли до монастиря Мамонта й повiдомили княгиню, що iмператор Костянтин ждатиме її в недiлю, вiсiмнадцятого жовтня.

Вiсiмнадцятого жовтня! Тут, над Пропонтидою, було ще тепло, але на серцi в княгинi Ольги холодно. Скiльки днiв i ночей! Що дасть їй ще одна зустрiч з iмператором?

I знову вони з усiма церемонiями прийшли у Великий палац, знову їх примусили ждати виходу iмператора. У Золотiй палатi на позолочених деревах спiвали птахи, гирчали й били довгими хвостами об пiдлогу золотi леви, а iмператор Костянтин пiдносився у конху* (*У конху — пiд склепiнням.) й там височiв нарiвнi з образом Христа.

Пiсля того був обiд. Купцi й сли за окремими столами обiдали в Золотiй палатi, де сидiв i iмператор Костянтин. Iмператриця ж з дочками й Феофано — у Пентакувiклiї святого Павла, куди було запрошено й княгиню Ольгу.

На цей раз княгиня Ольга сидiла за одним столом з iмператрицею й Феофано, розмовляла з ними, мала змогу ще раз зблизька подивитись на них. I знову, як i пiд час першого прийому, її неприємно вразили сухiсть i черствiсть iмператрицi Єлени, зухвала, пiдкреслено горда поведiнка Феофано.

Час вiд часу в Пентакувiклiї лунали звуки органiв — тодi всi присутнi на обiдi мусили вставати й слухати музику. Кiлька разiв пiд час обiду до палати заходили карлики-блазнi й витiвники, що розважали гостей всiлякими жартами, робили дивнi вправи, поглинали вогонь, примушували речi зникати й знову знаходили їх, вилазили по тонких гнучких прутах аж до стелi. Перед гiстьми виступив навiть чорний велетень, що мiг пiдняти вiсiм чоловiк.

Але, хоч все це було надзвичайно цiкаво, княгиня Ольга не могла забутись. Вона думала про те, чому iмператор обiдає з купцями й послами, а вона — з iмператрицею й Феофано; ждала й гадала, чи покличе її iмператор.

I от на дверях Пентакувiклiя з'явився паракимомен Василь.

Iмператор Костянтин кликав княгиню Ольгу на розмову.

Була пiзня осiнь, але тут, на березi Пропонтиди, ще не вiдчувалось її дихання. У саду, де йшли iмператор i княгиня, ще цвiли квiти, i терпкi їх пахощi пiнили голову. Десь унизу, в темрявi, глухо билась об скелi морська хвиля, вдалинi за мурами тьмяно поблискував Константинополь, вгорi переливались всiма барвами зорi.

Iмператор i княгиня Ольга стали на скелi над морем, i те, що вiдкривалось їхнiм очам, можна було назвати справжньою казкою. Просто перед ними лежав голубуватий безконечний простiр Мармурового моря. Високо над ним i нiби зовсiм близько, вiд землi плив срiбний, перетканий темними западинами мiсяць. У сяйвi мiсяця навкруг нього померкли, зникли всi зорi, небо там було таке ж голубе й чисте, як i море внизу. Тiльки на пiвночi, де небо закутала темна шаль, нiби потай горiли червонуватi зорi. Вiд скелi, на якiй стояли iмператор i княгиня, аж до самого обрiю море свiтилось, по ньому снувалась широка дорiжка вiд мiсяця; але не тiльки в цьому мiсцi, а й по всьому простору моря кожна краплина його вилучала зеленкувате сяйво.

I, впиваючись тишею ночi, вбираючи в себе сяйво мiсяця, спочиваючи в лонi своєму, море час вiд часу зiтхало, нiби дихало, i тодi з глибин його виникала хвиля, котилась до берега, з тихим плескотом, схожим на шепiт, розбивалась на каменi i дрiбними струмками, що дзвенiли, як струни, поверталась у безодню...

— Я хотiв показати княгинi руськiй красу Пропонтиди. Ось вона, — сказав iмператор Костянтин.

— Я дуже вдячна iмператору за увагу, — вiдповiла княгиня, — але за три мiсяцi я вже доста бачила цю красу, а он там, над Перу, висить хмара, i звiдти дме холодний вiтер.

— Княгиня Ельга, бачу, ображається, що я так довго не мiг з нею поговорити. Але ж я то хворiв, то виїжджав з Константинополя... Зараз я дуже уважно слухаю княгиню.

— Так, iмператоре, я довго чекала й хотiла говорити про мир i любов, якi повиннi бути мiж Вiзантiєю i Руссю...

— Хiба мiж нами немає миру й любовi, княгине?! — нiбито щиро здивувався iмператор. — Наскiльки я знаю, вони мiж нами нинi є...

— Мир i любов записанi в харатiях римських iмператорiв i князiв Олега й Iгоря, що стояли колись тут, пiд стiнами Константинополя. Але на дiлi їх немає, i в тому не повинна Русь.

— Не розумiю, про що говорить княгиня.

-Я говорю про те, що на сходi нашої землi, на далекому Танаїсi, де проходить наш шлях до Iтиля-рiки й Джурджанського моря, Вiзантiя збудувала свiй город Саркел i перетяла нам шлях...

— Саркел?! — засмiявся iмператор Костянтин. — Але ж то не наш город, його збудував хозарський каган, якому ми продавали, правда, мармур i камiнь, залiзо й скло... Там, як я пригадую, був i наш будiвничий, спафарокандидат* (*Спафарокандидат — вищий чин.) Петрона... Але, княгине, будували цей город не ми, а хозари. Так само будуємо ми городи iншим народам. Захоче Русь — ми допоможемо i їй... Звичайно, за грошi, за золото...

— Що ж! — промовила, стримуючи себе, Ольга. — Про Саркел ми будемо говорити з хозарським каганом, але ж iмператори ромеїв будують городи — не тiльки на Танаїсi i не тiльки за золото, а й на берегах Руського моря вiд Iстра до Тмутараканi, де стоїть Русь...

— Княгиня Ельга помиляється, — суворо сказав iмператор Костянтин. — Колись, у дуже давнi часи, ми, греки, прозивали Руське море Понтом Аксiнським i не ходили туди, але пiзнiше це море стало Понтом Евксiнським, i тодi багато грекiв оселилось над Iстром, у Клiматах, у Тетрамархi, яку княгиня називає Тмутараканню.

— Я знаю, — говорила княгиня Ольга, — що в давнi часи багато грекiв оселилось у Клiматах, i ми вiд тих часiв маємо з ними дружнi стосунки. Але в Тмутараканi, яку iмператор називає Тетрамархою, i скрiзь над морем були нашi землi... Чому ж iмперiя нинi посилає туди своїх людей, i не будiвничих, а воїв, i чому вони нападають на наших людей i не дають торгувати з Клiматами?

— Древнiх наших городiв над Понтом ми не збираємось руйнувати, — сказав iмператор, — i на новi землi не поїдемо.

— Але нехай вони не заважають нам торгувати з Клiматами.

— У Клiматах є свiй синклiт, стратиг, протевон, Русь мусить сама домовлятись з ними.

— Ми зумiємо домовитись i з ними, — згодилась княгиня, — аби тiльки нам не заважала iмперiя. Але, імператоре, не все гаразд у нас з торгiвлею й у самому Константинополi...

— Чому ж? Адже ми торгуємо з Руссю так, як сказано у харатіях, підписаних нашими імператорами і руськими князями.

— Ці харатії написані дуже давно, а життя йде, і все змінюється. Наша земля багата суть, імператоре, багатша, ніж думають тут, у Константинополі.

— Я знаю це, княгине, і це відомо всій імперії.

— Тим паче, імператоре! Ми хочемо продавати свої статки, нам є що продати. Багато ми хочемо й купувати в Константинополі... Але хіба нам дають торгувати? Адже коли купець наш приїжджає сюди, він мусить показати свій товар єпарху, той виставить ціну... Де ж це видано, щоб не сам купець, а щоб хтось встановляв йому ціну?! У нас у Києві цього немає. Ваші купці дають ціну, діло наше — купувати чи не купувати. . .

Імператор Костянтин нібито уважно слухав княгиню Ольгу, а вона розпалювалась все більше і більше.

— Знову ж, — вела вона далі, — у Константинополі купці наші можуть купувати вино, мастики й парфуми, а от паволок, шовку та оксамиту тільки на п'ятдесят золотників кожен... Чому це так, імператоре? Я хочу не вином напоїти, а одягти Русь.

— Наші імператори, — сказав уперто Костянтин, — уклали ряд з князями руськими про торгівлю, і я не бачу потреби змінювати його.

— Отці наші думали, що договори їхні будуть виконуватись. . .

— Я подбаю, княгине, щоб вони виконувались, — сухо сказав імператор, — але чому Русь не виконує договорів?. .

— Про що говорить імператор?

— Я говорю про те, що ще за імператора Льва Премудрого патріарх Фотій встановив на Русі християнську митрополію, але вже сто літ Русь і князі її не приймають цієї митрополії. . .

— Я християнка, — сказала княгиня Ольга.

— Я знаю, і тим більше дивуюсь.

— Це не дивно, — запально промовила княгиня, — не токмо я, багато християн вже є на Русі. Є у нас і храми, і священики. Але Русь не хоче бути під патріархом константинопольським.

— Чому?

— Мабуть, тому, чому й болгари-християни не коряться патріархові константинопольському, а мають свого патріарха. Ми, імператоре, дуже любимо і бережемо закони наших батьків. І хоч змінюємо ці закони, але це знову закони наші, свої. Руські люди не терплять нікого над собою, вони не вміють бути рабами...

— Та невже ж християнство — це рабство?

— Я християнка і знаю, що християнство — це не рабство. Але бути під патріархом константинопольським — це все одно, що бути під імперією.

— Княгиня Ельга дуже одверта і гостра на слові, і дуже шкода, що не хоче мати мене хрещеним батьком.

— Так, імператоре, я хрещена суть презвутером болгарського кагана Симеона... Але хіба немає шляхів, щоб поріднити Візантію і Русь?

— Про які шляхи говорить княгиня?

— Імператор, дай боже йому здоров'я, має кількох дочок... Я ж маю двох синів, і з них старшого Святослава. . . Княжич Святослав зараз на порі, скоро посаджу його на Київському столі. . . А що, коли б київський княжич Святослав поріднився з імператором Візантії?

— Він еллін* (*Ромеї називали еллінами всіх нехристиян.), язичник. . .

— Так, він язичник! Але ж юдеї, хозари — і ті родичі римських імператорів.

— Ті імператори римські, — відповів Костянтин, — що ріднились з хозарами, мають анафему, я ж хочу мати не анафему, а життя вічне. . .

— Шкода, імператоре! Колись княжич Святослав побуває в Константинополі і імператор пересвідчиться, який він справедливий, сміливий. . .

З невеселими думками залишала княгиня Ольга Великий палац імператорів ромеїв. Вийшла вона з покоїв Костянтина пізньої години. Увесь почет її ждав у Орології й, очевидно, трохи непокоївся.

Темними вуличками, майданчиками, де височіли стрункі кипариси й дзюркотіли фонтани, довгими лункими переходами, оточені сановниками, царевими мужами, охороною, пройшли вони мовчки до воріт Великого палацу, попрощалися, сіли у колісниці й поїхали через широку площу, а далі вулицею Меси.

За той час, поки вони були в палаці, погода змінилася. Над Золотим Рогом і Галатою повисла чорна грозова хмара, час від часу в ній спалахував вогонь, глухо гуркотів грім, до землі летіли, били сліпучо-білі гострі блискавиці.

У такі хвилини видно було весь похід, що мчав вулицею, — візників, коней, які боязко ворушили головами, княгиню, її супутників, що, вчепившись за поручні, намагались не випасти з колісниць.

— Ну як? — один тільки раз запитала княгиня Ольга в своїх родичок і боярських жон. — Такого чуда ми не бачили? Красоти тоя не забудемо?

Жони мовчали. Чудес і краси Константинополя немов і не бувало, цієї ночі у Великому палаці вони побачили щось інше.

Вони їхали вулицями Константинополя дуже довго, перед ними з обох боків у півтемряві виникали й тікали назад будинки, кипариси, пам'ятники й колони. Скрізь було порожньо, вряди-годи тільки зустрічались їм нічні сторожі, де-не-де у вікнах теплілись схожі на світлячки вогники.

Княгиня Ольга не бачила всього цього, не дивилась на примарний нічний Константинополь. Гірка образа, біль, злість стискували її серце, рвали груди.

2

Історики різних часів і різних народів витратили гори паперу й ріки чорнил, описуючи, як літа 957-го княгиня Ольга на лодіях з купцями своїми їхала до Константинополя, які дари везла вона з собою, як приймали її імператори і що говорили з нею. Думали ще й про те, в які дні імператор Візантії її приймав — дев'ятого вересня і вісімнадцятого жовтня чи в якісь інші? Зрештою вони прийшли майже до одностайної думки, що імператори приймали княгиню Ольгу вдруге вісімнадцятого жовтня, бо тільки літа 957-го неділя припадає на вісімнадцяте жовтня. А чи приймали імператори княгиню Ольгу вперше дев'ятого вересня, чи в якийсь інший день — про це сперечаються ще й досі.

І чомусь ніхто з них не замислився над тим, а що ж робила княгиня Ольга після другого прийому в імператорів? Питання це може видатись комусь смішним, може, хтось з істориків відповість на нього словами літописця: "Повернулась до Києва і, ображена імператорами, сказала: "Ти також постоїше в мене на Почайні, якоже аз в Суді..."

Та це не буде відповіддю на питання, бо справді, що ж робила княгиня Ольга після ночі вісімнадцятого жовтня, коли її прийняв вдруге і востаннє імператор Костянтин? Повернулась до монастиря Мамонта, заснула та й поїхала до Києва? Коли? Адже було вже вісімнадцяте жовтня. Руським морем навряд чи можна було їхати. Там у цей час ревло таке, що від лодій і трісок би не лишилось. Про Дніпро й думати не доводилось, бо до нього треба було ще добратися. А коли б вони й добралися, то побачили б там тільки кригу. Син княгині Ольги Святослав їхав через п'ятнадцять літ після цього на лодіях до Києва, виїхав не вісімнадцятого жовтня, а в липні, і не з Константинополя, а з гирла Дунаю, та й не міг доїхати, а замерз з лодіями в гирлі Дніпра, на узлучині моря...

Ні, питання про те, що робила Ольга після ночі вісімнадцятого жовтня літа 957-го, немарне, і відповісти на нього треба.

Коли колісниці, на яких везли княгиню Ольгу та її почет з Великого палацу, зупинились біля монастиря Мамонта, всі встали, гуртом пішли в ворота, зупинились на вимощеному каменем дворі. Родичі княгині, маючи намір поговорити між собою, вклонилися їй і швидко пішли до своїх келій. Мовчала якийсь час, кутаючись у своє корзно, щоб захиститись від вітру, княгиня Ольга, а потім сказала, звертаючись до купців:

— Ви одразу зайдіть до мене...

Через короткий час вони зібрались в її келії. Там горіли дві свічки, що освітлювали убогу монастирську обстановку: стіл, кілька лав, сірі кам'яні стіни, вузькі віконця, через які долітав шум вітру й стогін розбурханого Суду.

Княгиня встигла переодягтись і була в звичайному своєму одязі, з темною пов'язкою на голові, і це ще більше підкреслювало її бліде, стомлене обличчя, пересохлі, спраглі уста.

Сівши на лаві біля столу, княгиня прислухалась, як шумить вітер за вікном і як стогнуть хвилі на Суді, стурбовано хитнула головою і почала:

— Не лиха хотя, а заради добра й тиші землі Руської їхали ми сюди з бременем тяжким, везли дари достойні, дали їх імператорам, говорили про потреби наші і все зробили по надобі...

На хвилину княгиня замислилась, пригадуючи, як кілька місяців висиділа на Суді, як довго добивалась і нарешті побувала у Великому палаці.

Надії? На що вона надіялась, чого сподівалась? Ні, давні князі руські Кий, Олег, Ігор, що ходили до ромеїв не з подарунками, не з ласкавими словами, а з мечами і з списами, добре знали, за що й для чого йдуть вони проти Візантії.

Лукаві, хитрі ромеї й імператори їхні, брехливими словами вони завжди намагались обдурити й приспати руських князів і всіх руських людей, присягались Христом, але самі Христа в серці своєму ніколи не мали.

Марні розмови, що імператори ромеїв згодні жити в дружбі й любові з руськими людьми. Ці імператори, як павуки, висмоктують всі сили з Єгипту, Азії, Європи, мріють вони про ще більше — прагнуть підкорити Русь.

О, як добре відчувала тепер княгиня Ольга ненависть ромейських імператорів до Русії Здригаючись всім тілом, чуючи, як кров закипає біля серця, згадувала вона тижні, коли сиділа на Суді, згадувала обидва прийоми у Великому палаці, де її почет всіляко принижували й зневажали, пригадала й останню розмову з імператором Костянтином.

— Вотще їхали ми до Цареграда, — сердито повела вона далі, — ліпше бих не були тут, бо що хотіли — не зробили, що шукали — не дістали, добра й тишини — не здобули. Днесь я знову говорила з Костянтином, та що це була за мова? Велику гордість взяли імператори, двоєручать, про любов говорять — пагубу нам чинять, потай діють, чорні їх помисли й замишляї...

І за цими словами сли й купці Руської землі відчули глибоку образу княгині, що була й їхньою образою, увесь біль її, що був також і їхнім болем.

— Але що маємо тепер робити, сли мої й купці? — запитала княгиня Ольга й оглянула їхні обличчя. — Адже Костянтин змусив нас три місяці сидіти на Суді не токмо щоб вразити честь і гординю нашу, а паче щоб у безвихідь завести. Скажіть мені, купці, — звернулась вона до них, — чи можемо нині лодіями їхати до Русі?

Купці мовчали, і в цій тиші ще дужче стало чути, як шумить за вікном вітер, як реве Суд... Княгиня ж пригадала тиху, спокійну ніч на морі Руському, коли вона їхала сюди і коли стерновий Супрун говорив їй:

"Страшне Руське море восени, княгине...

— Не прийме нас нині Руське море, — встав з лави й сказав Воротислав, що на своєму віку багато разів ходив до Константинополя. — Розкидає наші події, потопить, поб'є об каміння... Буремне, страшне Руське море восени, княгине, — повторив він ті ж самі слова, які вона чула колись від Супруна.

— А коли б ми доїхали до Білих берегів, — все ж запитала княгиня, — тоді що?

І знов відповів той самий купець, а його підтримали й інші купці й сли:

— Рятуй боже, матінко княгине, встигнути за місяць на Білі береги... Там стоятиме вже крига, лодії наші вмерзнуть, до Києва-города нам не дістатись, бо херсоніти коней не продадуть. А печеніги, либонь, уже чатують на нас... Рятуй боже!

Суворе було обличчя в княгині Ольги, вогні свічок відбивались у її очах.

— Так от затим три місяці тримав нас Костянтин на Суді... — сердито сказала вона. — Ні, не токмо честь і гординю нашу хотів би вразити імператор, смерті нашої на Білих островах він прагне...

— Матінко княгине, — залунало тоді вже багато голосів, — відколи їздимо з Києва в греки, так і допреж було: стоїмо на Суді — тяжка гостежба наша, в море йдемо — не чуємо душі.

— Ну, заждіть, — зі злістю промовила й подивилась на вікно княгиня, — приїдете ви до Києва, постоїте в мене на Почайні, якоже аз на Суді...

Але що важили ці слова княгині Ольги не в Києві, на Почайні, а тут, у чужому, ворожому Константинополі, в монастирі Мамонта над Судом?

— Мусимо щось робити, — сказала княгиня, — а я вже багато днів думала й бачу, що їхати нам треба не морем...

У келії все завмерло...

— Якщо імператор хотів нас вирядити в море нині, в жовтні, — вела далі княгиня, — то нехай їде туди сам... Ви ж, купці мої й сли, продайте лодії тут, на Суді, купуйте коні й колісниці, і поїдемо ми на Русь через землю Болгарську.

— Наші лодії вони з руками вирвуть, — загомоніли купці й сли, — коні й колісниці придбаємо на їхньому торзі, а шлях через Болгарську землю нам відомий. Ходили ним не раз.

— Так і робіть, — закінчила княгиня Ольга. — Побували ми у Візантії, поїдемо ще й до Болгарії. Не знайшли щастя тут, пошукаємо його в іншому місці.

Проте княгиня Ольга не сказала, якого саме щастя хоче вона шукати.

3

У Великому палаці пильно стежили за кожним кроком княгині Ольги, й тому там одразу дізнались, що київські гості не вимагають ні місячного, ні слябного, ні вітрил і харчів у дорогу. А натомість продають на Суді свої лодії, на торзі в Перу купують коней і колісниці. Імператор Костянтин сам викликав єпарха города Льва, довго розмовляв з ним, цікавився, яку ціну правлять київські гості за свої лодії, скільки коней і колісниць бажають купити.

— Вони правлять за свої лодії дуже високу ціну, — відповідав єпарх, — але наші купці виривають їх з рук: у Константинополі знають, що ці лодії з дуба вічні й дуже зручні. Що ж до коней і колісниць — гості не скупляться, платять за них, скільки запитують, тільки хочуть, щоб коні були дужі, а колісниці зручні.

— Київська княгиня вельми обережна й хитра, — сказав імператор Костянтин паракимомену Василю, коли єпарх пішов з палацу. — Зрозуміло, вона вертатиметься в свою землю не морем.

— Шкода, — зітхнув паракимомен. — До печенігів уже давно виїхали з великими дарунками наші посли, і, я певен, ті добре б зустріли княгиню.

— Звичайно, шкода, що вона їде не морем, — зітхнув і імператор. — Я також був певен, що, побачивши Константинополь, вона вже не побачить Києва. Проте, Василю, мене турбує не те, що княгиня нас перехитрила, а те, що поїде вона на Русь через землю проклятих болгар, що гризуть сирі шкіри.

— О василевсе! — вигукнув паракимомен. — Доки дочка імператора Льва сидить у Преславі поруч із кесарем Петром, ми можемо бути спокійні за Болгарію...

— Коли б київська княгиня мала справу в Болгарії тільки з кесарем Петром, я був би спокійний. Не він, так василіса Марія нам завжди допоможе. Але не тільки кесар є в Преславі, є там і бояри на чолі з Сурсувулом, на заході Болгарії стоять непокірні коміти* (*Коміти-управителі областей в Західній Болгарії.).

— Я думаю, що раніше, ніж колісниці київської княгині приїдуть до Преслави, туди повинні прибути наші василіки з багатими дарунками...

— Саме про це я хотів тобі сказати, — згодився імпе ратор. — Що ж, ми ще раз відправимо посаг василісі Марії.

— Цей посаг, — важко зітхнув паракимомен Василь, — який ми посилаємо кожного року, коштує нам дуже багато. То ми даємо посаг василісі, щоб Болгарія не браталась з уграми, то платимо їм за те, щоб вони зреклись печенігів. А скарбниця наша не така вже багата.

— Краще взяти з скарбниці останні соліди й кинути їх псам-болгарам, — промовив імператор Костянтин, — аніж ждати, поки вони накинуться на нас і покусають... А зараз я згоден віддати й всю скарбницю: не з уграми чи печенігами можуть побрататись болгари — з русами. А Болгарія і сукупно з нею Русь — це смерть для Візантії. Константинополь уже бачив під своїми стінами військо кагана Симеона і князя Ігоря. Наша імперія врятувалась тоді тільки чудом. — Імператор Костянтин замислився й додав: — Доки ми сваримо між собою Болгарію і Русь, у Константинополі можна сидіти спокійно. Якщо ж вони, крий боже, зуміють зв'язатись і з'єднатись, нам не встояти навіть за мурами Юстиніана... тож не треба шкодувати ні грошей, ні зброї, ні людей. Ми мусимо сварити їх, розділяти і владувати.

Це говорив уже не той імператор Костянтин, який так лагідно, спокійно розмовляв у Великому палаці з київською княгинею Ольгою. Щось хиже, люте було в його обличчі й очах, пальці рук щосили стиснули посох.

— Я розумію, що тебе турбує, Василю, — закінчує він. — Гроші, гроші! Так, у імперії в нас зараз дуже важко, податки, які ми накладаємо, дуже великі. Ти говориш, що скрізь починаються повстання. Знаю! Але що поробиш, імперія — велика, імперія — міцна, і той, кого вона захищає своїм знаменом, мусить за це платити. Хлібом, грішми, кров'ю!..

Тієї ж ночі у саду над Пропонтидою, там, де розмовляли Імператор Костянтин і княгиня Ольга, але набагато пізніше, коли вже заснув увесь Великий палац і коли в своєму ложі спав імператор Костянтин, сталася ще одна зустріч і ще одна розмова, тільки ніхто її не чув.

Що паракимомен Василь не міг спати в цю пізню годину ночі і опинився в саду над морем, було не дивно — як постільничий, він мусив вартувати, коли спочивали імператори.

Дивним було те, що саме в цей час і саме в цьому місці саду опинилась Феофано. Хто-хто, а вона мала право і повинна була б спати, спочивати поруч з чоловіком — молодим імператором Романом.

А все ж вона не спала і вийшла в сад, довго стояла в одній із його алей, помітила в кінці її темну постать людини й одразу прикипіла до кипариса. Довго ждала й напружено прислухалась, поки постать наближалася до неї, чула кроки, дихання, а тоді раптом ступила вперед, прошепотіла:

— Я тут, Василю... Жду!

Вони зійшли з алеї в тінь. Там стояла лава, їх ніхто не міг бачити.

— О, якби ти знала, Феофано, — сказав, сівши на лаву, паракимомен, — як мені важко...

— Чому? — нахилившись до нього, спитала вона. Десь над Галатою бив грім, і луна його з виляском котилась над морем. У відсвіті блискавиць Феофано побачила перекошене від муки, сухе безбороде обличчя постільничого.

— Вони з мене зробили напівлюдину, — шепотів він. — Я маю голову, серце, але в мене мертве тіло...

— Невже ж у тебе нічого не лишилося?

— У мене залишилась помста, — вирвалось у нього. — Коли я досягну свого, може, тоді заспокоїться моя душа... .

— Коли ти досягнеш свого, — підбадьорила вона його, — тоді ти захочеш жити, в тебе з'явиться бажання...

— Ти говориш правду?

— Так, Василю! І бажання, і пристрасть...

— Ти принесла, що обіцяла?

— Так. Оці порошки з Єгипту діють дуже повільно, але невблаганно, — кінець, смерть!

— Дай мені!.. Скільки їх тут? Два? Ти говорила, що буде три...

— Третій я залишила для себе... Але я дам тобі його, коли буде потрібно...

4

Дуже швидко, набагато раніше, ніж туди могла прибути з почтом княгиня Ольга, у столиці Болгарії Преславі з'явились василіки імператора Костянтина.

Дивним було те, що, з'явившись до Преслави, вони не добивались на прийом до кесаря — василевса Болгарії Петра, а, попросивши, одразу були прийняті дружиною Петра василісою Іриною.

Василіса Ірина мала грецьке ім'я Марія, була дочкою імператора Христофора, онукою Романа Першого Лекапина і, нарешті, дружиною болгарського кесаря Петра.

Появі василіси Ірини в Преславі передувало багато подій, бо відколи на вузькому півострові над Пропонтидою й Судом з'явився Новий Рим — Константинополь і Візантія — між ним і болгарами, що жили на Балканах, протягом століть точилися жорстокі війни. Не Болгарія хотіла скорити Візантію — ні. Слов'янські племена й болгари, що ослов'янились між ними, жили на Балканах споконвіку, набагато раніше, ніж Візантія. Вони гадки не мали іти чи тим більше поневолювати Візантію, але Візантія завжди хотіла поневолити Болгарію й знищити.

Уже імператор Костянтин Четвертий Погонат воював з болгарами, але перемогти їх не зміг. Воював пізніше з каганом Тервелем Юстиніан, воював імператор Костянтин П'ятий. Це імператор Никифор Перший залив кров'ю всю Болгарію, спалив її столицю Плиску.

Але болгари не скорялись Візантії. У відповідь на жорстоку розправу Никифора каган Крум зібрав велике військо, підняв усю Болгарію, оточив військо Никифора, знищив його, а з черепа імператора велів зробити келих для вина...

Особливо ж ненавидів ромеїв і люто мстив їм за всі їх злочини і вбивства каган Болгарії Симеон. Все своє життя він присвятив боротьбі з римськими імператорами, усе своє життя він і попліч з ним його зять болярин Георгій Сурсувул вели болгар на Візантію. У цій боротьбі каган Симеон мав своїм спільником і київського князя Ігоря. То Симеон, то Ігор чіпляли свої щити на воротах Царевого города.

І каган Симеон досягнув свого: він довів, що й невеликий народ може перемогти у справедливій боротьбі проти хижої імперії.

Сам каган Симеон був високоосвіченою людиною, знав мови, вивчав багато наук, наповнив палати своїх теремів книгами, творами мистецтва, сам залишив для наступних поколінь ряд творів, перекладав на болгарську мову кращі твори тогочасного світу, також і грецькі.

Але він ненавидів тих греків і їх імператорів, які протягом століть поневолювали Болгарію, які хотіли загарбати у цього невеликого народу його багатства, мріяли після скорення Болгарії посуватись далі — на північ і схід.

У численних битвах болгари незмінно громили війська ромеїв. І хоч імператори нахвалялись, що їм допомагає бог, але на цей раз і бог допомогти їм не міг, бо болгари боролись за своє життя й існування, а у імператорів було наймане військо.

Із своїм військом каган Симеон бив ромеїв під Адріанополем, підкорив собі Солунську, Драчську й Адріанопольську феми* (*Феми— області.) Візантії, військо його стояло під самими стінами Константинополя, вийшло до Босфору.

І тоді каган Симеон оголошує себе кесарем болгар і греків, болгарські єпископи проголошують болгарську церкву незалежною від константинопольського патріарха й обирають свого, болгарського, патріарха, а сам Симеон готується до нового походу, щоб добити імператорів.

І саме тоді, коли кесар Симеон готувався остаточно розгромити імператорів і навчити їх поважати інші народи, він перед своїм палацом падає мертвий з коня. Отрута? Може, й так. Хто? Це було таємницею Константинополя.

Георгій Сурсувул, головний болярин, зять і щирий друг Симеона, повів військо нового кесаря — сина Симеона Петра — до Константинополя. Уже коні мчали в Фракії й Македонії, уже близька була перемога...

Але раптом військо болгар зупиняється. Імператори шлють молодому кесареві Петру багату дань, а той її приймає. Далі кесар Петро оголошує, що він одружується з дочкою імператора Христофора Марією, а ще невдовзі кесар прибуває до Константинополя, стоїть перед престолом у церкві на Влахерні, яку палив батько його Симеон, одружується з Марією, їй навіть дають нове ім'я — Ірина, що означає — мир. Імператори обіцяють надалі мати мир і любов з болгарами, ще обіцяють імператори кожного літа давати василісі Ірині посаг — дань для Болгарії...

5

Василіса Ірина радо приймала в своєму кітоні василіків із Константинополя.

Це вже була не та струнка, ставна, гнучка, як кипарис, гречанка, що чарувала у вісімнадцять літ серця багатьох і так полонила молодого кесаря Болгарії Петра, що той забув заповіт отця, продав свій народ і зрадив вітчизну.

Василіків із Константинополя приймала тепер підстаркувата жінка, з високою шиєю, довгими руками, негарна, до того ж ще й хвора, бо василіса Ірина страждала у цій гірській країні від вола* (*Воло — (хвороба) зоб.).

Але вона була й лишилась грекинею — розмовляла тільки грецькою мовою, читала книги, написані в Константинополі, дбала, щоб у Великому палаці кесарів Болгарії все нагадувало Константинополь.

Часом це виглядало трохи смішно. У Великому палаці в Преславі, як і в Константинополі, була своя Магнавра, Орологій, Левзіак, іподром, бані, кітони, все тут також блищало мармуром, золотом, сріблом. Проте все це було якимсь дрібним, недорозвиненим, як листя на дереві, що росте на голій скелі.

За тридцять літ, які василіса Марія провела в Преславі, вона домоглась того, що тут було заведено порядки візантійського двору. Тут, як і у Великому палаці, кесаря прозивали василевсом, а її василісою, їх оточував синкліт, що день і ніч славословив василевсів, цей синкліт одержував від кесаря щедрі дарунки, володів Преславою, а по всій Болгарії кметі* (*Кметі — управителі фем, областей.) й топархи* (*Топархи — військові начальники.) намагались робити все так, як і в Преславі. І тепер, коли василіки імператора Костянтина потрапили до кітону василіси Ірини, вона приймала їх, як і в Константинополі, а може, ще й сердечніше, тепліше, розпитувала про життя у Великому палаці, цікавилась, як живуть її брат і сестри.

Звичайно, василіки найперше дали василісі свої дари. То були коштовні паволоки, вироби з кості й емалі, золота зброя — меч, щит, шолом, вина й пахощі з полуденних земель, золото й срібло в злитках і в монетах з зображенням імператора Костянтина.

Василіса Ірина просила передати імператору Костянтину її найщирішу подяку за ці дари — черговий посаг. Паволоки вона візьме собі й роздасть придворним жінкам, щоб вони були одягнуті, як і в Константинополі, зброю й вино василіки нехай подарують кесареві Петру, золото й срібло вона використає на Великий палац Преслави.

Василіки розповіли й про те, що змусило їх у негоду добиватись до далекої Преслави.

— У нас в Константинополі увесь час була київська княгиня Ольга, — сказали вони василісі Ірині.

— Що ж треба було цій північній княгині в Константинополі? — одразу зацікавилась вона.

— О, північна княгиня дуже хитра, — відповіли василіки. — Вона хотіла б мати багато всіляких пільг... Більше, ніж її сусіди, а так само й Болгарія...

— Що ж саме хотіла ця княгиня? — стиснула уста василіса Ірина.

— Вона б хотіла, щоб її купці без обмежень торгували в Константинополі, лютувала, що ми допомогли хозарам поставити город Саркел на Ітилі-ріці, дивувалась, що імператори породичались із хозарськими каганами, й, помітно, була б не від того, щоб син її Сфендослав одружився з однією із дівиць царського роду...

— Ото! — засміялась василіса Ірина. — Північна княгиня добре знає, чого хоче, а хоче вона немало, Поріднитись з імператором ромеїв, женити Сфендослава на одній із василіс?! Надіюсь, імператор Костянтин відповів цій еллінці як належить?

— Імператор Костянтин провчив північну княгиню, кілька місяців тримав її з послами в монастирі Мамонта, потім прийняв і вислухав. Але він нічого не дав і не пообіцяв. Що може бути спільного між богоспасенною Візантією й нехрещеною Руссю?

— Ха-ха-ха, — довго сміялась василіса Ірина. — Кілька місяців у монастирі, а потім одмова! Це схоже на імператора Костянтина, він добрий політик.

— Але, — продовжували василіки, — княгиня Ольга, поскільки розмова з імператором Костянтином нічого їй не дала, вирішила їхати і вже їде додому через Болгарію...

— Через Болгарію? — щиро здивувалась василіса. — А що їй тут, у нас, треба?

— Саме через те ми й приїхали сюди, — разом відповіли василіки. — Наскільки ми розуміємо, княгиня Ольга, діставши одкоша в Константинополі, мріє і хоче нав'язати Болгарії те, що вона хотіла б нав'язати Візантії...

— Ха-ха-ха! — знову довго сміялась василіса Ірина, від чого її воло, груди й все огрядне тіло часто здригались. — Ну, скажіть, яка любов і дружба може бути у нас з Руссю?

— Хто знає?! — відповіли василіки. — У минулому каган Симеон і князь київський Ігор, що братались між собою, зробили Візантії дуже багато зла. Каган Симеон тоді ж, як нам добре відомо, послав на Русь чимало своїх священиків, дав їм книги, а багато русів ходили сюди, в Болгарію... Ще б пак, один одного вони розуміють, у них однакові звичаї...

— Годі! — крикнула василіса Ірина. — Того, що було в Болгарії за кагана Симеона, більше ніколи не буде. Болгарія тепер така, якою її хоче бачити Константинополь. — Василіса Ірина закінчила: — Нехай княгиня Ольга приїжджає до Преслави, ми приймемо її тут, як і в Константинополі.

6

Кесар Болгарії Петро довго розмовляв із старшим болярином, або, як його часто називала василіса Ірина, паракимоменом Георгієм Сурсувулом.

Старий був болярин Сурсувул, посивіло волосся на його голові, глибокі зморшки на чолі, великі сиві брови низько нависали над гострими темними очима. Тільки довгі вуса чомусь мали свій давній темний колір.

Проте болярин Сурсувул все ж зберіг змолоду струнку постать воєводи, очі мав гострі, допитливі, сповнені неспокою, тривоги.

— У покоях василіси знову гості з Візантії, — сказав сердито він, зайшовши до світлиці кесаря.

— Знаю, — спокійно відповів кесар Петро. — Що ж, це непогано. Вони привезли посаг василісі — дань.

— Що нам та дань? — незадоволено махнув рукою Сурсувул. — Кістки з царського столу... Але привезли вони не тільки дань, а й звістку про те, що до Преслави незабаром приїде київська княгиня Ольга.

— І це знаю, — сердито вже процідив кесар. — Що ж, нехай приїздить, наші шляхи й на схід, і на захід сонця відкриті.

— Я думаю, — заперечив Сурсувул, — що княгиня Ольга не тільки проїде через Болгарію, а й зупиниться в Преславі. Якщо ж вона не думає цього робити, то, може, кесарю, ми подбаємо, щоб вона тут зупинилась, і поговоримо з нею?

Кесар Петро звів брови й здивовано поглянув на свого старшого болярина.

— А чого б це я став просити, щоб княгиня Ольга зупинилась у Преславі, а тим більше говорила з нами? — запитав він у нього.

Болярин Сурсувул відповів не одразу, а подумав, щось згадував, щось зважував, і хмаринки сумнівів, здавалося, пробігали по його обличчю.

— Кесарю Петре! — нарешті сказав він. — Я хочу сьогодні говорити з тобою одверто й прямо, як говорили ми тоді, коли вмер твій батько каган Симеон, коли йшли ми з тобою супроти ромеїв, коли радились, чи брати тобі в жони дочку імператора Христофора.

— Послухай, Георгію, — здивувався кесар Петро. — Ти не тільки мій старший болярин, а рідний дядько, і ми нібито ніколи ні з чим не крились один від одного.

— Ти сказав правду, — відповів на це Сурсувул. — Ми, кесарю, ні з чим не крились один від одного, бо ніколи з тобою одверто й не говорили. Тому слухай, кесарю. Тридцять літ тому Болгарія уклала мир з Візантією, і всі ці тридцять літ...

— Усі ці тридцять літ, —перебив його кесар Петро, — Болгарія не вела жодної війни, не пролила жодної краплини крові.

Сурсувул із жалем похитав головою.

— Так, кесарю, — сказав він, — за ці тридцять літ Болгарія справді не вела жодної війни і не пролила жодної краплини крові, але за цей час втратила так багато, як ні від жодної війни: вона обливається кров'ю...

— Як ти смієш це говорити! — крикнув кесар Петро. — Адже тоді, тридцять літ тому, одразу після наглої смерті батька, ти сам говорив мені, що треба укласти з Візантією мир, і то негайно...

— Так, — згодився Сурсувул. — Тоді, тридцять літ тому, я сказав тобі, що треба укласти з Візантією мир. Але хіба я міг радити інакше? Коли помер кесар Симеон, проти тебе пішов і міг захопити престол брат твій Михайло, нам загрожували серби, хорвати, печеніги, угри, всіх їх сварила з нами й нацьковувала на нас Візантія. Я бачив тоді, що народу нашому загрожує смерть, і радив тобі та й сам все робив для того, щоб замиритись з Візантією... на певний час, доки наведемо лад у своїй державі, доки укладемо мир з сербами й хорватами — нашими ж братами, доки дістанемо поміч від русів. Але тоді сюди прийшла василіса Ірина — і пропав наш мир з сербами і хорватами. Це Ірина сварить нас з русами, через Візантію вже тридцять літ загибає Болгарія...

— Болгарія загибає! — засміявся кесар Петро. — Ти осліп, Георгію. Розплющ очі, подивися, що робиться в Болгарії! Ми одержуємо справно дань від Візантії, живемо не в якійсь Плисці, а побудували нашу славну Преславу, все тут нагадує Константинополь; ми воз-двигли багато храмів, соборів, монастирів, у нас розквітають науки й мистецтво...

— У нас, кесарю, розквітає вражда і распря, — сказав на це Сурсувул. — І ніколи ще Болгарія не була такою убогою, роздробленою, безславною, як зараз. Слухай, кесарю. Усі ці тридцять літ, відколи ми уклали мир, Візантія міцніє, поширює свої володіння, збирає багатства, готує і вже має військо і флот. А Болгарія всі ці тридцять літ біднішає, у нас у селах панує голод, населення стогне від надмірних податків, люди проклинають християнську віру й моляться богу просто неба. Та й кметі наші, й топархи не тільки не вірять нам, а ворогують один з одним.

— Це лжа! — крикнув кесар Петро. — Наш посол сидить у Константинополі вище від посла імператора Оттона, наші купці торгують з усіма землями й Візантією. Богомоли, оті, що моляться просто неба, — то єретики, що не пізнали істинної віри. І я, і кметі мої, і топархи маємо міцні дружини. А коли в мене виникала або, крий боже, виникне потреба, — на поміч мені завжди прийде Візантія...

Болярин Сурсувул все нижче й нижче опускав голову.

— Що з того, — говорив він, — що наш посол сидить за столом у Константинополі на першому місці, і хто він, цей наш посол? Це не болгарин навіть, а брат василіси Ірини. Що з того, що купці наші торгують з Візантією, — у них беруть тільки те, що потрібно ромеям, а нам продають те, що ромеям без надоби, а нам у тягар. Ти кажеш, кесарю, що богомоли — то єретики, які не пізнали істинної віри. Справді ж усі наші богомоли були християнами. Але вони прозріли, побачили, чого прагнуть імператор і патріарх, і відмовились, не хочуть константинопольського хреста, вони — вороги Візантії; сам наш патріарх Даміан проти Візантії, він не хоче жити в Преславі, а сидить у Доростолі. Ти кажеш ще, кесарю, що тобі на поміч уже приходила, а коли буде потреба, то й прийде Візантія... Так, Візантія приходила нам на поміч із своїм військом, але тільки для того, щоб одірвати від нас сербів, хорватів та інші племена, щоб роздробити Болгарію. Та й зараз ромейське військо стоїть у городах над Дунаєм... Навіщо ми пустили їх у свій дім?!

— Ти хочеш мене залякати? — крикнув кесар. — Але все це лжа, лжа, лжа!.. Я не хочу, не можу тобі вірити, Сурсувуле. Я вірю в Христа, я не хочу війн, я люблю тишу й мир, я хочу на схилі днів своїх взяти постриг і піти в монастир.

— Син імператора Симеона, який змушував тремтіти ромеїв і стояв під стінами Константинополя, слухай мене! — сказав Сурсувул. — Невже ж ти зовсім забув заповіт свого батька, невже ти не бачиш, куди іде Болгарія і до чого вона дійде?

— То ти хочеш війни? — підозріливе подивився на нього кесар Петро. — Ну, говори, говори, — хочеш, щоб я воював з Візантією? Говори ж!

Сурсувул важко зітхнув і з презирством глянув на кесаря Петра.

— Ні! — відповів він. — Куди Болгарії, куди тобі, кесарю, воювати з Візантією?! О, імператори ромеїв були б раді почати з болгарами війну і добити нас. Але поки що не сміють, бо, дяка богу, за нами стоять угри, нам на поміч можуть прийти печеніги. Вірю я, і це знають імператора, коли Болгарії буде важко, нам допоможе і Русь... Тільки тому Болгарія ще живе на світі, тільки через це Візантія платить нам дань... І доки, кесарю, ми маємо мир з уграми й русами, доти можемо ще жити. Тільки це я хотів сказати тобі, кесарю!

— Але ти не кінчив, — глузливо процідив кесар. — Що ж мені — брататись з руською княгинею, укладати мир, домовлятись про єдність проти Візантії?

— Я певен, що руська княгиня і не добиватиметься цього. Між нами і Руссю здавна існує мир і любов, каган Симеон і київський князь Ігор не укладали ряду, але вірили один одному і завжди приходили на поміч. Я думаю, кесарю, що треба, аби княгиня Ольга відчула

це... Може, буде можливість ще якось інакше ствердити наш мир. Руські люди, я знаю, дуже щирі, слово держать.

7

До столиці Болгарії Преслави поїзд княгині Ольги добирався більше десяти днів. Поки колісниці котилися утрамбованими шляхами Фракії й Македонії, все йшло добре. У передках колісниць сиділи стернові з лодій — досвідчені й бувалі морські вої. Вони берегли коней, підгодовували їх на кожній найменшій зупинці. Якщо колісниці заривались — не шкодували рук і ніг, витягали. Так робив і стерновий Супрун, що був візником у княгині Ольги.

Але чим далі їхали вони, тим більше було безпуття: перед ними вставала вище і вище Планина* (*Планина — Балкани (були: Східні Балкани — Планина, Середні — Середня Гора, Західні — Родопи).), шлях їм перетинали ріки й гірські потоки, на крутих перевалах воям і всьому почту доводилось вставати й підштовхувати колісниці. Часом шлях крутився вище хмар, над такими ущелинами й безоднями, що паморочилась голова.

Та все ж ні княгиня Ольга, ні її супутники не нарікали, що поїхали через гори. Це була чудова земля, у долинах і на полонинах вони зустрічали людей, які говорили зрозумілою їм мовою, одягались так само, як і в них над Дніпром. Пісні їхні були такі ж печальні, як і там. Це була не різноплемінна, багатоязична Візантія. Коли б не гори та перевали, можна було б подумати, що їдуть вони по Полянській, Сіверській — по своїй рідній землі.

Преслава з'явилась перед ними рано-вранці, коли вони подолали ще один, чи не найбільший, перевал. Зупинившись, вийшли з колісниць, довго милувались городом, що нагадував гніздо орла серед гір. На тлі гір, то тут, то там уже вкритих снігами, город як на долоні стояв перед ними — на стрімких скелях, з високими кам'яними стінами навкруг теремів і церков, з вежами, на яких вітер роздував знамена. Здавалося, до нього було зовсім близько.

Проте колісниці петляли схилами гір ще цілий день.

І тільки тоді, коли сонце вже торкалось вершин далеких гір, а з долини почали підійматись тумани, опинились вони перед високою кам'яною стіною, яка вранці здавалась такою близькою, — біля мосту і воріт Преслави.

У Преславі в Золотій палаті болгарських кесарів все блищить і сяє. Палата справді нагадує Магнавру — Золоту палату візантійських імператорів. У східній частині, як і там, стоїть позолочений трон, над ним у конху — образ Христа, перед троном — крісла для родини кесаря, ліворуч — срібні ворота, через які входить кесар, праворуч — завіси, за якими під час церемоній стоїть хор, в глибині — завіса й двері, через які входять після дозволу кесаря.

А хіба тільки ця палата нагадує в Преславі Візантію? Все в Преславі робиться, як у Візантії, кесар хоче бути схожим на візантійського імператора, його оточують боляри, кметі, топархи, він щедро роздає їм землі, ліси, париків* (*Парики — раби.).

У Золотій палаті було повно боляр, кметів. Вони, як стовпи, стояли попід стінами, гордовито, скоса позирали на княгиню Ольгу. У кінці ж палати, на високому помості, на стільці з золотими оковами, сидів кесар Болгарії Петро — у пурпуровій хламиді, підперезаний широким червоним поясом, у багряних черевиках, а поруч із ним — у білій, оздобленій золотом сукні, з червоним корзном на плечах і в царських черевиках — василіса Ірина.

Княгиня Ольга зайшла, як належало за поконом руським, — гордо, сміливо, в супроводі кількох жон і слів, низько вклонилась кесареві й василісі, а жони й сли поклали перед престолом кесаря дари — хутра, білий зуб, срібну зброю для кесаря, київські емалі — для василіси Ірини. У цей час за завісами палати заспівав хор із преславського собору Діви Марії, що славив кесаря і василісу.

Потім кесар запитав у княгині Ольги, як вона їхала з Константинополя, як її здоровая, куди думає далі прямувати.

Княгиня Ольга відповіла і сама побажала здоров'я йому, василісі й дітям.

Тоді кесар подякував княгині за її побажання й запросив пообідати з його родиною. Усе було так само, як і в Константинополі, з тією хіба відміною, що кесар не затримував княгиню в Преславі, а, навпаки, швидше хотів розпрощатись з нею.

І обід у кесаря Петра нагадував Константинополь. Там, правда, за столами сиділо кількасот людей, а тут чоловік двадцять-тридцять. Під час обіду княгиня Ольга добре роздивилась на кесаря Петра, що постаттю своєю, довгим волоссям, борідкою, тихим голосом, обережними рухами рук, всім єством нагадував священика чи ченця. За кожним словом він згадував ім'я Христа, дуже часто творив хрест перстами рук.

Зате жона його — василіса Ірина — була повною протилежністю кесареві. Одягнена в царське вбрання, обтяжена всілякими регаліями, що висіли в неї на шиї й грудях, з перснями й обручами на руках, вона здавалася склепищем коштовностей, царською скотницею, яку виволокли й показують на людях.

Ці всі коштовності важким тягарем лежали на ній, заважали, сковували, і василіса сиділа, важко дихаючи, аж зелена від хвороби й утоми.

Проте було помітно, що вона пильно стежить за всім, що робиться за столом, дослухається до кожного слова, особливо ж стежить за київською княгинею Ольгою. Зрідка Ірина й встрявала в розмову, кидала кесареві одно-двоє грецьких слів.

Розмова за столом точилась мляво. Та, власне, іншого нічого було й сподіватись: тут сиділи кесар і василіса, старший болярин Сурсувул, що, як казали княгині Ользі, доводився рідним дядьком кесареві, три дочки кесаря і два його сини, ще кілька родичок василіси, далеких родичів кесаря, кілька мовчазних боляр і кметів, а від Ольги були дві княгині-родички її, три купці, три сли та ще священик Григорій.

Либонь, сама княгиня Ольга, купці її й сли були найговіркішими людьми за столом, вони пробували заводити розмови й про торг, і про стару дружбу болгар і русів і навіть згадали, як колись ходили разом на Константинополь. Але в невеликій світлиці, де приймав їх кесар, це було воланням у глибокому урвищі, ущелині, де голос гримить гучно, але довіку не вирветься вгору, не проб'є твердих кам'яних скель.

Раз і другий, правда, до бесіди приєднувався старший болярин Сурсувул. Він, виявилось, бував ще за князя Ігоря в Києві, зустрічався з покійним князем, добре пам'ятав його. Княгиня Ольга аж здригнулася, почувши ці слова. Вона слухала б і слухала Сурсувула, але, помітивши, що кесареві і василісі не дуже подобалась розповідь старого воєводи, вона одразу заходилась розпитувати Сурсувала про щось інше.

Так і скінчився обід — у мовчанні, тиші. Усі дякували кесареві й василісі, мовчки вставали з-за столу, а десь далеко в сінях палацу хор співав тужну молитву.

Проте княгиня Ольга вважала б свою подорож до Болгарії безглуздою, якби не мала окремої розмови з кесарем. І тому, встаючи із-за столу, сказала цесареві, що приїхала до Преслави, щоб з ним поговорити.

— Так ми ж нібито про все вже й поговорили, — винувато відповів кесар, шукаючи очима василісу.

Але василіси в світлиці вже не було, вона вийшла з-за столу, як тільки скінчився обід, слідом за нею поспішили вийти і всі діти та родички її. Боляри й кметі ще потупцювали біля дверей і теж поспішили вийти. І тому трапилось так, що в світлиці залишились тільки кесар із болярином Сурсувулом і княгиня Ольга з своїми родичками, купцями й послами.

— Ні, кесарю, — зухвало промовила княгиня Ольга. — Я приїхала здалеку до Преслави і хотіла говорити з тобою, але досі ще нічого не сказала.

— То говори! — неохоче сказав кесар Петро і сів у крісло біля столу.

— Ви йдіть! — звеліла княгиня своєму почту й, коли ті вийшли, сіла напроти кесаря...

Тепер вони були вдвох — кесар і княгиня, ще болярин Сурсувул стояв оддалік. Він хотів нібито вийти, але не встиг і тепер уже мусив бути біля свого кесаря.

— Я, кесарю, хотіла сказати, — почала княгиня Ольга, — що їхала сюди не марно, а з великими сподіваннями, як колись сюди приїжджали князі Олег і Ігор, як завжди сюди приходили руські люди...

Десь далеко замовк хор, за вікнами вечоріло, сині присмерки заповзали в світлицю, де сиділи кесар і княгиня, і обличчя в них починали темніти.

— Я хотіла сказати, — вела далі княгиня, не почувши відповіді од кесаря, — що в дні давно минувші наші люди були міцно зв'язані між собою, наші князі й ваші кагани любили й поважали одні одних, і через те нам ніякі вороги не були страшні, а, навпаки, всі боялись Русі й Болгарії...

— Болгарії й зараз бояться, — гордовито промовив кесар Петро, — на Болгарію ніхто не нападає, ми також бережемо мир і любов...

— Русь також ні на кого не нападає, — посміхнулась княгиня Ольга, — і на Русь нині ніхто іти не сміє, — ми бережемо мир і любов... Але, кесарю Петре, нині світ не такий, яким був колись, далі він буде не таким, як нині... Зараз я об'їхала багато земель і бачу, що в світі є вражда, бачу, що і Русь, і Болгарія не мають доброго миру з Візантією...

— Візантія тридцять літ живе в мирі з болгарами, від неї ми маємо дань...

— Я хотіла би, — промовила й зітхнула княгиня Ольга, — щоб Болгарія жила в мирі з Візантією не тридцять, а триста літ, але щоб міцний мир був і між нами. Як Болгарія, так і Русь хоче миру. Але що буде, кесарю Петре, коли хтось нападе на Болгарію або на Русь?

— Я не хочу війни, я тридцять літ... — твердив кесар.

— А якщо хтось нападе на Болгарію чи Русь? — ще раз запитала княгиня Ольга.

Кесар мовчав, і тоді княгиня Ольга сказала:

— Пам'ятаючи дружбу отців наших, я приїхала сюди, щоб ствердити її нині і укласти ряд: аще хто нападе на Болгарію — Русь захистить її, аще нападе на Русь —матиму я болгар за спільників і друзів...

— Болгарія ні з ким не має ряду... Я не хочу війни... Я тридцять літ не мав брані... Ні, княгине, ні...

— А може, кесар Петро приїхав би, як я нині до Преслави, до нас на Русь?

— Ні! — схопився з стільця і на весь голос крикнув кесар Петро. — Я не воєвода, я хворий, я молюсь... і нікуди не поїду.

— Тоді прощай, кесарю Петре, — закінчила княгиня Ольга і встала з стільця. — Я піду. Болять мої кості й серце.

Вона вклонилась кесареві й тихим кроком вийшла з світлиці в сіни, де ждав її почет. Кесар Петро стояв і дивився їй услід. У світлиці темніло. Сурсувул вийшов з кутка світлиці й став навпроти кесаря.

— Болгарія повік шкодуватиме, — сказав він, — що кесар її Петро так говорив з київською княгинею.

— Що ти сказав?

— Я сказав і бачу, що, коли камінь кинуто в безодню, його вже ніщо зупинити не може. Горе Болгарії, кесарю Петре!

Після прийому княгині руської кесар Болгарії Петро прямує з жоною Іриною до своїх покоїв. Вже пізній час, спить Преслава, затихає шум у палаці, час спочити й василевсам.

І от вони залишаються вдвох. В опочивальні горять світильники. Це давня опочивальня каганів Болгарії, вподовж стін її на килимах висить зброя, на полицях стоїть посуд, між яким тьмяно поблискує кований сріблом келих, зроблений з людського черепа.

Кесар Петро знав колись, що це за келих, — покійний батько його, кесар Симеон, не раз розповідав синові, що цей келих каган Болгарії Крум зробив з черепа імператора Никифора, який хотів знищити Болгарію, залив її кров'ю, але загинув, як пес, біля Анхілоя... У важкі години свого життя, — а життя в нього було завжди важке, бо він або одбивав напад ромеїв, або сам наступав на них, — кесар Симеон пив тільки з цього келиха.

"І ти, сину, коли тобі буде важко, пий з цього келихам, — говорив синові каган Симеон.

Але кесар Петро давно забув про келих, і стоїть той, припавши порохом, на полиці в опочивальні, не грає, як колись, сріблом, а тьмяно блищить у кутку.

Забув кесар Петро і про книги, написані рукою його батька, що лежать недалеко від черепа на тій самій полиці. У тих книгах написано, як одвіку Візантія хотіла скорити болгар і як кагани боролись з імператорами.

Цих книг кесар Петро не перегортає давно, він забув слова свого батька.

Зараз він уважно прислухається до слів своєї жони Ірини. Відколи вона тут, — а минуло вже багато років, — усе робиться в Преславі так, як скаже василіса.

І зараз, скидаючи свою пурпурову мантію й такі ж черевики, кесар пильно стежить очима за її обличчям, жде, що вона скаже про прийом руської княгині.

Але василіса ще нічого не каже, натомість сама звертається до Петра:

— І що говорила тобі ця княгиня?

— О, — тихо відповідає кесар, зрозумівши, що Ірина справді не знає, про що він говорив з княгинею, — вона говорила про дружбу, яка з давніх-давен існує між болгарами й русами, нагадала про спільні походи мого батька й київського князя Ігоря на Константинополь...

— І ти слухав ці нечестиві слова?

— Я, Ірино, змушений був слухати, — виправдувався кесар Петро, — але я сказав, що часи Симеона і Ігоря вже давно минули і що зараз Болгарія більше зв'язана з Візантією, аніж з Руссю...

— Ти сказав їй не так, як слід, — обурюється василіса Ірина. — Ти мусив їй сказати, що між Болгарією і Руссю немає і ніколи не буде нічого спільного.

— Я сподіваюсь, — винувато каже кесар Петро, — що вона сама це розуміє.

— О, ти помиляєшся, — закінчує василіса і гасить світильник. — Ці руські і їхня княгиня, — чути вже в темряві її голос, — дуже горді і небезпечні люди. Болгарії допоможе, її завжди врятує тільки Константинополь...

Княгиня Ольга лежить у світлиці, яку відведено їй у палаці, і не може заснути. Тільки-но в неї був і вийшов священик Григорій... Вона покликала його й надіялась, що він розкаже про Болгарію багато такого, чого сама не може зрозуміти. Адже священик Григорій прийшов до Києва з Болгарії, у нього тут повинні бути друзі.

Священик довго сидів у княгині й розповідав, що він не пізнає Болгарії й не може її зрозуміти. "Все тут, — говорив він, — не так, як було раніше. Була колись Болгарія християнською, а стала візантійською, навіть патріарх Даміан утік з Преслави, а священики й поготів. Їдьмо й ми, княгине, швидше до Києва!"

За розчиненими вікнами шумить і шумить Велика Камчія, десь далеко-далеко в горах чути смутну пісню, дуже схожу на ті, які співають над Дніпром. На мурах фортеці час від часу перекликаються нічні сторожі, ось вони вдарили раз і вдруге в мідяні била.

Але не тільки ці звуки не дають спати княгині Ользі — глуха образа давить їй груди, стискає серце.

"За чим, — думала вона, — їхала сюди, чого шукала?"

Смутна пісня, що лине й лине в горах, здається, дає відповідь на це питання: однакові пісні співають люди над Дунаєм і Дніпром, без товмачів розуміють одне одного, з давніх-давен жили вони, як брати, і у важкі години свого життя одні одним допомагали.

Княгиня Ольга пригадує чоловіка свого Ігоря, який не раз, прощаючись з нею, говорив: "Іду допоможу брату Симеону" — і йшов, не знаючи, чи повернеться назад. Може, проходив він через Преславу, може, лежав колись у цій світлиці, лежав, слухав далеку пісню в горах.

Але затихає смутна пісня вдалині, вітер давно завіяв сліди кесаря Симеона і князя Ігоря, а ті, що прийшли після них, до своїх батьків уже не подібні.

Княгиня Ольга пригадує обличчя кесаря Петра, з яким розмовляла цього вечора, і думає: на кого він схожий, кого нагадує?

І тоді виринає перед нею ще одне обличчя — обличчя імператора Костянтина: та ж посмішка, ті ж рухи і ті ж самі злі вогники в очах.

"0сь на кого став схожий кесар Болгарії, — думає княгиня Ольга. — Ні, марно я заїжджала сюди, до Болгарії. Преслава — це той самий Константинополь, тільки менший, зовсім маленький... "

8

Чим далі на північ, тим ставало холодніше. Ішов сніг, дужчали морози, замело шляхи. Посуватись далі колісницями нічого вже було й думати. Княгиня Ольга веліла обміняти їх у якомусь болгарському городі, де починалась рівнина, на сани. Але незабаром виявилось, що й на санях вони не проб'ються через засніжену рівнину... Тоді вони залишили й сани.

На коні сіли княгиня Ольга, вся рідня її, сли, купці. Перехрестившись на схід, поліз на коня священик Григорій, спритно стрибали в сідла служниці княгині, — полянським дівчатам це була не новина. Останніми сіли, озброївшись луками й списами, лодійні вої — разом з дружиною вони повинні були охороняти поїзд.

На добре поприще розтягнувся поїзд: попереду їхали дружинники, за ними — княгиня з своїми супутниками, лодійні вої пильнували сліду.

Перед ними тягся довгий шлях, степове бездоріжжя, дні й ночі серед снігів, у лісових хащах і просто на мерзлій землі, під небом.

Але чутка про те, що київська княгиня Ольга їде з Болгарії на Русь через Угорську землю, швидко летіла перед нею, і в лісах над Тисою валку княгині зустрів загін закованих у броню вершників на чолі з братом князя Такшоня — князем Мітлашем. Цей загін супроводив княгиню в усій дальшій дорозі, а в особі князя Мітлаша вона мала розумного супутника.

Від нього княгиня Ольга дізналась, як живуть угри на рівнині над Тисою. Князь Мітлаш говорив, як важко їм було знайти куточок землі серед слов'янських племен і як довго доводилось утверждати дружбу з цими племенами. Далі князь Мітлаш розповів, як разом уже з руськими племенами доводилось уграм одбивати раз за разом наскоки сусідів, розповів про страхітливу битву з германським імператором Оттоном над рікою Леха, що сталась за два роки до цього...

Та княгиня Ольга і сама пересвідчилась, що угри, які тільки сто літ тому вийшли з далеких земель на сході, рушили на захід і стояли деякий час, шукаючи вільних земель, недалеко від Києва, знайшли ці землі, осіли на широкій долині над Тисою, побратались з слов'янами, багато чого вже від них навчились, посходили з коней, залишили свої намети.

Скільки не їхала княгиня з почтом понад Дунаєм, а потім понад Тисою, вона бачила великі села, оброблені ниви, табуни худоби.

У палаці князя Такшоня Ольга не зустріла ні розкоші, ні візантійського блиску. Це була справжня фортеця серед степів і гір, а мешканці її — мужні люди, вої.

І чомусь так трапилось, що княгиня Ольга, яка не змогла вільно говорити й не зустріла підтримки ні в Константинополі, ні в Преславі, зрозуміла цих суворих воїв.

Ці люди хотіли жити, працювати на землі, тримати в руках не меч, а рало, але на них накочувались ворожі хвилі з півночі й з півдня; цих людей так само, як і ті племена, що жили тут до цього, хотіли знищити з півночі германці, з півдня — ромеї, і тому князь Такшонь дуже люб'язно зустрів княгиню Ольгу, що прийшла до нього з дружбою і миром, — маючи запеклих ворогів на півночі й півдні, угри хотіли мати друзів на сході.

І щось більше, ніж сусідська дружба, народилось за ці дні й у довгі осінні вечори, які княгиня Ольга провела в палаці князя Такшоня. Вона просила князя й дружину побувати в Києві-городі, запропонувала дочці князя Ільдіко поїхати з нею до Києва, подивитись на руських людей, познайомитись з її синами...

Вона більше нічого не сказала, але і князь, і його дружина зрозуміли, що княгиня Ольга немарно запрошує Ільдіко до Києва, немарно називає її Предславою, а хоче назвати її дочкою, зміцнити мир любов'ю. Що ж, угорський князь не забороняє Ільдіко-Предславі побути гостею в Києві, познайомитись із княжичем Святославом, обидві ж княгині домовились і про більше — посаг.

Так закінчувалась далека подорож княгині Ольги до Візантії. Перед нею був ще важкий шлях через широку рівнину, де протікала швидка Тиса, через високі Карпати, ліси, нетрі, червенські городи.

Але княгиню вже не лякав цей шлях — тут, над Тисою і в Карпатах, жили рідні руські люди. Князь Такшонь і княгиня посилали з Предславою різні добра, велику дружину, багато коней. З таким почтом княгині не страшні були ні зима, ні звірі, ні зла людина.

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

1

Дні ставали коротшими й коротшими, морози все дужче сковували Дніпро, від стін города до самого обрію біліли сніги, сніги...

Нарешті настав і Корочун — найкоротший зимовий день, коли, як тоді вірили, бог сонця сходився з богами темряви, боровся з ними й перемагав.

Закутані в шкури, убогі, перемерзлі люди від щирого серця хотіли допомогти доброму богу врятувати сонце, бо втрата світила була б загибеллю й для них, — і в найдовшу зимову ніч у звірячих шкурах, зі зброєю в руках виходили на сніги, загрожували злим богам, палили вогні, щоб боги темряви тікали.

Так було й на Горі. Тільки настала ніч, перед постаттю Перуна біля величезного вогнища завирував натовп чоловіків, жінок, дітей. Проте добрати, хто з них чоловік, а хто жінка, — було важко, бо цієї ночі боги темряви не повинні були знати, хто на них наступає. Усіх злих, хижих, богів годилось налякати, й тому багато чоловіків понатягали на себе жіночі платна, жінки ж одягали чоловіче вбрання, на обличчях у багатьох були скурати й ларви* (*Скурати, ларви — машкари.), люди тримали в руках щити, списи, мечі, дехто ніс з собою сопелі, бубни, гудки...

Тоді зчинився великий шум — усі били мечами об щити, гриміли списами, хто вмів, свистів у сопелі й гудки, інші просто обертались круг вогнища, кричали:

Корочуне, Корочуне, виходжай на рать,

Корочуне, Корочуне, днесь тобі загибать,

Крутить коло вогняне Коляда, Коляда,

Утікай, Корочуне, із двора, із гнізда,

Корочуне, Корочуне, не ховайсь, виходжай.

Помирай, Корочуне, загибай!!!

Далі в коло входив хтось із жерців, який заради цієї ночі одягав на обличчя страхітливу скурату — цілу голову бика з рогами, великими очима, а в руках мав бубон з мідними брязкалами. Ставши серед кола, жрець через дірки в шкурі вдивлявся в скурати й ларви навкруг себе, потім починав обертатись все дужче й дужче, високо піднявши в руках бубон, що гримів і брязкотів.

Слідом за ним швидше обертались і люди в колі, дужче бряжчали щити, пищали сопілки й гудки, — це був страхітливий танець перед Перуном.

І раптом жрець зупинився. Зупинилось і коло. Жрець якийсь час передихував, дивився в темряву, що стелилась за Перуном.

— Бачу Корочуна, бачу! — раптом волав він. І тоді він брав головешку з багаття, підіймав її над головою, рушав у темряву, де ще звечора приготовлена була й оздоблена велика сосна, а під нею стояло обв'язане соломою й змащене смолою коло.

— Женіть Корочуна! — кричав він.

— Славте Коляду! — голосили люди.

Жрець підносив головешку до сосни, і вогонь відразу запалював гілля, повз угору, до вершини.

— Женіть Корочуна! — кричав жрець.

А вже кілька чоловік запалювали обв'язане соломою та змащене смолою коло, пускали його по снігу з гори, на якій стояв Перун, і воно котилось, освітлюючи сніг навкруг, розсипаючи іскри, мчало в провалля й там зникало...

— Корочун тікає! Немає Корочуна! Слава Коляді! — кричали люди, дивлячись на освітлені сніги і вірячи в те, що боролись з богами темряви й перемогли їх.

За це їм належала нагороди, всі на Горі повинні були знати, що Корочун переможений, і люди в скуратах і ларвах, з мечами, щитами й списами урочисто співали, йшли до будинків бояр і воєвод, стукали в тереми, щоб викликати господаря, співали їм колядки — пісні, у яких розповідалось про початок світу, про боротьбу добрих і злих сил, про перемогу над темними силами, що була одвіку й сталась цієї ночі:

Коли не було з нащада світу,

Тоді не було неба ні землі,

Неба ні землі, лиш синє море,

А серед моря та два дубочки...

Двері будинків розчинялись, з свічками і світильниками на ганки виходили з цілими своїми родинами бояри і воєводи, вони весело сміялись, дивлячись на скурати й ларви, самі співали разом з людьми, підносили їм дарунки — вино, ол, мед, горіхи...

2

Святослав не пішов до Перуна, коли там гнали Корочуна й славили Коляду, — як господар і князь, він мусив сидіти в теремі, ждати колядників, щоб вийти на ганок, коли вони почнуть співати, подивитись на скурати й ларви, дати щедрі дари...

Був чудовий вечір. Ще з дня ключниця Малуша з дворянками приготували в стравниці все для святкової вечері, накрили стіл і поставили страви, на сіні в куті світлиці — кашу з пшениці й ситу з меду — для померлих, що нібито злітались святкового цього вечора додому і вечеряли разом із живими.

У теремі було тихо. За вікнами рипів мороз. Скляні маленькі шибки з олов'яними оковками затягла срібна паморозь; у сінях, світлицях, стравниці горіли свічки й світильники, тягнуло теплом, пахло свіжим сіном, смачними стравами.

Під вікнами терема час від часу чувся тупіт ніг — то молодь поспішала до Перуна. Потім долинули звуки бубнів, сопілок, гудків, залунав спів. Святослав, а за ним Свенелд і Уліб, Малуша, дворяни, гридні вийшли на ганок, щоб подивитись на танці біля Перуна.

Надворі лютував мороз... Вгорі холодним сяйвом іскрилися зорі, скрізь намело снігу, але нікому не було холодно, усі захоплено дивились на натовп, що обертався навкруг багаття, слухали крики й співи.

Бачили вони й те, як запалала сосна за Перуном, як вогняне колесо помчало в темряві, щоб збити з ніг Корочуна, і після цього люди в скуратах і ларвах рушили скрізь по Горі...

Колядники із смолоскипами в руках наближались і до княжого терема, співали:

Добрий тобі вечір, наш славний княже,

Щедрий вечір, добрий вечір,

Добрим людям на здоров'я...

— Несіть дари! — велів княжич Святослав.

Але що трапилось? Колядники йшли вулицею до терема, весело співали і раптом зупинились, замовкли...

Від воріт з Подолу їхав великий гурт вершників, слідом за ними коні тягли кілька великих саней, поїзд замикав ще один загін вершників. Біля ганку поїзд зупинився, вершники стали стрибати з коней, з саней почали виходити подорожани.

У жовтуватому світлі від смолоскипів видно стало вершників, які посходили з коней, тих, що вилізли з саней.

— Княгиня Ольга! — кинулись з ганку на вулицю Свенелд, Уліб, дворяни.

Так, це була вона — княгиня Ольга, що саме в святковий вечір повернулась до Києва з далекої дороги.

Святослав пішов уперед, обняв матір. У неї було холодне, приморожене обличчя.

— З святим вечором! — звернулась до всіх княгиня.

— Здорова будь, княгине! — в пояс вклонились їй усі.

А вже колядники наближались із смолоскипами в руках до ганку, танцювали, показували свої страхітливі скурати і ларви, сп'янілі від боярського частування, вигукували й співали, а їм з ганку сипали дари: печиво, горіхи, коржі...

З

Так настало те, чого Малуша ждала, а в глибині душі сподівалась, що минеться; що хотіла б, але не могла одвернути; чого боялась, а знала, що воно однаково прийде, впаде на її голову, покарає.

Увійшовши до терема, княгиня Ольга веліла погодувати їх. Малуша й сама знала, що вони приїхали з далекої, важкої дороги перемерзлі й голодні. Та й приїхала княгиня Ольга не сама — разом з нею до терема зайшли якісь чужинці, між ними Малуша помітила навіть дівчину. На щастя, думати про вечерю не доводилось — для святого вечора у неї все було приготовлене.

І от княжа родина — княгиня, Святослав, Уліб, — неті Ігоря, а за ними Свенелд, кілька воєвод і бояр увійшли до стравниці. Стоячи на порозі, Малуша зустріла всіх їх поклоном, позад неї стояли й так само низько кланялись князям Пракседа й дворяни, що порались того дня на кухні. У цей вечір їм дозволялось постояти на порозі княжої стравниці.

Князі заходили, відповідали на вітання. Малуша стояла й дивилась на княгиню. Тепер було помітно, яка вона бліда, стомлена, квола. По праву руку від неї ішов княжич Святослав — він був нібито такий, як і завжди, але й не такий — в очах княжича Малуша помітила тривогу; по ліву руку від княгині ішов княжич Уліб, він увесь аж сяяв, лукаво посміхався, а за ними вже крокували неті Ігореві, бояри, священик Григорій.

Але, зайшовши до стравниці, де все було приготовлено для вечері, вони не сіли за стіл, а стояли й мовчали, нібито когось ждали.

Раптом у сінях залунали кроки, почулись голоси, і на порозі світлиці з'явилося ще кілька бояр, які їздили з княгинею за море, їхні жони, одягнуті як на свято, а з ними кілька чужинців і молода, одягнена в темне вбрання, із золотою короною-обручем у волоссі, чорнява, дуже бліда, надзвичайно вродлива дівчина.

Княгиня Ольга ласкаво посміхнулась дівчині, взяла її за руку, підвела до княжича Святослава, Уліба, Све-нелда, називаючи їхні імена, а один із чужинців, що, либонь, розумів слова княгині, говорив щось дівчині — тільки Малуша не розуміла його мови.

Та їй і ніколи було слухати. Княгиня Ольга вже запросила всіх до столу, рукою дала Малуші знак, і та побігла на кухню, щоб подавали страви. Своїх і гостей виявилось більше, ніж ждали, і дворяни поспішали з усіх сил, наповнюючи миски, накладаючи м'ясо, наливаючи келихи й прибираючи посуд...

Малуші було дуже важко. Стравниця, кухня, вогні, корчаги, келихи миготіли перед очима, у неї німіли руки, терпли ноги, вона поспішала, щоб усього було вдосталь, щоб усе було гаряче, до смаку.

Але між ділом вона бачила, як у куті, там, де приготовлені були страви й сита для померлих, сидить княгиня Ольга, по праву руку від неї Святослав, по ліву — дівчина із золотою гривною-обручем у волоссі, з темними очима. Бачила Малуша й те, як ця дівчина поглядає на Святослава, як всі вони жваво розмовляють, а один чужинець все стоїть біля них і то говорить з княгинею, то щось іншими словами переказує дівчині.

Подаючи страви, Малуша прислухалась, хоч слухати їй було дуже важко, бо під самим вікном співали й співали колядники, у світлиці лунало багато голосів, бряжчали келихи, дзвеніли братини. Вона ж хотіла чути розмову тільки княгині, Святослава й дівчини...

"Ця дівчина — князівна, її ім'я — Ільдіко-Предслава, їй дуже подобається Київ, цей город нагадує їй батьківщину", — от що почула Малуша.

— Ключнице! Чому мало вина? Грецького... Хер-сонеського... Меду... Олу! — перебивали Малуші слухати голоси за столом.

І вона бігла до кухні, несла корчаги з грецьким, подавала херсонеське, наливала в келихи мед, ол...

Але знову й знову вона дослухалась до розмови трьох, чула:

"Князівні Предславі багато розповідали про Руську землю... Їй подобається ця земля... Так, князівна Пред-слава вже бачила частину цієї землі... >

А Малушу тим часом кличе Уліб:

— Дай мені, ключнице, вина...

— Якого?

— Найкращого... Яке ти любиш?

Малуша дивиться на нього — він сп'янів чи глузує з неї — і наливає йому грецького.

А троє розмовляють далі:

"Княгиня Ольга багато розповідала князівні Пред-славі про княжича Святослава. Князівна знає, що княжич уже вбив не одного ведмедя... і тепер бачить, що княжич Святослав може вбити ведмедя... Він такий, як вона і уявляла... "

У цю мить рука Малуші, що наливала келихи, здригається, і кілька крапель грецького вина, як кров, проливається на білу скатертину.

— Боги! — виривається в Малуші, і їй здається, що під нею колишеться підлога, пливуть вогні, щось кричать, насуваються на неї ті, що сидять у світлиці. Але це одна тільки мить!

— На щастя! — каже й посміхається Предслава. — У нас радіють, коли вино розливається. На щастя!

Малуша дивиться на князівну, Святослава, зустрічає його спокійний погляд.

"Ну, чого ж злякалась ти, Малушо?" — ніби запитує він.

4

І ще одно — останнє, а може, перше в ряду нових — страждання судилося пережити цієї ночі ключниці Ма-луші.

Коли скінчилась вечеря і всі — збуджені, сп'янілі, гомінкі — виходили з стравниці, княгиня Ольга покликала Малушу й сказала їй:

— Князівна Предслава дуже перемерзла й стомилася з дороги. Ти вже піди до неї й допоможи.

У теремі все незабаром стихло й заснуло. Княгиня Ольга відвела князівні світлицю поряд із своєю опочивальнею. Коли Малуша, тримаючи в руках цебро з теплою водою й дерев'яні ночви, підіймалась до покоїв, то загледіла, як із опочивальні княгині швидко вийшла Пракседа. Побачивши Малушу, вона на якусь мить затрималась біля дверей, а потім обминула ключницю й швидко побігла сходами.

Князівна була в світлиці сама, вона сиділа в кріслі й дивилась у вікно, за яким видно було всіяне великими зорями небо. Коли рипнули двері, князівна обернулась, поглянула на дівчину смутними очима, але перемогла себе й тепло їй посміхнулась.

Вони не розуміли одна одної, але князівна збагнула, чого прийшла до неї ця дівчина, робила все, що треба, часом висловлювала свої бажання дивними, але приємними словами.

Малуша приготувала ложе для Предслави, роззула її, налила в ночви води й рухами показала, що хоче помити їй ноги. Князівна слухняно поставила ноги в ночви — у неї були дуже маленькі, майже дитячі, ніжки, випещені, несходжені...

І вся Предслава була ніжна, тендітна, дуже тонка, з невисокими грудьми, вузькими стегнами, білою шкірою тіла, кількома родимками на ногах.

"Це боги позначили її, — думала Малуша, — вона щаслива. А в мене ж немає жодної родимки... "

Вона допомагала, старанно мила ноги, перебирала кожен палець, кожну кісточку цього тіла, а думала про те, чого ж приїхала сюди, до Києва, ця угорська князівна, чого вона тут шукає, що замислила княгиня Ольга.

Думала Малуша й про те, що, може, в цю саму годину княжич Святослав пройшов тихо сіньми терема, зупинився перед дверима її хлівини, взяв клямку і не зміг відчинити дверей, бо Малуша замкнула їх, коли поспішала вранці на кухню.

"Та ні, — думала вона, — у теремі гості, не спить княгиня, Уліб, не сплять усі дворяни. Цієї ночі княжич не прийде до мене".

У ночвах була тепла вода, у князівни було тепле тіло. А в Малуші було холодно на серці, вона почувала себе такою нещасною, що кілька сльозин раптом зірвались з її очей і впали в ночви.

Коли б то Предслава знала, що ця дівчина, яка на колінах стоїть перед нею, — ключниця Малуша, миє їй ноги водою з Дніпра та ще сльозами свого серця. Хто ще в світі мив свої ноги в такій купелі?

Але вона цього не знала, була задоволена, що її так гостинно зустрічали в цьому городі, їй дуже подобався простий, але дуже приємний звичай русів — мити ноги своїм гостям, ій подобалась і дівчина, що на колінах стояла перед нею.

І, щоб висловити свої почуття, Предслава нахилилась вперед, простягла руку й поклала її на голову Малуші, на її м'яке волосся.

Малуша навіть не зрозуміла, чому князівна поклала їй на голову руку? Може, холодна вода? Може, вона щось хоче від неї?

Та ні, коли Малуша підвела голову й зустрілась з очима Предслави, то зрозуміла, що князівна це зробила від радості, щастя...

А де ж поділося щастя Малуші?

5

Святослав розумів, що мати його немарно з'явилась на Горі з угорськими послами і Предславою, яка за вечерею сиділа поруч із ним у стравниці й часто кидала на нього допитливі погляди. Бачив він і те, як хвилюється Малуша, відчував, що насувається гроза і що йому не минути розмови з княгинею. Не знав він тільки того, що це станеться так швидко.

Княгиня Ольга покликала його до своєї світлиці тоді, коли Малуша мила ноги угорській князівні. Сама зустріла його, зачинила за ним двері, потім пішла у куток, стала там і пильно з голови до ніг оглянула сина.

— Як же ти тут жив, що робив, сину? — запитала княгиня.

Святослава втішило те, що мати дуже спокійно й лагідно почала з ним розмову, і так само спокійно відповів:

— Я виконував твій загад: творив суд і правду. У цьому мені поміч давав Свенелд, воєводи, бояри. Вони, мамо, вельми мудрі, знають закон і покон, — пощо я б став сперечатись із ними? До того ж було добре літо, я з дружиною своєю їздив за Дніпро, був далеко в полі, їздив на лови в ліси, побував у Родні...

І весь його вигляд — обвітрене, засмагле обличчя, вицвілий від сонця чуб, м'язисті руки, міцні ноги — свідчив, що за літо княжич сходив і проїздив чимало. Княгиня захоплено дивилась на нього і думала, як зрадів би батько Ігор, побачивши Святослава.

— Я чула, — промовила княгиня, — як ти тут без мене творив суд і правду, знаю, що їздив далеко у поле. У мене серце облилось кровлю, коли почула, що був ти також поранений. Але, бачу, здоровий, дужий. Що ж, сину, добре. Тепер ти знаєш, чи гострий печенізький меч. І про Асмуса я чула. Доброго вуйка втратили, вічна йому пам'ять...

Проте не тільки цим цікавилась княгиня Ольга.

— А що ти робив ще влітку, сину? — запитала вона. Святослав подивився на матір. Він зрозумів, що це питання княгині — випущена з лука стріла, і спробував перетяти їй шлях...

— Ще дуже турбувався про тебе, мамо. Як ти їздила? Скажи!

Вона зрозуміла, що син одбив її перший удар, і вирішила, що так, може, буде й краще.

— В далеку сторону я їздила, — відповіла вона, — я бачила так багато, що, либонь, і не розкажеш, їхала я туди, як і ти знаєш, з великими сподіваннями, але від сподівань тих зараз нічого в мене не лишилось. Лживі й хижі ромеї, наді мною вони посміялись, двоєручать з нами, хозарами, болгарами і всіма язиками...

— Так треба їх бити, — сказав Святослав.

— А хто поведе рать на брань? — запитала княгиня.

— Я поведу Русь проти Візантії! — запальне вигукнув він.

Вона подивилась на нього теплими материнськими очима.

— Може, колись і настане такий час, коли поведеш ти Русь проти Візантії. Але днесь я сиджу на столі, знаю, як важко жити нашим людям, тому і їхала до ромеїв, щоб нагадати імператорам про давній наш мир, сказати, що ми й зараз хочемо жити в добрі й любові... Хіба, сину, коли ворог хижий, мстивий і ненависний, треба тільки рубатись з ним? А чому не поговорити з ним ласкою і любові... Он каган хозар помирився з ромеями, взяв у жони дочку імператора...

— Нехай хозарський каган і цілує царгородську царівну, — не стримався Святослав, — але київським князям ці царівни не до пари.

Княгиня Ольга засмучено похитала головою.

— Це ти марно говориш, Святославе. Поріднитись з імператором ромеїв, у якого є п'ять дочок, Київському столу було б дуже добре, і я, признаюсь тобі, говорила про це імператору Костянтину...

Широко розплющеними очима він дивився на неї.

— Але імператори ромеїв, — швидко додала вона, — носять гординю в своєму серці, вони вважають нас еллінами й дикунами, і тому Костянтин відповів, що християнська віра забороняє імператорам ріднитись з нами.

Щось схоже на радісний вигук, а разом і зітхання вирвалось з грудей Святослава.

— Дяка богам, — крикнув він, — що я досі не був християнином, а тепер я і поготів ним не буду!. .

— Але я, — повела далі мати, — знайшла дівицю незгірше, як дочки у імператора Костянтина, і привезла її сюди, до Києва... Ти бачив її — угорську князівну?

— І що? — не зрозумів її Святослав.

— З уграми у нас давно існує мир, а коли ми зміцнимо його шлюбом, то помножимо наші сили...

— То це, — задихаючись, прохрипів він, — ти привезла мені жону?

— Так, Ільдіко-Предслава мусить бути тобі жоною.

— Ні, — схопившись за голову, сказав він, — цього ніколи не буде, не може цього бути, мамо...

Вона підійшла до нього ближче й поклала руку на його голову.

— Ти забув, Святославе, що я — твоя мати, — сказала вона, — і як мати мушу і нині дбаю про твою долю...

— Я знаю, — відповів він, — що ти моя мати, ти — княгиня і хочеш знайти мені добру, достойну жону. Але я не можу взяти в жони угорську князівну, бо люблю іншу, не царівну й не князівну.

— Знаю про це, — промовила княгиня Ольга.

— Що ти знаєш?

— Усе знаю, — тихо відповіла княгиня. — Про тебе, Малушу і про те, що вона непразна...

— Звідки ти знаєш? Хто тобі це сказав, мамо?

— Хіба не однаково, хто сказав, — сама маю очі, бачу...

Княжьч Святослав все дивився на матір, ждав, що вона скаже далі. Але вона мовчала, певно, ждала, що скаже син.

— Навіщо ти зробив це, Святославе? — нарешті запитала вона.

І раптом — не з упертістю вже, а зовсім інакше, схвильованим голосом, від самого серця — Святослав сказав:

— А коли люба мені Малуша, як сонце, земля, як ти, мамо, коли люблю я її...

Княгиня Ольга відчувала, знала, що син її говорить правду, що любить Малушу так, як люблять тільки раз у житті, але мусила відповісти:

— Невже ти думаєш, що в мене немає серця? Невже вважаєш, що не люблю тебе? Ні, Святославе, люблю тебе, тільки добра бажаю. А через це скажу — нині ти княжич, землями правлю я, проте почуваю себе недобре, старію, слабію і вже скоро закінчу земні справи. Хто ж тоді сяде на столі Київському?

— Не говори про це, мамо!

— Ні, — сказала вона, — говорити про це повинна, мушу... У великий і страшний час живемо ми, сину. Допреже важко було руським людям боротися з ворогами, які йшли і йшли на нас, намагались знищити, розгромити... Скільки вже крові пролилось до нас над Дніпром і Руським морем, скільки людей загинуло за те, щоб жили ми. Але такого часу, як нині, ніколи ще не бувало. Зараз я проїхала до Візантії, була в болгар і угрів — бачу й знаю, що велика загроза насуває на Русь. На схід сонця стоять хозари, над Руським морем пильнують ромеї, на Болгарську землю можна було б надіятись, але кесар Петро продав Болгарію ромеям, а Візантія рано чи пізно воюватиме з нами. Хто тоді поведе Русь? Чому ти мовчиш, сину? Ти ж тільки-но говорив, що згоден вести...

— Так, говорив...

— Але щоб вести Русь на Візантію, треба бути князем...

Святослав мовчав.

— Невже ж ти думаєш, що будеш князем, коли візьмеш Малушу? Ти знаєш, що таке Гора?

— Що Горі до мене й Малуші?! — крикнув Святослав.

Княгиня Ольга похитала головою.

— Сину мій, сину, — зітхнула вона. — Ти ще не знаєш Гори, не відаєш, де живеш. Над землями Русі київський князь, нині я їх княгиня, але підпирає нас Гора, бояри й воєводи, всякая князья земель. Важко мені з людьми моїми, але ще важче з Горою. Вони льстиві, — з серцем, на весь голос говорила княгиня, — вони хитрі, вони вимогливі й неситі, і я вже не знаю, сину, як і задовольнити їх...

Вона на якусь хвилину замовкла, бо їй, помітно, важко було говорити, а потім повела далі:

— Добра хотя людіям своїм, я давала Горі все, що могла дати. Це було нелегко, сину, бо множество ворогів ішло на нас, — і мусили ми їх одбивати, а хто ж їх одбив би, коли б не було воєвод, дружини? І ми тримали воєвод, ми мали дружину. Але воєводи стали боярами, і княжий гридень може стати воєводою. Вони ненаситні, вони хижі, їм усе мало. Ти думаєш, чого загинув твій батько? Князь Ігор взяв з деревлян сповна всю дань, а Гора з дружиною змусила його йти туди ж по другу дань, і він пішов, за дань заплатив життям. Я помстилась деревлянам, бо за кров треба було заплатити кров'ю, але побачила, що коли й далі братиму дань, то землі підуть проти нас, а потім і земля на землю. Я, сину, заборонила дань, встановила погости й дала уроки й устави. Це була полегкість для людей земель, та коли б ти знав, що тоді робилось тут, на Горі, сину?! Пожалування, пожалування, пожалування, — я віддала тоді боярам, воєводам, всякому князью всі землі...

— Так кому ж служать князі: людям своїм чи воєводам і боярам?! — вирвалося у Святослава.

Княгиня Ольга подивилась на Святослава, що, збуджений, надзвичайно схвильований, з рум'янцями, що раптово спалахнули на щоках, стояв перед нею, і подумала, що помилилась, вважаючи, що син її ще юнець, отрок. Ні, він виріс вже, змужнів, став дорослим, а коли так, то треба говорити йому всю правду, яка б гірка вона не була.

— Так, — відповіла княгиня. — Глава земель — це не тільки князь, а й бояри наші, воєводи, дружина.

— А племена, язики, всі люди?

— Вони загинуть без князя і бояр...

— Отже, служимо і людям, і Горі?

— Так, Святославе, за мною стоять князі й бояри, воєводи й дружина, вся Гора. Це вони скажуть тобі: негоже ти зробив, не бути Малуші жоною великого князя...

— А я не питатиму їх...

— Вони самі запитають у тебе, і горе буде, якщо тобі нічого буде відповісти їм. Вони були б згодні, коли б ти взяв дочку імператора, вони мовчали б, коли б це була дочка хозарського кагана, вони приймуть Предславу — угорську князівну, але не допустять Малуші...

Вона помовчала й закінчила:

— І я зроблю так, як бажають вони.

— Ти так не зробиш, мамо!. . — крикнув він.

— Ні, я мушу зробити й зроблю тільки так, — відповіла княгиня.

Вона помовчала, підійшла до нього ближче, поклала руку на його плече й сказала:

— Слухай, Святославе! Слухай і запам'ятай. Не всім судилось бути князем — князь один, людей багато. Якщо ти став князем, — мусиш бути як князь. Нелегко носити корону, сину, вона, щоб ти знав, важка. Так як зробити, сину? Княгиня чи рабиня? Говори!

— Мамо! — відповів він. — Я хочу добра людям моїм, люблю рідну землю, живу тільки для них. Що ж, нехай не буде ні княгині, ні рабині.

— Добре, що ти сказав це перше слово. Спасибі, Святославе. Не турбуйся, я зроблю все, щоб Малуші було добре. Рабиня буде щаслива. А про княгиню ми поговоримо пізніше. Іди, Святославе!

Він стояв і довго дивився на матір і перший раз у житті не знав, добро вона робить чи зло, правду чи неправду.

— Іди, сину, — ще раз сказала княгиня. — Я стомилась з дороги.

І він вийшов з світлиці...

Коли Святослав ішов від матері до своєї світлиці, то почув, ніби позад нього в сінях хтось переступив з ноги на ногу. Він обернувся і побачив біля одних дверей брата Уліба, що стояв, щільно притиснувшись до стіни...

Княжич Святослав пішов назад і зупинився проти Уліба.

— Ти, — задихаючись, промовив Святослав, — чого тут стоїш?. .

— А чому б мені тут і не стояти? — зухвало відповів Уліб.

— Ти можеш стояти, де хочеш, — відповів Святослав, — але підслухувати не смієш... Чуєш, Улібе, не смієш.

— Я не підслухував.

— Лжу говориш, Улібе, — після довгої мовчанки сказав Святослав. — А хто говорить лжу — мій ворог. Не будь ти братом, я убив би тебе...

Князь Святослав повернувся і пішов до своєї світлиці, Уліб, не сходячи з місця, довго дивився йому вслід, далі засміявся і зник за дверима...

6

Малуша увійшла до світлиці так тихо, що княгиня навіть не почула її кроків. Зупинившись на порозі, вона побачила княгиню, ступила один крок вперед і повалилась у ноги...

Коротка мить! Княгиня пригадала, як колись у стравниці побачила цю несміливу дівчину, що боялась підняти на неї очі, пригадала, як Малуша допомагала Ярині, як потім стала допомагати їй — княгині. І як увійшла в терем, ключницею стала.

Тепер ця дівчина на колінах стояла на підлозі, плечі її здригались від нестримних ридань...

— Встань! — суворо промовила княгиня.

Дівчина, все ще стоячи на колінах, підвела голову, й княгиня побачила її, розтоптану, зневажену...

А все ж і в страшну цю хвилину —— на колінах, зігнута — Малуша була напрочуд хороша. Високо підіймались її тугі груди, обличчя розшарілось, грало рум'янцем, сльози блищали на віях, як самоцвіти.

Княгині несила було дивитись на це засмучене, але чудове обличчя, важко було почати розмову, а все ж вона перемогла себе. Твердо, як належить княгині, наказала:

— Встань-бо, Малушо!

Малуша встала. У очах її промайнула іскринка надії...

— Що ж це ти вчинила? — так само суворо сказала княгиня. — Я тебе взяла до терема, вірила тобі, ключницею своєю зробила, а ти так віддячила — звабила княжича...

У розпачі Малуша обхопила голову руками, вся здригалась від ридань, але, дивлячись просто в очі княгині, відповіла:

— Ні, ні, княгине, я ніколи не зваблювала княжича Святослава, і я не винна, не винна, матінко княгине. Я тільки пішла до Дніпра разом з усіма на Купала, а Купало відвів мене від вогнів до темного берега, і там я побачила княжича Святослава. І княжич не винен, Купало і його звабив, звів нас над водою... А що далі було, я не знаю, любила княжича і люблю, хоч знаю, що не смію... Та що мені робити?

— Люблю! — тихо промовила і зітхнула княгиня Ольга. — Але ж ти й непразна...

— Я не знаю, що зі мною робиться, матінко княгине, але тоскно мені, мліє все тіло, місця не знаходжу, вночі не сплю... Це боги покарали мене, вже далі несила, не можу.

І Малуша замовкла, бо помітила, що княгиня одвела свої очі й дивиться на темне вікно світлиці, за яким десь по той бік Дніпра переливалась велика вечірня зоря.

— Великий гріх ти вчинила, Малушо, — промовила княгиня, — і заслужила великої кари. Ти — роба, Святослав — княжич, завтра — князь; він — глава всій нашої землі, захисник людей, на нього дивиться увесь світ. А ти посміла стати поруч із ним. Чи розумієш ти, що наробила?

— Я розумію, княгине, — відповіла Малуша. — Я не смію стати поруч із князем, я не знала, що так буде, і ніколи, ніколи, княгине, я не думала про це, нічого не робила... Все зробив Купало... Тепер мені лишається одно — до Дніпра і в воду...

— Ні, — суворо сказала княгиня Ольга. — Якщо ти підеш до Дніпра, це буде ще один і ще страшніший гріх, бо не одну себе ти вб'єш, а й княжича дитину...

— Тоді, княгине, я піду до батька в Любеч...

— Ні, — заперечила княгиня, — і до Любеча тобі йти не можна. Хто там повірить, що так склалось, рідний батько тебе за блуд вижене з хижі.

Малуша мовчала.

— Колись, — сказала тоді княгиня, — я тебе, Малушо, взяла до двору й зробила ключницею своєю. Ти працювала добре, милостницею моєю була...

Щось схоже на надію заблищало знову в очах Малуші, вона пильно дивилась на княгиню.

— І я ніколи не забуваю добра, — вела далі княгиня. — За те, що чесно і добре працювала, хочу пожалувати тебе...

Малуша знала це слово. О, про княжі пожалування тільки й розмов було на Горі, про пожалування мріяли і вголос говорили бояри, тіуни, воєводи. Але що можна пожалувати їй, Малуші? Хіба можна щось пожалувати за те, що вона любила й любить князя Святослава? У неї дуже боліло серце, і вона одного тільки хотіла — щоб княгиня пожаліла її...

Проте це був не жаль, а саме пожалування.

— За твою службу і за все, — говорила княгиня, — я даю тобі село Будутин на Росі... Будеш ти в ньому господинею... От тобі моя печать, — вона простягла руку до столу і взяла дарницю на село, написану ларником Перенігом.

І тоді Малуша все зрозуміла. Отже, княгиня Ольга не жаліє її, а хоче пожалувати — і за службу в теремі, і за любов до Святослава, і за дитину, яку вона має породити.

Гіркий, невимовний біль як обручем стиснув груди Малуші. Коли б це був не княжий терем, вона б закричала так, щоб чути було по всій землі, на небі. Це був не тільки біль, це була нечувана образа того найсвятішого, що вона носила в своєму серці. Невже ж княгиня не розуміє, що в Малуші можна все забрати — здоров'я, сили, саме життя, але честі в неї ніхто забрати не зможе?

Малуша й сказала це:

— Навіщо мені село? Я не просила пожалування і не візьму Будутина, не візьму.

І Малуша вже не плакала. По її блискучих очах, по стиснутих пальцях княгиня Ольга побачила й відчула, що в цій зневаженій дівчині прокинулось те, чого досі не бувало, прокинулась якась інша, не зрозуміла поки що княгині людина, і вона зробить так, як сказала.

— Так от ти яка, сіверянко! — хижо вже промовила княгиня. — Інші в мене пожалування на колінах просять, а ти відмовилась від нього, коли я тебе попросила?! Гаразд, нехай буде по-твоєму. Ти поїдеш в Будутин, ти будеш там жити, але будеш ти, як і досі, рабинею, робою, чуєш?

— Чую, — спокійно відповіла Малуша.

— Але мусиш знати, — сердито говорила княгиня, — що ти — рабиня, але носиш під серцем княжу дитину... З тобою пошлю гридня, — не тебе він стерегтиме, а княже дитя, і коли народиш, дасть мені звістку. Ти ж народи і вигодуй. Чуєш?

— Чую...

Княгиня Олвга ступила вперед, зупинилась, щось, видно, думала сказати, але не змогла і, махнувши рукою, повеліла:

— Іди!

І раптом Малуша торкнулась рукою ключів, що висіли біля пояса в неї, і якось сполохано запитала:

— А хто ж вас завтра нагодує, княгине?

Княгиня навіть здригнулась, їй здалося, що це — зухвала витівка гордої Малуші: хіба не однаково їй зараз, у цю страхітливу для неї годину, хто годуватиме завтра й надалі їх — князів?

Та це була зовсім не зухвала витівка. Малуша зняла з свого пояса ключі і чисто по-людському цікавилась, хто ж далі замикатиме й одмикатиме багатства княжих теремів і двору; вона, що віднині не мала хліба насущного, турбувалась про княжу страву.

Княгиня Ольга подивилась на ключницю іншими очима, їй хотілось сказати, що Малуші нічого про них турбуватись, що коли нема однієї Малуші, то знайдеться друга, і що в неї є вже нова ключниця — Пракседа, яка розповіла їй цього вечора про купальську ніч і про інші ночі, коли Святослав був у хлівині Малуші.

Проте княгиня не сказала всього, що хотілось, а так само, як колись коротко говорила: "Отак і носи ключі", промовила тепер:

— Поклади ключі тут, на лаві! Коли Малуша клала ключі на лаву біля дверей, вони сумно забряжчали. А потім Малуша вклонилась і вийшла. Княгиня довго дивилась на двері, що зачинились за Малушею.

Малуша повернулась до хлівини, в якій пройшли останні її літа. О, як би вона хотіла, щоб зараз у цій хлівині була Ярина, — вона впала б на коліна перед старою ключницею, виплакала б перед нею свою душу...

Але зараз ключниця Ярина була далеко. Коли Малуша прочинила двері хлівини, на неї дихнуло холодом і тліном. За княжими клопотами й турботами вона не розпалювала тут вогнища, не прибирала...

А все ж лишилось щось від того далекого минулого часу, коли була вона весела й щаслива. Крізь вузьке віконце в хлівину, як колись давно, заглядав місяць, промінь його, як і колись, падав на долівку, ліжко, стіни.

І раптом Малуша здригнулась — їй здалось, що хтось притаївся там, за ліжком, дивиться на неї хижими, злими очима. Вона навіть схопилась за серце. Невже в неї мало горя? Хто ще міг зайти сюди, до хлівини?

Потім вона зрозуміла — у хлівині нікого немає, та й хто б тепер зайшов сюди, де живе зганьблена ключниця Малуша?! Це не очі, вона сама давно колись зняла свої усерязі, кинула їх на лаву за ложем, от зелені камінчики й грають під місячним промінням.

— Матінко Ярино! Де ти? Де ти? — застогнала вона, і хоч слова її поглинула пустка, стала на коліна, притулилась головою до холодного ложа і так довго виплакувала свою печаль, лякаючись майбутнього.

Та от Малуша здригнулась, схопилась, стала біля ложа, прислухалась. Ні, вона не помилилась, — за стіною почулись кроки, хтось з княжого терема ішов сюди, до дверей, що вели в її хлівину...

Перун, Дажбог, всі сили неба, — що це були за хвилини! Як вона молилась, щоб це були ті кроки, про які вона мріяла і яких ждала! Як вона хотіла, щоб це, як колись, ішов сюди княжич Святослав, щоб він розчинив, як і тоді, двері, став на порозі.

Кроки лунали все ближче й ближче, тепер вона вже вірила, що це він. О, коли він стане на порозі, вона кинеться до нього, розповість про свою муку, попросить у нього помочі, адже він не тільки княжич, а любов її, батько дитини, яку вона носить під серцем.

І вона знала, вірила в те, що коли княжич Святослав прийде, то й захистить її, він не дозволить, щоб Малущу вигонили з двору, він буде такий, як і колись. Коли княжич щось захоче — все може зробити. "Так швидше іди, Святославе, я жду тебе!" — мало не крикнула Малуша і ступила вперед, до дверей.

Але що це? Кроки зупинились. Хтось пальцями торкнувся дверей, але не відчинив, а навпаки, притиснув до себе. Почулись глухі удари — один, другий, третій. І Малуша зрозуміла, що це з терема забивали двері до її хлівини. І знову пролунали кроки — хтось повертався до терема. Це не були кроки княжича Святослава.

Недавні сльози, а тепер удари молотком по цвяхах (так, пригадала Малуша, забивають віко над корстою: три удари — й кінець), все це, як не дивно, не збільшило вже, а ніби припинило її муку. У цю пізню нічну годину минуле Малуші відступило раптом назад, як важка грозова хмара. Оддалік вона тепер виразно побачила, яка то страшна, смертельна хмара. Але ж вона вже пройшла: полюбила Малушу, а це була тільки зваба, була ключницею — і знову стала рабинею, єдине, що їй залишалось — дитя...

Крізь розчинені двері сичав мороз, на небі висів місяць. Зеленкувате його проміння сягало в хлівину. Ось вони — добра покійної Ярини і її, Малуші: що ж їй взяти з собою?

А Святослав не прийшов. Тепер він і не прийде. Хіба ж Малуша цього не знала?! А коли б він зараз і став на дверях, о, тепер однаково було б уже пізно...

7

Глухої ночі отрок з княжого терема розбудив Добриню й велів йому іти до княгині. Добриня неабияк сполошився. Є, либонь, якісь звістки з поля? Може, одразу, серед ночі, доведеться й вирушати? Потемному він одягнувся, схопив свиту, почепив до пояса меч, поверх шапки на голову натягнув шолом.

Княгиня Ольга ждала Добриню у сінях терема, де горіло кілька свічок. Біля княгині стояв і щось стиха говорив їй воєвода Свенелд. Але тільки Добриня зайшов, Свенелд замовк і, вклонившись княгині, пішов із сіней.

— Іди за мною, Добрине! — промовила княгиня й пішла сіньми. Намагаючись ступати якомога тихше, Добриня рушив слідом.

Так Добриня опинився в одній із світлиць княжого терема. Там у кутку на камені горіло вогнище. Серед світлиці стояв застелений червоним оксамитом стіл, два різьблені стільці з поручнями, попід стінами — лави. У світлиці було так тепло, що на рублених стінах виступала пара.

Княгиня сіла на одному із стільців, сперлась на поручні і, здалося Добрині, довго прислухалась, чи не чути голосів у теремі. Але там не чути було нічого, тихо було й тут, у світлиці, тільки десь за стінами рипів мороз та ще на вогнищі потріскували сухі смоляні дрова.

Княгиня Ольга обернулась до Добрині, і він побачив бліде її обличчя, темні очі.

— Не когось покликала днесь, а тебе, Добрине, — пролунав у світлиці суворий голос княгині. — Про все, що почуєш, — мовчи, що велю — зроби, на те моя княжа воля. Клянись Перуном...

— Мати княгине!.. — відповів Добриня. — Клянусь Перуном і Дажбогом, заклинаюсь Волосом і Хорсом...

— Доста, — ледь посміхнулась княгиня. — А тепер слухай...

— Слухаю, мати княгине.

— Ти знаєш, — запитала вона, — що сталося з Малушею — сестрою твоєю, а моєю ключницею?

— Не відаю, княгине... А що вона — завинила, вчинила шкоду?

— Невже не знаєш?! — глузливо засміялась княгиня Ольга. — І того не відаєш, що Малуша непразна?

Добриня здригнувся, ніби в груди йому вдарив меч. Так от чому Малуша ховалась від нього, уникала розмови! Тікала, хотіла сховати те, чого однаково сховати не можна.

Йому було невимовне жаль Малушу. Він любив її, пишався, що не тільки сам служить княгині, — служить ключницею в теремі й вона.

— Малуша непразна! Мати княгине!. . Та коли ж вона? З ким? Я бачив, либонь, її... Я її сам... Сам покараю...

— Не поспішай, Добрине, — суворо промовила княгиня Ольга. — Я взяла Малущу, робу мою, а твою сестру, до свого двору, милостницею моєю зробила, а вона посміла... непразна від княжича Святослава...

— Мати княгине!..

— Не кричи, — так само суворо зупинила його княгиня. — Вже пізно, всі в теремі сплять.

Добриня стояв біля порога княжої світлиці, і тьма думок враз заполонила його. Так от чого княжич Святослав волів після Купала ночувати не в полі, а в городі й завжди летів туди, мов на крилах?! Отже, Малуша не звичайна й незугарна, як думав Добриня, а така хороша, красна, що навіть княжич Святослав полюбив її. І не тільки полюбив — Малуша непразна, під своїм серцем носить плод княжича. Рід князя і їх звичайний рід, — чи може це бути?! Але що думає робити княгиня Ольга? Чого вона покликала нині Добриню серед ночі, невже замислила карати Малушу?! Схопившись рукою за серце, стояв Добриня проти княгині й ждав її слова...

— Роба Малуша достойна найсуворішої кари, — ніби вгадавши його думки, сказала княгиня Ольга. — Але сама я її не карала б, — гріх, ну що ж, я б її вигнала з города, нехай іде, куди хоче. Але вона непразна, в неї буде дитя від князя. А що скажуть тут, на Горі, коли дізнаються про любов княжича Святослава, а потім про дитя? Адже уб'ють.

І далі сказала княгиня Добрині не як гридневі, а як набагато ближчій людині, нібито спільнику, таємничо, тихо:

— Малуші на Горі бути не можна... Я вже бачила її й говорила з нею. Вона поїде до мого села в Будутин і житиме там. Нехай там вона і народить дитя. Так буде краще, так треба.

— Спасибі, княгине, спасибі, — прошепотів Добриня, відчуваючи, як страшна кара відступає від голови Малуші.

— Але й там їй не можна бути самій, — говорила далі княгиня. — Там також можуть дізнатись, і знову вона й дитя будуть у загрозі. Треба берегти їх... Чи згоден ти, Добрине, поїхати з Малушею до Будутина? Там потрібні гридні мої, і рабині буде місце, а коли народиться дитя — будь у Києві, скажеш мені!

— Добре, — промовив Добриня. — Усе зроблю, як веліла.

— Тоді йди і готуйся, — наказала княгиня. — Воєводі Свенелду я сказала, що ти їдеш по моєму слову. Скоро будуть готові сани. Іди, Добрине!

Добриня мовчки вклонився княгині, дуже тихо, щоб ніхто не почув, вийшов із світлиці. З порога він бачив, як на вогнищі знову спалахнуло полум'я, як червонкуватий його відсвіт освітив бліде обличчя княгині, очі, витягнуту на поручні стільця руку... Усе це, а потім сіни, де горіли свічки, цебро з водою, з якого дзвеніли й дзвеніли краплини, темний ганок, — пропливло перед ним у якомусь тумані.

Він отямився тільки серед двору перед теремом і довгу хвилину стояв, дивлячись на темні рублені стіни терема, на одно вікно, де мінився червонкуватий відсвіт вогнища, потім перевів погляд на тереми бояр і воєвод, що зараз серед ночі нагадували важкі ковані скрині, на стіну города, що тугим чорним обручем обіймала Гору.

І чомусь особливо гостро й боляче відчув Добриня, що стоїть він тут уночі серед княжого двору вже не як сотенний, а як звичайний гридень, смерд, зовсім не такий, як князі, воєводи, бояри. І хіба не про це говорила тільки-но княгиня: "Я взяла робу мою, а твою сестру, до свого двору, милостницею моєю зробила, а вона посміла..." Не там, у світлиці, а саме тут, серед двору, і в цю хвилину Добриня відчув усю гіркоту цих слів, гостру образу. Так, вони — князі, воєводи, бояри, їм все дозволено, вони все можуть, а він і Малуша — тільки смерди, раби, вони нічого не сміють. Добриня навіть зіщулився, ніби ждав якогось удару...

Але одразу й інше спало на думку Добрині. Гаразд, нехай вони смерди — і він, і Малуша, і ще багато таких людей. А проте ж є в них щось таке, проти чого не може вистояти навіть князь. Добриня посміхнувся. Княжиче Святослав, ти орлом літаєш у полі, але ти знаєш, що й де шукати серед жон полянських! Диви, він і не думав навіть, на що здатна Малуша. Не хитрістю, а красою багата, так, так, Малушо, ти робила як жона полянська, і я тобі нічого не скажу, а в мислях подякую.

І ще раз поглянув Добриня на княжий терем, Гору, стіни... Не тільки Малуші, а й йому немає тепер місця на Горі; женуть з Гори Малушу, женуть разом з нею й брата — гридня Добриню. Прощайте, Київ, Гора, надії, честь і слава!

Проте вони з Малушею повезуть з Гори щось більше, ніж багатство. О, тепер Добриня берегтиме сестру Малушу в далекому селі Будутині, він з мечем стоятиме біля порога їхньої хижі.

Але ось у кінці Гори почулися голоси й затупотіли коні. Певне, час і рушати в дорогу. А що збиратись Добрині? У нього нічого немає. Добриня вже готовий.

8

Пізно вночі княгиня Ольга почула, як у дворі біля терема затупотіли коні, а в сінях пролунали важкі кроки і чиїсь притишені голоси. Вона пізнала — це Свенелд і гридні.

Княгиня й до цього не спала, а тепер і поготів не могла спати, схопилась з ліжка, підійшла до вікна, виглянула.

Із вікон сіней у двір падало жовте світло. Княгиня побачила біля ганку криті, запряжені парою коней сани, кілька чоловік, що, важко ступаючи по снігу, пішли за терем.

Пізніше княгиня бачила, як гридні вийшли із-за терема, попереду них тепер ішла жінка — в темному довгому платні, свиті, високій хутряній шапці на голові. Коли жінка дійшла до саней і обернулась, княгиня пізнала Малушу.

Гридні поспішали, вдарили коней, Малуша сховалась під кошмою, рушили й сани. У сінях усе ще світився вогник. Серед двору лишився Свенелд, — він довго стояв на місці, дивився, як зникають у сірій імлі сани. А тоді тихо пішов двором. Вогник у сінях згас.

"Щоб ще не застудилась, — подумала княгиня Ольга. — Дорога далека, у полі зимно".

Аж тоді пішла назад від вікна, сіла на холодне ложе, схилила голову на руки. У світлиці було сіро, як під водою, від стін віяло холодком, десь у сінях капала вода, далеко в теремі хтось закашляв.

І в цю пізню нічну годину перед княгинею виринули згадки з давноминулих літ, коли вона була молодою, жила в рідній Вибутській весі, повз яку тече ріка Велика, а по той бік тягнуться ліси, нетрі, озера, широка Плесківська земля...

Раз вона поїхала човном-довбанкою вгору й угору по річці, зайшла у ліс — хотіла назбирати ягід... Раптом з лісової хащі вийшов князь. Вона, звичайно, не знала, що це князь, тільки подумала. А хто це міг бути, коли не князь: золотий шолом, червоне корзно із золотими узорами, біля пояса меч із самоцвітами.

Ти звідки, дівчино? — запитав він і подивився на неї. Я з весі Вибутської, — відповіла вона. А сама поглянула на нього і злякалась — такий був він красень. Втопила очі на плесі, бачила латаття, білі лілеї, легенькі хвилі.

— А чи не можеш ти мене, дівчино, через Велику перевезти?

— Можу...

Їхала через річку — не дивилась на нього, перевезла — поглянула: високий, ставний, карі очі, темні вуси.

— Спасибі тобі, дівчино! І скажи мені, як твоє ім'я?

— Волга, князю... тільки навіщо тобі моє ім'я? Він постояв з нею недовго на березі, розпитував, чи є в неї батьки, а коли почув, що померли, пожартував, що приїде за нею й забере...

Але це був не жарт. Через якийсь час біля їхньої хижі на весі зупинились сани, а з них вийшов князь — не той, якого вона бачила колись на річці, а інший — літній, сивий. Але він говорив про того князя, якого знала Волга:

— Великий князь Ігор велів мені знайти у весі Вибутській тебе, Волго, і привезти до города Києва.

Баскі коні мчали на південь, до теплого краю, місяць двічі зробив у небі круг, поки вони доїхали, а потім опинилась Волга в Києві, на Горі, в княжих хоромах, побачила князя, якого колись перевозила через річку.

— Тут тобі тепер і жити, великою княгинею бути, Ольго! — ніжно і зовсім по-новому вимовив князь її північне ім'я.

Таке нібито не буває на світі, але так трапилось з Ольгою, коли була вона Волгою Плесківської землі.

"Чому ж я так вчинила з Святославом? Адже він любить Малушу, вона любить його. І хіба Малуша не така дівчина, якою колись була і я?" — запитала себе княгиня Ольга в цю пізню годину.

Вона зрозуміла, що Малуша — така ж дівчина, якою колись була й вона, Святослав любить Малушу, як колись Ігор любив її...

Але змінились часи! Колись Ігор владний був робити те, що хотів, міг привести в терем, кого бажав, аби тільки цю любов освятив Купало, Лада... Він та дружина — от хто був над Руською землею, вони брали дань, але й стерегли її...

Княгиня з дітьми своїми й зараз мала дружину. Але це вже була не стара княжа дружина! Багатий і славний київський князь, але скільки навкруг нього стало багатих і славних воєвод, бояр. Не самі вони народились — у важкі літа князь спирався на них, мусив потім і віддячувати їм. Пожалування, пожалування, — о, як багато Руської землі роздали Олег і Ігор, а пізніше й княгиня... Воєводи й бояри Гори, всякая князья, воєводи й бояри земель, посадники на погостах, купці, сли — вони підпирали й підпирають князя, боролись за нього і Русь, але кожен із них вимагав пожалування, кожному з них все було мало й мало...

І сталось так, що княгиня Ольга почала боятись воєвод своїх і бояр. "Мудра... " Княгиня Ольга на кожному кроці чула ці слова і розуміла, що мудрість її полягає в тому, що вміє вона миритись з воєводами й боярами, вміє стримувати їх, коли вони йдуть один на одного, і вміє мудрою бути з людьми земель.

І раптом княгиня Ольга обірвала свої думки, прислухалась, схопилась.

У теремі почулись далекі кроки. Хтось ішов, обережно ступаючи по дерев'яній підлозі, чути було, як під дужими ногами риплять мостини. Вона пізнала ці кроки — так ходив Святослав, тільки на цей раз він ступав сторожко, тихо, щоб не порушити нічного спокою в теремі, не розбудити матері.

Княгиня чула, як син пройшов сіньми, відчинив двері. Наблизившись до вікна, вона бачила, як Святослав спускався сходами з ганку. Не зупиняючись, він рушив за терем, через якийсь час проїхав конем під вікнами до тих самих воріт, через які недавно вивезли Малушу.

Стурбована стояла біля вікна княгиня. Що замислив Святослав? Може, він поїхав за стіни города, щоб пролетіти чорною блискавицею серед білих снігів у полі, розсіяти там свою тугу. А може, з страхом подумала вона, поїхав Святослав наздоганяти Малушу? Що буде, якщо так, якщо він привезе її до Києва?

9

Шлях до Будутина й інших сіл і городищ над Россю був битий, широкий. Ним їздила сторожа, над ним стояли двори княжі й боярські, іноді тут можна було побачити й гостиницю* (*Гостиниця-хижа або намет на шляху (гостинці), де подорожні могли сховатись від негоди й спочити.), бо цим шляхом їздили гості від червенських городів.

І зараз, хоч Добриня з Малушею виїхали з Києва пізньої ночі, перед самим світанком, скрізь вони зустрічали то дружинників на конях, що повертались з поля, то смердів, що підводами везли з дворів всякі добра, то просто якихось не відомих їм людей, що, спираючись на посохи, згинаючись від мішків на раменах, ішли невідомо куди й звідки.

Та вони й не цікавились тим, куди й чого ідуть ці люди. У кожного з них, мабуть, свої клопоти, гіркі думки, горе, бо не пожене ж радість людину серед темної холодної ночі? Закутавшись у свитку, сиділа в задку саней Малуша, — вона заплющила очі й все думала про останню страшну ніч у городі Києві. Поруч із нею, схилившись на лікоть, лежав Добриня. Він дивився на сіру пелену поля, темний шлях, що зникав одразу за саньми, і також мовчав; що міг він сказати Малуші, що міг відповісти на власні думки? Мовчав і підводчик, що сидів у передку саней. Він Дивився вперед, пильнував, щоб не збитись із сліду; перед ними така далека дорога. Він мовчав ще й через те, що, як йому здалося, і Добриня, й Малуша заснули. Що ж, нехай посплять; підводчик пильнує: гей, гейки, коні!

А потім десь позаду, за Києвом-городом, від якого вони вже чимало від'їхали, зарожевіло небо і над полями попливло нитками золоте проміння світанку...

Ніч боролась із світанком. Важкою синьою громадою лежали скрізь сніги. Чим більше світла лилось навкруги, тим темнішим був обрій, ніби туди відступила й стала там стіною вся ніч. На небі яскраво переливались різними барвами зірки. Одна із них, найяскравіша, зелена, висіла високо над небозводом, палахкотіла, сяяла.

І раптом вона затухла, зникла, а слідом за нею зникла й темна, непроглядна стіна на обрії. Сині сніги вже не лежали громадиною, а простелялись рівним полем, на сході розгорілось золоте вогнище: там народився світанок, почався день.

Тоді ніби прокинулись всі на санях — мовчазний підводчик, замислений Добриня, розплющила очі й Малуша. Розплющила й якось кволо посміхнулась: у передку саней сидів знайомий їй гридень Тур.

Проте посмішка враз зникла з її обличчя. Блідий, стомлений, ніби переляканий тим, що діялось навкруг нього, сидів гридень Тур у передку саней і дивився на неї такими смутними очима, що Малуша не витримала, одвела погляд і, наскільки могла, запитала спокійно, лагідно:

— І ти тут, Туре?

— Тут, Малко, — відповів він і, хоч коні йшли доброю риссю, повернувся до них і крикнув: — Гей, гейки, коні, гей!!!

Коли Тур одкричався і сів знову обличчям до Добрині й Малуші, то вже на цьому обличчі не було того, що Малуша бачила допіру. Може, він зрозумів, що зараз треба мовчати, може, й кричав, щоб висловити біль, а зараз став дуже тихий.

— Ти, Малко, — сказав Тур, — замотай ноги, бо мороз велій... Там за тобою хутро лежить...

— Мені не холодно. Туре, — відповіла вона, — і ногам моїм тепло...

Але це була неправда, і Тур сам взяв хутро, поклав їй на ноги.

— І поїсти нам треба було б, — продовжував він. — Ти, мабуть, забув і нічого з собою не взяв, Добрине. А я ніби знав — є в мене шматок веприни, є хліб і сіль...

— Не хочу я їсти, не хочуі — крикнула вона.

— Ти не кричи, не кричи, Малушо, — сполохано, з болем у голосі перебив її Тур, — не треба кричати, нічого це не поможе...

— Знаю, — згодилась вона, — гаразд, не буду кричати...

— Гей ти, Туре, Туре, — втрутився в розмову Добриня. — Ну що ж, хто в'їжджає на Гору під щитом — жде того велика честь і щастя?

— Не згадуй про це, — скорботно вимовив Тур, але ж одразу отямився й кінчив бадьоріше: — А хіба честь та щастя тільки на Горі? Я від слова свого не відступаю... Вір мені, Малушо, що коли ти в'їхала до Києва під щитом, то однаково жде тебе велика честь і слава. Ну, не в Києві, то в іншому місці. А хіба Будутин не княже село?!

Але було помітно: і Добриня, і Тур говорять не те, що хочуть, не кажуть вони про головне, про те страхітливе й невблаганне, що зруйнувало мрії, розбило життя. Отакі були Добриня і Тур — звичайні прості гридні княгині Ольги.

А потім удалині, позаду них, на ясному небі встав сірий пилок. Пізніше вони побачили, що шляхом навздогін їм мчить якийсь вершник, а ще пізніше пізнали княжича Святослава.

Тур зупинив коней, коли княжич наблизився до них впритул, і зстрибнув з саней...

— Здрав був, княжичу Святославе! — крикнув він. З саней схопились Добриня й Малуша, вони також привітались до княжича.

Святослав відповів на привітання і зійшов з коня.

— Ти, Добрине, — звернувся він до свого колишнього сотенного, — проїдь з гриднем Туром далі... А ти, ключнице, — він не назвав її імені, — залишся тут зі мною.

І Тур зрозумів, що княжич Святослав хоче говорити тільки з Малушею, провів далі коней. Замислений, пройшов за кіньми й Добриня. Ніхто з них не вимовив ні слова.

— Княжичу, — сказала Малуша, коли вони залишились тільки вдвох, — пощо женешся за мною?

Він аж здригнувся. Як могла Малуша запитувати про це в нього? Як же йому не гнатись, коли він любить її, не може бути без неї? Запалений, збуджений, охоплений нестримними почуттями, він ладен був зламати і вже зламав слово, яке дав уночі матері. Він поїхав слідом за Малушею, наздогнав її. І їй, може, досить зараз сказати одним однісіньке слово, щоб усе склалось надалі зовсім не так, як замислила княгиня Ольга. Бо він не змінився, він такий же, як і був, він жде, що скаже Малуша.

Але змінилась за цей час до невпізнання Малуша. Зовні цих змін не було видно; вона стояла перед княжичем Святославом така ж, яку він знав і яку любив: ставна, трохи бліда, з рум'янцями від морозу на щоках, в незвичайному темному платні, в шапці...

Проте щось нове з'явилось у Малуші, в самій її душі, і це княжич Святослав відчув одразу ж, коли вона сказата вперше, а потім знову повторила:

— Пощо, княжичу, женешся за мною?

— Я знав, шо княгиня вночі говорила з тобою, — задихаючись, промовив він. — Говорила вона й зі мною. Це було страшно, Малушо. Не сама вона говорила, за нею стоять воєводи, бояри, вся Гора... І тоді я на одну якусь мить завагався, згодився, — я не тільки людина, я княжич, князь. Проте я швидко зрозумів, що це неправда, я чув, як тебе забирали, мучився, терпів, страждав, а потім... потім погнався за тобою, і от стою тут... Чуєш, вернись, Малушо, ми вернемось разом з тобою!..

Малуша ледь посміхнулась блідими, пересохлими устами.

— Пізно ти за мною погнався, княжичу! Я ж тебе ждала вночі. О, яка це була довга і важка ніч. Але зараз Київ-город далеко, ніч минула, все минуло. За чим женешся, княжичу?

Щось надзвичайно просте, але разом з тим образливе, гірке було в її словах. І він крикнув, відповідаючи їй:

— За долею своєю я женусь, за щастям!.. Адже я люблю, люблю тебе!. .

Малуша обернулась і побачила, що Добриня і Тур стоять далеко від них, біля саней.

— Княжичу, мій княжичу, — сказала вона. — Ти любив мене тоді, в купальську ніч, я ж любила тебе і тоді, і зараз. Але пам'ятаєш, княжичу, я говорила, що з нашої любові не буде щастя, бо ти княжич, а я роба... І це так, це нас Купало звабив. Бо ти такий, як і був, — княжич, заступник людей, я ж роба, світлий княжичу, тільки роба, і такою мені бути.

— Перед такою робою я згоден, стати на коліна! — крикнув Святослав. — Чуєш, Малушо, я зараз стану на коліна...

— Княжичу Святославе, — перелякано відповіла вона. — Якщо ти зараз станеш передо мною на коліна, — це буде осрама, ти не будеш князем. Ні, не роби, не роби цього. Бачиш, на нас дивляться Добриня й Тур, а через них вся земля... Не ти переді мною, а я стану перед тобою на коліна...

І Малуша раптом впала на коліна серед снігів, промовила:

— Тебе я любила, князеві кланяюсь. Він не чекав, що Малуша так зробить, і, вкрай вражений, розгублений, стояв перед нею...

— Малушо! — вирвалось у нього. — Так що ж робити?

— Я їду туди, — відповіла Малуша, — де повинна бути, ти їдь назад, до города, княжичу. Чи дозволиш мені встати?

— Встань, Малушо! — сказав Святослав. Далеко біля саней мовчки стояли Добриня й Тур. Вона встала.

— Але я приїду туди, де ти будеш, Малушо...

— Ні, — відповіла вона. — Ти не приїдеш, бо про це знатиме вся Гора. І не їдь, княжичу, благаю.

— А якщо буде син? Невже я його не побачу?

— Чому ж, княжичу, ти його не побачиш? Ти його батько, князь, покличеш, коли буде надоба, і він захистить тебе. Скажи тільки, як назвати сина?

— Нас скорила Гора, — відповів він, — то нехай син володіє миром у всій нашій землі. Володій миром!.. Володимир буде.

— Володимир буде, — повторила Малуїпа.

— Але ти жорстока, Малушо! — вирвалось у нього. — Говориш страшні речі.

— Це я жорстока? — тихо відповіла вона. — Ні, княжичу, не я жорстока, а світ. І нічого я страшного не сказала. Знай, коли буде важко, що я пам'ятаю і люблю тебе. А зараз кінчимо, княжичу! І в мене, і в тебе далека дорога.

Обернувшись у той бік, де стояли Добриня й Тур, вона крикнула:

— Добрине! Тебе кличе княжич! Той прийшов — з шоломом на голові і мечем біля пояса.

— Дозволиш нам їхати далі?

— Їдьте, — відповів княжич Святослав, — і нехай... нехай щаслива буде вам дорога.

— Будь здоров, княжичу! — побажав Добриня. Тур сів на сани і щосили вдарив коней.

Княжич Святослав стояв, дивився, бачив, як сіли в сани Малуша і Добриня, як швидко стрибнув туди, крикнувши: "Гей, коні, гей!", гридень Тур, як пронизливо зарипіли полозки саней, а з-під кінських копит полетіли грудки снігу.

Коні йшли швидко. Минуло небагато часу, сани проїхали полем, пірнули в яр, повільно виповзли на високий, вкритий снігом пагорок, на якусь мить ніби повисли там на тлі ясного неба і зникли.

Тоді княжич Святослав залишився один у полі: холодне небо вгорі, сірі сніги навкруги, холод на душі і в серці.

"Гнатись! — виринула думка. — Повернути її до города!"

Але одразу ж він, здавалося, почув голос Малуші, її слова:

"Пощо, княжичу, женешся за мною? За чим женешся? Пізно ти за мною погнався, княжичу. Я ж тебе ждала вночі, а ніч минула, все минуло..."

І це була правда. Вона ждала його вночі, і коли б він тоді прийшов, все склалося б, може, інакше. А зараз уже пізно. Вона не вернеться до нього, не піде до города — ніколи. Так що ж сталось?

Він пригадав минулу ніч, розмову з матір'ю, кожне її слово і зрозумів, що сталось. Досі він був молодим і щасливим, його називали княжичем, але він був такий, як і всі люди. Досі він думав, що йому дозволено те, що й усім.

Це було щастя — ходити на Горі й бути, як усі. Його називали княжичем, але скільки разів просто — Святославом. Як рівний з рівними, він летів з воями у полі навздогін за ворогом і, як і всі, міг перемогти ворога, але міг прийняти й стрілу. Коли Святослав хотів, то йшов у передграддя й на Подол, у купальську ніч він пішов до Дніпра й зустрів там Малушу...

І він полюбив Малушу. Полюбив так, як нікого до того. Це було його перше, світле кохання, він згоден був зробити все, що тільки вона побажає, він мріяв, що любитиме її довіку, бо Малуша — найкраща з усіх, мрія його й бажання. І навіть тоді, коли він дізнався, що вона непразна, це не злякало його. Що ж, він скаже про це матері, і вона зрозуміє його, бо вона не тільки княгиня, а й мати.

І от проминула ніч. Не він сказав матері про Малушу, сама княгиня запитала про неї. Далі ж все склалось зовсім не так, як він думав, мріяв і бажав.

Він пригадав гарячі слова матері, її суворі очі, кожне її слово вціляло в серце, душу. О, він не знав, що має таку матір. Минулої ночі він ніби вперше побачив її, побачив — і жахнувся.

Але вже тоді вночі і зараз у полі — під холодним небом, серед сірих снігів — він зрозумів, що то не мати з ним говорила, то він уперше в житті своєму зіткнувся з силою, якої досі не знав, про яку раніше не думав.

Ця сила — Гора, воєводи й бояри, мужі ліпші й нарочиті, князі всіх земель, тіуни, ябетники, огнищани, купці, сли — о, скільки їх є на Горі, на Подолі, в усіх городах і землях на Русі! Не княгиня Ольга правила землею, — це вони правлять землею й княгинею, це вони хазяїни Русі.

Княжич Святослав згадав про дружину. Це правда, у матері княгині і в нього є дружина. Княжич чомусь вірив, що, коли б він вийшов перед нею й розповів про свою муку, дружина б його не засудила, а підтримала. Але хіба може дружина піти проти Гори, проти бояр і воєвод, проти князів усіх земель?

Княжич Святослав подумав про людей, що живуть у городах і селах на Русі. Коли б вони, здавалось йому, почули про його муку, також не засудили б його, бо Малуша — це ж їхня дитина, це — всі вони. Але хіба вільно йому і хіба дозволить Гора, щоб княжич Святослав ходив від города до города, від села до села? Та чи вистачить життя для цього?

Проте княжич Святослав не зважав би й на це. Він був би згоден узяти Малушу за руку, вийти з города, іти в поле і жити там з нею, орати, стерегти землю. Заради неї він згоден на це, не хотів би бути князем.

Але за словами матері княжич Святослав відчув ще одно. Власне, він знав це і раніше: у великих трудах і потоках крові народилась і зміцніла Русь; це батько його і дід — князі Ігор і Олег, — а разом з ними ще багато людей поклали за неї голови. І тут, у полі, і скрізь над Дніпром, на полудень до Руського моря, на схід сонця, до Ітиля-ріки, на північ, до Крижаного моря, і на захід, до Родопів, земля полита кров'ю, засіяна кістьми руських людей.

І вороги не вгавають. Не перемігши руських людей у чистому полі, вони підповзають до них з усіх боків: над Ітилем-рікою сидять і чатують хозари, в степах над морем блукають орди печенігів, у Кліматах сидять херсоніти, а всіх їх спонукає й сама готує зброю Візантія, імперія ромеїв.

Він чув уночі слова матері про Візантію, він згоден, що там зібрано всі багатства світу, що там уся наука й культура. Але це ж ромеї образили матір, яка їхала до них з миром і любов'ю, вони образили і його, княжича Святослава. Ні, немарне князі Олег і Ігор ходили з воями на Константинополь, немарно стояли під його стінами...

І ромеї не тільки ображають. Із слів матері Святослав зрозумів, що Візантія збирає сили проти Русі, рано чи пізно виступить, щоб скорити Русь, а людей її зробити рабами.

Так хто ж поведе руських людей на Візантію? Мати стара, і не жіноча це справа. Покластись на Гору? О, вона продасть Візантії Русь. Але Русь — це не Гора, це не бояри й воєводи, це тьма людей, яких треба рятувати.

У княжича Святослава дуже боліло серце. Хитаючись, ніби в груди йому бив шалений вітер, княжич Святослав зробив крок, другий. Підійшов до коня, взяв поводок, поглянув ще раз на сіру, тьмяну долину і, схопившись лівою рукою за луку, одним стрибком, як завжди, вихопився в сідло, вдарив коня.

І коли він помчав шляхом до Києва, це вже був не той юний княжич Святослав, що на світанку цього дня виїжджав з воріт города Києва.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

1

За землянкою безугавно шуміла Рось. Особливо шуміла вона ночами, коли не чути було людського голосу, замовкали птахи, стихав вітер. Тоді Малуша виходила із землянки, йшла в берег, сідала на якомусь камені й думала свою думу.

Удень Малуші думати було ніколи. Село Будутин, у якому вона мусила тепер жити, було селом княжим, княжі були в ньому й люди.

Тут проходив край Полянської землі, за річкою починалось поле, через що й річку, яка протікала мимо Будутина й текла далі до Дніпра, називали Руською річкою — Россю.

Над Россю, крім Будутина, було ще багато княжих сіл — Межиріччя, Гута, Хмільна, а там, де Рось допливала до Дніпра, на Княжій горі височів над широкою долиною город із стінами, ровами, валами — Родня.

Неспокійне було життя в цьому городі й селах, які стояли край Полянської землі. Одразу ж за Россю жили чорні клобуки — плем'я, що в давні часи прийшло від Ітиля-ріки й тут осіло. Люди цього племені — вилицюваті, трохи косоокі, з пласкими носами — розмовляли зовсім не так, як поляни, носили на головах високі чорні клобуки. Але мали добру вдачу, жили в мирі з полянами і, якщо з поля налітала якась інша орда — билися з нею.

Далі за Россю тягнулось поле, в ньому з'являлись і з'являлись, як хвилі в морі, різні орди, сараною налітали вони на полян, руйнували й грабували городи й села над Россю і Дніпром, гнали людей у неволю.

Через це в Будутині, княжому селі, сиділи дружинники, що не раз сходились на Росі і в полі за нею з багатьма ордами, які сунули мимо Полянської землі. В інші ж дні, коли тихо було в полі, копали рови й насипали вали над Россю, обкладали їх камінням і присипали землею, у корченицях кували мечі й броні, готували списи й стріли.

Проте люди ці не тільки оборонялись від ворогів, вони хотіли й їсти. Надіятись на те, що їх нагодують князі, не доводилось. Навпаки, князі самі жадали користі від своїх городів і сіл, від людей, що жили в них. Ось чому той, що їхав шляхом з Києва за Рось, міг бачити, як у полі іде за ралом ратай, а край борозни лежить його меч і щит, — то княжі вої із жонами своїми й дітьми тяжко працювали, заробляли хліб насущний, щоб дати княже — князеві, собі ж взяти своє. Навкруг Будутина багато вже було зорано землі, люди будували хижі, довбали човни, якими їздили по Росі й ловили рибу, ходили на лови, самі на себе ткали, робили добрий посуд з глини. Кузнеці з-над Росі, а особливо з Родні, відомі були скрізь на Русі — вони знали емаль, чернь, робили чудові речі із золота й срібла.

У Будутині ж випасались княжі табуни. Під охороною пастухів, що носили в руках бичі, а про всяк приключай мали за спиною й луки з стрілами, табуни ці з ранньої весни до осені по черево бродили у високій траві на луках понад Россю.

Як і в інших княжих селах, був у Будутині воєвода — Радко, що водив дружину, і княжий посадник Тедь, який збирав для князя у Будутині й навколишніх селах уроки, говорив від імені князів з чорними клобуками, ставив княжі знамена на полі і в лісах, іменем князя творив суд.

До Радка й Тедя звернувся Добриня, коли привіз із Туром у Будутин Малушу. У Добрині був з собою княжий знак — золота гривна. Маючи її, він міг говорити з воєводою й посадником іменем княгині.

Радко й Тедь, звичайно, боялись воєвод і бояр, що дуже часто наїжджали до Будутина з Києва із золотими гривнами, іменем княгині брали жито, худобу, вимагали, щоб їх ставили на покорм, давали в'їзне, виїзне...

Добриня нічого в них не вимагав, а просив, щоб дали йому з сестрою Малушею якусь хижу...

— Ти що ж? Воєводити думаєш? — запитав Радко.

— Ні, воєводо, — відповів Добрщщ. — Гридень сам кряжий, таким і буду.

— То, може, випал хочеш мати? — поцікавився Тедь.

— Ні, посаднику... І випалу не хочу. Доведеться, то й сам зумію випалити. Мусимо жити тут, поки не покличе княгиня.

Дивні діла роблять княжі мужі, воеводам з посадниками часом важко й зрозуміти, що вони бажають. Радко і Тедь порадились і одвели Добриню з Налушею у землянку над Россю, де жив раніше пастух княжий Пронь. Не так давно Проня на смерть підстрелили на луках. У землянці залишилась тільки жона його Желань. А через те, що Желань була вже стара й немічна, вона радо згодилась прийняти до себе Добриню й Малушу. Тепер уже жона пастуха була певна, що не помре з голоду і не задубіє від морозу взимку...

Так і попрощались Малуша й Добриня з гриднем Туром. Він витримав — і по дорозі, і в Будутині не сказав нічого, що свідчило б про його розпач і біль або, крий боже, засмутило б Малушу. І тепер, коли Малуша й Добриня вийшли із землянки, щоб його провести, він не обмовився жодним словом, а, навпаки, був дуже веселий, збуджений, посміхався.

— Видите, — говорив він, — доїхали щасливо, вогнище маєте, прийде і честь, і слава! Прощавайте! А я швидко буду в Києвому городі!

Але коли Тур залишав Будутин, то не поїхав шляхом до Києва, а завернув праворуч до Дніпра, просто в поле. Так коні його і йшли, доки не смеркло. Тур все сидів на санях, дивився у тьмяну далину, нічого не бачив і де чув.

Малуші цієї ночі приснився княжич Святослав. Він нібито прийшов у їхню нову землянку, тихо відчинив двері, став на порозі так, що промінь від вогнища освітив його всього, простягнув руки, а потім рущив уперед, сів біля Малуші, як колись не так давно, поклав свою руку на її голову, а другою обійняв за стан... І ще вона бачила, як обличчя княжича Святослава схиляється все нижче й нижче до неї, очі в очі, уста в уста...

Прокинувшись раптом серед ночі, Малуша спочатку не зрозуміла, що сталось, правда це чи тільки сон. А навкруги була пустка, холод, вогкі стіни, — і заплакала Малуша в холодній землянці пастуха Проня.

Через кілька днів Добриня скинув і почепив у куточку землянки на кілочках шолом свій і меч, взяв у Желані баранячу шапку покійного Проня, попросив у неї ще й сокиру...

Гірка образа все краяла серце Добрині, він не міг забути, що був добрим гриднем у княгині, у Святослава був сотенним, міг стати тисяцьким, воєводою. А княгиня Ольга вигнала його з Києва, разом із сестрою послала до Будутина.

Але Добриня вірив, що все це минеться, що так, як хоче княгиня, не буде. Вони з Малушею мусять і повинні жити, треба тільки берегти її...

І пішов Добриня в ліс над Россю, де не було ще княжого знамена, повалив суху ялину, обчухрав її від гілля, порубав на шматки, приволік до землянки, заходився довбати човен, щоб повесні продати його чорним клобукам.

Та й крім того було багато діла в маленькому хазяйстві покійного Проня — запасти дров, піймати рибину на Росі, вбити зайця на прокорм... Три чоловіка жили тепер у землянці Проня, Добриня про всіх мусив дбати...

2

Взимку Микулі з Вістою довелось дуже важко. Вони недоїдали, голодували. Рятувала риба, зілля, що виросло біля землянки, гриби, які Віста набрала в лісі. Із звіром також була невдача — вепри й ведмеді ховались у нетрях. Микула до того зголоднів, що їв веверичину...

Уся надія була на те, що прийде весна, зашумлять ріки й ліси, вийде з нетрів звір, з голубих глибин неба із вирію прилетять птахи, виїде тоді Микула з конем на шматок землі над Дніпром, де не було ще княжого знамена, пройде з ралом, посіє зерно — матиме врожай...

Та хіба людина може знати, що буде з нею завтра, хіба людині відомо, коли в неї буде радість, а коли печаль? Виснажений, кістлявий, але бадьорий, жвавий крокував Микула поруч із своїм конем у весняні дні до ниви. Коли кінь зупинявся, важко дихав, стояв, здригаючись всім тілом, Микула підходив до нього, допомагав, приказував: "Гей, конику, гей!"

Так доїхали до ниви, що лежала недалеко від Дніпра. Микула пустив коня на молоду зелену траву, сам пішов оглянути ниву. Правда, кінь не хотів чомусь гризти траву і, скільки Микула не ходив, усе стояв, здригався, ніби щось думав...

Микула був задоволений. З-за Дніпра вже вставало сонце, все навкруги зеленіло, пахло свіжою землею, перепрілим листям, водою. Над Дніпром літали й несамовито кричали білосніжні птахи, високо вгорі співали жайворонки. Микула навіть постояв, задерши голову, щоб побачити, де вони співають, але, крім бездонного голубого, сліпучого неба, нічого не побачив.

Треба було братись до роботи, і Микула запріг у рало коня, промовив:

— Почнемо, конику!

Кінь пішов. Спочатку рвучко, швидко, ніби він, як і Микула, розумів, що їм треба виорати цю ниву, посіяти... Микула стрибав за ралом. Одразу ж звідкілясь налетіли чорні граки, з криком кружляли над ратаєм і конем, падали на землю, гострими дзьобами розбивали ріллю...

Так було прокладено кілька борозен. Микула запалився, хотів краяти й краяти землю, класти й класти борозну. Він навіть кричав на коня: "Гей, конику, швидше, спочивать будемо потім, гей, гей!!!"

І раптом сталось неймовірне. Коли Микула прокладав ще одну борозну понад лісом, де корчі випирали із землі, кінь його раптом зупинився, важко дихнув, а потім упав на теплу, свіжу, пахучу землю.

Микула кинув рало і побіг до коня. Той лежав спокійно, не пробував навіть встати, тільки важко дихав, та ще очі його — великі, дуже темні — були вирячені, і з них котились сльози. Микула спробував підвести коня, схопив його за шию, але кінь дужим рухом голови одбив його. А далі в коня щось, мабуть, обірвалось, він витягнув ноги, вдарився головою об землю і вже так і занімів — із великими, темними, широко виряченими очима.

Важкі, сірі, мокрі, схожі на велетенських коней з довгими хвостами хмари підіймались від Дніпра й котилися над кручами, селищем, лісами. Земля була вогка, липка, пахла тлінню, у житній ямі в землянці не було ні зернини, біля землянки не було дерева на вогнище.

Захворіла Віста. У неї була гарячка, кілька днів і ночей вона лежала на дерев'яному помості. Не пізнаючи Микулу, щось стиха говорила, часом когось кликала, благала.

Всі ці дні Микула був біля неї, варив юшку, з меду, якого було так мало, робив ситу, а в довгі холодні ночі сидів біля вогнища, час від часу підкидав туди гілля, думав.

Він думав все про одно: що з ними робиться, як діяти йому зараз, що буде далі? Увесь цей час перед ним стояло минуле — воно було зрозуміле й просте. Тоді вони нібито пливли на великій лодії рівним плесом широкої річки, часом на шляху їхньому траплялись пороги, — були ж бо брані, а часто й самі ходили на рать. Але завжди, коли було важко, вони рушали гуртом, перемагали геть усі перешкоди, і пливла далі лодія їхня широким, рівним плесом.

Тепер Микулі здавалося, що хоч попереду та ж сама ріка, але чомусь вона захаращена порогами й камінням. І пливуть вони не на лодії великій, а кожен сам по собі — на утлій однодеревці... Є, правда, рівніший і безпечніший шлях між порогами, але тим шляхом їдуть Бразд, Сварг... А Микула й ще багато таких, як він, все б'ються між камінням, калічать свої руки, ноги, серця...

Тоді вранці, тільки Віста прийшла до пам'яті, Микула вирішив піти до брата Бразда і, як у старшого, просити в нього помочі.

Усе своє життя Бразд нікого не боявся, хіба що тільки орди з-за Дніпра. Коли він лягав спати, то одразу й спокійно засинав...

Тепер Бразда немов підмінили. Він був неспокійний, думав увесь час, шо хтось його хоче обдурити, чогось не додати, щось затаїти. І він люто, з усією силою, яку мав, — чи то сам, чи з поміччю княжих дружинників і вірників, — виявляв, хто й що не додав князеві, вимагав, щоб нестачу несли, карав, коли в людей нічого було дати.

А вже звідси пішло ще одно. Бразд знав, що в Любечі ображених, скрквджених, покараних є багато. Куди б він не йшов, то відчував на собі їхні погляди, до нього доходили через інших і слова цих людей, погрози.

Він не зважав на слова. Він нічого у людей не брав, — за кров і службу його пожалували землею, зробили посадником, йому доручено стягати уроки й чинити нові устави, шукати винних і карати...

Але спати він не міг. Увесь час йому здавалось, що хтось ходить за теремом, хтось скрадається під стінами, хтось вночі пнеться до його двору. І тому Бразд велів закупам викопати рів і насипати вал навкруг свото двору, завів кількох псів, що могли перегризти горло людині... Ці пси й зустріли Микулу, коли він поткнувся до двору свого брата. Мало не покусали, добре, що Бразд вийшов з свого терема, одігнав псів.

— Здоров будь, Бразде, — сказав Микула, коли зайшов у сіни терема. — Мир дому твоєму, здоров'я худобі...

— Здоров будь і ти, Микуло, — відповів на привітання Бразд. — Що з тобою трапилось? Ти зблід, брате, схуд, мабуть, хворів?

— Так, брате, — промовив Микула, — я хворів, у мене довго боліло тут і ось тут. — І він показав спочатку на голову, потім на серце.

— Ти багато працюєш, брате, — посміхнувся Бразд. — Сам бачив — нові ниви ореш, борті шукаєш, на звіра ходиш, рибу ловиш... Хіба тобі багато треба? Адже на старому нашому дворищі тільки ти та жона...

Щось схоже на стогін вирвалось з грудей Микули.

— Ти говориш правду, — ворухнув сухими устами він. — Мені багато не треба, нам треба дуже мало, але ж ми... зовсім нічого не маємо...

Бразд зробив здивоване обличчя.

— Як це ти нічого не маєш? — сказав він. — Послухай, Микуло, ти говориш неправду. Адже і я, і Сварг пішли з старого нашого дворища, а тобі залишили й землянку, і кліті, все добро в хижі, обори для худоби, ями для жита...

— У ямах для жита пищать миші, — гірко посміхнувся Микула.

— То ти хочеш щоб я тобі з ям мишей вигонив? — сердито процідив Врйзд.

— Ні, Бразде, — мовив Мжула. — Мої миші будуть вже мені. Але, крім мишей, не маю ніякої худоби. Здох батьків кінь, а без коня немає й жита.

— Я в цьому не винен, — одвів очі від брата Бразд. — Ми були однакові, коли виходили з батькової хати. А далі кожен робив, як умів.

— Так от я не вмію робити так, як інші, і так, як ти, брате Бразде, — вирвалось у Микули. — Вір мені, я не шкодував рук, робив усе, що міг, я робив більше, ніж міг... Але не вмію я, не можу...

— Чим же я можу допомогти тобі?

— Я прийшов до тебе як до брата... Ми з тобою одного роду, однієї крові... Поможи!

Бразд довго дивився на свої руки, що лежали на столі, потім перевів погляд на обличчя Микули, у якого дрібно смикалась нижня губа.

— Що кров і що твій рід? — Бразд важко зітхнув. — Старого нашого роду вже немає, у кожного з нас тепер свій рід. Ти говориш про кров, але і кров у людей різна... Помогти ж тобі не знаю і як. Може, хочеш, щоб я тебе прийняв до свого дому?

— Ні, Бразде, — швидко перебив його Микула. — Я не хочу і не піду до твого дому... Це правда — старого нашого роду вже немає, у кожного з нас тепер свій рід. Так поможи ж мені рятувати свій рід. Дай мені купу...

Бразд довго сміявся.

— Що я чую! — нарешті сказав він. — Це правда, я даю купу людям. І не я даю — що я, княжий холоп, — я даю купу людям від князя. І закуп мусить дать князеві — оброк, мені — урок. Коли ж він цього не зробить, я маю право, як посадник князя, бити його різками, якщо тікатиме — зроблю обельним холопом... А з тобою що я зроблю, коли не даси оброку і уроку?! Битиму різками чи зроблю холопом? Як не є, а ти ж мені брат...

— Що ж... — глухо промовив Микула. — Якщо буде треба — битимеш різками, зробиш холопом... Так Микула взяв купу у свого брата.

З

Багато людей зібралося цього дня в Золотій палаті, всі лави з неї загодя винесли, попід стінами навкруг товпились ліпші мужі Русі — князі земель і городів, бояри й воєводи, тисяцькі, огнищани, тіуни княжі.

Тільки в кінці палати, як і завжди, стояли крісла — княгині Ольги посередині, Святослава і Уліба з боків.

Скоро з дверей вийшла княгиня з синами, кілька бояр і воєвод. Княгиня Ольга пішла вперед, але не сіла, як це бувало раніше, в своє крісло, а зупинилась і якусь хвилину стояла біля нього.

Усі, що зібралися тут, знали, для чого їх покликано і що їм скаже княгиня. А все ж вона була дуже неспокійна, і коли почала говорити, то сама не пізнала свого голосу і часто зупинялась, щоб передихнути.

— Дружино моя, — почала княгиня, — бояри, воєводи, люди Русі. З близьких і далеких земель, з усіх країн днесь покликала я вас сюди, бо маю велику й важливу потребу... Відомо вам, дружино моя, що от уже много літ минуло, як не стало князя Ігоря, і по вашому слову сіла я на Київський стіл. За ці літа зробила я, що могла. А що не зробила — це кляніть, а швидше виправляйте, бо зараз важкий час на Русі, мнозі діла треба сотворити. От чому я й зібрала вас, дружино моя! Діла много, а сама я стара й немощна стала, чую вже й кінець свій, люди. Давайте ж порадимось, хто зараз сяде на стіл Київський, кого назвемо своїм князем...

Тихо було в палаті, і княгиня Ольга мовчала.

— Волимо тебе, княгине... поможемо! — пролунало кілька голосів.

— Ні, дружино моя, — одповіла на це княгиня, — Я сказала не всує, мусимо назвати князя.

— Святослав! — крикнуло тоді багато голосів разом. — Просимо Святослава!

І вже в палаті закричали:

— Святослава! Князем бути Святославу! Просимо Святослава!

Коли шум затих, княгиня Ольга сказала:

— Думала і я, кому князем бути, Святослав буде вашим добрим князем. Іди, сину, сідай на стіл!

Святослав сів у крісло, на якому колись сиділи Олег і Ігор, на якому тільки вчора сиділа його мати — княгиня Ольга. І враз у палаті прозвучав голос:

— Сів єси на Київському столі князь великий Святослав!

Багато голосів підхопили:

— Славен князь Святослав! Славен!

Але щвидко голоси стихли. Два боярини й два воєводи підняли з підлоги зарані приготований шматок дерну, поклали його на голову князя.

Він чув, як холодна земля торкнулась його голови, від шматка дерну одривались і котились по шиї й спині грудочки землі.

— Де єси, князю? — запитали в Святослава. Це була хвилина нерушимої клятьби, яку завжди у день вокняжіння давали людям своїм князі Русі. Святослав знав, що належало говорити й що говорили до нього князі, і відповів:

— Під рідною землею єсмь і під людьми моїми.

— Чи будеш вірно служити людям своїм?

— Клянусь.

— А якщо відступиш?

— Нехай земля поглине мене...

Тоді два боярини й два воєводи підняли шматок дерну і розбили його на голові князя Святослава. Земля й коріння обсипали його голову, груди, руки. Так вона засипле його, якщо забуде своїх людей.

Але князь Святослав ніколи не зрадить свого слова. От до нього підступило кілька гриднів. Гострим бричем* (*Брич — бритва.) зняли волосся на голові, залишивши одне тільки пасмо — нехай воно нагадує людям, що віднині Святослав — великий князь. От до Святослава підійшла мати — княгиня Ольга, вона тримала в руках зроблений кращими кузнецями із червоної міді, позолочений, викладений багатьма дорогими каміннями шолом. Гридні подали їй, і вона зав'язала на Святославі пояс із мечем. Один із старійших бояр дав Святославу лук і тул...

— Славен наш князь! — гриміло, виплескувалось з дверей і вікон.

Тоді князь Святослав вийшов із Золотої палати, за ним рушили всі воєводи й бояри.

Перед ганком, скільки не глянь оком, по Горі, на городницях стін, на дахах будинків, навіть на гіллях дерев — скрізь було повним повнісінько людей. Одразу ж за ганком, обабіч шляху, що вів до Перуна, у бойових доспіхах своїх, із щитами й мечами у кілька рядів стояли дружинники, а попереду них, на чолі, — сотенні й десятники, над ними сріблом блищали списи, під подихом вітру з Дніпра розвівались знамена землі Чернігівської, Переяславської, Деревлянської, Новгородської і ще багатьох, що прислали сюди своїх гінців. За дружинниками стояли купці, ремісники, жінки й діти з усієї Гори...

Тільки князь Святослав вийшов на ганок — вдарили бубни, пронизливо загули труби, засвистіли сопілі, дружинники забряжчали в щити, люди закричали. Із дахів, з голубниць, коли почувся цей шум і крик, хмарою полетіли вгору голуби, вони довго ще кружляли над Горою.

Князь Святослав разом із матір'ю спускався з ганку. За ними йшли мужі ліпші — князі земель і городів, бояри, воєводи й тисяцькі, огнищани, тіуни, сли заморські, родичі княжі, гридні. На гомін людей і на крики князь Святослав відповідав посмішкою, вітав усіх рукою. Так у вирі криків і йшли вони — між рядами дружинників — до південної стіни Гори, до Перунового требища.

Там уже горів вогонь, кілька жерців готували жертву, сам Перун був оздоблений — на начищених ще з ночі золотих його очах і срібних вусах грав відсвіт вогню, дерев'яний тулуб його був обвитий гіллям, біля ніг простелені килими, а на них стояли корчаги з вином, лежав випечений заради цієї нагоди величезний білий хліб із знаменом княжим, скрізь розкидані були квіти.

Коли князь наблизився до Перуна, крики на Горі затихли. Усі, що йшли за князем, зупинились, він сам ступив уперед і став перед вогнем. Там князь поклав на землю щит, меч, шолом. Жрець подав йому на срібному блюді частини жертовних тварин, які він кинув у вогонь; коли ж жрець подав корчагу, він плеснув з неї у вогонь вина.

Над вогнищем підійнявся димок, на якусь мить зів'яли вогняні язики.

— Боги! — голосно промовив князь Святослав. — Зверніть очі свої на нас, дітей ваших. Ми прийшли до вас сьогодні із жертвою й просимо — дайте нам, боги, тепло з неба, урожай з землі, мир городам нашим, перемогу над ворогами! Дайте, боги!

Він дивився блискучими очима на вогонь, звів очі вгору й простягнув руки до дерев'яної постаті Перуна. Весь його вигляд, очі, рухи свідчили, що Святослав вірив у те, що говорив. Вірив, що Перун може дати Русі тепло, урожай, мир і перемогу.

А близько біля князя стояла його мати Ольга, і хоч вона, як княгиня, мусила тут бути, але її скорбні очі, бліде обличчя, складені на грудях руки красномовно свідчили, що її не зворушує те, що робиться на требищі, душа її заперечує проти цієї жертви, в думках вона витає десь далеко.

— Перун прийняв жертву! — раптом закричав жрець.

Вогонь уже поглинув жертовне м'ясо, пролите вино дало буйне горіння дереву, і вогнище перед Перуном розгорілось, замиготіло, в очах і на вусах бога заграли червоні відблиски, здавалося, що, стоячи на горі, бог Перун торжествує, сміється. Князь Святослав узяв свій меч і щит, одягнув шолом, княгиня Ольга глибоко зітхнула, але ніхто не почув її зітхання.

Вийнявши мечі з піхов і високо їх піднявши над головами, кілька десятків дружинників стали колом навкруг вогню. Клично вдарили бубни, до них відгукнулися труби, голосно запищали сопілі, княжа дружина забряжчала в щити.

Розмахуючи мечами, сходячись і розходячись, ніби це був справжній бій, дружинники ходили навкруг вогню, виконували священний танець своїх далеких предків. Все частіше й частіше били бубни, все дужче і дужче гули труби, безперестану свистіли сопілі — аж гула вся Гора.

І так довго, як велів покон, вої ходили круг вогню, зображаючи, як вони зустрічають несподіваного ворога, як завзято б'ються й перемагають його, як працюють на своїх нивах, як любляться, веселяться.

А в цей же час то тут, то там у численному натовпі лунали й пісні — деякі з них були древні, як світ, деякі — тільки-но складались.

Ой славен, ясен, красний наш князь,

Києва-города князь Святослав.

— Нехай люди гуляють! — сказав князь Святослав старшині.

А вже з княжих медуш були викочені перевари меду, вже винесли з клітей рядна й постелили їх на траві, вже лежали на них хліб, м'ясо і всяке зело: на Горі, у передградді, на Подолі починалося свято — Святослав, син Ігорів, вокняжався на Київському столі.

4

І ще раз прийшла весна, прилетіли гуси й журавлі, на крилах своїх принесли сонце, на Росі потрощило й хвилею прогнало кригу, із землі стрілами тягнулись трави, настали гарячі дні, теплі ночі.

В одну з цих ночей Малущі стало дуже важко, нестерпно боляче. Біль народжувався нижче серця, зводило ноги, тіло здригалось, хотіло визволитись від болю, розродитись від того, що само вже прагнуло життя...

Малуша лежала на траві в землянці. Желань не запалювала світла, але надворі високо над Россю висів місяць, все навкруг заливало яскраве зеленкувате світло. Промінь місячного сяйва заглядав через душник і в землянку, освітлював купу трави, Малушу, Желаць, що схилилася над нею.

— Кричи... стогни... ворушись... дужче ворушись, Малко! — говорила Желань.

У Малушї від болю було перекошене обличчя. Великими очима дивилась вона на місяць, з грудей її виривались важкі стогони.

— Малушо! Ворушись, ворушись, Малко!

Добрияя стояв у цей час недалеко від аемлянки на високій кручі й дивився на Рось. Чорні тіні лягали від скель, чорним-чоррна була вода в берегах, тільки плесо світилось, сяяло, ніби там лускою грала срібна риба.

Добриня ждав. Він вірив, що мине якийсь час і на ніібі загориться ще одна зоря, а на землі, поруч, у землянці, народиться нове життя. Це було так просто й так звичайно, що він над цим навіть не замислювався. Так завжди було в світі, так мусить буте й тепер.

Він думав про інше. Кожна зоря в небі має свій круг, матиме свій круг і ця нова зоря, що народиться цієї ночі. Але яку долю матиме дитина, що народжується зараз у землянці над Россю?

Для Добрию то не байдуже. Жінка, що стогнала й кричала в земляяці, була його сестрою, в ній текла та ж сама кров, що й у Добрині, — кров Анта, діда Уліба, Воїка... Їхня ж кров буде і в новонародженій дитині, кров полянського роду...

Але буде в дитини й інша кров, і коли Добриня думав про це, холодок і трепет пробігали по його тілу.

У землянці пролунав дитячий плач; здригнувся на кручі над Россю Добриня, зняв з голови шолом, поклав руку на криж меча.

У землянці рипнули двері, звідти вийшла Желань.

— Це ти, Добрине?

— Я, Желань...

Тоді вона сказала одно слово:

— Син...

І стала швидко з цебром спускатись до річки.

А Добриня зайшов до землянки. Місячний промінь доходив до кутка землянки й освітлював голову Малуші й груди. Вона стомленими, глибоко запалими очима дивилась на нього, показала очима біля себе.

Там лежало дитя — її син, що тільки-тільки з'явився на світ. Він ще не знав і не бачив світу, але хотів іти в цей світ, хотів жити й так голосно кричав.

Добриня ступив уперед і поклав на землю біля ложа свій шолом, зняв з пояса й поруч із ним поклав і меч...

Здивованими очима дивилась на нього Малуша.

— Кланяюсь тобі, княжичу! — промовив Добриня.

— Буде він Володимиром, — сказала Малуша, — так велів батько...

— Здоров будь, Володимире! — проказав ще раз Добриня. — У тебе добре ім'я. Нехай боги допоможуть тобі володіти миром у Руській землі, нищити ворогів. Дай боже!

Малуша заплющила очі. Добриня вийшов з землянки. Повз нього з повним цебром від берега поспішала Желань.

Підійнявши голову, Добриня дивився на небо, що глибоким бездонним шатром висіло над землею. По праву руку над Россю, де плив місяць, небо було світле, там зорі ледь окреслювались, тліли. А на півночі й сході небо було темно-синє, глибоке, і в ньому, як зсипище перлин, мінилися, переливались, грали барвами великі й дрібні зорі. Де ж, думав Добриня, між цими зорями та нова, що запалилась цієї ночі, де зоря Володимира, сина Святослава? Ця зоря вже горіла, вона мусила горіти. Але Добриня був у землянці, коли вона запалювалась, й тепер уже не міг знайти її в морі зірок, що грали перлинами, мінились, сяяли, як холодний срібний пилок у високому бездонному небі.

Тієї ж ночі, коли місяць почервонів і став схилятись до лісів потойбіч, а чорна тінь від скель закрила плесо Росі, кручі, а потім і землянку над ними, з Будутина виїхав вершник.

У полі не видно було шляху, у долинах клубочились тумани, вони повзли, затягали все навкруг. Але вершник твердо сидів у сідлі, він добре знав шлях у полі, щосили гнав коня, і луна копит, як це буває перед світанком, широко летіла навкруг.

То мчав до города Києва Добриня, він хотів швидше привезти до княжого столу звістку про те, що в Будути-ні над Россю народився від рабині Малуші Володимир, син Святослава.

5

І знову доля ще раз усміхнулася Малуші...

Щастя матері! Уже в ту ніч, коли біля грудей лежала рідна дитина, жадібно п'ючи материнське молоко, вбираючи її сили, Малуші було невимовне радісно, вона була по-справжньому щаслива.

Усе минуле, яке б воно донедавна не було важким і страшним, одступило від неї, як буря на Дніпрі. Тепле, ніжне тіло сина лежало поруч її тугих, наповнених молоком грудей, вона проводила рукою по цьому тілу — голівці, спині, ніжках, — і це ніби заспокоювало, втішало.

Вона лежала на ложі в кутку землянки, що вимощене було з трави, під нею була звичайна ряднина, твердий узголовник в головах, на долівці поруч стояло цебро з водою із Росі, кухоль, миска з юшкою. Низько звисала сплетена із лози й присипана землею стеля, з якої вряди-годи сипались грудочки. В землянці не горіло світло, тільки через душник сюди вривався зеленкуватий місячний промінь. А їй здавалося, що в неї найкраще в світі ложе, є в неї все, чого тільки може бажати людина, є в неї й найголовніше, найбільше — щастя.

І так було не тільки цієї ночі. Ранок їй видався кращим ще, ніж ніч, бо тоді вона вперше побачила очі свого сина, дивилась у них, як у любов свою й душу. День пробіг, як промінь, бо до землянки приходили, як велів покон, прості люди Будутина, й усі вони несли свої дари. Вечір ще раз втішив її, бо тепер син уже хотів спати, а сама Малуша відчула важку втому, заснула та так і спала, обнявши рукою сина, всю ніч.

А там за який день-два Малуша почала й працювати, бо тепер Желань не могла впоратись сама по хазяйству, бо тепер у них в землянці був цілий рід — баба, мати, син...

Але робота не стомлювала Малушу, і ніколи вона нібито не працювала з такою радістю й насолодою, як тепер. Вона доглядала сина, годувала його, бігла на річку, поралась на городі, допомагала Желані, — та хіба перелічиш усе, що робила й що хотіла зробити ще Малуша. Світ розквітав навкруг неї, за весною прийшло літо, за літом осінь, але навкруг було однаково багато сонця, тепла, радості, щастя.

І навіть взимку, коли Рось скувала крига, а за стіною землянки гула віхола й сичав мороз, їм у землянці було затишно, тепло. Баба Желань крутила й крутила пряслице, Малуша сиділа недалеко від вогнища перед колискою, злегка погойдувала її, пригадала пісню, яку співали в Любечі над дітьми своїми матері, яку чула й сама в рідній хаті.

Колишся, колиско, від кута до кута,

Маленька дитина, велика покута, —

починала Малуша і прислухалась до своїх слів, бо це було нібито сказано про неї, як і всі слова далі:

Ой сину мій, сину, за тобою гину,

Не одну я нічку з тобою спочину,

Та я б тебе, сину, усе колисала,

Аби тільки з тебе радості діждала...

О, які це були добрі, радісні слова.

6

Увечері біля двору зупинилось кілька вершників. Малушу це не здивувало — княжі дружинники часто їздили за Рось і завжди зупинялись біля їхньої землянки раніше ніж переїхати річку. Почувши вдалині тупіт коней, вона сама виходила їм назустріч — дасть напитись води, перекинеться якимсь словом, а там запитає й про Київ, про княгиню Ольгу й Святослава.

На цей раз вона не встигла вийти назустріч воям, бо щось прала на Росі. А поки добігла, княжі дружинники — їх було четверо — вже встали з коней, прив'язали їх до дубків, а потім пішли, зупинились біля землянки. Може, розминались, може, ждали її.

І Малуша уповільнила трохи кроки, придивилась. Серед чотирьох дружинників вона впізнала Добриню.

Малуша зраділа.

— Як добре, що ти приїхав, брате, — промовила вона, одійшовши з Добринею набік. — Ми так давно не бачились з тобою.

— Я їздив у поле з князем. Далеко бували.

— Ти сказав — з князем. Хіба він?..

— Так, Малушо, князь Святослав сів на Київському столі.

— І як він? Ти бачив, говорив з ним?

— Бачив, Малко, і говорив... Князь Святослав живий, здоровий, він мене довго розпитував про тебе, велів сказати, що пам'ятає про тебе й не забуде.

— Слава Перунові, — радісно промовила Малуша. — Я немарно молилась, він почув мене. Славен князь Святослав. А тобі, брате, спасибі.

І довго, сидячи біля землянки, розмовляв Добриня з сестрою. До Росі все нижче і нижче схилялось сонце, темнішали тіні біля скель, холодком повіяло від води, і поглибились чомусь зморшки на обличчі Добрині.

— Слухай, Малушо, — сказав він, зайшовши до землянки, — я приїхав до тебе по загаду княжому.

— Що трапилось? — заскніло у неї серце.

— Княгиня Ольга і великий князь Святослав послали дізнатись про здоров'я Володимира.

Малуші одлягло від серця — вони не забули про її сина, пам'ятають його, цікавляться ним.

— Скажи, що росте дужий, здоровий, — відповіла вона братові. — Та чому б йому не бути здоровим? Тут у нас, над Россю, все є, взимку було тепло, всього вистачало.

— Але, Малушо, — вів далі Добриня, — Володимир — княжич, прийде час — стане князем.

— Знаю, Добрине, — говорила вона. — Це так, і я також хочу, щоб він був князем. Але хіба я його недобре доглядаю? У мене в світі нікого дорожчого немає, ніж він — мій синочок Володимир.

Вона й зараз притулилась обличчям до голівки сина, кілька разів його поцілувала. І Добриня якусь хвилину мовчав, милуючись матір'ю і сином.

— Це все так, і серце твоє я знаю, Малушо, — промовив він, оглядаючи землянку. — Але негоже княжичу жити тут...

— Що ви надумали? — скрикнула вона. — Говори, говори, Добрине.

— Мушу забрати княжича Володимира, — важко зітхнув він. — 3 тим і приїхав.

— Забрати? — підняла вона стривожене обличчя. — Одірвати цого від моїх грудей! Ні, Добрине, так не буде, краще вже в Рось...

— У Рось княжича Володимира? — дуже повільно й суворо промовив Добриня. — Подумай, що говориш, Малушо! Не твій Володимир — Київської зеплі княжич.

Вона заплющила очі. Міцно стиснула уста, опустила голову.

— Правда, Добрине... я думала, що Володимир мій, але він княжич! Що ж залишається тоді в мене? Був син — і я ще жила, візьмеш його — і нічого, нічого в мене немає. Слухай, Добрине, мені страшно, ой, як мені страшно. Душу ти забираєш у мене!

Горе Малуші було таке велике, що вона більш нічого не могла сказати, а, притулившись до дитини, мовчки плакала.

Коли б Малуша в цю хвилину подивилась на брата, вона б побачила, як з його очей також вкоотились одна за одною кілька сльозин. Добриня плакав, і це була, мабуть, найважча в його житті хвилина, бо ще раз гридень відчув, що і він, і Мрлуша — це роб'ї люди, княжі раби.

А потім Добриня змахнув сльози — ні Мадуша, ні хтось інший не повинен бачити, що гридень також може плакати.

Але Малуща і не дивилась на Добриню, вона це могла одірвати рук і очей від свого сина, бо надовго, а може, і навіки прощалася з ним.

Далі було, як уві сні. Коли почало темніти, Добриня з дружинниками заходилися збиратись у далеку дорогу: сідлали коней, поперек сідла Добриці міцно ув'язали короб...

Малуша сама винесла дитину із землянки, передала її на руки Добрині, а він уклав у короб. І вони так обережно все це робили, що дитя навіть не прокинулось.

— Прощай, сестро, — тільки долетіло до Малуші. — Не сам роблю, десницею князя...

Він поклав їй на плечі свої руки і вклонився.

— Прощай!

Дружинники сіли на коней, чотири чорних вершники, як птахи, полетіли на захід, де ще пломеніла багряна заграва.

Малуша зайшла до землянки і, нічого не тямлячи, обшарила руками одрину попід стіною, де недавно лежав її син. Одрина ще була тепла, на ній у тому місці, де лежав Володимир, лишились западинки. Але сина нема, не буде...

Вона кинулась із землянки, ніби могла просити щось у дружинників і брата, які тільки-но поїхали. Але надворі було темно й тихо, ніде не чути ні голосу, ні кінського тупоту. Вони вже поїхали далеко, далеко...

Темна постать жінки метнулась круг землянки до дубів, де недавно прив'язані були коні, до криниці, з якої вони напували коней, до кручі, з якої вона часто дивилась на Рось...

Розгублена жінка дивилась на небо, благально підносила руки вгору, до зір, але їй не всміхнулась жодна зоря, на небі не було ні єдиної хмарки, що могла б спуститися до неї.

І тоді вона впала на росяну траву, обхопила голову руками і заридала, застогнала, затужила так, як може ридати тільки мати, — нестримно, невтішно...

— Володимире! Мій синочку! Моя дитинко! Сонечко моє, життя моє, радість моя, де ти, де ти, озовися?! Ти був біля мене — і я сміялася, ти був біля мене — і не було в мене більшої радості, чому ж ти пішов від мене, чому покинув?.. Боги на високому небі, люди на широкій землі, та поможіть же мені, рятуйте мене, поверніть мені синочка!.. То я б тебе, синку, усе колисала, аби тільки з тебе радості діждала...

Від самого серця йшли прості слова, плакала, квилила, обікрадена, знедолена мати. І коли б камінь мав голос, то й він озвався б на цей крик. Але камінь голосу не має, а більш ніхто серед ночі почути її не міг.

І за весь цей час їй жодного разу не прийшла і не могла прийти в голову думка, що вона, проста жінка полянського роду, дала життя дитині, яка стане колись великим князем Київського столу і що через тисячу літ люди пригадають її, рабиню Малушу, і здивуються її великій, святій любові.

7

У покоях княгині Ольги не ждали князя Святослава. Коли він раптом відчинив двері й зупинився на порозі, то побачив матір, що сиділа на лаві, священика Григорія, який стояв перед нею і в чомусь її нібито переконував, та ще ключницю Пракседу, що поралась у кутку.

В цьому не було нічого незвичайного: княгиня завжди кликала увечері до себе священика, кожного вечора до неї заходила й Пракседа, щоб радитись про наступний день.

І в світлиці все було як завжди: у двох кутках горіли свічки, на столі лежав хліб і стояла корчага з водою, ложе княгині прибране, скрізь заметено.

Але було в світлиці й незвичайне: у темному кутку Святослав помітив колиску, а в ній дитя...

Він стояв і думав, що йому робити? Він хотів, його поривало кинутись вперед, схилитись, як веліло серце, над колискою, подивитись, взяти на руки своє дитя. Але він не знав, вагався, чи може виказувати почуття, коли в світлиці є священик Григорій, Пракседа!..

Його зрозуміла й допомогла мати княгиня.

— Ти йди, — веліла вона Пракседі. — І ти, отче, — винувато додала вона, — перепочинь, ми з князем мусимо поговорити.

Князь Святослав ждав, поки вони вийдуть, а потім швидко пішов уперед, зупинився перед колискою. Княгиня Ольга, взявши в руку свічку, рушила за ним слідом і стала позаду.

У промінні від свічки він побачив сина, який лежав, сповитий білим полотном. Син спав, у нього були заплющені очі, він рівно й спокійно дихав, теплі рум'янці грали на його щоках.

І було в цьому дитячому личку те, що примусило здригнутись серце князя Святослава. Личко це — високе чоло, темні брови, рівний носик, маленькі уста — нагадало йому дороге й рідне обличчя Малуші.

— Володимире... сонечко! — вирвалось у Святослава, що не знайшов інших слів, якими можна було б висловити всю радість і щастя, і дуже обережно, щоб не зачепити колиски, схилився і поцілував теплий лобик Володимира.

У цю хвилину йому було не тільки радісно, але й боляче, бо не сина цілував він, а втрачену молодість, бо, коли торкався теплого лобика, здалося йому, що він цілує далеку Малушу.

А потім він підвів голову й побачив очі матері, що все стояла позад нього з свічкою в руках і також з любов'ю і радістю дивилась на онука. Це були ті самі очі, які він щодня бачив і знав, у цю хвилину в них була ласка й ніжність. Але перед ним виринули події ще однієї страшної ночі, і він прочитав у очах матері те ж саме, що й тоді. Він бачив у ній мудру, хитру, рішучу княгиню.

— Що ж, мамо, надумала робити? — запитав він, показавши рукою на стіл, де лежали Євангеліє, хрест і кропило, та ще на лаву, де стояла купіль з водою.

Княгиня зрозуміла — син знає, що вона замислила. І хрест, і купіль, і кропило... Так, княгиня думала хрестити онука.

Вона хотіла, щоб син її зрозумів і не засуджував і щоб знав, що інакше діяти вона не може.

— Не зла хочу я тобі, Святославе, й онуку своєму, — промовила вона, — а добра й щастя.

— Але де добро, де щастя?! — крикнув він. Вона якусь мить мовчала, поглянула на Святослава, перевела очі на онука й повела далі:

— Ти знаєш, сину, яку муку я мала, коли, повернувшись з Константинополя, дізналась про все і про Малушу. Це було велике горе, лихо в нашому теремі й на Горі. І тоді я, щоб врятувати тебе, князя, мусила так зробити...

— Гаразд, — сказав Святослав. — Ти зробила так, як хотіла Гора, ти врятувала свою, княжу, честь, зробила мене князем, ти дала мені князівну, яку я не любив і не люблю. Але для чого ти тепер, коли я став князем, хочеш хрестити мою дитину?

— Як я хотіла й хочу добра тобі, — відповіла на це вона, — так хочу добра й твоєму сину, а моєму онуку. Подивись на нього, — хто він? Син рабині, язичник, він навіть імені не має. А я хочу, і це буде велика користь для тебе, щоб він був сином князя Святослава, я хочу, щоб він мав своє княже ім'я.

— І знову цього хоче Гора?

— Так, сину, саме для цього я й хотіла його хрестити, — закінчила княгиня Ольга.

І тоді на довгу-довгу хвилину в світлиці княгині Ольги настала тиша. Мати і син стояли над колискою, дивились на дитя, що міцно спало, мовчали...

Князь Святослав підвів голову, зустрів гострі, пронизливі очі матері й сказав:

— Не для того я прийшов сюди, мамо, щоб сварку з тобою чинити, не для того стою тут, щоб зробити те, що тільки сам хочу. Ні, мамо, над колискою мого сина стоїмо зараз не тільки ми — ти і я, — вся Руська земля стоїть днесь над колискою Володимира...

Великими темними очима дивилась княгиня Ольга на сина Святослава і ніби не пізнавала його: той Святослав — і не той, такий — і не такий. Ні, він був не такий, як раніше, — він був тепер як і батько його Ігор...

— Слухай, мамо, і подумай, що ти наробила, — вів син. — І я говорю це не для того, щоб сказати, що ти лиха хотіла землі Руській. Ні, ти хотіла і багато зробила добра Русі, ти помстилась за батька й примучила деревлян, ти, добра бажаючи людям, знищила дань і завела уроки й устави, ти багато зробила, устрояя Руську землю, ти була мудрою й хитрою княгинею Руської землі, Київського столу... Але, — вів далі Святослав, — устрояя Руську землю, ти забула, що є в ній тьма племен, земель, людей. Ти, мамо, забула, що в них є тьма ворогів. На Гору ти сперлась, а всіх своїх людей стала вважати ворогами, ти поставила високі стіни на Горі, оточила себе боярами, воєводами, тіунами, ти забирала в людей і давала Горі землі й ліси, озера й ріки. А коли побачила, що наробила, злякалась й на поміч собі покликала Христа...

— Не хули Христа! — сказала княгиня Ольга — Не клич імені його всує... Він покарає тебе...

— Ні! — зухвало відповів Святослав. — Мої боги не благословили б того, що благословляє Хртотос, мої боги — віра батьків, твій Христос — сила твоя й бояр...

— Так чого ж ти йдеш проти цієї сили? Куди ти ідеш, Святославе?

Він подивився за вікно, у ніч, що стелилась над Горою, стінами й Дніпром.

— О мамо, — промовив він. — Хто-хто, а я добре знаю цю силу. Ця сила вже раз зломила мене. Але це було тільки раз, і вдруге вона мене не зломить. Не зломить вона й Русі, не бояри й воєводи, сама себе врятує Русь... Може, тоді прийде на Русь Христос, може, після нам без нього не обійтися.

— У мене радіє душа, — склала хрестом руки па грудях княгиня. — Світ істинної віри, бачу, сходить на тебе...

— Ні! — крикнув Святослав. — Трижди, чотирижди ні! Я не християнин нині, а еллін, язичник. А ти що робиш? Хочеш хрестити мого сина, хочеш, щоб я був язичником, а він християнином, хочеш, щоб я стояв за Русь, а син мій за Візантію?!

— Не цього я хотіла, сину, — спробувала заперечити княгиня. — Я кажу тобі: хочу, щоб син твій був не сином рабині, а князем, щоб мав він своє княже ім'я...

Суворе було обличчя в князя Святослава, гнівні його слова.

— Я послухав тебе, мамо, — сказав він, — і виконав твій загад, коли ти виганяла звідси, з Гори, Малушу. Будь по тому, я зробив так, як ти веліла. Я одружився з князівною, — ти й цього хотіла. Я став князем, — і про це просила ти мене... Але тепер, як князь, я велю...

Він дивився на сина, що спав у колисці.

— Не ти перемогла рабиню, — говорив Святослав, — вона перемогла тебе, княгиню. Бо породила сина, про якого мріяв я і якого ждуть руські люди. Ти боїшся, бо в тебе за спиною Гора, а я не боюсь, бо за мною стоїть дружина і вся Русь. Бути йому, як воно і є, сином рабині, великим князем. Ти сказала, що в нього немає ім'я. Ні, він має ім'я. Це я і мати його — рабиня — нарекли його Володимиром, бо хочемо, щоб він володів миром у Руській землі. І він володітиме миром, у важкий час врятує Русь.

Князь Святослав пішов до дверей і покликав Добриню, що ждав його.

— Добрине, — сказав Святослав. — Ти зберіг, привіз із Будутина до Києва сина мого Володимира, буть тобі воєводою, його вуєм, рости його...

Добриня низько вклонився князеві й княгині.

— Візьми його на руки, Добрине, й неси за мною. Гряди, Володимире!

КНИГА ДРУГА

НАД МОРЕМ РУСЬКИМ

Ой славен, ясен красний наш кязь,

Києва — города князь Святослав.

Вiн iзвечора в човен сiдав,

а вже над ранок пiд Царгород став.

Рушили вої на Царiв город,

цар ся дивує, хто то воює,

ромеї ходять, все раду радять!

що тому князю за дари дати?

Вийшли князю вони в наряді;

кони вiн взяв — не дякував,

не дякував, шапки не зняв,

шапки не зняв, не поклонився,

не поклонився i не скорився.

Рушили вої вдруге на город,

цар ся дивує, хто то воює,

ромеї ходять, все раду радять:

що тому князю за дари дати?

Винесли князю багато злата;

золото взмв він — не дякував,

не дякував, шапки не зняв,

шапки не зняв, не поклонився,

не поклонився i не скоривсм.

Рушили вої втретє на город,

цар ся дивує, хто то воює,

тремтять ромеї, все раду радять:

що тому князю за дари дати?

Вивели ж йому царiвну в коронi;

царівну взяв вiн та й подякував,

шапочку зняв, ще й поклонився,

князь поклонився, та не скорився.

РОЗДIЛ ПЕРШИЙ

1

Сонце ще високо стояло над Щекавицею, коли на пониззi Днiпра зарябiло, а згодом вималювалось кiлька лодiй. Розсiкаючи зустрiчну хвилю, йшли грецькi хеландiї — з гострими носами, високими щоглами, багатьма реями — справжнi морськi чудеса.

З Подолу й передграддя кинулись тодi до Почайни купцi, ремiсники, роб'ї люди. На таких коробах приїжджали звичайно падкi до торгу гостi з Константинополя; хто хотiв, мiг щось у них купити, щось продати. Проте поки хеландiї досягли Почайни, там, де вона допливала до Днiпра, й поклали укотi напроти Боричевого узвозу, рiчку й береги обкутали присмерки.

Не змогли кияни й поговорити з прибулими, бо тiльки но хеландiї стали бiля берега, одразу ж туди з Гори спустились княжi мужi з невеликою дружиною. Вони нагримали на подолян i велiли їм забиратись вiд Почайни. Самi ж, як водиться, зiйшли на хеландiї, привiтались з прибулими, запитали, що вони за люди й за чим припливли до Києва.

На хеландiях були гостi з Константинополя, що привезли з собою паволоки, узороччя, вина. Княжi мужi пообiцяли, що вранцi до них прийдуть тiуни, вiзьмуть належний устав, проведуть на торг. А там уже гостям буде вiльно чи продавати щось, чи купувати. На однiй же з хеландiй, як виявилось, прибув з численною, добре озброєною сторожею й кiлькома рабами не просто царгородський гiсть, а василiк iмператора ромеїв.

Почувши вiд своєї сторожi, що до хеландiї прийшли мужi київського князя, цей василiк з дуже недобрим — стомленим чи хворобливим — виглядом вилiз iз — пiд настилу, де лежав до цього. Випроставшись на весь зрiст, вiн через товмачiв сказав, що прибув до київського князя з грамотою вiд iмператора ромеїв Никифора, має до нього важливу справу й мусить говорити про неї самовидь, що i просить переказати київському князевi.

Княжi мужi вiдповiли на це, що вже пiзня година, в такий час київський князь, либонь, спочиває. Проте пообiцяли наступного ж дня вранцi передати все князевi Святославу.

Василiк повторив, що хотiв би, аби князь покликав його швидше, а потiм несмiливо поцiкавився, чи не могли б мужi залишити бiля хеландiй свою сторожу. Мужi сказали, що сторожу вони залишать i просять василiка не турбуватись, — Київ добрий город, тут радi кожному гостевi i нiкого не скривдять. З тим вони й пiшли, а сторожа лишилась бiля хеландiй.

На Днiпрi покотив туман, вiтер, як здавалося, василiку, таємничо й погрозливо свистiв у лозах над Почайною, вздовж берега йому чулись голоси, на тлi багряного неба височiла оточена стiнами й вежами сувора фортеця, де й жив київський князь. Василiк, здригаючись вiд холоду, постояв на настилi лодiї й полiз у своє затишне кубло. Знаючи церемонiал вiзантiйського двору, за яким iмператори, ранiше нiж прийняти посла, неодмiнно його затримували, вiн мiркував: чи довго київський князь змусить його стояти на цiй холоднiй рiчцi?..

Проте київський князь не примусив василiка з Константинополя без дiла стояти на Почайнi. Наступного ранку, тiльки почало свiтати над Днiпром, до грецьких хеландiй прийшли тiуни. Вони одразу кiнчили справу з купцями, взяли устав i повели їх на торг. Разом з ними — i вже до василiка — прийшли й тi мужi, що були тут минулого вечора; вони сказали василiку, що князь Святослав знає вже про посла iмператора, прийме його цього ж ранку, запросили йти з ними.

Нашвидку прибравшись у найкращий свiй одяг — довге, чорного оксамиту платно, взувши зеленi черевики, почепивши на голову клобук, василiк iмператора звелiв рабам брати дари. Потiм слiдом за мужами, у пасмугах рожевого промiння, що котилось iз-за Днiпра, вiн пройшов глибоким Боричевим узвозом, через мiст i ворота потрапив на Гору, а там до княжого терема й Золотої палати.

Крокуючи цим шляхом i часто зупиняючись, щоб передихнути, василiк пильно примiчав усе, що бачив, i порiвнював з тим, до чого звик у Константинополi. Тут, у Києвi, не було, як там, високих стiн i кам'яних споруд, багатьох вулиць i площ, оздоб, колон, статуй. Проте все, що бачив василiк, — глибокий Боричiв узвiз, де проходив єдиний вiд Днiпра шлях на Гору, старi дерев'янi стiни, що стояли над глибокими урвищами, а мали ще й присипи з гострим околлям, перекинутий через глибокий рiв мiст, город на Горi з теремами й клiтями, гридницi, навкруги яких василiк побачив багато воїв, требище, де перед Перуном, що дивився золотими очима на Днiпро, палахкотiв вогонь i творилась вранiшня жертва, — все це примусило василiка здивуватись i здригнутись: високо сидять київськi князi, нелегко до них доступитись!

У Золотiй палатi, куди через сiни й Людну палату завели василiка, все також було суворим i таємничим. Тут горiло багато свiтильникiв, вiдблиски яких грали на позолоченiй i срiбнiй зброї, попiд стiнами на лавах сидiли поважнi, бородатi, одягненi в темнi вбрання люди, на помостi в кiнцi палати василiк побачив князя Святослава.

Василiк пiшов уперед, низько вклонився князевi й через товмачiв сказав:

— Вiрний у бозi iмператор Схiдної Римської iмперiї Никифор послав мене, патрикiя Калокiра, з дарами i грамотою своєю до тебе, княже Русi, щоб ствердити любов, сущу з тобою й людьми руськими, на всi лiта...

До палати зайшли раби, що крокували слiдом за василiком, i поклали перед київським князем дари — коштовнi наволоки, узороччя, позолочений щит i меч.

— Грамоту я приймаю, — з посмiшкою глянувши на добру зброю, сказав князь Святослав, — i за дари дякую... Передай, натрикiю Калекiре, iмператоровi ромеїв, що князi руськi, боярство i всi люди руські бережуть, любов, сущу межи нами, i да не розрушиться вона, дондеже сяє сонце.

Пiсля того, як водиться, князь Святослав запитав посла, як йому їхалось у далекій дорозi, як почуває вiн себе нині, запрошував бути в Києвi-городi скiльки охота, а тiунам своїм одразу ж велiв давати василiковi, сторожi його й рабам на хеландiї повний покорм i всiлякi меди з своїх клiтей.

Низько вклоняючись, патрикiй Калокiр щиро дякував київеьмому князевi, боярам i руським людям за добрi побажання, за покорм i меди, сам побажав йому, родинi i усім боярам, якi сидiли в Золотiй податi й були скрiзь по Русi, доброго здоров'я й щастя на многi лiта...

Звичайно, це будо не все, що хотiв i мав сказати василiк. Прощаючись, вiн сам висловив надiю, що князь Святослав знайде час i нагоду ще раз з ним поговорити.

Князь Святослав розумiв посла Вiзантiї. Усi вони — оцi василiки — улесливi, хитрi люди. Що ж, вони ще зустрiнуться з василiком. Може, патрикiй Калокір пообiдає нинi разом з князями?

Але i пiд чає обiду василiк Калокiр не сказав князевi Святославу, що привело його до Києва. Може, сталось так тому, що на обiдi було багато людей — сам князь Святослав, брат його Улiб, мати Ольга, три сини — Володимир, Ярополк, Олег, — чимало воєвод, бояр, рiзних мужiв. Кожен iз них щось запитував у посла, кожному той мусив вiдповiдати, — так у бесiдi та мiж розмовами й минав обiд.

Василiк Калокiр, може, не змiг говорити ще й тому, бо цiкавився, що подають i як їдять тут, у стравницi князiв Русi. Адже в Константинополi в палатах Великого палацу подавали все й частували з розбором — кому грецькi горiхи, а кому щкаралупина...

Зовсiм не те побачив Калокiр у стравницi руських князiв. Подавала страви молода ще, вродлива жiнка, яку всi називали Пракседою. Їй допомагало кiлька дiвчат, що вражали своєю красою. Носили вони все з кухнi до стравницi притьмом, миттю.

А носити їм доводилось чимало: коли запрошенi на обiд тiльки зайшли до стравницi, там на столах була приготовлена й холодна веприна, й ведмежина, всiляка солона й копчена риба — осетри, пструги* (*Пструг — форель.), судаки, рiзнi овочi й зiлля; пiд час самого обiду на столи подавали варену й смажену баранину, гов'ядо, юшки з сочива й риби, меди, ол, брагу, кваси.

Їли тут i запивали без зайвих слiв, без перепрошень, — просто, як це буває вдома, в родинi. Один тiльки раз воєвода Свенелд, взявши чару, сказав, що хоче випити за князя. I всi з брязкотом пiдняли свої чари, келихи...

— П'ємо на тя, княже!

На кiнець обiду всi, а так само й василiк Калокiр, вiдчули, що поїли досита, а меди й ол з княжих медуш мiцнi, п'янкi.

Саме тодi князь Святослав i запропонував василiку проїхати з ним на лодiї, показати з Днiпра город Київ, його будiвлi, вали, стiни. Князь Святослав звелiв гридням приготувати лодiю, спустився з василiком до Почайни, з кiлькома боярами й толковинами вони проїхали Днiпром аж до Чортория.

Чудовий був Днiпро й Київ — город у цю передвечiрню годину. Ще була весна, вiд самого Верхнього Волока котив Днiпро могутнi води, й тут, бiля Чортория, де плесо його видно було вгору до Десни* (*Десна — лiвий доплив Днiпра.) й Вишнього города княгинi Ольги, а вниз — до Вiтичева й Лисої гори над ним, — тут здавалося, що немає йому кiнця й немає краю.

У лодiї, на якiй сидiли князь Святослав, брат його Улiб, василiк Калокiр i бояри з толковинами, було двадцять гребцiв — по десять з кожного боку. Пiд дужими ударами їхнiх весел лодiя швидко линула вперед, позад неї на блискучому лонi стелився, як бiла полотнина, запiнений слiд. Київ i гори тiкали й тiкали назад.

I тодi в усiй величi своїй постав перед ними древнiй город над Днiпром, город, стiни якого закладенi були князем Києм. Багато лiт минуло вiдтодi, а вони росли й змiцнювались, як i все за ними, як i все навкруг Києвого города над Днiпром.

Три гори височiли вдалинi i до них прикутi були очi всiх на лодiї: Києва гора, де й був тепер княжий город — Гора, гора Щекавиця, де поставив першi стiни Київ брат Щек, та ще гора Хоревиця — вотчина Хорива, другого брата Кия.

Колись це були три двори-городища на горах над Днiпром. Тепер над всi гори стояв Київ — город з високими стiнами, вежами й дахами княжих теремiв, що золотом грали в промiннi згасаючого сонця, з схилами, що круто обривались над Днiпром, густими лiсами, що оточували город, глибокими ярами, в яких уже лежали пiзнi темнi тiнi. Це й була Гора, справжнє орлине гнiздо над Днiпром, з стiн якого на багато поприщ видно було все навкруг, але до якого жоден ворог не мiг доступитись.

Невпiзнанно змiнився Київ-город вiдтодi, коли було закладено першi його стiни. Вже не тiльки на Горi жили тепер люди. Одразу ж бiля стiн города на схилах виростав новий город, де жила княгиня Ольга й чимало бояр. Над Боричевим узвозом, над ярами, а часто i в них у цю годину видно було вогнi й димки — там жило й трудилось передграддя, за ним до Почайни тягнувся Подол, ще далi Оболонь — рольнi землi князiв, воєвод, бояр.

— Чуден Борисфен i город твiй, княже Святославе! — вигукнув, дивлячись на гори й плесо Днiпра, василiк Калокiр.

— Може б, ми стали до берега й подивились звiдти на Київ, — запропонував князь Святослав.

— О, я був би вельми радий! — захоплено вiдповiв Калокiр.

I саме тодi, коли нiс лодiї зарився у пiсок на Чорториї i коли князь Святослав, Калокiр, а за ними княжич Улiб, бояри й толковини сходили на берег, саме тодi василiк уповiльнив крок, пiшов поряд з князем i тихо промовив:

— Може б, ми пiшли далi самi, з тобою тiльки, княже?

Цi слова були сказанi не через толковинiв, а звичайною руською мовою, i тому князь Святослав зупинився, здивовано поглянув на посла iмператора.

— Я хотiв би поговорити тiльки з тобою, вiч-на— вiч, — ще раз сказав Калокiр.

— Добро! — так тихо, що нiхто з бояр його не почув, промовив князь Святослав.

I, коли всi зiйшли на берег, вiн звернувся до брата Улiба, бояр, толковинiв:

— Ми пiдемо з патрикiєм Калокiром удвох, хочу показати йому береги, а ви тут спочиньте...

Коси над Чорториєм сягали далеко в Днiпро жовтогарячими стрiлами, навкруг них перламутром мiнились води, у берегах ледь зiтхали заблуканi хвилi. Князь Святослав i патрикiй Калокiр довго йшли тугим, змоченим пiском, що рипiв пiд їхнiми ногами. Уже далеко позаду лишилась лодiя з людьми, велика тиша приймала й обгортала їх, тiльки сполошенi кряки й кулики тоскно кричали й били крилами. А вони йшли далi й далi — у роздумах i мовчаннi...

— Отже, ти знаєш нашу мову? — зупинився нарештi князь Святослав i подивився на василiка Вiзантiї.

Калокiр також зупинився. Вiн довго стояв — з темним, засмаглим обличчям i гострими вилицями, на якi лягав вiдсвiт червоного сонця, горбоносий, з примруженими очима, що дивились на Київ i Днiпро. Щось уперто думав, а потiм посмiхнувся до князя й вiдповiв:

— Так, княже Святославе... Я знаю твою мову i добре знаю руських людей.

— Хто ж ти єси?

Вiд правого берега Днiпра, з Оболонi, вiйнув вечiрнiй вiтер, i темне, пiдперезане шнуром платне обхопило кощавий стан патрикiя.

— Iмператор Никифор, — сказав Калокiр, — послав мене як василiка свого з Константинополя, але я живу в Клiматах, у Херсонесi, де батько мiй служить протевоном* (*Протевон — голова самоврядування, конвенту.). А херсонiти, як вiдомо князевi, i русiв, i мову їх добре знають...

— Честь i слава iмператору ромеїв, — сказав князь Святослав, — що посилає своїми василiками до нас людей, якi знають Русь. Але якщо iмператор посилає василiком до мене таку поважну людину, то, певне, не тiльки заради того, щоб передати своє вiтання?!

— Звичайно, нi, — посмiхнувся Калокiр. — Iмператор Никифор велiв дякувати за любов, сущу мiж iмперiєю i Руссю, i за те, що князi руськi вже не раз допомагали їм могутньою збройною силою, а тепер iмператор Никифор просив, щоб ти ще раз допомiг йому, княже Святославе.

— Проти кого ж думає iти на брань iмператор Никифор?

— Iмперiя не може починати зараз бранi сама, — вiдповiв Калокiр, — бо неспокiйно в Азiї i Єгиптi... Але iмператор Никифор посварився з болгарами i мусить негайно покарати їх, а тому просить князя Святослава пiти з воями на Болгарiю й скорити її.

Калокiр замовк, але одразу додав:

— За це iмператор Никифор щедро подякує князевi Святославу i його воям... На хеландiях у мене лежить для тебе, княже, п'ятнадцять кентинарiїв* (*Кентинарiй — мiра золота; 15 кентинарiїв — приблизно 100000 древнiх золотникiв — червiнцiв.) золота.

Князь Святослав не затримався з вiдповiддю, але це була, здається, не та вiдповiдь, на яку мiг розраховувати василiк Калокiр.

— Дивно менi це чути, — одверто сказав князь. — Ти говорив правду, за рядом, який давнi князi нашi уклали з Вiзантiєю, Русь не раз давала їм помiч збройною силою...

— О, вої русiв — добрi вої. Це знає весь свiт! — захоплено вигукнув Калокiр i облизав пересохлi уста. Князь Святослав нiби не почув його слiв i вiв далi:

— Але як може iмператор Никифор просити в мене помочi проти болгар? Адже, наскiльки я знаю, мiж iмператорами ромеїв i Болгарiєю iснує мир. Кесар одружений з дочкою римського iмператора, Вiзантiя навiть дає дань болгарам...

— Який мир i що за дань? — голосно засмiявся василiк. — Усi кагани болгарськi, а найпаче гордий каган Симеон, люто ворогували з ромеями, завдавали їм великої шкоди. За Петра, сина Симеона, мiж Вiзантiєю і болгарами був нiбито мир. Кесар Петро — це правда — взяв собi в жони дочку iмператора Христофора. Але болгари однаково носили й носять у своїх серцях люту ненависть до ромеїв, вже давно пiв-Болгарiї iде проти Константинополя i одмовилось вiд Петра й Преслави. А тепер, коли дочка iмператора Христофора й дружина кесаря Петра Iрина померла, iмператор Никифор вiдмовився платити дань болгарам, послiв кесаря, що з'явились по неї до Константинополя, велiв бити по обличчю й вигнати за город.

— Жорстоко карає iмператор, — глузливо процiдив князь Святослав, — кесаря свого Петра, що так довго й вiрно служив йому i дослужився до того, що й Болгарiя розпалась. Отже, тепер, пiсля довгого миру з Петром, iмператор хоче добити, знищити Болгарiю?

— Так, княже, — вiдповiв Калокiр, прикипiвши темними своїми очима до обличчя Святослава. — Iмператор Никифор, як i завжди, дiє рiшуче, i вiн, звичайно, рушив би супроти Петра сам, але зараз у iмперiї неспокiйно, почався новий заколот у Сiрiї й Антiохiї, iмператор мусить вирушити туди, в Азiю, а тобi посилає золото... Вiн думає, що ти згодишся, пiдеш на болгар, i доки з воями своїми вийдеш на Дунай i скориш кесаря Петра, вiн сам повернеться iз земель азiатських, вийде в Македонiю. Так, з допомогою бога, буде покарана Болгарiя.

Князь Святослав якусь хвилину помовчав.

— Люту кару вигадав iмператор ромеїв для болгар, — далi сказав вiн. — І коли б справдi я з воями своїми пiшов за Дунай, а вiн рушив би назустрiч менi з Македонiї, з Болгарiєю було б покiнчено довiку, назавжди! Тiльки ж я, василiку Калокiре, на Болгарiю не пiду. Ні, нi!

— А чого ти не пiдеш, княже Святославе? — хижо запитав Калокiр. — Може, ти вважаєш, що я привiз мало золота? Так це ж не все. Коли закiнчиться вiйна, ти матимеш ще багато золота i дань.

— Нi, — ще раз сказав Святослав. — Не про золото i не про дань я думаю.

— Тодi чому?

Князь Святослав вiдповiв:

— Коли iмператори ромеїв просили нас, київських князiв, дати їм помiч i воювати — з ворогами своїми в iмперiї, ми, пам'ятаючи про ряд мiж нами, цю помiч давали. Зараз iмператор Никифор посилає золото, щоб скорити болгар. Але ж iмператор знає, що у нас з болгарами вiд вiку iснує мир, ми з ними одноязичнi люди. Болгари — то сусiди нашi, i ми мали вiд них тiльки добро. Нi, василiку Калокiре, руськi люди — не якiсь печенiги чи хозари, за золото ми не воюємо. I коли б iмператор Никифор прислав менi не п'ятнадцять кентинарiїв, а п'ятнадцять хеландiй iз золотом, то й тодi я сказав би — не згоден.

— Що ж, — задоволено сказав Калокiр. — Це дуже добре, i коли я їхав сюди, то був певен, що ти, княже, у вiдповiдь на прохання iмператора скажеш — нi, не згоден!

Князь Святослав здивованими очима подивився на василiка, не розумiючи, як може вiн радiти, що київський князь не хоче допомогти iмператору.

— Я бачу, що ти не розумiєш мене, княже, — нiби вгадав його думки Калокiр. — Тодi дозволь менi сказати те, чого не говорив i не доручав менi iмператор Никифор?

— Дивний ти василiк, Калокiре, — сказав князь Святослав. — Що ж, говори, я слухаю.

— Скажу все, все, княже, — здригнувся Калокiр. — Але перед тим дай князiвське слово, що те, що почуєш, знатимеш тiльки ти, я та ще Борисфен.

— Ти хочеш клятьби, я ж звик клястись тiльки на зброї. Проте слово даю — все буде мiж нами.

— Iмператор Никифор, — почав Калокiр, — вчинив безумство, коли розiрвав мир i хоче почати вiйну з болгарами.

Князь Святослав засмiявся, але посмiшка враз зникла з його обличчя.

— Почекай, Калокiре, — суворо сказав вiн. — Ти посланець iмператора ромеїв i просиш мене йти на болгар. А тепер ти говориш, що iмператор чинить безумство, починаючи вiйну з болгарами. Чи можу я вiрити своїм вухам?

— Я говорю, княже, те, що думаю, — вiдповiв суворо Калокiр. — Iмператор Никифор уже давно втратив розум, бо довiв iмперiю до голоду й злиднiв. Вiн безумний, бо пiдозрою, чварами й лютими розправами обурив проти себе тисячi достойних людей в Константинополi i фемах. Вiн втратив останнiй глузд i зробив непоправну похибку, зламавши мир з болгарами...

— Василiк iмператора! — крикнув князь Святослав. — Для чого, скажи, говориш ти все це менi, київському князевi?

— Зараз ти мене зрозумiєш, княже Святославе, — так само суворо вiв Калокiр. — Мiй батько був звичайним вiрменським ченцем, але змушений був виїхати до Константинополя, бо дома його ждала смерть вiд iмперiї. Тодi з Вiрменiї до Константинополя виїхало дуже багато наших людей, бо вже, гадали вони, краще бути в багатому Константинополi, анiж помирати дома... Але батько мiй був дуже розумною людиною, i там, у Константинополi, це швидко помiтили. Його допустили до двору, про нього взнали iмператори Роман i Костянтин, вони послали його василiком до печенiгiв, ще раз — до угрiв. А коли помер кесар Симеон i Вiзантiя хотiла укласти мир з болгарами, батька мого послали василiком до кесаря Петра, вiн повiз йому дари, умовив Петра, i той приїхав у Константинополь укласти мир i взяти в жони дочку iмператора...

— Отже, твiй батько був другом болгар i допомiг укласти мир мiж iмператорами i кесарями?

— Ти мене зрозумiв. Батько мiй був другом болгар. Але пiсля Романа i Костянтина прийшов Никифор Фока, який ненавидить болгар i всiх тих, що допомагали миру з ними. I тому вiн хотiв люто покарати мого батька. Його пси вже напали на слiд, i батька ждав монастир, а може, й галери. Але батько мiй, як я тобi вже говорив, князю, був дуже розумною людиною i тому через землю тиверцiв i уличiв утiк до Херсонеса.

Ця довга i до того ж виголошена одним духом промова, мабуть, стомила василiка Калокiра, i вiн якийсь час спочивав, дивлячись на небо над Києвом, що стало темно-вишневим, тривожним, i на плесо, що швидко синiло...

— Там, у Херсонесi, i в усiх Клiматах, — повiв далi вiн, — як ти, мабуть, княже, добре знаєш, є дуже багато людей, якi ненавидять iмперiю. Туди з Константинополя виганяють усiх, ким невдоволенi iмператори, туди ж тiкають i тi, хто невдоволений iмператорами. I хоч Клiмати — це фема iмперiї, i хоч там є їхнiй стратиг, але херсонiти мають свiй конвент, на чолi якого стоїть протевон. Минув короткий час, i мiй батько був обраний протевоном, а зараз, коли в iмператора Никифора виникла потреба послати василiка до тебе, вiн зупинився на менi, синовi протевона...

— Але ж, — запитав князь Святослав, — iмператор Никифор знає те, що ти менi розповiв, — хто твiй батько i хто сам ти? Як же вiн посилає тебе до мене?

Василiк Калокiр задоволене потер руки, а може, йому стало просто холодно, бо з Днiпра починав повiвати вiтер.

— Iмператор Никифор, — вiдповiв вiн, — звичайно, знає, хто мiй батько i хто я, але знає й те, що коли ми беремось, то доводимо справу до кiнця. До того ж вiн дещо й зробив для мене: дав високе звання патрикiя. Це звання, — щиро признався Калокiр, — було дуже менi потрiбне, — князю. Я маю багато друзiв i прихильникiв у Константинополi, i якщо Никифору не одрубають голови в Сiрiї, то вiн незабаром втратить її у Великому палацi, а тодi...

Калокiр на мить обiрвав потiк своїх слiв, хижими очима подивився на Днiпро й небо.

— ...тодi, — зашепотiв вiн, — для iмперiї почнеться новий час. Навiщо їй сваритись з Болгарiєю й Руссю, навiщо їй простягати пазури до далекої Вiрменiї, навiщо їй Клiмати й сам Херсонес?

— Ти — добра людина i щедра, — сказав на це Святослав. — Дуже добре й те, що ти, як син протевона, розумiєш, що Клiмати — це не римська, а руська земля. Якщо говорити правду, то i я думаю, що iмператор Никифор робить помилку, починаючи вiйну з болгарами. Нам, князям Русi, не варто йому в цьому допомагати, не слiд iти супроти болгар.

— Нi, княже Святославе, — раптом скрикнув Калокiр, — я не говорив, що тобi не слiд iти супроти болгар...

— Почекай, Калокiре, — перебив його Святослав. — А що ж, по — твоєму, iти нам на болгар?

— Iти, iти, княже!

— Як же я можу iти супроти Болгарiї? За що, для чого? — вже роздратовано промовив князь Святослав.

— Iти для того, щоб Вiзантiя i Болгарiя сукупно не пiшли проти Русi.

— Болгарiя не пiде супроти Русi, — впевнено сказав Святослав.

Темне було обличчя в патрикiя Калокiра i страшнi, темнi його слова:

— Болгарiя не пiде, але кесар її Петро сукупно з iмператорм Никифором поведуть своє вiйсько супроти Русi. Слухай, княже Святославе, iмператор Никифор вигнав послiв Болгарiї, але може кожного дня помiритись з кесарем Петром. I коли б вiн послав п'ятнадцять кентинарiїв нинi не тобi, а Петровi, той не вагався б, взяв би їх, бо йому нiчого втрачати — вiн усе вже втратив. Тодi Никифор i Петро вийдуть на Дунай, уже в Руському морi повно грецьких кораблiв, вже тьма легiонерiв стоїть у Клiматах, вони пливуть вгору по Танаїсу, стоять у Саркелi, збирають хозарiв, шлють василiкiв в печенiзькi улуси. Чи бачиш ти тепер, княже, як вони обступають зi всiх бокiв Русь, як уже iдуть на неї, як навкруг пахне кровлю?! Коли ж ти пiдеш на болгар, то зруйнуєш їхнi диявольськi намiри, ти пройдеш за Дунай i розiб'єш Петра, ти зупинишся тiльки пiд стiнами Константинополя.

Темна хмара встала тим часом на заходi, вiд Днiпра зривався й усе дужчав вiтер, бiля самих нiг Святослава й василiка завирувала, вдарила хвилею вода.

— Я розумiю тебе, — перемагаючи шум вiтру й хвилi, голосно говорив князь Святослав, — бачу, що замислили iмператори ромеїв.

— Золото iмператорiв лежить на хеландiях, — так само голосно промовив василiк. — Бери його, княже, i йди на Петра. Я сказав тобi правду, iди й перемагай. А менi, княже Святославе, допоможеш, коли я буду в Константинополi.

Це вже був не той василiк Калокiр, який недавно вклонявся князю Святославу, боярам його i всiм людям Русi в Золотiй палатi, а хижий, неситий син протевона, що розповiв про страшнi намiри iмператорiв ромеїв, але жадав власної користi, власної слави в iмперiї.

— Я розумiю тебе, — збагнувши всю суть Калокiра, вiдповiв князь Святослав. — Та зараз нiчого не можу сказати. Не сам мушу думати про це, мусить думати вся Русь. Уже пiзно. Починається буря. Ходiмо до лодiї. Згодом я тобi скажу моє слово.

Перемагаючи грудьми дужий холодний вiтер, вони швидко пiшли до лодiї, назустрiч ночi, що насувала зi сходу.

2

Буря вщухла тiльки вночi, й тодi, як це звичайно буває пiсля шуму, реву й свисту, над Днiпром i берегами настала велика, урочиста тиша. У бездонному небi засвiтились великi теплi зорi, а мiж ними послався мерехтливий Перунiв Шлях. Зорi й Шлях вiдбились, потоеули й засвiтились у бездонних глибинах рiвного, спокiйного Днiпра, що котив i котив води свої на пониззя, до Руського моря. По — весняному терпко й солодко пахла земля, скрiзь на Горi й на схилах до Почайни у лiсах i затьохкали еоловЧ, — чудова нiч пливла над широким свiтом. Все навкруг, здавалося, спало, спочивало.

Не спав тiльки i не мiг спати князь Святослав. Вiн повернувся з Днiпра, коди добре стемнiло. Василiк Калокiр залишився бiля свого золота на хеландiях, але просив у князя збiльшити сторожу.

Князь Святослав вийшов з терема, опинився в саду, де нестерпно пахло квiтами i з гiлля сипалась роса, побачив у темрявi чорну стiну, вийшов сходами на городницi. Там бiля своїх бил стояли мовчазнi сторожi. Пiзнавши князя, вони розступились перед ним.

Сiвши бiля заборола на лавi, князь Святослав довго дивився перед собою. Перед ним лежали крутi схили Гори, що обривались над Днiпром, нiде не свiтився жоден вогник, тiльки над Почайною видно було полум'я багаття — це гриднi вартували й грiлись бiля грецьких хеландiй... Спали Гора, передграддя, Подол, городи й весi над Днiпром, велика тиша стояла над землею. У цiй тишi й безмовнi князь Святослав сидiв на лавi, спершись рукою на забороло, й думав свою думу.

I раптом вiн пригадав, як колись давно над Почайною в таку ж теплу, тиху нiч горiв не один, а багато вогнiв, i заболiло серце князя, неспокiйно йому стало, невесело, смутно.

У ту нiч вiн зустрiв над Почайною, саме там, де зараз горiв вогник, ключницю з княжого терема Малушу i полюбив її так, як люблять раз у життi, полюбив, здавалося, довiку.

I пригадав князь Святослав її голос i її красу, її ласку, кожен рух, кожне слово...

Сторожi на городницях заворушились, ступили до своїх бил, раптом вдарили, i мiдянi скорботнi звуки лунко полинули до Почайни, на Днiпро i в далеке, безмежне поле.

Глибоке зiтхання вирвалось з грудей князя Святослава, нiби вiдкрилась у нього, занила давня болюча рана... У цю годину вiн пригадав ще одну далеку нiч, розмову з матiр'ю, яка заборонила йому — княжичу — любити ключницю Малушу, одiрвала її вiд серця. Пригадав вiн i останню зустрiч з Малушею, кожне сказане нею слово, кожну, здавалося, снiжинку в полi, бiль, що пройшов тодi, мабуть, по самому серцю й що, як i тодi, пiк, мучив його сьогоднi.

Вiн скорився матерi, Малуша поїхала в далеке княже село Будутин, народила там сина Володимира, який живе й росте на Горi разом iз своїми братами — дiтьми вiд князiвни Предслави — Ярополком i Олегом. Отже, всi його дiти живуть тут, у Києвi.

Чи зустрiчав вiн колись пiсля того Малушу? Нi, не зустрiчав. Не мiг зустрiти, бо знав: вона нiколи не пробачить, що вiн у годину, коли треба було вибирати мiж любов'ю й обов'язком, обрав останнє. I він взяв у руку меч — виконувати обов'язок, якщо не лишилось любовi, рушив з дружиною проти ворогiв Русi.

Святослав знав, що серед усiх ворогiв найстрашнiшим для Русi й найнебезпечнiшим є Вiзантiя. Але вiн не мiг одразу стати супроти неї, бо найближчим ворогом Русi були хозари, яким Русь мусила платити дань, вони сидiли на Iтилi-рiцi i одразу напали б на Київ, тiльки б вiн вирушив на захiд.

Примучивши в'ятичiв i розгромивши чорних булгар, що жили у верхiв'ях Iтиля i платили дань хозарам, князь Святослав з великою дружиною налiтає на злодійське гнiздо — Саркел, iде походом на Iтиль розгромлює вiйсько кагана, не залишає слiду вiд усього хозарського каганату, вiдкриває ворота на схiд, у поле за Iтилем-рiкою, до Джурджанського моря.

Але й на цьому не зупиняється князь Святослав, а проходить з дружиною своєю до Аських гiр, зупиняєється аж у Тмутараканi, стоїть на березi Руського моря, думає й дивується, яка велика рiдна його земля, яка неосяжна Русь, i повертається до Києва з глибоким переконанням, що все ближче й ближче час остаточної сутички з Вiзантiєю, з iмператорами ромеїв.

У лютiй своїй ненавистi до iмператорiв i жадобi слави василiк Калокiр розповiв князю Святославу багато такого, про що вiн не знав i гадки не мав. Отже, ромеї не вiдмовились вiд Саркела, вони думають вiдродити каганат, посилають туди на помiч хозарам своїх воїв, збирають вiйсько в Клiматах, прагнуть руками руських людей поневолити Болгарiю, щоб потiм поневолити й Русь...

I жаль за Руською землею, за людьми, якi вже загинули й гинуть у тяжкiй борнi, краяв серце князя Святослава. Ворог притаївся за Дунаєм, ворог цей гострив зброю. Вже посилає вiн своїх василiкiв, щоб обдурити його — князя Святослава, обдурити Русь. Так що ж робити київському князю серед чорної ночi, що стелиться навкруг?

3

Через ворота й мостом, що тепер, коли на Днiпрi й скрiзь у полi було тихо, не пiднiмався й на нiч, але обабiч якого стояла невсипуща сторожа, князь Святослав вийшов з Гори й попрямував до нового города, де жила княгиня Ольга.

Колись тут стояв один тiльки її терем, але за десять лiт близько княгинi оселилось i поставило хороми чимало бояр. Це вже був цiлий город за Горою, обкопаний глибокими ровами, вiдгороджений верхнiм валом з густим i гострим околлям по один бiк рову й нижнiм валом вiд Днiпра, — за ними княгиня Ольга з боярами почувала себе безпечнiше.

Княгиня Ольга ще не спала, Святослав застав її в опочивальнi його синiв. Багато лiт княгиня пестила й виховувала онукiв Ярополка й Олега, а потiм, коли Святослав iшов на брань з хозарами, то вiддав пiд її догляд i Володимира, якого Добриня виростив мiцним, дужим отроком. Святослав бачив, що мати вже немiчна, стара, — нехай буде радiсною її старiсть. Проте й Добриня так само не вiдходив вiд свого пестуна, жив у новому городi, бiля княгинi.

Якийсь час князь Святослав постояв бiля матерi, що сидiла в крiслi бiля узголовникiв онукiв. Набiгавшись за день, вони зараз спали; в промiннi свiтильника Святослав довго дивився на обличчя Володимира, дужi його плечi, груди.

Княгиня Ольга розумiла, що Святослав прийшов так пiзно до неї недаремно, встала, погасила свiтильник у опочивальнi онукiв i пiшла з Святославом до своєї свiтлицi.

— Щось трапилось, Святославе? — запитала вона, зайшовши до свiтлицi й сiвши бiля вiкна, що виходило до Днiпра.

— Нi, мамо, — вiдповiв вiн. — У полi й на Днiпрi тихо.

— Але ти неспокiйний, Святославе. Що турбує тебе?

— Ти вгадала, мамо. У землi нашiй тихо, але чую далеку брань i кров для Русi.

— Про що говориш, Святославе?

— Про василiка грецького Калокiра, якого ти бачила в мене на обiдi.

— А що з ним?

Князь Святослав розповiв, як вiн пiсля обiду поїхав з василiком на Днiпро, як Калокiр захотiв говорити з ним вiч-на-вiч i що вiн сказав йому на косi над Чорториєм...

— Щоб руси йшли на болгар? — здивувалась княгине вислухавши сина. — Щось непотребне замислив iмператор...

Суворе й замислене було обличчя в князя Святослава.

— Нi, — сказав вiн матерi, — iмператор замислив потребне для себе. Йдеться, матiнко княгине, до того, про що давно мрiє Вiзантiя та її iмператори, — хочуть вони знищити Болгарiю.

— О, — зiтхнула княгиня Ольга, — вже хто — хто, а я добре знаю, про що мрiють iмператори римськi! Але з Болгарiєю у них мир, там сидить i має дань з Вiзантiї василiса Iрина. Навiщо iмператорам сваритись з кесарем, а тим бiльше насилати на них нас, русiв?

— Так було давно, — гiрко якось посмiхнувся князь Святослав, — ще тодi, коли ти була в Болгарiї. Недавно василiса Iрина померла, Вiзантiя вже не дає данi болгарам, а iмператор Никифор вигнав з свого палацу i велiв бити болгарських послiв, що приїхали по дань. Миру мiж Вiзантiєю й Болгарiєю тепер немає.

— То нехай iмператор Никифор сам iде на Петра, вiн його випестив.

— О, — вiдповiв на це Святослав, — iмператор Никифор радо пiшов би на Болгарiю й поглинув її, але у нього самого в iмперiї дуже неспокiйно. А, крiм того, вiн знає, що за Болгарiєю стоїть i захистить її Русь.

— Нарештi я почула вiд тебе те, що хотiла, — сказала княгиня Ольга. — Єдина мова, єдина вiра. Я знала, що бог не допустить тебе пiти на болгар.

— Нi, матiнко княгиве, — рiшуче заперечив їй Святослав, — я мушу йти й пiду на болгар.

Княгиня Ольга схопилася з лави й стала серед свiтлицi така, якою її колись пам'ятав Святослав, — розгнiвана, горда, нестримна в гнiвi своїм.

— Войовничий язичнику! — крикнула вона. — Невже ти за п'ятнадцять кентинарiш будеш губити тьму братiв наших, християн болгар?

— Не за п'ятнадцять кентинарiїв пiду я, — суворо вiдповiв Святослав, — а за щастя, славу, честь Русi.

— То неправда, неправда, Святославе, — все не вгавала вона, — за золото ти iдеш, данi шукаєш, як i батько твiй у Деревськiй землi...

Суворий i гнiвний стояв i князь Святослав. Поважаючи старiсть матерi, вiн мовчав, але йому важко було стримуватись, говорити з княгинею тихо, спокiйно.

— Ти сказала, матiнко княгине, — почав вiн, — що я схожий на своїх батькiв. То правда. Я такий, як вони. А хiба ти вiдмовляєшся вiд них, мамо? I знову ж — хiба батьки мої жили, боролись i помирали тiльки за золото? I чи личить тобi, княгине, так згадувати мужа свого, а мого батька Iгоря? Якого золота шукав вiн у Деревськiй землi? Недавно й я ходив до в'ятичтв — примучив їх, але хiба я шукав там золота? Нi, не за золото боролись батьки мої, так мушу боротись i я. У великих трудах, у тяжкiй борнi народжувалась наша земля. Довго племена нашi не мирились, а часом i зараз не миряться мiж собою, але стоять вони вже в'єдно. Русь мусить стояти, доки свiтить сонце...

— Але ж батьки твої не ходили на болгар! — спробувала заперечити княгиня Ольга.

— Чого ж батькам моїм iти було на болгар, аще вони сукупно з болгарами ходили проти Вiзантiї i змушували, як грому й блискавки, боятись їх. Коли ж у Болгарiї не стало Симеона, кесар Петро — i це ти говорила менi — продав Болгарiю Вiзантiї. Коли на Русi не стало Iгоря, Київ став боятись Константинополя i iмператорiв.

— Ти винуватиш мене?

— Не можна всп'ять повернути Днiпро, — вiдповiв на це Святослав, — а коли б я винуватив тебе, то, мабуть, не прийшов би зараз радитись з тобою. Закон батькiв наших i покон справедливi суть, вони кажуть: аще хто хоче убити тебе — убий його, ближнього твого хтось хоче убити — не пожалiй кровi своєї для нього, аще хто убив — заплати кровлю за кров... Iмператор Никифор мрiє про те, що й усi iмператори, — вiн хоче руками русiв розбити болгар, списи болгар наставити на русiв, а потiм бити болгар i русiв...

— Тодi пошли слiв до болгар, скажи їм, що хочеш стати сукупно з ними проти Вiзантiї, зробити так, як робили батько твiй Iгор i каган Симеон.

— Мамо, мамо! — зiтхнув Святослав. — Немає князя Iгоря i немає кагана Симеона. I хоч я язичник — блюду закон батька свого, а християнин кесар Петро зрадив свого батька...

— Звiдки ти знаєш?

— Ти сама говорила менi, що не знала, де кiнчається двiр iмператора i де починається двiр кесарiв. Зараз стало ще гiрше!

— Сину Святославе! — благальне промовила вона. — Не вбивай болгар, не йди на ближнiх своїх...

— Я слухаю тебе, мамо, i зроблю, як просиш. Я пошлю послiв до кесаря Петра, скажу, що згоден сукупно iти з ним на Вiзантiю. Зане ж кесар не згодиться, — скажу: iду на ви!..

Крiзь розчинене вiкно вiд Днiпра вливалось свiже, холоднувате нiчне повiтря, на столi коливався вогник свiчi, а навкруг нього вилися свiтло-зеленi метелики — такi ж, якi лiтають весняними ночами над Днiпром i тепер.

Тiєї ж ночi, перед самим свiтанням, князь Святослав велiв покликати до себе тисяцького Богдана. Це був добрий воєвода, про нього говорили, що дав його людям сам бог Перун. Iншi ж говорили, що Перун любить Богдана, бо спить вiн з мечем...

На свiтаннi Богдан знайшов князя Святослава у саду за теремом, де той сидiв на ослонi й про щось розмовляв з воєводою Свенелдом.

— Маю до тебе дiло, — почав князь Святослав, побачивши тисяцького Богдана. — Не пошкодуй сили своєї, вiзьми з собою дружину, дам я тобi золоту свою печать, їдь у землю Болгарську i добийся до кесаря Петра. Чи зумiєш це зробити?

— Зумiю, княже... За Дунаєм я бував...

— Зане ж знайдеш кесаря, — продовжив Святослав, — нагадай йому про давню дружбу i любов мiж болгарами i русами, нагадай, як каган Симеон i князь Iгор разом ходили на ромеїв, скажи, що кров болгарська i руська змiшались давно вже над морем Руським.

— Скажу, княже, бо є в тому морi краплина й моєї кровi.

— А так почавши мову, передай кесаревi Петру мої дари — лiпшого коня Руської землi, меч мiй княжий i щит — i скажи йому, що прислав до мене iмператор Никифор василiка свого iз золотом, пропонує менi взяти дружину й iти на болгар. Слухай, Богдане, i скажи моїми словами кесаревi Петру, що в болгар i русiв був i є один ворог — ромеї, i немарно люди нашi, й мудрi кесарi, й князi воювали з василевсами константинопольськими. I зараз я не беру золота iмператорiв, — дружина моя його не хоче, але знаю я, що Вiзантiя хотiла б спочатку розбити Болгарiю, а потiм Русь. Тому й кажу Петру — ходiмо сукупно на Вiзантiю. Про це я й пишу кесаревi в своїй харатiї, ось вона, а ось — моя печать.

— Слухаю, княже, i все зроблю, — вклонився тисяцький Богдан. — Коли велiтш їхати?

— Нинi, — одразу вiдповiв князь Святослав, — бери дружину i їдь з сонцем. Але я не кiнчив всього, мiй воєводо, — промовив князь Святослав, помiтивши, що Богдан хоче пiти. — Про все, що я говорив тобi, написано в харатiї. Але коли кесар Петро харатiї й дарiв не прийме або ж коли не стане на неї вiдповiдати, скажи кесаревi, що Русь i люди її не хочуть загибати, не бажають вони смертi й болгарам, i тодi скажи кесаревi Петру: князь Святослав iде на ви!

— Все зроблю, як ти велiв, княже!

За Днiпром свiтало, вже починало голубiти плесо, на березi Почайни, як чорнi птахи, що згорнули свої крила, похитувались хеландiї.

4

Гора, передграддя й Подол жили звичайним своїм життям. Вже на княжих i боярських нивах буйно виросло, викинуло колос, зацвiло й почало наливатись всяке жито, вже iз-за Днiпра з бортничiв* (*Бортничi — лiси, де стояли бортi (вулики).) чадь везла колоди iз пахучим медом, вже в дарницi київського князя на заднiпрянських луках покосили трави й перевезли до гороца, а грецькi хеландiї все стояли над Почайною...

Посол Калокiр не раз добивався до князя, зустрiчався з ним, запитував:

— Якою ж буде твоя вiдповiдь, великий княже? Князь Святослав дивився на хитрого василiка й розумiв його тривогу, бо днi йшли за днями, а сидiти сину протевопа на Почайнi було нудно й сумно.

Але ж князь не мiг дати остаточну вiдповiдь василiку, бо ждав тисяцького Богдана з Болгарiї, i говорив йому рiшуче, твердо:

— Я не iмператор ромеїв, щоб днесь шось вирiшувати, а завтра змiнювати. Велика Русь, багато земель у нiй, мушу в усiх князiв запитати. Послав до них гiнцiв своїх, жду тепер вiдповiдi. А хiба тобi недобре в Києвi-городi?

— У Києвi-городi менi дуже добре, княже, — нетерпеливився Калокiр. — Проте й додому час рушати...

— Як же рушиш, Калокiре? Днiпро висох, твої хеландiї через пороги не пройдуть, а по осенi з повною водою полетять до моря.

— Ой княже Святославе! — бiдкався Калокiр. — Так менi, либонь, доведеться у вашому Києвi-городi ще й зимувати...

— Нi, Калокiре, до зими не допустимо. А втiм, щоб побував ти в Києвi взимку, то не пошкодував би. Чудовий Київ i Днiпро влiтку, добре тут i взимку...

— Все ж волiю мати вiдповiдь з теплом, а не з кригою...

Незабаром Калокiр одержав вiдповiдь.

Ще далеко до свiтання, але сторожа на городницях дає знати, що нiч закiнчується. Спочатку мiдянi звуки бил лунають на головнiй вежi, над ворiтьми, де починається шлях до Подолу.

— Бля-а-ам... Бля-а-ам... Бля-ам.., — нiби просять вони чогось...

Одразу ж озиваються била по всiй стiнi — на вежi, що височить над ручаєм, на вежi вiд Берестового, над ворiтьми, що ведуть до Перевесища.

Тодi одразу розчиняються ворота Подольськi i Перевесищанськi, на тлi сiрого ще неба видно, як по той бiк ворiт уже ждуть дворяни, що привезли всячину iз сiл княжих. Вони повiльно виїжджають на мости, в склепiннi ворiт лунко тупотять кешi.

Гора оживає. То тут, то там спалахують вогники в будинках над головним концем, що тягнеться вiд Подольських ворiт до Берестовської вежi, запалюються вогники i в теремах княжих та службах, що чорнiють своїми шатрами лiворуч вiд головного конця аж до стiни города, ще бiльше вогнiв спалахує праворуч — там, де живуть воєводи й бояри, а далi за ними до Перевесищанської стiни — купцi, ремiсники княжi й боярськi, кузнецi рiзноликi й просто дворяни, всякая челядь, роб'ї, чорнi люди.

Не тiльки вогнi свiдчать про те, що Гора прокинулась; мов у роздратованiй бортi, все шумить, гомонить скрiзь на Горi. На городницях змiнюються сторожi, а вже вони завжди такi: вночi ходять потай, а тiльки день — деруть пельки...

— Гей, там, над ручаєм, а чиї то лодiї прибули вночi? — чути на вежi дужий, хрипкий голос.

— Iз Роднi... Ро — о — днi! — виринає десь здалеку, з туману...

— А чиї стоять на плесi?

— Переяслав... Остер... Чернiгiв...

На всiх концях Гори вже iржуть конi, реве худоба, спiвають когути, риплять дверi, чути чоловiчi й жiночi голоси. Десь гупає молот, десь плаче дитина. Одразу за стiною города вже прокинулись яри й лiси — звiдти лине багатоголосий спiв птахiв.

Але найбiльше голосiв чути бiля терема княжого — з усiх концiв прямують туди воєводи й бояри, у сiрiй iмлi окреслюються темнi їхнi постатi, чути, як бряжчить зброя, б'ються об камiнь i викрешують на ньому iскри посохи...

У Золотiй палатi горить небагато вогнiв — два високi срiбнi свiчники на помостi, обабiч старого дерев'яного з високою спинкою стiльця, на якому сидить князь. Ще кiлька свiчникiв горять у кутках палати. Вiдблиски вiд них виривають з холодної пiвтемряви палати рубленi стiни, на яких висять шоломи, броня i зброя давнiх князiв. У промiннi вiд свiчникiв видно чорну рiзьблену стелю з сволоками, вiд яких спускаються позолоченi панiкадила, ослони попiд стiнами...

Та от кiлька гриднiв вiдкривають важкi дверi, i в палату повiльно входять бояри й воєводи. Деякi з них — старiшi, мужi лiпшi й нарочитi — одразу прямують до ослонiв, спираючись на посохи, сiдають. Деякi товпляться посеред палати, стиха розмовляють мiж собою.

Бояри й воєводи, як i завжди, добре одягненi, з ними всi прикраси й знаки. На раду в Золотiй палатi одягли вони оксамитовi й полуяровi жупани, пiдперезались високими шкiряними, золотом оздобленими поясами, взули червонi й зеленi хзовi чоботи, почепили на шиї золотi й срiбнi гривни, а на груди чепи. Воєводи ж одягнутi ще краще — вони в жупанах, тканих золотою й срiбною ниткою, з мечами, яблука яких сяють дорогоцiнним камiнням.

Князь Святослав вийшов цього ранку iз дверей, що чорнiли одразу за помостом, не сам. ПIо праву руку вiд нього йшла княгиня Ольга, слiдом за ними ступав воєвода Свенелд, але вiн обминув помост i зупинився, став пiд стiною, де починались ослони. У палатi залунали голоси:

— Здрав будь, княже со княгинею! Князь Святослав вiдповiв:

— Здоровi будьте й ви, бояри мої й воєводи. I князь Святослав з матiр'ю сiли на помостi. Тодi в палатi стало надзвичайно тихо, тi, що сидiли на ослонах, прикипiли, здавалося, до холодних стiн, тi, що стояли серед палати, боялись поворухнутись.

— Бояри мої й воєводи! — почав князь. — Днесь я покликав вас, щоб говорити про Русь, про живот i будучнiсть нашу.

У вузьких i високих вiкнах палати, в якi вправленi круглi скельця, починало запалюватись голубе сяйво свiтанку, воно змiшувалося з промiнням свiчок, i обличчя людей здавалися вiд цього блiдими.

— Вiдаєте, бояри й воєводи, — вiв далi князь Святослав, — як ми жили i як живемо нинi. Батьки й дiди нашi, — вiн подивився на бронi князiв i шоломи їх, у прорiзах яких пiд заборолами нiбито свiтились очi, — цi батьки й дiди нашi, — вiв далi вiн, — з'єднували роди нашi й племена, боролись з ворогами, якi збройне iшли на Русь, перемагали. Але й днесь цi вороги не вгавають, вони прагнуть знищити нас, готують похiд проти наших земель.

— Хозари? — лунає голос у гридницi.

— Печенiги? — запитує iнший.

— Невже гречини? — лунає одразу кiлька голосiв.

— Хозари зараз розбитi, i вже їм не брати данi з Русi, — вiдповiдає князь Святослав. — Iз печенiгами живемо ми мирно. Брань проти нас готують iмператори Вiзантiї, Нового Риму.

— Так чого ж, княже, — голосно промовляють, хапаючись за мечi, воєводи, — терпимо ми?

— Уже купцiв наших ромеї вбивають на всiх українах.., — лунає хрипкий голос.

— Уже всi шляхи iз земель наших закритi...

— Чому, княже, дозволяєш, — лунає ще один розпачливий голос, — їхати їм до нас? Он грецькi хеландiї все лiто стоять на Почайнi...

У палатi стає все виднiше, i князь Святослав бачить бородатi роздратованi обличчя бояр i воєвод. Всi схопились з ослонiв, стоять, б'ють об пiдлогу посохами.

— Здавна, — починає знову князь Святослав, — ромеї говорять про мир i любов з нами, а справдi думають лише про брань i хочуть знищити Русь. Вони, як татi, здавна пiдкрадаються до наших земель, ставлять городи над нашим морем, збудували Саркеле, щоб перетяти нам шлях на схiд. Вони насилали на нас хозар, печенiгiв, всiлякi орди... Але ми боролись з ними, сукупно з нами проти них боролись болгари. I коли батько мiй Iгор з каганом Симеоном пiшли на Константинополь, iмператори тремтiли...

— Так ходiмо сукупно з болгарами на Константинополь, княже! Веди нас! — гримiло в палатi.

— Коли б то ми могли пiти зараз на Константинополь сукупно з болгарами, — вiдповiв на це князь Святослав, — тодi б ми ще раз прибили щит над його ворiтьми. Але в Болгарiї зараз кесарює Петро, мав вiн приязнь з iмператорами таку, що невiдомо було, де кiнчається iмперiя, а де починається Болгарiя. I хоч зараз кесар посварився з iмператором Никифором, дивиться вiн не на Київ, а на Константинополь.

Князь Святослав помовчав i глянув на матiр. Вона сидiла, заплющивши очi, всi в палатi тепер мовчали.

— На грецьких хеландiях, якi стоять на Почайнi, — сказав князь Святослав, — приїхав василiк iз Константинополя. Вiн привiз iз собою п'ятнадцять кентинарiїв, щоб я дав це золото дружинi i йшов на болгар...

— А скiлькох болгар волiли б iмператори, щоб ми вбили за це золото, княже? — роздратовано крикнув старий, сивий воєвода Хрум, що стояв попереду, недалеко вiд помосту.

— Багато, воєводо, багато... десять, двадцять, а може, й тридцять тисяч.

— Дешево цiнують iмператори людську кров! — ще бiльш роздратовано, сердито крикнув воєвода Хрум. — Чуєте, за грецький золотник двi тисячi люду.

Золота палата гомонiла багатьма голосами, як Днiпро в негоду.

— Воєвода Хрум, — пiдняв свою руку i обiрвав гомiн у палатi князь Святослав, — сказав добре про золото грецьке. Iмператори ромеїв, поки в них немає миру з кесарем, хотiли б, щоб я взяв це золото, зiбрав дружину, пiшов за Дунай, знищив якомога бiльше болгар, втратив i свою дружину. А Вiзантiя потiм добила б Болгарiю, а згодом, ставши на Дунаї, пiшла б i пiдкорила Русь...

— То є чорна зрада, княже! — крикнули всi в палатi — — Не вiр, княже, гречинам!., Не йди в Болгарiю!..

— А далi? — запитав i ледь посмiхнувся князь Святослав. — Якщо не пiдемо, iмператори пiдкорять Болгарiю, вийдуть на Дунай, зроблять там середу своєї землi i пiдуть на Русь...

Велику думу завдав боярам своїм i воєводам князь Святослав, i всi вони в глибокому мовчаннi стояли в палатi.

— Тому я, — обiрвав напружене мовчання князь Святослав, — роблю так, щоб урятувати Русь i захистити Болгарiю. Порадившись iз матiр'ю княгинею, я послав, бояри мої i воєводи, до болгарського кесаря Петра тисяцького Богдана з дружиною, дав харатiю, а в нiй писав, що Вiзантiя дає менi золото за те, щоб я йшов на нього, i ще писав, що Русь не воює за золото, а пропонує йому сукупно з нею йти на Вiзантiю... Зане ж, писав ще я, ти, кесарю Петре, не згоден iти на Вiзантiю сукупно з нами, то я iду на тебе, щоб не з тобою, а з болгарами йти далi на Вiзантiю...

— I яку вiдповiдь привiз тисяцький Богдан?

— Тисяцький Богдан не мiг привезти вiдповiдь, бо його на смерть скарав кесар Петро.

— Розбiйник! УбивцяI — лунали голоси.

I ше дужче й грiзнiше, як хвиля, що б'ється в скелю:

— Веди нас, княже, на гречанiв і Петра!.. Потягнемо за тобою... Веди нас! Через усi землi пiдемо! Ведиi

Князь Святослав дивився у палату, де вирувало море людських пристрастей. Вiн розумiв бояр i воєвод. О, тепер вони були єдинi, бо знали, що Вiзантiя всiм їм готує ярмо i смерть. А хiба не те саме скажуть люди земель Русi, коли Святослав звернеться до них?

Вiн пiдняв руку, у якiй тепер сяяла булава — золотий знак київських князiв. Здавалося, яблуко булави увiбрало в себе промiїшя вiд свiчок i все сяйво дня, що вривалось у палату.

— Воєводи мої i бояри! — урочисто сказав князь Святослав, i слова його звучали, як на ротi, — Зараз на нас дивиться Русь, тож нехай вона чує! Ми, вiд роду руського київськi князi, воєводи, бояри i всi людiє Руської землi, даємо роту боротись за Русь з iмператором ромеїв i кесарем Болгарiї.

Це була надзвичайна й вирiшальна година для земель Русi, для всiх людей її i далеких нащадкiв. Не вперше Русь iшла проти Вiзантiї, з великими й меншими дружинами туди ходили Олег i Iгор. А все ж то були бранi малi, рани вiд них вже давно забулись.

Зараз прийшла iнша година. Вiзантiя збиралась поглинути Русь, зробити з нею те ж саме, що вона вже зробила з Азiєю й Єгиптом, на довгi вiки вона хотiла одягти на Русь ярмо, а людей її перетворити на рабiв.

Але Русь не носитиме вiзантiйського ярма, руськi люди не будуть рабами Вiзантiї. Тримаючи в руцi свiй знак, перед щитом i мечем став навколiшки, даючи роту, князь Святослав. Всi мостини в палатi загули — навколiшки ставали воєводи й бояри. Завтра вся Русь стане навколiшки, промовляючи священну клятву.

— До Перуна! До Перуна! — гримiло в палатi.

РОЗДIЛ ДРУГИЙ

1

Князь Святослав знав, що важко буде Русi боротись з iмперiєю, яка має найкраще в свiтi вiйсько, i тому готувався до вiйни так, щоб вдарити на ворога всiєю силою, а самим якнайменше пролити кровi.

На вiдмiну вiд батькiв своїх Олега i Iгоря, що ходили до Константинополя тiльки на лодiях, князь вирiшив iти тепер морем i суходолом. Та й ворогiв було тепер два — кесар i iмператор. Отже, i вiйська треба було мати вдвоє, втроє бiльше, нiж у колишнiх походах, — п'ятдесят, шiстдесят тисяч.

У першу чергу князь звелiв готувати де далекого походу лодiї. Вiн хотiв посадити на них тисяч двадцять воїв. На кожнiй лодiї могло їхати тридцять — сорок воїв, отже, треба було мати десь з пiвтисячi лодiй. I це мусили бути не однодеревки — довбанки, а високi набойнi лодiї, насади з настилом угорi.

Лодiї будували всi землi Русi — Чернiгiв i Любеч, Смоленськ i Новгород, верхнi землi. Першої ж весни з прибутною водою Днiпром, Десною, Прип'яттю попливли до Києва плоти й ключi однодеревок, видовбаних чи випалених з великих i довгих колод дуба, липи, верби.

Нижче вiд Києва, у Вiтичевi, плоти цi й однодеревки зустрiчали вправнi дереводiли. Вони витягали колоди й однодеревки з води, однодеревки просушували, колоди розколювали й тесали на дошки. Тут же, на березi, в кiлька рядiв ставили пiдпори для майбутнiх насадiв, випалювали на вогнищах, гнули для них мiцнi дубовi кокори, з кори дерев i лози готували гужбу.

В цей же час до Вiтичева через Перевесище й Берестове їхали i їхали вози — на них везли рiзну кузнь, яку майстри залiза готували в передграддi: сокири, тесла, долота, крученi цвяхи.

Працювали вдень i вночi. Далеко понад Днiпром чути було людськi голоси, цокотiння сокир, сухi удари тесел, скрiзь горiли вогнища, пахло смолою.

I вже у Вiтичевi понад берегом на пiдпорах вимальовувались обриси майбутнiх лодiй — днища в них довбанi, залiзними цвяхами прибитi кокори, а до них, все вище й вище, набивались або прив'язувались гужвою дошки — насади, поверх яких клали ще й настил. Це були справжнi кораблi, що могли рушати i в море!

Неспокiйно було в цей час i на передграддi, де в хижах i землянках жили кузнецi залiза, де поруч iз усмарями* (*Усмарi — чинбарi.) тулились сiдельники, а бiля розжарених печей порались скудельники* (*Скудельники — гончарi.).

З раннього ранку по кручах Днiпра повзли димки, сопiли мiхи кузнецiв, гупали на ковадлах молоти, бiля хиж усмарiв забивало дух шкiрою й квасом, скудельники цiлими родинами розминали в ямах зеленкувату й червону глину.

Найбiльше дiла було в кузнецiв залiза та мiдi. В корченицях їхнiх, що тулились скрiзь понад горою, цiлi днi й ночi не вгасали горни, свистiли мiхи, гупали по ковадлах молоти. Скiльки i якої кузнi треба було їм приготувати для дружини княжої й усiх воїв! Вони кували зброю iз залiза, мiдi, лiпшi дружинники замовляли їм зброю харалужну або ж iз залiза, загартованого в сечi рудого хлопця чи чорного цапа. Таке залiзо, говорили бувальцi, не щербилось, не тупилось. А рудих хлопцiв i чорних цапiв на передграддi вистачало.

I кузнецi кували гострi з обох бокiв полянськi мечi, кривi, схожi на перськi чи хозарськi, шаблi, довгi й гострi списи, широкi сокири, легкi топiрцi, ножi для сулиць i маленькi, але надзвичайно гострi вiстря для стрiл... Кузнецi ж лiпшi клепали з пластин або зварювали з кiлець бронi. З пластин зварювали шоломи, вибивали з мiдi кола для щитiв дружинникiв, золотi й срiбнi — для воєвод, клали по зброї чернь, приковували дорогоцiнне камiння.

Недалеко вiд кузнецiв, а часто й поруч iз ними у великих дiжках розводили квас усмарi. Вони мочили в ньому скори, тут же, на травi, виминали їх руками, стругом очищали вiд м'яса i жил. З-пiд спритних рук усмарiв виходила добряча усма, червоний i зелений хоз...

Поруч iз усмарями жили чоботарi, сiдельники. Вони шили чоботи iз хза з високими халявами й закаблуками, прошивали їх золотом i пiдбивали срiбними цвяхами — для воєвод i тисяцьких. Шили й тупоносi поршнi без пiдошов, з довгими зав'язками — для княжих дружинникiв. Тут сiдельники обтягали товстою усмою з веприни дерев'янi колодки, оздоблювали сiдла золотими й срiбними цвяхами, шили узди, поводи.

А хiба мало було дiла в скудельникiв? У далекiй дорозi дружина мусила їсти, пити. I вони робили з глини горнцi, корчаги, плоскви, обпалювали череп'яне добро в печах, обливали його гарячим мiцним квасом з капусти, щоб посуд був як кремiнь!

I вночi не засипало передграддя. У пiтьму поринала Гора, гасли вогники над Почайною i на Подолi, а в передграддi то тут, то там темряву прорiзувало багряне промiння, — кузнецi варили в череп'яних домницях крицю, скудельники випалювали у великих печах рiзноликий посуд.

2

А в цей же час через поля й лiси, через рiки й болотну ткань мчали на конях, їхали човнами, крокували з дружинами своїми воєводи й мужi нарочитi: князь Святослав кликав людей усiх земель Русi збиратись на рать, iти проти ромеїв.

Серед, цих людей був i Добриня. З дружиною воєводи Гудима їхав вiн до Новгорода. Шлях був далекий i важкий. Пливти лодiями до Верхнього Волока, перетягати їх там до Ловатi i далi до самого Новгорода треба було мiсяцiв зо три. Воєвода Гудим мав там ждати, поки збереться вiйсько. Тiльки наступної весни з повною водою мiг Добриня повернутись до Києва.

З важким серцем їхав вiн у далеку дорогу. Лiпше було б йому побувати в цей час у Любечi, побачити батька й матiр, порадитись з ними. Але туди поїхала iнша дружина. Серце болiло у Добривi за Малушею, зле не знав, чим їй зарадити. Найбiльше ж непокоївся Добриня за небожем своїм Володимиром — живе княжич в теремi у княгинi Ольги в достатках i багатствi, а все ж важко йому, немає у Володимира любозi з братами Ярополком i Олегом. Дворяни, а особливо ключниця Пракседа, всiляко уношу зневажають. Звичайно, нiхто вголос про це не говорить, але й так вiдомо: робочич* (*Робочич — син рабинi.) Володимир, простого роду, не горянський, а подолянський, може, — думав хтось, але не говорив уголос, — вiн i любечанський.

Добре, що Добриня був увесь час бiля нього. Мудро зробив князь Святослав, давши Добриню у вуйки Володимиру. Вiк його ростив просто, так, як ростили його самого батьки, — будив до схiд сонця, купав улiтку й зимою в холоднiй водi, вчив стрiляти з лука, рубатись мечем, мчати на конi, ходити на лови.

I виростав княжич Володимир смiливим, мужнiм, зовсiм не схожим на Ярополка й Олега, яких пестила й доглядала княгиня Ольга. Та вiн i зовнi не нагадував їх, тi — тендiтнi, нiжнi, а Володимир — мiцний, як дубок, малоговiркий, але замислений, пристрасний, але стриманий, як вогонь, що тлiє пiд тонким шаром попелу, як свiжий вiтер на Горi.

Опрiч того, був вiн ще й темноволосий, мав карi очi. Добриня день за днем i лiто за лiтом придивлявся до нього, i здавалось йому, що бачить вiн Любеч, рiдне городище, батька, а найбiльше Малушу. Такою, саме такою була колись i його сестра!

Не такою, правда, стала Малуша пiзнiше, вiдтодi, коли княгиня Ольга прогнала її з Гори. Добриня був добрим братом, i якщо не змiг врятувати її честi, то хотiв допомогти їй у горi. Вiн часто бував у Будутинi, допомагав сестрi, пробував давати трохи золота й срiбла.

Тiльки Малуша не приймала помочi брата, не брала його золота й срiбла. "Це княже, — говорила вона, — а я нiчого княжого не хочу... Не треба, нiчого менi не треба, брате!"

I їй справдi нiчого не було треба: вона разом з Желанню заробляла хлiб на княжому дворi. Коли Желань померла, заробляла одна, у неї в землянцi нiчого не було, але вона, здавалося, нiчого й не хотiла.

Тiльки жадiбно розпитувала, коли Добриня приїжджав до Будутина, як живе i чи здоровий князь Святослав, як росте й мужнiє син її Володимир. "А якi в нього очi? А якi в нього руки? А який у нього голос?"

Але як би не хотiла Малуша, щоб брат побув у Будутинi довше, проте раптом вона обривала розмову, схоплювалась, говорила: "То ти й їдь, їдь уже, Добрине, адже Володимир там сам..."

I вiн мусив сiдати на коня, рушав вiд землянки, а Малуша довго стояла на скелi над Россю, дивилась услiд брату. Тонка й ставна ще, але дуже худа, з такими ж великими карими очима, але з багатьма зморшками навколо них, з тими ж устами, тiльки стиснутими вiд болю, та ще з сльозою на щоцi. Нi, нi, не та вже була Малуша!

Коли ж пiсля цього в Києвi князь Святослав кликав його до себе в свiтлицю й розпитував про Малушу, то Добриня помiчав, що й вiн став не такий, як ранiше: у князя Святослава були тi ж яснi сiрi очi, тi ж тугi уста, пасмо волосся, довгi вуси, але на чолi в нього вирiзьблялись все глибше зморшки, а на головi й у вусах ткалась срiбна волосiнь. Князь Святослав також змiнювався, як i все на свiтi.

Проте однiєї змiни Добриня зрозумiти не мiг. Раз i вдруге, а пiзнiше й завжди, як тiльки — но повертався з Будутина, його кликала до себе княгиня Ольга. Вона звичайно розпитувала його про княжича Володимира, але поза цим цiкавилась, чи не був часом Добриня в Будутинi. Коли ж був, то чи бачив Малушу, коли говорив, то про що, i ще — чи здорова вона, чи не бiдує...

Добриня розповiдав княгинi про Малушу, що знав. Але чому це могло цiкавити княгиню Ольгу, чому вона про все допитувалась, а коли чула вiдповiдi, замислювалась, зiтхала — цього вуйко княжича Володимира не розумiв.

Не розумiв Добриня й того, чому княгиня Ольга так часто приходила з свого терема за городом на Гору, до онука Володимира. А коли поїхав князь на брань з хозарами, то взяла до себе Володимира, пестила й любила його.

Тiльки уноша княжич не приймав i не любив бабиної ласки. Втiм, вiн не терпiв будь-чиєї ласки, вiн любив тiльки батька-князя та ще Добриню.

Це, звичайно, розумiв i князь Святослав. Тому нiколи не брав Добринi з собою в походи, не вiдпустив би його й тепер. Але знав, мабуть, князь Святослав про Новгород бiльше, нiж iншi, а тому й сказав Добринi:

— Їдеш ти, Добрине, з воєводою Гудимом до Новгорода збирати вiйсько. Але не токмо про це думай. Велика земля Новгородська, добрi люди там живуть, тiльки далеко до них. Верхнiй Волок мiж нами, як стiна, стоїть. Зiйдись з людьми, поговори з ними, про Київ скажи, сам про Новгород послухай...

Так i поїхав Добриня за Верхнiй Волок, у верхнi землi Русi.

З

До Любеча волостелин Кожема з невеликою дружиною примчав надвечiр. Конi їхнi були в милi, самi вони хиталися, як п'янi. Але не можна було надовго зупинятись, путь їх лежав у iншi села над Днiпром, i вони одразу ж велiли любечанам збиратись.

Разом з усiма пiшов i Микула. Збирались вони за городищем над Днiпром — там споконвiку вiдбувався торг, iгрища й свята, за городищем у полi спочивали вiчним сном також старiйшини й усi простi люди їхнього роду.

Усi стали на кручi, щоб чути волостелина Кожему, що, сидячи на конi, поблискуючи золотою гривною на шиї, говорив:

— Великий князь київський Святослав велiв сказати людiям своїм, що одвiку гречини робили велике лихо Русi, а зараз ще бiльшу роблять лжу, хочуть поневолити сусiд наших болгар, а вiдтак i нас... Князь Святослав велiв сказати людiям своїм, — вiв далi Кожема, — що мусимо-сьми встати за честь i славу нашу, берегти покон батькiв, iти на ворогiв. За собою кличе вас князь на рать!

Микула уважно слухав волостелина й не пропускав жодного слова. Коли ж той промовив: — "Великий князь Святослав кличе всiх на рать", Микула оглянувся навкруг.

Вiн думав, що з гурту його односельцiв один за одним почнуть виходити поважнi люди, якi з давнiх-давен радо йшли на рать, бо вiйна ж їм приносила дань i славу, вийдуть Бразд i Сварг, вийдуть Гордин i Путша. Микула гадав, що їх буде так багато, що для нього в ратi не знайдеться мiсця. Та й не Микулi їхати на рать — у них конi, зброя, а в нього тiльки руки.

Але чому ж це Бразд не вшюдить наперед i не подає голосу? Сварг? Тiльки тепер Микула помiтив, що Сварга тут зовсiм немає, а здалеку долетiла луна молота, — клепле Сварг бронi. Не виходили наперед i Гордин та Путша, — вони стояли збоку, щось говорили мiж собою.

— Мужi! — трохи розгублено i з якоюсь тривогою крикнув Кожема. — Уся земля наша в небезпецi, смерть готується для нас i дiтей наших. Або ромеї, або ми... Князь Святослав кличе всiх своїх людей.

Серце нестямно забилось у грудях Микули. Отепер, вiн був певен, всi вийдуть наперед, їх кличе князь Святослав, у великiй небезпецi земля, смерть їм готують ромеї.

Але знову нiхто не вийшов. Стоячи бiля коня, щось говорив з волостелином Бразд, Сварг далеко клепав бронi, Гордин i Путша мовчали.

I чомусь саме в цю хвилину Микула пригадав батька свого Анта, згадав слова його про невiдомий скарб, який Микула мусить охороняти, пригадав, як батько говорив, що будуть рiзнi часи й рiзнi люди, але Микула мусить бути незмiнним, мусить пам'ятати й охороняти рiдну землю...

І коли досi Микула гаразд не розумiв, про який скарб говорив його батько, як не розумiв i того, де цей скарб шукати, то зараз йому здалося, що вiн усе зрозумiв.

Вiн зрозумiв, що любить над усе в свiтi Днiпро, синi гори над ним, зеленi луки й жовтi пiщанi коси, тепле небо над собою, жону й дiтей, людей, якi стоять тут, над кручею, i за все це готовий вiддати кров i життя.

Микула ступив вперед — раз, другий i третiй, зупинився протiї Кожеми й сказав:

— Я iду на рать!

Волостелин подивився на високого, кремезного, жилавого Микулу, що нiяково переступав з ноги на ногу, й вiдповiв:

— Добре, воїне!

А вже слiдом за Микулою виходили iншi люди їхнього селища — лiтнi, молодшi i зовсiм юнi... їх збиралося все бiльше й бiльше, i тiльки Бразд не виходив, про щось стиха говорив з волостелином.

Микула повiльним кроком повертався додому, довго стояв на валу городища й дивився, як в усi боки розтiкаються любечани. Поїхав i волостелин, поруч iз ним, тримаючись за стремено, iшов Бразд — вiн вiв Ксжему до нового свого терема. Коли вони зникли вдалинi, Микула спустився з валу, зайшов до хижi.

Сiв бiля вогнища й сказав Вiстi:

— Оце я буду їхати, Вiсто! Збери менi порти, двi сорочки й постоли, бо їду я далеко — на рать. Вiста сплеснула руками.

— Ти їдеш на рать? Але куди? Замислено дивлячись на вогонь, в якому перекочувались червонi й жовтi язики, Микула вiдповiв:

— На ромеїв iду... далеко-далеко! Їй важко було зрозумiти, проти кого й для чого йде Микула на рать, i вона запитала:

— Ти хочеш мати дань i стати таким, як Бразд?

— Нi, — вiдповiв Микула, — не по дань їду i не буду таким, як Бразд.

— То ти хочеш полагодити батькову землянку й усi клiтi, купити коней, засипати житом ями?

— Ти багато хочеш, — сказав Микула. — Я все це мушу зробити, але пiсля ратi.

— А Бразд i Сварг iдуть на рать? — запитала Вiста.

— Нi, не йдуть...

— Боги! — скрикнула Вiста. — Багатий брат не йде, хоч йому є що захищати, а ти — вотоляк, латана свита, i йдеш. Чого ж ти пiдеш?

Микула довго затримався з вiдповiддю, а далi почухав всiєю правицею голову й повiльно сказав:

— Бразд не йде, бо що йому захищати? Своє багатство? Та коли б i гречин прийшов — вони не посваряться. Ворон ворону брат, гречин i Бразд один одному гнесi* (*Гнесь — кривда, зло.) не зроблять... А мене вони вже обавили — закуп я у Бразда, скоро — скоро обельним холопом його буду. Прийде гречин — стенить моє серце, жажелi* (*Жажелi — ярма.) вони готують на виї нашi, пропали всi ми i наша земля, Русь...

Микула довго дивився на вогонь. Що в ньому є, що дає тепло, жар? А чи немає такого вогню в людях?

— I ще я згадую батька Анта, — уперто щось думаючи, тихо говорив Микула. — Вiн говорив про скарб, закопаний за городищем над Днiпром. Що ж це за скарб? Це земля, на якiй жили батько Ант, дiди Улiб, Воїк, давнi предки... I я хочу жити, хочу, щоб жила ти, Добриня, Малуша. Але жити нам не дають ромеї, вони iдуть на нас. I батьки нашi, i дiди ходили на ромеїв, били їх. А тепер я чую їх голос, вони кажуть менi: "Iди, Микуло!" От я й мушу йти. Збери менi порти, двi сорочки, постоли, а бiльше нiчого менi й не треба.

Вiста глибоко зiтхнула. Якщо говорити по правдi, вона не зрозумiла всього, що сказав Микула, але зрозумiла головне — Микула мусить iти бити невiдомого їй ворога, бо iнакше загине земля, лiси, Днiпро, всi вони. I Вiста сказала:

— То й я пiду з тобою, Микуло! Колись жони iшли з чоловiками на рать. I моя рука там знадобиться.

— Нi, Вiсто! — вiдповiв Микула. — Колись були ратi однi, зараз вони важкi й жорстокi. Тобi йти зi мною не годиться!

I тодi вони разом вийшли з хижi, стали за порогом.

Сонце зайшло. Фарби неба вгорi мерхли, нiби квiти, яких торкнувся мороз. Над Днiпром, над луками й селищами стояла тиша. В цiй тишi на селищi почулись звуки — там раз за разом гупав молот, бряжчало залiзо.

То Сварг кував ратним людям зброю — мечi, списи, вiстря для стрiл. Мав би Микула достаток, пiшов би до Сварга, замовив i собi меч iз срiбним крижем, золотим яблуком, i не з простого залiза, а харалужний, гострий на обидва боки, щоб не щербився на ромейських черепах. Але немає в Микули достаткiв, а Сварг, хоч i брат, задарма нiчого не зробить...

"Але, — пригадав Микула, — є в мене iнша i, може, не гiрша зброя".

— Зажди, — сказав вiн Вiстi i зник у хижi. Коли через короткий час Микула повернувся, Вiста його навiть не пiзнала: вiн стояв на порозi з шоломом на головi, з щитом у руцi, довгим мечем на поясi.

— Ти як батько Ант! — вирвалось у Вiсти. Микула постояв бiля порога, ступив крок вперед, вийняв iз пiхов меч, що аж заскреготав вiд iржi, й махнув ним.

— Проти такої зброї ромей не встоїть, — сказав вiн. Аж тодi вони повернулись до хижi, сiли бiля вогнища поїсти. I побачив ще Микула за вогнищем, на приступцi серед богiв, оберегу батька Анта, яку той завжди брав на брань. Микула взяв її в руки. Це була вилита з срiбла, досить потерта, вкрита прозеленню подоба жiнки з витягнутими вподовж гнучкого стану руками, маленькими грудьми й крихiтними нiжками. Голова жiнки закiнчувалась кiлечком, у нього просунутий був ланцюжок, на якому оберегу носили на шиї.

Скiльки рiзних рук тримали цю оберегу? Її одягав i з нею ходив на брань батько Ант, носили її дiд Улiб, прадiд Воїк, а може, й давнiшi пращури. Це робилось недаремно: подоба зображувала Мокошу — богиню, що давала людям рiд, житу — рiст, землi — плiд, всьому сущому — життя. У далеких походах, як говорив Микулi ще Ант, Мокоша нагадувала про рiдну землю i, як богиня цiєї землi, оберiгала того, хто її носив.

Тепер Микула взяв оберегу, старанно обтер, довго дивився на неї, вгадуючи риси Мокошi, а потiм почепив на шию пiд сорочкою. Нехай Мокоша оберiгає i його!

I вийшли з селища над Днiпром мужi й уношi одного з древнiх полянських родiв. У декого з них були мечi й щити, iншi йшли з списами й луками, у декого були топори, а в Микули, сина старiйшини Анта, був i шолом, i меч, i щит.

Перед ними стелився далекий i важкий шлях, спочатку до Києва, далi — на ромеїв. Вони знали, що не всi повернуться з ратi, але, як це було до них i пiсля них, не сумували, iшли на рать, як на труд...

В одному мiсцi за селищем, коли за шоломами* (*Шелом — вершина) круч сховались рiднi землянки й хижi, хтось iз них почав, а iншi пiдхопили:

Днiпро широкий, Дунай далеко,

перетнем мости через все море,

зрубаєм главу царю ромеїв,

принесем додому i честь, i славу...

I в цей час всiма шляхами Руської землi, а часто i без шляхiв, всiма рiками, що линуть з пiвнiчного краю до полудня, а часто i волоком мiж рiками поспiшали пiшки, комонно, на човнах багато таких мужiв i юнакiв.

Русь вставала проти ромеїв!

4

У Києвi вої земель руських стояли у передграддi, на Подолi, скрiзь по Оболонi, а ще багато, — добре, що була година, — днювали й ночували над Почайною i Днiпром.

Микулi щастило. Вiн прийшов до Києва разом з любецькими воями Чернiгiвської землi ранiше, нiж вої iнших, далеких, земель, через що знайшов притулок на передграддi у кузнеця Мутора.

Багато див набачився Микула в корченицi Мутора, бо був той найспритнiшим iз кузнецiв передграддя, варив залiзо, мiдь, срiбло, вмiв робити всяку кузнь — мечi й шоломи, миски й братини, гривни й перснi, через що всi вважали його кудесником, вiщуном.

Та який справдi кудесник був з Мутора? Мав вiн численну родину — жону Талку, двох синiв, двох дочок, тiсно було в його хижi, де всi покотом спали на землi. Сам Мутор спав там, де й працював, — бiля мiха в корченицi, а все ж дав мiсце Микулi поруч iз собою, говорив з ним щиро, тепло.

У корченицi Микула пильно придивлявся, а часом i допомагав Мутору. Було щось таємниче, незрозумiле в блискучих iскорках, якi виривались з-пiд мiха i розтоплювали крицю, срiбло, мiдь. Широко розплющивши очi, дивився Микула на Мутора, коли той цiдив iз ллячки в колиб* (*Колиб — форма.) розтоплений метал, а згодом виймав звiдти гривни, перснi, лунницi.

I все, все навкруг було дивним i незрозумiлим для Микули, що жив досi далеко вiд Києва, у весi над Днiпром: передграддя, Подол, Гора. Вийшовши з корченицi, щоб перепочити, вiн часто стояв i довго дивився на Гору, бачив крутi схили, вал, стiну з вежами...

З корченицi виходив Мутор.

— Що, Микуло, дивишся на Гору?

— А так, дивлюсь, думаю: що там? Мутор посмiхався.

— Отам, на Горi за околлям, валом, стiною, живе князь з дружиною, боярами i воєводами. Туди, Микуло, попасти важко — є земля, є Гора, а ми живемо у передграддi, мiж небом i землею...

— А як би менi попасти туди, на Гору? — запитував Микула. — Син мiй, Добриня, дружинник княжий, дочку мою давно колись взяли до княжого двору.

— Про Добриню ми довiдаємось, — вiдповiв Мутор, — пiди на торг, там усiх дружинникiв знають...

— Чого ж ти замовк, Муторе? Хiба княжi дружинники лихi люди?

— Нi, Микуло, — промовив Мутор. — Я не сказав, що дружинники лихi люди. Тiльки бач, їх не дуже полюбляють у нас на передграддi. Княжа дружина що? Спить i їсть, та ще п'є меди з медуш княжих. Хоч, правда, — додав вiн, — тепер i ти нiбито дружинник...

Микулi стало навiть прикро, що Мутор так сказав про нього. Адже вiн iшов не їсти й пити.

— Це я пожартував, — сказав Мутор, помiтивши, як знiтився Микула. — Ти, брате мiй, не дружинник, а воїн. Я також, коли треба, стану воїном. А дружинником не хочу — негоже менi ходить по дань...

З Гори в цей час Боричевим узвозом їхали дружинники, i Микула з Мутором довго дивились, як вони спускаються до Днiпра, як там купають коней.

— Добриню ти знайдеш, — говорив Мутор, — пiди на торг, запитай. От дочку твою знайти важче — адже князiв багато, а в кожного по кiлька дворiв.

— Княгиня Ольга її взяла...

— А ти думаєш — у княгинi один двiр? Нi, брате мiй, двори княгиня має й на Горi, i тут, за городом, у Вишгородi, в Ольжичах, у Будутинi. Добра наша княгиня Ольга, тiльки багато дворiв має...

Про Добриню, як виявилось, довiдатись Микулi було зовсiм не важко. Вже перший дружинник, до якого несмiливо пiдiйшов Микула на торзi, вiдповiв, що знає Добриню-любечанина. Проте одразу ж додав, що недавно поїхав Добриня до Новгорода i навряд чи й повернеться цього лiта. Отже, Микулi нiчого було шукати Добриню.

Пробував Микула розпитати в декого на торзi й про дочку, але хто вона, куди попала в Києвi, де могла бути — цього розповiсти не мiг.

— Була в мене дочка, — говорив вiн, — молода, кароока, взяла її княгиня, а куди — не знаю...

Хто мiг вiдповiсти на це батьковi, у якого болiло серце за дитиною, який часом i увi снi бачив її такою, якою колись вийшла вона iз землянки над Днiпром?

I раптом, коли Микула отак марно намагався щось дiзнатись про Малушу на Подолi, хтось iз подолян — сiдельник — сказав:

— А чому б тобi, чоловiче, не пiти самому на Гору? Микула звiв очi.

— Та хiба ж туди пустять?

— Чому ж не пустять? Аби йшов з дiлом... Хочеш, ходiмо зi мною... Маю я нести сiдла воєводi. Допоможеш, то й пiдеш.

Микула радо погодився допомогти сiдельниковi, почепив одно сiдло на шию, ще по одному взяв у руки та й подався слiдом за чоловiком, що сам нiс кiлька сiдел на спинi.

Так вони й потрапили на Гору. Микула з острахом пройшов слiдом за сiдельником через ворота, потрапив на великий двiр, де стояли княжi тереми й боярськi та воєводськi хороми. Коли вiн пiзнiше намагався пригадати, що бачив на Горi, все перемiшувалось у його головi; обливаючись потом, вiн iшов за сiдельником, десь стояли тереми, десь хороми, ще в одному мiсцi Микула побачив Перуна iз золотими вусами, срiбними очима, перед ним горiв вогонь... Все це Микулi нагадувало дивний сон, i вiн не знав, де кiнчався сон, а де починалась правда.

Микула добре запам'ятав лише одне — коли вiн однiс сiдла на двiр якомусь воєводi, то залишився один i, щоб не потрапити у вир людей, одступив набiк, пройшов мiж деревами, опинився пiд стiною города.

В цьому куточку княжого двору було порожньо, тихо. Пiд самою стiною стояли старi грушi, а на гiллях їх — бортi для бджiл. Микула навiть злякався', на кожному з цих бортiв викарбуване було знамено — те саме, яке колись побачив Микула у лiсi...

Сiвши пiд однiєю з груш, Микула пригадав ту нiч, коли гострим топором стесував знамена з дерев, аж трiски летiли на залиту мiсячним сяйвом траву.

А тепер вiн сидiв у Києвi, на Горi, i знамено знову висить перед ним, а швидко, можливо й завтра, пiде вiн з князем проти ромеїв, i знамено маятиме над ним...

"Що ж трапилось? — думав вiн. — Чий я тепер є i яке знамено є моїм?"

В цей час на стежцi пiд стiною почулися тихi кроки. Микула схопився з мiсця й побачив, що до нього наближається жiнка — молода ще, дуже красива, в свiтлому одязi, з низкою ключiв у руцi.

Жiнка раптом зупинилась, побачивши Микулу. Вона не ждала, що може тут когось зустрiти, i була дуже здивована, але очi в неї були теплi, на обличчi грала посмiшка.

Микула низько вклонився жiнцi, i та привiтно хитнула йому головою.

I тодi вiн, радий, що зустрiв тут цю жiнку, ступив ближче.

— Дозволь менi, жоно, запитати, — звернувся вiн до неї. — Дочку я мав... Малушу. Давно колись княгиня Ольга взяла її до себе. От я i зайшов сюди її пошукати.

Жiнка здригнулась, вона, мабуть, не сподiвалась, що якийсь собi чоловiк пiдiйде до неї, ще й заговорить, i низка ключiв у її руцi забряжчала.

"А може, — подумав Микула, — ця жона з князiв? Рятуй мене з списом своїм, Перуне, допоможи менi спуститись з Гори на землю?"

Жiнка дивилась на Микулу, i тепер вiн помiтив, що в неї не такi добрi, як здавалося спочатку, очi, не таке красиве сердите обличчя.

— А чому ж ти сам опинився тут, на Горi? — запитала жiнка.

— У Києвi опинився i тут, на Горi, бо iду на брань за Русь i землi, — безтямно говорив Микула.

Тодi жiнка зiтхнула — нiби вiд тягара звiльнилась, подивилась на подерту сорочку Микули, личаки на його ногах i чомусь посмiхнулась.

— Знала я Малушу, — сказала вона. — Колись бачила. Рабинею була вона, працювала на дворi в княгинi Ольги.

— А вже так, то так, — згодився, засмiявшись, Микула. — Холоп я, рабиня дочка, такi вже всi ми — роб'ї люди... А чи жива вона?

— Твоя дочка Малуша жива, — вiдповiла жiнка.

— Слава Перуновi, — вирвалось у Микули. — Де ж вона?

— Вона жива, — вела далi жiнка, — тiльки живе не в Києвi. Вона працювала на Горi, на дворi, але не впоралась, от княгиня й послала її в село княже...

— То й добре! — сказав Микула. — Малушi, либонь, краще буде в селi, анiж тут, на Горi. Тепер менi бiльш нiчого й не треба. Аби жива була Малуша, здорова. А коли повернусь з бранi, то вже знайду її, повезу в своє село, до Вiсти. Скажи ж менi, жоно, кому дякувати мушу, що взнав усю правду про Малушу, i як називати тебе?

— Пракседа я, ключниця теремiв княжих.

— Дяка Перуновi, що вiн звiв мене з такою високою жоною. Спасибi тобi, Пракседо, за все i за Малушу!

Микула хотiв, мабуть, ще щось сказати Пракседi, але не встиг, од ступив з стежки.

— Це наш княжич Володимир мене шукає, — промовила вона. — Княжичу, княжичу, я тут! — подала Пракседа голос.

По стежцi вiд терема швидко йшов уноша в бiлому платнi, пiдперезаний золотистим шнуром.

— Пракседо! — кричав хлопчик. — Я хочу пiти на городницi. На Днiпрi лодiї пливуть з Новгорода.

Вiн не кiнчив, бо побачив, що Пракседа стоїть не сама, i вже тихше пiдiйшов до них.

Микула стояв i дивився на княжича. Так от який Володимир, син князя Святослава! Здоровий уноша, з добрим обличчям, теплими очима...

— Кланяюсь тобi, княжичу! — тихо промовив Микула.

Тiльки чомусь Микула, поглянувши в очi княжича Володимира, здригнувся. Здалося йому, що вiн давним — давно бачив цi очi, дивився в них, знає їх...

Та це була одна тiльки мить, бо Микула нiколи й нiде не мiг бачити княжича Володимира.

"Бач, якi добрi очi в князiв", — подумав Микула.

Пракседi ж здалося, що й княжич Володимир дуже пильно, не по — дитячому подивився на холопа Микулу й чомусь трохи ступив вперед. Але ж це була якась одна мить, бо княжич знову повернувся до Пракседи.

— Я пiду на стiну, — сказав Володимир.

— Iди, княжичу, iди, — вiдповiла Пракседа. Вiн пiшов до стiни, тихо став пiдiйматись на городницю. Микула довго дивився йому вслiд, а навкруг нього лiтали й гули бджоли.

Увечерi Микула хваливсь Мутору:

— Отепер я про все дiзнався, Муторе. Добриня поїхав за княжим загадом воїв збирати, дочка моя Малуша була на Горi, а зараз працює в княжому селi... Про все дiзнався, дяка Перуновi... А що не побачились, так iншим разом, пiсля бранi. Вiк довгий...

— А це, мабуть, скоро i вирушати будете? Ждали, чув я, новгородцiв i воїв з верхнiх земель. А сьогоднi посунули Днiпром i новгородцi, i чудь, i весь, рiзнi землi. Ти поглянь тiльки, Микуло, що робиться на Почайнi й Днiпрi.

— То так, — згодився Микула, поглядаючи на Почайну й Днiпро, де стояли сотнi дивних лодiй з оздобами, барвистими вiтрилами. — Сила, бачу я, велика Русь! Тепер справдi швидко рушимо. Спасибi тобi, брате мiй, що пригрiв у своїй корченицi. Колись ще побачимось, поговоримо...

— Чому ж колись?

— А як же iнакше? Адже брань починається, брате мiй, i я йду.

— Я йду! — сердився чомусь Мутор. — Думаєш, менi легко, що ти йдеш, а я нi. I не тiльки ти, вся земля iде, вся Русь...

— Кого князь кличе, той i йде...

— Хiба треба кликати? — крикнув Мутор. — Слухай, Микуло! Сам бачиш, жити менi важко. Хто я? Кузнець, кудесник. А що маю? Навкруг дивлюсь — серце умлiває... Гори кругом, Днiпро як море. Але ж любо все це менi — i город Київ, i Днiпро, i оцi луки...

— Дуже любо, — задихаючись, промовив i Микула.

— То як же я можу сидiти тут, коли ви йдете туди?

— То й ти пiдеш iз нами?

— А так, пiду!

5

Разом з воєводою Гудимом з далекого Новгорода прибув i Добриня. Добром зустрiли їх новгородцi i вся словенська земля, побували Гудим iз Добринею i в кривичiв, полочан, мерi, слово київського князя долетiло й до Кемi, Корели, Чудi, — тьму людей привiв iз собою воєвода Гудим до Києва-города. Бiльшiсть їх пливло лодiями, везучи з собою все по надобi, багато поспiшало за ними борзно й пiшо.

Тодi князь Святослав ще раз радився з матiр'ю, запросивши до розмови воєводу Свенелда й брата Улiба.

— Вже повно води в Днiпрi, — говорив князь Святослав, — i лодiї нашi, як птахи, пролетять через пороги. Але, думаю я, не токмо Днiпром рушимо ми до Дунаю. Частина вiйська нашого нехай iде борзно й пiшо через поле, Тиверську й Улицьку землi, а там з'єднаємось i перейдемо Дунай.

— То добре, княже, — згодився Свенелд, — i так бiльше поставимо над Дунаєм сил. А пiшо пройдемо безпечно, в полi тихо, тиверцi й уличi ще дадуть нам пiдмогу, — вели рушати, не гай часу, княже!

— Об однiм я тiльки мислю, — вiв далi князь, дивлячись на вiкно терема, де видно було безлiч воїв на березi Почайни i де на плесi стояли сотнi лодiй iз земель. — Сам я поведу нашi лодiї Днiпром, через пороги. Пiше й комонне ж вiйсько нехай веде князь Улiб з воєводою Свенелдом...

— Добре розсудив, княже, — згодився Свенелд.

— А може, лiпше-бо було князевi Улiбу лишитись у Києвi? — втрутилась у розмову княгиня Ольга. — Тебе не буде, хто землями правитиме?

— Ти, матiнко княгине, правитимеш, як i колись, землями, — вiдповiв Святослав. — Негоже синам Iгоревим дома бути, коли людiє їх стоять на бранi. Чи так говорю, брате Улiбе?

Князь Улiб, що сидiв блiдий i замислений бiля вiкна, схопився й голосно сказав:

— Як твоя воля, брате княже, i як велить мати наша — княгиня.

З цим словом вiн низько вклонився княгинi Ользi i якось благально, а разом i покiрливо подивився їй у очi.

— Бути так, як велить Святослав, — сказала вона. — Я ж берегтиму Київ i землi.

— То й будемо невдовзi рушати, — закiнчив князь Святослав. — Велика наша земля, добрi в нiй люди, не ждав я, що стiльки їх прийде на наш клич! От вони ждуть над Днiпром.

Стоячи бiля вiкна, вiн зачарованими очима довго дивився на яскраво — зеленi, усiянi весняними квiтами гори, на голубi води Почайни й Днiпра, на заднiпровськi лiси й луки, на небо, де пливли нiжнi, майже прозорi хмарини.

Князь Святослав навiть не помiтив, як позад нього тихо пiдiйшли, стали й також замилувались буйним, заквiтчаним свiтом, небом, Днiпром мати княгиня й Свенелд.

Тiльки князь Улiб не пiшов до вiкна. Спершись на руки, вiн сидiв у кутку свiтлицi й дивився в безвiсть перед собою.

РОЗДIЛ ТРЕТIЙ

1

Був чудовий ранок мiсяця травня 968 року. Високо, на шпилi гори, i нижче, на схилах, поблискуючи золоченими дахами серед зелених садiв, обмитих грозовими весняними дощами, лежав Київ.

Цього ранку ворота на Горi — i Подольськi, i Перевесищанськi — були розчиненi, мости — опущенi, на городницях i вежах маяли знамена, а скрiзь на заборолах у шоломах i з списами стояли гриднi й старшина.

З Гори їм добре було видно зеленi, крутi, перерiзанi ярами схили гори, новий город, обгороджений верхнiм i нижнiм валами, хижi й землянки передграддя, що темними пасмугами тягнулись до Щекавицi й далi за Хоревицю й до Оболонi, Подол, Днiпро, що срiбною стрiчкою линув удалину — до Вишгорода й Десни — рiки.

На плесi ж Днiпра, там, де серед лукiв Оболонi допливала до нього з правого боку голуба Почайна, колихались на водi сотнi лодiй. Майстри доклали сил, щоб лодiї вабили очi воїв i щоб наганяли страх на ворогiв, фарбували їх у рiзний колiр — червлений, зелений, голубий. На носах вирiзали з дерева чурiв з рогами й банькатими очима, вепрiв з гострими iклами, водяникiв з лисими головами й надутими щоками, дiв з довгими розпущеними косами. Коли налiтав вiтер i лодiї починали гойдатись на хвилях, цi дива, вiдбиваючись у водi, смiялись, глузували, загрожували.

У морi Руському важко було ждати доброї днини, там завжди мiг налетiти вiтер, буря. А тому вої добре перевiрили щогли й реї, полатали старi кропив'янi вiтрила, пошили новi, на довгих ланцюгах почепили укотi.

Пiзнiше, коли вони дiзналися, хто з них i на якiй лодiї їхатиме, уклали там бронi свої й щити, сулицi, мечi, запас стрiл. На деяких бiльших лодiях укладенi були пороки* (* Пороки — тарани для розбивання стiн), величезнi луки й сохи для самострiлiв, там лежали мiшки з борошном, пшоном, стояли кадi з солоною веприною, медом, порожнi бочки, у якi перед морем мали набрати прiсної води.

Зараз, весняного цього ранку, тут, на березi Почайни, зiбралося багато воєвод, щоб ще раз оглянути лодiї.

Усе було готове в далеку дорогу, вої кiнчали укладати зброю й харч. Тодi з Гори спустились до Почайни ще багато воєвод i бояр, а разом з ними князi Святослав, Улiб i княгиня Ольга з онуками.

На одному з насадiв, де мали перебувати князь Святослав i воєвода морський Iкмор, склали жертву — зарiзали пiвня й кровлю його покропили нiс насада з княжим знаком — двома переплетеними внизу срiбними списами.

Пiсля цього на насадах i лодiях почали пiднiмати укотi й ставити вiтрила. Вiтер дужчав. Човни здригалися. Вiтрила повзли вище й вище i нарештi досягли рей. В цей час були пiднятi й укотi. Насади й лодiї рушили з мiсця, дiйшли до протилежного берега Почайни, круто завернули, обминаючи слiпучо — жовту косу, i вийшли на Днiпро. За важкими насадами й лодiями рушило багато дрiбних човнiв-однодеревок i стругiв.

Попереду йшов насад князя Святослава з двома великими вiтрилами. Вiн нагадував великого птаха, який розправив тугi крила й летить понад самою водою. За ним ключами — по три в ряд — пливли i iншi лодiї. Однодеревки й струги поспiшали по тихiй водi пiд обома берегами.

I довго на березi Почайни княгиня Ольга й воєводи з боярами дивились, як у голубiй далинi тануть темнi упруги човнiв, як зникають на обрiї бiлi вiтрила.

Князь Святослав стояв на помостi насада й дивився на береги, якi вони тепер надовго залишали. Швидко линули води днiпровi, на всiх насадах i лодiях вiтрила нап'ялись туго, береги вiддалялися швидко, бiгли й бiгли назад, удалину.

Але князь довго ще бачив на жовтих прибережних пiсках голубий жертовний димок, що свiчкою здiймався вгору, темнi купки воєвод, бояр, дружинникiв i всiх киян, що виряджали їх у далеку дорогу, бачив матiр — княгиню Ольгу, що стояла вище вiд усiх, на темнiй кручi, а бiля неї трьох своїх синiв.

Вiн прощався у думках з берегами, якi невблаганно тiкали назад, з лозами, що низько схилялись над водою, з горами, кручами, жовтими пiсками. Любi були йому зараз цi мiсця — шматок власного серця. Прощався вiн i з людьми города Києва, — у далеку й важку дорогу вирушали вої. Нелегко буде в цей час i киянам. Що жде їх тут, над швидким Днiпром?!

I ще про одно думав князь Святослав. У цi хвилини прощання перед ним виринуло блiде, нiби пройняте внутрiшнiм сяйвом обличчя Малушi. Чайка з криком легша за насадом, припадала до щогл — це, здавалося, летiла, уболiвала за ним Малуша, хвиля билася й билася за кермом — це вона, либонь, хотiла його наздогнати, теплий вiтер з Києва обвiвав його обличчя — це Малуша прощалася, обнiмала його своїми руками.

Аж тодi, коли за крутим поворотом зник Київ, люди, береги, князь повернувся обличчям вперед. Широке плесо Днiпра вiдкривалось перед ним. Розбудженi вiтром, по водi ходили високi, запiненi хвилi, над самим обрiєм у синьому небi двома широкими рядами пливли хмари, а ще далi лежала голуба, непроникна iмла...

Не зупиняючись, лодiї пливли цiлий день. Одразу ж за Вiтичевим розходився дужий горiшнiй вiтер, ще швидше почали тiкати назад береги, у серпанку вдалинi зовсiм розтанули i поволi зникли київськi гори.

Увечерi, коли над обрiєм запалилась перша вечiрня зоря, а слiдом за нею по всьому небу засяяли самоцвiти, вiтер злiг i довелось спускати вiтрила. Але лодiї не зупинились, вої сiли на весла, бiля стерен запалали свiтильники, на водi заграли їхнi тремтливi вiдблиски.

Лодiї йшли кiлькома рядами. На носi кожної з них стояв воїн, який пильнував, щоб не налетiти на передню. Через певний час вої змiнювали на веслах однi одних. У пiзню годину ночi князь Святослав також взяв стерно. На крутому поворотi вiн оглянувся; здавалося, то не лодiї пливуть по плесу Днiпра, а впали у воду й переливаються всiма барвами багато разкiв намиста.

Звечора на лодiях довго лунали пiснi, а в цю пiзню годину навкруги було тихо, тiльки весла гримiли в кочетах, вiдлунюючись на далеких косах, та ще вода шумiла за упругами й кермом.

Раптом десь з неосяжної глибини темного неба, з пiвнiчного краю, зiрвалася зоря. Вона була дуже велика, слiпучо-бiлого кольору, летiла небом просто на захiд, через береги й Днiпро. Навкруги стало видно, як удень. Хто дивився на плесо, той побачив жовтi коси, кожну лозинку на них, куликiв i крякiв, що, сховавши голови пiд крила, стояли й спали бiля самої води.

У цю хвилину на лодiях мало хто дивився на Днiпро. Дружинники пiдняли весла, завмерли, вони прикипiли поглядом до неба, де, залишаючи по собi пухнастий слiд, блискавично летiла зоря. Вона промчала над Днiпром, над горами правого берега i, густо почервонiвши, догорiла на далекому заходi...

Навкруг стало темно-претемно. Лодiї зупинились. Нiхто не грiб, нiхто не подавав голосу, всi сидiли враженi тим, що побачили, заслiпленi блиском зорi.

У цiй темрявi князь Святослав почув розмову двох дружинникiв, що сидiли на веслах недалеко вiд нього.

— Зоря упала-помер хтось...

— То не зоря, а Перунiв спис... Це вiн дає нам знак.

— До чого знак — загинемо чи повернемось на щитах?

— Не вiдаю... Але знаю-був це Перунiв знак.

Далi дружинники заговорили тихше, так, що князь нiчого почути не мiг. А тим часом очi звикли до темряви, окреслились плесо, свiтильники, темнi береги, вгорi замерехтiли зорi, у воду опускались весла, лодiї рушили з мiсця.

Поява зорi вразила не тiльки дружинникiв, а й князя. Вiн був певен, що це не звичайна зоря, яка iнодi пролiтає небом, а зоря-знак. Чому саме в цю нiч знак пройшов по небу, що вiщує їм Перун?

Стоячи на кермi, князь дивився навкруг, нiби бачив усе це вперше. Гострим, звиклим оком вiн помiтив, що далеко-далеко за Днiпром ледь почало яснiти небо. Скоро свiтанок. I роса опадала на одяг, дубове кермо, — скоро новий день.

I тодi вiн особливо виразно почув, як завжди буває перед свiтанком, що близько, зовсiм близько над берегами спiвають солов'ї. Вони спiвали поруч, у кущах, якi минали лодiї, скрiзь на берегах, десь по той бiк Днiпра.

Коли князь Святослав вслухався в цей солов'їний спiв, йому здалося: то не солов'ї спiвають, а вся земля, що прагне життя, щастя, любовi. А хiба не про те ж саме промовляє небо на сходi — звiдти йде свiтанок, свiтло хоче знищити нiч, розвiяти тьму?

Так чому ж не жити людям серед цiєї краси й дозвiлля, жити тихо, мирно, щасливо? Цього ж i тiльки цього прагнуть вої, що сидять на лодiях. Не за здобиччю ратною iдуть вони в далеку сторону — хочуть миру.

"Але хiба, — думав князь Святослав, — був i є на землi мир? Бранi були допреже дiдiв наших i при отцях наших, свiт стоїть до бранi, брань стояла до свiту. I зараз тихо над Днiпром, тихо в луках навкруг, спiвають солов'ї, вої сплять, прагнучи миру й любовi, а десь уже чатує, гострить меч ворог, вiн хоче поневолити цих людей, знищити Русь".

Князь Святослав дужою рукою повернув кермо. Нiс лодiї рiзав плесо, за упругами дзвенiла вода, за кермом рябiла хвиля, кипiли вири.

Знак на небi уночi показував їм шлях на захiд. Це знак перемоги!

2

Воям князя Святослава щастило. Усю дорогу, аж до порогiв, стояла незвичайна яснина, вiтер попрощався з ними востаннє бiля Києва та й подався в iншi землi...

Але в щастi цьому таїлося й нещастя. Вiтрила на лодiях лежали згорнутi, доводилось пливти тiльки на веслах, гнати важкi лодiї було дедалi труднiше, днi стояли гарячi, смалкi, задуха не зменшувалась навiть ночами.

Швидко спадала й вода. Бiля Києва, Роднi й ще якийсь час лодiї, коли навiть на них не гребли, несло за течiєю, вони пливли нiби в широкому морi. А далi води одшумiли, стали в берегах, на кручах засихали вже збитi повiнню заплави. Усi турбувались: як буде в порогах, пощастить їх пролетiти на веслах чи, може, доведеться виймати волоки?

Недалеко вiд самих порогiв, де на берегах громадились кам'янi скелi i де камiння вже рябiло по всьому плесу, лодiї зупинились. Старi вої, що не раз пливли цим шляхом ще з Iгорем, залишили лодiї, пройшли плавнями до першого порога, надвечiр повернулись назад, та з невеселими вiстями.

У порогах, розповiли вони, ще було багато води, першi три пороги можна пролетiти на веслах, на веслах пощастить, напевне, пройти й три пороги на пониззi. Але у головний порiг — Неясить — на веслах вони не наважувались рушати.

Усю нiч лодiї стояли в плавнях бiля берега. Завидна вої наварили їжу й повечеряли, щоб вночi не запалювати вогнiв, а на скелях i далi в полi поставили сторожу. Тут, над порогами, блукали з своїми улусами печенiги, треба було стерегтися. Нiч минула спокiйно, нiхто й нiщо не потривожило стомлених дорогою воїв. Тiльки запалилась на сходi денниця, всi прокинулись. На лодiях ставили новi керма — дубовi, гребцi готували весла, чимало воїв стали з довгими жердинами на упругах, щоб, на випадок потреби, вiдштовхуватись вiд камiння. Тодi ж на лодiях почали пiдiймати й укотi.

Не всi лодiї рушали в пороги разом. Одривались вiд берега по однiй, кожна випливала на плесо, шукала виру — i летiла вперед... Гребцi навiть не брали весел, хечiя була така швидка, що досить було керма — i лодiя слухняно завертала мiж гострим камiнням. Коли ж одна зникала на обрiї, рушала iнша...

Перший порiг, який однi вої називали Будилом, iншi — "Не спи!", а переляканi гречини за ними — "Ессупь!", ледь було видно пiд водою. З обох берегiв тут у Днiпро врiзувались двi камiннi забори, далi вiд берегiв вони зникали пiд водою, а на самому плесi над заборою широким потоком линула вода: там ледь-ледь рябiла хвиля. Одна за однiєю, мов випущенi з лукiв стрiли, пролiтали лодiї цей порiг, виходили на чистоводдя.

Але вдалинi у цей час заявився острiв — там знову був порiг, Днiпро в цьому мiсцi дуже вузький, тiльки один прохiд був на плесi, мiж двома скелями, i треба мати добре око, мiцну руку, щоб лодiя пролетiла, не черкнувшись камiння мiж скелями.

Проте i цей порiг лодiї одна за одною проходили щасливо. А попереду вже шумiв Будило. Це був тихий, спокiйний порiг. Будилом його прозвали, бо за ним зовсiм близько гула страшна Неясить.

Уже здалеку було видно, як кипить, вирує вода в Неяситi. Зрадливе пасмо камiння там одразу ж пiд водою перетинало Днiпро вiд берега до берега. Подекуди камiння, як гострi iкла, витикалось iз води. Спадаючи, вируючи на цьому камiннi й мiж скелями, вода в Днiпрi шумiла так, що луна котилась далеко берегами.

Вої з страхом дивились на цей порiг. Вони були певнi, що тут, пiд водою, живуть страхiтливi водяники, що це вони виткнули з-пiд води свої гострi iкла, що вони вiчно неяситнi — жадають людської жертви, присмоктуються, ловлять мацьками лодiї, якi рушають у порiг, перевертають їх, жеруть людей. Боротись з Неяситтю? О, це було не пiд силу людинi.

Лодiї зупинились вище Неяситi, вої виймали з них приготовленi ще з Києва волоки — деревляні котки. Волокти лодiї доводилось по низькому берегу, а тут, у ярах i лiсах, завжди чатували печенiги. Тому частина воїв клала котки, витягала лодiї на бербг i волочила їх вподовж всього порога, а ще бiльше воїв з списами й луками напоготовi йшли в яри й лiси над берегом, щоб одбивати, якщо буде надоба, печенiгiв.

Волоком треба було пройти шiсть тисяч крокiв. Вої князя Святослава знали, що коштує кожен з цих крокiв. Вони переносили до самого кiнця порога вантажi на плечах, але лодiї однаково були важкi, посувались на котках повiльно, вгорi висiло смалке сонце, гарячий пiсок обпiкав ноги, всi обливались потом.

З самого ранку до пiзнього вечора волочили по пiску лодiї, навiть нiч не зупинила роботи. Ранок другого дня застав їх на кручах проти скель Неяситi. Але вже зовсiм близько була тиха вода, i незабаром, коли сонце пiдвелося високо в небi, лодiї одна за однiєю стали спускатись на воду. Неясить була позаду.

I вже їх не лякали три пороги за Неяситтю — Вiльний, Вручий i останнiй — на стрижнi; пiсля перших порогiв i Неяситi лодiї проходили їх впевнено, швидко.

Ще деякий час Днiпро линув мiж двох високих кам'яних берегiв, що нагадували вузькi ворота. А там вої опустили у воду весла, могли й спочити на широкому плесi, далi за яким посеред Днiпра височiли скелi й зеленiли лiси на островi Григорiя* (* Острiв Григорiя — сучасна Хортиця).

Здалеку було видно на рiжку острова велику площину, де стояв старий крислатий дуб. Пiд ним гостi й вої, що збирались рушати в пороги, а також i тi, що щасливо їх проминули, завжди приносили жертву.

Жертву — хорта i пiвня, як це водилось по покону, — складав Святослав, бо в походi вiн був князем i жерцем. Вiн стояв перед високим дубом, на якому трiпотiло молоде листя, а мiж гiллям висiли зотлiлi полотнища, заiржавленi, пощербленi мечi, пробитi шоломи i списи-жертви багатьох людей i язикiв, що минали цей священний острiв.

Тепер перед дубом на островi поклав меч і щит Святослав. Вiн дякував богам за те, що вони допомогли воям його пройти пороги, вiн просив i надалi допомагати їм...

Позад нього стояли вої. Коли князь Святослав склав жертву й землю пiд дубом змочила кров хорта i пiвня, вої стали на колiна, з уст їх зiрвалась молитва — давня молитва пращурiв:

Боги, допоможiть нам i помилуйте,

Боги, даруйте нам перемогу на бранi й мир на землi,

За це славимо i молимось вам, боги!

Князь Святослав стояв проти дуба, за яким спускалось велике, багряне, схоже на жорно сонце, i думав про те, чи доведеться йому i всiм їм ще раз стояти тут i складати вдячну жертву?!

З

За островом Григорiя Днiпро робився широким, повноводим. Тут береги його не перетинали високi гори, не обривались над плесом кручi, не врiзувались у воду й жовтi коси. Понад Днiпром з обох бокiв зеленими мурами тяглись плавнi — хистка болотяна низина, де росла трава, в якiй вiльно мiг сховатись кiнь, де сплiтались у непроникну сiтку корчуватi дуби, липи, вiльшина, верби й лози.

Тiльки ген далi обабiч Днiпра шумiли пiсками кучугури, увiнчанi купками сосен. Сосни цi, неймовiрно високi, з голими стовбурами i шапками гiлля нагорi, нагадували дозорцiв, що, як владнi хазяїни, довгi вiки стояли й стоять над Днiпром, дивляться й запам'ятовують, що робиться в далекому полi й тут, на Днiпрi.

З лодiї князя Святослава було видно, як подекуди вiд берегiв Днiпра в глибину плавнiв тiкають вузькi рукави; за ними голубiють тихi затоки, там вiд них вiдходять новi рукави. Куди вони тiкають, хто там є, де їм кiнець — нiхто не знав. Княжi вої нiде не зупинялись, лодiї їх поспiшали на пiвдень.

I ось нарештi Днiпро ще раз зiмкнувся мiж двох високих берегiв, нiби хтось пробував загородити тут йому шлях. Лодiї якийсь час пливли мiж горами, а тодi перед очима воїв вiдкрилась така безмежна широчiнь, такий неосяжний голубий простiр, що захопило дух. "Море", — подумали молодi вої.

Але це ще було не море, а тiльки гирло Днiпра — Бiлобережжя, останнiй мiсток мiж Днiпром i Руським морем, Бiлi береги, до яких рвалися заморськi гостi i де люди з Русi перед далекими походами востаннє прощались з рiдною землею.

Влiтку цi береги не бували порожнiми. Праворуч вiд Днiпра, до самого Iстра, тягнулись землi уличiв i тиверцiв. Вони виїжджали сюди i торгували тут, на Бiлобережжi, з заморськими гiстьми. Лiворуч вiд Днiпра недалеко були й Клiмати, де жили греки-херсонiти — хитрi, меткi, спритнi люди, що завжди тут перехоплювали гостей i вмiли краще, нiж уличi й тиверцi, торгувати.

I зараз, тiльки лодiї князя Святослава з'явились на плесi, вони на швидких конях прилетiли з поля й стали на берегах. Проте коли херсонiти дiзнались, що на лодiях iдуть не купцi руськi, а вої, то одразу пiдтягли попруги у коней, сiли в сiдла й тiльки пил звiвся за ними в полi.

Князь Святослав стежив, що ж робитиме Калокiр, побачивши своїх землякiв, i був певен, що вiн, зустрiвши їх на Бiлих берегах, поцiкавиться тим, що робиться в Клiматах, перекаже щось батьку в Херсонес.

Але Калокiр десь сховався й не виходив з лодiї, поки на берегах були херсонiти. Йому, здавалось, було навiть прикро, що тут з'явились його земляки. Тiльки тодi, коли херсонiти сiли на коней i з гиком полетiли в поле, Калокiр вийшов на берег, щоб розiм'яти костi.

"Важко жити людинi, яка не має нi роду свого, нi рiдної землi", — подумав Святослав.

I коли Калокiр пiдiйшов до князя, без толковинiв запропонував йому походити на косах, бо вiн, мовляв, має щось сказати, князь Святослав не схотiв iти з василiком. Вiн сказав Калокiру, що має багато дiла з воями, а говоритиме з василiком вже в Болгарiї.

Калокiр довго пiсля цього стояв сам на слiпучо-бiлiй косi, схожий у своєму темному одязi на високу жердину, i все дивився й дивився на безбережне море, на хмари, що виникали на обрiї, на хвилi.

Надвечiр усi лодiї зiбрались на Бiлих берегах. Ще завидна вони переїхали до острова Елферiя* (*Острiв Елферiя — сучасна Березань), щоб там безпечно налити повнi бочки прiсної води, оглянути перед далекою дорогою щогли, реї, вiтрила.

Наступного дня дуже рано, тiльки денниця запалилась у небi, на лодiях пiдняли укотi, поставили вiтрила. Пiд свiжим вранiшнiм вiтром, нiби чайки, що розправляють крила, лодiї одривались одна по однiй вiд Бiлих берегiв, виходили ключами у безмежне Руське море.

Свiжий вiтер зi сходу не вщух за нiч. На тлi темно-синього неба, на якому ще палахкотiли зорi, вималювались обриси щогл i вiтрил. По морю далеко лунав тривожний переклик людських голосiв, в уключинах рипiли весла.

Зробивши широке пiвколо, лодiї розгорнулись по чотири-п'ять у ряд i, то пiдiймаючись на високiй хвилi, то разом з нею поринаючи вниз, подались на захiд.

У цю передсвiтанкову годину море, нiби стомившись вiд безугавної шаленої ночi, було роздратоване, зле. На сходi ледь-ледь прорiзалась золота смужечка свiтанку. Низько над морем мчали розiрванi на шмаття хмари. З шумом i плеском з глибин моря вставали й вставали буруни, пориваючись кудись вперед, летiли, вирували розлютованi хвилi. Вони бризкались холодною солоною водою, збивали сiру пiну. А над самими хвилями, часом торкаючись крилом води, летiли сполошенi чайки й скиглили: "Ки-и-ги... Ки-и-ги!.."

Раптом небом пропливли спочатку бузковi, далi рожевi, а потiм голубi пасмуги. Враз згасли, нiби провалилися в безодню, всi зорi, тiльки одна iз них — така ясна, зеленкувата, як дорогоцiнний камiнь iзмарагд, — ще спробувала трепетати, нiби спiймана в сiтку риба, i також зникла. Останнi шматки хмар росою впали на хвилi, небо стало чистим, голубим, вiтер дихнув теплотою, на море впала тиша — злягли хвилi, замовкли чайки. I тодi край неба спалахнула, загорiлася i встала золота корона, ще якась мить — i корона перетворилась на розжарене багряне коло, ще якась мить — i над обрiєм уже сяяло сонце, таке гаряче, таке слiпуче, що на нього боляче було дивитись...

На лодiях у цю хвилину нiхто не спав. Хто з дружинникiв прибирав у човнах, хто порався бiля вiтрил, хто лагодив зброю — чистив щит, гострив спис, одточу-вав меч, а хто готував страву, — але всi вони, як велiв покон, встали, коли сонце з'явилось на обрiї. Бо сонце — це дарунок богiв, це — життя, це — радiсть, щастя. Вої промовляли слова молитви:

Сонце! Ти тiкаєш вiд нас —i настає холодна, темна нiч.

Сонце! Ти встаєш — i навкруг з'являється життя, зацвiтає земля i радiють люди.

Спасибi Перуну, що кожного ранку посилає нам сонце,

Славимо й тебе — ясне, гаряче, життєдайне сонце!

Князь Святослав, що тiльки-но вмився свiжою солоною водою i що так само, як i всi його вої, стояв у цю хвилину на носi лодiї, чув, як лунають цi слова, i душу його пройняли трепет, радiсть, щастя життя.

4

У той час, коли князь Святослав на п'ятистах лодiях, маючи тисяч двадцять воїв, плив Днiпром, а далi Руським морем, вої земель Русi, яких було тисяч тридцять, на чолi з князем Улiбом i воєводою Свенелдом прямували до Дунаю суходолом.

Тут, у полi, їм треба було стерегтись печенiгiв, чотири орди яких пересувались тодi мiж Доном i Днiпром, ще чотири блукали над порогами i на правому березi Днiпра на чолi з каганом Курею.

На своїх маленьких, але жилавих i невтомних конях печенiги хмарою пересувались у полi, де не було дорiг, на нiч ставали улусами, до яких на той час пiдтягались кибитки з жонами, дiтьми й скарбом. А на ранок тiльки самотнiй димок, прим'ята тирса та кiнський кiзяк залишались на мiсцi, де вони стояли.

Вої Русi, звичайно, не боялись цих орд, не страшно було б, коли б вони натрапили й на всi цi орди разом. А все ж, починаючи вiд самого Києва, далеко попереду, так, що її навiть не було видно, їхала, розсипавшись широким пiвколом, сторожа, їхала сторожа й понад самим берегом Днiпра, а також i на захiд вiд вiйська, й край поля. По двоє, по троє на конях прямували вони в полi. Коли бачили десь високу давню могилу, пускали коней у трави, самi ж виходили на вершину i довго, приклавши руки до чола, щоб захиститись вiд слiпучих променiв сонця, дивились у далечiнь.

Широке, безмежне поле лежало перед ними. У цю весняну пору було воно свiже, пахуче, все застелене травами, всiяне квiтами. У долинах, розкиданих ген по всьому полю, ще стояли озера вiд талих снiгiв, на берегах їх хилились пiд подихом вiтру i шумiли комишi, по землi там повзла молода, соковита гусятниця, у якiй у найбiльшу спеку можна було остудити ноги. Вище ж по полю хвилями грали трави, мiж стеблами жовтими й червоними вогниками жеврiли тюльпани, колихались голубi гiацинти.

Полю не було нi кiнця, нi меж, величного спокою його не порушував жоден звук. Воно нагадувало спокiйне, безбережне море, i тiльки високi могили, якi синiли вдалинi над Днiпром i довгими рядами тяглись уздовж всього поля, свiдчили про те, що тут не зайжди було так тихо й спокiйно, що земля, на якiй тепер так буйно росли трави й цвiли квiти, полита людською кров'ю.

I зараз сторожа зосереджено дивилась у далечiнь степiв, пильнувала, щоб звiдти не вийшов ворог, щоб марно не пролилась людська кров. Але в полi нiкого не було видно. Вдалинi пропливав табун, але то були дикi конi. Мабуть, перелякана ними, круто завертала й мчала в безвiсть горбоноса сайгаї Далеко в полi, як вої, крокували дрохви, на могилi, поряд з сторожею, вилазив iз нори й починав свистiти байбак, iз трав пурхали й нiби по невидимих схiдцях пiдiймались у небо жайворони, вони висiли так високо, що їх не можна було помiтити оком. Тихо, спокiйно було в полi.

А все ж печенiги блукали i в полi, й над берегами Днiпра. Часто на свiтаннi, їдучи полем, сторожа натрапляла на вогнище, у якому пiд сiрим попелом дотлiвав жар, навкруг широким колом були витолоченi трави, валялись обгризенi кiстки. Печенiги були десь близько, за обрiєм. Вони знали, що в полi йде княже вiйсько, але знали i силу його, а тому й тiкали. Пильно дивилась вперед сторожа, обережно слiдом за нею йшли вої.

Попереду всього вiйська йшло чоло, — головний полк, — тисяча гриднiв князя Святослава на чолi з князем Улiбом, воєводою Свенелдом i воєводами вiд полкiв усiх земель. Вони їхали на баских конях, пiд знаменами, у шоломах, з мечами й луками бiля поясiв. А позад них гарцювали на конях i риндi* (*Риндя — зброєносець), що везли про запас кольчуги, бронi.

Ще два полки на чолi з князем чернiгiвським i переяславським їхали по обидвi руки вiд головного полку — щоб одбити удар, якби ворог насмiлився вилетiти десь вiд Днiпра чи вiд червенських городiв, i щоб пiдтримати головний полк, якщо ворог з'явиться просто перед чолом.

Слiдом за цими полками, одiрвавшись на поприще, два або й три, посувались поволi — всi пiшо — вої земель. Вони йшли не скопом, а тисячами, кожна земля на чолi з воєводою своїм, що їхав попереду на конi з малою дружиною.

Багато рiзних полкiв посувались полем. Поруч iз кiлькома тисячами Полянської землi iшла тисяча деревських воїв, у полi йшли новгородцi, радомичi, сiверяни i навiть в'ятичi й чудь заволоцька. Це були бородатi, вусатi люди з довгим волоссям, але було мiж ними багато й молодих, юних. Iшли вони в постолах, черев'ї, а часом i босi, зброя в них була рiзна — у декого мечi, луки, списи, у декого рогатини або ножi за поясами.

А ще далi, за всiма тисячами, i знову пiвколом, яке нiби прикривало вiйсько ззаду, на возах, запряжених кiньми й волами, везли зброю — великi самострiли, пороки, луки, стрiли. Тут же лежали й харчi — борошно, солона веприна, мед, сiль, а за возами вої, часто їхнi жони гнали табуни корiв, телят, овець.

Важким, повiльним кроком, залишаючи по собi хмари iржавої куряви, з гамором одходили вони все далi й далi вiд Києва, крокували в полi з ранку до пiзнього вечора, тiльки на нiч зупинялись. Стан робили здебiльшого на берегах озер i рiк, де привiльне було з водою, деревом. Тодi полк пiдходив до полку, у рiчцi хлюпала вода, над берегами спалахували вогнi, скрiзь лунали голоси, iржали конi. Проте нiхто не забував i про пiдступного ворога — навкруг стану пiвколом ставили й зв'язували вози, малi дружини ходили всю нiч навкруг у полi, кiнна сторожа виїжджала далi, стояла на могилах. Стан швидко затихав, пригасали вогнища. Люди спали, впавши на траву, просто неба, щоб прокинутись задовго до свiтанку, швидко зiбратись i йти далi, все далi вiд Києва, до Дунаю.

5

Разом iз всiма воями, у другiй тисячi, на чолi якої їхав воєвода Гринь, у сотнi Добислава i в десятку, праву руку якого вiв кузнець Мутор, iшов Микула.

Спочатку йому було дуже важко — все згадував рiдну весь, жону, думав, як житиме вона без нього. Навiть у снах бачив — ходить нiби Вiста на одному березi рiки, вiн — на iншому. Вона простягає до нього руки, кличе, а вiн одгукнутись не може. Важко було й через те, що не доводилось йому ходити на брань, жити серед воїв княжих. Батько Ант, дiд Улiб, брати Сварг i Бразд — о, тi бували в походах i на бранях, вмiли тримати зброю, знали, що з нею робити.

А який воїн з Микули? Вiн оглядав сам себе й дивувався — ноги довгi, кривуватi, ступнi як у ведмедя, руки також довгi, не знаєш, де їх подiти, на головi цiла грива, борода й вуси одросли, вицвiли на сонцi.

Знову ж — зброя! У багатьох вона була нова, кольчуги клепанi з тонких пластин, мечi у декого харалужнi. А в Микули — кована, дiдiвська, незручна. Щит i лук у нього бовтались на мотузку за спиною, тул iз стрiлами все сповзав i сповзав з пояса. Навiть Добислав довго дивився на нього, а потiм сказав:

— Ти, Микуло, лук чiпляєш не там, де треба. Ти ж на бранi стрiлятимеш поперед Себе, а не позад. I стрiли в тебе чомусь висять не там. Почепи-бо все на мiсце, будеш воїн справжнiй.

Важко, дуже важко доводилось у першому походi сину старiйшини Анта. Вiн iшов у полi босий, бо постолiв вистачило на один день, а плести новi було нiколи. Але це не турбувало його, — вiн мiг так iти не тiльки до Дунаю, а й через море. Не боявся Микула й дiла: коли зупинялись на нiч, котив вози, зв'язував їх мотузами й ремiнням, копав разом з усiма рiв навкруг стану. Коли вої вечеряли, вiн також був перший, гриз веприну, закушував сухим коржем, запивав водою — одразу й засинав...

Вiдпочивши трохи, Микула прокидався, сiдав i вже не мiг заснути. Чому — цього сам не знав. Якось моторошно, тоскно йому було, вiн чогось нiби не розумiв, чогось не знав. Але чого, чого? Про це сам себе й запитував Микула.

I почалося це недавно, вiд Києва, з того часу, коли проминули вони Перевесище, вийшли в поле на Червенський шлях, де вряди-годи траплялись порожнi гостиницi, а в ярах i на берегах рiк стояли княжi села й простi весi, де жили роб'ї люди, смерди.

Iти тут було безпечно, сюди нiколи не залiтали печенiги. Про що, здавалося, мiг думати й турбуватись Микула? Але вiн iшов важким кроком, лук усе телiпався й телiпався за спиною, тул iз стрiлами все сповзав межи ноги. Вночi Микула не мiг спати.

Через кiлька днiв вони опинились край Полянської землi, над Россю, де стояло ще одне княже село, вої говорили — самої княгинi Ольги. Вої як вої: багато з них пiшло на нiч у село; молодi — погуляти, старi — побесiдувати. Люди в княжому селi були, як i скрiзь, — простi поляни, багато їх прийшло до стану над Россю, й серед темряви ночi то тут, то там можна було бачити, як сидять бiля вогнищ вої в шоломах i темнi, бородатi смерди, княжi люди...

Микула нiкуди не пiшов. Повечерявши разом iз всiма, вiн лiг пiд кущем на скелi над Россю, помостив собi в голови шолом та свиту, заплющив очi й у тишi, яку порушували далекi голоси бiля вогнищ та ще пересвист солов'їв у гущавинi за скелями, заснув.

Але спав Микула недовго, коротку годину. Раптом прокинувся, сiв, протер очi.

Нiчого, здавалося б, незвичайного, що могло б розбудити Микулу, не було. Угорi, високо в небi, пас отари великих i малих зiрок мiсяць. На ньому викарбуваний був Перунiв знак — воїн з списом-тризубцем. До мiсяця пiдкрадались i вже закривали його хмари — злi сили. Але вiн плив небом, нiби срiблястим попелом притрушений вiд правої руки.

Пiд цим мiсячним промiнням скрiзь по полю дотлiвали вогнища, десь далеко чулись голоси сторожi, близько бiля Микули покотом i нарiзне, деякi ногами в рiзнi боки, а голови поклавши один одному на плечi, спочивали, спали руськi вої.

Однi з них спали спокiйно, тихо, нiби замислились, iншi в неспокiйних мислях були, напевне, далеко, бо з їхнiх уст увi снi зривались раз у раз слова.

— Ладо! Ла-а-адо! — пристрасно шепотiв воїн з такими довгими ногами, що вони, здавалося, впираються у чорний обрiй. Воїн цей витягнув уперед i зiгнув руку, нiби когось обiймав.

— Матiнко! Отче! — чулося з другого боку. Микулi стало чомусь страшно, холодок пробiг по його тiлу, вiн засунув руку за пазуху й намацав там оберегу, яку взяв з дому, збираючись на брань. Коли йому було важко, Микула завжди торсався рукою срiбної Мокошi. I зараз вiн торкнувся її рукою, потiм повiльно вийняв з-за пазухи.

Срiбна, з прозеленню Мокоша лежала на його широкiй руцi — з темними цяточками очей, витягнутими вподовж стану руками, короткими нiжками — така проста, але й таємнича, дуже рiдна, а водночас i страшна.

— Ти поможи менi, Мокошо, поможи! — прошепотiв Микула.

Раптом вiн почув якийсь шелест за собою, обернувся й побачив, що близько на травi сидить i дивиться на мiсяць ще один воїн.

Вiн пiзнав-це був воїн їхнього десятка. Правда, ранiше Микула не мав нагоди перекинутись з ним словом. Зрадiвши, що не тiльки вiн не спить у великому станi серед мiсячної ночi, Микула тихо засмiявся й запитав:

— Не спиш, чоловiче?

— Не спиться, — вiдповiв воїн i зiтхнув. — Думаю про україну свою.

— А ти звiдки сам?

— З Новугорода.

— Довго, мабуть, їхали?

— Не дуже... Взимку виїхали, навеснi встали. Ми все рiками та волоком. За водою, сам знаєш, швидко.

— То скажи вже тодi, — запитав Микула, — як тебе звуть, чоловiче?

— Радиш, — вiдповiв чоловiк.

— А мене Микулою.

— Добре, — промовив, посмiхнувшись, Радиш. Вони трохи помовчали. Де Новугород, де Київ, а от сидять разом у станi серед поля. Цим двом воїнам було про що подумати й поговорити!

Подивившись на бiлу сорочку Радиша i його широкий шкiряний пояс, розмову далi повiв Микула.

— Ти, — промовив вiн тихо, — мабуть, з гриднiв княжих, а може, й син боярський.

Радиш засмiявся, але так, щоб нiкого не розбудити.

— Де вже нам до гриднiв, — сказав вiн, — а тим паче до бояр. Вони, брате Микуло, в шоломах, бронi, з щитами, а в мене сорочка та пояс. Може, тебе здивувало, що сорочка в мене чиста?

— Та нi, Радишу, що ти? Це я так, до слова, — рiзнi люди бувають.

Микула почував себе не дуже добре, бо зрозумiв, що перед ним такий ниций чоловiк, як i вiн. Проте саме це зрушило щось тепле в його грудях, i вiн запитав Радиша:

— I як у вас, у Новугородi?

— Так, як i скрiзь...

— Платите дань, чи як?

— Дань платили ранiше, — одверто признався Радиш, — i було дуже зле, бо до нас, Микуло, їхали по дань i свої князi, i київськi, i варяги з-за моря налiтали на городи й весi. А тепер данi немає...

Радиш замовк, але помiтно було, що вiн сказав не все, що думав.

— То як же тепер, без данi? — пошепки запитав Микула.

— Ще важче... Урок та устав...

— То й у вас посадники є?

— Є, Микуло.

— I тiунiв маєте?

— Аякже...

— I вiрники наїжджають?

— Наїжджають. Даємо i вiрникам, i тiунам, i посаднику, i волостелину, i князям.

— Щось затягло мiсяць, — промовив, поглянувши на небо, Микула. — Злi сили, i на землi вони, й на небi. Бачиш, темно, холодно стало.

Микула пiдсунувся ближче до Радиша й запитав:

— I, мабуть, не витримують закупи, холопи й усi смерди?

— Не витримують, — вiдповiв Радиш. — Купи беруть, а повернути нiчим. Рiзками закупiв б'ють, а там i обельними холопами роблять.

— I тебе били? — хотiв крикнути, але чомусь дуже тихо спитав Микула.

— Били.., — так само тихо одповiв Радиш.

— Так скажи ж — куди ми йдемо? — пересунувшись знову й сiвши зовсiм близько вiд Радиша, запитав Микула.

Радиша нiби й не здивувало це запитання. Мабуть, вiн сам, ще до того, як iз ним почав розмову Микула, про це думав, бо одразу ж вiдповiв:

— Мабуть, ми iдемо, Микуло, через те, що дуже важко.

Але цих слiв було мало для Микули та й для самого Радиша.

— Обсiдають нашу землю, — нiби сам до себе говорив Радиш. — Дань ми платили, а тепер урок, устав. А для чого дань? Ромеї заходять вiд сходу, пiвдня, заходу, обсiдають нас з усiх бокiв, щоб брати потiм дань, зробити своїми холопами. А я, Микуло, ромейським холопом не хочу бути i не буду... Краще вже в Нево-озеро. А нашi князi що ж, їм нелегко, мусять мати городи, дружину велику, лодiї... От i платимо оброки й устави...

Радиш помовчав i кiнчив:

— Через те ми й iдемо, Микуло! Руську землю бережемо, холопами ромейськими не хочемо бути. А коли розiб'ємо ромеїв, може, не будемо платити й оброку та уставiв. Як гадаєш, Микуло?

— Я думаю, Радишу, що розiб'ємо ромеїв... I тодi ми вже не будемо платити таких оброкiв i уставiв.

На цьому розмова їхня обiрвалася. Помiтно було, що Радиш хоче заснути. Микула удав, що i йому хочеться спати, солодко позiхнув. Тодi вони лягли поруч, i Радиш одразу заснув...

А Микула все не мiг заснути. Довго лежав iз заплющеними очима, спочатку обережно пiдвiв голову, далi звiвся на руку, а там знову сiв.

Угорi так само, тiльки хiба трохи нижче, плив мiсяць, хмари пройшли, i тепер на ньому виразно темнiв Перунiв знак, сiро було в полi, навкруг лежали люди.

Але iншими очима дивився зараз на цих людей Микула. Досi вiн iшов серед воїв чужий усiм, i вони йому були нiбито чужi. Через це вiн i цурався всiх, не мiг знайти свого мiсця мiж них, сам себе не пiзнавав i часом дивувався з себе.

А хiба ж цi люди йому чужi? Тiльки що вiн говорив з Радишем, розмова в них ще не закiнчена, бо далеко, ой як далеко ще до Дунаю. Але як багато вони вже встигли поговорїгги, якi це дорогi слова! Київ i Новгород, а як близько вiд людини до людини.

От Радиш i говорить нiбито трохи не так, як Микула, якось твердо, широко. Дреговичi й радимичi, що йдуть за ними, розмовляють дзвiнко, наче спiвають птахи. А в'ятичi й меря зовсiм нiби забули руськi словеса чи не встигли навчитись.

Але Микула добре знав, що все це простi люди, одного роду. Доля розлучила їх i розкидала в рiзнi боки, але горе i радiсть у них однаковi.

I ще Микула знав, що на брань з ромеями всi вони мусять iти, мусять, щоб не стати холопами i щоб не було нi данi, нi урокiв, нi уставiв... Вiн лiг на землю, швидко заснув i увi снi, не вiдаючи сам, поклав руку на плече Радиша. Тепер у станi все спало, притихло, як це буває пiзньої ночi. Мовчали й солов'ї.

6

Але не все спало навкруг. Зовсiм недалеко вiд Микули й Радиша на скелi бiля Росi стояла й дивилась на стан, у якому дотлiвали вогнища, на мiсяць у небi, на плесо жiнка.

У примарному холодному сяйвi мiсяця окреслювалось блiде її обличчя, гострi вилицi. Була вона дуже стомлена й худа, мала жiнка великi темнi очi, тонкi уста. Щось приємне й тепле було в тiй жiнцi з Полянс-кої землi.

Вона довго стояла тут, на скелi, бачила, як бiля своїх вогнищ вої вечеряли, потiм лягали на травi спати, бачила вона також, як близько вiд неї прокинувся раптом один воїн, а далi й ще один, як удвох вони довго сидiли й вели тиху розмову.

Вона не знала цих людей. Тут, у великому цьому станi, не було нiбито в неї нi рiдних, нi близьких, але все це — червоний жар вогнищ, притишенi голоси людей, далекий скрип возiв i iржання коней — нагадало їй так багато!

Жiнка пригадала, як колись давно, ще унотькою, жила вона в тихiй весi над Днiпром — Любечi, пригадала батька Микулу, матiр Вiсту, дiда Анта, пригадала й те, як пiсля смертi дiда Анта приїхав до них брат Добриня, забрав її з отчого дому, повiз у далекий Київ.

Глибоке, схоже на стогiн зiтхання вирвалось iз грудей жiнки, що колись називалась Малушею. Один стогiн i одно зiтхання з сотень i тисяч, що виривались з цих грудей за багато-багато лiт.

У її пам'ятi став чудовий зелений Київ-город. Гора з її теремами, передграддя й Подол, вiтрила на Почайнi й голубе плесо.

Але з пам'ятi її невблаганно, як пляма кровi на чистiй голубiй водi, виринала ще одна нiч i гнiвний голос княгинi Ольги, що ламала, трощила її любов, вигонила в це далеке село Будутин. Свiтанок за Києвом, тупiт коня в сiрiй iмлi, холод самiтної хлiвини...

Стоячи зараз уночi на скелi бiля Росi, Малуша подивилась навкруг — на землянку старої Желанi, витоптану стежку до води, дерева, кущi, холодний камiнь пiд собою, що вичовгався i став рiвним, блискучим.

Усе змiнилось i змiнюється навкруг у цьому великому свiтi, усе росте, достигає пiд теплим сонцем, тiльки горе Малушi з кожним лiтом все важчає. Немає в неї радостi, минає й життя.

Правда, i тут, у Будутинi, була в неї радiсть — у цiй землянцi, поки з нею був син Володимир, Малуша була щаслива, вона нiчого не хотiла. Але княгиня Ольга не тiльки вбила її любов, вона одiрвала вiд грудей матерi й сина — Володимира.

У мiсячному сяйвi було видно, як з очей Малушi зiрвалося й упало на холодний камiнь кiлька великих, перлистих сльозин. Вона їх не соромилась — була пiзня нiч, нiхто її не бачив...

Багато лiт прожила Малуша в селi Будутинi. Нiхто в селi — нi воєвода Тедь, нi посадник Радко — не знали, що за жона Малуша, нiхто не знав, вiд кого народила вона сина. Був загад княгинi дати притулок Малушi в Будутинi — цей притулок їй дали, був iз нею гридень Добриня — i вiн тулився в землянцi разом з нею, народила Малуша дитину — а хiба не однаково було Тедю й Радковi, вiд кого? Забрав дитя гридень Добриня — й поготiв. Усi в селi за багато лiт звикли до Малушi. Княжа роба, Малка — так її тепер усi прозивали.

I працювала Малуша, як усi, — з раннього ранку до пiзньої ночi, спочатку iз Желанню, коли ж та померла — сама. Роботи в княжому селi вистачало: на полi за Будутином рiлля, над Россю — табуни худоби, — все княже, все треба доглянути i зробити роб'їми руками. I хто знає, може, в тому самому хлiбi, який ключниця Пракседа ламала в стравницi княжiй на Горi i який брав руками князь Святослав, була краплина поту Малушi?

А все ж, працюючи в потi чола свого в княжому селi, Малуша нiколи не забувала Києва й, як тiльки траплялась нагода, прислухалась до слiв тiунiв, дружинникiв, ябетникiв, що часто наїжджали в Будутин, цiкавилась i знала, як живе княгиня Ольга, князь Святослав, як росте Володимир.

Часто в минулi роки навiдувався до неї в Будутин i Добриня. Вiн був добрим братом, не забував сестри, хотiв їй допомогти — власними руками, якимсь золотником, срiбними рєзами.

Але Малуша не приймала помочi вiд брата — у неї були власнi руки, вона не жадала нi золота, нi срiбла. Осиротiла мати хотiла тiльки одного — знати, як живе її дитя, її син Володимир.

I хоч це дитя, рiдний її син, далеко вiд неї — у Києвi, на Горi, але з слiв Добринi вона знала, як росте Володимир, як вiн дужчає, який з себе, який у нього голос. Звичайно, брат Добриня не мiг усього переказати словами, але хiба багато-треба матерi, щоб вона уявила, побачила, пiзнала рiдного сина?!

Ще говорив Добриня про княгиню Ольгу, про князя Святослава, i Малуша знову розпитувала його й перепитувала — одна тiльки з усiх людей вона знала, як важко жити князевi Святославу.

Ось чому в цю чудову весняну мiсячну нiч, коли через Будутин i далi — в поле за Россю — вирушало вiйсько князя Святослава, у Малушi так болiло серце.

"Може, — думала вона спочатку, почувши тупiт коней i важку ходу тисяч людей, — їде це з своїми воями князь Святослав?"

Але князя Святослава тут не було. Коли вої наблизились, Малуша, що виривала бур'яни на княжiй нивi, залишила, як i всi смерди, роботу. Ставши над шляхом, вона пiзнала на чолi воїв князя Улiба, воєводу Свенелда, ще багатьох воєвод, тисяцьких i просто воїв, яких бачила колись на Горi. Але князя Святослава з ними не було.

Пiзнiше через iнших смердiв вона дiзналась, що цi вої iдуть на гречинiв, а князь Святослав повiв ще багато вiйська на лодiях Днiпром. У своїй землянцi, поставивши перед собою оберегу — богиню Роженицю, Малуша увечерi довго просила її, щоб допомогла князевi Святославу на далекiй бранi, захистила сина Володимира у Києвi на Горi.

Хотiла Малуша, як i всi люди в Будутинi, чимось допомогти воям, що йшли на брань. Дехто з них цiєї ночi спочивав у теплих хижах смердiв, багато смердiв пiшли на вогники в полi й понесли туди свої дари — хто хлiб, хто пташину, хто горнець меду. По покону їм слiд було дати все, що тiльки мали люди, — вої iшли на брань, вони йшли заради них.

У Малушi нiчого було дати, а все ж вона взяла свiжу хлiбину, вийшла з нею з хижi, стала на скелi... i чомусь не змогла пiти далi. Може, боялась вона, що хтось пiзнає її, може, i це справдi спадало їй на думку, дар її буде дуже убогим, смiшним.

Через те Малуша й стояла на скелi, дивилась на поле, де довго горiли, а потiм стали пригасати вогнi. Там вона й почула тихi голоси Микули й Радиша, там вона, залишившись на самотi з своїми думками, й заплакала... Що ж робити, коли серце обливалось кров'ю у Малушi ще й тепер?!

Тихо було в полi, усi вогнища згасли, мiсяць схилився до обрiю й ставав великим, червоним. Солов'ї мовчали.

Малуша здригнулась, тихим кроком пiшла вперед, зупинилась. А потiм поклала свою хлiбину на травi, де спали два вої, i швидко рушила до землянки.

Микула прокинувся до схiд сонця, потемному. Одразу ж схопився на ноги, пiдвiвся й став чiпляти на себе зброю й Радиш. Вони спали добре, нiщо не тривожило їх цiєї ночi, — тепер треба було поспiшати. Навкруг чулись голоси багатьох людей, десь iржали конi, у Будутинi спiвали когути.

— А це що? — запитав Микула, побачивши на травi бiля свого щита свiжий хлiб. — Чи не ти його поклав, Радишу? Гей, хто поклав хлiб, озовись? Що ж, — посмiхнувся Микула, коли нiхто не озвався на його голос, — либонь, це подарувала менi хлiб Мокоша. На тобi, Радишу, шмат хлiба, з'їм шматок i я...

I, стоячи пiд високим синiм небом, перед темним полем, що без кiнця стелилось в далечiнь, вони їли хлiб Руської землi, щоб iти в далеку, невiдому дорогу!

РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ

1

Коли синi сутiнки почали снуватись над морем, ген, напроти гирла Дунаю, перед Сулинським лиманом на далекому обрiї встала темна хмара.

Хмара ця була, правда, якась дивна. Бо хоч сутiнки тяглися довго, а нiч зi сходу йшла спроквола, хмара ж усе висiла й висiла на обрiї, не ширилась i не пiднiмалась. Може, то була зовсiм i не хмара? Може, то безпораднi птахи бились над морем проти гострого зустрiчного вiтру з лиману i, не маючи сили його перемогти, кружляли на обрiї?

Але це була не хмара й не табун птахiв. Коли стемнiло, недалеко вiд лиману у темрявi почувся й став наростати великий шум, що нагадував далекий грiм. Ще пiзнiше, коли чорна, як вуглина, нiч все сховала навкруг, уже пiд самим берегом у буряних хвилях почувся перестук багатьох тисяч весел i людськi голоси. То вої князя Святослава пiсля багатьох днiв i ночей блукання в морi, пiсля надлюдської боротьби з зустрiчним вiтром i високою хвилею входили до гирла Дунаю.

I коли цi подiї ключ за ключем одна за однiєю вийшли з моря й пристали до берега в тихих водах

Сулинського лиману, вої, у яких на кров розбитi були руки й ноги, вої, що багато днiв i ночей не знали спочинку, вої, що кiлька днiв тяжко страждали без прiсної води, виходили на берег, ставили у верболозах i комишах свої лодiї, припадали до води, що здавалась їм солодшою за найкращий мед, i одразу засинали на пiску. Так велiв князь Святослав. Це була нагорода за важкий шлях Руським морем.

Тiльки сам князь Святослав i вища дружина його не спали. Тут, на березi Сулинського лиману, вже ждала князя Святослава передня сторожа князя Улiба. Князь переказував брату, що його вої, якi кiнно й пiшо iшли з Києва-города, проминули щасливо поле над Руським морем, пiдходять суходолом до Дунаю.

Та й простим вухом скоро можна було почути, що на лiвому березi Дунаю десь далеко в глибинi нiчної тишi, як туго натягнутий бубон, по якому повзе дужа рука, гуде степ пiд копитами коней. Здалеку починали долiтати iржання коней, людськi голоси, брязкiт зброї.

Усю нiч гули, гомонiли береги, ожив Дунай, виповнився лиман, серед темряви скрiзь бряжчала зброя, тупотiли конi, чулись голоси.

— Здоров був, княже Святославе!

— Здоровi будьте i ви, брате Улiб, Свенелд, i всi вої. Як проходили полем i в землях уличiв i тиверцiв?

— Тиверцi i уличi твердо стоять на словi, пiд знамено твоє послали тисячi воїв...

— Добре роблять уличi й тиверцI. А як печенiги?

— Дивна справа, княже. На всьому шляху сторожа наша знаходила їхнi слiди, але живого печенiга ми не бачили. Вони нiби тiкали вiд нас.

— Добре, коли тiльки тiкають, — замислився князь Святослав. — Не бачили i ми їх над Днiпром, хоч улуси бiля порогiв є. Печенiги — тiльки стрiли з грецького лука, й куди вони полетять завтра — хто знає! Будемо стерегтись, дружино моя! На лiвому березi нехай твердо стануть комони, бережуть нас... Ти, — князь звертався до воєводи Вовка, — будеш з ними, пяльнуй степу. Тут, у лиманi, стоятимуть i лодiї нашi з дружиною. Ти, Iкморе, — звернувся вiн до воєводи лодiйних воїв, — бережись iншого звiра — ромеїв, посилай сторожу глибоко в море i попiд берегами.

I ще далеко було до свiтання, коли вiйсько князя Святослава опинилось на правому березi. По п'ятдесят i бiльше воїв сiдало на кожну лодiю, по десять, а то й бiльше разiв кожна з них пропливла лиман. Тепер усе вiйсько стояло на кручах Дунаю. На лiвому ж березi — в комишах Сулинського лиману, серед густих заростей, у плавнях — залишились тiльки вої з кiньми. Вони повиннi були пильнувати, щоб з пiвденних степiв до Дунаю не налетiли нагло печенiги або якась iнша орда. Серед комишiв, заростей, скрiзь у плавнях над лиманом схованi були й лодiї — їм треба було стерегтись хеландiй ромеїв.

На свiтаннi князь зiбрав усю вищу дружину.

— Не з мечем i списом хотiв я йти сюди, — сказав Святослав, — iшли ми сюди, щоб простягнути руку болгарам i разом з ними iти на ромеїв. Але з усiма болгарами днесь ще не можу я говорити, а тому говорив з кесарем Петром — посилав до нього воєводу Богдана, велiв сказати, що iду не кров проливати, а упередити багато кровi i навiть саму нашу смерть. Та кесар Петро вiдштовхнув нашу руку i вбив воєводу Богдана.

— Помста, княже! — закричали пiд наметом. — До помсти!

Суворе й замислене було обличчя у Святослава.

— Помста впаде на голову кесаря Петра, — промовив князь, — i вiн не уникне її. Нехай впаде помста i на болярiв кесаря, всю дружину його, що ходить з ромейськими мечами...

— Веди, княже! — загомонiли воєводи й тисяцькi. Але князь Святослав вiв далi:

— Проте, мужi мої, мусимо пам'ятати, що, йдучи супроти кесаря болгарського, боляр його i дружини, не пiдемо проти болгар, а, навпаки, будемо стояти зате, щоб, зборовши Петра, разом з болгарами iти на ромеїв. Будемо сукупно з ними — переможемо ромеїв. Пiдемо нарiзно — загинуть болгари, i важко буде нам.

— Веди, княже! — лунало пiд наметом. Князь Святослав ступив уперед i одкинув полог намету. Угорi, в синьому небi, ще палахкотiла, але вiддалялась вiд землi денниця, весь обрiй, як широке знамено, затягало рожеве сяйво, а нижче, просто перед очима, нiс голубi води широкий Дунай.

Князь Святослав торкнувся тула, вийняв звiдти стрiлу. Це була чипрасова стрiла — з вусиком iз риб'ячого зуба, з пiр'їною орла...

— Несiть цю стрiлу кесаревi Петру, — сказав Святослав, — i скажiть йому: iду на ви!

2

Звiстка про те, що лодiї князя Святослава з'явились у Руському морi, долетiла до Константинополя дуже швидко, її передав не тiльки фар iз Преслави. Рибалки, якi ходили за Босфор ловити рибу, й купцi, що повертались Руським морем на навантажених сiллю й житом кубарах з Херсонеса, — всi вони стверджували, що до гирла Дунаю прийшло багато руських лодiй.

Ця звiстка, звичайно, сполошила Константинополь. I у Великому палацi, i за стiнами його, в городi, скрiзь над Золотим Рогом i Пропонтидою з жахом говорили, що цi лодiї, напевно, iдуть проти Вiзантiї, згадували iмена руських князiв Олега i Iгоря...

Удень де б хто iз мешканцiв Константинополя не був i що б не робив, а все ж обертав голову й прислухався — чи не дме часом вiтер зi сходу, придивлявся — чи не видно лодiй руських у голубих водах Босфору?

Уночi мешканцi столицi не спали, часто виходили з своїх жител, дивились у бiк Великого палацу, де на високiй скелi стояв фар, яким передавали i який приймав свiтлянi гасла з Болгарiї, Преслави.

Тiльки iмператора Никифора, його паракимомена Василя i ще небагатьох наближених до нього осiб ця звiстка не здивувала. Вони знали бiльше, нiж iншi. Проминув майже рiк вiдтодi, як по слову iмператора Никифора виїхав до Києва василiк-патрикiй Калокiр. Грамота вiд кесаря Петра, в якiй вiн писав, що київський князь Святослав загрожує йому вiйною, свiдчила, що Калокiр дiє, а князь Святослав готується до вiйни з болгарами. Отже, готувалось i мало статись тiльки те, що замислив iмператор Никифор: князь Святослав iде на Дунай, поб'є болгар, знищить своє вiйсько, а тодi скаже слово й Никифор.

Дивувало iмператора ромеїв iнше: виїхавши з Константинополя, патрикiй Калокiр протягом всього року не подав про себе жодної звiстки. Мовчав вiн i тепер, коли лодiї князя Святослава стояли вже на Дунаї... Чому мовчить василiк Калокiр, чому не озивається й князь Святослав? Адже за вiйну з Болгарiєю Вiзантiя вже дала йому i ще дасть багато золота.

Звичайно, iмператор Никифор i гадки не мав, що князь Святослав прибув до Дунаю не на якiй сотнi лодiй, а на багатьох сотнях насадiв i що, крiм того, велике вiйсько його — пiшо й комонно — виринуло, нiби хмара, з поля на сходi. О, коли б василевс це знав, то дiяв би iнакше — негайно.

Пiзнiше, правда, коли кесар Петро свiтляними гаслами, а потiм i через гiнцiв своїх передав iмператору звiстку, що князь Святослав напав на його вiйсько з сотнями лодiй, а до того ще й пiшо, комонно, i коли кесар Петро слiзно благав iмператора Никифора, не вiдкладаючи нi години, допомогти йому, рятувати його, обiцяв зробити все, чого тiльки зажадає iмператор, присягався у вiчнiй приязнi й любовi, — iмператор прочитав ту грамоту й замислився. Переляканий кесар, страхополох! Вiчна приязнь i любов за негайну допомогу? У кого просив допомогу кесар? Коли б то вiн знав, що саме iмператор Никифор послав на Болгарiю руських воїв.

Проте iмператор Никифор не виказує й не може виказати своїх потайних думок послам кесаря Петра. Вiн приймає їх у Великому палацi, довго розмовляє з ними, дивується й обурюється, як то зухвалий київський князь посмiв напасти на Болгарiю, присягається в любовi до кесаря Петра i просить переказати йому, що зараз у Вiзантiї дуже важко й вiн не може кинути проти Святослава свого вiйська. Але трохи пiзнiше, i саме у вирiшальний час, неодмiнно прийде на помiч, разом вони розiб'ють наголову Святослава.

Iмператор Никифор розмовляє з послами, як батько i щирий друг Болгарiї. Вiн всiляко хоче нiбито змiцнити й утвердити любов i мир мiж Вiзантiєю й Болгарiєю. Вiн знає, що у болгарського кесаря є син Борис, який i вчився тут, у Константинополi, i натякає, що коли кесар Петро пришле його до Константинополя, то тут вiн може одружитись з якоюсь iз дочок iмператорiв...

Обливаючись потом i розбиваючи в сiдлах тiло, поверталися до Преслави з цими вiстями боляри — посли болгарського кесаря. Невдовзi у Константинополi з'являється син кесаря Петра — Борис, i iмператор Никифор приймає його як високого гостя у Великому палацi i оселяє потiм у Буколеонi-недалеко вiд себе.

Iмператор Никифор додержує свого слова. У Буколеонi кесаревича Бориса знайомлять iз онукою iмператора Костянтина порфiрородного Марiєю, незабаром заручають з нею. Ще через якийсь час у влахернськiй церквi патрiарх Полiєвкт кладе вiнцi на голову щасливого подружжя.

Так дiє iмператор Никифор, так нiбито змiцнює любов i мир мiж Болгарiєю i Вiзантiєю. Правда, коли кесаревич Борис висловлює бажання повернутись з молодою жоною до Преслави, бо його батько, кесар Петро, мовляв, хворий, а князь Святослав iде з своїм вiйськом все далi й далi, iмператор Никифор радить Борисовi якийсь час побути в Константинополi, обiцяє, що вони рушать до Болгарiї разом на чолi вiзантiйського вiйська, коли настане вирiшальна година. I кесаревич Борис згоджується. Звичайно, йому краще рушити до Болгарiї у вирiшальну годину i з iмператором Никифором на чолi великого вiйська.

Але в душу самого iмператора все глибше й глибше заповзають тривога й страх. У своїй грамотi кесар Петро писав, що вої князя Святослава посуваються на лодiях, комонно, пiшо i що болгарське вiйсько не може з ними боротись. Отже, їх багато, бiльше, нiж ждав iмператор, бiльше, нiж київський князь мiг послати за п'ятнадцять кентинарiїв. Так чому ж мовчить Калокiр, про що вiн думає? Адже якщо Святослав має так багато воїв, то вiн може швидко пройти всю Болгарiю, вийти до фем iмперiї й стати пiд стiнами самого Константинополя...

Iмператор Никифор разом з паракимоменом Василем радяться, що робити. Те, що князь Святослав напав на Болгарiю, — добре, отже, римськi золотники дiють. Те, що руси знищують болгар, — також добре: вони знекровлять один одного, i тодi можна буде швидко розправитись i з Болгарiєю, i з Руссю. Найкраще було б виступити проти князя Святослава вже одразу, але вiн надто мiцний i, чого доброго, може залучити на свiй бiк ще й болгар. I тому iмператор Никифор разом з паракимоменом Василем замишляють iнше.

Уночi паракимомен Василь привiв до iмператорських покоїв єпископа Феофiла. Iмператор знав Феофiла не тiльки як священнослужителя, а й як хитрого й спритного василiка, послугами котрого користувалися ще iмператори Костянтин i Роман.

Iмператор i єпископ розмовляли сам на сам в однiй з кiмнат, що виходила вiкнами на море.

— Чи зумiє єпископ проїїхати в Понт? — запитав Никифор.

— Iмператор хоче послати мене в Херсонес чи до хозарiв? — замiсть вiдповiдi, поцiкавився єпископ.

— Нi, єпископе, до хозарiв зараз нiчого їхати — вони розсiялись, як пiсок. А в Херсонес я послав би не православного єпископа, а когось iз павликан* (*Павликани — релiгiйна секта).

— Я слухаю, василевсе, i виконаю будь-який наказ.

— На цей раз тобi доведеться поїхати в степи над Понтом. Ти мусиш знайти печенiгiв i їхнього кагана Курю.

— Про що я мушу говорити з каганом?

— Зараз до Болгарiї з великим вiйськом прийшов київський князь Святослав. Вiйсько його дуже швидко посувається вперед, i є загроза, що скоро вийде до Преслави. Ти, єпископе, мусиш знайти кагана, дати йому золото й вимагати, щоб вiн негайно вирушив i вдарив...

— У спину князевi Святославу над Дунаєм? — посмiхнувся єпископ Феофiл.

— Ти вгадав, єпископе, в спину Святославу, але не над Дунаєм, а в Києвi.

Єпископ Феофiл не стримався i промовив:

— Це — дуже добре, василевсе, i страшнiше, нiж удар по Святославу над Дунаєм.

— Ти зумiєш, єпископе, знайти кагана?

— Коли я мушу виїхати? — замiсть вiдповiдi, запитав той.

— Треба виїхати чимшвидше... Ланцюг на Золотому Розi пiдiйнятий, i корабель готовий до виходу. Готове i золото — тобi дадуть тридцять кентинарiїв... Щасливої дороги, єпископе. I удачi!

— Многi лiта тобi, великий василевсе!

З

Лодiї князя Святослава, якi досi крились у очеретах по гирлу, рушили вгору. Швидко посувалось понад Дунаєм i пiше та кiнне вiйсько. Iти було важко. У гирлi, на порозi Руського моря, Дунай розливався багатьма рукавами, пiд зрадливою тирсою ховалось болото, бездоннi драгви, людей заїдали комарi, пiд ногами сичали гадюки.

Але вої Святослава смiливо проходили всi цi мiсця. У великiй пригодi тут були тиверцi й уличi, що жили одразу за Дунаєм, але добре знали й усi стежки на правому березi. Озброївшись довгими жердинами, вони крокували на драгвах i болотах попереду воїв, оглядали береги, потопали у високiй тирсi й далi йшли вперед.

Усiх навiть дивувало, що йдуть вони з раннього ранку, а на плесi Дунаю не видно нi одного вiтрила, на кучугурах, що жовтiли то тут, то там серед низин, не видно нi чабанiв, нi воїв. I сторожа, яка їхала й iшла поперед всього вiйська, повертаючись час вiд часу до чола вiйська, доповiдала, що нiде ворожих воїв не видно.

Коли ж вiйсько стало наближатись до кiнця Сулинського лиману, стало зрозумiло, чому воно нiкого не зустрiло на своєму шляху. Сторожа, яка в сутiнках добралась майже до Переяславця, розповiла, що болгарське вiйсько зiбралося й опустило за собою всi ворота у Переяславцi над Дунаєм, а всi лодiї болгар за день до цього рушили Дунаєм угору.

Тодi князь Святослав велiв двом тисячам кiнних воїв негайно переплисти Дунай i мчати лiвим берегом до Доростола, щоб перехопити болгарськi лодiї. Сам же вiн зiбрав до себе, коли стемнiло, воєвод своїх i бояр, щоб порадитись, як брати Переяславець.

Уночi воєводи пiдвели полки й оточили город, а до стiн його пiдтягли з лодiй пороки й метальнi машини. Серед пiтьми ночi було видно, як за стiнами Переяславця спалахує свiтло, звiдти долiтали голоси болгарських воїв, iржання коней, чути було голоси й на стiнах та вежах.

Тiльки почало свiтати, князь Святослав велiв сурмачам виїхати наперед стану, а послам сказати, що руський князь пропонує воям кесаря Петра вiддати город без бранi, за що обiцяє не чинити нiяких ушкод.

Болгарськi боляри, що стояли на стiнах, вiдповiли лайкою i глузуванням. Тодi князь велiв воям своїм брати зброю i наволочить стяги. В стiни города вдарили пороки. Заметушились вої й бiля самострiлiв, що стояли далi вiд стiн: однi крутили вороти, натягаючи на крицевих луках тятиви, зробленi з волових жил, iншi в цей час пiдкладали пiд них гостре камiння. Тятиви натягалися, вої спускали храпи — iз свистом i ревом на стiни й далi в город полетiло камiння.

В цей час натягли свої тятиви й лучники, що стояли поперед усiх воїв, i в повiтрi засвистiли тисячi стрiл — звичайних очеретяних i кращих — кедрових, яблуневих, а то й чипрасових.

Пороки з важким гупанням били в кiлькох мiсцях стiни, безугавно викидали камiння самострiли, лучники натягали й натягала свої тятиви. I тодi в сяйвi нового дня iз-за лучникiв виступили мечники й одягнутi в броню вої. Легко подолавши вiдстань до валiв навкруг стiни, вони повалили околля, спустилися в рови, ставили до стiн драбини, закидали залiзнi гаки, ставали один одному на плечi i лiзли на стiни.

На полi пiд Переяславцем стояв великий шум i крик. Дехто з воїв кричав, щоб налякати ворогiв, дехто— щоб пiдтримати своїх побратимiв, декому, нiде правди дiти, було просто страшно, i той криком бадьорив себе. Усi вої були завзятi, вони копiєм хотiли взяти город.

Але й болгарськi вої, на чолi яких стояли визначнi боляри, бились смiливо, їм обiцяли, що скоро пiдiйде велике вiйсько кесаря Петра, а разом з ним римськi легiони. На стiнах у них заздалегiдь були приготовленi купи камiння, за заборолами — дiжки з гарячою смолою, на городницях стояли лучники й пращники.

Коли вдарили пороки i в Переяславець полетiли тисячi стрiл, багато воїв загинуло на стiнах i в самому городi. Але боляри знали, що їм загрожує, i гнали на стiни iнших. Ошаленiвши вiд нестями, вони загрожували своїм же воям мечами, списами.

Ось чому воям руським довелося пiд стiнами Переяславця дуже важко, — на них згори лилася гаряча смола, падало важке камiння. Коли хто добирався до заборола, проти нього витикалися списи, над головами блищали сокири.

У кiлькох мiсцях пiд стiнами города почалися пожежi, й тодi iз заборол полилася вода, хмарою сипався пiсок, воям заливало, запорошувало очi. I коли в одному мiсцi пороком пробили стiну, то виявилось, що поблизу немає воїв, якi б ринули в проруб. А по той бiк стiни швидко виростав присип, закривав проруб.

Та ось в городi i на полi перед ним настала тиша. Вої одiйшли вiд Переяславця, стали тисячами, кожна пiд знаменем своїм. Князь Святослав разом iз Свенелдом i ще кiлькома воєводами об'їжджав на конях вiйсько, потiм зупинився на високiй кручi, звiдки видно було плесо Дунаю, весь город, поле за ним.

— I як мислите, воєводи, — запитав Святослав, — будемо далi брати Переяславець копiєм чи станемо облогою?

Однi воєводи, а за ними й Свенелд, вважали, що город слiд брати тiльки копiєм. Iншi, а найбiльше Iкмор, думали, що краще стати пiд городом станом.

Князь Святослав уважно слухав своїх воєвод, але в той же час пильно дивився на плесо, пониззя, де Дунай подiлявся на кiлька рукавiв. I раптом на його обличчi заграла посмiшка.

— Пливуть! — сказав князь Святослав. Далеко на пониззi, в голубому просторi вод, який пронизувало рожеве сонячне промiння, окреслились темнi цяточки — то йшли лодiї руськi, що поспiшали на помiч воям.

— Ждати пiд стiнами города не можемо, воєводи, — промовив Святослав. — Тут стояти — давати вороговi силу. Ждати тут — може, й ромеї пiдтягнуть свої сили. I навряд чи сидiтимуть самi боляри в Переяславцi. Вони не ждали, мабуть, що з Києва так швидко прийде пiдмога. Вони не ждали, що й лодiї нашi з'являться на Дунаї. Але ж вони тут, он пливуть Дунаєм. Ждемо ночi, воєводи, i будемо брати город копiєм...

I князь Святослав не помилився. Коли сонце почало схилятись до заходу, у Переяславцi одночасно вiдкрились всi ворота, а з них скопом ринуло вiйсько. Вошо заповнило рови, вийшло на вали, зупинилось, почало розсипатись по полю.

У станi руських всi були готовi, через короткий час почалася сiча велика. Боляри болгарськi бились люто, з усiєї сили, вони йшли i йшли проти руських воїв, хотiли вирватись з цього поля i тiкати на захiд. Але руськi вої не випускали їх з кiльця.

До ночi од слiв Святослав Переяславець. I взяв город копiєм...

4

У цьому першому бою Микулi довелося дуже важко. Правда, лук i меч у нього на цей раз були там, де треба, тул iз стрiлами, якi вiн сам нарiзав з верби, висушив i оперив ще в полi, туго був прив'язаний у нього з правого боку, було в його тулi ще багато стрiл i комишевих — тонких, легеньких, iз залiзними вiстрями, — такою стрiлою вiн би найпрудкiшу веверицю вцiлив. Перев'язав Микула пiзнiше, на березi Дунаю, й тятиву свого лука, на цiлу нiч перед тим поклав її, як радили iншi вої, в теплий кiнський кiзяк. Тятива одiйшла, розпарилась, туго ув'язалась за пiдзорами* (*Пiдзори — кінці лука), а коли сонце пригрiло i тятива висохлса, то кибить* (*Кибить — дуга лука) i весь лук аж дзвенiли. Вся ця зброя тепер, коди вiн взяв її в руки, не заважала Микулi; тул бiля пояса, лук у лiвiй руцi, права — вiльна, щоб стрiляти, а коли буде надоба — виймати меч. I бився Микула, як i тисячi iнших воїв, добре. На свiтаннi, коли наперед виїхали сурмачi й сли, якi стали кричати до боляр болгарських, що вони прийшли сюди не кров проливати, а боротись сукупно проти ромеїв, i пропонували здати безщербно город, а болгари вiдповiли лайкою i глузуванням, — забилось дуже серце в Микули. Це ж вони — вої руськi — з тяжким трудом прийшли сюди, це вони кличуть не до кровi, а миру. Чого ж смiються болгари, невже не бачать смертi, що нависла над Днiпром i Дунаєм?

Люто, разом iз своїм десятком iшов уперед Микула. Спочатку стрiляв iз лука, далi, коли лiзли на стiни, вихопив меч, а що було згодом — пам'ятав мало. Знав одно: лук його не пiдвiв, меч не пощербився, а що сам був побитий так, що аж кров з нього цебенiла й синцями вкрилось усе тiло, — цього не чув i про це не думав Микула.

Уночi ж, коли вої взяли Переяславець i спочивали, щоб далi йти до Доростола, Микулi доручили стерегти кiлькох болгар, таких посiчених, як i вiн сам, пов'язаних.

Особливо пильнував Микула одного такого бранця, що лежав недалеко вiд нього просто на землi. У бранця були зв'язанi руки й ноги, на сорочцi його запеклася кров, мабуть, вiн дуже стомився, хотiв спати, бо то заплющував очi, то розплющував їх.

Але щось не давало спати бранцевi — розплющуючи очi, вiн кожного разу з острахом поглядав навкруг, нiби чогось боявся.

— То ти й спи, чоловiче, — сказав нарештi Микула, якому обридло, що бранець то схоплюється, то лягає. — Ти ж бачиш, я не сплю.

Болгарин сiв i пильно подивився на Микулу.

— Не буду спати, — промовив вiн. — Не, не...

— Як хочеш, чоловiче, — згодився Микула. — Сиди! Вони помовчали, сидячи один проти одного. Але нiч iшла, мовчання було важким, а далi й нестерпним.

— I чого тебе зв'язали? — вголос сказав Микула.

— Асен бяше убит, — вiдповiв полонений. — Болгарiяче ще не iмат такава войска, аки рустiї...* (*Боявся, що вб'ють. Болгари ще не мають такого вiйська, як руси.)

— Не iмат такава войска? — засмiявся Микула. — Так чого ж ти бився з нами?

— Бояхом руськi войницi.

— Боявся? — здивовано запитав Микула. Слово болгарина про те, що вiн боявся, здивувало Микулу. Боявся — i бився. А чому ж вiн не пiдiйняв рук? Тодi б нi Микула, нi iнший воїн не зачепили б його.

"Щось тут не так", — уперто думав Микула i запитав у бранця:

— А чого ж ти боявся руських войницiв, чоловiче?

— Руськi войницi iмам смерть, — вiдповiв той. — Ти хочеш мене мати рабом, уб'єш...

— Це я тебе хочу мати рабом? — промовив Микула й чомусь показав на своє серце. — I це я тебе вб'ю?

— Ти i твiй каган, — швидко вiдповiв болгарин.

— Зажди, — промовив Микула, — ти говориш неправду. Хто сказав, що я тебе вiзьму рабом i вб'ю? I як тебе звуть?

— Ангел суть. А тебе?

— Микула... Микула...

Тодi болгарин витягнув уперед свої зв'язанi мотузком руки й запитав:

— То аз не буду тi рабом? * (*То я не буду твоїм рабом?)

— Ти що? Та я ж сам нiби раб... закуп.

— Закуп.., — повторив Ангел i опустив на колiна руки. — А боляри говорили — страшна буря се надвига в Подунависто, войската на князя Святослава се прийде по всички страни — будемо ми раби — аз, i Цвiтана, i всi, всi...* (*А бояри говорили — страхiтлива буря насува на Дунай, вiйсько князя Святослава пройде по всiй землi — будемо ми рабами: я, й Цвiтана, i всi, всi)

— Не вiдаю, про що ти говориш, чоловiче. Яка Цвiтана, хто всi?

— Цвiтана — жона, а всi — болгари, смерди, парики, — тихо сказав Ангел.

— Смерди?

— Так, смерди...

Вони замовкли. Мовчав i стан. Далеко в лузi горiв вогонь, i ледь долiтали звiдти голоси — там палили мертвих. А мiж тим навкруг було дуже тихо.

I в цiй тишi Микула почув, як десь близько серед темної ночi вдарив перепел. Вражений Микула навiть повернув голову, щоб краще чути знайомий голос. Зрозумiвши, що зацiкавило Микулу, повернув голову й Ангел. Обоє вони довго слухали, як пристрасно б'є в житах перепел, i навiть заплющили очi вiд невимовного задоволення, яке заповнило їм груди.

— Чувай... Добер глас, — сказав Ангел. — Чудо!

— Правду говориш, — згодився Микула. — Голос добрий.

Микула розумiв не всi його слова. Але вiн розумiв головне: отут, на луках над Дунаєм, i скрiзь далi в гори є городи, є села, i скрiзь тут живуть болгари. У селах вони випалюють лiси, сiють рiзне жито, в горах пасуть худобу. I ще недавно вони жили великими родами, пересувались в долинах i на горах, а зараз, коли скрiзь стали городи, — осiли, сидять на мiсцi.

— Не бува чловек сам да iска смертi сi, — продовжував Ангел. — Але каган далеко, бог — високо* (*Людина не стане сама собi шукати смертi. Але каган далеко, бог — високо).

Важко, як розумiв з слiв Ангела Микула, жити зараз на долинi i в горах. У Преславi сидить кесар з болярами, у городах, як у цьому Переяславцi, — боляри, у жупах — кметi. А вже в них є чимало тiунiв-перперакiв — i житаре, i винаре, десяткаре, сенаре, — жито беруть кадями, вино — бочками, вiд худоби — десятину. А над усе — ромеї, — i це добре знав Ангел.

— Брат мiй загина од руката на ромеєц... докато очитi мi вйждат, аз ще буду враг на ромеїте... Нека буду трижда проклят, ако се откажа от думите се...* (*Брат мiй загинув вiд руки ромеїв, i я, доки бачу очима, буду ворогом ромеїв. Проклят тричi буду, якщо порушу слово)

— Бачу, боляче тобi, — сказав Микула, — мабуть, розв'яжу я тобi краще руки.

— Болi... Розверж, Микул...

Микула розв'язав мотузки на руках Ангела й сказав:

— Ноги сам розв'яжи!

Ангел швидко розв'язав ноги й витягнув їх на травi.

— Ти, мабуть, i їсти хочеш? Вiзьми хлiба.

— Спасибi, — подякував Ангел. — Ти, Микул, си мi, като брат...* (*Ти, Микуло, менi як брат)

I вiн смачно їв шматок хлiба, який йому дав Микула.

У Микули було гарно на душi. Вiн запитав:

— Ти нiкуди не пiдеш, Ангеле?

— Ой нi, — вiдповiв той. — I куди? Чувай, Микул, ерам мi є. Бог да тi даде довгий живот i да позлати устата за думи, аще менi сказав. Сляп аз бях. Не войник я тепер на цар Петро, страх, страх то був * (*Соромно менi. Нехай бог дає тобi довге життя й обзолотить твої уста за те, що ти менi сказав. Слiпий я був. Не вояка я тепер царевi Петру, страх, страх то був).

Микула поклав пiд голову руку й одразу почав дрiмати. Напiвзаплющивши очi, бачив Микула далекi вогнi на полi, i чомусь нагадали вони йому вогнi над Днiпром. Вогнi наближались, i скоро Микула побачив близько Вiсту. Вона дивилась великими, добрими очима, а потiм поклала йому на голову руку. Так i заснув Микула.

Коли вiн прокинувся, ледь починало свiтати. Просто перед собою Микула побачив вкриту росою траву, мотузки, якими був зв'язаний Ангел, чиюсь спину, за нею голови, ноги. Люди ще спали.

Не було тiльки Ангела, — навiть трава, на якiй той лежав звечора, також припала росою. Микула сiв. Озирнувся. Ангела не було.

Тодi Микула схопився швидко на ноги й подивився, чи лежать на землi його шолом, лук з стрiлами й меч. Зброя була на мiсцi.

Вiн пiшов, обминаючи людей, якi покотом лежали скрiзь на травi. Гiрко було Микулi, що Ангел утiк, образа обгортала його душу.

I раптом Микула зупинився. Вийшовши на пагорок, вiн побачив Ангела.

Той сидiв спиною до нього, але Микула одразу пiзнав болгарина, широкi його плечi, всю постать. Ангел щось говорив, розмахував правою рукою, а перед ним сидiли й уважно дослухались до його слiв кiлька руських воїв.

— Там шлях на Преславу, — говорив Ангел. — Вiдаю, як пройти в горах.

Трохи обминувши цих людей, щоб не заважати розмовi, Микула спустився з пагорка, побачив джерело, став на колiна, схилився й напився свiжої води, яка пахла небом i ранком.

5

Нiч спустила шати над Доростолом, у темному небi запалилися й вiдбилися на плесi Дунаю зорi, повiяв вечiрнiй теплий вiтер з моря.

Тодi в Доростолi стихли крики й брязкiт зброї — сiча скiнчилася, город упав, вої руськi ждали, що звелить їм князь, жителi тремтiли вiд страху.

Вони боялись i тремтiли вiд страху немарно — тут, у Доростолi, де сходились вiтри з Руського моря й Родопiв, тягнувся шлях з пiвночi на пiвдень по Дунаю i ще один великий шлях iз сходу на захiд сонця — понад морем. У того, хто сидiв у Доростолi, були ключi вiд Дунаю, моря, степiв, поля.

Через це давнi ще iмператори ромеїв, що завжди прагнули поширити свої межi на схiд, iз жорстокими, смертельними боями доходили сюди, ставили понад Дунаєм городи-фортецi, вони ж поклали i перший камiнь Доростола.

Але мiсцевi племена, що жили тут одвiку й говорили такою ж мовою, як i племена над Днiпром i Руським морем, а пiзнiше й болгари, що з далекого сходу прийшли сюди й порiднились, злилися з мiсцевими племенами, не хотiли мати над собою iмператорiв римських. Тут, на берегах Дунаю, вони їх не раз били, гнали до Константинополя.

Багато довелося пережити й вистраждати Доростолу вiд iмператорiв римських. Крiм їхнiх воїв, стiни города бачили багато орд iнших, — i всi вони, приходячи сюди, вбивали, грабували, гнали в неволю, робили своїми рабами чоловiкiв, юнакiв, дiвчат.

I цього вечора, коли закiнчилась сiча над Доростолом, люди в будинках, хижах i землянках города не спали. Кожен iз них думав, що буде далi. Чоловiки з синами збирались тiкати в Родопи, матерi ховали дочок в печерах.

Темної ночi руськi вої iз смолоскипами в руках ходили вiд хижi до хижi, грюкали в дверi, велiли всiм збиратись на площi бiля палацу кметя * (*Кметь — управитель областi).

Скоро площа була заповнена, мужi болгарськi товпились, тихо мiж собою розмовляли. Це були невеселi розмови — на воротах i стiнах города стояли руськi вої, нiчна сторожа ходила вулицями, вої руськi стояли й наокруг.

Ще пiзнiше коло будинку заблищали смолоскипи. Рiвними рядами, одягнутi в броню, з мечами бiля поясiв, з списами й щитами в руках, стали там руськi вої, а на сходи вийшов i став поперед них воєвода.

Люди з Доростола не знали, хто вiн, але зрозумiли, що це не звичайний воєвода. На поголенiй головi в нього темнiло пасмо волосся, бiля пояса висiв позолочений меч iз камiнням у яблуцi, срiбним череном, усiяним перлами огнивом.

— Князь Святослав! — покотилось у натовпi.

Всi мовчали. Славословити руського князя, як кметi велiли їм славословити кесарiв, коли тi приїжджали до Доростола, — нi, нiхто їм цього не велiв. Щось просити в нього, — але хiба знає хто, що думає князь. Натовп мовчав. Усi дивились на князя Святослава, намагаючись вгадати, що вiн хоче, i боячись того, що вiн звелить робити. Мовчав i князь Святослав. Вiн дивився на тисячi людей, нiби хотiв прочитати їх думки.

— Мужi болгарськi! — почав князь Святослав, поклавши праву свою руку на меч. — Допреже пiти сюди, в Болгарiю, i стати на брань з вами, я посилав слiв своїх до кесаря Петра i говорив, що болгари i руси — це рiднi люди, що отцi нашi сукупно боролись з ромеями i що зараз ми також сукупно повиннi боротись з ромеями, бо льстивi вони й хитрi, бо думка в них одна: знищити i Русь, i Болгарiю, що василевси ромейськi мрiють стати василевсами свiту. Про це я говорив кесарям вашим i боїлам* (*Боїли — воєводи), я давав руку кесарю Петру, як батько мiй Iгор давав її кагану Симеону. Коли ж кесар Петро не схотiв з нами говорити й одкинув мир i любов, я з воями своїми приплив сюди, до Дунаю, i прийшов борзно, взяв копiєм Переяславець, взяв Доростол, хочу тепер радитись токмо з вами.

Болгари стояли мовчки. Князь Святослав говорив до них тими ж словами, якими говорили й вони. Вiн сказав, що звертався до кесаря Петра, не дiстав вiдповiдi i тодi пiшов на Переяславець i Доростол. Князь сказав також, що хоче радитись з ними. Чи так це? Адже досi всi розмовляли з ними тiльки мечами?!

— Мужi болгарськi! — вiв далi князь Святослав. — Одвiку ми з вами разом, i князi нашi, аж до Симеона i Iгоря, боролись з ромеями, що хотiли нас зробити своїми париками. I тодi була дужа Болгарiя, їй допомагала Русь. Але кесар Петро забув покон батька свого, вiн продав вас, болгар, ромеям, зрадив вiн i Русь.

Боляри болгарськi, що стояли попереду в багатому одязi, мовчали, але десь позаду в натовпi в цю хвилину пролунало кiлька вигукiв:

— Кесарi i болярини можут да стати предателем, народ — нiкогда!.. Да мислим за цяла Булгарiя!..

Але це були ще несмiливi першi крики. Тих, що кричали, пiдштовхували, змусили мовчати. I знову тиша запанувала на площi, натовп, як один чоловiк, стояв непорушно, нiмий.

— Я говорю правду, — голосно сказав князь Святослав. — Ромеї прислали нам багато золота, щоб ми iшли й поневолили для них Болгарiю. Ось iз нами василiк iмператора ромеїв, який привiз у Київ це золото.

Василiк Калокiр, що стояв увесь час позад князя, виступив наперед i, клянучись, пiдiйняв угору руки.

— Але не заради цього золота прийшли ми сюди, — вiв далi Святослав. — Вiзантiя хотiла б, щоб ми нинi розбили болгар, завтра вона битиме з болгарським кесарем Русь. Не неволити, не вбивати, не грабувати болгар прийшли сюди руськi люди, а принесли свiй меч, щоб додали ви до нього меч свiй, щоб стали поплiч з нами i щоб разом iшли ми на ромеїв. Я, — урочисто продовжував вiн, — князь Святослав, i всi руськi вої говоримо вам: нехай буде спокiй i мир у вашому городi, нехай тут буде середина землi, що йде на ромеїв. Вої мої зараз вiдкриють ворота. Хто хоче бути з нами — нехай лишається тут, хто боїться i не вiрить нам — нехай iде звiдси. А всiм говорю: iдiть по Болгарiї й скажiть людям, що князь Святослав сидить з воями у Доростолi i пiде далi. Але меч його уготований не супроти болгар, а проти ромеїв. Князь Святослав, як князь Iгор i каган Симеон, кличе всiх болгар до бою з ромеями!

Натовп завирував, загомонiв, то тут, то там почулися крики. Попереду щось шепотiли мiж собою боляри, позаду, де було темнiше, хтось голоснiше говорив про неволю, про долю парикiв.

— Да живе князь Святослав! Да принудим ромеїв до миру... Другарi!

Князь Святослав стояв, дивився на цей людський натовп. Вiн розумiв, що цими людьми керують найрiзноманiтнiшi почуття: ненависть i любов, страх i вiдвага. Але є мiж ними й такi, якими керує лжа i облуда.

Вої князя Святослава швидко йшли вперед, вже в їхнiх руках було гирло Дунаю й Малий Преслав, вони просувались вгору по Дунаю й займали фортецi, сунули низиною мiж Дунаєм i Руським морем, далi й далi на пiвдень берегом, займаючи там затоки й городи, — аж до Варни.

Багато жорстоких вiйн знав цей куточок землi мiж Дунаєм i Руським морем, кожен камiнь тут i кожна пiщинка политi були людською кров'ю. Кожна з фортець високо на горах над Дунаєм в рiзнi часи знала облоги, наступи, голод. Бувало, що вiйська iмператорiв, а пiзнiше вiйська болгарських каганiв довгi мiсяцi тримались у фортецi i нiяка ворожа сила не могла їх взяти. Був час, коли цар болгарський Симеон, оточений уграми, заперся в Доростолi, кiлька мiсяцiв тримав облогу i зрештою пiшов у наступ проти угрiв, прогнав їх у Ателькуз.

Воїв князя Святослава не затримала нi одна фортеця. За короткий час вони взяли вiсiмдесят городiв над Дунаєм, сотнi городищ на долинi, ще багато городiв над Руським морем. Вiдколи стояли Родопи i вiдколи п'ять морiв бились у крутi береги Болгарiї, нiяке вiйсько в такий короткий час не доходило до вершин Родопiв, нiяке вiйсько так швидко не посувалось уперед.

Вої князя Святослава жорстоко, не шкодуючи кровi, боролися з болярами i їхнiми дружинами. Убогi ж болгари — всi тi, кого боляри прозивали простими людьми, смердами, париками, — приєднувались до вiйська князя Святослава.

Коли князь Святослав взяв Доростол, до нього прибули гiнцi iз-за Родопiв, вiд комiта Шишмана* (*Комiт Шишман — правитель Захiдної Болгарiї, який ворогував з Вiзантiєю) i його чотирьох синiв, якi недавно пiдняли повстання проти Петра i не визнавали тепер Преслави...

Гiнцi повiдомляли, що там, над Адрiатичним морем, ждуть Святослава i, тiльки вiн промине Преславу, приєднаються до нього, щоб разом iти проти ромеїв.

Планина горiла, тут тепер знову згадували царя Симеона, його iменем вiтали один одного, iм'я його i князя Святослава вiдкривало ворота фортець. I вже кiльце все тугiше й тугiше стягувалось навколо Преслави, з її стiн уже видно було заграву пожеж над Дунаєм, заграву в горах на заходi, заграву — в бiк Руського моря. В одному тiльки мiсцi не видно було заграви — на пiвдень вiд Преслави — у Вiзантiї. I туди — через ущелини в горах, — до Константинополя, i назад, з Константинополя до Преслави, летiли й летiли гiнцi.

6

Про все це, звичайно, чує, все це знає iмператор Никифор. Вої князя Святослава iдуть не так, як би хотiв вiн. Мовчить патрикiй Калокiр, мовчить Святослав, страх i вiдчай поволi починають вповзати в душу iмператора.

О, коли б знаття, вiн би нiколи не став кликати князя Святослава сюди, в Родопи, ще й платити золото. Переляканий василевс починає збирати до Константинополя вiйсько, сюди iдуть легiони, якi стояли досi в захiдних фемах. Стратиги за наказом iмператора висилають свої вiйська, вони заливають сiрим потоком узбережжя Золотого Рогу.

На протилежному березi Золотого Рогу, в Галатi, починають лагодити старi, побитi й закладають новi дромони, хеландiї, скедiї. Iз голубої iмли Пропонтиди до Константинополя поспiшають кораблi з легiонерами із Азiї.

Велике вiйсько вимагає зброї, i її кують у майстернях на Галатi й бiля Влахерну, — кують мечi, списи день i нiч, безперервно. Там же, в майстернях, готують величезний ланцюг i тягнуть його через Золотий Рiг вiд Сотенної вежi Юстинiанової стiни до Галатської вежi на протилежному березi. Ця вежа досi була вiдома тим, що в нiй жило кiлька ченцiв, якi нiбито вилiковували жiнок вiд безплiддя. Тепер почеплений до неї ланцюг мусив рятувати Великий палац вiд лодiй Святослава.

Здавалося, що Константинополь i всi його прибережнi феми були добре захищенi з суходолу й моря. Усi ждали, що iмператор Никифор вирушить з своїм вiйськом проти Святослава. I сенатори, i всi чиновники одверто й давно говорили про це.

Але Никифор не поспiшав. Iмператор Вiзантiї не вагався — iти йому чи не йти проти Святослава. Питання це iмператор Никифор вирiшив давно, ще тодi, коли посилав до Києва василiка свого Калокiра. Iншi причини змушували Никифора стримуватись з походом у Болгарiю.

У iмперiї було неспокiйно. Сидячи в Константинополi, iмператор Никифор вiдчував гаряче дихання з Європи. Там iмператор Оттон Перший посувався з вiйськами своїми в Пiвденнiй Iталiї, вiн уже вийшов до моря, бiля Сiцiлiї кораблi його зiткнулись з численним могутнiм флотом Вiзантiї...

Сталося щось незрозумiле. Вiзантiйський флот мав дромони, чудовi хеландiї, кубари, в його розпорядженнi був грецький вогонь, i все ж вiн був розбитий, потоплений...

Неспокiйно було також i в Азiї. Там у Сiрiї й навкруги — у Iсаврiї, Кiлiкiї, Фiнiкiї — протягом кiлькох рокiв не вгавали повстання проти iмперiї, i iмператор Никифор давно послав туди свого доместика схол* (*Доместик схол — командир гвардiйських полкiв.) славетного полководця Iоанна Цимiсхiя з наказом будь-що придушити повстання.

Але протягом цiлого року Iоанн Цимiсхiй не мiг придушити повстання в Азiї, все стояв пiд стiнами Антiохiї, i iмператор Никифор змушений був послати туди на чолi кращих легiонiв стратопедарха патрикiя Петра, про якого всi говорили, що вiн муж хоробрий, жорстокий до ворогiв. Водночас роздратований iмператор велiв, щоб Iоанн Цимiсхiй негайно повертався до Константинополя.

У самому Константинополi також було важко. Три роки пiдряд у iмперiї був неврожай, феми, якi межували з Болгарiєю, охопив голод, нестача харчiв гостро вiдчувалась i в столицi. Тут усю торгiвлю хлiбом взяв у свої руки, з вiдома, звичайно, iмператора, його брат — куропалат Лев Фока. Вiн скуповував весь хлiб, який довозили до Константинополя, i продавав його по високiй цiнi, наживаючи тисячi кентинарiїв.

Лев Фока був не один. Кожен патрикiй, сенатор, найменший чиновник, крiм великої платнi, яку вiй одержував з царської скарбницi, намагався ще щось заробити. Всi вони торгували будинками в мiстi, маєтками в фемах, тисячi рабiв працювали на iмператора i його поплiчникiв. Голодне, зубожiле населення Константинополя i ближчих фем було доведено до вiдчаю.

Канцелярiю єпарха мiста, що була недалеко вiд Великого палацу, кожного ранку оточували м'ясники, хлiбопеки, торговцi милом, воском, полотном. Вони скаржились, що Колхiда й Керосун не продають їм полотна, що нiхто не хоче гнати баранiв i худобу з Сангарiї й Нiкомiдiї, що в Таврiї нiбито нiколи не було свиней.

Та не тiльки торговцi товпились бiля канцелярiї єпарха. Сюди йшов i голодний люд столицi, нарiкаючи на те, що не було роботи, а коли вона й траплялась, то за свiй заробiток не можна купити хлiба.

Дедалi бiльше й бiльше в столицi поширювались грабiж, розбiй, вбивства. Уночi то тут, то там спалахували пожежi, то тут, то там злодiї розбивали крамницi. Палiїв i грабiжникiв ловили, в'язнями було набито всю Преторiю, але це не допомогло. Мiсто вирувало, хвилювалось.

Хвилювання i неспокiй ще бiльше сколихнули мiсто, коли туди дiйшли чутки про перемоги князя Святослава в Болгарiї.

На iграх в Iподромi, в надзвичайно урочистий момент, коли на арену вийшли всi учасники iгор, а iмператор Никифор разом з iмператрицею Феофано з'явився у своїй ложi, щоб вiтати людей, на лавах почулись крики: "Хлiба!.. хлiба!.." — далi свист. В iмператорську ложу полетiло камiння.

Iмператор Никифор i Феофано змушенi були тiкати з Iподрому. Через вузькi переходи Кафiзми, пiдвали храму Дафн i галерею Маркiана вони потай пробрались до Буколеону.

Цей Буколеонський палац iмператор Никифор велiв будувати ще тодi, коли сiв на престол, бо вiн боявся жити у Великому палацi, де царювали й гинули насильницькою смертю iмператори — попередники Никифора.

Свiй новий палац iмператор поставив на пiвдень вiд Великого палацу, над вузькою й глибокою затокою, де можна було тримати напоготовi кiлька кораблiв. Палац цей i зовнi, i всерединi нагадував фортецю, мав високi стiни, бiйницi, вежi, льохи. В нього важко було зайти, а ще важче вийти.

Пiсля подiй на Iподромi iмператор заспокоївся тiльки тодi, коли опинився в Буколеонi.

— Вони жорстоко розплатяться за це камiння, — сказав iмператор паракимомену Василевi. — Наша етерiя повинна перевернути весь город...

Над Константинополем висiли важкi хмари, вiд галатського берега вiяв холодний вiтер. Обличчя iмператора було сердите, вiн стояв мовчазний, замислений, довге, чорне колись волосся, рясно посiчене тепер сивиною, куйовдилось вiд вiтру. Темнi очi з-пiд густих, кошлатих брiв похмуро дивились на галатський берег.

Через кiлька днiв тривога iмператора Никифора розвiялась — до Константинополя повернувся стратопедарх патрикiй Петро. Iз своїми легiонами вiн швидко пройшов Сiрiю, оточив Антiохiю, поставив тарани й метальнi машини, запалив мiст грецьким огнем i взяв Антiохiю. До Константинополя вiн привiз безлiч полонених, скарби.

Iмператор Никифор почував себе переможцем. Вiн сам вручив велику нагороду патрикiю Петру. Оскiльки ж звiстка про падiння Антiохiї була одержана напередоднi свята архiстратига Михайла, велiв зробити вихiд у святу Софiю.

Але ще до цього виходу вiн зустрiв у Буколеонi Iоанна Цимiсхiя. I тодi iмператора прорвало, вiн вибухнув страшним гнiвом.

— Як мiг ти допустити, — заволав вiн на Цимiсхiя, — щоб я у цей важкий для Вiзантiї час знiмав великi сили з меж Болгарiї i посилав їх у Сiрiю!..

— Великий iмператоре, — вiдповiв Цимiсхiй. — Я дiяв, як ти велiв, — берiг Антiохiю, що є третiм городом свiту, i намагався взяти її облогою.

— Безумець! Твоя облога затягнулась на цiлий рiк. А патрикiй Петро взяв Антiохiю за один день.

— Вiн розбив стiни, спалив половину города, не залишив каменя на каменi.

— Бувають часи, — крикнув роздратований iмператор, — коли треба руйнувати не тiльки городи, а цiлi землi, не шкодувати нiкого й нiчого! Патрикiй Петро зробив це й прибув до Константинополя з великими скарбами.

— Це правда! — промовив Iоанн. — Антiохiя тепер найбiднiший город свiту, вона не скоро встане з руїн i попелу.

— Ти смiєш мене осуджувати! — закричав нестямно Никифор. — Паракимомене Василю! Вiднинi Iоанн Цимiсхiй не буде доместиком схол! А ти, бездарний полководцю, їдь у свою Вiрменiю, тобi немає мiсця в Константинополi.

Тiльки пiсля цього iмператор Никифор вгамував свiй гнiв, рушив до камор Золотої палати, щоб одягти там пишний свiй одяг, почати вихiд, слухати урочистi спiви хорiв, славослов'я димотiв i динархiв* (*Димоти i динархи — партiї Iподрому.).

Проте цi славослов'я не приносили тепер йому, як ранiше, втiхи, не кидали в священний трепет, не вгамовували душi. Вiн iшов, сивий, похилений, час вiд часу боязко оглядався навкруг...

Це вже був не той славетний полководець, одного iменi якого боялись Сiрiя й Палестина, який велiв колись своєму вiйську рубати голови крiтянам i кидати їх на ворогiв, який ходив на Антiохiю й каменя на каменi не залишив вiд городiв агарян, якого всi волiли мати спiльником i владарем, але не ворогом.

Тепер iмператор Никифор тремтiв перед iншими, чорнi передчуття обгортали його...

I зараз цi передчуття не обдурили iмператора. Вiн стояв i молився в своєму паракиптику* (*Паракиптик — закрита ложа iмператора в соборi.), час вiд часу падав навколiшки i схилявся чолом до холодної мармурової пiдлоги.

Але що це? Коли вiн раптом одiрвав важку голову вiд пiдлоги, то побачив перед собою ченця в темнiй рясi, iз закритим обличчям, який простягав чомусь до нього свою руку.

— Що це? Хто ти? — прошепотiв iмператор, але мимоволi торкнувся ченця, взяв щось холодне пальцями своєї руки... I тодi чернець зник так само несподiвано, як i з'явився.

У руцi iмператора був папiрець. Вiн розгорнув його, пiднiс ближче до очей i при мерехтливому свiтлi лампад прочитав:

"Iмператоре! Доля вiдкрила менi, нiкчемному черв'яковi, що ти, коли мине вересень, третього мiсяця пiдеш iз цього життя..."

Iмператор ступив уперед, вiдкрив завiсу паракипти-ка, яка вiддiляла його вiд мутаторiя* (*Мутаторiй — покої iмператора в Софiї.). Там один за одним, всi в темних рясах, iшли ченцi. Але який iз них дав записку?

7

I була єдина втiха в iмператора Никифора i єдина людина, якiй вiн поки що вiрив у Великому палацi, — його жона, iмператриця Феофано.

Їй тодi минало тридцять рокiв, i якщо ранiше, в днi молодостi, вона нагадувала лозу, на якiй тiльки наливаються вкритi нiжним пилком таємничо-привабливi грона, то тепер це була лоза дозрiла.

Вона мала досконалi, нiби виточенi з мармуру, форми, нiжнi руки її з довгими гнучкими пальцями схожi були на лебединi крила, тугi перса — на соковитi плоди, ноги її — о, тим ногам заздрили всi жiнки Константинополя!

Чудове було в неї й обличчя — з великими, темними, схожими на двi маслини пiд чорними бровами очима, тонка шкiра її нагадувала оксамит; коли вона хвилювалась, на щоках її виступали, як дивнi троянди, рум'янцi, уста її — невеликi, але чiтко окресленi, — не мали нi єдиної зморщечки. Нi, iмператрицю Феофано немарно називали кращою з кращих жiнок Вiзантiї й усього свiту!

Поряд з нею iмператор Никифор — сивуватий, не в мiру повний, брезклий, малоговiркий i малорухливий —виглядав старим, невправним, незугарним. Але вiн не здавався, вiн нестямно любив i хотiв, щоб його любила Феофано, єдина, найкраща в свiтi...

Вiн багато через неї зазнав. Це ж тодi, коли ще живий був iмператор Костянтин i престолонаступник Роман, вiн, як близька до царської родини людина, запрошений був i став хрещеним батьком дiтей Феофано — синiв Василя i Костянтина. Цього для нього тодi було досить. Хрещений батько порфiрородних — так почався зв'язок мiж Феофано, Никифором Фокою та ще паракимоменом Василем.

Пiзнiше, правда, це кумiвство стало лихим для Никифора Фоки. Коли, пiсля отруєння Костянтина, а пiзнiше й Романа, учорашнiй полководець сам став iмператором Вiзантiї й наступного дня звернувся до патрiарха Полiєвкта з проханням, щоб той благословив його шлюб з Феофано, патрiарх вiдповiв, що Феофано, як мати хрещених ним дiтей, його кума, не може стати дружиною Никифора, i новоявленому iмператору не лишалось нiчого, як вдатись до шахрайства: вiн заявив i довiв патрiарху, що хрещеним батьком дiтей був не вiн... а брат його Лев Фока. Феофано стала дружиною Никифора.

Тодi для нього почався нiбито щасливий час. Вiн був з Феофано, дарував їй незчисленнi скарби, вiддавав городи й цiлi землi в Європi й Азiї. Коли ж Никифор мусив вирушити в Азiю на агарян, що повстали проти iмперiї, вiн взяв з собою Феофано...

Вона на кожному кроцi також виказувала, що любить iмператора; це вона велiла робити, щоб його розважити, малi виходи до Софiї й великi — до мiста, це вона дбала, щоб у Великому палацi щодня вiдбувались урочистi прийоми, це вона приходила кожного вечора до свого василевса...

I цього вечора, коли iмператор Никифор, переляканий запискою ченця, повернувся з собору Софiї до Буколеону, вона прийшла до нього в опочивальню — одягнена в легку тунiку, збуджена, чудова.

Iмператор Никифор стояв навколiшки у кутку перед образом i, часто б'ючи поклони, пристрасно молився.

— Iмператоре! Мiй василевсе! — звернулась вона до нього. — Ти проводиш днi й ночi в своєму кiтонi, ти уникаєш радостi й розваг, ти забув i про мене, свою Феофано. Чому це так?

— Я не забуваю, — пiдводячись, вiдповiв вiн, — i нiколи не забуду про тебе, Феофано. Але зараз у мене важкий час, думки не залишають мене нi на хвилину; я не сплю ночами... Це почалось тодi, коли ми були з тобою на Iподромi i коли вони кидали на мене камiнням...

— Iмператоре, — перебила вона його. — Хiба вперше iмператорам ромеїв бачити, як на них кидають камiнням? Тих, що кидали камiння, вже немає в живих, а хто з них i лишився живий, той сидить i сидiтиме на Протi... Забудь про це, iмператоре.

— Ти кажеш, — вiв далi Никифор, — що вони всi загинули або ж сидять на Протi. Так хто ж тодi пророкує таке й хоче моєї смертi?

Iмператор розповiв Феофано про випадок у соборi й показав записку, яку йому дав чернець. Феофано дуже уважно прочитала її, й на обличчi в неї виступили рум'янцi. Проте Феофано стрималась i, як тiльки могла спокiйно, нiбито жартома, сказала:

— Мiй iмператоре! Василевсе мiй! Та невже ж можна так страждати iз-за кожної дурної записки? "Третього мiсяця ти пiдеш iз цього життя..." Нiкчемний черв'як! Вiн немарно так пiдписав цю записку. Ну хто, скажи менi, може вгадати, коли людина пiде iз цього життя? Бог? Та навiть бог цього не скаже, бо коли приходить час — вiн кличе, коли ж доля судила жити — людина переборює навiть смерть. У нас з тобою, iмператоре, є вороги — i тут, у Великому палацi, i в Константинополi, i в iмперiї. Але, василевсе, ми не були б iмператорами, коли б їх не мали. А хiба не мали ворогiв вони?..

Вона показала на стiну опочивальнi, де зробленi були мусiї iмператорiв Костянтина, Юстинiана, Михайла Мефiсоса i Василя Македонянина... Як живi, тi йшли i йшли, високо пiднiсши вгору руки. За ними з молитовниками в руках крокували їхнi жони, дiти...

— Це правда, — вирвалось у iмператора Никифора. — Македонянин, — показав вiн пальцем на одного з них, —убив оцього самого... Михайла Мефiсоса...

— Так, — голосно засмiялась Феофано. — Вони вбивали навiть один одного! А ти чого злякався? Якийсь нiкчемний черв'як пророкує тобi смерть, i ти йому вiриш?! Подумай, iмператоре! У тебе є надiйна етерiя, вiд тебе не вiдходить твiй паракимомен Василь, ти побудував — i добре зробив — цей палац Буколеон, куди не проповзе нi миша, нi черв'як, нарештi, бiля тебе я — твоя утiха й пiдпора.

— Це правда, — згодився iмператор Никифор. — Тут, у Буколеонi, бiля тебе, я в безпецi... Але ворогiв є багато, вони там, за стiнами Буколеону...

— Хто ж вони?

— Оттон нiмецький.

— Навряд чи рушить проти Вiзантiї Оттон, — заперечила Феофано. — Вiн зараз осiв у Iталiї, заспокоївся i далi не пiде...

— Але горить i вся Азiя, Феофано.

— О, — засмiялась Феофано, — коли ти сам, а тепер Вард Склiр пройшли по Азiї, там навiть вiтер не посмiє дихнути...

— А Болгарiя?

— О, Болгарiя — це справдi небезпечна земля, i не так вона, як Русь...

Феофано на хвилинку замислилась, потiм сказала:

— Колись... це було давно... коли ще живий був iмператор Костянтин, я бачила тут, у Великому палацi, київську княгиню Ольгу... Це страшна, небезпечна жiнка. Я й досi пригадую її очi, обличчя, уста. Такий, мабуть, i син її Святослав. Але чому ти не йдеш проти нього, iмператоре?

— Бачиш, — повiльно вiдповiв iмператор. — Я сам покликав князя Святослава i навiть заплатив йому, щоб вiн бив непокiрних болгар.

— Вiн i б'є їх, про це говорить весь Константинополь. Але Константинополь боїться, що Святослав може прийти й сюди...

— О нi, — зухвало сказав iмператор. — Болгари не допустять його сюди...

— Хто не допустить? — засмiялась Феофано. — Косноязичний їх кесар Петро, оцей чернець з Афонсь-кої гори?

— У нього є син Борис... наш родич, Феофано.

— Так чому ж ти тримаєш його тут, при дворi?

— Вiн завтра ж виїде до Преслави, — заявив Никифор. — Це правда, покладатись далi на Петра не можна. Але, Феофано, я й не покладався на нього. Уже давно, ще тодi, коли цей Святослав вдерся в Болгарiю, я послав єпископа Феофiла василiком своїм до печенiгiв, дав йому золото, щоб вони напали на Київ.

— Паракимомен Василь не говорив менi про це...

— Про це досi знали тiльки я та вiн, тепер знатимеш i ти, Феофано.

— Це дуже добре, — згодилась i Феофано. — Але на Святослава мусиш рушати й ти.

— Коли печенiги вдарять, рушу i я. А потiм, ти знаєш, у мене було неспокiйно в Азiї. Зараз я готовий i пiду, пiду...

— О, тепер я бачу, що ти справдi мудрий, — запалилась Феофано. — Iди, йди на них!.. Пригадуєш, —замислилась вона, — як ти колись, одразу пiсля нашого одруження, поїхав у Азiю... Тодi ти мене взяв з собою. Я жила в твоєму шатрi. Який ти тодi був чудовий, iмператоре! Я пам'ятаю тебе на конi, в позолочених доспiхах, у шоломi, з мечем...

— Так, — згодився вiн. — Це був чудовий час. Але хiба я вже такий старий зараз? Феофано, я ще сяду на коня. Я сам поведу вiйсько на Русь... I тебе я також вiзьму з собою...

— Але поки що ти молишся, а не готуєшся до вiйни.

— Я перекидаю вiйсько з Азiї, вже мої легiони стоять у Фракiї й Македонiї, скоро буде готовий i мiй флот...

— Нi, ти не готуєшся, — рiшуче промовила Феофано, —бо не думаєш про своїх полководцiв. Чому ти залишаєш поза своєю увагою мужа, який вславився подвигами i не раз рятував тобi життя, допомiг стати iмператором?

— Про кого ти говориш?

— Про Iоанна Цимiсхiя — твого двоюрiдного брата, якого ти без жодної провини звiльнив з доместика схол, примушуєш їхати до Вiрменiї. Навiщо йому, людинi знаменитого роду, сидiти в глушинi, коли вiн мусить стояти на чолi вiйська, вести його. У нього, крiм того, велике горе. Тiльки-но померла його дружина... Нехай, Никифоре, буде вiн у Константинополi, одружиться з дочкою якогось благородного патрикiя... Зроби це для мене...

— Хiба що тiльки для тебе, — сказав iмператор. — Але я не хочу бачити його тут, у палацi. Нехай вiн живе в городi, нехай одружується, але не потикається до мене.

— Спасибi, — подякувала Феофано. — Зараз ти зробив як iмператор. За це тебе любила i любить Феофано. Чари кохання! їм пiдвладнi всi, пiдкорялись їм i iмператори ромеїв.

Звичайно, iмператор Никифор виконав пораду Феофано i наступного ж дня запросив на розмову нового свого родича — кесаревича Бориса.

Iмператор обрав добре мiсце й зручну годину для розмови. Вiн сидiв у великiй палатi, вiкна якої були затiненi. Крiзь розчиненi дверi голубiли води Пропонтиди, довга ж низка кораблiв на нiй пливла, й пливла вдалину...

Величне видовище! Море було спокiйне, сяяло пiд блискучим сонячним промiнням. I тим грiзнiшим виглядали на ньому важкi бойовi кораблi — дромони, бiля кожного з яких пливло по два розвiдувальних судна — усiї, за ними — памфiли — такi ж бойовi кораблi, але меншi розмiром, ще далi — довжелезнi кумварiї i коротшi — хеландiї, на яких звичайно перевозили воїв, коней, зброю.

До вух кесаревича Бориса долинув перестук весел на кораблях, тiльки на дромонах сидiло по сто — двiстi гребцiв з кожного борту. Кесаревич бачив, як срiбнi бризки летять з-пiд тисяч весел, як тягнеться за кораблями довгий слiд вiд запiненої води.

— Велика сила в твоїх руках, василевсе! — вирвалось захоплено у кесаревича Бориса.

— Я велiв цiй силi вийти iз Золотого Рогу й прямувати за Босфор до Дунаю, — сказав iмператор Никифор.

— Отже, вони йдуть на помiч Болгарiї?

— Так, кесаревичу. Вiзантiя вирушає на помiч болгарам.

— Спасибi, василевсе! Якщо цi кораблi стануть на Дунаї, князю Святославу буде тiсно в Родопах...

— Так, кесаревичу! — суворо вiв iмператор Никифор. — Прийшов час пiднести меч над знахабнiлими тавроскiфами i їхнiм князем. Дуже скоро, тiльки кораблi нашi стануть на Дунаї, iз Фракiї й Македонiї в Родопи рушать i нашi легiони. Але наскiльки я знаю, i ти сам, кесаревичу, менi говорив, що кесар Петро хворий. Лiпше було б тобi вже зараз вирушити до Преслави.

— Великий василевсе! Я давно про це мрiю i одразу пiсля одруження просив тебе про це.

— Їхати тобi до Преслави тодi було ще рано, а тепер саме час.

— Я готовий, василевсе!

Iмператор Никифор якусь хвилину помовчав, а тодi сказав, як це здалося кесаревичу, вiд самого серця, по-батькiвському:

— Слухай, Борисе! Я надiюсь, що ти зараз пiдтримаєш свого батька, а якщо звелить бог, то й сам зумiєш захистити Преславу i городи Болгарiї. Пам'ятай, що загибель Преслави буде загибеллю твоєю, загибеллю слави всiх каганiв болгарських... У твоїх руках будуть усi скарби каганiв Омартога, Крума, Симеона, — iмператор Никифор важко зiтхнув, згадавши цi багатства, — але в твоїх руках буде найголовнiший скарб — корона болгарських кесарiв. Пам'ятай: вiзьме Святослав Болгарiю — все загибає, загибають усi скарби, корона твоя буде повержена в прах. Ти мусиш боротись з ним до кiнця!

— Розумiю, iмператоре, i клянусь!

— У цiй борнi ти будеш не сам. Колись мiж нами i болгарськими каганами були незгоди й сварки, були вiйни i кров...

Iмператор Никифор знову замовк, бо не хотiв згадувати, як болгарськi кагани боролись з iмператорами ромеїв, як їх били i як каган Крум зробив чащу з черепа iмператора Никифора Першого...

— Це все в минулому, — промовив Никифор Фока, — бо вже багато лiт мiж iмперiєю i Болгарiєю iснує приязнь i любов. Ми змiцнюємо нашу любов, посилаючи тебе в Преславу, i надiємось на тебе. Але це тiльки початок. Ми хочемо ще бiльше змiцнити любов i дружбу мiж Болгарiєю й Вiзантiєю... У тебе, Борисе, є двi сестри, а в нас два сини iмператора Романа... Якщо твої сестри приїдуть сюди i познайомляться з царевичами Василем i Костянтином — ми ще раз ствердимо любов мiж ромеями i болгарами.

— Ти, василевсе, — батько Болгарiї...

— Шляхи Болгарiї та iмперiї зiйшлись давно, — сказав iмператор Никифор, — а зараз пам'ятай, що слiдом за тобою я посилаю i своє вiйсько. Кораблi вийшли, Вард Склiр i патрикiй Петро вже стоять у Адрiанополi, по першому слову вони рушать тобi на помiч.

— Я єдиного бажаю, василевсе, — промовив Борис, —щоб ти жив стiльки, як море, сонце...

— Це надто багато навiть i для василевса, — посмiхнувся Никифор. — Iди, Борисе, виконуй мою волю.

Коли кесаревич Борис вийшов, iмператор Никифор i паракимомен Василь довго ще дивились на кораблi, якi пливли i пливли вдалину.

— Мине багато часу, доки вони дiйдуть до Сiцiлiї й повернуться сюди, — похмуро процiдив iмператор.

— I коли б вони повернулись звiдти цiлi... — додав паракимомен Василь.

8

Пiзньої ночi в яру бiля захiдної стiни Буколеонського палацу почувся свист. Одразу ж з стiни спустилась мотузяна драбина, хтось зловив її внизу, став поволi пiдiйматись вгору.

Через короткий час у кiтонi iмператрицi Феофано вiдкрились дверi.

— Хто там? — запитала Феофано.

— Я прийшов, василiсо!

— Iди смiливо, — вiдповiла вона. — Дай свою руку...

— Ти мене ждала?

— Так, любий мiй Iоанне, ждала. Сiдай тут, розкажи, що в тебе трапилось?

Iоанн Цимiсхiй сiв близько бiля Феофано.

— Никифор збожеволiв, — почав колишнiй доместик схол. — Вiн забув, що тодi, коли постiльничий Василь послав мене привезти голову Никифора, я врятував йому життя i на полях Кесарiї перший оголосив його iмператором ромеїв...

— Це правда, Iоанне, i Никифор завжди згадував тебе, коли про це заходила мова.

— А хiба я тiльки це зробив? Скiльки разiв я ризикував власним життям заради нього?! Скiльки рiзних скарбiв присилав йому з Азiї i Єгипту?! Та навiть цей палац вiн збудував за моє золото. Я мiг би стати найбагатшою людиною iмперiї...

— Я знаю, Iоанне, що в тебе забрав Никифор. Але хiба в тебе немає скарбу бiльшого, нiж у нього?

— Це правда, — згодився Iоанн i поклав руку на плече Феофано.

— Що ж у вас трапилось? — запитала вона.

— Минулого року, — розповiдав Iоанн, — коли Никифор був у Азiї, вiн марно пробував, але не мiг взяти Антiохiю. Тодi вiн залишив мене бiля города i велiв не руйнувати Антiохiю, а брати її облогою. I я, як дурень, стояв пiд Антiохiєю мало не рiк, морив усiх там голодом. А в цей час приходить з вiйськом патрикiй Петро, розбиває стiни, палить i бере город...

— Ти помилився, Iоанне, — засмiялась у темрявi Феофано. — Ти повинен був взяти город раптово, силою...

— Але ж я виконував наказ iмператора, — виправдувався Iоанн. — Хто ж iз нас тодi дурень — вiн чи я?

Феофайо не вiдповiла на його питання, а стиха промовила:

— Буває, що все треба робити раптово, силою.

— Саме так i зробив сьогоднi Никифор, — пожартував Iоанн. — Зовсiм несподiвано як василевс вiн позбавив мене за одну хвилину звання доместика схол i звелiв виїхати до Вiрменiї.

— Сила перемагає силу, а ти перемiг Никифора, — прошепотiла Феофано.

— Так, за все, що вiн менi зробив, я маю право його убити. Але зараз ще рано. В Кесарiї за мною стояло вiйсько i полководцi. У Константинополi я маю тiльки одного друга, i це ти.

— Це не робиться одразу, — ти поволi збереш своїх прихильникiв i в Константинополi.

— Вiн наказав менi виїхати з Константинополя.

— Никифор дозволив тобi залишитись тут, але ти не зможеш бувати у Великому палацi.

— Феофано! — прошепотiв вiн. — Якщо ти менi допоможеш, я знайду шлях не тiльки до палацу, а й до самого неба. Я люблю тебе так, як нiхто нiколи не любив, i коли його не стане, .я покладу до нiг твоїх всю Вiзантiю.

Феофано помовчала, перебираючи тонкими пальцями волосся на його головi.

— Марно ти думаєш, — тихо промовила вона, — що я не маю сьогоднi Вiзантiї. Пустi слова, що нею керує Никифор. Я керую ним... i Вiзантiєю. Але менi цього мало. Прийшов час, щоб iмперiя керувала всiм свiтом. А Никифор не може цього зробити.

— Хто ж, Феофано, може це зробити?

— Ти разом зi мною. Можеш не поспiшати. Мої люди стоять скрiзь у гiнекеї...

Iоанн Цимiсхiй повернувся з Буколеону перед свiтанком тим самим шляхом, яким туди й потрапив. Євнухи, що вартували в сiнях гiнекею, вивели його потайним ходом за захiднi мури Буколеону. Там Iоанна ждало кiлька легiонерiв. Разом з ними вiн пiшов яром на пiвнiч, далеко обминув Iподром, вийшов до пiвденно-захiдних стiн Великого палацу й опинився у городi. Там Iоанновi вже нiкого було боятись.

Феофано не спала. Вона лежала iз заплющеними очима у своїй опочивальнi, була стомлена, проте задоволена i щаслива.

Багато знала й могла б розповiсти ця опочивальня василiси ромеїв, у якiй тепер лежала Феофано. Коли б речi мали голос, то зробленi з бiлого карарського i зеленого фессалiйського мармуру, оздобленi порфiром, срiблом, золотом i мусiями стелi, пiдлога, що нагадувала квiтник, завiшанi iконами стiни — все це кричало й стогнало б вiд того, що довелося побачити.

А все ж цi стiни нiколи не бачили й не знали того, що робила Феофано. У кволому, мерехтливому промiннi нового дня, що просочувалось крiзь завiшенi вiкна в опочивальню, вона лежала й пригадувала, як паракимомен постiльничий Василь дав її свекровi iмператоровi Костянтину отруту, яку вона сама приготувала, як разом iз Василем дали вони отруту й чоловiку її — iмператору Роману, як разом iз тим самим Василем i ще кiлькома полководцями, що дiяли з ними, вiнчали на престол Никифора...

Василевс Никифор! О, Феофано обрид цей лантух, що забув, як триматись у сiдлi, що перед своїми iконами проводив часу бiльше, нiж на золотому тронi. I вiн ще думає скорити Азiю, Болгарiю, Русь? Нi, не такого iмператора хотiла мати Феофано.

Її очi давно вже зупинились на Цимiсхiї. Любов — нi, i його Феофано не любила, як не любила нiколи й нiкого; їй було просто приємно, що Iоанн — пристрасний, меткий, вiн — це сама бачила Феофано — мiг розiгнатись i перестрибнути через шестеро коней.

Феофано давно вирiшила вбити Никифора, iмператором мусить бути Iоанн. Вона тiльки не знала, хто це має зробити. Паракимомен Василь — нi, йому було небезпечно труїти третього iмператора...

Вона думала ще про одне. Феофано починала непокоїтись, що постiльничий Василь був її спiльником у вбивствi двох iмператорiв, а тепер допомагатиме вбити третього. Такий спiльник був небезпечний, вiн надто багато знав — його треба було прибрати.

Коли в опочивальнi стало виднiше, Феофано встала, пiшла до потайної схованки в стiнi, розчинила її дверцята i вийняла звiдти ще одну отруту, придбану в єгипетських купцiв. Вона дiяла одразу, на смерть, i призначалась паракимомену Василевi.

9

Пiзнього вечора Георгiй Сурсувул з кiлькома бо-їлами i невеликою дружиною примчав до Преслави. Усi були запорошенi, стомленi, у Сурсувула зяяла на чолi рана.

Сурсувула, видно, нетерпляче ждали, бо, як тiльки вiн зупинив коня перед палацом, до нього кинулись з усiх кiнцiв боляри. Сурсувул нiчого не вiдповiв на їхнi питання, тiльки роздратовано махнув рукою i попрямував просто до покоїв кесаря Петра. З вигляду Сурсувула боляри зрозумiли, що добра не ждати...

А Сурсувул бiг покоями царя. Сторожа догiдливо розступалась перед ним i проводжала низькими поклонами.

Але що це? Зайшовши до одного з покоїв, вiн почув, як десь близько спiває великий хор чоловiкiв. Хор спiвав урочисто, дужо:

Слава на небi боговi, i на землi мир...

Роздратований Сурсувул вiдчинив ще однi дверi. Хто в царському палацi смiє говорити i спiвати про мир, коли над Дунаєм гине слава Болгарiї?

I коли Сурсувул на всю силу своєї руки вiдчинив ще однi дверi, то побачив, що там пiд стiною стоїть хор, а посеред покою кiлька священикiв пiдняли хрест над ченцем, що схилив голову до пiдлоги.

— Що тут робиться?! — крикнув Сурсувул.

Чернець пiдвiв голову, i Сурсувул побачив кесаря

Петра — у чернечiй рясi, блiдого, з довгим волоссям —

зовсiм не схожого на самого себе.

— Кесарю! — заволав Сурсувул. — Ми вiдступаємо... Iде останнiй бiй...

Найбiльше цi слова вразили, мабуть, спiвакiв та ще священикiв. Спiваки обiрвали спiв i, намагаючись не тупотiти ногами, вийшли в сусiднiй покiй. Священики опустили хрести й одступили назад...

Тiльки кесар Петро не змiнився й не здригнувся, почувши слова Сурсувула, бо те, либонь, що вiн пережив до появи болярина, було страшнiшим, нiж те, що йому сказав Сурсувул. Кесар все ще стояв на колiнах, байдужими очима дивився на Сурсувула, сказав:

— Ти шукаєш кесаря? Але його тут немає...

— Що ти говориш, кесарю? Що чую вiд тебе?

— Те, що я сказав... Кесаря Петра, якого ти шукаєш, тут немає. Є тiльки чернець Петро. Продовжуйте, священики! — сказав вiн байдуже.

— Прокляття! — крикнув Сурсувул. — Геть! Геть звiдси! — заволав вiн i рушив з кулаками на священикiв. Тi знали вдачу головного болярина i стрiмголов кинулись з покоїв.

— Кесарю Петре, — сказав вiн, коли священики залишили свiтлицю. — Встань, бо не гоже кесаревi стояти навколiшки тут, перед оцими священиками, ченцями i передо мною, болярином твоїм...

Не пiднiмаючи очей, кесар Петро повiльно встав, слухав, що скаже далi Сурсувул.

— Болгарiя гине, — вiв далi головний болярин. — I ти в цьому винен.

— У чому я винен? — безпорадно промовив кесар.

— У всьому, — коротко вiдповiв Сурсувул, — i про це не будемо говорити. Але зараз, у цю нiч, у цю годину, ще можна врятувати Болгарiю. Ходiмо до твоєї опочивальнi. Iди-бо, дай менi свою руку...

I болярин пiдтримав руку кесаря Петра, завiв його до опочивальнi.

— А тепер, — промовив вiн, — я наллю тобi келих, з якого пив каган Симеон, i ти мусиш випити його до дна, яким би гiрким не було це вино...

Поспiшаючи, вiн узяв з полицi келих, який каган Крум зробив з черепа iмператора Никифора Першого, i з корчаги налив у нього червоного вина.

— Пий! — владно наказав вiн.

— Чому я мушу пити?

— Ти мусиш випити, щоб знову ненавидiти, як i колись, iмператорiв Вiзантiї i щоб подати руку русам i їхньому князевi Святославу.

— Руку Святославу? Iти на Вiзантiю?

— Так, iти на iмператора Никифора разом iз князем Святославом. Пий це вино або вмирай, кесарю!..

Кволою рукою кесар узяв келих, якусь мить тримав перед собою i раптом випустив його з руки...

За годину боляри, як було їм наказано, зiбралися в однiй iз палат Преславського палацу. Вони не знали, що робиться в цей час у покоях i навiщо їх кличуть кесар i болярин Сурсувул, i тому збились у покоях, стиха мiж собою говорили, ждали.

Нарештi дверi до покоїв кесаря розчинились, звiдти вийшли, стали з списами в руках закованi в броню вої. Боляри стихли, завмерли на мiсцi.

З покоїв кесаря вийшов болярин Сурсувул. Вiн важко ступав уперед, зупинився бiля золотого трону кесарiв.

— Боляри! — сказав вiн, i голос його пролунав, як удар по бильницi серед темної ночi. — Кесар Болгарiї Петро, син Симеона, тiльки що помер у своїй опочивальнi. Помираючи, вiн випив з келиха кагана Симеона i заповiв нам...

Але болярин Сурсувул не закiнчив говорити, бо раптом на дверях до палати почулись кроки, шум, брязкiт зброї. Кiлька чоловiк швидко увiйшли до палати, за ними прямували вої в бронях.

Попереду всiх прибулих iшов кесаревич Борис.

— Де батько? — запитав вiн у болярина Сурсувула.

— Кесар Петро помер...

Кесаревич Борис вийшов i зупинився на помостi бiля трону.

— Вiчна пам'ять кесаревi, — почав вiн. — Шкода, що я не встиг прийти iз Константинополя з великою дружиною, а ще бiльше шкода, що сюда ще не дiйшов з численним своїм вiйськом iмператор Никифор. Але вiн скоро тут буде...

Болярин Сурсувул тiльки зараз, здавалося, зрозумiв, що сталось, але пiзно вже було щось робити, пiзно було боротись iз кесаревичем i iмператором Вiзантiї. Вони ще раз перемогли болгар.

А вже в палатi гримiло:

— Нехай живе кесар Борис! Многi лiта кесаревi Борису!..

РОЗДIЛ П'ЯТИЙ

1

Паракимомен Василь раптом i на здивування всiх захворiв. Звичайно, всi — i божественний iмператор, i смертнi люди — час вiд часу хворiють, лiкуються, одужують, знову хворiють. Але паракимомен, вiн же i постiльничий iмператора, цього права не має, бо супроводжує iмператора, коли той здоровий, не вiдходить вiд його ложа, коли iмператор хворий.

I все ж паракимомен Василь захворiв. Кiлька днiв пiдряд вiн скаржився всiм у Буколеонi, що нездоровий, — у нього справдi гарячкове, а особливо надвечiр, блищали очi. Коли вiн щось подавав iмператору, в нього тремтiли руки, говорив задихаючись, сухий його кашель чути було вночi в покоях Буколеону. Зрештою вiн не змiг працювати, i кiлька рабiв однесли його на ношах у власний будинок, що стояв на руїнах Акрополя над Золотим Рогом.

Iмператора Никифора це виводило з себе. Вiн у думках лаяв i проклинав паракимомена, що зараз був йому потрiбен, як нiколи. Часто посилав до нього етерiотiв на чолi з начальником Львом Валентом, допитувався в них, як почуває себе хворий, радив звернутись до лiкарiв-болгар, що знались на травах, i сам послав до Василя лiкаря з Єгипту Унера, який вдало лiкував константинопольських патрикiїв i їхнiх жон печiнкою з крокодилiв i гадючою отрутою. Але паракимомену нiщо не допомагало.

Iмператор багато пив, але мало їв, у довгi осiннi ночi його мучило безсоння, вiн лягав на своє ложе, але одразу схоплювався, бо йому вчувались пiдозрiлi звуки за вiкном, кроки в покоях i самiй опочивальнi... Тодi iмператор кликав великого папiю Михайла або начальника етерiї Льва Валента, цiкавився, чи спокiйно в палацi й затоцi, а сам дивився на лики iмператорiв колишнiх, падав навколiшки перед iконами й молився, молився...

Звичайно, тривати так без кiнця не могло, великий папiя Буколеону Михайло забирав усе в свої руки, цьому потурав i сам iмператор, бо, як йому здавалось, це був цiлком вiдданий iмператору чоловiк, вiн, як тiнь, ходив слiдом за ним, уночi нi на хвилину не склеплював повiк, на перший поклик з'являвся на порозi.

Не забувала свого улюбленого iмператора i Феофано. Вона розумiла, що тепер потрiбна йому бiльше, нiж будь-коли, i проводила з ним довгi вечори, а часто й ночi, примушувала молитись не дерев'яним iконам, а живому, жагучому її тiлу.

Проте на цьому не закiнчилось лихо iмператора Никифора. У цi ж днi помер батько його Вард Фока.

Смерть його не була несподiванкою. Вард Фока прожив на свiтi майже сто рокiв, довго хворiв, давно повинен був переселитись до предкiв. Але iмператор Никифор тяжко перенiс цю втрату, дуже печалився, коли довелось ховати батька. Сам iшов пiд охороною етерiї через весь Константинополь за труною до кладовища за Софiйською пристанню. З ним поруч крокували брат його Лев Фока, що торгував хлiбом, кiлька небожiв.

Увечерi напередоднi десятого грудня iмператор велiв зробити в Софiї службу, її провадило багато священикiв i дияконiв, у олтарi на почесному своєму тронi сидiв патрiарх Полiєвкт — старий, немiчний, глухий, — його завжди приводили в собор, коли там молився iмператор.

Iмператор, як звичайно, стояв у паракиптику за завiсою, крiзь щiлинку дивився на залитий вогнями собор, тисячi людей, яскравий одяг священнослужителiв.

I раптом трапилось те ж саме, що було з ним недавно, — крiзь щiлинку в завiсi до нього простягнулась чиясь рука, а в стиснутих пальцях цiєї руки вiн побачив папiрець.

Iмператор Никифор схопив папiрець, одразу ж широко розкрив завiсу, але побачив тiльки кiлькох священикiв у блискучих ризах. Помахуючи кадилами, вони спiвали величальну молитву.

Закривши завiсу, iмператор нiби закам'янiв. Стояв i думав: що трапилось — сон, примара? Але це був не сон, не примара, у стиснутих пальцях правої руки вiн вiдчував згорнутий папiрець, ще одну записку...

Вiн розгорнув цей папiрець, пiднiс його до щiлинки в завiсi, крiзь яку падало свiтло яскравих панiкадил, i прочитав:

"Iмператоре! Ти повинен знати, що в цю нiч тобi готується страхiтлива смерть. Це правда: вели оглянути гiнекей; там знайдуть озброєних людей, якi готуються тебе вбити".

Тодi вперше за весь час свого царювання iмператор Никифор не дослухав служби в Софiї, знехтував церемонiал вiзантiйського двору, втiк з храму.

Вiн iшов потайними переходами Великого палацу, садом, пiдземними галереями, портиками, його оточувала тiсним кiльцем етерiя. Але йому здавалося, що за кожною колоною, кожною аркою, кожним кущем причаївся невiдомий ворог. I тiльки тодi, коли перед ним вiдчинились, а потiм щiльно зачинились залiзнi ворота Буколеону, iмператор почув себе краще, — тепер нiхто нiбито не мiг його дiстати за високими, неприступними мурами фортецi над Пропонтидою.

Але в записцi було сказано, що ворог причаївся i чатує на нього в Буколеонi, i саме в гiнекеї... Як же знайти цього ворога? Хто це зробить?

На воротях Буколеону iмператора зустрiв i потiм уже нi на крок не вiдходив вiн нього великий папiя Михайло. Тут же, в палацi, був, на щастя, й Лев Валент. О, коли доручити їм обшукати палац i гiнекей — вони зроблять це сумлiнно. I папiю Михайла, i Льва Валента, правда, не любить Феофано. Але що робити? Iмператор Никифор цiєї ночi мусить обрати не тих, кого любить або ж не любить Феофано, а тих, кому вiн довiряє своє життя.

I ще одну вiдчайдушну справу робить iмператор Никифор — пiзно вже, холодно, вогко, але вiн посилає етерiотiв до паракимомена Василя й просить його якщо не власними ногами, то хоч на ношах прибути до Буколеону.

А тим часом iмператор Никифор кличе папiю Михайла й Льва Валента до себе в опочивальню, сiдає з ними за стiл i похапливо починає:

— Я покликав вас, щоб ви негайно i до мишачих нiр оглянули палац.

— Що трапилось, iмператоре? — запитав Лев Валент.

— Я маю вiдомостi, — одверто признався iмператор, — що тут, у палацi, причаїлись i загрожують нашому iмператорському життю вороги...

— Великий iмператоре, — запобiгливо сказав папiя Михайло. — Якщо ти доручаєш це менi, я не залишу тут каменя на каменi...

— Божественний василевсе, — прошепотiв Лев Валент, — я разом з етерiотами обшукаю зараз усi куточки...

— Ви повиннi найпильнiше оглянути гiнекей, — таємничо сказав iмператор Никифор. — Цi зрадники, — винувато додав вiн, — можуть загрожувати життю не тiльки моєму, а й усiй iмператорськiй родинi.

Лев Валент пильно подивився на iмператора, намагаючись зрозумiти справжнiй змiст його слiв, а потiм поклав руку на криж свого меча.

— Якщо вони сховались в гiнекеї, — блиснув вiн очима, — то ми знайдемо їх i там.

Коли вони кiнчили цю розмову, прибiгли етерiоти, яких iмператор посилав до паракимомена Василя, й доповiли, що той не пiзнав їх i, либонь, помирає.

Так iмператор Никифор залишився на самотi в своїй опочивальнi. Пiд дверима опочивальнi стояли етерiоти, вони ж вартували i в коридорах. Iмператор трохи заспокоївся.

Це був один iз кращих покоїв Буколеону, вiкна якого виходили на Пропонтиду. Удень звiдси вiдкривався чарiвний краєвид на голубе море, ясного дня на далекому обрiї видно було острови.

Зараз за вiкнами було темно, тiльки тiнi високих кипарисiв коливались за ними, через що й здавалось, нiби хтось знадвору пiдiйшов i зазирає у вiкна. Iмператор ступив уперед i завiсив пурпуровi, почепленi на срiбних прутах завiси.

У опочивальнi було свiтло. Бiля стiн стояло кiлька свiтильникiв, вгорi сяяло велике позолочене панiкадило, воно заливало потоками свiтла всипану золотими зорями стелю, де був викладений iз зеленої мусiї хрест, освiтлювало пiдлогу, посеред якої в рамах iз темного мармуру викладенi були мусiєю павичi, а по кутках — чотири орли й райськi птахи.

Все блищало й сяяло в опочивальнi в цю нiчну годину: дверi, зробленi з срiбла й слонової кiстки, дорогоцiннi меблi, прикрашенi iнкрустацiями з перламутру й кiстки, мусiї.

Тiльки мусiї, що тяглись попiд стiною вподовж всiєї опочивальнi й зображували iмператорiв, були темнi, тьмянi. Iмператори йшли i йшли з хрестами i з скiпетрами в руках, за ними, звiвши погляди й пiднявши вгору руки, ступали жони їх, сини й дочки.

"А скiльки з них було убитих?" — подумав iмператор Никифор.

— О великi iмператори! — зашепотiв вiн, — Ви творцi й будiвники Нового Риму. Ви збудували фортецi й храми, оточили неприступними мурами землi iмперiї, приєднали мечем своїм острови Середземного моря, далекi Мавританiю й Нумiдiю, Африку, Бизацену, Трiполiтанiю й Єгипет, у Малiй Азiї скорили аравiтян, сiрiйцiв, месопотам'ян. Перед вами схилялись городи ассiрiйцiв i фiнiкян, ви пiдкорили Тарс, вигнали варварiв з Крiту i Кiпру, Схiд i Захiд трепетали перед вами, Лiвiя i Нiл вiддавали вам свої багатства... Так поможiть же менi, допоможiть, iмператори!

Молитва дала йому певний спочинок. Десь у коридорах, як вiн чув, крокували етерiоти, незабаром прийшли папiя Михайло i Лев Валент.

— Великий iмператоре, — сказав Лев, — Я сам обшукав гiнекей i нiкого там не знайшов. Ми обшукали також i весь палац, але ворогiв немає.

— Спасибi вам, — подякував iмператор. — Тепер я спатиму спокiйно. Iди додому, Леве! I Лев Валент пiшов з опочивальнi.

— Великий василевсе, — сказав на прощання iмператору папiя Михайло. — Ляж i спокiйно спи! Я не спатиму цiлу нiч, стоятиму бiля дверей твоєї опочивальнi. У тебе є заздрiсники й вороги. Але ти маєш i щирих друзiв, якi життя вiддадуть за тебе. Спи спокiйно, василевсе!

Поцiлувавши червону сандалiю iмператора, вiн вийшов з опочивальнi.

Тодi до нього прийшла Феофано...

Вiн не пiшов їй назустрiч, як робив завжди, коли здалеку чув її кроки, а стояв у кутку опочивальнi, дивлячись на неї з-пiд густих темних брiв похмурими i, як їй здалося, сердитими очима.

Феофано пiшла вперед — у золотистiй тунiцi, з яскравою трояндою на грудях, з нитками перлин у волоссi, що тьмяно мiнились, у маленьких червоних сандалiях на босу ногу.

— Iмператоре! — почув вiн її голос. — Що з тобою? Ти хворий, мiй василевсе?

I враз йому нiби вдарило в груди — до нього долинули пахощi троянди, пахощi її тiла.

— Феофано! — сказав вiн. — Я не хворий, але в мене дуже болить серце.

— Що сталось? — Вона зупинилась зовсiм близько бiля нього. — Скажи менi, мiй любий iмператоре, чому в тебе болить серце?

Никифор подивився їй в очi — темнi, глибокi очi, на самому днi яких свiтилися iскринки. I вона витримала його погляд, нiби її не мучили нiякi сумнiви, нiби душа її була прозора й чиста, нiби несла вона з собою тiльки правду.

— Феофано! — промовив вiн. — Я тобi вiдкрию всю душу, але обiцяй, що ти на цей раз не будеш гнiватись на мене.

— Iмператоре! Невже ти хоч на хвилинку сумнiвався?

— Тодi читай, — сказав iмператор i дав їй папiрець. Вона взяла записку, ступила до свiтильника й стала так, що вiн бачив найменшу цяточку на її обличчi, повiльно розгладила тонкими своїми пальцями папiрець, зiбганий iмператорською рукою, й стала читати.

Iмператор стежив за її обличчям. Феофано пiдвела голову, — вона була надзвичайно спокiйна. Никифор побачив на її обличчi посмiшку.

— Так от чому, — промовила Феофано, — приходили до нас у гiнекей Лев Валент i папiя Михайло. Я хотiла їх вигнати, адже в мене там сьогоднi гостi — двi царiвни з Преслави. Але потiм вирiшила не заважати їм робити свою негiдну справу, обiцяла, — винувато додала вона, — не гнiватись. Та навiщо ти, iмператоре, ображаєш мене — твою Феофано? Невже ти, замiсть того щоб посилати етерiота Валента й нiкчемного Михайла, не мiг покликати мене i показати цю дурну записку?

— Прости мене, — крикнув вiн, — але, Феофано, я вже не знаю, кому вiрити, а кому нi!

Вона ступила вперед i поклала теплу руку на його плече.

— Мiй iмператоре, мiй василевсе, красо i гордiсть Вiзантiї, — сказала вона, схиляючи голову до грудей Никифора. — Я розумiю, що в тебе є безлiч турбот, ти сумуєш за покiйним батьком, тебе турбує вiйна в Болгарiї, у важку цю годину захворiв паракимомен Василь. Але, iмператоре, чому ти забуваєш, що в тебе є Феофано, яка тебе любить i живе тiльки для тебе?..

Вона дивилась йому в очi так, як може дивитись тiльки мати або дитина.

— Тебе стурбувала ця записка, але ти забув, що вона ображає й мене. Озброєнi люди в гiнекеї! О iмператоре, будь певен, Лев Валент i Михайло оглянули, обшукали там усi покої. Я не знала, хто й чому послав їх у гiнекей, i прийшла скаржитись на них. Виявляється, це твiй наказ...

— Прости мене, Феофано, — ще раз сказав Никифор. — Я зовсiм не хотiв тебе образити.

— Я вже забула про образу, — промовила вона. — Будь спокiйний, iмператоре, не хто-небудь, а Феофано тебе охороняє. Ти добре зробив, iмператоре, — подивившись по опочивальнi й на вiкна, додала Феофано, — що перетворив цей палац на фортецю. Сюди нiхто не проб'ється. Босфор замкнутий на ланцюг. Твоє вiйсько готується до походу... Ти знову сядеш на коня, знову полетиш перед легiонами! Пригадуєш, як колись ти ходив вiйною на агарян, стояв пiд Каппадокiєю, брав Тарс... Тодi в твоєму шатрi весь час — день i нiч — була i я...

— Це був чудовий час! — захоплено сказав iмператор. — Але й зараз ти така ж прекрасна, Феофано, як i тодi. Я можу без кiнця дивитись у твої очi, без кiнця цiлувати...

Феофано сама поцiлувала його — довгим, пристрасним поцiлунком.

— Ти хочеш бути зi мною цю нiч? — запитала вона.

— Тiльки з тобою... Хiба ти думаєш ще кудись пiти?

— Так, я мушу ще пiти до гiнекею й попрощатись з болгарськими царiвнами. Навiжений Лев Валент так перелякав i мене, i їх. Я з ними трохи поговорю, а потiм повернусь. Ти спи, iмператоре. Я прийду до тебе...

— Я ждатиму тебе, василiсо, найблагочестивiша i найблаженнiша.

2

Був час, коли заступає друга змiна нiчної варти. У Буколеонi вартували етерiоти. Побрязкуючи зброєю, закованi в броню, пройшли в мовчаннi пiд командою дiангелiв* (*Дiангели — доглядачi порядку) i стали бiля ворiт i на всiх стiнах та вежах Буколеону топотерити* (*Топотерити — нiчнi сторожi). Вони пiдняли щити, наставили списи, — нiхто тепер не пройшов би живим у фортецю над морем.

За стiнами Буколеону лежав темний, безлюдний Константинополь. Вiд Перу й Галати мчав через Золотий Рiг i свистiв на форумах i вулицях рвучкий, холодний вiтер. З неба сипався незвичайний для пiвдня снiг. Негода, холод, снiг тримали мешканцiв у житлах. Мiцно спали всi в Константинополi, мiцно спав i Буколеон. I нiхто не бачив, як iз однiєї з кiмнат гiнекею вийшло кiлька чоловiк, минули, скрадаючись, двiр i сад, з'явилися на пiвденнiй стiнi фортецi й пiднялись схiдцями на дах над морем.

Там було темно. Внизу, глибоко пiд ними, шумiла, вирувала, котила вали роздратована, холодна Пропонтида. Хвилi з такою силою билися об пiдмурки палацу, нiби намагались його зруйнувати.

I дуже довго напружено прислухались на даху Буколеону люди, але нiчого на морi, крiм шуму валiв i плескоту хвиль, не чули.

Потiм до них долетiв свист. Тому, хто не ждав його, вiн видався б серед цiєї ночi звичайним свистом вiтру. Та й тi, що стояли на даху Буколеону, спочатку не знали — вiтер то чи людина.

Свист повторився. Тепер уже можна було добрати — свист линув вiд моря, вiд берега, саме з того мiсця, де бронзовий лев над водою поглинав бика.

В темну безодню над морем почала тодi спускатись зроблена з мотузкiв драбинка. Вiтер перекочувався через дах, рвався до моря й одкидав драбинку далеко вiд стiни, вона, здавалося, нiколи не досягне пiднiжжя мурiв, моря.

I раптом драбинка здригнулась, завмерла, сiпнулась, хтось стояв там, унизу, в глибинi, i пробував, чи мiцна вона.

Це були до краю напруженi хвилини. Внизу хтось вчепився дужими руками за драбинку, от вона витягнулась, як струна, вiтер пробував вiдкинути її вiд мурiв — в безодню, в море, але хтось уперто й смiливо пiдiймався вище й вище. У темрявi почулось важке дихання людини, ось уже виринули руки, тулуб.

Тi, що стояли на даху, пiдхопили людину, що розгойдувалась над безоднею.

— Руку! Руку! — сполохано шепотiли вони.

— Нарештi! — промовив невiдомий. — Проклятий вiтер. Я думав, що попаду на вечерю акулам Пропонтиди. Чи всi зiбрались?

— Всi зiбрались i ждуть тебе. Ходiмо! Скрадаючись, вони один за одним пройшли дахом Буколеонського палацу, спустились униз, у двiр.

Рвучкий, холодний вiтер перелiтав Золотий Рiг, свистiв на форумах, у вулицях, мчав у чорну безвiсть Пропонтиди. З даху Буколеонського палацу петлялась, вихрила забута мотузяна драбинка й вже не було сили, яка могла б її прихилити до землi, до мурiв, до розбурханих хвиль холодного, сердитого моря. Та й нiкому вона не була потрiбна. Будуючи з каменю й залiза свiй палац, Никифор Фока не врахував, що з неприступних його стiн до моря можна спустити тоненьку мотузяну драбинку...

Iмператор Никифор заснув дуже пiзно i не на царському ложi, а просто на пiдлозi на хутрi барса. Щоб не змерзнути, iмператор прикрився теплою мантiєю свого дядька, ченця Михайла Мелаїна.

Прокинувся iмператор вiд того, що хтось зiрвав з нього мантiю, та ще вiд дужого удару в груди. Переляканий, пiдвiвся, хотiв схопитись на ноги. Але не змiг, бо страх скував тiло, одiбрав мову...

Те, що вiн побачив у опочивальнi, було страшнiше всього, що мiг вигадати хворобливий мозок... Опочивальню наповнювали воїни з мечами в руках. На дверях, також з мечем, стояв Iоанн Цимiсхiй.

— Господи! Що це?! — крикнув Никифор, не розумiючи, як цi люди опинились пiзньої ночi тут, в його опочивальнi.

I враз, нiби всi тiльки цього й ждали, один iз воїнiв — iмператор пiзнав його, це був начальник етерiотiв Лев Валент — ступив уперед, розмахнувся i вдарив його мечем. Удар прийшовся по головi, iмператор вiдчув нестерпний бiль, очi йому залила кров...

Але iмператор не втратив свiдомостi. Вiн зрозумiв, що цi люди прийшли його вбити. I хоч знав, що тепер йому нiхто i нiчим не допоможе, закричав:

— Богородице! Спаси! Спаси! Тодi кiлька чоловiк схопили його за руки, потягли по пiдлозi, кинули на мармур...

— Чого кричиш? — почув Никифор. Лежачи на пiдлозi, вiн мовчав. Просто перед ним на його царському ложi сидiв Iоанн Цимiсхiй.

— Чого кричиш? — ще раз запитав Iоанн.

— Iоанне! Брате! — не промовив, а швидше прошепотiв Никифор.

— До кого ти звертаєшся? — засмiявся Iоанн. — Брат? Хто кому брат? Як смiєш ти називати мене братом — ти, що з моєю допомогою сiв на престол, ти, що через заздрiсть i безумство забув про моє благодiйство, одiрвав мене вiд вiйська, хотiв вислати, як якогось злочинця, у Вiрменiю?

— Iоанне! Прости! — заволав Никифор.

— Мовчи! — перебив його Iоанн. — Нiхто i нiщо тепер не вирве тебе з моїх рук. Говори! Я слухаю, може, ти скажеш, що не винен?

— Богородице! Благаю! Спаси! — знову зайшовся Никифор.

— Безумний, дурний iмператоре! — крикнув Iоанн.

Никифор бачив, як Iоанн вихопив меч i кинувся до нього, як з усiх бокiв до нього пiдступають вої, Iоанн схопив його за бороду i рвав її. На нього сипались удари, його били голоменями мечiв.

Нарештi Iоанну обридло це, i вiн сам ударом меча одрубав голову iмператору Схiдної Римської iмперiї Никифору Фоцi. Ще одного римського iмператора, i також вiд насильницької смертi, не стало. Бiля дверей його опочивальнi лежав у калюжi кровi великий папiя Михайло.

Аж тодi прокинувся i зашумiв Буколеон. Ворота палацу були замкнутi зсередини, i сторожi, що стояли за ворiтьми, хоч i чули шум i крики в палацi, але допомогти не могли. Коли в палацi запалились вогнi i скрiзь залунали переможнi крики, сторожi почали бити ворота.

Етерiоти пiдiйшли до ворiт.

— Чого ви грюкаєте? — запитали вони в сторожiв.

— Ми сторожi iмператора Никифора.

— Iмператора Никифора немає...

— Не вiримо... Ми кличемо iмператора. Хтось iз етерiотiв, тримаючи свiтильник, пiдiйшов до ворiт, пiдiйняв однiєю рукою свiтильник, а другою — щось криваве, потворне... Охоронцi крiзь ворота побачили мертву голову Никифора.

— Многi лiта iмператору Iоанну! — лунали крики у Буколеонi.

Сторожi за ворiтьми пiдняли мечi i також закричали:

— Многi лiта iмператору Iоанну!

Ворота Буколеону розкрились. Над Галатою запалювався ранок... Снiг перестав iти, але за нiч притрусив дахи, берег над морем за Буколеоном, де недалеко вiд бронзового пам'ятника бику й леву лежав безголовий труп учорашнього iмператора.

Вулицями Константинополя ходили етерiоти й безсмертнi, вони зупинялись серед форумiв i на вулицях, кричали: "Многi лiта iмператору Iоанну!"

Переляканi сенатори й патрикiї поспiшали до Великого палацу, збирались на Iподромi, товпились бiля дверей Левзiаку, якi кожного дня рiвно о сьомiй годинi ранку разом з етерiархом одмикав великий папiя.

Цього ранку дверi Левзiаку вiдкрились також о сьомiй годинi, але на порозi їх стояв не великий папiя, а оточений етерiєю паракимомен Василь.

— Многi лiта Iоанну Цимiсхiю! — крикнув вiн.

Iоанн Цимiсхiй, тiльки розвиднiлось, поспiшив до Софiї. Вiн iшов з Буколеону до собору звичайним шляхом, яким ходив i Никифор, — через галерею Маркiана, Дафн, Iлiак, святий Кладезь.

Але йшов Iоанн не так, як ходили iмператори, — не з почтом i пiд спiви й величання димотiв та динархiв, — попереду нього йшов загiн з голими мечами, другий загiн оточував Iоанна, а ще один iшов за ними слiдом. У галереях i покоях Великого палацу, через якi йшов Iоанн, лунала важка хода етерiотiв, бряжчала зброя.

Бiля ворiт Софiї Iоанн зупинився. Там його ждав, повiдомлений уже про все, що сталось минулої ночi, патрiарх Полiєвкт. Патрiарх протягом усiх рокiв був лютим ворогом iмператора Никифора i знав, чого вiд нього бажає Iоанн.

— Я жду благословення найсвятiшого патрiарха, — сказав Iоанн, зупинившись перед Полiєвктом i низько схиляючи голову.

— Я не можу дозволити тобi переступити порiг святого храму, доки ти не оголосиш i не покараєш убивцi Никифора.

Iоанн оглянувся на етерiотiв.

— Вбив Никифора, — промовив Iоанн. — Лев Валент... Етерiя, вiзьмiть Льва Валента.

Загiн етерiотiв одразу поспiшив до Буколеону. Але патрiарх не кiнчив.

— Я вимагаю iменем святого престолу, щоб ти вислав з Константинополя Феофано.

Iоанн затримався з вiдповiддю, i патрiарх вiдчув, що йому не так легко задовольнити цю вимогу. Але минула хвилина, i Iоанн вiдповiв:

— Корабель з Феофано сьогоднi ж залишить Константинополь.

Патрiарх Полiєвкт промовив:

— Ти мусиш також скасувати грамоту, скеровану проти церкви, яку пiдписав божевiльний Никифор.

— Скасовую, — одразу ж сказав Iоанн.

Тодi патрiарх зробив знак, i служителi вiдкрили ворота святої Софiї.

...Члени сенату i патрикiї хоч i пiзно, а все ж дiждались — надвечiр новий великий папiя Роман разом з новим етерiархом вiдчинив слоновi ворота Левзiаку — iмператор Вiзантiї Iоанн Цимiсхiй мав їх прийняти в Золотiй палатi.

I в той час, коли вже в сутiнках над морем, бiля кам'яного пам'ятника бика i лева, раби пiдняли з снiгу, поклали в дерев'яний ящик, перенесли яром у храм Апостолiв i потай поставили в склепi, де лежало тiло великого Костянтина, безголовий труп Никифора, саме в цей час безбородi одягали в дивiтисарiй, багряну хламиду, клали на голову вiнець i взували у червонi сандалiї iмператора Iоанна Цимiсхiя.

Був Iоанн невисокого росту, маленькими були i його предки-вiрмени, за що їх, мабуть, i прозвали Цимiсхiями* (*Цимiсхiй — маленький). Та коли логофет вiдкрив захiднi дверi Золотої палати, впустив патрикiїв i сенаторiв i вони впали перед iмператором, усiм здалося, що вiн високий i грiзний.

Iоанн Цимiсхiй сiв у захiднiй каморi на золотому тронi пiд викладеним з мусiї образом Христа — величний, увiнчаний золотою короною, у багрянiй хламидi.

— Многi лiтаї — спiвали за завiсою два хори — iз Софiї й храму Апостолiв.

I забулося навiть те, що тут, у Константинополi, у цьому ж Великому палацi, є ще два iмператори — сини отруєного Романа й Феофано — Василь i Костянтин. Цi iмператори зараз були непотрiбнi, многi лiта бажали тiльки Iоанновi.

Вiн велить кинути якнайбiльше хлiба й вина на торги Константинополя, встановлює сам на них низьку цiну, вiн викликає одного за одним сенаторiв i полководцiв i кожному з них дає нагороду й призначення... Iмператор Iоанн знає, хто його друг, а хто ворог, — i Варду Склiру вiн чiпляє на груди золотий ланцюг i призначає начальником всього вiйська, Iоанну Куркуасу дає золоту печать i наказує бути начальником метальних машин, але призначає нового друнгарiя флоту, нового начальника етерiї, нового великого папiю.

Особливу почесть виявляє iмператор Iоанн до паракимомена Василя, що незмiнне був при iмператорах Костянтинi, Романi й Никифорi i тепер буде при ньому, але називає його не паракимоменом, а проедром* (*Проедр — перший).

Новий iмператор жорстоко карає всiх тих, що були зв'язанi з iмператором Никифором, i всiх, хто може бути йому на завадi. У цю годину з кручi над морем, прив'язавши камiнь до нiг, кинули Льва Валента, наступної ночi брата вбитого iмператора Никифора Льва Фоку мали вивезти на довiчне заслання на острiв Лесбос, а сина його Варда i трьох двоюрiдних братiв — у далеку Каппадокiю, в Амазiю.

З

Пiзньої ночi iмператор Iоанн i проедр Василь залишились удвох у покоях Буколеонського палацу. Вiднинi їм завжди доведеться бути разом. Проедр Василь буде першим у синклiтi, вiн разом з iмператором вирiшуватиме державнi справи, разом житимуть вони у Великому палацi, на виходi Василь стоятиме одразу ж за iмператором, вище вiд усiх магiстрiв i препозитiв, а вночi, коли iмператор спатиме, проедр мусить берегти його спокiй i життя.

I хоч Василь був паракимоменом четвертого вже iмператора, а трьом попередникам пiдготував могили, але зараз все забулося. Вони-iмператор i його проедр — пiзньої години сидiли в покої, вiкна й дверi якого виходили на море, впивались тишею, що панувала в палатi, радiли своєю перемогою.

У покої в золотих свiтильниках горiли свiчi, променi їх освiтлювали на стiнах викладенi з мусiї постатi iмператорiв — вони разом зi своїми жонами i дiтьми, з молитовниками в руках, високо звiвши вгору очi, суворi, мовчазнi iшли навкруг всього покою.

А внизу, на м'яких ложах перед столом, де в корчагах стояло вино, спочивали iмператор Iоанн i проедр Василь.

— Я дуже стомився, — говорив Iоанн, — проте нiбито все закiнчено.

— Мiй василевсе, — ласкаво вiдповiв проедр, — ми готувались дуже добре, передбачили всi дрiбницi, i тому я був певен, що все закiнчиться успiшно...

— Остання нiч була страшна, — згадав Iоанн. — Але, дяка богу, вона минула, тепер ми можемо спочити.

Вони вийшли на широкий балкон, зупинились бiля повитої виноградом колони i задивились на море.

Буря, яка лютувала минулої ночi, стихла. Вiд Босфору вiяв легкий, теплий вiтер. Море було спокiйне, небо чисте, i в ньому низько над обрiєм висiла тоненька срiбляста скибочка мiсяця.

В примарному сяйвi цiєї скибочки та ще фара вони побачили великий корабель, що виходив iз-за рогу пiвострова в море. На кораблi вiтрила були пiднятi, але вiтер з Босфору ледь повiвав, корабель iшов дуже повiльно, все не мiг одiрватись вiд берега.

Коли корабель проходив недалеко вiд Буколеону, проедр Василь сказав:

— Це твiй дромон, василевсе... Вiн прямує до Проту.

— I вона на ньому? — запитав iмператор.

— Так, василевсе, вона там.

I хоч iмператор i проедр не могли нiчого побачити на кораблi, але обом їм здалося, що вони бачать її — Феофано, яка стоїть там на настилi дромона i дивиться на палац, у якому вона тiльки вчора була василiсою.

— Треба зробити так, щоб вона сюди нiколи не поверталась, — сказав Iоанн.

— О василевсе, вона вже нiколи сюди не повернеться, — вiдповiв i посмiхнувся проедр Василь.

А корабель iз пiднятими вiтрилами то з'являвся в променi фара, то зникав на якусь хвилину в нiчнiй iмлi, плив все далi й далi — мимо Буколеону, мимо стiн Константинополя, в глибiнь, у безвiсть...

Так корабель i зник — нiби розтанув у голубiй iмлi Пропонтиди.

— Феофано немає, — полегшено сказав Цимiсхiй, — але є iнший ворог.

Вiн обернувся обличчям до города й Гадати, де над Золотим Рогом де-не-де поблискували вогники, а вдалинi зливались iз небом чорнi гори.

— А чи один тiльки ворог? — запитав проедр Василь.

— Ти говориш правду, — згодився Iоанн, i обличчя його стало хижим i злим. — У нас з тобою є чимало ворогiв — у Константинополi i навiть у святiй Софiї. Беззубий, глухий Полiєвкт — я з ним швидко розплачусь за те, що вiн зробив сьогоднi. I доки, доки iмператори ромеїв повиннi терпiти над собою владу патрiархiв?.. Але найстрашнiший наш ворог сьогоднi — Русь...

Вiд Гадати дихнув холодом вiтер.

— Тiльки у вiдчаї, — сказав Iоанн. — Никифор мiг зробити те, за що ми зараз мусимо розплачуватись. Навiщо вiн послав Калокiра до русiв? Навiщо платив їм золото, щоб iшли на болгар? Не будь цього, Святослав сидiв би зараз у Києвi, а ми тут... Прийшов би час, i ми б, зiбравши сили, поволi пiдкорили болгар i пiшли б на Русь.

— Це правда, — згодився проедр Василь. — Це був невдалий крок iмператора Никифора.

— Ти кажеш — невдалий? Нi, це був божевiльний, дурний крок, i тiльки йолоп Никифор мiг його зробити. Подумай, — здригнувся Iоанн. — Святослав захопив уже всю долину Дунаю, взяв Дапаю i Плиску, iде до Преслави. Так вiн може дiйти й до Константинополя.

— А все ж покiйний iмператор зробив i iнший, вдалий, крок.

— Ти про що говориш?

— Ще кiлька мiсяцiв тому, коли Никифор почув про те, що лодiї Святослава стали на Дунаї, вiн послав до печенiгiв наших василiкiв на чолi з єпископом Феофiлом.

— Але ж його ще немає?

— Вiн скоро повернеться. Iмператор Никифор дав йому з собою багато золота, печенiги його люблять, i я певен, — скоро покажуть списи русам...

— Там, на Дунаї?

— Нi, iмператоре, печенiги мають взяти Київ. Iмператор Iоанн спочатку не мiг навiть збагнути, чому печенiги мусять взяти Київ i що це дає iмперiї, але швидко зрозумiв, засмiявся...

— О, — сказав вiн, — нарештi я бачу один розумний крок iмператора Нйкифора. Дяка тобi, — зухвало поглузував вiн, дивлячись на мусiї на стiнах, — безголовий василевсе. З печенiгами ти замислив справдi мудро. Зараз Святослав вже не пройде гiр, i ми зберемо сили. Ми переможемо. Адже так, проедре?

— Мiй василевсе, — вiдповiв проедр, — iмперiя лежить перед тобою. Чи не час тобi вже й лягти, iмператоре? Пiсля всього, що пережито сьогоднi, можна й треба спочити. Спи спокiйно, iмператоре. А твiй проедр не буде вже спати!

Спить Буколеон. Стомлений пiсля останнiх напружених днiв, сп'янiлий вiд вина, спить i новий iмператор Вiзантiї.

Але не спить, не спатиме до самого ранку паракимомен, наречений сьогоднi проедром, постiльничий iмператора Iоанна Василь.

Вiн стоїть бiля дверей царської опочивальнi, слухаючи, чи не прокидається iмператор Iоанн, чує, як з уст сонного владаря iмперiї зриваються увi снi слова: "Воїни!.. Феофано!" I на чолi в проедра все глибшають зморшки, а уста складаються в посмiшку, — вiн розумiє, як у нового iмператора палає серце i як горить збуджений мозок. Нiчого, iмператор скоро заспокоїться, корона остудить його мозок, царськi лори* (*Лори — барми) вгамують серце. Проедр допоможе, щоб це сталось швидше.

А зараз, спираючись на кипарисовий, оздоблений срiбною головою лева посох, проедр Василь iде, оглядає Буколеон... У коридорах душно, всюди горять свiтильники, попiд стiнами стоять закованi в броню мовчазнi нiчнi сторожi. Проедр iде, вони зустрiчають i проводжають його блискучими очима, але не ворушаться, стоять мовчазнi, нiмi.

Коридор за коридором, палата за палатою... Проедр Василь заходить в опочивальню, де минулої ночi вбитий був iмператор Никифор, у гiнекей, де все ще нагадує про Феофано, у палату, куди минулої ночi зiйшов з даху Iоанн Цимiсхiй i де тодi ховались озброєнi етерiоти...

Зараз у цiй палатi надзвичайно тихо, тiльки час вiд часу потрiскують гноти в свiтильниках. Проедр Василь сiдає в крiсло, спирається руками на посох, схиляє голову.

I в нiчну цю годину проедр вiдчуває, що вiн найбiльше вiд усiх тут, у Буколеонi, стомився, знемiг. Кожен з них має право спочити, зараз усi й спочиватимуть. На кожному кроцi в Буколеонi i скрiзь навкруги стоять сторожi. Та й сторожi змiнюються. Скоро кiнчиться час першої нiчної змiни. На варту стане друга змiна.

Тiльки один вiн — паракимомен вчора, а сьогоднi проедр Великого палацу, постiльничий iмператора — не має права й не засне вже до ранку, цiлу нiч блукатиме в Буколеонi. Уранцi вiн розбудить царя, разом з папiєю Романом вiдкриє срiбнi ворота Левзiаку. Увесь день, як тiнь, супроводитиме царя, i, може, на якусь годину, коли iмператор завершить свої справи й удруге ляже спочивати, проедр Василь засне, щоб прокинутись увечерi i зробити нiч своїм днем.

"...Четвертий iмператор, — думає проедр Василь. — Ти будеш недовго царювати. Коли ж прийде моя черга, коли здiйсниться моя мрiя?"

РОЗДIЛ ШОСТИЙ

1

Серед бiлого дня над Подольськими воротами нагло пролунали удари в била. Одразу ж ударили била й над Перевесищем. Київ сполошився. Був ясний, сонячний день, над передграддям курiли димки, на Подолi йшов торг, по Днiпру й Почайнi снували лодiї, — город жив, як звичайно, в таку пору сторожi нiколи не дзвонили.

Але невдовзi не тiльки з Гори, а й низької Оболонi стало видно, як на пiвднi, десь за Вiтичевом, високо пiднялися в голубе небо чорнi дими. Незабаром Соляним шляхом понад Днiпром примчали й вершники.

— Вiд Роднi йдуть печенiги! — кричали вони.

А на стiнах все стогнали й стогнали, пiднiмали людей, сiяли тривогу била...

I тодi, як бувало й ранiше, з усiх усюд: з берегiв Почайни i Днiпра, витягнувши на сухе лодiї, вiд торгу з статками, на волах i конях з передграддя, взявши молоти, топори й посадивши на плечi дiтей, — через ворота на Гору почав вливатись довгий потiк людей. З тривогою в очах iшли лiтнi люди, перелякано дивились навкруг жiнки, плакали дiти. А ще багато людей, усi, хто був молодший i здоровiший, заходились копати, заглиблювати рови навкруг Гори й на нижньому й верхньому валах, набивали скрiзь гостре околля, запасали на Горi воду й харчi.

Тiльки надвечiр обiрвався людський потiк, що тягнувся до Гори. Холодно, безлюдно й тихо стало в передграддi й над Почайною. У цiй тишi лунко заскреготали жеравцi на воротях, натягнулись ланцюги й важко пiднялись, нiби прилипли до стiн города, мости. Оточена глибоким ровом, Гора була тепер одрiзана вiд усього свiту. Швидко сутенiло.

Нiч була темна. Двiр на Горi й усi концi забили люди. Матерi з дiтьми спали просто неба, на землi, чоловiки носили на стiни камiння, пiдсипали городницi, ставили там великi луки-самострiли.

Неспокiйно було й у боярських та воєводських хоромах. Цiєї ночi там нiхто не спав. На дворах чулись кроки людей, скрiзь грюкали дверi, час од часу вiд хоромiв до княжих теремiв тихо пересувались, стукаючи посохами й обминаючи людей, якi лежали на землi, бояри, тiуни, лiпшi мужi.

Вони збирались у Золотiй палатi. У одному з куточкiв бiля завiшених вiкон горiло кiлька свiчок, кволе свiтло їх поблискувало на доспiхах князiвських, ледь освiтлювало мужiв города. Нiхто з них тепер не сидiв на лавах, всi вони товпились попiд стiнами й посеред палати, переступаючи з ноги на ногу. Вiкна й дверi в палатi були зачиненi, вiд гострого смороду чобiт, дьогтю важко було дихати.

Пiзнiше заявилась княгиня. Вона залишила новий город ще завидна, перейшла з онуками на Гору i тепер вийшла до мужiв, спираючись на посох, що глухо стукав об пiдлогу. Бояри й воєводи стиха загомонiли, привiтали її. Але княгиня нiби не чула їхнiх вiтань — темна постать її пропливла через палату, зупинилась бiля доспiхiв княжих.

Там вона й стала в сяйвi свiчок. Промiння їх освiтило її обличчя — блiде, стомлене, неспокiйне. Темнi очi княгинi дивились на бояр i мужiв.

— Дружино моя! — почала княгиня. — Чули всi — печенiги в полi. Дими встали над Роднею, гiнцi сказали, що йде Залозним шляхом велика орда. Дими встали й до Переяслава — вони рвуться сюди просто з поля й думають зайти вiд пониззя...

— Заходять уже, — вирвалося серед мужiв, — думають, либонь, оточити город... Ще голоси пролунали:

— Мусимо послати до Святослава, скажемо — чужая земля iщеши, свою ся лишив...

— Худо зробив князь, у таку годину покинув... I ще iнше:

— До деревлян треба вдатись...

— Не надiйтеся на деревлян — їм у лiсах Київ не горить.

— До сiверян!

— До Новгорода!

Золота палата гула, лунко перекликалась багатьма голосами. До княгинi простягались довгi руки, глухо стукали посохи.

Княгиня довго дивилась на своїх мужiв, стиснувши уста.

— Мужi мої, — вела вона далi. — Хiба вперше бачимо ми ворога пiд стiнами города? Усi князi, — княгиня поглянула на доспiхи на стiнi, — i всi людiє нашi вже не раз рубались на стiнах i валах Києвих, станемо й тепер...

— Мала сила в нас, княгине, — несмiливо промовив хтось iз бояр.

— А ти вiдаєш, — звернулась вона до нього, — чи великою силою iдуть печенiги? Нас — багато, бояри й мужi мої, маємо дружину, стануть гриднi, дiти нашi нехай стають, дворяни, i я стану з вами, мужi!

Роздратована й сувора в гнiвi своїм, княгиня Ольга говорила:

— I на князя Святослава не кладiть лжi. Не чужої землi шукає, за честь своєї стоїть, не сам пiшов — ми його послали. Хто рече, аще князь наш лишив свою землю?

Нiхто не вiдповiв тепер на запитання княгинi, i, помовчавши, вона вела далi:

— I про деревлян — то неправда суть. Уже хто-хто, а я знаю деревлян i вiдаю: коли покличемо — прийдуть, допоможуть. I Чернiгiв допоможе, i Востер, — уже там бачили дими на пониззi. А ми ще пошлемо гiнцiв, нехай летять, кличуть.

У палатi стояла тиша. Вiд задухи свiчки запливали воском. Була година, коли на стiнах змiнювалась сторожа i лунали била. Але зараз i вони мовчали.

— То й станемо! — закiнчила княгиня. — Ти, Добрине, —звернулась вона до нього, — будеш з воями на стiнi. Ви, бояри, домовляйтесь, хто буде бiля Подольських, а хто бiля Перевесищанських ворiт. Iще, бояри мої й мужi, вiдчиняйте свої клiтi. Не самi алчемо, мусимо годувати все воїнство... Пiдемо, мужi, — печенiги, може, близько... А Святославу, — додала вона, — ми також пошлемо вiсть: спiши до нас, князю, важко тобi на Дунаї, а горе й у отчинi твоїй...

I хтось у палатi додав:

— Аще не жаль нi матерi, стару сущу, нi дiтей свої...

Вийшовши з палати й прямуючи через переходи до покоїв, де вона жила колись i куди повернулась тепер знову, княгиня Ольга вiдчула, яка вона хвора i як стомилась. Ноги були важкi, не слухались, серце нестямно колотилось у грудях, в очах миготiли червонi й зеленi кола. Напруживши всi сили, спираючись на руку Добринi, вона минула свої покої, вийшла в сiни й зупинилась бiля опочивальнi княжичiв.

— Ти йди на стiни, — сказала вона Добринi, — печенiги, аки татi, все роблять уночi.

Вiн вклонився й зник, княгиня ж Ольга зайшла до опочивальнi княжичiв, їй хотiлось сiсти, заплющивши очi, спочити, подумати над тим, що сталось.

Вона сiла в опочивальнi княжичiв. Колись тут жив i виростав Святослав, зараз тут були Володимир, Ярополк, Олег. Вiкно в опочивальнi було завiшене. У куточку просто на пiдлозi стояв свiтильник. Коли княгиня зайшла, бiля нього сидiла ключниця Пракседа. Княгиня зробила рукою знак, щоб Пракседа йшла спочивати, i та пiшла.

Княжичi спали на трьох лiжках, що стояли попiд стiною. Ложа Ярополка i Олега стояли в затiнку, ложе Володимира було ближче, й промiнь вiд свiтильника блукав на його обличчi.

Це обличчя було спокiйне, замислене, Володимир рiвно й глибоко дихав. Княгиня дивилась на нього й думала: як же вiн схожий на свою матiр — Малушу. I замислилась княгиня Ольга. О, як багато їй треба було передумати пiсля важкого пережитого дня в цю нiчну годину!

Княгиню Ольгу дивувало, що саме в цей час бiля Києва з'явились печенiги. Звичайно вони бродили улусами на пониззi Днiпра, бiля порогiв, рiдко насмiлювались навiть там, у безлюддi, нападати на руських воїв. Чому ж зараз вони зайшли так далеко?

Гiнцi, що примчали вдень Солоним шляхом, розповiдали, що печенiги кiлька днiв тому перейшли вночi Рось, обминули Родню й улусом iдуть до Києва. Гiнцi вiд Переяслава говорили, що й там iде улус. Це знову дивувало й непокоїло княгиню, — не один улус iшов до Києва, печенiги збирали всю орду.

Княгиня думала, що поява печенiзької орди бiля Києва якось пов'язана з тим, що князя Святослава немає в Києвi. Але навряд чи насмiлились би печенiги, навiть тодi, коли князя немає, напасти на Русь. Блукаючи в полi над Руським морем, вони бережуть мир з Києвом, бояться Русi.

I одразу ж думки її перелетiли в далеку Болгарiю, де князь Святослав з своїми воями бореться з ромеями. Вiн — далеко вiд рiдної землi, над ним i всiма воями день i нiч висить смерть. А от смерть блукає й над отчиною, Києвом.

Вона пригадала, що було тiльки-но в палатi, голос котрогось iз бояр: "Чужая земля iщеши, а свою ся лишив", — i кров знову вдарила їй в обличчя. Нi, вони не розумiють, чого шукає Святослав з воями своїми в Болгарiї.

Адже й вона, мати його, довго не розумiла сина, а потiм побачила: або бути рабами василевсiв, або жити, як належить людям. Зрозумiла i благословила — як княгиня й мати перехрестила його, язичника.

"А якщо?.. — Кров одразу вiдлила вiд її обличчя, коли вона подумала, що буде, коли Святослав не переможе на бранi з ромеями. — Може, — вона про це боялась думати, але ця думка випливала й випливала, — може, печенiги саме тому й з'явились пiд Києвом, що сталось щось з Святославом над Дунаєм? Адже коли б вiн був у Києвi, печенiги нiзащо б не насмiлились iти з поля в Полянськi землi.

I що тепер робити? За стiнами Гори й валами, — княгиня була певна в цьому, — вони протримаються день, два, тиждень. А що буде далi? Дружина в них невелика, харчiв небагато, води мало..."

Саме в цей час княгиня Ольга мусила перервати свої думки. На ложi заворушився й щось спросоння промовив княжич Володимир. Потiм вiн поволi розплющив очi, протер їх кулаками, пiдвiв голову...

Спочатку, либонь, княжич не второпав, де опинився, чому на пiдлозi тут горить свiтильник, але далi пiзнав княгиню.

— Чому ти не спиш, бабо? — запитав вiн. Питання було таким простим i звичайним, що вона навiть посмiхнулась.

— Я сидiла й думала, — вiдповiла княгиня. — А зараз i ляжу. Спи, Володимире, спи спокiйно...

Вона схилилась i поцiлувала онука в голову. Вiн одразу ж заснув... I саме тодi в нiчнiй тишi на стiнi город а вдарили била.

Пiдiйнявшись на пiвденну вежу стiни й перехилившись через забороло, Добриня довго дивився навкруг.

Перед ним лежала глибока, чорна безодня, небо затягли хмари, не видно було нi однiєї зорi. Але очi Добринi вже призвичаїлись, i серед суцiльної темряви вiн бачив глибокий рiв одразу за стiною, вал з околлям, а далi — дерева по схилу гори, чорне передграддя на сiрих кручах, Днiпро. Все, як завжди, ворога не було видно.

Але Добриня мав не тiльки добрi очi, а й вуха. Хоч за городом у темрявi було нiбито тихо, вiн пiзнавав багато звукiв, якi непокоїли його, чув, як далеко на лiвому березi iржуть конi, кiлька разiв чув сплеск води на Днiпрi, тупiт коней i людськi голоси на березi Почайни i над Либеддю. Йому здалося, що голоси чулися в передграддi i навiть зараз за околлям валу...

Тепер Добриня знав, що ворог пiдкрався й стоїть пiд самими стiнами города, може рушити кожної хвилини. Вiн обiйшов усi городницi, поговорив з мужами, гриднями, ремiсниками з передграддя й Подолу, що клопотались, стояли бiля заборол, хотiв спуститись униз, щоб розповiсти про все княгинi.

Але не встиг спуститись, бо в передграддi й на Подолi спалахнули вогнi — печенiги запалювали будiвлi, щоб у загравах пожежi лiзти на стiни города.

— Печенiги! — залунали голоси. — Ворог на валу! I тодi одразу ж вдарили в била. Вони стогнали, будили, кликали: усi на Горi мусили знати, що ворог пiд стiнами, а печенiги нехай не думають, що пiдкрались, як татi, — город Київ i людiє його готовi зустрiти їх грудьми своїми.

Добриня швидко обiйшов весь пiвденний бiк стiни. Пожежа у передграддi й на Подолi ширилась, багрянi заграви освiтлювали стiни, й Добриня бачив, як бiля всiх заборол стали вої з луками. Деякi з них клали край заборол камiння, щоб кидати його на ворогiв, тут же, на городницях, у кiлькох мiсцях вої роздували вогонь пiд казанами з смолою, готували воду й пiсок. Ще багато воїв стояли з списами й топорами, готовi рубати тих, що видиратимуться на стiни.

Нарештi била замовкли. I внизу, i на городницях настала тиша. Тихо було й навкруг — за стiнами, на кручах, на Почайнi й Днiпрi. У передграддi й на Подолi буяла така пожежа, що хмари над Горою стали багряними, на городницях стало видно як удень, на валах за стiною можна було порахувати околля.

I тодi всi на стiнах побачили, як у примарному сяйвi пожежi iз темряви за валами вирвались i почали трощити околля печенiги, їх було дуже багато, вони крутились мiж околлям, немов черва.

А в той же час у повiтрi почувся тонкий, пронизливий свист стрiл. Вони бились об забороло, падали на городницях, летiли й далi — на Гору. Добриня бачив, як один iз воїв схопився, вириваючи стрiлу, за груди, ще один зовсiм близько стояв — i стрiли витинались йому просто з очей...

Княжi вої на заборолi теж натягнули свої луки, i їх стрiли роями летiли в темряву за городницями, на вали, в околля.

Там, на валах, стояв крик, видно було, як чимало печенiгiв упали й корчаться серед гострих кiлкiв. I все ж деякi з них проминули околля, спустились у рiв, деякi вже робили приспи — копали й насипали землю, iншi тягли й ставили драбини, щоб дертись на городницi, ще однi пробували пiдпалити ворота.

З стiн полетiло камiння. Багато воїв, незважаючи на стрiли, що летiли й летiли з валiв, повисли край заборол над ровом i згори метали на печенiгiв списи, влучали їх з своїх лукiв.

Крики, зойки, брязкiт, що народжувались на городницях, i пiд стiнами в рову, й на валах, злилися в один суцiльний безперервний шум — загрозливий, страшний, нещадний шум бою. Озвiрiлi, оскаженiлi печенiги, що були п'янi ще до бою вiд вина, а тепер вiд кровi, збились у рову — робили приспу до стiн. Коли її вкривали трупи — сипали землю поверх них, i приспа росла. Вже печенiзькi драбини доходили до заборола. Чiпляючись за край запорола, печенiги видирались на стiни.

I нарештi бiй почався на самiй стiнi, на пiвденному її боцi. Кiлька десяткiв печенiгiв, деручись по драбинах, стаючи один одному на плечi, обливаючись кров'ю, вихопились на забороло. Вони вже стояли там, розмахували кривими своїми шаблями, виймали довгi ножi. А за ними по драбинах лiзли, повзли, видирались новi вороги.

Це був жорстокий бiк на городницях. Край заборола стояли печенiги, проти них лавою збились вої, а попереду всiх Добриня. Всi тримали в руках мечi, рубали печенiгiв, обливаючись кров'ю i самi, все бiльше й бiльше їх виходило на забороло...

I раптом, перемагаючи весь шум навкруг, великий шматок заборола затрiщав, схитнувся, похилився i полетiв разом з печенiгами, що чiплялись за нього, вниз, у безодню. Вiн летiв серед ночi з трiском — ламаючи драбини, калiчачи людей. Бiй на пiвденному боцi стiни затих...

Але в цей час почувся великий шум i крик на стiнi бiля Подольських ворiт. У Добринi похололо тiло — адже бiльшiсть воїв бiля нього, на стiнi вiд Днiпра. Ще вiн помiтив, що навкруг стало виднiше, — i вже не вiд заграви пожежi: за Днiпром голубiло небо, скоро мало зiйти сонце.

Вiн бiг городницями поперед багатьох воїв до Подольських ворiт, де лунали крики, де йшов лютий новий бiй, де печенiги вже вилiзли на стiни.

Але Добриня не встиг добiгти по стiнi до ворiт, як там залунав iнший, переможний, крик: вої скинули печенiгiв, що видерлись на стiни, заливали водою ворота, що почали горiти.

I там, на городницi бiля Подольських ворiт, Добриня побачив княгиню Ольгу. Спираючись на свiй посох, вона стояла бiля заборола, дивилась на Днiпро й говорила:

— Тепер вони швидко не полiзуть. Київ стоїть!

2

Мов випущенi з тугого лука стрiли, летiли на пiвдень вiд Києва три гриднi — брати Горяй, Баян i Орель...

Горяй — найстарший з них — був бiлявий, бо пiшов у матiр, то й обличчям скидався на неї: мав голубi очi, тонкий нiс, невеликий рот. Правда, мати була невисока, тонка, а Горяй — велетень, здоровило. Такому тiльки й сидiти на конi.

Баян, навпаки, пiшов у батька — кожум'яку Супруна — невисокий, але жилавий, iз засмаглим, аж темнуватим лицем, руками тiльки шкiри м'яти, ногою по землi вдарить — гуде земля.

Що ж до Ореля — був вiн зовсiм не схожий на братiв своїх: волосся русяве, очi карi, сам стрункий, а голос такий, що, коли спiвав на стiнi города, чути його було за Днiпром.

Вони виїхали з Києва одразу ж пiсля того, як їх покликала княгиня. Потемному спустились з стiни, бiля Либедi поповзом пробралися крiзь печенiзький стан, бачили, як спалахнула пожежа, й чули, як печенiги пiшли на Гору... Але як не болiли в них серця, вони не повернулись i не могли повернутись до Києва, а побiгли в загравi пожежi через лiс до Берестового, там у княжому дворi засiдлали коней i рушили в темну, непроглядну нiч на пiвдень...

Раннього ранку вони вже були далеко вiд Києва. Увечерi опинились край Полянської землi, над Россю, вночi спочили й проминули селище, де жили чорнi клобуки, а до нового свiтанку були далеко в Дикому полi.

Тут, у Дикому полi, братам треба було стерегтись на кожному кроцi. Скiльки не кинь оком — тягнулось поле, рiвне, де-не-де перерiзане яругами, в яких ховались рiчки. Весело й радiсно було тут весною i лiтом, коли вiд землi пiдводилась, зеленiла, переливалась хвилями пiд вiтром тирса, коли скрiзь зацвiтали голубi дзвiночки, жовта шавлiя, синi волошки, бiлi велетенськi ромашки...

Зараз поле було похмуре — вигорiло за довге лiто пiд промiнням яскравого сонця й почорнiло, скрiзь пов'яли трави й квiти, на коренi засохла тирса. Тiльки сухi остi, нiби сивина, обгортали поле. Тут, здавалось, буяла пожежа, навiть i пахло згаром.

По темному полю; по сухiй землi мчали i мчали вперед вершники, час вiд часу зупинялись у яругах, щоб дати перепочинок коням, напоїти й погодувати їх, спочити самим. А коли пiдiймались з яруг, то виїжджали обережно, оглядали поле навкруг.

I брати оглядались немарно. Перед самим заходом сонця, пiсля того як вони перепочили над рiчкою i пiднялись на берег, щоб рушати в поле, старший брат Горяй на якусь мить затримався на кручi, довго дивився, приклавши руку до очей, на далекий обрiй, а тодi сказав:

— Завернемо праворуч i будемо поспiшати...

Конi полетiли. Братам було чути, як пiд копитами гуде земля, в груди й обличчя їм било розпечене повiтря, вони їхали просто проти сонця, щоб слiпучi його потоки слiпили ворогiв i щоб вони не бачили їх. Спочатку, оглядаючись назад, вони бачили на обрiї чорнi цятки — печенiги гнались за ними.

Це був шалений льот. Сонце спускалось до заходу, за ним гнались три вершники, а слiдом летiли печенiги... I сонце врятувало братiв, бо коли, нiби прощаючись iз землею, ще раз заграло нестерпним слiпучим сяйвом — чорнi крапки вдалинi розтанули в iмлi, зникли. Але три вершники так само летiли за сонцем. Вони не зупинились i тодi, коли сонце зайшло, i навiть тодi, коли поле злилось iз небом у вечiрньому серпанку i коли молодий мiсяць став на чотi мiж зiр, а ще довго мчали, круто завернувши раптом на пiвдень.

Нарештi брати зупинились над берегом якоїсь рiчки. Конi довго стояли на мiсцi, i по них пробiгав дрож. Брати впали на траву.

— Чи багато їх було? — запитав Орель.

— Багато, — вiдповiв Горяй. — Але до них було далеко.

— Добре, що ми поїхали на захiд, — замислився Баян. — Тiльки сонце нас врятувало.

У темрявi вони спутали коней. Поїли й самi — хлiб та в'ялену рибу. Вода з рiчки видалась їм вином.

— Тепер заснемо, — сказав Горяй, — але спати будемо по черзi. Лягайте спати, брати, а я спочину пiзнiше.

Коли брати лягли й заснули, Горяй довго стояв на березi рiчки, вийшов у поле i там лежав, притулившись вухом до землi, слухаючи. Але нiде в полi не чути було кiнського тупоту, земля була холодна й нiма.

I довго-довго серед темної ночi недалеко вiд братiв, що мiцно спали, сидiв Горяй. Вiн сидiв, мабуть, довше, нiж належало, бо прокинувся Орель.

— Ти чому нас не будиш, Горяю?

— Нiби ще рано.

— Нi, давно пора. Бачиш, уже мiсяць закочується. Лягай, Горяю!

Горяй лiг на землю й одразу заснув. Тепер стояв на чотi Орель. Вiн також вийшов далi в поле, але до землi не припадав, а стояв там у темрявi, сторожко прислухаючись, — вiн мав дуже гостре вухо.

Перед самим свiтанням вiн тихо збудив Баяна. Але саме в цей час прокинувся й Горяй. Вони подивились на небо, траву...

— Трава суха, без роси, — вирiшили вони. — Слiду нашого не буде видно. Мабуть, поїдемо...

Конi також спочили й добре попаслись за нiч. Почувши кроки братiв, вони весело заiржали. Брати осiдлали коней.

Ще один день вони їхали спокiйно. Все ближче й ближче було до рiчки Бугу, шлях їм увесь час перетинали лiси, де доводилось їхати повiльнiше. Зате тут вони не боялись печенiгiв, що з своїми кибитками блукали тiльки в полi.

А все ж надвечiр вони наскочили на печенiгiв. Це була, мабуть, сторожа якоїсь орди, десять — п'ятнадцять вершникiв. Брати стикнулись з ними, коли виїжджали з яруги.

I знову брати полетiли в полi, за ними мчали печенiги. Але тепер зовсiм близько лунали їхнi крики. Брати чули, як час вiд часу мимо їхнiх вух свистять стрiли. Проте вiдчували, що можуть втекти, втечуть. Печенiги вiдставали, крики їх вiддалялись.

I раптом на повному скаку один iз братiв — Баян — пустив поводки, одкинувся в сiдлi i, обливаючись кровлю, повалився на землю. Десь позад себе, але все далi й далi, Горяй i Орель почули крики печенiгiв...

У цю нiч два брати не спали. Вони сидiли на високiй могилi, на вершинi якої стояв кам'яний, схожий на людину стовп. Перед ними лежало поле, звiдки їм було все чути, тiльки поле мовчало навкруг.

— Брате Горяю, — промовив Орель. — Нам треба було, мабуть, лишитись i вмерти з Баяном.

— А князь Святослав? — запитав у вiдповiдь Горяй. — Хто йому повезе звiстку?

I хоч вони обидва були хоробрi й смiливi, але заплакали в пiтьмi цiєї ночi, бо в них дуже болiло серце за братом. Їм здавалося, що вiн десь ходить близько i що йому буде легше, коли вiн почує їхню печаль. А коли Горяй вийняв з-пiд сiдла вузлик з хлiбом, то одломив шматок собi, шматок — Орелю, а ще один поклав поруч — на траву.

— Це тобi, Баяне, — сказав Горяй, i тiльки тодi вони стали їсти.

Пiзньої години в полi почувся шум, i десь далеко, там, де мусив бути обрiй, раз i другий блиснув вогник. Ставши на могилi, вони довго вдивлялись у пiтьму й уважно слухали. Бiльше вогню в полi не було видно, але ще довго чувся шум, серед якого вони пiзнавали iржання й тупiт коней, цокотiння колiс. Потiм шум у полi став затихати й нарештi зник.

Тодi Горяй знову сiв на траву й сказав:

— Вони поїхали до Києва. Мусимо поспiшати, але давай домовимось, брате... Якщо я загину в полi, ти поїдеш далi.

— Якщо ж я загину, Горяю, — їдь ти!

— Добре, брате!

Уночi ж вони поїхали далi. На свiтаннi знайшли в полi слiд орди — попiл, кiнськi кiзяки. По цьому слiду вони й поїхали, — адже печенiг нiколи не поїде вдруге по своєму слiду.

Уранцi вони вплав, вхопившись за гриви коней, перепливли через Буг. Тут, на правому березi, вся земля була вибита кiнськими копитами, а трохи вище, над яругою, насипана була висока могила. Навкруг могили всюди на полi темнiли слiди вогнищ, валялись костi волiв, коней, овець. Певне, печенiги довго стояли тут, ховаючи якогось кагана або когось з його родини, i справляли по ньому всiєю ордою тризну.

А увечерi брати були вже бiля Днiстра й поїхали понад берегом, вiд селища до селища, по землi тиверцiв. Тут їм нiчого було боятись — тиверцi радо приймали гiнцiв iз Києва.

Так доїхали Горяй i Орель до город а Пересiченого, що стояв у лiсах на правому березi Днiстра, взяли у тиверцiв пару нових коней i, не спочиваючи, рушили далi, на пiвдень.

Два днi вони їхали по землi Тиверськiй, а далi Улицькiй. На третiй день надвечiр далеко з лiвої руки їм стало видно голубi води моря. Вони спустились з гiр, якi перетинали їм шлях, i побачили Дунай, опинились на широкiй долинi, де, як i пiд Києвом, купами росли верби. I раптом iз однiєї купи цих верб вирвались i полетiли в повiтрi стрiли...

Брати ударили коней. Але одна стрiла попала в око коню Горяя. Кiнь став дибки, упав. Орель хотiв взяти Горяя на свого коня. Але i його кiнь упав.

Тодi брати вiд верби до верби почали перебiгати до Дунаю, їм було видно, як кiлька печенiгiв женуться слiдом за ними, ховаються за вербами, час вiд часу пускають стрiли.

Вже до Дунаю лишалося кiлька десяткiв крокiв, коли стрiла влучила в Горяя. Вiн встиг крикнути:

— Мерщiй до Дунаю!

I Горяй впав мертвий.

Орель побiг до Дунаю. Бiля самої води вiн ще раз обернувся, побачив недалеко печенiга, натягнув свiй лук, пустив стрiлу. В ту ж мить Орель вiдчув бiль коло серця i навiть бачив стрiлу, що впилася йому в груди.

Але в нього ще були сили, вiн знав, що перед ним Дунай, i кинувся у воду...

Вiн не розумiв, що було далi, не знав, скiльки саме минуло часу, не тямив, чи довго плив, — але раптом побачив, що лежить у лодiї, побачив над собою голубе небо i якiсь дивно знайомi обличчя. Вiн навiть пiзнав їх — адже це були вої князя Святослава.

I вiн крикнув їм:

— Скажiть князю... мене послала княгиня... Київ оточили печенiги... Княгиня Ольга... Київ кличе князя на помiч...

Але в цей час у Ореля нестерпно заболiло серце. Вiн глянув — стрiла все стирчала з грудей, вона пекла, розривала груди. I вiн схопив її обома руками, вирвав з серця...

З

Фар за Великим палацом працював кожної ночi з раннього вечора до-свiтання. Холодний зеленкуватий промiнь його проймав темряву, снувався над Золотим Рогом, тягнувся до Галати й гiр, затухав, — то вдалину посилались таємничi свiтлянi сигнали.

I там, удалинi, в нiчнiй iмлi, де на обрiї вдень видно було синє пасмо гiр, всю нiч спалахували таємничi сигнали, яких у Константинополi нiхто не знав.

Проте цi сигнали добре розгадували у Великому палацi — iмператор Iоанн знав, що робиться в Болгарiї, фари повiдомляли, що вої князя Святослава посуваються вперед, кесар Борис все благав iмператора Никифо-ра надiслати йому допомогу.

Але на Соломоновiм тронi у Великому палацi вже сидiв не Никифор, а Iоанн Цимiсхiй, i вiн мусив дати кесаревi Борису негайно вiдповiдь, бо знав, що Святослав загрожує не так Борису, як самому йому — Цимiсхiю.

Новий iмператор нi на хвилину не мав сумнiву, що йому доведеться стикнутись з Святославом. Шляхи iмперiї давно вели й тепер привели до вирiшальної битви мiж Константинополем i Києвом. Цимiсхiй схвалював всi заходи iмператорiв колишнiх, якi докладали всiх сил i уперто йшли до цього.

Розумiв Цимiсхiй, що це буде жорстока битва. Того, що мало статись на сходi, нiяк не можна було порiвняти з тим, що було в Азiї, Єгиптi. Там поневолювались землi й народи, тут сходились два свiти: блискуча, багата, аристократична Вiзантiя, що спиралась на свої легiони й мiльйони рабiв, i невiдомий, таємничий i дуже загрозливий свiт тавроскiфiв, чи русiв, як називали вони самi себе.

Iоанн Цимiсхiй — учорашнiй i, треба сказати, непоганий полководець — рвався на цей бiй. Але вiн — триденний iмператор — ще не знає своїх сил, вiн не знає, на кого може покластись, а на кого не може, вiн, зрештою, боїться зараз, як i попередник його Никифор, стати на бiй з Святославом, стра.х охоплює його, коли вiн думає про невiдомих руських воїв.

Тому вiн дiє так само, як i Никифор. Спочатку повiдомляє кесаря Бориса, що це вiн — Iоанн Цимiсхiй — сидить на iмператорському тронi, й одержує у вiдповiдь вiд Бориса щире, вiрнопiддане вiтання. Пiсля цього, дiзнавшись, що в гiнекеї Феофано ще сидять i ждуть вирiшення своєї долi двi болгарськi кесарiвни, якi приїхали сюди одружуватись з особами iмператорської кровi, Iоанн Цимiсхiй iде до них, чемно розмовляє й натякає, що хоче породичатись з ними. Нарештi, посилає до кесаря Бориса довiрених своїх василiкiв iз грамотою, в якiй пише про любов i приязнь до болгар, шле дари — трохи золота й багато вина, — але воднораз доручає василiкам дiзнатись, що ж робиться в Болгарiї, Преславi. Новий iмператор боїться князя Святослава, що зумiв уже пройти схiдну стiну Юстинiана, за короткий час взяв вiсiмдесят городiв на Дунаї, веде своїх воїв до Преслави.

Боїться не тiльки iмператор, увесь Константинополь i всi сусiднi феми невпинно охоплює тривога, страх перед тавроскiфами. У великому городi з рук у руки потай передають лист патрiарха Фотiя, спрямований проти тавроскiфiв:

"...Цей народ невiдомий, подiбний до рабiв, не мав досi значення, але його взнали, i вiн прославився пiсля походу на нас, народ нiкчемний i убогий, але такий, що досягнув висоти i став багатим; народ, що живе десь далеко вiд нас, варварський, кочовий, гордий своєю зброєю, безтурботний, упертий, що не визнає воєнної дисциплiни, цей народ швидко, в одну мить, як морська хвиля, зруйнує нашi межi".

Проедр Василь, що тепер, нiби тiнь, супроводжує нового iмператора, дає Iоанну цього листа. Той хоче його порвати, викинути в море, але стримується й ховає, — хiба можна знищити цей документ, що блукає по всьому Константинополю?

В один iз цих днiв iмператор дiзнається про ще гiрший випадок, який трапився в Константинополi. На гробницi Никифора Фоки, виявляється, написанi вiршi, в яких натякається на нього й Феофано:

"Той, хто ранiше був дужчим вiд усiх мужiв i нiчого не боявся, став легкою здобиччю жiнки й меча. Той, хто тримав ранiше в руках владу над усiєю землею, спочиває тепер на маленькому шматку землi. Того, хто ранiше був особою священною, вбила жона, член, здавалося б, єдиного тiла.

Так встань, царю! Пiднiми своє пiше й кiнне вiйсько, фаланги i полки! На нас iдуть дикi скiфськi народи, у божевiльному поривi рвуться до вбивства, всiлякi язики руйнують твої мiста..."

— Знищити! Знищити цi проклятi вiршi! — велiв iмператор Iоанн проедру Василевi, дiзнавшись про напис на гробнвдi свого попередника.

Проедр Василь посмiхнувся, коли почув цi слова iмператора, i вiдповiв:

— Я б одразу це зробив, василевсе, але цi вiршi висiченi на мармурi склепу, де лежить i Костянтин, i їх можна знищити тiльки разом iз склепом.

— Тодi треба знищити.. — почав, але не кiнчив iмператор. Вiн не боявся i вбив живого iмператора Никифора, але починав тепер боятись його трупа, йому здавалось, що мертвий iмператор починає мститись.

Мстився не тiльки Никифор, за тiнню iмператора стояли його родичi, прихильники, Феофано...

Феофано! Вiн думав про неї, йому не вистачало її, хотiлося, щоб вона прийшла до нього з покоїв гiнекею, вiн хотiв бачити її.

Так, вона велика грiшниця, ця жiнка, що просто з шинку потрапила на трон у Великому палацi. Це вона викликала любов i доводила до нестями iмператора Романа, Никифора Фоку, а потiм їх убила. Вiн сам знав її, i все ж зараз, вже як iмператор, заздрив усiм, що знали зрадливу, безжальну Феофано, боявся, що хтось у цю годину торкається її мармурового чола, тугих персiв, пристрасних уст, дивиться в її темнi, бездоннi очi, пестить її шовкове волосся...

Крiм того, iмператор Iоанн, на щоках якого ще не охолов слiд вiд її поцiлункiв, знав, що руки Феофано здатнi дати й отруту...

Новий кесар Болгарiї Борис уперто йшов до своєї мети. Хiба мiг вiн знати, що уподобився кроту, що врився в кручу й повзе все вперед i вперед, доки не зiрветься в безодню?! Iмператор Iоанн пише, що допоможе йому, колись же буде ця допомога. Василiки привезли золото, правда, мало, але багато чудового вина — можна пити до забуття. Сестри-кесарiвни пишуть, що їх з усiма почестями приймають у Великому палацi i що незабаром вони одружаться, — це буде потрiйний зв'язок з Соломоновим троном. Жона його — донька iмператора Романа — стверджує все своїми поцiлунками й ласкою, Болгарiя переможе, нехай живе Вiзантiя!

I кесар Борис пiднiмає всiх болярiв, вiн садить на коней кметiв, вiн, виявляється, лютий, безжальний i, як усiм здається, дуже смiливий. Є, правда, одна людина в Преславському палацi, яка знає, що кесар Борис, як i його батько, боягуз, що ним керує страх, одчай, божевiлля. Людина ця — Сурсувул, але тепер вже вiн не старший болярин, вiн — тiльки тiнь, що блукає в покоях кагана Симеона i випиває нарештi з його келиха... але не вина, а отрути.

Кесаря Бориса це аж нiяк не тривожить. Немає Сурсувула — є iншi молодi боляри, що вчились у Константинополi, знають церемонiал iмператорського двору, вмiють пити, спiвати, гуляти. Гуляй, Болгарiє!

4

Князь Святослав знав, що сталось у Константинополi, доходили до нього вiстi з Преслави.

Не тiльки руських воїв вiв тепер князь Святослав. Де вiн заявлявся, до нього приєднувалось множество болгарських свободникiв, смердiв, усi парики. Вони знали тут кожен камiнчик i кущ, йшли поплiч з руськими воями.

I коли князь Святослав йшов з цим вiйськом понад Дунаєм, а далi Планиною, то бачив i пересвiдчувався, яке велике лихо готувалось давно для Русi: скрiзь тут понад Дунаєм побудована була стiна й стояли городи-фортеці, вiсiмдесят над Дунаєм, кiлькасот у горах, зведенi руками рабiв не для того, щоб одбиватись вiд когось, а щоб звiдси йти на Русь, на Русь. Тепер цi фортецi були позаду руського вiйська, жорстокий бiй мiж воями князя Святослава й нового кесаря Бориса йшов на довгiй, широкiй смузi землi вiд берегiв Руського моря аж до рiчки Колубари... Перемагали вої князя Святослава, вони невпинно, як велетенський морський вал, котились вперед, недалеко вже була й Преслава.

Саме в цей час Микула побував у гостях в свого приятеля болгарина Ангела. У ту нiч, коли Микула розв'язав йому на руках мотузки, щось розв'язалось i в душi Ангела, — був вiн, як виявилось, добрим хлопцем, сам тепер iшов попереду воїв туди, куди вело його наболiле серце.

I от якось уранцi Ангел зупинився.

— То є моє село Росава, — сказав Ангел. Микула зупинився, широко розставивши натрудженi свої ноги, i довго так стояв, приклавши праву руку до лоба, примружуючи очi i якось легко дихаючи.

— Чого ж ти, другаре мiй, став? — запитав Ангел. — Може, неладне моє село?

— Нi, — швидко вiдповiв Микула. — Не того я став, що село твоє неладне, а того, що воно схоже й на моє село... У нас — Днiпро, тут — Дунай, верби тут i там, i птахи. Диви, такi ж i хижi... Ну, ходiмо!

Але Микулi довелося ще раз зупинитись. Коли вони стали наближатись до однiєї iз землянок над самою кручею Дунаю, то побачили, що там стоїть жiнка, пильно дивиться, що то за люди прямують до землянки, i раптом, викинувши вперед руки, бiжить їм назустрiч!

— Ангеле! Ангеле! — чули вони її розпачливий крик.

Ангел зупинився, став i Микула.

— Жоно! Цвiтано! — промовив Ангел, i Микула помiтив, як у нього зблiдло обличчя й задрижали щелепи.

Але вiн швидко перемiг себе, обняв жону.

— Ангеле! — говорила вона. — Чула всички, аще убiєн єсть на война то... Горе, плакам тяжко.

— Аз бях там, — вiдповiв i показав на долину Ангел, — i мнозi бяше убитi, але сам здрав...

I вiн розповiв Цвiтанi, що було з ним i що сталось над Дунаєм, показав на Микулу.

Цвiтана обернулась до Микули, з приязню подивилась на нього. Була це молода ще, дуже приємна жiнка у бiлiй сорочцi й спiдницi, що складалась з двох шматкiв червоно-зеленої тканини, пiдперезаних поясом, i, як це не дивно, була дуже схожа на Вiсту. Одного не мiг зрозумiти Микула — чому Цвiтана подивилась пильно на нього, а потiм низько в пояс вклонилась йому. Так само зробив тодi й вiн —чужа земля, чужi звичаї...

Аж тодi вони рушили до землянки Ангела. Сам Ангел, правда, назвав її бурделем. Як нагадувала вона Микулi їхню землянку над Днiпром! Викопана вона була в землi пiд горою, через що хворостяна, всипана землею покровина* (*Покровина — дах.) її, що лежала на сошках, суцiль зливалася iз схилом гори, поросла травою. Мiж травою там червонiли якiсь квiти.

Навiть наблизившись до бурделю, Микула не зрозумiв, де вони опинились: на даху її ганялись за курми й весело кричали дiти.

До бурделю вело кiлька викопаних просто в землi схiдцiв. Коли Ангел вiдчинив дверi, вони зайшли одразу до гривицi* (*Гривиця — сiни.), де стояв верстат. За нею ж була велика землянка з обкладеними дошками стiнами, з вогнищем посерединi, вiд якого вгору до покровини вiв плетений з лози i обмащений рудою глиною димар.

— Клянусь Перуном! — сказав Микула. — Як дома! I увесь час, поки вони сидiли бiля вогнища, у якому варилась страва, i коли, запиваючи вином, їли, Микула дивився на бурдель — на двi скринi й лар для борошна в одному кутку, на дерев'яний помiст-ложе в iншому, на дверцята, що вели до тiсної клiтi.

— А що це за страва? — розпитував Микула, коли Цвiтана поставила перед ним ще одну миску.

— Каша, — вiдповiв Ангел.

— Що каша — бачу, — засмiявся Микула, — каша є всюди, а от з чого вона?

Ангел зрозумiв Микулу й, повiвши до клiтi, набрав пригорщ гречаного зерна. Микула взяв одно з них на зуб.

— Добре жито! — промовив вiн.

— Аще много беден чловек — то суть його жито, — пояснив, як мiг, Ангел Микулi. — Орну землю iмам малко, тоя жито сею дваж всяко лято. Грецьке жито суть, гречка...

— Гречка! — голосно засмiявся Микула. — Другаре Ангеле, данi я нiде не брав i не вiзьму, а оцю дань — гречку — дай менi.

Вершники, що їхали з долини, привезли з собою й подали князевi Святославу стрiлу.

— Що це за стрiла? — запитав вiн.

Йому розповiли про воїна, який помер на березi Дунаю вiд цiєї стрiли, але перед тим сказав, що пiд Києвом стали печенiги, а княгиня Ольга просить помочi в князя...

Замислений стояв князь Святослав, дивився на Дунай i гори. Уже близько, так близько, здавалося, була перемога над ромеями, за Преславою i горами вiн стане сукупно з болгарами проти Iоанна — i переможе його.

Але хитрi, зрадливi, пiдступнi iмператори ромеїв. У цей час, коли воям його треба почати ще один, мабуть останнiй, бiй i коли вiн iде супроти ворога чесно, з пiднятим заборолом, вони дiють, як i завжди, — заходять з спини, заганяють нiж у саме серце.

Не самi печенiги стали пiд Києвом. О, князь Святослав добре знав їхнiх каганiв. Вони блукають, як пси, над Днiпром, вони бояться руських людей i нiколи б не пiшли на Київ i Русь. Якщо ж пiшли, то їх пiдкупили, дали свої кентинарiї iмператори ромеїв...

Невимовна образа наповнювала серце князя Святослава. Але на зраду iмператорiв вiн мiг вiдповiсти тiльки одним — силою на силу.

— Збережiть цю стрiлу для того, хто послав її в серце воя мого, — сказав Святослав. — Я чую твiй голос, Руська земле, чую, матiнко княгине! — закiнчив вiн.

I тодi князь Святослав велiв кликати до себе брата Улiба, воєвод, тисяцьких, всю вищу дружину.

У глибокому роздумi стояв вiн з нею над берегом Дунаю, довго дивився, як хвилi набiгають i набiгають на пiсок. А поруч iз ним стояли князь Улiб, Свенелд, Iкмор, ще чимало воєвод i тисяцьких земель Русi.

— Дружино моя! — почав князь Святослав i пiдняв очi на подругiв своїх у ратних справах. — Много кровi нашої пролилося тут, дерзно боролися вої руськi, ворог дає уже плечi, близько нам тепер i до Вiзантiї, до правдивого суду на бранi. Але iмператори ромеїв, по християнському своєму звичаю, велику гнесь сотворили, веред зробили взад нас. Маю вiстi я, що печенiги стали пiд Києвом-городом, княгиня Ольга кличе рятувати землю Руську, помiч дати Києву...

Воєводи мовчали, але блискучi очi, покладенi на мечi руки, стиснутi уста свiдчили про їхню образу й ненависть.

— Мислю так, — вiв далi князь Святослав, — що не можемо ми бранi з iмператорами припинити. Станемо тут i будемо стояти. Я ж уборзi з дружиною меншою іду Києву. Обапол будемо боротись — ви тут, а я там. Знаю, буде вам ослаба, дружино, але вiдаю — станете на смерть i супостат вас не одолiє. Не нам, а iмператорам ромеїв пагуба буде.

— Роби, княже! — вiдповiли всi. Тiєї ж ночi, перепливши Дунай, князь Святослав з дружиною вборзi полетiв до Києва.

5

Кiлька разiв пробували печенiги копiєм узяти Гору. Вони дерлися до стiн удень, пiдповзали й лiзли на городницi вночi, стягали дерево й хотiли запалити ворота.

В той же час вони гасали на своїх конях по всiх околицях, пограбували княжi двори в Берестовому й на Оболонi, палили боярськi отчини Щекавицi й Хоревицi.

Над Либiддю, де збилося стiльки печенiгiв, що нiде було коня напоїти, на Подолi, а також i в передграддi — скрiзь лунали зловiснi, пронизливi голоси печенiгiв: напившись медiв у княжих i боярських медушах, вони ходили п'янi.

Вiд Либедi й Подолу долiтали iнодi й iншi крики, вiд яких здригались всi на Горi, — печенiги мучили й вбивали людей, якi не встигли втекти на Гору i ховались десь у лiсах i ярах.

Так проминуло багато днiв. Спочатку у людей на Горi була надiя, що печенiги постоять пiд Києвом i повернуться в поле. Але тi не думали залишати Києва. Дедалi їх ставало нiбито ще бiльше, певне, з поля пiдходили новi орди.

На Горi було важко. Гриднi день i нiч стояли на стiнах, одбивали напади, лагодили городницi. Вже багато їх було покалiчено, багато лежало в землi бiля ворiт на Перевесище.

Гридням допомагали ремiсники з передграддя, смерди з Подолу, вони стояли на городницях i пiд стiнами — подавали камiння, носили пiсок, готували стрiли.

Не вiдставали й жони полянськi — їхнi руки були також у надобi, багато з них мали гострi очi, вмiли метко стрiляти з лукiв.

А потiм люди почали страждати вiд голоду й нестачi води. Княжi й воєводськi клiтi дедалi порожнiли. Чим бiльш зростала спека, тим меншало в джерелах бiля берестянської стiни води.

Немiчна, хвора була й княгиня Ольга. Вона, правда, намагалась, щоб нiхто не помiчав цього, i хоч часто не спала ночами, але так само, як i все життя, прокидалась до схiд сонця, виходила в сiни, говорила з боярами i тiунами, думала, як зробити, щоб легше було людям.

Турбувалась княгиня й про онукiв своїх, оберiгала їх у важкi години. Коли печенiги бились пiд самими стiнами, була з ними, — боялась за них.

Особливо боялась вона за Володимира. Вiн ставав все бiльше схожим на Малушу — тi ж очi, нiс, уста. Але княгинi Ользi вiн нагадував ще й молодого Святослава — такий самий мовчазний, упертий, завзятий, дерзкий. Втiм, княгинi вiн нагадував не тiльки молодого Святослава, — а хiба дiд його, Iгор, не був таким?

I Ярополк, i Олег жили як княжичi, багато часу проводили з княгинею, з Пракседою виходили гуляти у сад за теремом, з вуйками своїми вчились стрiляти й стрибати, хоч це й не подобалось їм.

Княжич Володимир був увесь час з Добринею. Тiльки тодi, коли Добриня рубався на стiнi, Володимир лишався в теремi.

Але хiба вгадаєш цього уношу? Раз на свiтаннi, коли дуже важко було на стiнах, княгиня кинулась в опочивальню й побачила, що княжичi Ярополк i Олег сплять у своїх ложах, а княжича Володимира там немов i не бувало. Княгиня Ольга обiйшла терем — княжича нiхто не бачив, вийшла у двiр — там його не знайшла, i тодi пiднялась на Подольську вежу й там побачила, як Володимир, прикипiвши до заборола, цiлиться в печенiгiв пiд стiнами.

— Володимире! — сказала вона онуковi потiм. — Чому ти не бережеш живота своєго?

— А хiба живот у князя не такий, як у його воїв? — зухвало вiдповiв Володимир.

Княгиня Ольга похитала головою, — такий, такий самий, як Святославi

"А втiм, — подумала вона, — може, саме такими й повиннi бути вони, бо така ж Русь?!"

Княгиня просила Добриню берегти Володимира, бо йому ж доручив князь Святослав свого сина.

I не тiльки про це, а й про всi справи радилась княгиня з Добринею. Вiн був добрий воєвода, смiливо стояв на стiнi, умiв вести за собою людей, та й люди вiрили йому.

Тому кожного ранку княгиня розпитувала в Добринi про все, що дiялось на Горi.

— Важко, дуже важко на Горi, княгине, — говорив Добриня, — вже люди починають нарiкати, що це їх покарав Перун, супроти християн говорять... Дехто каже, що треба принести...

— Чого ж ти замовк, Добрине?

— ...треба принести в жертву людину... Запаленими очима дивилась княгиня на Днiпро, спраглi уста її шепотiли молитву.

— Ти дивись, дивись, Добрине, чи не видно лодiй з Чернiгова?

— Не видно, матiнко княгине.

— Так що ж робити? — шепотiла вона. — Господи, настави, настави! Добриня подумав.

— Треба слати, княгине, людину до Чернiгова, в землi нашi, кликати помiч.

— Але як, Добрине, кого?

— Дай подумати. Усе зроблю як слiд, княгине.

Була темна, задушлива нiч на початку мiсяця червна. На Горi не тлiв жоден вогник. Темно було навкруг стiни. Тiльки в одному мiсцi, на передграддi, буяв вогонь i звiдти ж долiтали звуки бубна i крикливої печенiзької пiснi.

Разом iз Добринею один воїн пiдiйшов до краю стiни, зупинився бiля заборола й подивився вниз. Там було темно, дна не видно, здавалося, що стоїть вiн над глибоким проваллям. Але воїн знав, що внизу рiв, тверда земля, i, не поспiшаючи, зав'язав вузлом кiнець мотузка на заборолi, а другий, пильно придивившись, поволi пустив вниз за стiну.

— Прощай, Добрине!

— Прощай, Туре!

Гридень Тур метко перелiз через забороло i, мiцно тримаючись за мотузок, почав спускатись. Вiд кiнця городниць до дна рову було далеко, мотузок розгойдувався в повiтрi, разом iз ним робив кола i Тур.

Раз вiн затримався надовго, повис над ровом, бо йому здавалося, що внизу хтось заворушився. Та нi, в рову нiкого не було. Вiн спустився, став, а потiм лiг на схилi рову.

Так Тур лежав довго, прислухаючись, а потiм сiпнув кiнець мотузка, подаючи знак, що буде повзти вiд стiни. На стiнi також сiпнувся мотузок — там усе ще стояв Добриня, вiн бажав Туровi удачi.

Тур поповз. Очi його вже призвичаїлись до темряви, на тлi темного неба вiн бачив ще темнiшi бугорки, кущi. Бачив вiн i повалене печенiгами околля, що лежало скрiзь, нагадуючи здалеку постатi людей.

I коли б хто пiзнiше запитав Тура, як це сталось, вiн не зумiв би пояснити. Переповзши високий вал за ровом, околля, яр i ще раз спустившись вузьким рiвчаком, вiн помiтив, що опинився просто перед вогнищем, бiля якого сидить на травi кiлька печенiгiв.

Проте на Тура нiхто не дивився, вовняна чорна шапка, шкiряний киптар i крива шабля бiля пояса, якi вiн зняв з убитого на стiнi ворога, робили його схожим на тих печенiгiв, що сидiли поруч з ним. Нiхто на нього не звернув жодної уваги.

Дiялось тут щось неймовiрне. Чимало печенiгiв лежало на хутрах, на кiнських попонах i просто на землi, деякi з них ласували ледь пiдсмаженою на вогнi кониною, усi пили з корчаг вино чи мед, а кiлька десяткiв, взявшись за руки, притупуючи ногами, кружляли навколо вогнища.

Вони танцювали пiд пронизливий гук трьох дудукiв, що грали, надуваючи щоки, двох музик, якi рипiли смиками по натягнутих на довгi чурбаки струнах, i кiлькох бубнарiв, що вчиняли найбiльший шум.

Але й тi, що лежали на хутрах i землi, не були байдужi до музики й танцюристiв, а плескали в долонi, кричали, заохочували їх. Тур бачив близько вiд себе п'янi обличчя печенiгiв, на яких грав вiдсвiт вогнища, їхнi косуватi, маснi очi. Навiть п'янi, вони говорили про Київ, поглядали i показували на Гору.

I, бачачи перед собою цi засмаглi вiд вiтру й сонця безжальнi обличчя, Тур подумав про те, що ж буде, коли вони вдеруться до города, пригадав батька свого, матiр, Малушу, яка може загинути вiд їх руки над Россю, i все тiло його затремтiло. Швидше за Днiпро, дiйти до першого села, взяти коня й летiти до Остра, Чернiгова, кликати помiч!

Та як зараз пройти до Днiпра? Вiн боявся озиратись навкруг, щоб не привернути уваги ворогiв, сидiв, нiби пiдпилий, схиливши голову, трохи похитуючись. Але знав, що позад нього, куди б вiн не ступив, — скрiзь сидять, стоять, блукають вороги, що пройти тут зараз вiн не зможе, проповзти — не зумiє. I ще бiльше його тривожило те, що кiнчалась коротка червенська нiч. Вже за Днiпром починало днiти небо.

I раптом вiн побачив, що просто на нього вiд вогнища суне кiлька печенiгiв. Вони були дуже п'янi — це видно було по їх ходi. Зараз вони пройдуть повз нього i, очевидно, пiдуть униз, до Днiпра.

Коли вони були близько вiд нього, вiн уже стояв на ногах, коли минали його, взяв пiд руку одного печенiга. Вони йшли далi — i вiн iшов мiж ними, на вигляд п'яний, як i вони, та навiть i бiльше. Не випускаючи руки печенiга, вiн мало не падав, щось ревiв... Його сусiд, печенiг, навiть обiйняв його, притулився обличчям до плеча, щось белькотiв. Як хотiлося Туру його вбити!

Про одне тiльки думав Тур — швидше дiйти до берега Днiпра. А печенiги, як на зло, iшли надто повiльно, зупинялись, щось кричали, падали. I вже в кволому свiтанку видно було їхнi обличчя. Вiн же все нижче й нижче, нiби зовсiм сп'янiв, схиляв голову, немов падав, а тим часом тягнув їх до Днiпра.

I от нарештi Днiпро. Вже стало зовсiм видно, i, може, вранiшнiй вiтрець протверезив голови печенiгiв, бо вони зупинились i закричали.

Тур пiдняв голову й глянув на печенiгiв. Добре, що подивився, бо вони, мабуть, зрозумiли, хто з ними йшов, один уже встиг вихопити шаблю, пiдняв її над головою.

Тур не побiг до Днiпра, бо знав, що шабля ворога впаде на його голову. Кинувся на печенiга, вдарив його кулаками в груди так, що той випустив зброю, а тим часом сам вихопив свою шаблю й одним ударом стяв печенiговi голову.

У ту ж мить, коли безголовий тулуб печенiга хитнувся i важко падав на землю, Тур уже бiг до Днiпра, став на кручi, змахнув руками, як птах, що починає льот, i одiрвався, чорною стрiлою полетiв униз. Високо знялися бризки, й колами пiшла вода.

Тур вирнув далеко. На березi вже збагнули, що сталось, i багато печенiгiв стрiляли з лукiв, iншi, ждучи, коли вирне невiдомий, стали на колiна, натягли тятиви.

Стрiли пiрнали в воду близько вiд Тура. Вiн чув їх свист, чув, як поруч булькає вода, i ще раз, ще раз пiрнав. А там поплив через Днiпро, вийшов на лiвому березi й зник у кущах.

Пiзньої ночi на пiвденнiй околицi города, в хижах бiля ворiт на Перевесище почалась пожежа. Люди закричали, кинулись до ворiт. Загорiлось через недогляд, чи, може, залетiла палаюча ворожа стрiла — нiхто про це не думав. Кожен знав, чим пожежа загрожує дерев'яному городу.

— Гасiть її, гасiть! — волали навкруг. Але не було води. I тодi люди кинулись гасити вогонь руками, тiлом, з криком розвертали, трощили хижi. У диму, серед червоних вогняних язикiв вони падали, задихались.

Стогоном i зойками зустрiчали ранок знесиленi, обпеченi люди. Вони просили води, ковток води!

Не тiльки покалiченим, здоровим нiчим було дихати в городi. Повiтря мiж стiнами отруїв дим, iз-за Днiпра встало й швидко пiднiмалось у небi гаряче сонце, за нiч земля остигла, але тепер її немилосердно розпiкало безжальне промiння.

I тодi в самiй серединi Гори, проти теремiв княжих, недалеко вiд Перунового требища, почали сходитись люди. Їх нiхто не збирав, але, здавалося, хтось пiдказував, що треба iти усiм з концiв сюди, до теремiв.

Iшли чоловiки, жiнки, iшли ремiсники з передграддя, люди простi з Подолу. Спираючись на палицi, важко пересувались покалiченi, зi стогоном, що краяв душу, пiдходили обпеченi, на яких страшно було дивитись.

I вже десь iз цього натовпу, мов викинутий хвилею, пiднявся над усiма, став на каменi старий чоловiк з довгою сивою бородою й вусами, з великими запаленими очима — головний жрець Перуна.

Простерши вгору праву руку, вiн кричав:

— Перун прокляв нас!.. Боги посилають на нас нещастя!.. Мусимо очиститись!.. Боги вимагають жертви!

I, як стогiн спраглих грудей, як крик знеможених сердець, вирвалось з натовпу невблаганне:

— Жертву! Жертву! Жертву!

— Перун вимагає людську жертву! — кричав жрець. Тепер людей нiщо не могло зупинити. Вони дивились тiльки на жерця, що стояв на каменi, пильнували, на кого вкаже його рука. Над стовпищем знялися сокири.

I раптом жрець опустив руку, — на стiнах Гори вдарили била. Звiдти залунав переможний крик:

— На Днiпрi лодiї князя Святослава!

Раннього ранку в станi печенiзькому над Днiпром, а далi скрiзь, аж до Либедi, зчинилась тривога, —забряжчали щити, залунали сполоханi голоси.

Раннього ранку вдарили била, задзвенiли щити й почулись голоси i на городницях Києва.

Раннього ранку, тiльки над лiсами лiвого берега стало рожевим i враз заголубiло небо, на Днiпрi проти Києва i скрiзь по плесу, нiби з води, виринули лодiї, на них трубили труби, чулись гучнi крики, а лодiї прямували через Днiпро — до круч i Почайни.

В цей час на Горi вiдчинились ворота, пронизливо зарипiли жеравцi, що так давно не обертались, гучно лiг на другий бiк рову мiст, з города почала вибiгати княжа дружина, кинулись ремiсники, подоляни.

З стiн Гори було видно, як носи лодiй зариваються в пiсок на березi, як з них стрибають вої, як вони вибiгають на кручi, кидаються навперейми печенiгам. Багато печенiгiв було порубано, тiльки деякi з них, що встигли сiсти на коней, помчали понад берегом Почайни, далi понад Днiпром до лiсу над Либiддю.

Люди з Гори пили воду. О, яка солодка того ранку була вода в Днiпрi, як пiсля довгих днiв i ночей хотiлось пити її й пити. Люди пили, набирали в цебра, що були на лодiях, несли їх на Гору — жонам, дiтям, якi не мали навiть сил спуститись до Днiпра.

— Слава, слава воям Святослава!

Але це були не вої Святослава. Це гридень Тур дiстався, знайшов на лiвому березi воєводу Претича й розповiв, де i як стоять печенiги. Пiсля того чернiгiвська дружина й усi вої, що були на лiвому березi, вночi пiдпливли до Києва й одолiли печенiгiв...

Проте печенiги не втекли й вiд меча князя Святослава. Вiн зустрiв їх орду, що летiла вiд Києва до Росi, бiля Роднi, почав з нею рать, i печенiги одразу дали спини, їхнiй каган Куря здався на ласку князя Святослава.

Князь Святослав покликав кагана Курю. Вони сiли на в'ялiй травi один проти одного, схрестивши пiд собою ноги, — про мир по покону слiд було говорити тiльки сидячи, — торкнулись руками землi, щоб вона чула кожне слово.

Князь Святослав сказав:

— Дивно менi бачити тебе з ордою тут, пiд Києвом. Печенiги й руси не воюють мiж собою... Хотiв би я — давно розбив би вас, скинув у море. Чого ж ти, Куря, прийшов з ордою до Києва?

Печенiзький каган, уникаючи пронизливого погляду Святослава, почав викручуватись:

— У нас була голодна зима... Орда iшла, шукала хлiба.

— Ти брешеш, Куря! — крикнув Святослав. — Голоднi зими бували й ранiше, чому не погнав табунiв до херсонiтiв — за коней вони дали б тобi i хлiба, й вина. Та й руськi люди прийняли б вiд вас табуни.

Каган спробував брехати далi:

— Ми хотiли гнати табуни, але руськi вої зачепили нас у полi...

— I ви тодi пiшли на Київ? — засмiявся Святослав. — Нi, Куря, не вiрю я, що руськi вої зачепили вас у полi. У нас є багато дiла i без печенiгiв... Вiзьмись за землю, кагане, i скажи правду.

Куря дряпнув рукою землю.

— Говорю правду...

— Нi, брешешi

— Земля знає, — твердив Куря, — я говорю тiльки правду.

I тодi князь Святослав повiв розмову iнакше.

— Слухай, кагане, — сердито промовив вiн, — Ти хочеш живим вийти з ордою своєю в поле? Печенiзький каган мовчав.

— Вiдповiдай, кагане, — голосно сказав Святослав, — Укладемо мир чи зробимо сiчу? Вої мої готовi... —

— Мир, — дивлячись у землю, сказав каган.

— Тодi говори правду... Куря мовчав.

— Я допомагав ромеям, — нарештi сказав вiн.

6

Чим ближче доїжджав князь Святослав iз дружиною своєю до Києва, тим бiльша руїна вiдкривалась його очам... Над широкою, швидкою Либiддю лiс був вирубаний, кущi поламанi, над луками, маючи ще й досi поживу, хмарами лiтали ворони. Порубанi, попаленi були дерева й на Перевесищi, серед трави бiлiли костi коней, скрiзь чорнiли слiди пожарища.

I от князь Святослав зупиняється перед воротами над Перевесищем. Гучно кричить його дружина, на обпалених, чорних стiнах города заявляються сторожi — аж тепер прийшов князь, — риплять жеравцi, опускається мiст.

Князь Святослав засмучений їхав по Горi — й тут пожарище, скрiзь руїни, попiд стiнами могили й могили. Почувши тупiт коней княжої дружини, iз хиж на Горi, з теремiв вибiгали люди. На них страшно було дивитись, — що тiльки робить брань!

Бiля княжого терема, де стовпились усi дворяни, Святослав круто зупинив коня, привiтався i, не розпитуючи нiкого, швидко пройшов сходами на ганок, ступив у сiни.

Тут, у сiнях, вже стояли i, видно, ждали князя сини Ярополк, Олег, Володимир разом iз боярами. Князь Святослав привiтався з боярами, пiдiйшов до синiв.

Минуло небагато часу, коли бачив вiн їх востаннє, але як змiнились вони: Ярополк витягнувся, погрубiшав, дивився на батька гарячими якимись очима, син Олег був однаково блiдий, несмiливий. Один Володимир кинувся до батька, поцiлував його. Але одразу ж, помiтивши, що брати образилися, вiдступив...

— Як княгиня? — запитав у бояр Святослав. Слова його почув священик Григорiй, що вийшов з дверей свiтлицi княгинi.

— Вельми хвора княгиня наша, — вiдповiв священик, —А про тебе вже чула, кличе...

Княгиня сидiла у свiтлицi, що виходила вiкном до Днiпра, у крiслi, спершись на поручнi, iз заплющеними очима — думала чи, може, спочивала.

— Мамо! — тихо промовив з порога, боячись її розбудити, Святослав.

Вона одразу розплющила очi, — як глибоко запали тепер вони, — пiзнала сина, простягла вперед руки...

— То ти й приїхав? — дуже тихо сказала княгиня.

— Приїхав... примчав, коли почув звiстку про Київ.

— Спасибi, синку!

Святослав пiшов уперед, схилився перед матiр'ю на колiна, i вона поклала руку на голову сина, поцiлувала його.

Материнська рука! Вiн добре знав цю мiцну колись i теплу руку. Чому ж тепер ця рука така квола, холодна?

— Мамо! — запитав Святослав. — Що з тобою?

— Видиш мя немощну сущу, — з болем вiдповiла вона. — Не можу нi їсти, нi пити, болить... все тiло... серце.

— Так покличемо лiчцiв, сотворимо жертву...

— Вже нiякi лiчцi й жертви менi не поможуть... Молюсь богу, щоб кiнчились мої страждання... Молись i ти, сину!

Вона заплющила очi, деякий час мовчала, а тодi нiби прокинулась, сказала:

— Що я i мої немощi, сину? У Києвi було дуже тяжко, печенiги мало нас не одолiли. Але людiє стояли твердi духом...

— Знаю, мамо, я зустрiв орду бiля Росi й гнав до Днiпра. Говорив i з каганом Курею. Печенiгам заплатили й наслали їх на нас ромеї...

— Знову вони, — важко зiтхнула княгиня, — Нi, ти не помилився, що пiшов на них, Святославе. I як там?

Вiн розповiв їй усе, що сталось вiдтодi, як рушили вої до Дунаю, розповiв, як брав городи в Болгарiї i як мало не дiйшов до Преслави...

Блiда, стомлена княгиня, напружено, часто й важко дихаючи, слухала розповiдь сина i нiби забула про свою хворобу, стежила в думках за кожним кроком сина i його воїв у Болгарiї.

— А син мiй Улiб? А Свенелд? А Iкмор? Говори, говори, сину!

I Святослав вiдповiв на всi її питання.

— Добре! — сказала вона, коли Святослав кiнчив розповiдь. — Немає кесаря Петра, — що ж, така йому й слава. А з сином його не сварись, може ж, вiн згадає дiда Симеона, уклади з ним мир...

— Ой нi, — з гiркотою сказав Святослав. — Що Петро, що Борис, — обидва сiрi, грецькi. А з Константинополя Бориса пiдтримує новий iмператор — Iоанн Цимiсхiй.

— Так пошли пiдмогу дружинi своїй на Дунай, нехай блюде межi нашi, а сам побудь тут, у Києвi...

— Нi, мамо, негоже менi в Києвi бути, доки кесарi i iмператори не розбитi, доки вони насилають на нас печенiгiв. Там, на Дунаї, стоїть моя дружина, там усi блага колись сходились, а зараз зiйшлась вся лжа. Там зi мною поряд стали не кесарi, а болгари, — там середа нашої землi, мушу i я там бути.

— А Київ-город? — болiсно промовила княгиня. — Не знаю всього, але боюсь i за землi нашi. Котре вже лiто iде вiйна...

— Думаю про Київ-город i про землi нашi, — спробував заспокоїти її Святослав. — Але ж тут сидиш ти...

— Що я? — посмiхнулась вона. — Сани мої вже стоять бiля порога, кожної ночi кличе мене Iгор...

Спочиваючи, княгиня Ольга знову якийсь час помовчала, а тодi промовила:

— Нi, сину, на Київському столi вже менi не сидiти.

— З тобою будуть сини мої...

— Нi, Святославе, не менi сидiти на столi. Якщо так — посади синiв.

— Але кого з них посадити на столi Iгоревiм? Княгиня замислилась.

— Три сини — i всi три рiзнi, — зiтхнула вона. — Ярополк — вiн у мене хрещений, але злий, зухвалий... Олег також добрий, але дуже тихий... Володимир...

Знову помовчала княгиня...

— Добрий Володимир, хоч i язичник, але бояри його не приймуть... — княгиня замовкла й кiнчила: — Нi, Ярополка треба.

— Так, мамо, й зроблю, а тодi пiду.

— Ти, сину, зажди... Погреб мя i iди, яможе хощеши...

— Я не покину тебе, доки жива, мамо, — сказав Святослав, — i все зроблю по твоєму слову...

— То й добре! — промовила княгиня i, заплющивши очi, нiбито заснула.

Мов увi снi, пробув князь Святослав три днi в Києвi, все сходив на Горi, спустився з дружинниками в передграддя й до Подолу.

I скрiзь його серце вражали спустошення й руїни, скрiзь вiн зустрiчав сполошенi очi, скрiзь чув висловленi вголос i нiмi запитання.

— Коли ж, княже, кiнець руїнi i вiйнi?.. Бачиш, княже, як страждає Руська земля?

Повертаючись на Гору, вiн заходив до синiв i матерi. Княгиня, видно, дуже мучилась i страждала, їй важко вже було й говорити, але хотiла, щоб син не знав цього. Коли Святослав заходив, нiмим поглядом запрошувала його сiсти, i так у мовчаннi минали години...

Третього дня увеченi вiн також прийшов до неї, але затримався в сiнях. У матерi був священик Григорiй, а Святослав не хотiв заважати їхнiй розмовi.

Потiм священик вийшов, чимсь, видно, стривожений, неспокiйний, i сказав Святославу:

— Iди, княже, вона кличе тебе.

Святослав зайшов до свiтлицi й зупинився бiля порога. У куточку горiв свiчник. Мати лежала на своєму ложi надзвичайно блiда, але тиха i спокiйна.

— Сядь, Святославе! — сказала вона. Вiн сiв недалеко вiд її ложа.

— От я i висповiдалась в усiх своїх грiхах...

— Кому ти сповiдалась, в чiм? — не зрозумiв вiн.

— Пресвiтеру Григорiю, а через нього Христу... кiнець, сину...

— Навiщо, мамо, говориш ти про кiнець? Тобi, княгине, ще треба жити й жити...

Квола посмiшка пробiгла по її обличчю.

— Усяке життя закiнчується, i княже — також, — промовила вона. — Не втiшай мене, сину. I я вже готова до далекої своєї дороги.

Вона помовчала якийсь час, збиралась з думками чи перемагала бiль.

— Я тiльки одне хотiла попросити в тебе... Прости й ти мене, сину...

— За що я тебе мушу прощати? — запитав Святослав. —Адже ти менi робила тiльки добро...

— Добро — це так, я хотiла бiльше добра зробити тобi, сину. А все ж ти, мабуть, гнiваєшся, Святославе, за те, що я вчинила з Малушею?

— Це було так давно, мамо, що, либонь, не варто й згадувати! — тихо сказав Святослав.

— Нi, не говори так. Чим далi дороге минуле вiдходить вiд нас, тим дорожче про нього згадка... Тобi було боляче увесь час, Святославе. Менi також було боляче i тодi, i тепер, коли згадую Малушу... Але хiба я могла зробити iнакше? Вiр менi, коли б зробила так, як велiло серце, то не ти, а Улiб сидiв би на Київському столi. А вiн зробив би все не так, як ти. Вiн повiк не зробив би того, що ти, Святославе!

— Мамо! — сказав Святослав. — Я знаю Гору й Улiба. А зробив я тiльки те, що мусив i змiг...

— Що мусив i змiг, — повторила його слова княгиня. — Нi, Святославе, ти зробив бiльше, нiж мiг... Колись... тодi... я мучилась i вагалась. У трудний i страшний час жила я, сину. Твiй батько Iгор не закiнчив збирати землi, це довелось менi... Ти був зi мною, пригадуєш Iскоростень?

— Пригадую...

— Люди говорили, що я мстива, зла, хижа. Не помста, а страх за землi нашi, за Русь вели мене в Деревлянську землю. Бо коли б одпала вiд нас Деревлянська земля, то пiшли б за нею й iншi. I, може, не було б днесь i Русi!..

— Ти — мудра, мамо! Я бачив, що ти тодi зробила, знаю й те, чому ти замiнила дань уставом...

— Що устав, — княгиня показала за вiкно, — коли вони думають про одне. Я, сину, роздала вже їм усi землi, лiси i рiки...

— Але ж є ще й люди, мамо... Русь — не токмо Гора, а багато племен, язикiв, городiв.

— Так, — згодилась княгиня, — Русь — це багато племен, язикiв, городiв... Вони тепер з'єднались, i ти веди їх проти ворогiв, веди проти Вiзантiї. А за Малушу ти мене прости, сину! Прощаєш?

— Прощаю, мамо!

— I другий раз прости...

— Прощаю...

— I третiй...

— Прощаю...

— Спасибi, сину, — княгиня довго лежала iз заплющеними очима, нiби спочивала.

— Усе кiнчається, — згодом промовила вона i подивилась на Святослава. — Отак затихає життя. Проминуть лiта, пройдуть вiки... Чи ж взнають колись люди правду про те, як важко нам i всiм людям було на Русi?

— Взнають, мамо, — впевнено сказав Святослав.

— Коли помру, — сказала княгиня, — не роби тризни по менi... маю пресвiтера... нехай поховає як християнку...

— Мамо! — вирвалось у нього. — А дозволиш менi взяти Малушу?

Княгиня Ольга довго не вiдповiдала, потiм, нiби їй треба було сказати щось надзвичайно важливе, спробувала пiдвестись... i пiдвелась, сперлась на руку, сiла...

— Ти знаєш, Святославе, — сказала вона, дивлячись на сина якимись надзвичайно великими очима, — що тодi... у ту нiч... коли Малуша виїжджала з города... я пожалувала їй село... Будутин...

— Пожалувала село?

— Так... але вона його не взяла. Вiдмовилась... бо хотiла не пожалування, любила тебе... отакого свiтлого... як ти є... Знаєш тепер, яка Малуша...

Княгиня зупинилась.

— Малуша, — кiнчила княгиня. — Вона... вона дужча, нiж я... знайди... вiзьми її...

I враз очi її згасли, мертва голова одкинулась на подушки...

Всю нiч пiсля цього князь Святослав не спав. Київ давно вже знав, що княгиня непоправно хвора. I як тiльки чорне знамено, — вiсник смертi, — з'явилося над стiнами города, зашумiла, загомонiла Гора, бояринi й воєводинi жони кинулись до княжого терема, звiдти залунали їхнi сумнi, розпачливi крики — вони опоряджали й збирали княгиню в далеку дорогу.

Лiпшi ж мужi з Гори, що були своїми людьми в теремах княжих, поспiшали зараз до князя Святослава — їм треба було розв'язати багато справ.

Князь Святослав сидiв у великiй своїй свiтлицi, що виходила високими вiкнами до Днiпра, оточений трьома синами. Поблизу них стояло кiлька воєвод, що приїхали разом iз князем вiд Дунаю, бiля дверей свiтлицi ждали напохватi слуги.

Горянськi бояри й воєводи заходили до свiтлицi, зупинялись перед князем i, низько вклонившись, мовчки одходили набiк — у годину, коли княгиня спокоїлась, але душа її, як усi вони вiрили, блукає ще десь близько, не годилось нi про що говорити.

Мовчки, схиляючи голову, вiдповiв їм i князь Святослав з синами. Люди спiвчувають їм у великому горi, горе князiв — горе i їх.

За вiкном швидко темнiло. Ще видно було темно-синi води Почайни, острiв, голубе плесо Днiпра, жовтi коси по той бiк, лiси, небо. Але все це примеркало, гасло. Нiч насувала зi сходу...

У сiнях дворяни били в кресало, роздували вогонь. Потiм хтось iз них з свiчкою в руках зайшов до свiтлицi i заходився запалювати свiтильники, що стояли попiд стiнами. Тодi за вiкном зовсiм потемнiло.

I враз стало видно усiх бояр i воєвод, що збились попiд стiнами. Бородатi, засмаглi мужi переминались з ноги на ногу, ховали руки з високими шапками за спиною, уперто мовчали.

Але мовчати отак увесь вечiр було несила. Один iз бояр — це був муж лiпший Лаврит — ступив крок уперед i, прокашлявшись, запитав:

— Коли ж, княже, зробимо почесть погребову нашiй княгинi?

Князь Святослав, що дивився, як за Днiпром спалахує зеленим сяйвом перша зоря, нiби прокинувся.

— А що? Поховаємо як треба...

— Покон велить, — вiв далi Лаврит, — поховати до вечора наступного дня, щоб душа покiйної не заблукала на небесних луках, а потрапила прямо у вирiй...

— Так, так, — загомонiло вже чимало бояр, — поховати треба завтра, по покону...

— Але я хотiв би, — подивився на мужiв своїх князь, — щоб на почестях були люди. Гiнцi вже поїхали до всiх земель, хоч повернуться звiдти не скоро. Проте i Вишгород, i Бiлгород, i Родня, i Переяслав мусять бути.

Боярин Лаврит мовчав, але з усiх куткiв свiтлицi i навiть з сiней залунали голоси:

— То правда! Вишгород i Родня мусять бути. Вони, либонь, уже їдуть. Покiйна княгиня була така недужа...

Та боярин Лаврит ще не сказав усього, що думав, Вiн загрiб широкою п'ятiрнею волосся на потилицi й голоснiше вже, роздратовано запитав:

— А тризну коли зробимо, княже? Адже пiдготуватись треба — лодiю, i слуг для жертви, i коней, i всякий запас у дорогу...

Якщо говорити правду, князь Святослав хоч i не ждав цього питання вiд своїх мужiв, але розумiв, що постати воно може. Напружене мовчання в свiтлицi свiдчило, що запитує не сам Лаврит... Поруч iз ним, як це тепер помiтив князь, стояв i сивий, старий жрець Перуна.

— Що ж, — вiдповiв на це Святослав, — готуватись до почестi, звичайно, треба, i я вже велiв це зробити, але жертви не хочу, тризни по княгинi справляти не будемо.

— Як же так? — раптом озвiрiв i закричав Лаврит. — Усi князi руськi — iже за Кия i пiсля нього — похованi були по нашому покону, i над всiма ними людiє робили тризну.

Князь Святослав поволi встав з стiльця, ступив уперед i зупинився перед боярами й воєводами з Гори. О, в цю вечорову годину вiн вiдчув, що привело їх сюди, чому вони стояли мовчки, чому так глибоко дихають i дивляться блискучими очима на нього.

— Мати моя Ольга, — сказав вiн так, щоб вони всi чули, — була християнкою i заповiдала менi поховати її як християнку — без нашого покону, без тризни.

— Без покону... без тризни... християнка, —прокотилось багатоголосе, хиже, як гадюче сичання, по свiтлицi.

— Твоя мати, княже, — голоснiше вiд усiх крикнув тодi Лаврит, — була християнкою, i ми покладемо жертви, помолимось, аби її простив Перун. Але вона була, крiм того, й нашою княгинею, через що волимо поховати її по покону, як ховали Олега, як твого батька Iгоря... Честь погребова мусить бути виконана!

Дiд Олег!

Батько Iгор!

Погребова честь княжого роду! О, боярин Лаврит знав, куди цiлить, i вразив князя Святослава в саме серце. Це говорить не один тiльки Лаврит — коливаються попiд стiнами свiтлицi гарячi вогнi свiчад, у червонкуватому вiдсвiтi проходять перед поглядом князя бородатi, засмаглi обличчя мужiв з Гори, на нього дивиться сотня злих, роздратованих очей...

— Я все сказав, — промовив князь Святослав. — Буде так, як велiла княгиня.

Два днi горiли вогнища на Воздихальницi край Києва-города, i густi, чорнi дими пiдiймалися високо в небо, сповiщаючи про печаль i скорботу старої Гори. Гiнцi гнали, змiнюючи на погостах коней, вiд весi до весi, вiд города до города. Але далекий шлях вiд Києва до Новгорода, Iтиля-рiки, червенських городiв, i там набагато пiзнiше дiзналися про смерть великої княгинi. Сам Київ ховав Ольгу.

Погребова почесть почалася другого дня надвечiр. Тодi до княжого терема, де поклали княгиню, зiбралася вся Гора, i декому — хто був родовитiшим, ближчим до княжого двору — вдалося пробратись у Золоту палату, постояти бiля труни. Бiльшiсть же горян товпились у дворi, бiля ганкiв, попiд стiнами терема.

Вiкна в теремi були зачиненi. Але було чути, як там, усерединi, час вiд часу спiває хор з церкви Iлiї, як ридають i примовляють над княгинею по покону давньому жiнки. Потiм усе в теремi затихло, i раптом на дверях заявились воєводи й бояри, що несли на плечах дубову корсту з тiлом княгинi.

Гора мовчала. Корсту поставили на сани, всипанi свiжими квiтами, поклали кетяг калини, що вже починала червонiти... Так i рушили, гуркочучи на камiннi двору, сани. Одразу за ними пiшов князь Святослав з синами, далi родичi, воєводи, бояри, всi горяни.

Поки проминули Гору й ворота, погребова почесть розтягнулась, вирiвнялась. Тепер вже це був справжнiй княжий похiд, де кожен знав своє мiсце. Попереду всiх, як i належало, крокувала дружина — у шоломах, з луками й мечами бiля поясiв, на довгих древках маяли знамена княжi.

Восьмеро кращих гнiдих коней з княжих табунiв тягли сани, тi самi сани, на яких колись княгиня Ольга їздила по своїх землях. Тiльки зараз на санях стояла дубова корста, поперед неї вiко...

Обличчя в княгинi Ольги було надзвичайно блiде, спокiйне i замислене: нiби хотiла вона ще щось почути на цiй землi, дослухалась.

Перед саньми iшов з хрестом у руках священик Григорiй, поруч з ним — дяки Iраклеон i Прокопій та ще кiлька дiвчат, що сповiдали грецьку вiру. Сумно виголошував священик молiння, а всi дiвчата в один голос повторювали: "Господи, помилуй..."

За саньми iшов Святослав. Вiн був у бiлому одязi — довгiй сорочцi, перехопленiй широким ремiнним поясом, на якому висiв меч, у бiлих штанях, червоних чоботях, корзнi. Голова у князя була непокрита, поголена, сиве пасмо волосся спадало до лiвого плеча, а довгi вуса — до шиї. Бiля князя йшли сини його Ярополк, Олег, Володимир... За ними крокували воєводи, бояри, сли, гостi.

Обабiч шляху, де проходив погребовий похiд, стояли люди київськi — ремiсники з передграддя й Подолу, гiнцi з Вишгорода, Бiлгорода, Роднi, що нагодилися на цей час у Київ, смерди з княжих i боярських дворiв. I коли проходила погребова почесть, вони вливались у натовп, iшли слiдом за всiма.

Сонце схилялось до Щекавицi, коли сани з тiлом зупинились бiля свiжої могили на Воздихальницi, де заповiдала княгиня її поховати. Там уже стояла висiчена з вручайського червоного каменю домовина. Готове було й кам'яне вiко до неї.

Священик Григорiй, у якого на очах блищали сльози, руськими словами прочитав останню молитву, жiнки з Гори й Подолу почали плач, але i слова молитви, i тужний цей плач потонули у вирi iнших звукiв — на стiнах Гори сторожа вдарила в била, княжа ж дружина забряжчала щитами й мечами.

I пiд цi звуки кiлька жiнок прикрили чоло княгинi темним оксамитом, священик поклав у корсту хрест, а хтось iз жiнок сипнув жита, хтось кинув кетяг калини, поставив корчажець з водою... Княгиню ховали по старому покону й новому закону, що переможно входив на Гору.

РОЗДIЛ СЬОМИЙ

1

Князь Святослав сидiв у Києвi-городi, але чув, що робиться й на Дунаї. Важко було гiнцям князя Улiба й воєводи Свенелда добиратись вiд гирла Дунаю до Києва. Вони мчали ночами, а вдень ховались у лiсах та яругах, бо печенiги стояли улусами в степах i над морем. Деякi з гiнцiв гинули в полi, а деякi все ж добивались до Києва, привозили князю Святославу вiстi.

Брат Улiб повiдомляв, що стоять вони в городах твердо, думають тiльки на зиму зiйтися, стати щiльнiше, радив великому князю не поспiшати, навести лад у Руськiй землi й тiльки тодi повертатись до Дунаю.

Воєвода ж Свенелд писав:

"Зане ти, князю, рушив вiд Дунаю, неспокiйно стало у нас, у городах над Дунаєм, i уже з багатьох мусили ми вiдступити. А кесар Борис покликав до себе з усiх Болгар боляр i кметiв i, чутка йде, зiбрав уже велике вiйсько, i з Грекiв до Болгар також iде пiдмога. Поспiшай, князю, бо готується i в нас лжа, ждуть тебе вої!"

Князь Святослав читав цi листи, замислювався над тим, що ж справдi робиться на Дунаї; й хмурнiшало його обличчя, глибокi зморшки перетинали чоло. Не стало княгинi Ольги, ще димом тхне пiсля печенiгiв, багато дiла в Києвi i в землях. А все ж вiдчував вiн, що готується щось страшне на Дунаї, хотiв не їхати, а мчати туди, бо там вирiшувалась доля всiєї його дружини, а вiдтак i всiєї Русi.

Та не мiг летiти на Дунай князь Святослав — у самому Києвi не все було гаразд. Коли їхав сюди, думав не тiльки визволити його вiд печенiгiв. I в самому Києвi, i в землях навкруг думав князь пiдмогу взяти дружинi над Дунаєм — багато вже кровi там пролили вої, ходили назi, мали потребу в зброї.

Проте цю допомогу, як виявилось, у Києвi взяти було важко. Бояри, купцi, мужi нарочитi й лiпшi, якi колись самi посилали князя Святослава до Дунаю, надiялись, либонь, що все там закiнчиться з першого наскоку. А вiйна тягнеться вже три лiта, поглинула багато людей i достаткiв, велике зло вчинила печенiзька навала.

А князь Святослав знову кличе людей, знову вимагає зброї... Iшли вiстi й з Деревської землi, що там неспокiйно. Гiнцi з пiвночi повiдомляли про напади Свiонiї, — земля Руська здригалась вiд краю й до краю.

I князь вершить справи.

В один iз ближчих днiв велить вiн боярам усiм лiпшим, нарочитим i iншим мужам зiбратись до нього на раду.

Вони поспiшали до Золотої палати, почувши загад князя, раннього ранку, коли на Днiпрi i над Подолом ще лежав туман, хвилi якого перекочувались i через стiни Гори. Мужi й бояри йшли серед сiрої пелени туману, сердито викрешуючи iскри, били посохами об камiнь головного конця, глухо, нiби в водi, перегукувались мiж собою.

У палатi було холодно й вогко. Крiзь вiкна знадвору вже пробивався зеленкуватий свiтанок, але його було замало, i внизу блищало кiлька свiтильникiв. При цьому свiтлi мужi й бояри сiдали на ослонах попiд стiнами, деякi стали в кутках палати.

Мужi й бояри були неспокiйнi, стривоженi. Поспiшаючи в передсвiтi цього ранку до княжого терема, вони не одягли оксамитових i полуярових шуб своїх i опашнiв, не взули хзових чобiт, не почепили на шиї гривен, а на груди чепiв. У чорних i сiрих домотканих свитках, важких чоботях прийшли вони, сiли, стояли, i палату враз наповнив важкий дух овчини, дьогтю.

Усi думали про одно: давно вже не збирались вони на раду; вiдколи приїхав князь Святослав — до них не вдавався. Що ж замислив вiн, навiщо покликав їх тепер?!

I, як це завжди бувало, розбивались мужi на купки; деякi з них, тi, що сидiли на ослонах попiд стiнами, перешiптувались мiж собою:

— Невже думає Святослав далi вести рать?

— Станемо разом — нехай-бо сидить у Києвi, а воює гостями та слами.

Але були тут i iншi мужi, якi не крились з своїми думками, стояли посерединi, голосно розмовляли:

— Доколи це буде? Гречини сунуть вiд заходу сонця, в пiвденних землях печенiги. Доколи це буде?

Коли князь Святослав тихо вийшов з темних дверей за помостом i зупинився бiля свого крiсла, вiн побачив цi купки схвильованих мужiв, почув роздратованi їхнi голоси, зрозумiв, що їх хвилює.

— Будь здоров, княже Святославе! Чолом тобi, княже! — залунали з усiх куткiв хрипкi, приглушенi голоси.

Князь Святослав вклонився людям, пiдвiв голову й довго мовчки дивився на бояр, мужiв, воєвод.

Потiм сiв на дерев'яне старе крiсло, поволi звiв руку.

— Я зiбрав вас, мужi й бояри мої, — почав вiн, — щоб говорити про Русь i про те, як далi бути. Здалеку їхав я сюди й мислив одразу ж радитись з вами. Але вiдаєте самi — не стало княгинi Ольги, довго печалився i розмишляв я один, тепер хочу думати з вами.

— Скажи, княже, — встав з лави пiд стiною боярин Коснячок, — чи закiнчилась уже брань на Дунаї?

— Нi, боярине, — спокiйно вiдказав Святослав, — брань з ромеями ще не закiнчилась.

— То коли ж, княже, закiнчиться вона? — продовжував Коснячок. — Вої нашi третє лiто стоять на Дунаї, Київ-город тiльки-но мало не взяли печенiги, а завтра прийдуть половцi чи торки... Вороги Русi загрожують нам, у землях неспокiйно, гостьба наша з херсонiтами, греками й всiм свiтом вмерла, а ми воюємо на Дунаї...

I одразу ж поруч iз Коснячком встав ще один боярин — Судислав.

— Шукаєш ти, княже, чужих земель i ходиш iз дружиною по дань далеку, — зухвало сказав вiн, — а Русь вiд того не тiльки зиску не має, чорнi ворони вже крячуть скрiзь над полем.

У палатi ставало виднiше, i князь Святослав бачив роздратованi обличчя бояр i мужiв, бачив їхнi запаленi очi, стиснутi руки.

— Для того я й зiбрав вас, — мовив вiн, — щоби знали, для чого я з воями стою над Дунаєм i чи довго ще буде чорне вороння крякати над Руссю. Ви, — звертаючись до мужiв, що сидiли попiд стiнами, сказав гнiвно Святослав, — дорiкаєте менi, що шукаю чужих земель i ходжу по далеку дань... Гей, бояре мої, коли б ви знали, як важко шукати чужих земель, коли б то ви вiдали, як важко брати дань власною кровлю. Не по дань я ходжу з воями своїми i не чужих земель шукаю. З мечем i щитом став я на Дунаї, бо хочу бачити Русь вiльною, а не грецькою.

Два лiта тому назад, — вiв далi князь Святослав, — коли збирав я вас тут, у палатi, то говорив, що мусимо йти на Дунай, щоб битись з кесарем Петром, пiднiмати болгар i з ними разом iти проти ромеїв. Я вволив вашу волю, пiшов до Дунаю, розбив вiйсько кесаря Петра так, що вiн сам помер з переляку. Усi городи над Дунаєм пристали до нас, i людiє з них сукупно з нами згоднi були йти на Вiзантiю...

Князь Святослав замовк, i скорботна тiнь проступила на його обличчi.

— Але в цей же час, — сказав князь Святослав, — греки наслали на Київ печенiгiв, зараз у Константинополi воцарився новий iмператор — Iоанн Цимiсхiй, новий кесар Болгарiї Борис прийняв дань вiд нього, i сукупно вони замислили розбити на Дунаї всю дружину нашу, а вiдтак iти на Русь i Київ...

— Правду говорить князь, — загомонiли воєводи, що стояли серед палати. — Веди, княже, далi воїв на рать. Нас покличеш — ми пiдемо...

Але мужiв, якi сидiли попiд стiнами, слова князя Святослава не розрадили. Вони сердито грюкали посохами об деревляні мостини, кидали:

— I знову брань... Лiпше би поїхали лодiями гостювати на торг у Царгородi... I з Херсонесом гостьби немає... Усi землi закритi.

— Княже! — гомонiли воєводи. — Веди воїв на брань, клич нас...

— Так, — сказав князь Святослав, — мушу я вести воїв своїх на брань. Але, мужi, княгинi Ольги не стало, а я хочу, щоб спокiйно було в Києвi i щоб не стояв без князя стiл отцiв наших. Хочу я посадити на столi одного з своїх синiв, а двох вiзьму з собою на Дунай, — нехай замолоду звикають до бранi.

— Будь, княже Святославе, один на стiл i рать, — почулись у палатi голоси.

— Не залишай нас, княже!

— Не покидай столу отцiв твоїх... Але воднораз попiд стiнами, на лавах, де сидiли мужi, чути було й iншi голоси:

— Стiл без князя — як земля без сонця... Стiй, князю, на Дунаї... Волимо княжича мати князем... Волимо Ярополка мати!

Сумними очима дивився князь Святослав на своїх мужiв. В iм'я Русi, для щастя всiх її людей i цих, що були тут, у палатi, вiдступав вiн тепер вiд столу батька Iгоря. Але бачив i вiдчував, що не всi розумiють i зважують, що замислив князь i який важкий тягар бере вiн на свої плечi.

Та хiба не знав цього князь Святослав ранiше? Хiба, скликаючи цю раду й пiдiймаючись сходамц в палату, не знав вiн, що жде його тут, i хiба не вирiшив заранi, як має дiяти й робити? Нi, князь Святослав дуже давно, може, ще навiть на Дунаї, вирiшив i знав, що зробить у Києвi. Не знав вiн хiба тiльки, що це станеться так швидко.

I тому зараз, у вирiшальну для Русi годину, князь встав з столу свого батька, простер уперед руку й промовив:

— Я iду на Дунай i, доки не подолаю ворогiв Русi, не повернусь до Києва. Бути разом на столi i вести рать — не можу, мужi... На столi батька мого я саджу сина Ярополка... Чи згоднi ви на це, мужi? Що скажете, те й вся Русь скаже...

Довгу хвилину панувала тиша. Надворi вже розвиднiлось, i крiзь вiкно лилось рожевувате промiння нового дня. В сяйвi його добре було видно обличчя князя Святослава. Трохи стомлений, блiдий, тримаючись правою рукою за поручнi столу, стояв вiн перед мужами города. Вони ж у глибокiй задумi стояли, похиливши голови, перед ним.

Ярополка! О, важко їм буде з цим князем-християнином. Взяти собi Олега? Але ж вiн ще гiрший вiд Ярополка — несмiливий, боязкий. Ярополк все ж кращий. Лiпшi мужi, купцi i сли вже давно в злагодi з ним, примусять дiяти на їхнiй розсуд.

Правда, є в князя Святослава ще один син — Володимир, але iменi його київськi мужi не згадували. Що Володимир — син якоїсь роби, простої смердної кровi?

— Буде так, як сказав ти, — перший подав голос Коснячок. — Волимо Ярополка!

— Волимо Ярополка... — прокотилось у палатi.

Десь на стiнi города нiчнi сторожi востаннє вдарили в била — з-за Днiпра вставало сонце.

Чутка про те, що князь Святослав у Києвi, докотилась до Iскоростеня, й звiдти на чорних насадах припливли мужi нарочитi — сли Деревської землi. Вони привезли з собою великi дарунки, вiд усiєї землi присягались, що вiрно триматимуть ряд, укладений з Ольгою, обiцяли Святославу прислати воїв для нового походу.

Але в мужiв нарочитих було щось на мислi, тiльки пiдступали вони до дiла обережно, здалеку.

— Ти, княже, завжди на бранi, далеко, а ми сидимо в лiсах i нетрях.

— Далеко до мене, але близько до Київського столу, — вiдповiв на це князь. — Посадив я у Києвi сина Ярополка, вдавайтесь до нього — дасть завжди раду.

— Заки їхати до Києва, лiпше би було ряд i суд дати на мiсцi.

— Хто ж вам дасть ряд i суд на мiсцi?

— Просимо дати нам князя. Адже, крiм Ярополка, має князь Святослав ще двох синiв.

Князь Святослав дивився на нарочитих мужiв Деревської землi й намагався зрозумiти, про кого вони думають.

З далекого минулого виринули згадки про сiчу пiд Iскоростенем, — невже деревляни думають посадити свого князя, щоб знову почати вражду, щоб пiти, може, супроти Київського столу?

Але ж нi, мужi не набиваються з своїм князем, вони просять дати їм онука Iгорева. I може, справдi лiпше посадити одного сина в Деревськiй землi, анiж ждати, що вони самi посадять свого князя...

— Даю вам сина, — сказав князь Святослав. — Кого з княжичiв любо вам узяти?

Вiн не назвав iменi сина, бо хотiв почути, кого уподобали самi деревляни. Має трьох синiв князь Святослав, але один iз них — князь Київського столу, а ще один — син рабинi Малушi.

— Волимо взяти княжича Олега, — попросили деревляни.

— Бути по цьому! — згодився Святослав.

Серце князя болiло: навiть Деревська земля не хоче мати князем сина рабинi! Що ж, князь вiзьме Володимира з собою, батько й син стануть з мечем i щитом над Дунаєм!

Проте не судилося княжичу Володимиру на цей раз побувати й зустрiтись з ромеями на Дунаї. Зустрiвся вiн з ромеями i взнав їм цiну набагато пiзнiше...

У цi ж днi якось надвечiр припливли й зупинились бiля Почайни кiлька лодiй. Подоляни, якi добре знали лодiї всiх земель, одразу побачили, що лодiї тi iз земель верхнiх. Звечорiло, коли до лодiй прийшли з Гори кiлька бояр. Вони поговорили з гостями, повернулись до города. Уночi ж бiля лодiй ще раз побували бояри — князь Святослав запрошував гостей вранцi на Гору.

Як виявилось, це були нарочитi мужi землi Новгородської на чолi з тисяцьким Михалом. Тисяцький Михало ходив колись разом з князем Iгорем на грекiв, добре знав княгиню Ольгу, приймав її разом з її боярами в Новгородi, ставив з нею ряд.

I зараз Михало привiз багатi дари княгинi Ользi, мав наказ вiча поговорити з нею, нагадати про укладений ряд. Але довго їхали нарочитi мужi з Новгорода до Києва i тiльки в дорозi дiзнались, що не стало вже княгинi.

Iдучи вранцi на Гору, куди кликав князь Святослав, тисяцький Михало i всi мужi новгородськi зупинились на Воздихальницi, повз яку вився шлях до города, й поклонились могилi княгинi.

Потiм вони поважно, по два в ряд, у багатому одязi, у гостроверхих чорних шапках, iз золотими чепами на грудях i з гривнами, з посохами в руках, пройшли через розчиненi навстiж ворота, попрямували двором, недалеко вiд требища завернули лiворуч i зайшли до терема княжого.

Зустрiчав гостей князь Святослав з сином Ярополком. Навкруг них стояли воєводи й бояри.

— Чолом великому князю, воєводам його i боярам, усiм людям города Києва, — почав, скинувши шапку й кланяючись, Михало. — Нас послав великий Новгород, даби ми вклонились, дали дари й говорили про ряд iз Ольгою-княгинею... Заки ж княгинi — матерi нашої — не стало, сукупно з вами молимось за її душу, величаємо й просимо князя Святослава з синами своїми прийняти дари нашi, вислухати i продовжити ряд, укладений княгинею.

Дружинники, якi стояли за тисяцьким, одразу ж пiсля цих слiв поклали перед князем дари — хутра, горючий камiнь, бiлий риб'ячий зуб.

— Спасибi Новгороду i всiм людям вашої землi, — подякував князь. — Молитву вашу про княгиню ми приєднаємо до молитов наших, дари приймаємо i дякуємо, а ряд, укладений княгинею, нехай буде мiж нами i вами навiки.

Пiсля цього князь Святослав сiв на столi, а поруч iз собою велiв сiсти Ярополку. Мужi київськi запросили сiсти на лавах у палатi гостей з Новгорода, але тисяцький Михало все стояв перед столом князiв i ждав знака князя Святослава.

— Слухаю вас, мужi новгородськi, — промовив князь Святослав. — Що скажете про потреби вашi?

— Нас послали новгородчi, — почав тисяцький Михало, що говорив якось спiвуче, трохи не так, як поляни, але зрозумiло й просто, — i люди всiх земель верхнiх, даби повiли, што блюдемо ряд з кяягинею Ольгою i служимо Київському столу. Не токмо Новгород i люди земель верхнiх — чудь заволоцька, весь, меря, водь i iщо багато волостей тягнуть до Київського столу. Посилаємо ми, княже, i все, чо призначено рядом: люди нашi ратоборствують сукупно з тобою проти грекiв, тiльки весна — лодiї нашi з уставом будуть волоком у Києвi. Одначе, князю, тяжело нам — у Новгородi маємо вiче, є посадник i тисяцькi, но неспокiйно у волостях; не вiче i посадник новгородчi мусять рядити i судити волостi — для того должни князя iмать. I не токмо через це мусимо iмать князя, ужо конунг Свiонiї* (*Конунг Свiонiї — шведський (варязький) князь.) гострить меч за морем, ужо видiли ми на морi шнеки їх вiкiнгiв, ужо у Ладоги олонсь* (*Олонсь (новгородськ. дiалект) — минулого року.) вони предали мечу й огню весi й погости нашi. Буде князь, скажемо: веди нас проти варягiв. Так желає вся Новгородська земля.

Князь Святослав вислухав тисяцького й вiдчув усю гiрку правду слiв, сказаних Михалом. Княгиня Ольга зробила добре, ствердивши старий i уклавши новий ряд з Новгородом. Але зараз люди новгородськi кликали Київ на помiч, до Руської землi пiдкрадався ворог з пiвдня, а ще один — зрадливий i пiдступний — ворог загрожував з Свiонiї, з Упсали* (*Упсала — тодiшня столиця Швецiї.).

— Розумiю турботу вашу, — сказав князь Святослав, — але хто пiшов би князем до вас? Ярополк, син мiй, сiв князем Києва, Олега дав Деревськiй землi, маю ще сина Володимира, але хочу iмати його бiля себе.

Тодi Михало промовив:

— Вєдаємо, княже, який зараз тяжкий час на Русi. Вєдаємо також, що ти, князю, мусиш стояти на Дунаї супроти ромеїв, — переможеш, князю, i наш колокол побєду тобi ударить. I о Києвi мислимо — Ярополку тут буть, Олегу ж — у деревлянах. А затим просимо — дай нам Володимира. Радились ужо ми i желаєм мать його собi за князя.

Князь Святослав замислився, потiм сказав Добринi, що стояв недалеко вiд нього:

— Клич, воєводо, Володимира сюди.

Добриня вийшов iз палати й одразу повернувся з княжичем Володимиром.

I тiльки той увiйшов, мужi новгородськi вклонились, загомонiли:

— Просимо тебе, Володимире! Держать тя, княже, Новгород по ряду, яко установила княгиня Ольга.

Князь Святослав радiсно посмiхнувся. Йому було приємно, що в цю важку годину славна земля Новгородська звертається до Києва, що новгородськi мужi просять собi князем його сина. I було радiсно князю Святославу ще й через те, що мужi новгородськi просять собi князем Володимира — сина Малушi.

— Сину Володимире! — звернувся князь Святослав. — Новгород великий город просить тебе за князя. Чи пiдеш ти до Новгорода?

Коли б хто мiг у цю хвилину вгадати думки княжича Володимира! Вiн знав усе, що сталося за останнi днi тут, на Горi: батько-князь посадив на Київському столi брата Ярополка, в Деревлянську землю посилає Олега, а сам виїжджає на Дунай...

Княжич Володимир не знав ще про те, що батько-князь збирається взяти його з собою на Дунай. I тривога обгортала його душу, коли вiн уявляв, як без баби-княгинi, без батька залишиться в Києвi. Адже брат Ярополк його ненавидить, не зупиниться нi перед чим. Не полюбляють Володимира й усi бояри та мужi лiпшi. Його нiкому захистити, вiн усiм тут, на Горi, чужий, жде його тiльки зневага, може, й смерть.

Та й зараз тут, у палатi, скоса глянувши на Ярополка, що сидiв поруч iз батьком, Володимир зустрiв його жорстокий, колючий погляд, — Ярополка, очевидно, дуже бентежило те, що робилося в палатi, ненавидячими очима вiн дивився на брата.

Але що Ярополк i вражда його, коли мужi новгородськi просять Володимира до себе за князя? Ось вони стоять, ждуть його слова. Нехай Ярополк думає, що хоче, батько дивиться на Володимира теплими очима, ледь посмiхається, нiби пiдбадьорює його.

— Як твоя воля! — тихо вiдказав Володимир. — А я згоден, княже!

Князь Святослав встав з стiльця, покликав до себе Михала, з'єднав його руку з рукою Володимира.

— От ви i є, — коротко промовив вiн. Тисяцький Михало рушив уперед, мiцно обняв i поцiлував княжича Володимира. До нього стали пiдходити й iншi мужi новгородськi. Князь Святослав сидiв на столi, думав свою думу. Може, думав вiн про близьку брань на Дунаї, може, замислився про дальше майбутнє Русi... Князь вiрив, що все буде гаразд, легка посмiшка лягла на його уста.

I тiльки новий князь Київського столу Ярополк, вчепившись руками в поручнi, не був вдоволений: вiн все дивився тими ж ненавидячими очима на брата свого Володимира, нiби хотiв не щастя братовi своєму, а смертi.

У далеку, дуже важку дорогу мав вирушити княжич Володимир. I князь Святослав, перш нiж попрощатись, хотiв поговорити з сином. Вiн покликав його до себе увечерi того ж дня, коли мужi новгородськi висловили своє бажання.

— Я хотiв тебе бачити й говорити з тобою, — почав князь Святослав, коли Володимир зайшов i зупинився на порозi його свiтлицi. — Iди сюди ближче, сину.

Володимир несмiливо пiшов уперед — до батька, що сидiв на широкiй лавi недалеко вiд вiкна. Зупинився, побачив його посiчений сивиною чуб на чисто виголенiй головi, довгi вуси, уста, сiрi очi, що дивились кудись далеко-далеко, за Днiпро.

— Чого ж ти став? — повернувся Святослав до Володимира. — Я сказав — сядь тут, бiля мене, Володимире.

I Володимир сiв навпроти батька, пильно дослухався, що вiн скаже.

— Радiє серце моє, — почав князь Святослав, — що кличе тебе Новгород — верх нашої землi. Мабуть, ти сам ще не знаєш, що це за земля i куди ти їдеш. Тодi слухай, сину...

Вiн на якусь хвилину замислився, а далi сказав:

— Колись я, як i ти, не знав, яка суть наша земля, i думав, що вона зовсiм невелика, сину. Але пiзнiше, коли пройшов її з кiнця в кiнець i став на українi її над Джурджанським морем, серце забилось у мене в грудях, як нiколи до того не билось, а дух захопило, нiби на бранi... Велика наша земля, неосяжна, на одному її кiнцi сонце сходить, на iншому заходить, на одному кiнцi крижанi гори, на iншому — Руське море... Така наша земля, така суть Русь...

I ще я побачив, коли проходив з кiнця в кiнець нашу землю, — вiв далi князь Святослав, — що була незгода мiж племенами нашими й землями. Проте, сину, слухай i запам'ятай — то не вiд того, що вони вороги, нi. З давнiх-давен, з дiдiв i прадiдiв живуть тут нашi люди, многих i многих ворогiв вони перемогли, щоб врятувати життя собi. А сваряться мiж собою, утверждаючи Русь, устрояя рiдну землю... Тому й дiд твiй Iгор ходив у землю Деревську: не зла вiн хотiв деревлянам, а єдностi з Київським столом. Тому i я ходив у верхнi землi — до в'ятичiв: не лиха хотiв їм, а визволяв i визволив вiд хозарiв. I зараз, — голос у князя Святослава змiцнiв, — є єднiсть мiж племенами нашими i землями, там, на Дунаї, супроти ромеїв стоять пiд моїм знаменом i поляни, i деревляни, i в'ятичi — вся Русьi

— Уся Русь! — стиха промовив i Володимир.

— Тому я i радiю, — сказав князь Святослав, — що покликали тебе у верхнi землi. Не знаю, сину, що жде в майбутньому Русь. Знову iду на брань, а чи повернусь звiдти — невiдомо. Там, у Новгородi, Володимире, мусиш ти пам'ятати, що тут, на пiвднi, нашим одвiчним ворогом є iмперiя, i з нею я зараз веду велику брань. Але й на пiвночi у нас є небезпечний ворог, говорив тисяцький Михало, — конунги Свiонiї гострять меч за морем, вже шнеки вiкiнгiв блукають недалеко вiд Новгорода. Я, сину, добре знаю варягiв, не раз мали з ними справи й батьки нашi. Є мiж ними добрi люди. Тут, у Києвi, багато їх служить у нас. Воєвода Свенелд — один iз таких чесних варягiв. Але є мiж ними й були не варяги, а воряги, i ти їх, сину, дуже остерiгайся.

— Слухаю, отче!

— Ти, Володимире, — сказав князь Святослав, — блюди i тримайся старої вiри. Говори за мною: аз вiрю в Перуна i все робитиму по закону й покону отцiв моїх...

— Аз вiрю в Перуна i все робитиму по закону й покону отцiв моїх, — слово в слово повторив княжич Володимир.

— I со братами своїми — князями земель — мусиш бути в одну душу й тiло. Аще брати твої робитимуть по покону отцiв — будь в'єдно з ними. Аще зрадять покон — буть їм в татя мiсто...

— Буду в'єдно з ними, аще зрадять покон — буть їм в татя мiсто, — промовив за батьком княжич Володимир.

— I ще одно, — князь Святослав встав, ступив ближче до сина, поклав праву руку на його голову, трохи одхилив її назад, подивився йому просто в очi й додав: — А коли, сину, прийде час, що зникне покон отцiв наших i настане новий покон, отречуться люди Перуна i восхотять Христа, ти не переч їм... Тiльки не бери Христа, як хотять iмператори ромеїв, а бери, як рiвний у рiвного... Чи зробиш так?

— Зроблю, отче! — поклявся княжич Володимир, хоч у цей час вiн ще не мiг збагнути всього того, що сказав йому батько. Пригадати слова князя Святослава, зрозумiти їх i зробити так, як вiн заповiдав, князь Володимир зумiв набагато пiзнiше.

— Тодi iди, сину, — закiнчив князь Святослав. — Перед тобою велика дорога. Збирайся, Володимире. Погуляють мужi новгородськi, то й поїдете!

— Добре, отче!

Князь Святослав схилився до Володимира, поцiлував його в голову, син мiцно схопив i притулився до руки отця.

— IдиI

I Володимир поволi пiшов з свiтлицi, але на порозi став, обернувся, i Святослав вiдчув, що син або щось хоче запитати в нього, або щось хоче сказати.

— Що ти хотiв? — запитав вiн. Володимир вiдповiв не одразу, несмiливо пiшов назад, зупинився, сказав:

— А ти не покладеш на мене гнiву, отче?

— Нi, — лагiдно вiдповiв Святослав, — говори!

— Я давно хотiв запитати тебе, отче, — почав Володимир, — але не смiв, боявся i тебе, i баби Ольги...

— Чого ж ти боявся?

Щось дитяче було в цей час у очах княжича Володимира. Але було в них водночас i щось зовсiм не дитяче, сумне.

— Не знаю, чи добре я роблю, чи нi, питаючи тебе, отче, про це, — щиро признався Володимир, — але увесь час, коли я був малим, та й зараз мої брати глузували з мене, прозивали мене робочичем. Чому це так, чому вони — княжичi, а я робочич, отче?

Князь Святослав замислився, i обличчя його враз стало суворим. Про важку правду запитав у нього син. А чи мiг вiн про це не запитати? Адже правда ця жила з ним тут, у Києвi, правда ця поїде з ним до далекого Новгорода, i зараз, i пiзнiше — до кiнця днiв своїх — вони, Ярополк i Олег, будуть князями, а вiн, Володимир, хоч i буде князем, але тавро робочича житиме з ним до смертi. Та й по смертi — чи зникне колись воно, чи забудуть про це люди?

— Ти добре зробив, що запитав мене про це, — сказав вiн сину. — I я тобi скажу правду, Володимире...

Вiн замовк, бо в нього — дужого, смiливого князя, який не знав у життi, що таке розпач, а тим бiльше сльози, — щось пiдступило в цю хвилину до горла, стиснуло й не дало говорити.

— Зажди! — тiльки й промовив вiн. — Зажди... Ходiмо сюди й сядемо, сину.

Вiн пiшов до вiкна, де стояла лава, сiв на неї, поруч iз собою посадив Володимира i, дивлячись на Днiпро, що котив на пониззя води, на лодiї, що з бiлими вiтрилами застигли на голубому його лонi, на хмари, що висiли, як рожевi мушлi, над далеким обрiєм, почав:

— Так от, Володимире, у своєму життi я мав двох жон. Одну з них — княгиню, дочку угорського князя, вiд неї-бо й народились Ярополк i Олег. I я, сину, можу тепер тобi сказати, бо вона давно померла, а ти вже вийшов у люди: я не любив цiєї жони, але мусив взяти, бо так вимагала мати моя, твоя баба Ольга.

— То вона недобра, моя баба Ольга, — вирвалось у Володимира.

— Нi, — рiшуче вiдповiв князь Святослав, — нехай прощена буде княгиня Ольга, вона не винна, бо зробила так, як вимагали мужi лiпшi й нарочитi, бояри, купцi, вся Гора. I коли б я не виконав їх волю, то не був би й князем, не зробив того, що вже встиг i ще мушу зробити...

I знову якусь хвилину князь Святослав помовчав, закрив чоло руками, нiби його заслiплювали блиск неба, хмар i води...

— А любив я тiльки одну жону, — одiрвавши вiд чола руки, далi мовив вiн, — i була вона справдi робою в княгинi Ольги, ключницею її була...

— Як її звали, отче?

— Малушею, — тихо сказав князь Святослав. — Малуша... Малка... Мала... — кiлька разiв повторив вiн. — I любив я її так, як люблять оце небо, хмари, Днiпро, рiдну землю. Розумiєш, як я її любив?

— Так, отче!

— От вiд неї, — закiнчив князь Святослав, — i народився ти, Володимире. Запам'ятай, що мати твоя Малуша, Малка — роба, але нiколи не соромся цього, сину, бо це не тавро, а любов i честь моя. Нехай вона буде честю й моєму сину! Хiба сила в тому, що один князь, а один робочич? Сила в тому, хто з них любить Русь, людей наших, землю... Люби й ти її!

— Я люблю й любитиму землю, як i матiр свою, — урочисто сказав Володимир. — Але, отче, де зараз моя мати Малуша?

Це було так просто й звичайно — син хотiв бачити свою матiр. А хiба сам Святослав не хотiв би в цю хвилину побачити тут, у свiтлицi, любов свою Малушу?

Але вiн не знав, чи може зараз задовольнити волю сина, i тому сказав:

— Малуша жила в селi, куди вислала її моя мати, i я не мiг повернути її, привезти до Києва, доки була жива княгиня Ольга. Але, помираючи, княгиня Ольга дозволила її привезти до города, i я привезу її. Ти побачиш її якщо не тут, то в Новгородi, я привезу твою матiр...

— Що ж ви зробили?! — вирвалось у Володимира. — Привези, дай менi матiр, отче!

2

Проминуло багато лiт вiдтодi, як княгиня Ольга вислала ключницю свою Малушу до Будутина над Россю.

Багато води збiгло в Росi, багато горя зазнала Малуша, а передумала стiльки, що коли б тими думками та засiвати землю, то вже все поле й шляхи вiд Росi до Києва поросли б шипшиною й тернами.

Та завжди у холодку тернiв i шипшини витикаються з трави голубi квiточки, що звуться незабудками. У суярмному життi, серед трудiв i клопотiв про хлiб щоденний ждала все чогось Малуша i надiялась. Чого ждала? А хiба є на свiтi людина, яка живе без надiї?

Часто, а то i кожного дня, натомившись пiсля важкої роботи, сiдала Малуша на призьбi бiля хижi, дивилась на Рось, яка червлено мiнилась пiд промiнням згасаючого сонця, переводила очi на хижi Будутина, над якими курiли вечiрнi димки, а потiм прикипала поглядом до далекого обрiю, туди, де стелився битий шлях на Київ.

Вона знала, що робиться в Києвi. До Будутина часто приїжджали княжi люди, їздили смерди й з Будутина до Києва, Малуша жадiбно ловила кожне їхнє слово про стольний город.

Малуша знала, коли князь Святослав сiв на стiл, коли вiн одружився з угорською князiвною. Дуже печалилась i тяжко переживала лiта, коли князь Святослав ходив у хозарськi землi, вiдтак рушив на ромеїв.

Вона бачила й воїв Святослава, якi йшли тодi на брань i ночували пiд Будутином, дуже печалилась, що не було з ними Святослава. Може, думала вона, хоч здалеку подивиться на нього. Але князя не було, вiн поплив Днiпром. Вона дала воям його, що мала, — хлiбину. Може, той, що їв, пом'янув спраглу її душу. А потiм до Будутина долинули новi чутки: пiд Києвом стоять печенiги... Чутки сполошили село: печенiги пiд Києвом, кожного дня вони можуть заявитись i бiля Будутина.

Тодi всi люди з Будутина залишили свої хижi й пiшли в лiси понад Россю аж до Днiпра. Малуша також пiшла з усiма. I вони жили в лiсах та ярах дуже довго, вночi ходили до села, копали там рiзне зiлля, багато днiв з тривогою дивились на поле.

А однiєї ночi, коли чимало печенiгiв їхало через Будутин i зупинилось ночувати на скелях бiля Росi, боячись спати в полянських хижах, будутинцi, а разом з ними й Малуша, взяли ножi, серпи, вила й кiлькох печенiгiв убили, а ще кiлькох наздогнали й потопили в Росi. Малуша була рада, що ходила з усiма людьми й що все щасливо вiдбулось. Це й вона допомагала князю Святославу, мстилась за муки сина Володимира в Києвi.

Пiзнiше, якось уночi, в полi по той бiк Росi почувся тупiт. Вершники їхали всю нiч, люди з Будутина чули, як конi бредуть через Рось, чули далекi голоси. Але боялись вийти з лiсiв, не спали всю нiч, ждали...

Тiльки вранцi дiзналися, що вночi через Рось, їдучи на Київ вiд Дунаю, переправлялись вої руськi i що з ними був князь Святослав...

О, коли б хто знав, як забилось серце у Малушi, коли вона почула, що минулої ночi тут був князь Святослав. Вiн був тут, вiн їхав повз хижу, в якiй вона прожила так багато лiт. Може, вiн, переїхавши Рось, зiйшов з коня i стояв бiля дверей її хижi?! Боги, боги, як близько бiля серця Малушi проклали ви шлях князя Святослава! Чому ж ви не проклали цього шляху через серце Малушi?! Втiм, вона була рада вже й тому, що князь Святослав повернувся до Києва, отже, вiн живий!

Але в Малушi болiло серце за сином. Хоч би почути про нього, дiзнатись, що було з ним в час печенiзької навали, як вiн зараз, чи здоровий?

I тодi, вперше за багато лiт, Малуша вiдчула, що не може далi бути в Будутинi. Вона вирiшила будь-що iти, а якщо не пускатимуть — повзти до Києва.

Знала, що буде там усiм чужа, зайва, — кому потрiбна ще одна раба, яких у Києвi i без неї вистачає?

Знала, що в Києвi їй доведеться стерегтись, — крий боже, дiзнаються про неї на Горi, на княжому дворi, — адже схватять, замучать, скарають...

Вона розумiла, що не може побачити анi князя Святослава, анi сина Володимира, — у них свої шляхи, у неї своя гiрка доля...

А все ж Малуша не могла не пiти й пiшла, бо коли в людини спалена хижа, вона однаково хоче побувати бодай на пожарищi й руїнi, коли в пташки зруйноване гнiздо, вона однаково летить до нього й довго ще лiтає над ним, розвiваючи свою муку.

Тiльки ж Малушi було важче, нiж їм, бо коли людина приходить на пожарище, вона може потужити й сльозами вгамувати свiй бiль, над зруйнованим своїм гнiздом пташка може закричати, поквилити... А Малуша мусила мовчати, вона нiкому не могла розповiсти про своє горе й муки, бо добивалася здалеку до руїн своєї душi, до пожарища своєї любовi.

I йшла Малуша з лiсу до лiсу, вiд весi до весi — в однiй убогiй хижi переспала, ще в однiй погодували, — i над Днiпром, i над Россю, куди увесь час залiтали то печенiги, то половцi, люди охоче допомагали їй, як i багатьом бездомним.

Проте ця жiнка поводилась не так, як iншi. Вона не простягала руки, не розповiдала про своє горе й бiднiсть, не просила, а тiльки розпитувала: як їй пройти до Києва, чи далеко до сусiдньої весi?

Так, ця жiнка, одягнена в просте домоткане чорне платне, зав'язана таким самим убрусом, у мотузяних постолах на босу ногу й з невеликим вузликом у руках, була убога, бездомна, як i тисячi iнших, але трималась гiдно, гордо... I хто вона, ця жiнка iз стомленим, змученим, але таким чудовим обличчям i великими карими очима?

До Києва Малуша прийшла надвечiр, шляхом вiд Перевесища, i стала на Щекавицi, звiдки видно було Гору, передграддя, Подол, Днiпро i Почайну.

Дивний i напрочуд красивий був Київ у цю передвечiрню годину. За лiсом, по той бiк Щекавицi, спускалось велике багряне сонце, промiння його золотом заливало княжий двiр iз теремами, грiло чорнi хижi передграддя, сягало до Днiпра й далi — в лiси й поле по той бiк.

I Малушi здавалось, що збулась її багатолiтня мрiя. Вона хотiла побувати в Києвi — i от вiн перед нею; вона змальовувала його в своїй уявi дивним i красивим — насправдi вiн був ще кращим.

Тим часом зайшло сонце, вiд Днiпра повiяло холодним вiтром — надходила нiч. Де ж перебути Малушi?

Поспiшаючи, вона попрямувала до хиж, що стояли, як купка грибiв, оддалiк вiд Гори, над шляхом, що вiв у лiс, до Перевесища. Там бiля однiєї з хиж, побачивши в дворi лiтнього смерда, що крутив жорно, й жiнку бiля нього, Малуша пiдiйшла до них. Смерд, почувши кроки Малушi, одiрвався вiд роботи, пiдвiв голову, подивився на неї сердитими, роздратованими очима. Та й обличчя в нього було зле, похмуре. Малуша навiть пошкодувала, що пiдiйшла.

Але шукати притулку десь в iншому мiсцi було вже пiзно, i Малуша змушена була запитати:

— Чи пустите, люди добрi, переночувати? Вiн з-пiд брiв подивився на неї.

— А звiдки ти йдеш?

— З поля я, вiд Роднi... погорiли... а чоловiк помер вiд гарячки...

Погорiли... помер вiд гарячки! О, це лихо — пожежi та мори — вiдоме скрiзь на Русi, у Дикому полi й у Києвi. Добре, що не назвала подорожня жiнка третього лиха — печенiгiв.

— А тепер куди?

Малуша зiтхнула.

— Куди ж пiти? У Києвi нiкого не знаю, перепочину та й далi. Може, руки мої десь будуть в надобi...

— На руки надоба знайдеться, голови нашi безцiнь, — забуркотiв смерд. — Так, так, кому нашi голови потрiбнi?! Що древо, що голова...

I вiн, мабуть, довго б ще говорив про голови людськi, але втрутилась жiнка, що стояла поруч iз ним:

— Годi вже тобi... Розходився! Скажи краще, хай заходить жiнка, бач, iде iз поля.

— А я що ж?! — винувато розвiв вiн руки. — Заходь, жiнко, до хижi... Живемо, як князi: я сиджу на дубовому престолi — пеньку, у жони є корона — сивина, маю бояр — двох синiв, челядь — дочки, а худоби тiєї — i пес, i котка, i мишi...

— Ходiмо, полянко, — сказала дружина, — бо впину йому не буде.

Незабаром Малуша сидiла в хижi бiля вогнища, на якому в горнцi закипала юшка, i, як колись у рiднiй хижi далеко над Днiпром, так i тепер ждала, поки господар вiзьме вiд хлiба й страви, кине у вогонь жертву. Але господар не клав жертви. Зайшовши до хижi й поглянувши на вогнище, вiн сказав:

— Коли б то боги бачили, що ми їмо!

Малуша дивилась на нього здивованими очима й їла в мовчаннi.

Пiзнiше вона вийшла надвiр i довго дивилась на Гору. Там горiли вогнi, один, великий, на требищi перед Перуном, ще кiлька — у вiкнах теремiв княжих, боярських. Коли вiд Гори повiяв вiтер, Малуша почула одноманiтний спiв.

— Гуляють князi з боярами, — пролунав голос позаду неї. — Однi мруть, iншi п'ють...

Вона пiзнала голос господаря-смерда, що вийшов з хижi й стояв у темрявi недалеко вiд неї.

— А що? — запитала вона, i холодок пробiг по її тiлу. — Невже хто з князiв помер?

— Княгиня Ольга померла, — сказав смерд. — Кiлька днiв тому поховали на Воздихальницi... Вiчна пам'ять княгинi...

— А як князь Святослав? — швидко запитала i занiмiла Малуша.

— Що Святослав? — похмуро вiдповiв смерд. — Не бачимо ми його в Києвi, воює та й воює. А тут бояри, воєводи та тiуни все вже захопили. Князь добрий — Гора наша зла... От i зараз примчав вiн до Києва. А мабуть, не затримається, знову вирушить на рать. Посадив уже вiн на Київському столi Ярополка, до деревлян послав Олега. З Ярополком буде нам важко. Коли б то княжича Володимира дав нам Святослав!

— А що княжич Володимир?

— Ой жоно, жоно! Тут, у Києвi, всi говорять про княжича Володимира. Наш княжич не вiд якоїсь угорки, а вiд простої руської дiвчини, нехай вона буде здорова та щаслива.

— Де ж ця дiвчина? — промовила Малуша, не розумiючи, мабуть, що в цю годину вона пiдслуховує потайну думу багатьох людей руських.

— Оцього, жоно, нiхто й не знає, — сказав смерд. — Що була вона, то була, що любив її князь — любив, народила вона княжича Володимира, а де сама — хто знає, може, й краще не знати.

— Чому?

— Тому, що вона — наша княгиня, i краще вже їй не попадатись у боярськi руки... Нехай живе у полi, в хижах з нами, поки пiдросте i прийде до нас княжич Володимир.

На тому й скiнчилась їхня розмова. Смерд пiшов спати. Малуша сама залишилась надворi. Дивлячись на вогник, що блимав i блимав у княжому теремi, уявляла вона: там, за вiкном, стоїть, думає важку думу князь Святослав. Як багато судилось йому пережити — воює вiн i воює за Русь. Тiльки-но померла мати, княгиня Ольга, зараз посадив вiн Ярополка в Києвi, посилає Олега до деревлян, а сам знову на брань! Важко князю Святославу, нiхто не зiгрiє йому душi. От i не спить вiн ночами, стоїть бiля вiкна, дивиться, думає важку думу.

I коли б могло статись, що опинилась би Малуша в цю годину бiля князя Святослава, поклала б вона свою руку на його голову, закрила йому очi, сказала:

"Спи, Святославе, спочинь!"

З

На честь мужiв новгородських, на славу синiв Ярополка, Олега й Володимира, що сiдали на столи кожен у землi своїй, князь Святослав велiв зробити пир велiй, запросити на нього слiв iз Новгорода й Iскоростеня, а також лiпших мужiв з Гори й Нового города.

Пир цей князь велiв почати вранцi й закiнчити до смерку, щоб не палити проти ночi в дерев'яному городi вогнiв i щоб люди, якi вип'ють занадто медiв i вина, могли без шкоди для свого тiла добратися до жител.

У Золотiй палатi поставили столи й лави, застелили їх полотном i килимами, вкотили туди з медуш бочки з грецьким вином, медом, олом, квасом, на столах поклали засмажену на гарячому вугiллi й на рожнах чи зварену у горнцях — все круто посипане пепером* (*Пепер — перець.) i чябром — веприну, баранину, гов'ядо, конину, рiзних птахiв — гусей, качок, лебедiв, кур, всiляку рибу, якою багатий Днiпро, — осетрiв, коропiв, сомiв, — рiзне зiлля й овочi — сливи, горiхи, виноград.

Щоб людям було з чого їсти й пити, столи заставили срiбними корчагами й череп'яними горнцями, братанами, мисками, келихами й чарами, ложками.

Але не тiльки в Золотiй палатi мали проводити пир. Тут для всiх не вистачило б мiсця, бо на пир приходив кожний, хто хотiв славити князя. А тому скрiзь: у Люднiй палатi, свiтлицях, сiнях, по всьому терему i у дворi навiть — поставили столи з стравами й медами, пiд ноги людям поклали пахучу траву з оболонських лук.

I зранку почали сходитись до княжого терема бояри, лiпшi мужi, тiуни, старости, купцi. Пiзнiше ж, коли майже всi зiбралися, вiд Почайни привезли на возах мужiв новгородських i деревських.

Кожен прибрався на цей випадок у все найкраще. Бояри одягли платна з фофундiї* (*Фофундiя — грецьке сукно.) i обоярі* (*Обояр — шовкова тканина.), тканої золотими й срiбними хвилями, з мереживами вподовж пiл, iз золотими запонами, камiнцями, почепили на шиї гривни, золотi чепи.

Воєводи iз земель були в оксамитових жупанах, туго пiдперезанi поясами, у шапках з пiдпушками, викладених дорогоцiнним камiнням, з барвистими корзнами, метко перекинутими через лiве плече, з мечами бiля поясiв, у чоботях iз червоного й зеленого хза.

Купцi не хизувались вбранням — всi вони були в темних довгих платнах, тiльки деякi з них носили гривни й чепи. Але грецький оксамит був на них найдорожчий, гривни — тонкокованi, крученi, з черню, iз щирого золота.

Була важка й далека дорога у мужiв новгородських, але вони, знаючи, що їх жде в Києвi пир, привезли з собою в скринях, а тепер одягли багатий свiй одяг з важких франкських i свiонських гексамитiв, почепили свої гривни, чепи.

Один князь Святослав, здавалося, не готувався до цього пиру. Вiн увiйшов до палати, коли там було повним-повнiсiнько людей, у бiлому платнi, поверх якого накинув червоне, оторочене вузькою чорною каймою корзно. На князевi не було нiяких оздоб i прикрас, тiльки важка усерязь-тройчатка на лiвому усi з двома перлинами й рубiном та червонi чоботи iз загнутими носками — це й усi оздоби на ньому.

Коли князь iз синами своїми ввiйшов до палати, там усi затихли.

— Чого ж ви замовкли? — голосно запитав князь. Мужi новгородськi знайшли, що вiдповiсти Святославу.

— Желаю на тя пити! — промовив Михало.

— Пий! — сказав князь i взяв зi столу чару, по вiнця налиту червоним вином.

Княжi слуги брязкотiли уполовниками, бiгаючи мiж столами й наливаючи чари вином i медом.

— Чого ж не п'єш? — сказав князь, побачивши, що Михало тримає в руках, але не випиває чари.

— Не могу я з такої посудини пить, — промовив Михало.

— Аз якої волiєш? — засмiявся князь, показуючи на столи. — Є чари, а є й корчаги... Вибирай, тисяцький!

— Волiв би, княже, випити на тя со братини, iз тобою сукупно, — показав Михало на велику срiбну братину з двома ручками. — Ти почнеш її, я докiнчу, княже!

— Налийте! — сказав князь.

Одному з слуг довелося набрати з десяток уполовникiв, щоб наповнити братину. Князь Святослав взяв її в обидвi руки. Усi в палатi мовчали, i в цьому мовчаннi князь пiднiс братину до уст, не передихуючи, випив половину, подав посудину Михаловi.

— Пий! — промовив князь.

Але Михало мав сувору новгородську вдачу.

— Не могу, — рiшуче сказав вiн.

— Чому не можеш? — запитав суворо князь, i в палатi, де досi стояв гамiр, запала напружена тиша.

— Заки ти, княже, — промовив Михало, — випив на нас, новгородцiв, половину, то хочемо ми випити на тя всю братину.

— Смiливий ти чоловiк, — зареготав князь Святослав, — а я люблю таких. Пий, Михале, повну братину... I щоб так пили довiку!

Тисяцький Михало почекав, поки йому долили в братину кiлька уполовникiв, пiднiс її до уст i важко, з передихом, але випив до дна.

I тодi забряжчали келихи й чари. Воєводи, бояри, купцi київськi, мужi новгородськi випили за князя, наливали знову й пили, вже не приказуючи, бо пити ще за когось пiсля князя не годилось. У сiнях заграла музика — кiлька мiдяних труб, багато сопiлок, цимбали й бубни.

Загомонiла, зашумiла багатьма голосами палата, нiби увiрвався сюди знадвору свiжий, теплий вiтер. Дяка богам i князевi — по довгих страдних днях тихо в городi Києвi, у землях мир, вороги далеко, можна пити, є що їсти, можна не уболiвати про життя своє й дiтей — слава, слава князевi Святославу, князевi київському Ярополку, деревлянському князевi Олегу, новгородському князевi Володимиру!

Князь Святослав iз синами своїми сидить за столом, чує цi крики, але хмiль щось не бере його. Сторожкий, як мисливець на чотi, сидить замислений княжич Олег. Ярополк дивиться на мужiв у палатi, немов когось там шукає, скоса позирає на брата Володимира — й до кровi стискує уста.

Князь Святослав вiдчуває, що не все гаразд мiж його синами, але розважливо думає, що цьому є тiльки одна причина — молодiсть. Поки молоде — в жилах грає кров. Хiба не був сам таким колись Святослав? А промине молодiсть — i вiдчують сини, що вони одного роду, мир i дружба буде мiж ними.

У палатi пробували спiвати. На помiст, де звичайно сидiв князь, виходили уношi й унотьки, вони змагались, хто довше витягне своїм голосом, виходили по двоє, троє, четверо й спiвали так, щоб звучало, як голос один, ставали на обидва кiнцi палати й перекликались рiзними голосами.

Але це були не тi пiснi, якi хотiла почути душа князя Святослава.

— Покличте Баяна! — велiв князь.

А вже вiн iшов iз Людної палати мiж рядами бояр, що розступались перед ним, — сивий, старий, але ставний, мужнiй Баян, у бiлому одязi, з цимбалами в руках.

— Заспiвай нам, Баяне! — попросив князь. Баян зупинився, низько вклонився, але не сходив з мiсця.

— Знаю, Баяне, — посмiхнувся Святослав. Баяновi налили келих, вiн випив його до дна, витер вуси.

— Спасибi князевi, а дружинi слава!

Вiн сiв на помостi перед князем. У палатi стало так тихо, як на Днiпрi перед свiтанком. Баян торкнувся рукою струн цимбалiв — i нiби задзвенiла хвиля в прибої.

— Гей, скажу я, браття, простими словесами про землю Руську, трьох братiв — Кия, Щека, Хорива i сестру їхню Либiдь, про многих князiв наших i про всiх людей на Русi, гей, гей!

I пiд цi слова, пiд тихе вiдлуння дзвiнких струн князь Святослав замислився, згадав далеку минувшину, уявив майбутнє...

Чому ж сумно було в цю годину князевi Святославу, чому так билося його серце, так болiла душа?

Позад нього було недовге, але дуже важке життя, та вiн iншого життя не хотiв би. Попереду нього також був великий ратний труд, може, й смерть, але вiн i цього не боявся: так мусить бути, вiн не одступить вiд нього навiк.

А все ж вiн хотiв серед трудiв цих i бранi, серед гiркого життя бути тим, про кого мрiяв усе життя, — вiльною, як вiтер, людиною, хоч короткий час пожити, як усi, вiн хотiв, як i всi, любити...

I тодi, коли Баян спiвав пiснi, а всi в палатi пiдхоплювали його слова, князь зрозумiв, що йому треба зробити й чого вiн нiяк вiдкладати не може.

— У великих трудах жили люди нашi, на многi бранi ходили, кiстьми своїми землю засiвали, кров'ю-рудою поливали, гей, гей...

Князь Святослав слухав, як спiває Баян, слова його западали в саме серце. I тихо, щоб нiхто не помiтив, встав iз-за столу, вийшов з палати.

Тiльки надвечiр розiйшлися з княжих теремiв новгородськi гостi, бояри київськi й воєводи. Деякi з них упилися, i довелося їх вести пiд руки, деякi трималися на ногах, тiльки верзли казна-що й хапались за зброю. Але всi були цiлi, здоровi i нiхто з них не пошкодив нi свого, нi чужого тiла.

З великою пошаною винесли з палати новгородського тисяцького Михала — вiн довго спiвав i пробував показувати, як руськi люди варягiв воюють, а потiм заснув. I тодi його поклали на грецький килим, а восьмеро новгородцiв взялися, пiдняли килим з Михалом i тихо понесли. Вiн спав спокiйно, склавши на грудях жилавi руки.

Ще якийсь час пiсля цього на Горi чути було крики й шум, то тут, то там брязкотiла зброя, хтось пробував спiвати, але не мiг звести голову. А далi зайшло сонце, сутiнки обгорнули Подол i передгряддя, виповзли крутими схилами на Гору, Київ засийав.

Не спав тiльки князь Святослав. Вiн пив вино, мед i ол, але не впився, був на пиру в палатi, але не мiг перемогти своєї туги. Коли все на Горi затихло, вiн ще довго сидiв у покоях. I велiв нарештi покликати Добриню.

Добриня, мабуть, випив не одну братину, але на ногах тримався. Та й скiльки треба було б випити цьому богатиревi, щоб поточитись?! Вiн, правда, i сам не давав собi волi, бо знав, що невдовзi мусить їхати з князем Володимиром до Новгорода.

— Як гуляють нашi гостi? — запитав Святослав.

— Зачали добре, — вiдповiв Добриня, — днiв три тепер похмелятимуться.

— Нехай погуляють, — посмiхнувся Святослав. — Є в нас чим прийняти й повеселити гостей. А там велика честь випадає тобi, Добрине.

— Знаю, княже, i все зроблю.

— Їдеш ти з князем Володимиром до Новгорода, — дивлячись на Днiпро, що мiж темних круч i кiс стелився срiбною стежкою вгору, сказав князь, — будеш ти йому там замiсть мене — правою рукою, отцем. Дивись, Добрине, великi дiла будуть перед вами, великими трудами доб'єтесь ви перемоги. Сидячи в Новгородi, слухайте всю Руську землю, слухайте Київ, треба буде — їдьте сюди на пiдмогу.

— Слухаю i все зроблю, княже!

— I ще про одно прошу тебе, Добрине: коли сумнiватиметься Володимир — порадь йому, важко буде — допоможи, небезпека — захисти. Вiн — князь, але хiба князям не потрiбна допомога?! Особливо ж коли хто скаже, що вiн не князь, а робочич! Блюди його. Я вже сказав йому, що вiн син роби Малушi. Хотiв порадувати його — привезти до Києва матiр. Що ж, бач, не судилось.

— Княже! — сказав Добриня. — А коли я знайду й привезу Малушу?

Князь Святослав заплющив очi, немов хотiв пригадати щось з далекого минулого, а потiм подивився на Добриню.

— Згода, Добрине. Три днi тобi досить?

— Досить, княже, — схопився Добриня.

— Їдь, воєводо!

Темної ночi два вершники виїжджали через ворота на Горi, де починався шлях на Перевесище й до Росi. Сторожi на воротах не затримували вершникiв — вони пiзнали Добриню й пропустили його. Не затримала вершникiв i сторожа за городом: вона пильнувала, щоб хтось пiдступно не пiдкрався з поля, а кого сторожi випустили з Гори — щаслива тому путь!

Вершники вдарили коней. На шляху залунав дужий, рiвний перестук копит, вiдгомiн його покотився i покотився, як хвиля, серед чорної ночi, полетiв над полем, хижами смердiв, увiрвався в лiси Перевесища.

Два вершники мчали шляхом — попереду Добриня, за ним гридень Тур. Конi летiли все швидше й швидше. Захопленi цим льотом, вершники скоро схилились до самих лук, нiби приросли до тулубiв коней.

Вони їхали Перевесищем, де над шляхом обабiч стояли високi столiтнi дерева, гiлля яких зливалось у суцiльний шатер. Луна кiнських копит билась об стiни цього лiсу, а десь у нетрях на неї озвались сполошенi звiрi, переляканi нiчнi птахи.

Потiм лiс закiнчився, i шлях їм перетнула рiчка. Вершники не шукали броду, а з шумом, женучи перед собою гору бризок, кинулись у воду, притьмом перепливли рiчку й вихопились на берег.

Далi вони помчали полем, де не чути було нi голосу, нi звуку, де не свiтився жоден вогник. Тiльки великi зорi свiтились над ними вгорi та ще, як жар пiд попелом, переливався там Перунiв Шлях.

На свiтаннi вершники були далеко вiд Києва. Зупинились у дiбровi, пустили попастись коней, самi поїли, напились води з джерела й ледь перепочили. Але Добриня не встиг склепити очей, як Тур уже розбудив його. Вони пiдвелися, перейняли коней, підтягли попруги на сiдлах i помчали далi, в потоках рожевого промiння, що заливало поле.

У Дикому полi, яким вони мчали, скiльки не кинь оком, височiли могили з кам'яними постатями на вершинах, що, як одвiчнi вартовi, дивились наокруг. Всюди тут видно було городища й вали за ними, деякi з цих городищ уже завалились, їх розмили дощi й розвiяв вiтер. Але в багатьох ще жили люди, — у цей вранiшнiй час над ними вставали й котились скрiзь по полю димки. А ще далi вiд шляху видно було села й весi — княжi, боярськi й такi, де жили вiльнi люди.

Добре було їхати вранцi полем, дивитись на городища й села, бачити, як ратаї збирають рiзне жито, пораються на нивах. Пiзнiше сонце стало вище в небi, припекло, засушило землю, зiгрiло повiтря. Але вершники не зупинялися, увесь день вони мчали шляхом все далi й далi на пiвдень.

Надвечiр у розпеченiм маревi на обрiї окреслились невисокi гори, лiси, село.

— Будутин! — крикнув Добриня.

У вiдповiдь гридень Тур вдарив коня, вирвався наперед, вони помчали ще швидше, а все ж досягли села тiльки тодi, коли вже стемнiло. Мовчки проїхали з кiнця в кiнець, зупинилися на скелi бiля Росi, де мiж кущiв стояла стара, чорна хижа.

Першим скочив з коня Добриня, пiдбiг до дверей, ударив у них кулаком раз i другий.

— Малушо! — покликав вiн. З хижi нiхто не озвався.

— Малушо! Малушо! — голоснiше крикнув Добриня i ще дужче, обома руками, замолотив у дверi.

З хижi так само нiхто не вiдповiв, нiхто звiдти не вийшов. Темна нiч лежала наокруг, чорна хижа стояла серед цiєї ночi, нiде не видно було вогника, не чути голосу. Тiльки одразу ж за скелею шумiла, дзвенiла на каменi, переливалась Рось.

Тодi Добриня налiг усiм тiлом, виламав дверi, ступив у хижу. Слiдом за ним увiйшов i Тур. З хижi вiйнуло пусткою, лежалою соломою, листом...

I все ж вони обiйшли всю хижу — Добриня i Тур торкались холодних, вологих стiн, натрапили на колоду, на якiй, певне, сидiли колись люди, торкнулись руками ложа, на якому шелестiла пересохла трава.

— Її немає, Туре...

— Бачу, Добрине. Але ми мусимо знайти її, вона ж десь тут, у селi.

Два вершники на чорних конях поїхали тодi селом, знайшли й розбудили тiуна, запитали в нього, де подiлась жiнка, що жила багато лiт у хижi над Россю.

Тiун пiзнав, що за муж збудив його вночi.

— О, це ти, Добрине?! Що ж тобi треба?

— Де подiлась Малуша? — крикнув Добриня. — Ми з нею жили в землянцi у Желанi.

— Пригадую, пригадую, Добрине. Добра була жона Малка, але пiшла з села, куди ж — не знаю...

Добриня i Тур шукали Малушу в селах навкруг Будутина, розпитували про неї.

Малуша! Що могло сказати людям це iм'я?! Багато городищ i сiл у полi, багато в них i Малуш. Яку з них шукають мужi? Просту — так усi вони простi, красиву — так скiльки красунь є серед руських жон. Найкращу, а яка з них найкраща?

Вершники їхали все далi й далi в поля, де на високих могилах скиглили лисицi, а в лiсах i яругах лiтали хижi птахи.

Кiлька разiв Добринi здавалося, що гридень Тур, женучи коня, стогнав, як вкрай стомлена, тяжко поранена, найнещаснiша людина... Проте хто знає, може, це стогнав вiтер, який шалено бив їм у груди.

На свiтаннi Добриня й Тур виїхали до Днiпра й зупинились на високiй горi за Роднею, звiдки видно було голубе плесо, смугу лiсiв, жовто-синє поле з рядами могил на лiвому березi.

Добриня довго дивився на Днiпро, лiси, поле i раптом опустив поводки на луку сiдла, приклав руки до уст i крикнув:

— Ма-алу-у-шо! Гей, Малушо!

Луна покотилась над плесом, полинула в поле, вiдгомоном прошумiла там. Нiхто не вiдповiв Добринi, нiде не залунав голос ключницi Малушi.

Тодi й Тур, у якого дуже болiло серце, напружився, крикнув:

— Малушо! Ге-е-ей! Малушо!

Аж за Днiпром залунало: го-о-о...

Два вершники натягли поводки, й конi пiшли по травi, на якiй iскрилась роса, вгору, вище й вище понад Днiпром.

4

Урочисто виряджав Київ-город послiв новгородських, а разом з ними Володимира, сина Святослава, — князя Новгородського столу. Аж до самого Днiпра iшов з послами князь Святослав, воєводи його i бояри, мужi лiпшi й нарочитi, i всюди їх зустрiчали, валом iшли за ними люди з Подолу.

Мiж цими людьми була й жiнка в темнiй одежi i хустцi. У багатолюдному натовпi, що зiбрався там, де шлях з передграддя завертає до Подолу, вона довго стояла, ждучи, поки з Гори вийде князь з боярами своїми й воєводами, iз гостями новгородськими.

Нiхто не пiзнав би в нiй молодої, красивої дiвчини, що жила колись на Горi, була ключницею княгинi Ольги. I зовсiм не тому, що вона змiнилась, постарiла.

Нi, Малуша, як i колись, була ще красива, мила, їй було ще не так i багато лiт. Змiнював її суворий темний одяг, надто стомлене, змучене було в неї обличчя. Печать великого горя лежала на чолi. Тiльки очi, великi, карi, глибокi очi не змiнились у Малушi.

Вона все ще жила у того ж смерда — Давила, що дав їй притулок. Давило, це незабаром побачила Малуша, був не такий злий чоловiк, як вона про нього спочатку подумала. Це був добрячий, роботящий, лагiдний чоловiк, тiльки злиднi, голод, нужда зробили його злим, непримиренним до князiв, бояр. I жiнка його добра, сердечна, проста. Обоє вони були такi привiтнi до Малушi.

I вона їм вiдповiдала тим же. У смерда було багато роботи в дворi, — Малуша, де тiльки могла, йому допомагала. Жонi його не треба було й просити — Малуша сама стежила, коли може бути їй у на добi.

Одного вечора бiля родинного вогнища Малуша розповiла, як вони сiдали з батьком Микулою до вогнища в своїй землянцi i як батько клав богам жертву.

— Яку жертву?! — промовив Давило. — Кому мусимо тепер давати жертву? Вiки сидiли дiди нашi на Горi, там було вогнище й мого роду. Потiм Гору захопили князi, i нам довелось переносити вогнища за вали. Але ж бояри захопили землю й за валами — i ми перенесли вогнища ще далi. А вже я перенiс його сюди, до лiсу.

Вiн помовчав, одламав хлiба й м'яса, проковтнув, кiнчив.

— Нас усiх вони принесли в жертву, — сказав Давило, — i тут, на землi, нiкуди вiд них не втечеш. Християн он у Києвi вже багато. Щасливе життя — рай — не тут, а на небi обiцяють. Тiльки де вiн, цей рай?

Такий був смерд Давило. Зазнав вiн дуже багато горя, поважав горе людське. Через це i вiн, i жона його говорили, щоб Малуша не поспiшала, жила в них.

Але, правду кажучи, смерд замислювався, чи й справдi Малуша така проста, як говорить про себе. Полянка, жiнка з Дикого поля?! Нi, нiбито там жiнки не такi. Але хто вона, чого прийшла до Києва? Проте смерд мовчав. У жiнки було велике горе — навiщо розпитувати?! Звiдки впало воно на її голову, i чи не однаково йому — убога, своя жiнка, треба допомогти.

Малуша ж, допомагаючи смерду i розумiючи, що все ж цiй убогiй людинi важко її прогодувати i що їй незабаром доведеться йти далi, в широкий свiт, жадiбно ловила кожне слово, яке долiтало звiдти, з Гори, з княжих теремiв.

Так вона дiзналася, що до Києва прибули новгородськi гостi, пiзнiше довiдалася, що гостi цi запросили Володимира бути в них князем, далi смерд їй сказав, що княжич Володимир от-от поїде до Новгорода, а князь Святослав зiбрав дружину й тiльки проведе Володимира — вирушає на брань до Болгарiї.

Тепер вона тiльки одне хотiла побачити: як Київ виряджатиме до Новгорода її сина — князя Володимира — i як князь Святослав iтиме на вiйну.

I Малуша дiждалась. Одного дня надвечiр з Гори полинула звiстка, що наступного дня вранцi з Києва вирушають мужi новгородськi, а разом з ними поїде i князь Володимир.

Усю нiч Малуша не спала, виходила з хижi у двiр, стояла бiля молодих сосонок, що пахли живицею, дивилась на небо, де мерехтiли, як свiтильники, зорi.

Коли ж заспiвали когути на Горi, в передграддi й на Подолi i коли прокинулись Давило й жона його, Малуша вже повидному пiшла до Гори, обминула з лiвого боку стiну, стала там, де шлях з передграддя завертає до Подолу.

Незабаром тут зiбралося чимало людей. Сюди йшли й ставали над шляхом гончарi, що жили на схилах, кожум'яки, рiзнi майстри разом iз дружинами своїми й дiтьми. Малуша могла не боятись, що хтось її побачить i пiзнає у цьому багатолюдному натовпi.

Людям довелося стояти довго, i Малуша наслухалась чимало новин про князя, його дiтей, бояр.

— Добре дiло робить князь, що посилає сина до Новгорода, — говорив ремiсник, що стояв близько до Малушi. — Що Новгород, що Київ — одна земля.

— Але вiддаємо те, що добре, а собi залишаємо те, що негоже.

— Ти про Ярополка?

— Про Ярополка з боярами. Не сам князь вокняжається, а бояри йому на голову шапку кладуть. Худо нам буде з Ярополком.

Ремiсники стишили голоси й далi щось пошепки говорили один iз одним.

А в чей час почулося:

— Iдуть! Iдуть!

I всi замовкли.

Малуша завмерла на мiсцi, пiднялася навшпиньки, щоб усе бачити й запам'ятати навiк.

Був чудовий ранок мiсяця зарева, коли над Днiпром пахне житом i медом, все навкруг потопає в квiтах, капає на землю сiк iз виноградних грон.

Широким, звивистим шляхом, що вiв вiд Гори до передграддя i далi до Подолу, повiльно посувався, збиваючи куряву, численний похiд, над яким маяли барвистi знамена — Києва, Новгорода, земель Русi.

Попереду всiх iшли музики княжi — молодi, одягнутi в бiлий одяг юнаки, що гучно дули в мiхи, гудiли в роги, свистiли в сопiлi i били у величезнi накри* (*Накри — барабани.).

За ними iшли риндi, що несли знамена. Поперед усiх знамено князя Святослава — голубий оксамит з двома списами навхрест.

Далi iшов князь Святослав, а по обидвi руки вiд нього — Ярополк, що залишався в Києвi, i Володимир, який цього ранку вирушав до далекого Новгорода. Князя Олега з ними не було, вiн вже ранiше виїхав до Iскоростеня. За князем i синами його йшли воєводи, бояри, мужi нарочитi й лiпшi, старша дружина й вої князя Святослава. Похiд же замикали всi iншi мужi з Гори, разом iз якими йшли жони їх i дiти.

Усi вони були одягненi в лiпший одяг — грецькi червонi оксамити, темнi адамашки, барвистi альтабаси* (*Тканини з Грецiї, Дамаска, Венецiї.), на шиях у них були почепленi золотi й срiбнi гривни, на грудях колихались чепи.

I найпростiше, мабуть, з-помiж усiх них одягнений був князь Святослав. Ледь похиливши поголену голову, на якiй з лiвого боку темнiв княжий знак — пасмо волосся, з довгими вусами, що спадали до грудей, з усеряззю в лiвому усi, в бiлому одязi, розстебнутiй сорочцi i широких штанях, вiн тихо iшов по шляху, заглиблений у свої думи. I тiльки на плечах його було накинуте червоне корзно, та ще важкий меч у позолочених пiхвах висiв при поясi.

"Як же змiнився мiй князь! — подумала Малуша, що побачила Святослава, тiльки похiд став завертати до Подолу. — Який вiн став, що з ним сталося?! О боги, 6оги!"

Вона бачила обличчя князя Святослава, i серце її обгорнув невимовний жаль. Це був не той княжич Святослав, якого вона колись знала, пестила, любила.

Суворе й замислене обличчя, очi — примруженi, на чолi i в кутиках уст лежали глибокi зморшки, — нiби давно вже, давно почав князь мислити важку якусь думу i все не мiг її передумати, розв'язати.

Побачила вона й сина свого Володимира — у бiлому одязi й з червоним корзном на плечах, у отороченiй соболиним хутром темнiй шапцi, у червоних чобiтках iз хза. Вiн iшов ставний, веселий, дивлячись на людей, що стояли понад шляхом.

Раз Малуша пiймала на собi його погляд. Князь Володимир дивився на неї, вiн, здавалося їй, дивився на неї довше, нiж на iнших. I вона навiть злякалась — чому вiн дивиться на неї?

Але вiн вже дивився на iнших людей, якi вiтали великого князя, молодих княжичiв, гостей з Новгорода.

Поруч iз князем Володимиром iшов Добриня. Малуша побачила його i навiть спочатку не пiзнала. Невже це брат її Добриня? Вiн був у багатому темному, золотою ниткою шитому одязi, з двома гривнами на шиї, чепом на грудях, пiдперезаний широким ремiнним поясом, на плечах його колихався зеленого оксамиту iз чорною оборкою опашень, бiля пояса висiв меч.

Малуша зрадiла, що брат її iде поруч iз князем Володимиром. Тiльки ж Добриня був чомусь невеселий, засмучений, вiн ступав, похиливши голову, щось, видно, зважував, вагався.

"Це вiн, мабуть, про Володимира турбується, — подумала Малуша. — Iдуть поруч, то й поїдуть разом".

Але дивилась вона на Добриню одну мить — погляд її був прикутий тiльки до Володимира, сина.

I єдине, що лишилось у душi в Малушi, — радiсна посмiшка князя Володимира, тепло його карих очей. Коли б то вiн знав, який коштовний подарунок зробив цього дня не комусь — матерi своїй, Малушi.

Коли княжий похiд став спускатись до Днiпра, Малуша також пiшла з людьми. Тепер вона йшла не з тим хвилюванням, з яким досi зустрiчала князя Святослава й сина. Дивний спокiй зiйшов у цi хвилини на її змучену душу.

Як увi снi, запам'ятала Малуша все, що робилось далi на березi Почайни. От похiд з Гори дiйшов до Почайни й зупинився перед священним вогнем, який поклали на пiску жерцi.

— Князь Святослав склав жертву — чорного пiвня, — почула Малуша шепiт бiля себе.

А потiм загули рiжки й сопiлi, вдарили накри, мужi новгородськi з князем Володимиром сiдали на лодiї, лодiї рушали вiд берега й Почайною вийшли до Днiпра.

Там на них поставили вiтрила, й низовий вiтер гнав лодiї вгору...

Малуша бачила, як князь Святослав i воєводи його сiли на коней, що давно вже були засiдланi, i швидко рушили на Гору. Вони проїхали так близько вiд Малуші! Слiдом за князем вiд Почайни пiшли всi люди — хто на Подол, хто в передграддя.

Але Малуша не пiшла з берега Почайни. Одна-однiсiнька сiла вона на високiй кручi i все дивилась, дивилась, як у голубiй далинi мають бiлi вiтрила на лодiях новгородцiв. Їй хотiлось, щоб цi вiтрила не зникали довго-довго.

I в мислях своїх у цi хвилини жiнка в темному одязi, що сидiла на кручi над Почайною, бажала сину щастя, сили, здоров'я.

Але прийшов час, коли вiтрила почали танути в голубiй iмлi. Вона бачила їх — i не бачила. Хвилину їй здавалось, що вiтрила знову замаячили вдалинi, але, пильнiше, до болю в очах придивившись, бачила вона, що то вже не вiтрила, а крила бiлих птахiв, що застигають на мiсцi i раптом падають униз. Вона заздрила цим птахам — їм так легко полетiти понад Днiпром, наздогнати лодiї i кружляти, кружляти з легким криком над ними, летiти й летiти за князем...

Так i зникли лодiї в голубiй iмлi.

Не тiльки лодiї сховала далина в своїй iмлi. Нiч iшла зi сходу, обгорнула поле за Днiпром, насунула на Почайну, прикривала поволi Подол, Гору. В сутiнках цiєї ночi зникла бiля Днiпра також i самiтна постать на бiлих пiсках над Почайною.

Вона нарештi одiрвалась поглядом вiд далекого обрiю, де раптом усе потемнiло, й розгублено; боязко поглянула навкруг.

Нiч, о, як злякалась тепер Малуша ночi, що насувала вiд сходу, їй здалося, що ця нiч загрожує їй.

Вона усi лiта жила в Будутинi. Була б зараз там — то могла б жити й далi. Та пiзно згадувати.

I Малуша не шкодувала, що залишила Будутин. Того, що вона побачила в Києвi, було досить, щоб пiти з села. Заради цього варто було не тiльки залишити Будутин. Коли б треба було вiддати все життя — Малуша i його б не пошкодувала.

Тепер вона була щаслива. Як часом мало треба людинi, щоб вона вiдчула себе щасливою! Одному для цього треба золото, другому — землю, третьому — любов... Пiсля багатьох лiт, пiсля безконечних мрiй, пiсля такого важкого й небезпечного шляху, пiсля всього, що, здавалося, несила було б витримати найдужчiй людинi, Малуша на мить — i це справдi була єдина мить! — побачила свою мрiю — Святослава, побачила надiю — Володимира. I це для неї було вершиною того щастя, про яке вона мрiяла, заради якого страждала, до якого так довго добивалась.

Але вiчного щастя немає. Тiло Малушi ще здригалось вiд радiсного хвилювання, серце її ще швидко билось пiсля бажаної, але важкої зустрiчi, в очах її ще стояли Святослав i Володимир, а проте вона вiдчула, що щастя її тепер скiнчилось назавжди, навiки.

I перед Малушею виникло питання: а як же далi бути? Куди їй пiти, де шукати притулку?

Iти до Давила? I смерд, i його дружина радо приймуть її, вона переночує в них ще нiч, ще залишиться на день, на другу нiч... Але чи рятує це Малушу? Що робити далi? Почнеться осiнь, зима. I зараз шматок хлiба такий дорогий для Давила, а тодi ж вiн буде ще дорожчий. У нього просто не буде цього шматка. Нi, до убогого смерда краще не йти.

Може, пiти до Любеча? Адже там, напевне, ще живi батько, мати, вони приймуть її в рiдну хату, дадуть шматок хлiба. Та Малуша й не проситиме цього шматка хлiба, власними руками вона зумiє заробити i заробить його.

"Нi! — подумала Малуша. — Якщо вже я стiльки лiт не була там, то зараз i поготiв туди пiзно ходити. З чим я прийду до батька, матерi, що принесу їм — сором та ганьбу? Адже, крий боже, дiзнаються, що зi мною сталось, хто повiрить, що я — мати князя Володимира?!"

I ще згадала Малуша про богiв. Вона не могла не згадати про них. "Адже все, що є в свiтi, — думала вона, — пiдпорядковане богам. Вiд богiв приходить людина, до богiв вiдходить. Боги керують усiм добром на землi, злi боги посилають на людей все й лихе... Це боги принесли менi щастя, вони ж i забрали його в мене".

— Боги! — вирвалося у Малушi. — Так урятуйте, урятуйте ж мене!

Але i боги на небi, i всi боги на землi мовчали, — їм не було дiла до Малушi.

А хiба вона не зверталась до них ранiше? О, скiльки разiв ще тодi, коли була Малуша на Горi, — а особливо пiзнiше, коли доля закинула її в Будутин, — скiльки разiв зверталась вона до богiв, просила їх, благала.

Вона зверталась до Перуна, до Дажбога, до Лади, до пращурiв, лiсовикiв, домовикiв, вона просила їх допомогти, дати їй краплину щастя. I зараз маленька постать богинi Роженицi була з нею.

Але боги не допомогли, — вони весь час мовчали i зараз мовчать, не хочуть допомогти Малушi. Втiм, чи й можуть вони стати у пригодi? Що може Перун, чи Дажбог, чи Лада, чи Рожениця зробити для Малушi?

Просторий i чудовий свiт, коли ти можеш дивитись i милуватись небом i землею, квiтами й заходом сонця. Та який тiсний i темний свiт, якщо в тебе нiкого в ньому немає, коли ти тiльки пiщинка на березi, порошинка, яку несе серед хмари куряви вiтер. Малуша була тiльки пiщинкою, порошинкою в цьому великому свiтi.

I здавалося Малушi, що в неї є тiльки один кiнець. Кругом — нiч, з-за Днiпра налiтає холодний рiзкий вiтер, бiля нiг сердито вирує чорна вода... Одна мить — кинутись у прiрву, чорну воду... i все буде закiнчено. Нiкому не потрiбна Малуша, i самiй їй бiльше нiчого не треба в свiтi. Вона ступила ближче до води i вiдчула, як невблаганно тягне її до себе чорна прiрва, кличе...

Але що це? Серед ночi десь далеко-далеко зазвучав спiв. Спiвала не одна людина. Багато голосiв вели мелодiю: сумну, як ця нiч, одноманiтну, як небо, але водночас i невiдступне кличну. Що це було?

Малуша нiби прокинулась. Спiв серед ночi? Хто може спiвати в цю страхiтливу годину, чому пiсня так владно торкнулась її душi, чому ця пiсня так кличе її? Куди, куди ти йдеш, Малушо?!

Та вона вже вiдступила вiд води. Ось ноги її, вгрузаючи в сипучий пiсок, ступили раз i другий берегом Почайни. Витягнувши вперед руки, нiби боячись в темрявi на щось наштовхнутись, вона йшла тепер уперед, туди, де лунали кличнi слова пiснi.

Так вона опинилась бiля церкви християн над ручаєм. Про цю церкву Малуша знала ще тодi, коли працювала в княжому теремi на Горi. Кiлька разiв уночi вона ходила до церкви, коли її брала з собою княгиня Ольга. Тiльки Малуша не замислювалась, куди вони ходять. Княгиня Ольга завжди залишала Малушу в дворi бiля храму, заходила ж туди сама. Помолившись, княгиня Ольга виходила з церкви, кликала Малушу, i мовчки повертались вони стежкою на Гору.

"Чому ж я зараз опинилась тут? — подумала Малуша. — Що я тут знайду?.. Але ж мене нiби хтось сюди кликав?"

Вона стояла в невеликому дворi напроти церкви, звiдки линув багатоголосий спiв. Навкруг було темно, а з церкви струмував вiдсвiт багатьох свiчок. У промiнi цього сяйва Малуша побачила невiдому їй жiнку, що сидiла збоку, просто на травi, й робила правою рукою одноманiтний рух — пiдносила її вгору й опускала вниз, а потiм переводила вiд правого до лiвого плеча.

Ця жiнка також помiтила Малушу й подивилась на неї блискучими, запаленими очима.

— Ти чого тут стоїш? — запитала жiнка.

— Мене нiби щось кликало сюди, — вiдповiла Малуша. — Тiльки я не вiдаю чого. Що тут робиться?

— Молимось, жоно, — вiдповiла жiнка i дуже тихо додала: — Християни ми.

— А про що ж ви молитесь? — зацiкавилась Малуша.

Жiнка, що сидiла на землi, звела погляд удалину й, ледь ворушачи спраглими своїми устами, почала:

— А кому ж молитись? На Горi боги дерев'янi, вони не поможуть. Я молилась Перуну й Дажбогу, а чоловiк утоп у Днiпрi, дiтей морова хворiсть забрала, хижу й землю мала — бояри забрали. Нема менi мiсця на землi, нiчого в мене тепер немає.

Вона ворухнула рукою й розкрила пазуху сорочки, за якою Малуша побачила темне тiло, гострi костi, висхлi груди. А крiм того, Малуша помiтила, що в неї мiж грудей висить почеплений на тоненькому мотузочку хрестик.

— Зрозумiла? — сказала жiнка i враз закрила пазуху, притулила обидвi руки до грудей, поглянула на церкву, у якiй засвiтилось ще бiльше жовтих вогнiв, i заговорила немов не своїм голосом: — Хрест ношу, жоно, i за це менi Христос дасть, вiн про мене не забуде. Господи, помилуй! Господи, помилуй! Господи, помилуй! — заходилась вона. — Тiльки Христос може, вiн всеблагий, вiн щедрий, вiн все дасть...

Малушi стало страшно дивитися, як жiнка, вимовляючи це, тремтить всiм тiлом. Але в словах її про те, що Христос всеблагий, щедрий, все може й усе дасть, було щось звабне, була обiцянка, надiя.

— Де ж дасть Христос? Коли? — швидко запитувала Малуша, помiчаючи, що й у неї починає тремтiти тiло.

— Вiн дає тут, — одразу ж вiдповiла жiнка, й помiтно було, що вона от-от заплаче. — Я молюсь, ми молимось, господи, помилуй, господи, помилуй... А коли не тут, то там, у раю, де нема нi болiстi, нi печалi, а є життя безконечне... Господи, помилуй, господи, сподоби, господи, — творячи рукою хрест i вклоняючись до землi, проказувала вона.

— Де ж там? У якому раю? Коли не буде нi болiстi, нi печалi, а життя безконечне? — питала Малуша, i в неї вже так само, як i в цiєї жiнки, дрижало все тiло, вона вже не могла себе стримати.

— Пiсля смертi! На тiм свiтi! Людина не вмирає, а народжується... Там рай, там життя безконечне... Господи, помилуй... господи, сподоби! — знову почала жiнка.

Над Днiпром було темно. Темно було навкруг, i тим звабнiше й теплiше свiтились серед цього навколишнього мороку й пустки жовтi вогнi в церквi над Почайною.

I чомусь Малуша позаздрила цiй жiнцi, що сидiла перед нею. Вона втратила чоловiка, дiтей, хижу, землю, у неї нiчого немає на свiтi, але є щось бiльше — вона вiрить.

А хiба не так сталось в Малушi? Вона давно втратила батька, матiр, рiдну хижу, землю, вона любила, але бiльше нiколи цього не буде, мала сина — i втратила... Так що ж лишається в неї на цьому свiтi? Нiчого! Вона думала про це й ранiше, але зараз прийдешнє, як чорна пустка, встало перед нею. Немає життя, життя закiнчилось, нi Перун, нi Дажбог не поможе. Вiрити — а в що?!

Але ж ця жiнка вiрить! Ось вона сидить поруч iз нею — чорна, висхла, голодна, але щасливiша вiд Малушi, бо є життя вiчне, безконечне, вона врятована, бо вiрує...

— Господи, помилуй! — вирвалось у Малушi. — Господи, сподоби! Сподоби, господи!

— I хрест сотвори! Твори, твори хрест! — владно, схопивши кiстлявими пальцями руку Малушi, наказувала жiнка. — Твори хрест!

— Господи, сподоби! — промовила Малуша i перехрестилась.

— От тобi й стало легше. Адже легше, легше?

— Легше, — вiдповiла Малуша, витираючи сльозу.

— То ходiмо туди... — схопила жiнка Малушу за руку. — Ходiмо!

I Малуша вiдчула, що не може їй противитись, пiшла за нею.

Без цiєї жiнки Малуша, либонь, не потрапила б до церкви. На порозi церкви, в глибинi якої горiли свiчки перед намальованими на деревi дивними образами, стояло багато чоловiкiв i жiнок, а деякi схилились на колiнах, — на порозi церкви Малушу зустрiли два бородатих чоловiки. Вони перегородили шлях грубими цiпками.

Жiнка, що тягла за собою Малушу, зупинилась, наблизившись до бородачiв, розкрила пазуху, де на мотузочку висiв блискучий хрестик.

— Iди, сестро, — промовив один бородач жiнцi. — А це хто? — подивився вiн на Малушу.

— Оглашенна* (*Та, що має прийняти християнство.), — вiдповiла жiнка.

Але марно запитував цей бородатий чоловiк, бо iнший, що стояв з другого боку дверей, одвiв свiй цiпок i дав Малушi дорогу.

Вона здригнулась. Щось надзвичайно знайоме було в обличчi цiєї людини, на яке падав вiдсвiт свiчок у церквi. Оцей високий, перетятий шрамом лоб, очi, уста... Обличчя, правда, колись було не таким. Очi згасли, сивина посiкла волосся, вуси й бороду, i уста були не тi. Але вона знала це ранiше, знала людину...

— Тур, — ледь прошепотiла Малуша.

Хто знає, може, почув вiн це слово, може, просто зрозумiв, що вона його пiзнала. Але Тур схилив свою голову, одвiв цiпок, промовив:

— Iди й ти, Малко!

I Малуша з легким серцем переступила порiг, зайшла до церкви.

У церквi Iллi над ручаєм молились християни. Вони прийшли туди потай, бо в Києвi, де на Горi перед Перуном цiлий день горiв вогонь, а внизу на Подолi увесь час клали жертви перед Волосом, ходити християнам до своєї церкви й молитись там було небезпечно.

Коли закiнчилась служба, жiнка пiдвела Малушу до священика Григорiя й залишила їх.

— Дочко, — сказав священик, — я бачу, як тобi важко, знаю, як багато ти пережила, знаю, ти думаєш, що тобi вже й жити не варто. Адже так?

— Так, отче, — вiдповiла Малуша, — жити вже не варто...

— Бiдна, заблукана душа, — спiвчутливо промовив священик. — Як жорстоко ти помиляєшся. Що твоє горе перед тим горем, яке довелося пережити Христу? Що твої муки перед тими, якi перенiс вiн? Навiщо ти думаєш про бреннiсть життя, коли воно вiчне?

— Вiчне життя, — повторила Малуша, не розумiючи, про що говорить священик.

— Так, дочко, вiчне життя! — владно сказав вiн. — Слухай! Багато людей живе на свiтi, але що їхнє життя? Усi ми живемо пiд богом, з його божої волi. Бог волiє дати одному багатство — золото й срiбло, худобу й жито, iншому вiн не дав нiчого — на те його божа воля. Рiзними вiн також робить i людей — одного князем, другого воїном, третього смердом, рабом. I на це його божа воля...

Це вже знала Малуша. Новим було лише те, що все на землi робиться з волi бога.

Коли ж священик заговорив далi, то це було те, чого досi не знала Малуша.

— Але що багатство, золото, срiбло, що таке князь i що смерд, якщо все це може знищити iскра вогняна i коли всi на свiтi — i князi, i смерди — помирають? О суєта суєт свiту! Чого вартий князь i смерд його, коли приходить смерть i вони обоє поруч лягають у землю?! Перед смертю всi люди рiвнi, смерть усiх рiвняє — така воля божа, такий наш земний кiнець.

Священик показав на iкону — суворий лик.

— I бог Христос, — говорив вiн, — прийшов на землю... Вiн народився тут, на землi, вiд такої простої жiнки, раби божої Марiї, як i ти, i ця жiнка Марiя сподобилась того, про що не могла й мрiяти, — стала матiр'ю бога, василевса...

Якби священик знав, яку бурю викликав вiн цими словами в душi Малушi! Мати бога, Христа, василевса, а хiба не таке ж життя в неї, у матерi князя Володимира?

— I, зiйшовши на землю, — вiв священик, — син матерi божої Марiї, Христос, став сiяти скрiзь своє слово, говорив людям, слугам своїм, про бреннiсть життя на землi i про вiчне життя на небi. I були в Христа апостоли — вiрнi слуги його, i багато людей приходило до Хркста i спасалось в iм'я його. Але багато людей — язичники — не вiрили в нього, i схопили його, i судили, i розiп'яли на хрестi, убили...

— Убили? — скрикнула Малуша.

— Так, дочко, вбили. Але на третiй день вiн воскрес, вознiсся на небо i зараз сидить там у всiй своїй славi...

— А Марiя?

— I Марiя, мати божа, разом з ним.

Малуша здригнулась. За все життя нiхто отак не запитував у неї, як вона живе, що думає, що непокоїть її душу. Найголовнiше ж — нiхто нiколи не обiцяв їй, що за муки на цiй землi вона матиме нагороду. Це було зовсiм нове, чого вона не ждала й не чула.

I далi сталось те, до чого вже давно йшла, сама того не розумiючи, Малуша. Дивлячись на iкону Христа, священик запитав:

— Чи згодна ти пiти по його слiду, служити йому тут, приймаючи муки й страждання за те, щоб там, на тому свiтi, обрести радiсть i щастя?

— Згодна, отче!

— I чи згодна ти прийняти хрещення вiд нього?

— Згодна.

— Тодi я по слову божу хрещу тебе, рабо божа... Вiн схопив Малушу за руку й повiв до великої кам'яної купелi бiля дверей, взяв кропило, вмочив його в воду, бризнув на Малушу.

— Во iм'я отця, сина, святого духа хрещу тебе, рабо, i нарицаю тобi iм'я...

Пiднявши вгору очi, священик замислився.

— Надаю тобi iм'я Марiя, — закiнчив вiн. — Малушею ти була i Марiєю вознесешся...

З тим Малуша й залишила церкву над ручаєм... До самого порога її провiв священик, потiм передав i щось тихо сказав жiнцi, що ждала Малушу, сам повернувся до церкви.

Вiн не скоро пiшов звiдти. Схилившись у куточку бiля воскової свiчки, писав лiтопис цих суворих днiв. Написав i про Малушу.

Тiльки закiнчивши все це, священик став, сховав лiтопис у тайнику, що був зроблений у стiнi за одною з iкон, за престолом, погасив свiчку в олтарi. Пiсля цього вiн тихо пройшов через вузенькi дверi в саму церкву, погасив там свiтильник. Звуки його крокiв пролунали на каменi. Темно було надворi, i священик довго порався, замикаючи дверi. Над церквою в гiллях свистiв вiтер, близько в березi ревла хвиля.

— Тур! — покликав священик. Двi темнi постатi вийшли з кущiв i наблизились до священика.

— Ходiмо! — стомлено промовив священик, i вони пiшли разом до Гори, де вiн жив.

Бородатi християни-гриднi завжди так супроводжували священика з церкви. Тут, над Почайною, на Подолi й у передграддi, люди старої вiри часто нападали на християн. Зовсiм незадовго до цього, коли священик закiнчив вечерню i йшов пiзньої ночi до своєї хижi, з кущiв на нього полетiло кiлька каменiв. Не раз траплялось, що язичники потай приходили до церкви й зчиняли там бiйку. А скiльки ще гидоти, соромництва, всiлякої ганьби чинять вони християнам. Священик i тепер iшов обережно, скрадаючись, хоч попереду нього й крокували два здоровеннi чоловiки з грубими цiпками в руках. Нелегко утверджується Христова вiра над Днiпром, ой нелегко.

Що злигоднi минулого буденного життя, коли вiриш, що все це пройшло, а попереду життя вiчне й щасливе? З церкви Малуша пiшла iз жiнкою-обращеницею, що, мiцно тримаючи її за руку, раз у раз говорила:

— Господи, помилуй! Господи, помилуй! Iти їм довелося недовго. Близько вiд церкви, мiж деревами, що сплiтались гiллям i корiнням, по схилу гори ще в давнi часи воями й людьми викопано було чимало печер, в яких вони ховались вiд ворогiв. В одну з них потайною стежкою жiнка й привела Малушу.

У куточку там горiв свiтильник, у промiннi його Малуша побачила зеленкуватi глинянi стiни. У печерi був важкий дух, пiд стiною на перетертiй травi лежало кiлька чоловiк.

— Лягай! — прошепотiла жiнка й показала куточок пiд стiною.

Малуша лягла, й жiнка — поруч з нею.

— Як тебе звуть? — запитала Малуша.

— Во хрещеннi Софiя... Се речеться — премудрiсть божа.

— А я тепер Марiя, — промовила Малуша.

— Спи, рабо божа Марiє!

Крiзь отвiр у печеру вривалось холодне повiтря з-над Днiпра. Там шумiв вiтер, i Малуша чула, як здригаються i скриплять надворi дерева, до її вуха долетiв i шум хвиль, що починали сердито бити в крутi береги. Але тут, у печерi, було тепло, затишно, тут були такi ж, як i вона, у яких на свiтi нiчого не лишалось... I тихий спокiй обгорнув спраглу душу раби божої Марiї. Пiсля всього, що сталося, їй захотiлось тiльки спати, спати.

Засинаючи, подумала вона тiльки про одне: "А як тепер син Володимир? Днiпро сердитий, холодний. Чи є де в теплому заснути йому, як менi?"

А сон все склеплював i склеплював повiки.

5

За упругом вставали все вищi й вищi хвилi, вони налiтали на лодiю, жбурляли її з боку на бiк, важко було добрати, де небо, де земля. А вiтер знову напинав вiтрила, лодiя стрiлою мчала вперед, у темрявi на тлi сiрого неба окреслювалось ще кiлька чорних лодiй, що, як i перша, то виринали, то зникали, по лiву руку громадою лежали гори, праворуч — вкритий лiсами низький берег.

Добриня сидiв на носi передньої лодiї й пильно дивився вперед. Нехай лютує вiтер, нехай на Днiпрi гуляють найвищi хвилi — перед ними далека дорога до Новгорода, зупинятись не можна. Вони мусять їхати вдень i вночi. Поки на Днiпрi — лодiї вестиме Добриня, за Волоком шлях покаже Михало.

Добре погуляли в Києвi мужi з Новгородської землi. Випивши на прощання меду й олу, залiз пiд насад, вкрився хутром i спить боярин Михало. Скрiзь понад упругами й просто на днищах лежать i аж хропуть iншi бояри, спить i дружина. Вiтер грає, весла сохнуть, чом i не перепочити! По два вої не сплять тiльки на кожнiй лодiї: один пильнує за вiтрилом, другий тримає стерно — i того доста!

Спить i князь Новгородської землi Володимир, син Святослава. До пiзньої години, доки київськi гори не сховались в iмлi, сидiли князь Володимир i Добриня на кормi лодiї, прощались iз землею батькiв, — хто знає, коли i як доведеться їм повернутись сюди. Потiм князь лiг пiд навiсом, Добриня прикрив його теплим опашнем — нехай спить. А Добриня не спатиме.

Але не тiльки через це не спатиме Добриня. Думами повна голова. Навкруг шумить, реве, хвиля за хвилею налiтає, кипить, вирує вода, i все бiльше i бiльше у нього думок.

Думає Добриня про те, як колись давно плив вiн цим шляхом звiдти, де зараз сiра iмла, — з Любеча, з такими ж, як сам, отроками до Києва, в дружину княжу.

Добриня, як i всi отроки, хотiв тодi попасти до Києва, але боявся невiдомого майбутнього. Що могла обiцяти йому доля: коня, лук та ще хiба, як i батькам, порубану голову або й могилу десь у сипучих пiсках?!

Днiпро широкий, Дунай далеко,

перетнем мости через все море,

зрубаєм главу царю ромеїв,

принесем дому i честь, i славу...

Воно так i було. Вiн одержав з княжого двору коня i лук, одягнув порти, почепив на голову шолом, узяв у руки щит. Тодi його стало набагато важче вбити, але смерть так само чатувала на нього.

Раптом вона вiдступила. Згадуючи у цю нiч минуле, Добриня не мiг сказати, де й коли пролягла та межа, за якою вiн перестав бути отроком княжого двору, а став дружинником, i то переднiм дружинником княжим. Проте так було. Там, на Горi, Добриня довго був, як i тисячi людей, гриднем. I несподiвано вийшов у старшину, став близькою для князя людиною.

Вiн перебрав багато випадкiв iз свого життя i не знав, чим завдячувати своєму щастю. Вiн ходив iз князем Iгорем на деревлян, але ж тодi нiчого особливого не трапилось. Вiн їздив з княгинею Ольгою на полюддя, але й тодi чогось не лучалось. їздив вiн ще й з княжичем Святославом — на лови, в далекi сторожi до РоднI, але в княжича були свої, кращi вої, вiн покладався тiльки на них.

Пригадав Добриня i Малушу. Може, це вона принесла з собою йому щастя? Вiн одразу вiдмахнувся од цiєї думки: не вона, а вiн дав у руки сестрi щастя, вiн, пошкодувавши батька, вивiз її з Любеча, вiн потай привiз її на Гору. Це тому, що Добриню знали на Горi, взяла княгиня Ольга Малушу й до двору, це тiльки заради Добринi княгиня Ольга пожалiла Малушу, коли та вчинила грiх з княжичем Святославом.

Добриня пригадав нiч, коли покiйна княгиня Ольга покликала його до терема, кинула йому в обличчя презирливе слово "смерд", пригадав, як стояв вiн тодi у дворi й ждав Малушу i як сказав їй, коли вона вийшла: "Що ж ти наробила, Малко!"

Але вже до того Добриня вiдчував, що вiн не такий, яким виходив з Любеча: права рука в князя у походi, сотенний у дружинi. Любо було, либонь, i княгинi мати ключницею сестру сотенного. Нi, щастя, як це думав Добриня, давно ходило взап'ять за ним, вiн тiльки не мiг пустити його поперед себе.

Проте, вiдчувши своє щастя, Добриня мiцно вхопився за нього, i те, що iншому видавалось би лихим, умiв повернути на свою руч. Тому вiн, дiзнавшись, що Малуша непразна i що її висилають у село, так радо згодився їхати з нею, тому вiн так пильно оберiгав її в Будутинi, тому вiн молився до зiр, коли вона народила сина, тому вiн мiцно тримав Володимира, коли за наказом княгинi забрав його в Малушi i вiз до княжого двору.

I тому вiн так легко забув тодi про Малушу... Згадуючи її, боявся тiльки одного: аби вона не з'явилась до княжого двору. Адже тодi сорому на Горi не оберешся, покiйна княгиня була крута на словi — раз сказавши, не перерiшувала. Ну що б вона сказала, побачивши Малушу на Горi? Пiсля смертi княгинi вiн, правда, радо взявся розшукувати сестру, але що ж, не знайшов. Немає Малушi. "Нi, — думав Добриня, — у кожної людини своя доля, що судилось Добринi, те не годиться для Малушi".

А от про княжича Володимира Добриня дбав. Коли б хто знав, як вiн крок за кроком ходив за княжичем Володимиром, як оберiгав його вiд кожного злого ока, як ночей не спав, боячись, щоб хтось не наурочив його. Бо доля княжича стала його долею, бо Добриня зараз тiльки вуйко, а стане колись близьким родичем великого князя. "Князь Добриня", — подумав вiн, i йому стало навiть душно серед цiєї ночi. "А чому й нi? — пробiг раптом холодок тiлом. — Був колись Добриня отроком, був сотенним, а зараз носить золотi гривни на шиї. У Новгородi жде Володимира велика слава. А хiба може слава Володимира обiйти його, Добриню? Родичi, одного кореня й кровi..."

У цей час зустрiчна хвиля з великою силою ударила лодiю, i Добриня, щоб не впасти, мусив обома руками схопитись за мокру дошку. Ще раз вдарила хвиля, обвисло, затрепетало мокре вiд роси вiтрило. Лодiя зупинилась, а Добриня, пiдставивши вiтру обличчя, дивився в темряву й прислухався, чи не перелягає вiтер.

Але нi, то, либонь, вихор пролетiв над Днiпром, вiд пониззя вiяв дужий вiтер, вiн вмить напаяв вiтрила — лодiя стрибнула, зарипiла, й полетiла, й полетiла в пiтьму.

"Добре, — подумав Добриня, — коли отак вiятиме низовка, то будемо за два днi й дома, в Любечi..."

Дома! Вiн посмiхнувся. Звичайно, добре було б зупинити лодiю бiля високої кручi, зiйти на берег, пройти з мечем бiля пояса, з гривнами на шиї й опашнем на плечах до рiдного дворища, де колись жили славетнi дiди його, де народились батьки й вiн сам.

Але нi! Добриня не зiйде на кручу бiля Любеча, а, навпаки, проведе лодiї понад правим берегом, далi вiд рiдного дворища. Батька, напевне, дома немає, але, рятуй, Перуне, мати вийде до берега, ще й повисне, як водиться, у сина на шиї. Що скажуть тодi мужi новгородськi, що скаже князь Володимир? Воєвода Добриня — i смерд Микула... Нi, вiн проведе лодiї далi вiд Любеча!

У цю нiч Добриня, як це вже бувало й ранiше, вiдчув, що душа його розривається на двi половини. У цiй душi було те, що боляче щемiло, як тiльки вiн згадував рiдне дворище, Днiпро пiд Любечем, могили в степу, дiда, батькiв, безталанну сестру Малушу.

Але в цiй душi дуже повiльно, з великою мукою народжувалось i мiцнiло нове почуття. Вiн не любив князiв, вiн не любив бояр i воєвод, але розумiв, що коли буде таким, як батьки його, то загине. I тому хотiв бути таким, як воєводи, i вже був таким, як вони...

У Добринi колотилось серце, а обличчя пашiло, як у вогнi. Що з ним? Все нiби вирiшено, серед темної ночi лодiї їхнi пливуть до Новгорода, спить князь Володимир.

Добриня простягнув за насад руки i, набравши кiлька пригорщiв, змочив чоло й напився. Добра була вода з Днiпра. У нього враз нiби додалося сил.

6

Тiєї ж ночi перед свiтанком до Києва примчав гонець. Вiн захитався i мало не впав, коли скочив з коня бiля ворiт, але його взяли пiд руки сторожi. Коли ж сторожi запалили вогонь i поглянули на обличчя гiнця, вони жахнулись. Це був їхнiй княжий дружинник Коста, але на нього страшно було дивитись — чоло вiд скронi до скронi перетинала рана, очi глибоко запали, уста пересохли.

— До князя... Святослава! — прохрипiв вiн. Коли через короткий час князь Святослав прокинувся i швидко вийшов, Коста стояв бiля ганку.

— Чолом, княже! — сказав Коста.

— Це ти, Косто?

— Я, княже!

— Чи можеш говорити?

— Можу, княже!

— Тодi говори!

Вони стояли вдвох. Сторожа, яка привела Косту, повернулась до ворiт. У тишi на Горi чути було, як завмирають удалинi їхнi кроки. На схiд вiд стiни города полотнiло небо, срiблястий вiдсвiт уже лився навкруг, князь бачив блiде обличчя Кости, рану на чолi, заплющенi очi.

— Я їхав багато днiв й ночей, княже. Кiнь падав за конем... На Днiпрi мене захопили печенiги... У полi були половцi.., ранили мене, княже. I от я тут... Київ... Адже це Київ...

— Це Київ, Косто. Говори далi.

— Воєвода Свенелд сказав, що болгарськi боляри iдуть разом з ромеями, а зрада є i в нас. Уже багато городiв залишили, стоїмо тiльки в Переяславцi. Там дуже важко, iде брань велика, там ждуть тебе, княже!

Коста хитнувся на ногах. Все бiльше виднiшало. Князь Святослав бачив, що очi в Кости зовсiм склепились. Вiн пiдтримав його руками, пiднявся на ганок, ступив у сiни. I, ведучи дружинника, князь вiдчув, що той спить. Ледве вiн одпустив руку, як Коста поточився до землi, сiв, спираючись обома руками, лiг. Так пiд стiною в сiнях вiн i спав.

Князь Святослав вийшов на ганок, став на сходах. Навкруг повзли сiрi нитки свiтанку. На тлi голубого неба на сходi темнiла стiна з вежами, високо над нею палахкотiла денниця, скрiзь на Горi вже окреслювались хороми, терема.

Десь близько на дворi пронизливо заспiвав когут. Одразу ж забили крилами й вiдповiли йому когути в iнших дворах, озвалися за ворiтьми — в передграддi, на Подолi.

Надходив ранок, останнiй ранок Святослава в Києвi.

РОЗДIЛ ВОСЬМИЙ

1

Ще в Києвi, намовляючи князя Святослава до походу в Болгарiю, i пiзнiше, дiставши вiд нього згоду, василiк iмператора ромеїв Калокiр почував себе гордо, був певен, що увiйшов у довiр'я до Святослава.

Василiк вважав, що обидва вони дiють чесно i кожен має вигоди: Калокiр розповiв Святославу про намiри iмператора Никифора, що послав його своєю довiреною особою i передає йому грецьке золото, князь Святослав знає тепер потайнi намiри iмператора i має їхнє золото...

Калокiровi здавалось, що вони домовились з київським князем про все й тепер кожному з них лишається зробити тiльки те, що було замислено: князь Святослав збирає своє вiйсько, iде в Болгарiю, виходить до стiни Юстинiана й загрожує Никифору. Калокiру ж? О, хитрому василiку це питання не завдало трудiв. Якщо князь Святослав стане перед Константинополем, Никифор мусить умерти, а вiн — василiк i патрикiй — хiба не годен бути iмператором ромеїв?

Василiк Калокiр уявляв i те, що має статись пiсля цього, — втiм, думав про це вже не василiк, а майбутнiй iмператор Вiзантiї: вiн сяде на Соломоновому тронi, всюди посадить своїх людей, утвердить межi iмперiї, щедро заплатить князевi Святославу — сто, двiстi, триста кентинарiїв, вiн дасть невелику дань i болгарам — навiщо йому сваритись з сусiдами?

Далi ж, — майбутнiй iмператор думав i про те, — вiн збере в скарбницi iмперiї багато, дуже багато золота, вiн скличе велике вiйсько, яке охоронятиме iмперiю та її iмператора, вiн, напевне, вiдмовиться платити болгарам дань, бо за що платити дань цьому грубому, варварському народовi? Iмператор Калокiр стане на Дунаї, вийде в Понт, дiйде до Клiматiв, де його батько, як i ранiше, буде протевоном i вже матиме до того часу численне вiйсько...

Про те, що ж буде пiсля цього, майбутнiй iмператор Калокiр боявся думати. Але подiбнi думки настирливо лiзли йому в голову, i якщо не наяву, то в снах вiн бачив, як колишуться знамена iмперiї над легiонами, що стоять на берегах Понта Евксiнського, важким кроком рушають з мiсця, iдуть на Київ. I хiба може бути iнакше? Адже князь Святослав i всi руськi люди — вороги iмперiї?!

Патрикiй Калокiр бачив це спочатку в снах. Далi вiн почав думати про це вдень. Ще пiзнiше Калокiр думав про це i вдень i вночi, не мiг не думати.

Князь Святослав не був його другом, це Калокiр вiдчув ще в Києвi, коли почав з ним одверту розмову й обiцяв золото. Князь Святослав не став його другом i тодi, коли сказав, що Русь вирiшила йти в Болгарiю, i взяв золото. Князь Святослав не став його другом i в Болгарiї, бо вiн проходив над Дунаєм не як переможець i василевс цього варварського народу, а як його друг. Так чиїм же другом був князь Святослав? О, звичайно, не другом патрикiя Калокiра!

Патрикiй Калокiр мовчав. Втiм, коли б вiн i хотiв — йому нi з ким було б говорити. Усi — i князь Святослав, i його воєводи, усi цi вої руськi, болгарськi, серед яких iшов i Калокiр, — чужi були йому, чужий був i вiн їм. Що ж робити далi? Невже батьки помилились, нарiкши йому iм'я Калокiр* (*Калокiр— хитрий.)?

Раптом сталось те, чого Калокiр нiяк не мiг ждати. На полi бранi в Болгарiї вiн почув, що iмператора Никифора не стало i що на Соломоновiм тронi в Константинополi сiв Iоанн Цимiсхiй. Цимiсхiй — багатий вiрменин, — о, його добре знав Калокiр! Диви, як швидко вiн зумiв зробити те, про що тiльки мрiяв Калокiр. Проте що поробиш — у нього були для цього i золото, i легiони, i сила. Це меткий, хитрий, зухвалий полководець, що зумiє, мабуть, i втриматись на тронi! I коли сталось так, то хiба патрикiй Калокiр i батько його, протевон, не можуть щасливо жити пiд захистом цього iмператора? Як же йому щасливо пройти мiж мечем київського князя i скiпетром iмператора?

Патрикiй Калокiр знову вiдчув себе таким, яким їхав на пiвнiч з Константинополя, — василiком iмператора ромеїв. Вiн думає тiльки про одне: як дати iмператору знати, що вiн, як було загадано Никифором, тут, з Святославом, але мовчав, поки був живий Никифор, а тепер подає про себе голос, вiд усього серця вiтає нового iмператора Вiзантiї Iоанна Цимiсхiя, обiцяє вiрно служити йому.

У довгi осiннi ночi над Дунаєм василiк Калокiр складає листа, в якому пише про все це iмператору Iоанну. Пiзнiше, знайшовши в Переяславцi одного багатого вiрменина, що в усi часи i навiть тепер торгував з вiзантiйськими купцями, посилає цього листа iмператору Iоанну. Незабаром Калокiр одержує вiсть iз Константинополя, не вiд iмператора, правда, але ж вiд його проедра Василя.

I тодi вiн починає дiяти. Втiм, хто про це може знати? Патрикiй Калокiр, що приїхав до Києва-города як василiк iмператора, став пiзнiше довiреною особою князя Святослава. Вiн поважає, вивчив навiть мову русiв, розмовляючи з воєводами, тисяцькими i просто воями, вiн присягається, що любить Русь, болгар... Друг Калокiр стоїть у чорному платнi на березi Дунаю, вiтер роздуває на непокритiй його головi темне волосся, вiн дивиться вдалину, де вирує море, де сiрi хмари низько нависли над обрiєм. Вiн задоволений, i посмiшка грає на його обличчi.

А увечерi Калокiр сидить у свiтлицi вiрменського купця Iзота, якого ще кесар Петро назвав своїм болярином i якому почепив на шию золоту гривну. На столi перед ними чудове грецьке червоне вино, вони гризуть смачнi царгородськi рiжки.

— I як, Iзоте, боляри?

— Вони згоднi зробити все, що велить iмператор...

— Нехай збирають зброю, а зробимо ми все тодi, коли пiдiйде вiйсько кесаря Бориса.

— Добре, Калокiре!

2

Звела василiка Калокiра доля iз сином Iгоря, князем Улiбом.

Ще змалку княжича Улiба дратувало й робило злим i хижим те, що Святослав був його старшим братом i, як старший, перший мав любов княгинi Ольги й пошану бояр з воєводами. Роздратування дедалi зростало й виросло в мсту. Коли Святослав став князем, Улiб думав i говорив матерi, що згоден, аби не бути князем при князi, їхати на своє князiвство — у Новгород або у Чернiгiв, Переяслав. Коли брат Святослав рушив примучувати в'ятичiв, а потiм на брань з хозарами, князь Улiб нетерпляче ждав... що Святослав, як i батько їх Iгор, не повернеться з походу.

I знову зрадiв i втiшився князь Улiб, коли почув про майбутню брань з Вiзантiєю. О, вiд матерi своєї й ще багатьох слiв i купцiв князь Улiб знав, якi дужi iмператори ромеїв, яке велике й мiцне в них вiйсько — з кораблями, страшним грецьким вогнем, — i тому думав, що запальний i твердий Святослав з цього походу живим не прийде. Князь Улiб мрiяв i про те, що має бути потiм, як вiн утвердить i триматиме мир iз Вiзантiєю... А чому справдi, думав вiн, не бути миру мiж iмператорами i князями Русi? Християни вони, християнин i вiн — князь Улiб...

Але Святослав розбив усi мрiї брата свого. Як великий князь i син Iгорiв, вiн, може, вчинив i справедливо — аще отчина iде на супостата, князi її мусять стати попереду воїїв. Великий князь Святослав велiв, а брат його, князь Улiб, мусив згодитись iти на ромеїв. Тим паче, що сам Святослав повiв воїв морем, а Улiба й Свенелда поставив на чолi ратi, яка йшла суходолом.

А потiм почалася брань — лютiша, нiж Улiб думав, бо супроти кесарiв Болгарiї й iмператорiв Вiзантiї боролись i руси, i болгари; страшна, бо ворог люто оборонявся, а князь Святослав iшов прямо, i тiльки до самого серця iмперiї.

Проте на бранi князь Улiб не виказував свого страху, не вдавав на сiчi спини, не схитнувся, коли ворог скакав на його коня. У всiх бранях, що точились над Дунаєм, вiн iшов попереду свого вiйська, але, залишаючись вночi й почуваючи себе самотнiм у шатрi, князь Улiб благав свого бога закiнчити брань, встановити мир на землi.

Через це князь Улiб i зiйшовся з Калокiром. В цьому не було нiчого дивного — василiк почував себе самотнiм серед чужих людей, князь Улiб був самотнiм серед руських воїв. Василiк сказав, що вiн християнин, князь Улiб вiдповiв, що вони можуть помолитись разом. Вони так i помолились — за перемогу на бранi й за мир мiж землями. А хiба не молились за це, тiльки кожен своїми словами, всi в цьому станi?

Так було, доки вони йшли над Дунаєм, так було й тодi, коли руськi вої стояли вже недалеко вiд Преслави i коли князевi Святославу принесли печенiзьку стрiлу, яку воїн Орель вирвав з свого серця; так було й далi, коли на чолi з князем Улiбом i Свенелдом вої стали й довго боролись з ворогом, що зупинився бiля Преслави.

А тодi почалося щось дивне. Руськi й болгарськi вої рубались так само, як i ранiше, а може, й дужче, бо ж брань iшла обапол — i тут, i в Києвi. До стану приходили новi й новi болгарськi вої. Але все бiльше й бiльше боляр iз великими загонами вставало перед ними. А потiм, i це було найстрашнiше, невiдомi численнi загони стали заявлятись позад них — бiля Переяславця, Доростола.

Князь Улiб говорив iз Свенелдом:

— Що робити, воєводо? Уже попереду нас немає шляху, зап'ять нам ллються рiки кровi, князь Святослав далече, а йде осiнь, зима.

Воєвода Свенелд скинув шолом, i пiд сонячним промiнням на його головi засрiблилось сиве волосся.

— Зберемось, княже, тут великою силою й ударимо на Преславу...

— Але ж тодi ми одiрвемось ще далi вiд Дунаю й Русi...

— Преслава — середа цiєї землi, i звiдти повзуть тi змiї, що жалять нас тут i ген над Дунаєм. Вiзьмемо Преславу — ближче буде до перемоги, а вiдтак i до Русi.

Князь Улiб не послухав старого воєводи, велiв наволочити стяги, але йти не вперед, а назад, до рiчки Колубави, щоб там, мовляв, зiбратись всiєю силою й битись за Преславу.

Але коли князь Улiб став iз вiйськом своїм над Колубавою, то вже пiзно було рушати вперед, бо саме в цей час якийсь великий загiн з'явився бiля Данаї. Коли князь Улiб поспiшив до Данаї, заколот почався у Плисцi...

I тодi одного вечора, прийшовши до княжого шатра, василiк Калокiр довго говорив з князем Улiбом про поразки в горах i на долинi, нарiкав на зрадливих, вiроломних болгар, а далi сказав:

— Я думаю, що князь Святослав зробив добре, допомiгши за п'ятнадцять кентинарiїв iмператорам приборкати непокiрних болгар. Iмператор Iоанн повинен був би ще дати чимало золота князевi Святославу, а сам князь мусив накласти дань на Болгарiю...

Князь Улiб замислився.

— Але ж князь Святослав i гадки не мав зупинятись у Болгарiї, вiн хоче пройти її i бдарити на Вiзантiю. Та ти й сам, патрикiю, намовляв його на це.

Василiк Калокiр посмiхнувся.

— О, — вiдповiв вiн, — тодi, коли у Великому палацi сидiв божевiльний Никифор i коли я був у нього василiком, я й справдi не тiльки намовляв, я благав князя Святослава iти на нього, бити, убити. Але ж нинi в Константинополi на тронi сидить не Никифор, а Iоанн Цимiсхiй...

— Ти знаєш його? — тихо запитав князь Улiб.

— Iоанн Цимiсхiй, — так само тихо сказав Калокiр, — з моєї землi, iз Вiрменiї. Це дуже смiливий полководець, переможець багатьох земель i городiв у Азiї й Єгиптi. Про нього говорять, що краще мати його над собою, анiж ворогувати з ним. Його всi знають.

— Але якщо так, то вiн небезпечнiший для Русi... — почав i замовк князь Улiб, згадавши, що Калокiр все-таки василiк iмператора.

Проте Калокiровi й не треба було багато говорити. Вiн одразу зрозумiв князя Улiба.

— А навiщо iмператору Iоанну воювати проти Русi? Не думаю, щоб Iоанн хотiв воювати й проти Болгарiї. Адже все це, оцю криваву брань, затiяв божевiльний Никифор. Iмператор Iоанн, я переконаний, хоче тiльки миру. Вiн хотiв би, як i колишнi iмператори, мати любов з Руссю й Болгарiєю. Щоб цього досягнути, вiн згодився б, напевне, й на дань... Мир, тiльки мир i любов! — закiнчив василiк Калокiр.

— Мир i любов! — сказав i князь Улiб. — Як прагнуть справдi люди миру й любовi, як прагну цього я!

— Так чому ж нам не подумати про це, княже? — жваво промовив Калокiр. — Помолимось за це!

— Молитва очищає душу! — згодився князь Улiб i став на колiна.

З

Iмператор Iоанн готувався до вiйни з Святославом. Ще за його попередника, Никифора, в фемах Фракiї й Македонiї, що межувала з Болгарiєю, було повним-повнiсiнько набито вiйська. Правда, феми цi були надто вже малi. Фракiя була околицею Константинополя й тягнулась тоненькою смужкою вiд Понту до Егейського моря. З головного мiста Македонiї Адрiанополя до Константинополя можна пiшки дiстатись за два днi.

Усi цi феми й городи в них забитi були вiйськом. У Родостi, Аркадiополi й скрiзь до Солунi, у Агатополi над морем i до самих гiр — до Фiлiппополя — скрiзь стояли пiшi й кiннi легiони. Iмператор Никифор ждав тiльки слушної години, щоб рушити в Болгарiю й напасти на вiйсько Святослава.

Свiй задум iмператору Iоанну було найлегше здiйснити тодi, коли до Константинополя дiйшли чутки, що печенiги напали на Київ. "Печенiги згодились. Так буде", — з цiєю радiсною звiсткою примчав на легкiй скедiї з Босфору єпископ Феофiл. "Це сталось, князь Святослав з кiнною дружиною помчав до Києва", — повiдомив фар iз Преслави... Воднораз кесар Борис, як i ранiше, просив, молив, благав iмператора Iоанна прислати йому пiдмогу.

Але iмператор не може посилати туди своє вiйсько. Не в Болгарiю, а в Азiю перекидає вiн легiони з Фракiї й Македонiї. Туди ж змушений кинути й кращих своїх полководцiв на чолi з славетним Вардом Склiром i патрикiєм Петром. Там, у далекiй Азiї, в Каппадокiї, починають повстання проти нього небiж убитого iмператора Никифора Вард з своїми двоюрiдними братами, з острова Лесбосу утiкає й приєднується до них брат iмператора Лев. Вони проходять городи й села в Азiї, до них приєднуються землi. Загроза нависає i над Константинополем.

Iмператор Iоанн знає, кого проти них послати. Полководця Варда немарно прозивають Склiром* (*Склiр — жорстокий.). З ним разом вiн посилає ще й патрикiя Петра, який вславився своїми походами в Азiї й тiльки недавно зробив те, чого не мiг зробити сам Iоанн, — перетворив на руїни й попiл перлину свiту Антiохiю. Цi два полководцi, Iоанн був певен, знайдуть у пустелях Каппадокiї усiх родичiв покiйного iмператора i покарають.

Думав iмператор Iоанн не тiльки про те, щоб покарати їх. Вiн прагне, щоб родичi Никифора нiколи вже не могли йому шкодити, й велить Варду Склiру й патрикiю Петру, якщо вони пiймають Льва Фоку, синiв його i усiх небожiв, дiяти за власним розсудом, але суворо: оскопляти, ослiпляти або й просто убивати. Така його iмператорська воля!

Вард Склiр i патрикiй Петро, звичайно, вiрою й правдою служили Никифору. Але що ця вiра й правда, коли б Никифор не платив за неї золотом? I Вард Склiр, i патрикiй Петро одержать тепер вiд Iоанна багато кентинарiїв — залежно вiд того, скiльки вони привезуть iз зруйнованих ними городiв Азiї, — чого ж їм ще треба?

Iмператор Iоанн хоче купити не тiльки Склiра й Петра. Вiн знає, що населення Константинополя доведене до голоду. Голод i в фемах, бо три роки у Вiзантiї був страхiтливий неврожай, а за Никифора нiхто не дбав про голодне населення Константинополя.

Iоанн Цимiсхiй посилає кораблi до Азiї i Єгипту, де люди також голодують. Але що Iоанну Азiя i Єгипет? Вiн дбає зараз тiльки про Константинополь. В Азiї i Єгиптi забирають останнє зерно, вантажать його на кораблi й везуть до Константинополя.

Щедрою нiбито рукою за безцiнь роздає iмператор Iоанн хлiб у Константинополi, i, звичайно, люди, якi кiлька рокiв до цього голодували, маючи тепер шматок хлiба i не розумiючи, звiдки на них впало таке щастя, волають:

— Многi лiта iмператору Iоанну!

Вiн — новий iмператор Вiзантiї, — гордо сидячи на конi, робить великi виходи, скрiзь: i на площi Августеона, i на Месi, i бiля околиць Влахерну — його зустрiчають стовпища нагодованих людей, його засипають квiтами, йому спiвають славу.

Тепер на Iподромi, який колись гримiв i сяяв, але який за Никифора почав заростати бур'янами, знову влаштовуються змагання, iгри, на аренi пролiтають колiсницi, мчать бiгуни, тут ллється, як i в давнi часи, кров рабiв-гладiаторiв; сенатори, патрикiї, урядовцi, димоти й динархи безумствують, славлять iмператора Iоанна.

Вiн сам також присутнiй тут — сидить у своїй ложi, дивиться на безумний натовп, iнодi показується народу, слухає його крики, вiтання, на обличчi його сяє щаслива посмiшка.

Але iнодi по цьому обличчю пробiгає хмарка тривоги, вiн згадує далеку Каппадокiю, звiдки немає й немає вiстей, думає про недалекий острiв Прот, де на високiй скелi в монастирi над морем живе Феофано.

Проедр Василь схиляється до вуха iмператора Iоанна, тихо шепоче:

— Константинополь трiумфує, вiн щасливий, це твоя перемога!

— Феофано! — виривається у Iоанна.

Так, увесь час, де б вiн не був, iмператор думає про Феофано, не може забути її ласки, поцiлункiв, рук...

О, коли б iмператор мiг, вiн полетiв би до Феофано на крилах, або, певнiше, на легкiй скедiї, велiв би повернути її до Буколеону. Але над ним висить закляття церкви. Ще живе, доживає старий Полiєвкт, а його слово — це священне, непорушне слово.

Iмператор Iоанн лютує на патрiарха Полiєвкта не тiльки за Феофано. Того ранку, коли вiн прийшов до нього в Софiю, патрiарх змусив його покарати Льва Валента, домiгся багатьох пiльг для себе й всього духовенства. Якi пiльги можуть мати служники бога, коли Вiзантiя воює, коли все золото треба вiддати полководцям i легiонерам i коли хлiбом слiд годувати тiльки тих, що завтра мають вмирати?

Нарештi iмператор Iоанн свого дiждався. Пiзньої ночi його повiдомляють, що патрiарх Полiєвкт помер. Iоанн Цимiсхiй радiсно зiтхає. З обiцянками патрiарху можна зробити будь-що, хоч i викинути їх у Пропонтиду!

Iмператор так i робить. Коли одразу пiсля смертi патрiарха Полiєвкта в Константинополi збирається собор єпископiв, щоб обрати нового патрiарха, вiн сам приходить туди, сiдає на тронi i пропонує обрати патрiархом найнижчого чина в церковнiй iєрархiї, малописьменного ченця, схимника з Олiмпiйської гори Василя.

Собор єпископiв спантеличений. Тут, у Софiї, зiбралися мужi, достойнi митри патрiарха, у митрополiях Азiї, Єгипту, всiєї iмперiї є єпископи-фiлософи, вченi, зразки благодiйства.

Але Iоанн Цимiсхiй сидить на соборi, дивиться холодними очима на єпископiв, i вони знають, що їх жде, якщо воля iмператора не буде виконана. I чернець Василь обирається новим, вселенським патрiархом. Вiднинi iмператор Iоанн буде василевсом i главою над ченцем-патрiархом, вiн може робити все, що захоче, може урочисто одружитися у соборi Софiї чи Влахернi й з Феофано.

I iмператор одружується. Майбутню василiсу ввели в собор Софiї з покривалом на обличчi. Назустрiч вийшов i накинув їй на плечi пурпурову хламиду, яку спочатку благословив патрiарх Василь, сам iмператор Iоанн. Взявши за руку наречену, вiн повiв її до олтаря, де стояв патрiарх.

I в той час, коли патрiарх клав на голови августiв вiнцi, щоб з'єднати їх i проголосити многолiття, iмператор Iоанн зробив так, як велiв обряд, — пiдняв покривало, за яким ховалось обличчя нареченої, i всi присутнi на цiй урочистiй церемонiї побачили непривабливий, зморшкуватий лик пiдстаркуватої дочки покiйного iмператора Костянтина — Феодори.

Нiхто в соборi не мiг зрозумiти, чому так зробив iмператор Iоанн, коли й як це сталось. Усi ждали, що вiн — молодий, здоровий, дужий — вiзьме собi василiсу до пари. Поруч iз ним пiсля смертi Полiєвкта — i про це також говорили — могла стати й Феофано. А втiм, всi вони, побачивши Феодору, кричали, голосили:

— Многi лiта найсвятiшiй i найблаженнiшiй Феодорi!

— Многi лiта василевсу Iоанну!

— Многi лiта iмператорам нашим!

Звичайно, нiхто з них не знав, як не знала того й Феодора, що, стоячи отут, у соборi Софiї, з вiнцем на головi, дивлячись на образ богородицi в куполi над олтарем, iмператор Iоанн думав про Феофано.

Так, до самої останньої хвилини вiн не мiг її забути. Ще надавно, коли живий був Полiєвкт, мрiяв, що вирве Феофано з Проту, поверне в Буколеон, увiйде з нею в Золоту палату. Це нiкого б не здивувало в Константинополi, все було готове для цього.

Але, стоячи над труною патрiарха, iмператор Iоанн зрозумiв, що й справдi Полiєвкт робив мудро. Краще сидiти у Великому палацi одному вбивцевi, нiж двом. I, звичайно, краще тут не мати Феофано, яка вбила вже трьох iмператорiв. .

Iоанн здригнувся: Феофано вбила трьох, так чому ж їй не вбити четвертого — його, Iоанна? Стоячи над труною патрiарха, вiн старанно хрестився. Народившись, страх перед Феофано все бiльше полонив його душу. Звiльнившись вiд клятви патрiарху перед його труною, iмператор Iоанн дав собi клятву нiколи не повертати в Константинополь Феофано i тодi ж подумав про Феодору. Вона не була красива — це знав Iоанн Цимiсхiй, у нiй не було найменшої приваби — i це вiн бачив. Але вона — дочка порфiрородного iмператора Костянтина, вона василiса з народження, i бiля неї вiн стає спадкоємцем слави Костянтина.

— Многi лiта iмператорам нашим! — кричали всi в соборi.

4

Недалеко вiд Константинополя, серед голубих просторiв Пропонтиди, мов табун сiрих чайок, що летiли через море, але стомились i сiли спочити, лежить дев'ять островiв, якi здалеку здаються одним великим островом. Ще з давнини їх названо Принцовими островами.

Чудовi здалеку цi острови — з жовтими, червоногарячими скелями, що круто обриваються над голубими водами моря, iз золотоверхими церквами й монастирями, з садами, рядами високих кипарисiв, тихими затоками.

Але набагато бiльше, нiж кипарисiв, є на цих островах могил. Споконвiку iмператори Вiзантiї вивозили сюди, а найбiльше на один iз островiв — Прот* (*Протi — перший.), усiх тих, що були їм невгоднi. Тут є монастирi з пiдземеллями, куди нiколи не сягає сонце, є скелi, з яких до води не долетить живою жодна iстота, є затоки, яких не помiтить найпильнiше око... Через це iмператори й закидали сюди своїх ворогiв. Одних оскопляли, iнших ослiпляли, ще iнших топили, а деякi докiнчували життя в пiдземеллях. I нiхто, нiхто в свiтi про це не знав, — чудовi здалеку острови, дивний Прот!

Саме тут, бiля Проту, через день пiсля вбивства iмператора Никифора, пiзнього вечора у тихiй затоцi став дромон. З нього на берег звели жiнку з слугами й двома дiвчатами. Це була Феофано.

Вона нiколи не була на цьому островi, але знала, що той, хто сюди потрапляв, живим до Константинополя вже не повертався. Та й сама Феофано велiла сюди вивезти десять лiт тому п'ять сестер першого свого чоловiка Романа — звичайно, на смерть, довiку!

А все ж вона зiйшла на крутий берег гордо, як i належить василiсi, i до келiї своєї, одним одно загратоване вiконце якої виходило на море, ступила зухвало. Тiльки й того, що всю першу нiч не спала, ходила й ходила по келiї, думала про втечу.

Феофано думає так не тiльки цiєї ночi, — вона нi на хвилину не припускає, що залишиться тут довiку. Самовпевнена, розбещена василiса вiрить, що стала жертвою божевiльного патрiарха Полiєвкта, що про неї думають i дбають iмператор Iоанн i паракимомен Василь. У Константинополi залишились i мусять соцарствувати з Iоанном два її сини — Василь i Костянтин. Якщо ж Iоанн забуде, одцурається вiд неї, то їй допоможуть, вирвуть з Проту. Є брат iмператора Никифора — Лев, син його i небожi, якi Iоанна вважатимуть вбивцею Никифора i нiколи не взнають, хто скеровував його руку. Є у Феофано й те, що може все зробити у Римськiй iмперiї. Виїжджаючи на Прот, вона встигла взяти з собою й зберiгає в келiї великi скарби — золото, дорогоцiнне камiння...

I ще одне, що вiдчуває Феофано, — вона була, є i довго буде найкрасивiшою жiнкою iмперiї. Вона дивиться у дзеркало i бачить себе — може, надто блiду, може, трохи сполохану, стурбовану, але молоду. Що тридцять лiт для божественної Феофано, яка до того ж знає цiну своїй красi?!

Кiлька довгих i надзвичайно важких мiсяцiв проводить вона в монастирi, який, нiби велетенська фортеця, iз багатьма пiдземеллями, льохами, тайниками, ровами й валами, височiв на найвищiй скелi над морем. У цьому монастирi в рiзнi часи й рiзними руками заточенi були, ослiпленi, забитi багато iмператорiв, видатних людей та навiть патрiархiв iмперiї: iмператори Михайло Куропалат, Лев з чотирма своїми синами, дiд Феофано по чоловiку Роман Перший Лекапiн. Тут сидiли в келiях i тi п'ять сестер Романа Другого, яких вислала Феофано. Тепер сюди потрапила й вона сама.

Це був похмурий, страшний монастир. Феофано тут оточують мовчазнi безбородi ченцi, що стежать за кожним її кроком, стоять бiля дверей її келiї й час вiд часу заглядають у загратоване вiконце у дверях, коли вона навiть спить. Ще за одним, також загратованим, вiконцем об крутi скелi б'ється розбурхане Мармурове море. Очi безбородих пильнують за нею, куди б вона не пiшла. Здавалося, Феофано нiчого тут ждати, нi на що було сподiватись.

Але Феофано жде, вона надiється, що хтось прийде їй на помiч, визволить з Проту. I вона свого дiждалась. В одну з довгих осiннiх ночей безбородий, що вартував бiля дверей її келiї, коли все затихло в монастирi i Феофано вже збиралася лягти, раптово вiдчинив дверi, увiйшов до келiї й погасив свiтильник.

— Хто це? — прошепотiла, затаївши подих, Феофано.

— Я твiй друг i прийшов вiд твоїх друзiв.

— Хто ж ти?

— Я — етерiот Вард Валент з Буколеону.

— Зажди, ти брат Льва Валента, що вбив Никифора?

— Я брат Льва, що вбив Никифора. Але Льва велiв убити iмператор Iоанн.

Феофано стало моторошно. В темнiй келiї перед нею стояв Вард — брат етерiота Льва, який убив її чоловiка — iмператора Никифора. Отже, це спiльник її i Iоанна... Але Вард каже, що Iоанн велiв убити Льва. Кому ж тодi служить Вард?.. "Тихше, мовчи, Феофано, — зцiпивши зуби, велiла вона собi, — бо найменша помилка буде згубою. Треба ждати, що далi скаже Вард".

Вона швидко дiзналась про те, що сталось: Iоанн Цимiсхiй усунув вiд царювання її синiв — Василя й Костянтина, — мовчи, Феофано, мовчи! — iмператор Iоанн вислав на острiв Лесбос брата iмператора Никифора Льва, а його сина Варда i небожiв — у далеку Амазiю; Феофано пiзнала вдачу нестримного Iоанна; патрiарх Полiєвкт помер, i iмператор змусив собор єпископiв обрати патрiархом ченця з Олiмпу Василя, — Феофано намагалась не пропустити жодного слова з розповiдi Варда.

— А зараз, — тихо шепотiв вiн, — Лев Фока з сином почали повстання в Каппадокiї, i хоч у Болгарiї неспокiйно, iмператор Iоанн зняв у Фракiї й Македонiї кiлька легiонiв i на чолi з Вардом Склiром i патрикiєм Петром послав у Азiю. Iмператор Iоанн боїться, вiн засипав хлiбом Константинополь.

I знову Феофано мовчала, бо не могла зрозумiти й збагнути, кому ж служить Вард i хто його послав до неї.

Аж тодi Вард Валент сказав:

— Тому проедр Василь послав мене сюди, василiсо, сказати тобi, що вiн про тебе думає й дбає. Проедр жде, чим скiнчиться повстання в Азiї й що станеться в Константинополi. А тодi дасть тобi про все знати й допоможе... Жди, василiсо. Тут, на Протi, є нашi безбородi, я пройду до тебе завжди, коли звелить проедр!

Феофано зрозумiла, що в цiй iмперiї, де вона живе, i де все робиться заради слави, честi, багатства небагатьох людей, i де небагато цих людей один одного вбивають, рiжуть, вiшають i карають, мусить бути i такий чоловiк, як проедр Василь...

Вона, здавалось, бачила його в цю хвилину: кощавого, непомiтного, висохлого, з ласкавою посмiшкою на лицi, тихим приглушеним голосом, довгими, тонкими пальцями. Цiєї ночi вiн, як i завжди, iшов Буколеоном, стерiг спокiй василевса.

"Василевс!"— Феофано посмiхнулась, згадавши це слово.

Ще вона подумала, що в цiй iмперiї повинно бути i є мiсце саме для такої жiнки, як вона. Це вона прикрашає й повинна прикрашати чорнi її палати залитi кровлю опочивальнi. Вона — квiтка Пропонтиди i зараз повинна терпляче ждати наказу свого спiльника i друга — проедра Василя.

Феофано ступила вперед, взяла руку Варда Валента. Ця рука тремтiла. Вона доторкнулась гарячими своїми устами до його обличчя. Вiн був не безбородий.

5

Чорним вихором, бурею летiв з дружиною своєю на пiвдень вiд Києва князь Святослав. Поруч з конем князя Святослава, як i у воєвод i бояр його, а так само й у воїв, скакало ще по двоє-троє вiльних коней. Вершники пересiдали з коня на коня, спали по кiлька годин перед свiтанком — i мчали далi й далi...

Не всi вої витримували. Дехто з них лишався в городах i селах полянських i в Уличськiй та Тиверськiй землях, щоб наздогнати князя згодом. На всьому скаку падали в полi конi, але вже iржали новi, — все ближче було до Дунаю.

У холоднi осiннi ночi вершникам було жарко, серед денної спеки їх остуджував зустрiчний вiтер, на свiтаннi вони з'їдали черствий шматок хлiба, увечерi запивали його водою.

Коли вони виїжджали з Києва, їх було тисяч десять, а коли вже проминули Буг i Днiстер, їх не зменшилось, а стало бiльше, бо навкруг була рiдна земля i в цей важкий час голос князя Святослава чули тиверцi й уличi.

Але не тiльки там, де пролiтав князь Святослав з своєю дружиною, гомонiла й вставала земля. Чим далi вiд Києва на пiвдень мчала дружина Святослава, тим далi на пiвнiч, на захiд i на схiд йшла вiсть про те, що на Дунаї крешуть iскри мечi, до хмар летять стрiли, болгарськi боляри разом з гречинами iдуть всп'ять Руськiй землi.

I, як це буває перед великою грозою, коли стигне лист, скнiють води, завмирає земля, так i в цей грiзний час — скiльки не їхала дружина князя Святослава, вона не бачила не тiльки печенiгiв, а навiть їхнього слiду. Здалеку тiльки було чути, як гула пiд копитами коней земля в степу. То печенiги тiкали з улусами своїми на схiд — до Днiпра, i на пiвдень — до моря Руського.

Так i мчав князь Святослав з дружиною своєю —через землi Полянськi, через Дике поле, землi уличiв i тиверцiв, усе ближче до Дунаю.

Коли ж до Дунаю лишалось пiвночi їзди, перед заходом сонця князь Святослав, що пiд знаменом своїм їхав попереду дружини, раптом зупинив коня.

Сонце заходило. На далекому обрiї видно було слiпучо-багряне плесо рiки, синi гори потойбiч. За князем стояла, не розумiючи, чому вони зупинилися, дружина.

— До Дунаю вже недалеко, — сказав князь, — пiвночi їзди туди, пiвночi назад. Що там робиться, ми не знаємо, а знати мусимо. Нехай дружинники нашi поїдуть до Дунаю, а до ранку повернуться. Дружина ж наша нехай спочиває, невiдомо, що буде завтра.

I враз кiлька вершникiв одiрвались вiд вiйська, полетiли в багряне небо, що стелилось далеко над Дунаєм. Всi ж iншi вої сходили з коней, розбивали стан без вогнiв, пускали в попас конi, далеко на всi кiнцi — i вiд чола, i вiд озадку — послали сторожу.

Коли стемнiло й на сходi виплив червоний великий мiсяць, вiн побачив у полi стан князя Святослава. Розкинувшись на землi, поклавши пiд голови сiдла, а пiд себе опони, лежала, спочивала дружина князя. Вона заробила цей короткочасний сон, за нею чорним слiдом серед сiрих степiв стелилась дорога вiд Києва. Вона повинна була спочити, бо, може, завтра буде над Дунаєм великий бiй. Дружина стояла на правдi, i хоч, може, на когось з воїв уже чатувала близька смерть, але всi спали спокiйно, мiцно. I разом з дружиною своєю, поклавши пiд голову сiдло, а пiд себе опону, заснув i князь Святослав...

Вiн прокинувся до свiтання, бо почув, як десь далеко в полi гуде пiд копитами земля. Сiв. Прислухався. Схопився на ноги. Кiнський тупiт линув з поля, вiд Дунаю, їхало небагато вершникiв, вони мчали повним скоком.

Через короткий час вершники зупинилися в станi перед князем Святославом.

— Бiда, княже! Учора болгари копiєм взяли Переяславець. Вої нашi стоять на березi Дунаю, ждуть тебе, княже!

Дружина князя вже була на ногах. Швидко свiтало, але князь велiв людям поїсти. Сiвши на опонi, вiн i сам поїв — шматок солоної конини з хлiбом. По росах вої вели коней. З усiх кiнцiв з голубих туманiв виїжджала сторожа. Небо було чисте — вiщувало сонячний день.

I, спочивши, а тепер поївши, сiли вої на коней, що випаслись за нiч, полетiла дружина на захiд, до Дунаю.

Сонце ще стояло високо в небi, коли вони зупинили коней в очеретах лiвого берега Дунаю, де на тихiй водi стояли їхнi лодiї. I одразу ж почали переправлятись на правий берег, де було головне вiйсько.

Князь Святослав зустрiвся на високiй кручi з князем Улiбом, Свенелдом i iншими воєводами, розповiв, що сталось за цей час у Києвi, про смерть княгинi Ольги, вокняжiння Ярополка, Олега i Володимира, про печенiгiв i зустрiч з каганом Курею.

— Ромеї роблять чорну свою справу й тут, — почав Свенелд. — Уже, княже, залишили ми багато городiв i стоїмо тiльки тут, над Дунаєм.

— Чому ж залишили городи? Де нашi вої, де болгари? — кричав князь Святослав.

— Усi вони тут, стоять на березi, — вiдповiв Свенелд. — Але кесар Борис i його боляри зiбрали багато загонiв, що розтеклися повсюди, дiяли, як змiї...

— Як же ви могли допустити, щоб боляри зiбрали цi загони, чому не пiшли на них одразу великою силою? Воєвода Свенелд мовчав.

— А ти що скажеш, брате? — звернувся до князя Улiба Святослав.

— Я збирав таку силу. Але ми тодi запiзнились, бо почались заколоти в Данаї i потiм Плисцi...

— Хто запiзнюється на бранi, згубу чинить собi й своїм людям...

— Опрiч того, берiг я воїв, не хотiв великої кровi.

— Аще кров хто на бранi свою шкодує, багато проллє її пiзнiше й бездоб, — промовив князь. — Недобре зробив ти, брате Улiбе, мало ти зробив, воєводо Свенелде. Потягнемо тепер, дружино моя, нiде тут впасти!

Пiднявши голову, князь Улiб дивився вдалину, на пониззя Дунаю. Взявшись за криж меча, мовчки стояв і ніби боявся дивитись в очі князеві Святославу Свенелд.

До вечора дружина Святослава переправлялась на правий берег. Туди ж, залишивши в гирлі сторожу, підійшли й лодії. Князь наказав лодійним воям, не гаючи часу, пливти Дунаєм до Переяславця. Туди ж він повів через болота і драгви, стежками, які тепер добре відомі були воям, і всю свою дружину.

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

1

І веде князь Святослав всю свою силу на захід. Сам з головною дружиною іде шляхом, що тягнеться від Дунаю до Планини, князь Уліб веде дружину по праву руку від нього, де на поміч князеві вже поспішають угри, з лівої ж руки, де в передгір'ї блукає найбільше болярських загонів, поперед своїх воїв їде на баскому коні суворий, замислений воєвода Свенелд разом із сином Лютом.

А вже в городах і селах болгарських, почувши про те, що князь Святослав з ними, підіймається все живе. Дружини з болгар заливають усі простори між русами, і здається, що встала над Дунаєм, посувається з громом і блискавицею вперед страхітлива грозова хмара, якої ніщо не може зупинити.

Позаду ж всього цього воїнства на болгарському возі з високими колесами, який тягнуть четверо волів, похмурий сидить у чорному платні, низько насунувши на лоба високу баранячу шапку, хижими очима дивиться з-під густих чорних брів на світ василік Калокір. У Переяславці він підходив до князя Святослава, нарікав, що без нього битва затяглася, цікавився, як скоро думає Святослав взяти Преславу?

Дивно відповів на це василіку князь Святослав:

— А Преслава вже давно наша.

— Як?! — крикнув Калокір. — Туди так далеко, перед нами багато боїв...

— Преслава давно вже наша, — промовив князь, — і шкода, що ти не побував там, подруг мій.

Про ці незрозумілі слова й думає Калокір, насунувши на лоба шапку, позираючи навкруг хижими, злими очима.

Низькі хмари стеляться над Болгарською землею, дрібний дощ сіється над спушеними полями, риплять вози на шляхах, іржуть, тупотять коні. А вже попереду чути багатоголосий крик, вже там бряжчить зброя, почалася січа велика: за кров — кров, за смерть — смерть. Так удруге падає Плиска, Даная, руські вої ламають ворога й вступають у Преславу!

2

За Преславою у Вишньому граді вої захопили чимало боляр, що збирались утікати. Серед широкого двору града стояли навантажені вози, у високій колимазі сиділа на подушках жінка якогось знатного роду з двома дітьми, сам рудий, з довгою бородою й вусами, одягнутий у багряницю і червоні сандалії, чоловік гарцював біля колимаги на коні. Їх оточувало чимало озброєних мечами й списами воїв. Це був кесар Болгарії Борис, його жона й вища дружина...

...Кесар і князь зустрілись у Преславі в старому теремі болгарських каганів, у одній з світлиць, де колись жив і помер каган Симеон. Вузькі вікна в цій світлиці були завішені. У кутку горіли два світильники, промені яких виривали з півтемряви багато речей, що зберігали пам'ять про кагана Симеона і про його діла.

На багатьох полицях під стінами видно було книги, написані Симеоном. Ще на одній полиці тьмяно поблискували золоті й срібні корчажці, келихи, а між ними стояв і келих, зроблений каганом Крумом з черепа імператора ромеїв...

Коли воєвода Свенелд з двома воями завів кесаря Бориса до цієї світлиці, князь Святослав сидів, спершись підборіддям на руки, за столом і зустрів кесаря довгим, допитливим поглядом.

Кесар Борис, що не встиг навіть переодягнутись, стояв перед князем дуже блідий, з непокритою головою, дивився сполоханими, широко розплющеними очима.

— Здравей, княже! — нарешті вирвалось у нього.

— Здоров будь, кесарю, — холодно відповів Святослав і звернувся до Свенелда: — Ти йди... і вої нехай ідуть. Ми поговоримо з кесарем самі. Свенелд зробив знак дружинникам, вони разом вийшли з свiтлицi.

Так князь Святослав i кесар Борис залишились у свiтлицi удвох, вiч-на-вiч.

— Куди ж це ти, кесарю, збирався вирушати? — запитав Святослав. — Чого мовчиш, не вiдповiдаєш? А втiм, що запитую тебе про це?! Вiдаю, куди збирався рушати. У Константинополь, до iмператора ромеїв? Адже так?!

— Ти сi прав, — сухим голосом промовив Борис. — До Константинополя. А куди я ще мiг тiкати? Князь Святослав похитав головою.

— Горе кесаревi болгар, якому нiкуди вже й утiкати, — суворо сказав вiн. — Була могутня Болгарiя, коли жив дiд твiй Симеон; умiв битись сам i знав, до кого звертатись у важку годину. Запитай у кого хоч в Болгарiї та й у нас на Русi про нього: о, скажуть, добрий то був каган, справедливий, тодi й Болгарiя була незборна, а Вiзантiя тремтiла перед нею.

Потупившись, кесар Борис мовчав.

— Твiй батько Петро зрадив Русь, — вiв далi Святослав, — ти докiнчуєш справу свого батька, продав Болгарiю iмператорам. Через вас Болгарiя подiлилась навпiл i стiкає кров'ю, ти винен у тому, що вiд Дунаю до Преслави голови склали тисячi воїв руських i болгарських, бо я ж i батьку твоєму, i тобi пропонував мир, а не вiйну. Що ж менi тепер з тобою зробити? Убити, чи що?

I раптом, нiби тепер тiльки зрозумiвши, що йому загрожує, кесар Борис впився великими, зляканими очима в Святослава, хрипко крикнув:

— Княже Святославе! Ти сi прав, прав, княже. То є справедливо, схибили ми, схибив i я. Але ми живемо так — до Києва далеко, до Константинополя близько, а iмператори мають велику силу. Боявся я їх, i не токмо сам, усi боляри. Змилуйся надi мною. Даруй живот!

Князь Святослав сидiв у кутку свiтлицi, склавши на грудях руки. Жарко горiли свiтильники, довгi язики їх коливались, на стiнах свiтлицi миготiли тiнi, i сам кесар Борис, здавалося, хитається серед цих сiрих стiн.

— Нiкчемний кесарю! — схопився Святослав. — Не вмiв ти жити, не вмiєш i померти.

Вiн пройшов по овiтлицi, зупинився бiля вiкна й дужим помахом руки розкрив запону, якою воно було завiшене.

I тодi стало видно, як за Преславою буяє пожежа, а на небi пломенiє багряна заграва. У тишi стало чути тривожнi удари била за вiкном i далекий, схожий на шум моря багатоголосий крик.

— Як би я хотiв, — сказав Святослав i показав рукою за вiкно, — щоб тебе, отакого, як зараз, бачили й щоб чули мою з тобою розмову всi болгари... Але вони її не чують. Що ж, може, колись пригадають мої слова... Я мусив був тебе вбити, бо такий кесар, як ти, Болгарiї не потрiбен. Але без кесаря Болгарiя не може бути, бо хто ж поведе її на ту брань, вiд якої сьогоднi здригаються гори, i на тi бранi, якi будуть ще й колись. Кого менi поставити на кесаря? Брата твого Романа — так ви один одного достойнi...

Кесар пiдвiв голову й пильно стежив за Святославом.

— I не за вас, кесарiв, — говорив Святослав, — серце в мене болить, — за Болгарiю. Мiцною хочу бачити ню;

скарби великi, знаю, зiбрали кагани. Не по дань я сюди прийшов — хочу, щоб Болгарiя зберегла свої скарби.

— Княже Святославе! — крикнув Борис. — Ти даруєш менi живот?

— Хочу дарувати...

— Княже Святославе, — урочисто промовив Борис, — тодi я весь живот, всю свою душу вiддам за тебе...

— Не за мене треба живот вiддавати, — перебив його князь Святослав, — а за Болгарiю...

— Так, княже Святославе, так, — поспiшаючи, виправдувався Борис. — За Болгарiю вiддам живот, за любов i другарство мiж Болгарiєю i Руссю... Наспоред Вiзантiї!

Князь Святослав вiдiйшов вiд вiкна, зупинився бiля кесаря Бориса i вийняв з пiхов меч...

— Кесарю! — сказав вiн. — Я кличу в свiдки всiх богiв, яким вiриш ти i я... Ти заслужив смертi. Русь дарує тобi життя. Ти забруднив свою багряницю, але залишаю її тобi. Мої вої iдуть назi й босi, — ми не вiзьмемо скарбiв болгарських каганiв. Тiльки клянись, що не продаси ще раз Болгарiї, не зрадиш Русi, боротимешся проти Вiзантiї.

— Давам клятва! — вiдповiв на це кесар Борис i холодними устами торкнувся меча.

Князь Святослав сховав меч у пiхви, покликав Свенелда.

— Воєводо! — сказав князь. — Вiднинi кесар Борис наш друг, проведи його до Вишнього граду, i нехай йому буде, як кесаревi...

— Прощай, княже Святославе, — низько вклонився кесар Борис. — Много сем благо дарен...

I довго князь Святослав слухав, як у склепiннi переходiв палацу гримлять кроки кесаря Бориса й Свенелда, як вони затихають i як нарештi зовсiм завмерли удалинi.

За Преславою всю нiч буяла пожежа, багряна заграва то розжарювалась, то пригасала на небi, на тлi хмар, що пливли й пливли з пiвночi, вимальовувались стiни й вежi кам'яного города на скелi.

Неспокiйна була ця нiч. Десь у темрявi то тут, то там чулись людськi голоси, на крутих стежках сполохано iржали конi й чувся тупiт копит, пси в городi вили на багрянi хмари.

Тихо було тiльки у Вишньому градi, на воротях якого стояли стомленi руськi вої. Нiде на стiнах його i у вiкнах не свiтився жоден вогник. Вишнiй град спав.

Але не спав кесар Борис. Притулившись чолом до холодного скельця вiкна, вiн стояв у однiй з палат, дивився на вогонь пожежi, багрянi хмари, Преславу, Камчiю, що, нiби червоний вуж, снувалась у долинi.

I шкодував кесар за тим, що не встиг виїхати з Преслави. О, коли б то руськi вої трохи запiзнились, вiн би зараз був уже далеко вiд Преслави, мчав гiрськими ущелинами, прямував до Константинополя...

Але все склалося не так зле, як мiг того ждати кесар Болгарiї. О, коли його вели до палацу в Преславi, вiн дуже злякався. Коли з ним почав розмову князь Святослав, кесар був певен, що його жде тiльки смерть.

А зараз була вже нiч, все страшне вiдступило'назад. Вишнiй град, як це бачив кесар, охороняють руськi вої. Руськi вої — це, може, й краще, нiж власна дружина. Адже тодi, коли у Вишнiй град увiрвались руськi вої, майже вся його дружина кинулась врозтiч, залишила напризволяще його, жону, дiтей!..

"А далi? — думав вiн. — Що робити далi?"

Кесар здригнувся, почувши кроки позад себе. Але це не руськi вої, їх малює тiльки хвороблива уява кесаря, — до нього йшла жона, василiса Марiя.

— Ти не спиш, Борисе? — тихо запитала вона.

— О нi, Марiє. Як я можу спати? Адже тепер ми не можемо поїхати до Константинополя. Все пропало.

— Мiй любий, — сказала василiса. — Ти марно уболiваєш. Дяка богу, ти був i лишаєшся кесарем. Цей Святослав — дикий князь, варвар, вiн не розумiє навiть, що таке золото, й усi скарби залишив тобi. Дяка богу, ми живi, багатi, ми не зможемо вже поїхати до Константинополя, але Константинополь прийде до нас.

— Ти думаєш, що вони про нас не забудуть?

— О нi, Константинополь про нас не забуде. Вiн i зараз думає про нас. Сьогоднi, — пошепки закiнчила вона, — я бачила мiж воями цього князя Калокiра, василiка iмператора.

З

У Константинополi знали, що робиться в Болгарiї. Фар бiля Великого палацу приймав свiтлянi гасла увесь час, коли князь Святослав вдруге став на березi Дунаю й рушив у Схiдну Планину. Кесар Борис просив, благав допомоги, особливо тодi, коли руськi й болгарськi вої сунули до Преслави. Ще однiєї ночi фар у горах замиготiв i потух. Преслава впала.

Невдовзi, скрадаючись в ущелинах i на смерть заганяючи коней у долинi, до Константинополя потай примчали гiнцi вiд кесаря та ще болгарськi боляри й купцi, що зумiли втекти з Преслави. А мiж ними й друг василi-ка Калокiра — вiрменський купець з Переяславця Iзот. Iмператор Iоанн знав, що князь Святослав полонив кесаря Бориса, але лишив йому життя. Певен був вiн, що князь Святослав є тепер власником скарбiв болгарських каганiв, розумiв Iоанн i те, що Святослав не зупиниться в Преславi, а пiде далi — на долину перед Вiзантiєю. Одного тiльки не знав iмператор ромеїв — коли це станеться, скiльки воїв залишилось у руського князя i на кого вiн тепер думає спиратись.

"Проте, — мiркував вiн, — Вiзантiя свого досягла, багато сил втратила Русь, пройшовши раз i другий усю Болгарiю до Преслави. Потом i кров'ю вмився князь Святослав, промчавши до Києва й од бивши печенiгiв, поки ж його не було, кесар Борис iз болярами своїми й переодягнутими легiонерами наробили чимало зла й завдали неймовiрної шкоди руськiй ратi, князь Святослав, либонь, напружуючи всi сили, не в сiдлi, а за хвостом коня дотягнувся до Преслави. От що уготували русам iмператори ромеїв i вiн — Iоанн Цимiсхiй!"

У Константинополi неспокiйно, всi тут знають, що руськi вої — тавроскiфи — десь недалеко. На склепi Костянтина, в пiтьмi якого лежить i лежатиме безголовий Никифор, чиясь рука пише далi:

"На нас рушила руська сила, скiфськi народи в божевiльному запалi рвуться до вбивства. Рiзнi язики поспiшають до нашого города, на воротях якого колись був накреслений твiй образ. I ти, iмператоре Никифоре, дослухайся до наших слiв, скинь з себе камiнь, що придавив тебе. Якщо не хочеш встати з домовини, то дай нам знати одним лише голосом. Якщо ж i цього не хочеш, то прийми нас до себе, в домовину. Бо й мертвий — ти всепереможний, крiм жони, яка перемогла тебе..."

Iмператор знає, що робиться в Константинополi, проедр Василь переказує йому й вiршi, написанi над домовиною Никифора. Але василевс уже не такий, яким був недавно. Його тiсним колом оточують сенатори, димоти, динархи i невпинно славословлять, його жоною стала василiса Феодора, у Фракiї й Македонiї повно-повнiсiнько вiйська. Iмператор Iоанн вiрить у свою зорю, вiрить у перемогу над Святославом.

Є ще одна причина, яка затримує Iоанна Цимiсхiя в Константинополi. У Фракiї й Македонiї на чолi вiйська стоїть патрикiй Iоанн Куркуас — у минулому видатний полководець, але зараз — гiркий п'яниця, а славетнi його полководцi — Вард Склiр i патрикiй Петро — все переслiдують повстанцiв по Каппадокiї, яких веде Лев Фока з сином своїм Вардом i небожами...

У цих турботах i сподiваннях швидко проминула осiнь. I раптом однiєї ночi над Константинополем починає сiятись незвичайний для цього города снiг. Усi виходять на вулицi, наставляють руки, пробують, чи справдi це снiг? Так, снiг! Пухнастий, холодний, мокрий, вiн сiється все густiше й густiше, вiн iде цiлу нiч, наступний день, ще одну нiч...

Мчать вершники з Фракiї, Македонiї, там також випав снiг, на Планинi засипало всi клiсури* (*Клiсури — гiрськi ущелини). Тепер князь Святослав мiг би з своїми воями дiстатись до Константинополя тiльки тодi, коли б у них виросли крила. Усi заспокоюються, — до самої весни воям Святослава не пройти Планини й Родопiв.

I нiхто з них, а також iмператор Iоанн, не вiдає того, що князь Святослав зупинився в Преславi i не йде в гори зовсiм не через снiги. Думає перед новим походом складну думу.

Iдучи на брань з ромеями, князь Святослав розумiв, наскiльки вона буде важка. Що ця брань неминуча, вiн знає ще тодi, коли вирушав iз Києва. Тут, у Болгарiї, вiн бачив перед собою римських легiонерiв. Але iмператори ромеїв воювали з ним рукою кесаря Бориса i взап'ять — шаблями печенiгiв. У Преславi вiн дiзнався, що за Родопами по всiй Болгарiї на захiд сонця вже давно стоїть ромейське вiйсько. Воно готове до бою, i якщо Святослав не пiде на нього, воно вдарить у спину йому.

Знав Святослав вiд своїх гiнцiв i те, що в гирло Дунаю вже увiйшли й стоять кораблi ромеїв з великою силою й грецьким вогнем. Отже, iмператор Iоанн стояв перед ним i взап'ять йому, — Вiзантiя iшла на Русь.

Через це, пройшовши вдруге Болгарiю, взявши багато городiв i, нарештi, Преславу, князь Святослав зупиняється там i не йде вперед.

Зима? Так, тодi була люта зима. Вiд людей князь Святослав знав, що в горах, на перевалах, у клiсурах, лежать снiги, шляхи там перетяли рiки. Пройти з численним вiйськом через гори в цей час було важко.

Крiм того, ще тодi, коли вої Святослава йшли вiд Дунаю, до пiвнiчних меж Болгарiї пiдiйшло й багато допомогло князевi Улiбу угорське вiйсько. У Преславi до князя Святослава прибули й гiнцi угорського князя:

полководцi їхнi мали охоту разом iз вiйськом Святослава йти проти ромеїв. I справдi, римськi iмператори зробили багато зла не тiльки болгарам, а й уграм.

Святослав послав до угрiв воєводу Свенелда. Той повернувся за мiсяць i привiз радiсну звiстку — угорський князь згодився поставити в боротьбi з ромеями пiд знамено київського князя кiлька тисяч вершникiв. Све-нелд домовився, що угорськi вої негайно виходять, iдуть прямо в долину за Преславою й там ждатимуть гасла Святослава.

Нарештi, пам'ятаючи про свою зустрiч у полi над Днiпром з печенiзьким каганом Курею, Святослав послав гiнцiв до нього. Вiн обiцяв кагану багато золота, воєнну здобич. Князь Святослав мислив, що це золото дати кагану варто. Якщо навiть печенiги не дуже охоче битимуться з ромеями, все ж у нього за спиною не буде зрадливих ворогiв.

Шлях вiд Преслави до Днiпра й назад забрав у гiнцiв кiлька мiсяцiв. До весни вони повернулись iз звiсткою, що не знайшли кагана Курю, але домовились з ордою кагана Iлдеї. Печенiги вже стали на березi Дунаю, рушають понад море i через. Месемврiю ввiйдуть до Фiлiппополя.

Настала весна. Засинiли гори на заходi, розтопились снiги, зашумiли рiки в ущелинах, сохли шляхи.

Князь Святослав велiв воям готуватись.

Увечерi, коли поїхали гiнцi вiд печенiгiв, князь Святослав зустрiв недалеко вiд стiн Преслави Калокiра. Василiк iмператора ромеїв стояв на пагорку й дивився на гори, залитi багряним свiтлом.

— Великий княже! — кинувся Калокiр до Святослава. — Я так давно не бачив тебе, ти зовсiм забув про свого друга.

— Нi, патрикiю, — вiдповiв Святослав. — Про своїх друзiв i про все, що їм обiцяне, я нiколи не забуваю. Бачиш, домовлялись ми в Києвi про те, що я пройду Болгарiю, — от i пройшов, обiцяв я, що пiду на iмператора, — i вже рушаю.

Калокiр з-пiд брiв подивився на Святослава.

— А чи не замало в нас сили, княже? — з якимсь острахом запитав вiн. — Адже позаду жорстокi бої, а iмператор зiбрав велике вiйсько.

— Ой патрикiю, — засмiявся Святослав, — та невже ж я, коли б боявся iмператора, вирушав iз Києва? I невже ти тут, у Болгарiї, за цей час нiчому не навчився?

— Ти маєш спiльникiв? Адже маєш, княже?

— На бранi, — вiдповiв князь, — я покладався i покладаюсь тiльки на власнi сили. Калокiр облизав пересохлi уста.

— Я i мої друзi вiддячимо тобi, княже, за все в Константинополi в сто крат... Коли ти думаєш рушати?

— Це станеться незабаром.

I вони обоє подивились удалину, де у багряному сяйвi вився по праву руку шлях до Средця, а по лiву — все в гори, на перевали й ущелини — на Константинополь.

Обличчя у Калокiра було похмуре, довгi сухi його пальцi стискувались в кулаки. У цю годину вiн ждав, що князь Святослав обмовиться, розповiсть, як i коли думає вирушати в гори, i скаже про свої сили. Тодi б i Калокiр вирiшив, як йому далi бути, що робити?!

А князь Святослав думав у цю вечорову годину, як важко буде йому йти проти ромеїв. Багато, дуже багато сили й кровi витратили руськi вої над Дунаєм. Пошматована болярами Болгарiя не може дати йому потрiбної допомоги, доводиться просити її у печенiгiв i угрiв. Але чи надiйна це пiдмога? Що жде їх по той бiк Планини?

Нiкчемний Калокiр! Чи мiг вiн знати, що робиться у пристраснiй, широкiй, волелюбнiй душi князя Святослава?!

Коли в горах ще танули снiги й ущелини заповнили швидкi рiки, над Пропонтидою, в Константинополi й фемах уже цвiла весна.

Саме в цей час до Константинополя прибули з своїми легiонами Вард Склiр i патрикiй Петро. Вони довго переслiдували повстанцiв у пустелях Каппадокiї i нарештi пiймали їх.

Вард Склiр зробив так, як велiв iмператор. Вiн випiкає очi брату Никифора Льву Фоцi, постригає в ченцi й висилає на острiв Хiос небожа Никифора — Варда — разом з жоною й дiтьми, жорстоко карає всiх їхнiх родичiв...

З такими вiстями два полководцi повертались до Константинополя. Iмператор Iоанн радiсно їх зустрiчає, — дуже добре зробили його полководцi, упiймавши родичiв iмператора Никифора й покаравши їх. Тепер їм гнити до кiнця свого життя в монастирях, не бачити повiк сонця. Такi iмператори не страшнi Iоанну Цимiсхiю. Все рiдше й рiдше згадує вiн за радощами цього свiту й Феофано — їй також до кiнця свого вiку скнiти в келiї на Протi, її стережуть не тiльки безбородi ченцi, а й етерiоти.

Iмператор Iоанн дає великi нагороди Варду Склiру й патрикiю Петру, велить їм виїжджати в Фракiю й сам збирається їхати за ними. Якщо Святослав не вийде на долину, Iоанн поведе свої легiони в гори.

Збираючись у похiд, iмператор довго розмовляв з проедром своїм Василем. Коли в столицi немає василевса, його мiсце заступає василiса, але проедр мусить бути першим i бiля неї. Проедр схиляє голову.

— А кого ти знаєш iз iсторiографiв, — запитує ще Iоанн, — кого б я мiг узяти з собою i хто зумiв би достойно описати, як вiйська iмперiї пройдуть по Болгарiї i розiб'ють Русь?

— Я знаю Iоанна, — вiдповiв проедр, — сина сановника Феодора, священика...

— Священик Iоанн все своє життя славив Никифора, — розсердився iмператор, — i це вiн зараз пише присвяти на його гробницi... Усi цi iсторiографи — прихильники або Костянтина, або Никифора...

— Я чув, що серед молодих дияконiв Софiї вiдзначається своїми талантами Лев, сам з Азiї, простого роду, але красномовством знаменитий...

— Якщо вiн молодий — дуже добре. А красномовство його запалить вiйськовi подвиги ромеїв. Поклич Льва, поговори з ним i дай йому срiбну чорнильницю. Нехай вирушає разом iз нами. Лев — диякон. Що ж? Нехай i вiн живе в вiках! Iмперiя повинна знати свою iсторiю!

Ще тодi, коли Iоанн Цимiсхiй їхав далеко вiд Адрiанополя, в долинi над Марiцою з'явились полководцi й вiгли* (*Вiгли — караули, сторожа.), а разом iз ними озброєнi довгими мотузками й кiлками мiнсуратори* (*Мiнсуратори — землемiри, топографи.). Вiгли їздили по лiсах i ярах, перевiряючи, чи немає тут ворожих лазутчикiв, а мiнсуратори обрали широку рiвнину, до якої з двох бокiв доходили лiси, й намiтили на нiй стан.

Насамперед вони обрали мiсце для намету iмператора, середину стану, i там поставили його знамено. Вiд цього мiсця мiнсуратори заходились вимiрювати мотузками по тисячi оргiй* (*Оргiя — грецький сажень, 1,774 метра.) на всi сторони свiту. Щоб позначити межi табору, натягнули мотузки мiж ними.

А тим часом у долинi вже з'явились хмари рудої куряви. До мiсця майбутнього стану наближались оплiти* (*Оплiти — пiхота.). Їх було понад десять тисяч, i вони одразу стали копати широкий, глибокий рiв, викидаючи землю i насипаючи вал. Посеред валу i в рову залишили ворота, але їх навмисне, щоб до стану не могли потрапити ворожi вої i особливо кiннота, робили пiдковами. Коли рiв i вали були закiнченi, оплiти ще один день готували "порожнє мiсцем" за валом, куди могли залiтати стрiли й камiння, розбили великi й малi дороги, а посеред стану втрамбували мiсце для "царського табору". Ще поставили там намети для iмператора, протовестiарiя, стольника i охорони.

Це був цiлий город, поки що безлюдний. Але для захисту його ще не все було зроблено, i оплiти поставили навкруг рову через кожнi десять оргiй залiзнi стовпи, натягли мiж ними мотузки й почепили дзвоники. А на полi за ровом покопали скрiзь ями-костоломки, забивши на днi їх загостренi кiлки.

Ще не була закiнчена вся робота, а до стану вже пiдходило ромейське вiйсько, навкруг царського намету зупинились i одразу ж почали ставити свої намети полки iмператора, за ними колом стала бойова кiннота, ще далi — таксiархiї* (*Таксiархiя — вiйськова частина, тисяча воїнiв.) фем. Стан одразу зашумiв, загомонiв, скрiзь iржали конi, до неба попливли димки вiд багатьох вогнищ.

Коли почало смеркати, прибув iмператор Iоанн Цимiсхiй. Вiн їхав у срiблястому скарамангiї, у легкому шоломi, iз золотим мечем бiля пояса. Одразу ж за iмператором поспiшали найближчi його полководцi. А попереду i позад нього верхи їхали безсмертнi.

4

I ще раз пiзньої, як i завжди, години в келiю до Феофано прийшов Вард Валент. Проте був вiн дуже неспокiйний.

— Проедр Василь велiв забрати тебе цiєї ночi з Проту, — сказав Вард. — Для втечi все готово, скедiя стоїть пiд скелею, бог послав нам попутний вiтер...

— Але як ми вийдемо звiдси? — занепокоїлась Феофано.

— Через це вiкно, — показав рукою Вард.

— Крiзь ці грати?.. А там далi — скеля, безодня?

— Не бiйся, василiсо! Я зараз перепиляю грати, з собою я взяв мотузяну драбинку. Ти спустишся нею, за тобою я, а внизу нас ждуть люди проедра Василя.

— Нi, Варде, я не можу спуститись цiєю драбинкою. Це божевiлля, — нiч, вiтер, скеля; я розiб'юсь i полечу в безодню...

— Проедр Василь велiв менi сказати, що iмператор Iоанн одружився з василiсою Феодорою, а зараз виїхав на брань у Болгарiю.

Приголомшена цими новинами, Феофано якусь мить стояла на мiсцi. У келiї монастиря було тихо, дуже тихо було й у коридорi, звiдки через вiконце в дверях падав промiнь жовтуватого свiтла, тiльки крiзь загратоване вiкно, що виходило на скелi, долiтав шум i свист вiтру. I десь там, внизу, пiд скелями, вирувало, ревiло, стогнало неспокiйне море.

— Та-а-ак! — тихо процiдила, стиснувши зуби, Феофано. — Гаразд, Варде, я згодна. Я їду до Константинополя. Але як бути менi з дiтьми? — замислилась вона.

— Ти їдеш до своїх синiв, — вiдповiв Вард. — Будемо молитися, щоб завтра й дочки твої прокинулись живi. А зараз — швидше, василiсо. У монастирi сьогоднi щось неспокiйно, є якiсь новi етерiоти, може, Феодора вже дiє...

— Правда, — здригнулась Феофано. — Роби, роби швидше свою справу. А я помолюсь...

Вона пiшла в куток келiї й стала навколiшки перед ложем, на якому спали двi її дочки... Вард Валент тим часом завiсив вiконце до коридора, ступив до вiкна над морем й за кiлька хвилин перепиляв залiзнi грати, дужими руками одiгнув пруття й почепив за них мотузяну драбинку.

— Я все зробив, василiсо! — прошепотiв вiн i зняв завiсу з дверей до коридора. — Iди сюди!

Вард бачив, як Феофано встала з колiн, у кволому променi вiд свiтильника, що горiв у коридорi, зробила крок уперед, взяла щось у скриньцi пiд столом й сховала на грудях. А тодi зупинилась перед вiкном над безоднею.

— Менi страшно! — На блiдому, зовсiм бiлому обличчi вiн побачив її великi очi.

— Тобi повинно бути радiсно, василiсо! Берись за цi мотузки й смiливо спускайся драбиною вниз.

— Який жах! — все ще не могла наважитись вона. Тодi Вард Валент сам узяв її дужими руками, й посадив на холодний камiнь вiкна, i, хто знає чому, схилив гаряче своє обличчя до холодної щоки Феофано.

— Спасибi, Варде! Ти служив кому треба, i я тобi вiддячу, — прошепотiла вона й поцiлувала етерiота з Буколеону.

— Менi нiчого не треба, василiсо! — вiдповiв вiн їй, спритним рухом змусив стати на драбинку, а в той же час сам подивився на вiконце дверей, звiдки робив якiсь знаки безбородий...

...Феофано повисла над безоднею, знайшла на драбинцi схiдцi, сперлась на них i тодi опанувала себе, почала спускатись. Але як важко було це робити! Навкруг неї стiною стояла нiч, страхiтливий вiтер розгойдував драбинку. Єдине, що вона вiдчувала серед суцiльної темряви, — грубi мотузки драбинки, хисткi схiдцi пiд ногами та ще iнодi, коли вiтер з моря притискував драбинку до скелi, холодний, мокрий камiнь, якого вона торкалась пальцями.

Особливо ж страшно було думати Феофано про безодню, в яку спускалась. Здавалося, що їй не буде кiнця. Феофано, як i замолоду, вмiла лазити й тепер лiзла, як кiшка, мала мiцнi, дужi руки. I все ж швидко втрачала сили, мотузки рiзали її долонi, ноги ковзались на слизьких схiдцях i часто повисали в повiтрi. Iнодi, коли вiтер одкидав драбинку вiд скелi, їй здавалося, що зараз вона або полетить у безвiсть, або вдариться й розiб'ється об камiнь, її дедалi бiльше охоплював вiдчай, безумний страх сковував пальцi, зводив ноги.

I, можливо, в одну з таких хвилин Феофано й випустила б зi своїх рук мотузки, зiрвалась би й полетiла стрiмголов, та раптом десь високо-високо вгорi почула крик. Його одразу ж пiдхопив i понiс у безвiсть вiтер. Але цей крик серед ночi долинув до її вух.

— Феофано! — хтось крикнув угорi.

Вона здригнулась i зрозумiла, як далеко вже спустилась вiд вiкна в'язницi, як близько мусить бути тверда земля, берег. Руками, що враз змiцнiли й набули гнучкостi, вона перебирала й перебирала мотузки, знаходила ногами схiдцi, спускалась нижче й нижче по драбинцi i нарештi почула пiд ногами камiнь.

— Сюди, василiсо, сюди! — чула Феофано в темрявi голоси.

Вона йшла на цi голоси, ступила в лодiю, сiла. Слiдом за нею туди ж стрибнули гребцi.

— Де ж Вард? Що вiн думає? — гомонiли кругом. I раптом угорi високо в повiтрi пролунав зойк. Потiм звiдти з свистом i криком щось пролетiло повз скелю, лунко впало на берег неподалiк вiд човна.

Якусь мить нiхто нiчого не говорив. Тiльки вiтер свистiв навкруг i роздратовано бились об камiнь хвилi. А далi, поспiшаючи, гребцi одштовхнули лодiю, поставили вiтрила, полетiли на високiй хвилi в темряву, нiч. Тiльки Вард Валент не їхав з ними, — труп його лежав на березi над Пропонтидою. Серед пiтьми ночi високо над скелями блимав вогник у вiкнi келiї, з якої втекла Феофано.

Закутавшись у теплу шаль, Феофано сидiла на кормi легкої лодiї-скедiї. Усе навкруг — темнi скелi острова й вогник, що одразу зник позаду, високi хвилi, що, як розгнiванi морськi дива, гнались за ними й народжувались десь попереду, сiра iмла навкруг, свист i рев вiтру, туго напнутi вiтрила, — все це нагадувало сон, примару.

Але це були не сон i не примара. По скедiї швидко перебiгали й порались бiля вiтрил мовчазнi невiдомi, але вiдданi їй люди. Феофано свого досягла — вона втекла з Проту, звiдки нiхто ще не повертався. Вона летить, як на крилах, пiд вiтрилами цiєї скедiї до бажаного Константинополя. Ще до свiтання, якщо не змiниться вiтер, вони будуть там.

До неї пiдiйшов хтось iз гребцiв.

— Вард Валент знав, куди нам треба їхати, — сказав цей чоловiк, — але зараз вiн мертвий. Куди велиш їхати, василiсо?

Це питання захопило Феофано зненацька. Вона була щаслива, що втекла з Проту, радiсть визволення цiлком її заполонила. Але куди їм, справдi, їхати, куди вона мусить скерувати скедiю?

У цю хвилину Феофано вперше пошкодувала за Вардом Валентом. Яка необачнiсть, що вона не запитала, куди мав привезти її етерiот.

— Скажiть, — спробувала вона щось узнати у людини, яка стояла перед нею, — ви сюди звiдки їхали? Iз затоки Великого палацу чи з Буколеону?

Темний воїн, що, схопившись руками за щоглу, ледь тримався на ногах, вiдповiв:

— Ми їхали сюди не з затоки, а iз Золотого Рогу. I Феофано зрозумiла, що марно вона запитувала про це у воїна. У Великому палацi, а так само й у Буколеонi, сидить тепер Феодора. Це вона, напевне, послала свою етерiю на Прот, вона хотiяа вбити Феофано, а вбила Варда Валента. Їй — Феофано — нiчого й потикатись у тихi затоки Великого палацу й Буколеону, — там на неї жде загибель, смерть.

— Ми поїдемо туди, звiдки ви вийшли, — у Золотий Рiг, — велiла вона воїну.

Скедiя летiла далi, в темряву й пустку, рiзала високi хвилi, глибоко заривалась у воду, виринала. На Феофано лилися потоки води, гострий, холодний вiтер забивав їй дух.

Але вона не поскаржилась нiкому з гребцiв, не попросила в них допомоги. Зараз вона згодна була пробиватись через море, через будь-якi перепони!

Що думала Феофано у цю пiзню нiчну годину?!

Ще недавно у Великому палацi вона жила, ходила, робила свої справи, здiйснювала намiри, спираючись на дужчого й знищуючи кволiшого. А зараз там, у палацi, хоч i сидiв Iоанн, але душi його вона тепер не знала й не розумiла. Туди ж повернулась i владувала дочка iмператора Костянтина, яку вона власною рукою вигнала з Великого палацу. Та куди ж пiти Феофано у Константинополi, до кого їй звернутись?

Раннього ранку скедiя, що вийшла з туманiв моря, промчала на хвилях мимо високих стiн i заток Буколеону, Великого палацу, круто завернула бiля Акрополя на рiжку пiвострова лiворуч i зайшла в тихi води Золотого Рогу. Там гребцi, що були на скедiї, взяли весла й пригнали посудину до рибальської пристанi, де вже стояли сотнi човнiв.

У жiнцi, що, закутавши шаллю голову, вийшла з скедiї, попрямувала до ворiт у стiнi i разом з багатьма рибалками та їхнiми жонами безборонне проминула ворота, нiхто не пiзнав би Феофано. Нiхто не пiзнав її також i тодi, коли йшла вона в галасливому натовпi вулицею Меси, прямуючи до Великого палацу.

Але у Великий палац Феофано не пiшла, а приєдналась до гурту богомольцiв, що прямували до Софiї, зайшла разом iз ними на подвiр'я собору, на ганок...

Переступивши порiг, Феофано вiдчула себе вiльнiше. У соборi було ще мало богомольцiв. То тут, то там чулись притишенi кроки, десь вiдлунювали чиїсь голоси, крiзь вузькi вiкна у велетенському куполi лилось синє свiтло. Внизу ж снувалась пiвтемрява, серед якої подекуди блимали, освiтлюючи золотi й срiбнi ризи iкон, жовтi вогники свiчок.

Феофано добре знала цей собор. Скiльки разiв вона приходила сюди замолювати свої грiхи, просити щастя в бога! Он лiворуч у темрявi ледь окреслюються дверi, за ними, як це добре вiдомо Феофано, тягнуться вгору довгi вузькi сходи, а там починається ряд палат з лоджiями, звiдки, непомiтно для богомольцiв, згори можна бачити все, що вiдбувається в соборi й олтарi. Це — катихуменiй, покої василiси в Софiї, куди нiхто, крiм неї, не має права заходити, де нiхто не може її турбувати. По праву руку вiд олтаря є такi ж покої — мутаторiй — для василевса.

I раптом у Феофано з'явилась думка, яка спочатку здавалася їй неймовiрною й безглуздою, а пiзнiше — дотепною, розумною, рятунком з того складного становища, в якому вона опинилась. Усе ще не скидаючи темної шалi з голови, Феофано обережно пiшла попiд стiною, зупинилась, оглянулась навкруг, знову пiшла й ще раз зупинилась.

Тепер вона стояла бiля порога дверей, що вели до катихуменiя. За дверима, де завжди стояли сторожi, нiкого не було. Вона переступила порiг, швидко побiгла схiдцями.

— Куди? Куди? — почула вона голос i кроки за собою.

Але Феофано вже скинула з голови шаль, смiливо йшла сходами. Ось вона стала в катихуменiї, дiйшла до крiсла, в якому колись сидiла як василiса, i зараз сiла, вiрнiше, впала в нього.

Тут, у катихуменiї i в покоях бiля нього, нiхто, навiть патрiарх, не мав права взяти її. Це був єдиний куточок в iмперiї, де вона лишалась iмператрицею. У найбiльшої грiшницi свiту захисником був тепер бог.

Одразу ж до неї прибiгли служки, вимагали, щоб Феофано залишила катихуменiй.

Вона вiдповiла їм:

— Я василiса, а ви iдiть геть!

Пiсля цього сюди, в катихуменiй, приходили й знову вимагали, щоб Феофано встала з крiсла, священики, потiм два єпископи.

Феофано сказала:

— Чого ви прийшли й що вам треба? Я говоритиму тiльки з патрiархом Полiєвктом...

— Патрiарх Полiєвкт помер.

— Тим краще, — зухвало вiдповiла Феофано. — Тодi нехай сюди прийде живий патрiарх.

I новий патрiарх — чернець з гори Олiмпу Василь — прийшов у катихуменiй.

Коли вона побачила цього незграбного, кощавого ченця, обличчя якого так заросло волоссям, що видно було тiльки лоб, очi, нiс i рот, її охопив шал, як колись, у шинку батька.

— Хто ти? — суворо запитала Феофано.

— Я... патрiарх Василь.

— Ти — вселенський патрiарх Василь? — засмiялась Феофано. — Не вiрю! Перехрестись! Розгублений патрiарх перехрестився.

— Так чого ти хочеш?

— Я велю тобi залишити святий храм.

— Залишити храм?! — смiялась Феофано. — О, нi! Я не пiду, патрiарше, нiкуди звiдси, поки сюди не прийде iмператор Iоанн. I вели своїм служкам принести менi їсти й пити.

I тодi трапилось те, чого нiколи не було в Константинополi й святiй Софiї. За суворим наказом василiси Феодори патрiарх Василь звелiв священнослужителям день i нiч правити в соборi службу, молитись нiбито за перемогу iмператора Iоанна над тавроскiфами. Але всi ворота й дверi собору патрiарх Василь велiв зачинити й замкнути, пiсля чого бiля них стали ще й етерiоти. Тiльки однi дверi — з пiвнiчного боку собору, де також стояли етерiоти, були незамкнутi — хiд до катихуменiя. Але цими дверима могли заходити тiльки патрiарх та ще iмператор.

5

Пiзнього вечора iмператор велiв прийти до його намету Варду Склiру й патрикiю Петру. Вiн хотiв разом iз ними роздiлити трапезу.

Тут, у станi, все було до послуг iмператора. Проти царського намету стояв намет його стольника, що вiз iз собою найкращi страви й вина. Поряд був намет з одягом i доспiхами. Позаду в царськiй стайнi рили землю кращi жеребцi iмператора. За стайнями мiстились його трубачi, їхав з iмператором i малий хор iз собору святих Апостолiв, де було кiлька привабливих дияконiс. Все було приготовлено для Iоанна, як i у Великому палацi.

Iмператор мiг себе почувати цiлком безпечно у цьому станi. Як i завжди, вiн був нiби муром вiдгороджений вiд цiлого свiту — мiж царським наметом i всiма воями стояли полки гвардiї, безсмертнi, ескувiти, iканати, арифм, китонiти, бiля столу його й ложа ходили тiльки безбородi, вдень i вночi навкруг його намету стояла етерiя. Особа iмператора була в повнiй безпецi.

А ще далi, за безсмертними, стояла бойова кiннота, ближче до валу й ровiв — таксiархiї оплiтiв, за ровами всю нiч ходили керкiти* (*Керкiти — нiчнi караули.), на полi їздили вiгли. Цi десятки тисяч людей могли одбити найстрашнiшу силу.

Тому, мабуть, iмператор. Iоанн, п'ючи iз золотого келиха чудове червоне вино, посмiхався й запитував Варда Склiра:

— Що розповiдають, Варде, смiливi лазутчики нашi?

— Вони розповiдають, василевсе, що руськi вої вже недалеко вiд нашого стану й вранцi будуть у долинi.

— Шкода, — вирвалось у iмператора, — що не могли зустрiти їх у клiсурах.

— А може, й краще, василевсе, що ми їх зустрiнемо тут, на рiвнинi. У клiсурах не так страшнi руси, як болгари.

— То правда, — згодився Iоанн. — Цей проклятий народ, що гризе сирi шкури, дуже небезпечний в горах. Гаразд, Варде, ми зустрiнемо їх тут, на рiвнинi. Що розповiдали лазутчики нашi, чи має Святослав кiнноту?

— Має небагато, — вiдповiв Вард, — але й це здебiльшого болгари.

— Знову вони, — спалахнув iмператор. — Ну, почекайте, мiсяни* (*Мiсiя, мiсяни — Болгарiя, болгари.), я вам покажу любов iз Руссю.

Iоанн Цимiсхiй жадiбно випив вино й проковтнув кiлька сухих ягiд.

I давнє, багато раз пережите ним почуття охопило Iоанна Цимiсхiя. Сп'янiлий вiд вина, вiн примружив очi, уявив, як колись ходив з легiонами по Азiї, велiв руйнувати городи, знищувати людей.

В його уявi встали руїни цих городiв, тисячi трупiв не вiдомих йому людей, що лежали просто неба, калюжi кровi на жовтому пiску, зойки й плач.

Але не розпач i не скорбота за содiяним обгортали й хвилювали його душу. Навпаки, йому жадiбно хотiлось побачити новi зруйнованi городи, новi трупи, йому жадалось побачити свiжу кров на землi, кров руських i болгарських воїв.

I вiн так само, як колись, простягши вперед випещену, бiлу, iз золотим перснем з каменем iзумрудом руку, водив нею в повiтрi, мрiяв:

— Ми будемо ждати їх тут, бо iншого шляху в Святослава немає. Коли вiн наблизиться, я велю вiйську вийти з табору. Цi тавроскiфи не кращi, нiж тi вiйська, з якими я досi стикався. Вони завжди йдуть вперед, як табун овець. I я зроблю з ними так, як робив у Азiї. Ти, Василю, стань так, щоб об твої полки розбилась перша варварська хвиля. Потiм зроби вигляд, нiби ви не витримали їхнього наступу, i починайте вiдходити — все швидше, швидше. Треба, щоб нашi вої, як вiдступатимуть, дiяли хитро, вiдходячи, добре одбивались. I щоб були готовi в потрiбну годину розсипатись, повернути праворуч i лiворуч, i знову ж, швидше, швидше, швидше, щоб не попасти на списи своїх вершникiв. А засада в мене буде вже готова. Коли ж варвари наблизяться, тодi вершники у важкiй бронi, що стоятимуть у лiсах обапiл, вийдуть, вдарять по тавроскiфах. А в той же час i вої, якi досi нiби вiдступали, повиннi обернутись, вдарити на ворогiв — швидше, швидше! У такий спосiб напад на варварiв буде йти з кiлькох бокiв, кругом. Вони опиняться у мiшку. Якщо зробити все так, як я сказав, то ми можемо iз божою допомогою знищити дуже багато русiв i болгар. Київський князь шукає бранi й перемоги, вiн знайде тут пастку й поразку...

— Чудово! — крикнув Вард Склiр, що захоплено слухав розповiдь iмператора.

— Блискуче! — приєднався патрикiй Петро. — Ми виконаємо твiй загад.

— Вип'ємо! — пiдняв келих iмператор. — Нiка!* (*Нiка! — Перемагай!) Захоплений своїм планом знищення руських воїв, iмператор Iоанн схопився з крiсла i разом iз своїми полководцями вийшов з намету.

Пiзня година, але табiр ще не спав. Тихо було тiльки у царському таборi, де бiля намету iмператора, стольника i протовестiарiя стояли, вимальовуючись на тлi сiрого неба, закованi в броню, озброєнi списами й мечами безсмертнi. Далi ж по табору чулись людськi голоси, десь iржали конi, там ходила нiчна сторожа.

Оточений полководцями й стратигами* (*Стратиги — начальники частин.), у срiблястому скарамангiї й багрянiй хламидi, iз золотим шоломом на головi, iмператор Iоанн Цимiсхiй стояв бiля свого намету. Вiн дивився на далекi голубi, перетканi снiговими жилами гори, широку рiвнину перед собою, рiчку й лiси над нею вiд правої руки, двi, нiби одягненi в шапки, гори з лiвого боку, лiси, що починались там i тягнулись, як простягнутi руки, на пiвнiч.

Серед рiвнини, недалеко вiд табору, вже стояло вiйсько iмперiї. Таксiархiї, що складались з оплiтiв, списоносцiв i стрiльцiв, ще до свiтання вийшли за рiв, вишикувались на рiвнинi темними чотирикутниками. Кожна з них у потрiбну годину готова була ринутись вперед, почати бiй. Маючи бiля п'ятдесяти таксiархiй, iмператор залишив у таборi тисяч десять, майже все його вiйсько стояло зараз на рiвнинi. Недалеко вiд iмператора i його полководцiв пильнували бiля своїх коней зв'язковi вiд стратигiв. Кожен iз них готовий був скочити на коня i летiти з наказом, коли й якiй таксiархiї виходити на бiй.

У наступному бою перший удар мало зробити або ж, залежно вiд обставин, одбити — чоло: попереду таксiархiй, в кiлька рядiв, по два на оргiю, щоб не заважати один одному, стояли в бронi, з щитами й списами в руках оплiти, за ними — знову в багато рядiв — лучники, ще далi — списоносцi й, нарештi, мечники. Це була могутня сила, готова зустрiти ворога тисячами стрiл, лiсом гострих списiв, стiною кованих щитiв, муром мечiв.

Але сила могла зломити силу, вої супротивника могли проломити чоло й заглибитись у стан ромеїв. Через це iмператор Iоанн велiв стати одразу ж за чолом, по обидва боки вiд таксiархiй, легкiй кiннотi: якби руськi вої прорвали чоло, ця кiннота з бокiв зiм'яла б їх, якби руськi вої почали вiдступати, кiннота кинулась би за ними слiдом i завдала тяжких, непоправних втрат.

I тепер, стоячи на високому пагорку, iмператор Iоанн бачив увесь свiй стан: таксiархiї стояли напоготовi, чоло вiйська i боки стану нагадували тятиву туго натягнутого лука. Досить було iмператоровi зробити знак — i зв'язковi стратигiв полетять на рiвнину, вiйсько, як могутня хвиля, рушить уперед.

Але iмператор не давав i не збирався давати знака. Йому було видно не тiльки ромейський стан. На вiдстанi льоту стрiли вiд вiйська iмперiї, ближче до гiр, стояв iнший стан — вої князя Святослава.

Iмператор бачив, що князь Святослав виставив так само, як i вiн, широке чоло — руськi вої стояли густо, один у один, так що червленi щити їх дотикались, грали на сонцi i здалеку нагадували покладений поперед стану ясний вогонь. За щитоносцями стояли вої, їхнi списи мiнилися, грали срiблом на сонцi, їх було так багато, як стернi на покошеному полi. Це й було чоло князя Святослава.

Крiм чола, на деякiй вiддалi вiд стану князь Русi поставив сторожу правої й лiвої руки — з пагорка було видно ряди возiв з пiдiйнятими сторч голоблями, багато вершникiв на конях.

За чолом i сторожею на рiвнинi, серед якої пiдiймалось кiлька пагоркiв, розташувався стан Русi, там темнiло серед зелених лук чимало полкiв. У глибокiй долинi позад стану, бiля самих вiдрогiв гiр, видно було ще одну засаду з возiв.

Iмператор Iоанн задоволене посмiхнувся — з першого погляду було ясно, що iмперiя вивела на бiй набагато бiльше воїв, нiж Русь. До вiйськ iмператора могла при потребi пiдiйти ще й пiдмога вiд Адрiанополя, а руським воям могли допомогти хiба що гори!

Iмператор, правда, не знав сили руських воїв. На вiйнi, як це було йому вiдомо ще з походiв у Азiю, не завжди вирiшувала кiлькiсть. З багатотисячним вiйськом у Азії йому не раз доводилось затримуватись перед невеликими городами, що їх боронили лише сотнi воїв. I вiн брав цi городи голодом i вогнем.

Але iмператор був певен, що Русь уже стомилась, довго не може стояти перед його вiйськом — вгодованим, мiцним, дужим. Та й борються вони, мабуть, як i всi варвари, — скопом, покладаючись на силу, через що швидко її i втрачають.

А все ж, покладаючись на досвiд, мiць, витримку свого вiйська i вважаючи, що на цей раз йому доведеться мати справу з ворогом недосвiдченим i темним, iмператор Iоанн хотiв запобiгти будь-якiй несподiванцi, одним ударом розбити й знищити Русь, яка заважала iмперiї пiдкорити Болгарiю, не давала iмператорам Нового Риму посуватись на схiд.

I тому, оглянувши рiвнину, де стояли один проти одного два стани, iмператор ромеїв повернув голову праворуч i кинув погляд на густий лiс над рiчкою. Там нiчого не було видно. Скелi, купи камiння, високi дерева. Але за цим лiсом, скрiзь понад берегом рiчки, iмператор велiв стати десяти тисячам, закованим у броню, так званим — важким вершникам. Вони там i стояли. Грiзна, непереможна сила, що в потрiбну хвилину рушить, як вихор, знищить руських воїв.

Така ж засада пiд невисокою горою в лiсi стояла по лiву руку вiд нього, — це й була та сила, яка впаде на голову русiв, коли вони зовсiм не сподiватимуться, перемогою завершить долю бранi.

Iмператор дiждався. Брань цю, як вiн i хотiв, починала Русь. Iмператор i його полководцi побачили, як над полками руськими пiднеслись i замаяли стяги. Кожен полк, кожне князiвство, кожне плем'я i земля iшли з своїми стягами. Великi князiвства мали стяги великi, чотирикутнi, схожi на велетенськi вiтрила, часом з двома-трьома довгими клинцями внизу, що колихались по вiтру, шитi з коштовних тканин, iз знаками князiвськими — ведмедями, зорями, колами, лебедями, лодiями. Але були мiж стягами й меншi, з простої крашенини, — голубi, як небо, червонi, як вогонь, жовтi, як пшеничне море.

Настала та година, якої ждав iмператор Iоанн. Воїни iмперiї бачили, що на них iде Святослав, але стояли на мiсцi й тiльки вiдстрiлювались. Набагато пiзнiше, коли руськi вої вже наблизились, ромеї почали вiдступати. Спочатку здригнулись, розiрвали ряди й посунули назад першi п'ять таксiархiй, що впритул вели бiй з руськими воями. Згодом рушили ще п'ять таксiархiй... Iмператор Iоанн i його полководцi уявляли, як зрадiли руськi вої i сам князь Святослав, побачивши, що ромеї вдали спини. Iмператор уявляв, з якою радiстю, не зустрiчаючи опору, поспiшають, сунуть вони вперед. На пагорок до нього долинув крик руських воїв — це був грiзний крик, що завжди нагонив страх на ворогiв.

Але на iмператора Iоанна цей крик не вплинув.

— Вони iдуть в свою пастку! — промовив хрипким голосом Цимiсхiй. — Дивiться, полководцi, як зараз гинутиме Русь. Швидше, швидше! Вперед, iмперiє!

Все вiдбувалось i далi так, як передбачав досвiдчений полководець — iмператор Iоанн. Руськi вої йшли за таксiархiями, що вiдступали i вже наближались до стану. Розпаленi боєм, вони наздоганяли ромеїв, рубались з ними. Наперед руських воїв вирвались вершники iз знаменами, мiж ними було знамено самого київського князя з двома перехрещеними списами — отже, й князь Святослав там...

— Яка година! — крикнув Iоанн Цимiсхiй. — Швидше, швидше!

I саме тодi з густого лiсу над рiчкою, що був праворуч вiд стану, i ще з одного лiсу, що темнiв пiд горою лiворуч, вирвались вершники. Вони мчали туди, де йшов бiй мiж ромеями i руськими воями, розгортались колом.

На пагорку було тихо. Але гула, стогнала пiд копитами коней уся рiвнина. Вершникам не було, здавалося, кiнця, вони виїжджали й виїжджали з лiсiв, мчали, пригнувшись до грив коней, поставивши перед собою списи, все вперед i вперед.

— Многi лiта iмператору! — крикнув хтось iз полководцiв на пагорку.

— Многi лiта! — пiдхопили всi.

А вiн — iмператор Схiдної Римської iмперiї — стояв пiд своїм знаменом, на якому був змальований образ Христа й накреслено слово: "Перемагай!" Стояв величний i гордий, широко розплющеними очима дивився на бойовище, бо це ж вiн задумав, як знищити руських воїв, i тепер жадав бачити їх смерть, смерть Святослава.

Та вiн не розумiв, що саме робилося на рiвнинi. Вершники-ромеї — закованi в броню безсмертнi — мчали вперед. Але за ними гнались якiсь iншi вершники. Вершникiв-ромеїв було багато, але тих, iнших вершникiв, було набагато бiльше, їм не було кiнця. I це вони, як видно було з пагорка, оточували не руських воїв, а таксiархiї.

— Многi лi-i-i... — пробував хтось кричати.

— Прокляття! — обiрвав вiн цей божевiльний крик. — Полководцi! Що сталось? Чиї це вершники?

— Пацинаки! Пацинаки!* (*Пацинаки —печенiги.) — котилось по табору.

— Угри! Угри! — летiло з другого боку... Але били ромеїв на рiвнинi не печенiги й не угри — вони тiльки порушили й звели нанiвець диявольськi плани iмператора Iоанна, не дали можливостi його засадам нагло заманити русiв у пастку. Нещадним же, смертним боєм глушили, били, нищили безсмертних на рiвнинi саме руськi вої. Взявши з мiсця розгiн, вони тепер не вiдпускали таксiархiї вiд себе, громили тi десять, якi почали бiй на рiвнинi, громили й тi десять, якi поспiшали на помiч першим, i хоч якi швидкi ноги мали ромеї, а не могли втекти вiд руських воїв. Списами, мечами, сокирами, ножами й просто рогатинами руськi й болгарськi вої калiчили, били, нищили ромейське воїнство, не давали йому пощади.

— Таксiархiї, до стану! До стану! — заволав iмператор Iоанн, блiде обличчя якого вкрили схожi на царську його хламиду багрянi плями.

Аж тепер вiн зрозумiв, що у вирiшальну годину, коли все було приготовлене для повного розгрому русiв, на помiч їм i на згубу для ромеїв прийшли печенiги й угри. I для римських воїв, якi були тепер на рiвнинi, лишався один рятунок — тiкати до стану, стати за його ровами, одбиватись там вiд русiв, печенiгiв i угрiв.

Ромейськi вої так i робили. З усiх усюд поспiшали вони до стану, поспiшали так, що не могли протовпитись у ворота i потрапляли у свої ж костоломи, падали й калiчились у ровах, давили однi одних.

Але їх нiхто й не переслiдував. Десять таксiархiй оточенi були на рiвнинi. Руськi вої, печенiги й угри рубались з ними, гнали до рiчки. Римськi вої не бачили рятунку, кидали зброю, пiдiймали руки...

Сонце схилялось за гори. Iмператор Iоанн все ще стояв на пагорку, нiби ждав, що станеться чудо... Але чуда не було. На рiвнинi темними хмарами перекочувались i поспiшали до стану легiони. Вони зробили, що могли, а може, й бiльше вiд цього, i зараз прагнули одного — рятунку, тишi, спочинку. А багато з них у поросi й кровi залишилось на рiвнинi — вони вже вступили в царство тишi i завоювали собi цього дня вiчний спочинок.

У вечiрнiх сутiнках оплiти копали бiля стану ями i засипали мертвих. Треба було поспiшати, бо завтра над могилами могли пiти iншi воїни. Трупiв старшин i полководцiв за станом не ховали — їх клали на ношi й несли до пагорка, на якому стояв iмператор Iоанн. Скоро весь пагорок був обкладений вбитими. Iмператор Вiзантiї стояв серед мертвих.

Усю нiч вiдходили вiйська iмператора Iоанна. На шляхах, схилах гiр i скрiзь у долинi понад Марiцою чулись тривожнi людськi голоси. Позаду, на тлi темних гiр, у багатьох мiсцях горiли пожежi. Заграва вiд них обгортала все небо на пiвночi. I коли вогнi пожеж розпалювались буйнiше, а небо бiльш розпiкалось, видно було загони переляканих вершникiв, чорнi обриси возiв, довгi ланцюги легiонерiв. Усi вони, як збаламучений потiк, що вирвався iз гiр, поспiшали до Адрiанополя.

Мiж цими людьми верхи на конi їхав i диякон Лев. Як було йому сказано, мусив вiн у всiх походах пересуватись разом iз близькими до iмператора особами. Перед початком битви диякон був недалеко вiд iмператора, бачив його, захоплювався його особою, встиг навiть написати кiлька рядкiв у своїй iсторiї:

"Святослав, що загордився вiд перемоги, одержаної над болгарами, сповнений варварської своєї пихи, бо вiн цiлком заволодiв їхньою країною, налякавши i здивувавши їх природженою своєю лютiстю..."

Проте далi диякон Лев не встиг нiчого написати, бо почалася битва, а вiн хотiв на власнi очi бачити, як руськi вої будуть наступати, як їхнiй наступ розiб'ється об мур легiонiв, як через деякий час почнуть наступати вої iмператора, як сам Iоанн поведе їх i як з божою допомогою ромейськi вої переможуть своїх ворогiв.

У диякона Льва були готовi в головi чудовi речення для цього мiсця його натхненної сьомої книги iсторiї, як наприклад:

"Багато турбот хвилювали душу iмператора Iоанна. Вiн нiбито стояв на розпуттi й не знав, який шлях йому обрати..."

Диякон Лев був певен, що бiй на рiвнинi дасть йому потрiбне натхнення, новi слова.

Але бiй не принiс бажаних слiв, а, навпаки, схитнув, перевернув усю душу диякона. Вiн бачив початок бою, наступ руських воїв, чув, як iмператор Iоанн крикнув: "Вперед, iмперiє!"

Проте все, що сталось пiсля цього, нi на волосину не посунуло iмперiї вперед, а, навпаки, стрiмголов понесло її назад, кинуло у безодню, прiрву, в потiк незрозумiлих подiй.

Була нiч. Лев диякон, як i всi, їхав кудись серед суцiльної темряви, час вiд часу разом iз всiма натикався на загони вершникiв, що мчали невiдомо куди, на пiших воїв, що поспiшали на пiвдень...

Вiд них вiн чув, що руськi вої вбили тисячi ромеїв, взяли тисячi полонених, iдуть вперед. I так само, як усi, диякон Лев зводився в стременах, дивився назад, у глибину темної ночi, а тiло його проймав терпкий холодок.

Пiзнього ранку наступного дня диякон Лев добився до Адрiанополя й там дiзнався, що незадовго туди прибув з своїм почтом i iмператор Iоанн. Заляпаний багном, у своїй чорнiй, пiдперезанiй якимсь мотузком рясi, iз страшним, переляканим, блiдим обличчям, на якому блищали запаленi очi, диякон Лев, звичайно, й думати не мiг доступитись до iмператора Iоанна...

Проте вiн зумiв поговорити з деякими особами, близькими до iмператора, зокрема з Iоанном Куркуасом — начальником метальних машин, який не виїжджав з Адрiанополя, але мав певнi вiдомостi про все, що трапилось напередоднi. Пiдпилий Iоанн не крився вiд Льва i одверто сказав, що їхнє вiйсько на рiвнинi вщент розбите. Але додав, що диякону Льву краще не писати про це в iсторiї, бо iнакше вiн сам потрапить у таку iсторiю, з якої повiк не виплутається.

Тодi, вже вдень, на околицi Адрiанополя, пiд стрiмким кипарисом на березi рiчки, диякон Лев сiв на травi, вийняв подаровану йому iмператором срiбну чорнильницю, дiстав свою iсторiю i записав:

"У нас, кажуть, у цiй битвi, крiм багатьох поранених, вбито було п'ятдесят п'ять чоловiк, а найбiльше загинуло коней. Але в скiфiв бiльш як двадцять тисяч чоловiк загинуло... "* (*"История Льва Диакона". — СПБ, 1840. — С. 69.).

Написавши цi рядочки, диякон Лев сховав свою чорнильницю, витер спiтнiле чоло й надовго замислився.

Замислимось над цими рядками з iсторiї диякона Льва й ми, читаючи їх через тисячу рокiв.

6

Пiсля жорстокої поразки на болгарськiй рiвнинi ромейське вiйсько не могло зупинитись нi на шляху, що через Адрiанополь веде в Константинополь, нi бiля Фiлiппополя й у Месемврiї, де посувались угри й печенiги. Як буря, що вириває з корiнням дерева, як хмара, що невблаганно посувається й облягає все навкруг, так iшли вперед вої князя Святослава, i розпорошенi таксiархiї ромеїв не могли їх зупинити.

Тодi в Адрiанополi, в домi патрикiя Феодора, де iмператор Iоанн зупинявся й збирав своїх полководцiв, iдучи на рать, велить вiн протовестiарiю Мануїлу покликати до нього полководцiв Варда Склiра, сина його Костянтина, патрикiя Петра, начальника метальних машин Iоанна Куркуаса, стратигiв Фракiї й Македонiї.

Iмператор накинувся на них, бо вони, мовляв, не виконали його наказу й виставили невеликi засади в час бою на рiвнинi. Вони ж нiбито виннi були й у тому, що не зумiли затриматись у Пловдивi й iнших городах, бо день i нiч вiдступають i зараз.

Полководцi мовчали. Вони нiчого не робили самi, а тiльки виконували волю iмператора. Але не винуватили й його, бо Iоанн керував усiма битвами так, як велiла досконала вiзантiйська вiйськова наука, з якою вони перемагали в Iталiї, Єгиптi, Азiї. У поразцi ромеїв виннi були тiльки руськi i їхнiй князь Святослав, що вiв бiй не так, як передбачали iмператор з полководцями, i зовсiм не так, як вони б того хотiли.

Через це полководцi й мовчали, тiльки пiдпилий Iоанн Куркуас сказав:

— А вже й Константинополь недалеко... Iмператор Iоанн визвiрився на нього й на всiх:

— Та невже ж допустимо, щоб Русь вдерлась у Вiзантiю, невже й на цей раз вони з лютим Святославом стануть пiд стiнами священного нашого города?

— Не допустимо! — закричали переляканi полководцi. — Веди, iмператоре, на бiй!..

— Ми станемо, — запалився iмператор, — на рiвнинi бiля Аркадiополя, а поперед себе в усiх лiсах поставимо засади... Ми негайно пошлемо переодягнутих лазутчикiв до Агатополя й за Родосту. Нехай вони вбивають i грабують мiсцевих жителiв — нiбито руси — й тим озброюють їх проти Святослава. Ми повиннi не допустити їх до Константинополя. Ти, Iоанне Куркуасе, повинен поставити в Аркадiополi метальнi машини й залити їх нашим грецьким вогнем...

Iмператор не скоро б ще закiнчив цю свою промову, але бiля дому зупинився гонець з Константинополя, якого всi пiзнали по вигляду: гiнцi iмператора носили звичайно легкi шоломи iз довгими страусовими перами.

Ставши на порозi, гонець упав ниць, вийняв iз схованки й подав протовестiарiю, а той iмператору згорнутий пергамент i швидко вийшов.

Iмператор сам зняв печатi й розгорнув пергамент. Ступивши кiлька крокiв уперед до вiкна, де було виднiше, вiн уважно прочитав, що там написано.

Але що трапилось iз iмператором i що написано в пергаментi? Iмператор байдуже нiбито прочитав, згорнув, поклав його на стiл, потiм пiдняв голову й подивився на полководцiв. Це був не той iмператор, який тiльки що кричав про перемогу й обiцяв вести їх на бiй. За одну коротку хвилину вiн зблiд, погляд його був не тут, а десь далеко, рука, — це помiтили всi полководцi, — здригалась.

— Нiчого! Нiчого! — сам собi, мабуть, сказав iмператор. — Пише проедр Василь, — звернувся вiн уже до полководцiв, — що з Азiї прибуло три легiони, якi вийшли з Константинополя й прямують до нас...

Iмператор Iоанн хвилинку мовчав.

— Але проедр не поспiшає! — сам собi, мабуть, сказав iмператор. — Вiн, либонь, думає, що це великий вихiд до Софiї, а не поле битви, а у нас... у нас... виходу нема...

Десь далеко гримiла важка хода таксiархiй. Iржали конi, сюди, в дiм, долiтав брязкiт зброї. Все було нiби так, як i до цього, але щось сталось з iмператором Iоанном.

Вiн говорив, вiн намагався говорити, як i ранiше:

— Ми станемо на рiвнинi бiля Аркадiополя... попереду себе пошлемо лазутчикiв... Ти, Iоанне, постав свої метальнi машини...

Але помiтно було, що iмператор говорить не те, що думає, трапилось щось, чого вiн не мiг передбачити, i тепер уперто шукає виходу.

I, як це не дивно, а допомiг Iоанн Куркуас, у якого взагалi не було нiяких вiйськових здiбностей i який часто говорив рiзнi нiсенiтницi.

— А що, iмператоре, — промовив вiн, — коли ми затримаємо Святослава тим, що запропонуємо йому мир?

Усi полководцi жахнулись i занiмiли, — цей п'яниця Iоанн сказав i на цей раз нiсенiтницю, яка нiчого не вiщувала доброго нi Iоанну Куркуасу, нi їм. Iоанн Цимiсхiй — i мир. Та хiба ж гордий, упертий iмператор пiде на мир та ще з руським князем?

Проте iмператора нiбито зовсiм не здивували слова Iоанна Куркуаса. Навпаки, почувши їх, вiн посмiхнувся, сказав:

— Ти, Iоанне, нiби вгадав мої думки...

Полководцi пiдвели голови.

— Я говорив i говорю, — вiв далi iмператор, — що нам треба зупинитись могутнiм станом на рiвнинi. Я наказую — треба поставити скрiзь, де посуваються тавроскiфи, засади, i лазутчикiв треба послати, i тобi, Iоанне, виставити метальнi машини...

Розповiвши це, iмператор передихнув.

— Але в цей же час, — закiнчував вiн, — треба негайно послати до Святослава василiкiв i запропонувати йому мир... Мир! Так, мир. Ти, протовестiарiй, їдеш василiком i береш з собою єпископа Йосипа. А там, — ще додав iмператор, — коли зимову мряку замiнить весняна яснина, ми з божою помiччю пiдемо в похiд проти тавроскiфiв.

Дуже скоро пiсля цього полководцi залишили будинок патрикiя, у якого зупинився iмператор, i пiшли, дякуючи на цей раз начальнику метальних машин Iоанну Куркуасу. Iдучи вiд iмператора, усi вони говорили про це та ще додавали, що досi знали Iоанна Цимiсхiя як досвiдченого й безстрашного полководця, а тепер побачили й взнали в його особi справжнього iмператора — не гiрше, либонь, Юстинiана й Костянтина.

I нiхто з них не знав того, що в цю саме годину полководець iмператор Iоанн крокує з кутка в куток у домi патрикiя Феодора, iнодi зупиняється, схиляється над столом, читає пергамент проедра Василя, в якому написано: "Феофано утекла з Проту, сидить у соборi Софiї й хоче говорити тiльки з тобою, iмператоре".

У цей же час протовестiарiй Мануїл i єпископ адрiанопольський Йосип швидко стали збиратись як василiки iмператора в недалеку, але страшну дорогу до князя Святослава.

7

Попустивши поводки, з бронею на грудях, у шоломi, на верху якого голубiв вогкий вiд роси єловець* (*Єловець — прапорець або знак над шоломом.), тримаючи праву руку на крижi меча, а лiву руку приклавши до чола, князь Святослав дивився вдалину.

Перед очима князя Святослава вiдкривалась безмежна долина, що на обрiї зливалась з небом. На рiвнинi подекуди витикались гори, одинокi й дивнi серед цього зеленого моря, пасмугами темнiли лiси. Обминаючи гори й лiси, по долинi текли спокiйнi рiки, що вiдсвiчували голубизною неба.

У горах позаду i на долинi попереду було дуже хороше в цей ранковий час, — небо голубе, бездонне, повiтря проймало рожеве сяйво, зелень свiжа, яскрава, нiби обмита росою. Вражала й тиша: то тут, то там пробували голос птахи, десь здалеку долинула дiвоча пiсня.

Але на долинi — за кожною горою, над кожною рiчкою, у лiсах — скрiзь стоїть смерть. Тут пролягає єдиний шлях iз гiр до Вiзантiї, тут iде велика битва мiж Руссю i iмперiєю, битва, заради якої здалеку прийшов сюди князь Святослав. Вiн уже вийшов з воями своїми iз високих гiр, вже тут, на долинi, сталась жорстока сiча мiж руськими воями й римським вiйськом. А скiльки кровi ще проллється попереду, скiльки i яких чудових людей ще загине тут!

Князь Святослав подивився назад. Там, над рiкою, бiля лiсу, темнiв стан руських воїв, там видно було довге пiвколо зв'язаних мiж собою возiв, там високо в небо вставали димки — вої готували харч на день сущий. В сонячному промiннi поблискували списи...

Подивився князь Святослав i в другий бiк — на захiд. Там, далеко, над iншою вже рiкою й iншим лiсом, темнiв стан ромеїв, там видно було на найвищому мiсцi намет iмператора, над яким майорiв прапор iмперiї, там височiли намети його таксiархiй i полкiв, легкий вiтер приносив звiдти вiдгомiн голосiв.

I подумав князь Святослав, що мине короткий час i стан встане проти стану. На зеленiй оцiй рiвнинi зiйдуться закованi в броню й iншi — одягнутi в звичайнi порти — люди, натягнуть тятиви своїх лукiв, вiзьмуть списи, пiднiмуть сокири. Не цiпи молотитимуть тут, на рiвнинi, — люди вбиватимуть однi одних, не роса, а кров впаде на зеленi трави, а з лiсiв полетять на поле бранi чорнi круки.

А хiба не краще зiйтись на цiй рiвнинi двом — iмператору Вiзантiї i князевi Русi?

"Дивись, — сказав би князь Святослав iмператору, — на оце небо, землю. Там — Русь, там — Вiзантiя, а ось тут — болгари. Пощо хочеш, iмператоре, знищити Болгарiю, а там — Русь? Я прийшов — i ти бачиш силу Русi; любов i мир — хiба це не добре? Тiльки ж додержимо слова. Ти клянись Христом, а я, по покону батькiв, даю роту на зброї".

Василiки iмператора ромеїв — протовестiарiй Мануїл i єпископ адрiанопольський Йосип — приїхали до стану князя Святослава пiд бiлим знаменом надвечiр.

— Хто їде? — закричала, побачивши їх, сторожа чола.

— Вiд iмператора ромеїв... василiки... до князя руського Святослава, — заволали протовестiарiй i єпископ.

Їх провели до стану руських воїв, там зупинились бiля великого намету, над яким маяло знамено князя Святослава.

Але князь Святослав не говорив з василiками, там стояли, ждучи, воєвода Свенелд i кiлька тисяцьких.

— Ми вiд iмператора ромеїв Iоанна, — почав протовестiарiй, — василiки — патрикiї Мануїл i Йосип, прибули до князя руського Святослава...

— Князя нашого Святослава тут немає, — вiдповiв їм Свенелд, — ми, воєводи й князi, слухаємо вас i будемо говорити за князя i Русь...

Василiки вклонились, i протовестiарiй повiв далi:

— Iмператор ромеїв Iоанн запитує руського князя: за чим вiн привiв своє вiйсько сюди, до Вiзантiї? Воєвода Свенелд подивився на своїх воєвод.

— Князь Святослав прийшов не у Вiзантiю, а в Болгарiю, має з нею нинi мир, а вiдтак запитує у iмператора ромеїв: за чим вiн привiв своє вiйсько в Болгарiю?

Василiки знiтились i мовчали.

— А коли iмператору цiкаво знати, — додав Свенелд, — чого князь Святослав прийшов у Болгарiю, то скажемо — за золото ваше. Тiльки ж вої нашi за нього вже заплатили кров'ю...

— Iмператор ромеїв дуже шкодує, — змовчав про кентинарiї протовестiарiй, — що тут, на рiвнинi, сталась сiча, i не хоче, щоб далi лилася кров...

— Вiруючи в бога, — додав єпископ, — ми не повиннi розривати миру, що дiйшов до нас вiд предкiв наших, бо посередником мiж нами був сам бог. Тому радимо, як друзям, одразу й без будь-яких розмов залишити землю, яка вам не належить; якщо ж не послухаєте нашої поради, тодi ви розiрвете мир i любов мiж нами, а не ми...

Протовестiарiй Мануїл, натхнений словами єпископа, став навiть загрожувати:

— А якщо ви змусите iмператора ромеїв виступити проти вас з усiм своїм вiйськом, то загинете всi в цiй землi i нiкому буде навiть повiдомити Русь.

Коли товмачi переклали цi слова протовестiарiя i єпископа воєводам, тi переглянулись, перекинулись кiлькома словами, а потiм воєвода Свенелд сказав:

— Марно ви, василiки, всує кличете бога i зовсiм марно загрожуєте князевi i воям нашим. Тодi слухайте нас: якщо ви прийшли говорити про любов i мир, будемо про це й говорити — ми хочемо любовi й миру. Але якщо мир — то справжнiй мир, це ромеї кликали нас сюди, i через них тут сталась сiча. Нехай iмператор дасть нам дань на всiх воїв живих i вбитих... Якщо хочете любовi й миру — навiки iдiть з Болгарiї, князь Святослав з воями своїми також згоден пiти на Дунай. Якщо ж ромеї не покинуть Болгарiї, не дадуть данi, не викуплять полонених, то ми пiдемо вперед, поставимо свої намети перед самим Константинополем, покажемо, що ми не жони й не дiти, яких можна лякати, а хоробрi вої, що перемагають ворогiв зброєю. I нехай тодi ромеї не нарiкають, а переселяються в Азiю...

Василiки не знали, що вiдповiсти воєводам князя Святослава. Дали дари воєводам i князевi — золото й паволоки — i повернулись до свого стану.

Увечерi вони знову заявились перед станом князя Святослава. На цей раз везли з собою iншi дари — меч i щит iмператора Iоанна.

— Бути по тому! — сказав князь Святослав. — Укладемо мир!

8

Феофано свого досягла — для розмови з нею iмператор Iоанн прийшов до Софiї. Вiн з'явився не сам, а з проедром Василем. До собору вони прийшли пiзнього вечора через сад Великого палацу, де їх нiхто не мiг бачити, наблизились до пiвнiчних ворiт. Етерiоти розступилися перед ними...

У соборi, мабуть, знали, що туди хтось прийде з Великого палацу, й служби там цього вечора не правили. Софiя височiла серед площi велика, схожа на гору, темна. Темно було й усерединi собору, куди зайшли iмператор i проедр. У кiлькох його куточках рiвним світлом горіли свічки, але здавалось, що вони не вилучають навіть проміння.

Імператор і проедр, зайшовши до собору, швидко крокували кам'яною підлогою, за ними поспішали етеріоти. У соборі було порожньо, луна кроків виривалась з темних переходів, билася в конхах, повторювалась у високих куполах, наповнила весь собор.

Проедр, що в дитячі роки співав у хорі хлопчиків, які мали дівочі голоси, достеменно знав усі закутки цього велетенського храму. Він упевнено йшов уперед і на одну тільки мить зупинився біля дверей до сходів на катихуменій. Там, у світлі кількох свічок, стояли, схрестивши списи, два велетні етеріоти. Побачивши імператора і проедра, вони враз розступились. Проедр перший пішов угору темними сходами, за ним важко піднімався імператор, позаду — етеріоти. Біля покоїв катихуменія проедр зупинився і дав дорогу імператору, етеріоти також залишилися з проедром.

Імператор Іоанн став на порозі. Феофано ждала його у яскраво освітленому багатьма свічками куточку. Вона, користуючись з того, що в цих покоях була ризниця василіс, одяглась, як і личило августі. На ній була яскрава, бузкового кольору, туніка, червоне корзно на плечах, на шиї й високих грудях горіло золото й коштовне каміння, тільки на голові в неї не було діадеми.

І що й казати — навіть тут, у похмурому катихуменії, серед пороху й цвілі, — з своїм струнким, ніби виточеним з мармуру тілом, тугими персами, пристрасними устами, темними блискучими очима, Феофано була чарівна, прекрасна.

Але коханець Феофано, а тепер імператор Іоанн, не пішов уперед, побачивши її. Це був той Іоанн, якого вона знала, — і ніби не той, це були ті очі, в які вона дивилась раніше, — і ніби не ті, вона бачила уста, які її цілували, і також не впізнавала їх.

Феофано навіть торкнулась рукою грудей, тіла — невже ж за цей короткий час вона змінилась, невже вона не та Феофано, перед якою здригались, втрачали розум, божеволіли? Всі — і Іоанн також?

— Іоанне! — вирвалось у неї гаряче, пристрасно.

Щось схоже на посмішку з'явилось на його обличчі.

Він пішов уперед і, як дуже стомлена людина, важко сів у крісло поблизу Феофано.

— Невже все це правда? — зашепотіла вона й ступила ближче до нього. — Я так тебе любила, ти присягався 532 мені в любові. Подумай тільки, що зуміла зробити наша любов? Ти — імператор, Іоанне! Вітаю, славлю тебе. Але невже ти забув мене, Іоанне?

— Ти дуже уперта, — почав він, — якщо змусила ва-силевса ромеїв прийти до тебе.

Феофано спробувала пожартувати:

— Якщо до імператора не пускають, нехай він іде до мене.

— Гаразд, — байдуже махнув він рукою. — Ти кликала мене — я прийшов. Чого ж ти хочеш від мене, Феофано?

— Мене дивує, — спалахнула вона, — як можеш ти про це запитувати? Невже ти не розумієш, чого я хочу?

— Чого ти хочеш, я розумію. Але чому ти, Феофано, опинилась тут, у цьому катихуменії, чому ти не на Проті?

— А як я могла там бути? — швидко почала вона. — Я думала, що ти вислав мене на Прот, бо цього вимагав патріарх, і тоді навіть не винуватила тебе. Але зараз патріарха Полієвкта вже немає...

— Ти скажи мені краще, Феофано, хто тобі допоміг втекти з Проту? — перебив її імператор.

Вона, знітившись, зважуючи кожне своє слово й намагаючись вгадати, що думає Іоанн, відповіла:

— Того, хто допоміг мені втекти, вже нема.

— Хто ж він?

Феофано знову на якусь мить затрималась, а потім відповіла:

— Етеріот Вард, брат Льва Валента.

Імператор посміхнувся — він, звичайно, знав уже все про Варда Валента.

— Мені дуже шкода Варда, — сказав імператор. — Я велів вбити тих, що перерізали мотузки драбини, якою він спускався.

— Ти завжди був справедливий, Іоанне, — посміхнулась і вона, — Вард Валент справді достойний того, щоб покарати винних у його смерті.

— Але ти не сказала, хто з ним був.

— Я не знаю, Іоанне. На скедії, яка ждала мене внизу, були невідомі гребці. Вночі ми проїхали морем, а вранці я встала в Золотому Розі.

— І ти не знаєш, хто послав Варда й гребців?

— Ні!

Іоанн довго мовчав, а потім сказав:

— Ти завзята й мiцна, Феофано. Що ж, коли так, я скажу тобi...

Вiн озирнувся, подивився на зачиненi дверi катихуменiї й прошепотiв:

— Варда Валента послав я...

— Ти послав Варда?

— А чого це тебе дивує? Я знав усе й послав Варда до тебе.

Вона пильно дивилась на обличчя Iоанна й хотiла вгадати — правду вiн сказав чи нi? Якщо ж правду, то яка в нього мета? Але на цьому спокiйному i, як здалося Феофано, задоволеному обличчi не ворухнулась жодна рисочка. I тодi Феофано дуже повiльно сказала:

— Зараз ти такий, як i був, — розумний, упертий. Що ж, коли ти почав говорити правду, скажу й я. Звичайно, я знала, — дивлячись йому прямо в очi, промовила Феофано, — що ти послав Варда. Вiн сам говорив менi про це, а в останнiй раз сказав, що тiкати з Проту велиш ти.

Iмператор добре знав Варда Валента. На своїй щоцi Феофано ще вiдчувала поцiлунок етерiота. I обом їм здавалося, що Вард стоїть зараз поруч iз ними в цьому великому темному соборi. Але вони його не боялись — Вард був мертвий.

— Так, — сказав iмператор, — це я велiв Варду сказати, щоб ти тiкала з Проту, це я... у останнiй раз... через наших друзiв велiв йому привезти тебе. Але чому ти не пiшла в Константинополi туди, куди велiв тобi iти Вард?

I тодi Феофано зрозумiла — Iоанн не знає, хто посилав до неї Варда. Вiн не знає, хто її вирвав з Проту, вiн хоче знати, хто друзi її, бо це ж вороги його.

— Що мої друзi без тебе? — печально сказала вона. — Я хотiла говорити не з ними, а з тобою.

— Так, — Iоанн зрозумiв, що нiчого не взнає в Феофано. — Тодi, коли я посилав до тебе Варда, нам було про що говорити. Але Вард затримався, i коли ти приїхала — у Фракiї був Святослав. Ти запiзнилась, Феофано.

Вона довго мовчала й дивилась — не на Iоанна, а на лики святих, що, здавалося, стояли живi пiд стiнами й пiдслуховували їхню розмову.

— Iоанне, — раптом повернувшись до iмператора, сказала вона, — я все розумiю, крiм одного: як мiг ти, а тебе я добре знаю, взяти в жони Феодору?

— Пiзнаю тебе, Феофано, — посмiхнувся вiн. — А втiм, вiдповiм. Хочеш правду — скажу i її. Я взяв Феодору, бо любив Феофано.

— Спасибi, — голосно засмiялась вона. — Любив... що ж, спасибi за цю правду.

— Ти смiєшся? — суворо промовив вiн. — Не смiйся, я дуже любив та й зараз люблю тебе, Феофано... Вона простягнула вперед руки.

— Ти любив i любиш? Що ж це, Iоанне? — вона показала на катихуменiй, темну пустку собору, що вiдкрилась за галереями. — Це що, сон?

Iоанн дивився в темну пустку собору й говорив:

— Нi, це не сон... Те, що нас оточує, i ми самi — це не сон, хоч все це часом i нагадує його. Великий палац, Буколеон, ця нiч — нi, не сон... Ти була василiсою, я — тiльки полководцем. Але тодi ми були разом, в наших руках була страшна сила, ми хотiли повалити, вбити Никифора — i вбили його! Хiба це сон?

— Нi, — згодилась i Феофано.

— Зараз, — вiв далi Цимiсхiй, — собор, ти i я, але... ми не разом. Ти — втiкачка з Проту, я — василевс, i все — люди, обставини, — все склалося так, що я залишився один, — сказав iмператор, i Феофано здалося, що вiн говорить правду. — Була Феофано, — я мусив послати її на Прот, був проедр Василь, але i йому вже не вiрю, навкруг мене роздратований i безжальний Константинополь, сенат i синклiт, ще далi — Святослав, болгари, угри, Азiя, Єгипет, свiт — i все вороги й вороги.

— Але чому ти не говориш про мене, свою Феофано?

Вiн нiби прокинувся.

— Я не говорю про тебе? О нi, я увесь час говорю саме про тебе... Я мрiяв про тебе, ждав, коли помре Полiєвкт...

— I не дiждався мене?

— Я тебе ждав, а тим часом Святослав став у Фракiї, в Азiї повстали Лев Фока i ще кiлька родичiв Никифора, тут, у Константинополi, на гробницi Никифора пишуть, що це ти його вбила...

— Але ж його вбила не я, а ти?

— Мовчи, його вбили не ти i не я, а Лев Валент. Так я сказав тiєї ночi й тодi ж велiв його вбити — заради тебе, себе... Виннi мертвi, так завжди найкраще, Феофано.

А Феодора? Великому палацу потрiбна василiса — тепер вiн її має.

— Менi тебе жаль, iмператоре.

— Не жартуй, феофано, я говорю невеселi речi, але правду.

— Я знаю, що це правда, бачу, що менi немає мiсця в Константинополi. Невже ж так i буде? Що ж менi — знову на Прот?

— Нi, — швидко вiдповiв вiн, — я тебе не пошлю на Прот. Ти повинна бути далеко вiд Константинополя i близько до мене, ти повинна бути там, де тебе не досягне Великий палац, але звiдки ти швидко можеш мене досягнути...

— Про що ти говориш, Iоанне?

— Ти поїдеш у Вiрменiю. Там я народився i рiс, там всюди мої люди, там ти нi в чому не вiдчуватимеш нестачi...

— А дiти?

— Дiвчат ти вiзьмеш з собою, а Василь i Костянтин нехай соцарствують зi мною. Їм я хочу тiльки добра. Тут, у Константинополi, вони нiкому не потрiбнi, а тобi й менi колись стануть у нагодi.

Вона пiшла до балкона катихуменiя, звiдки видно було весь собор, алтар, намальовану там постать божої матерi, стала, спершись на поручнi.

Проминуло небагато хвилин, але Феофано передумала багато. Чи любив її колись Iоанн? Нi, не любив, вона була йому потрiбна, як проедр Василь, Лев Валент, етерiоти, що вбили Никифора. Чи любить вiн її тепер? Нi, не любить, а тiльки боїться, бiльше, може, нiж когось, бо знає її силу й помсту. Знає, що в неї є друзi, — такi ж дужi, страшнi, мстивi, як i вона — Феофано. Одного вiн не знає — хто цi друзi... Через це Iоанн прийшов i сюди, в катихуменiй. Вiн боїться її, боїться їх; вiн говорить правду — iмператор Вiзантiї лишився сам... Тепер вона в безпецi, вiн i не вб'є її, бо боїться... Що ж, нехай боїться, нехай тремтить! А вона мусить їхати, бо тепер, коли сюди, в катихуменiй, увiйшов iмператор, її не захистить нiхто, i навiть бог! Дуже добре, що вiн посилає її у Вiрменiю, вона згодна їхати будь-куди, аби тiльки не на Прот. Феофано навiть здивувало, що вiн запропонував їй Вiрменiю. Ще Никифор подарував їй там кiлька городiв, вона буде однiєю з найбагатших жiнок, через купцiв i слiв, якi безупинно перетинають Понт, вона знатиме, що робитиметься в Константинополi. З нею будуть двi дочки, сини Василь i Костянтин вчитимуться тут, у Магнаврi...

Феофано оглянулась i побачила Iоанна, що стомлено сидiв у крiслi i, сперши голову на руки, дивився на пiдлогу, думав.

"А може, — подумала вона, — вiн не хоче втрачати мене як спiвучасника й помiчника. Адже вiн знає, що я можу все зробити. Нi, так i є, вiн висилає мене, щоб я його не вбила, але хоче зберегти життя, щоб вбити разом зi мною й своїх ворогiв, коли це буде потрiбною.

— Iоанне! — покликала Феофано.

— О, я стомився й замислився, — промовив вiн. — Що тобi, Феофано?

— Я згодна, — сказала Феофано. — Але... там, у Вiрменiї, я залишаюся василiсою?

— Ти матимеш почесть i славу як василiса.

— I ти не забудеш мене?

— Нi.

— Що ж, прощай, Iоанне, — сказала вона. — А може, ти сьогоднi побудеш тут, у соборi? Адже в тебе є мутаторiй — своя половина собору. Нехай живе Софiя! — зухвало закiнчила Феофано.

Вiн подивився на неї, чудову, освiтлену вогнями свiчок, прекрасну Феофано.

— Не знаю, — зiтхнув вiн, — коли ми побачимось. Може, сьогоднi, може, через кiлька лiт. Знаю одно: корабель до Вiрменiї пiде завтра. Прощай, Феофано.

— Прощай!

Iмператор Iоанн поправив на плечах дивiтисiй, поклав руку на криж меча i вийшов з катихуменiя.

Феофано ще довго стояла на тому ж мiсцi, дивилась на дверi, що зачинились за iмператором, чула, як вiн спускався сходами, як нижче до нього приєдналось чимало людей, мабуть, етерiотiв.

Тодi вона погасила всi, крiм однiєї, свiчки й сiла бiля столу. Феофано думала, уявляла, як Iоанн вийшов iз собору, пройшов iз своєю сторожею мiж Магнаврою й Каваларiєю, прямує мiж руїн у саду Сераля. От вiн дiйшов до Хрисотриклiнiума, проминув фар, що блищить серед пiтьми ночi, от дiйшов до стiни Буколеону. Етерiоти вдарили у ворота, через вiконце проедр Василь дивиться, хто то прийшов. Але навiщо йому дивитись — вiн знає, хто це прийшов, i велить етерiї швидше вiдчинити потайнi дверi. От iмператор Iоанн входить, iде, от палац, знайомий кiтон, де спить Феодора, де так тихо-тихо...

I чомусь їй здалося, що iмператор Iоанн не зможе в цю нiч спати. Феофано не спить, не спить i вiн, вона думає про нього, а хiба не думає про неї й вiн? Нi, вiн не спить, все думає, думає, вагається, вирiшує, виходить з кiтону. Перед ним розступаються етерiоти, бо вiн — василевс, може йти, де хоче. Iмператор виходить у сад, доходить до ослона над скелею, де так часто сидiли вони з Феофано. I раптом завертає, прямує до потайних дверей у схiднiй стiнi Буколеону, виймає ключ, який є тiльки у нього, одмикає їх i йде вже iншим шляхом — далеко вiд фара, мимо бань церкви Богородицi, поспiшає до Софiї...

Феофано навiть не здивувалась, коли почула кроки десь унизу, в глибинi собору. Не здивувалась i тодi, коли кроки залунали на сходах, бiля дверей катихуменiя. Дверi розчинились, там стояв хтось у темнiй одежi. Свiтла однiєї свiчки було мало, але Феофано побачила обличчя, очi, уста, складенi на грудях руки проедра Василя.

— Я прийшов до тебе, Феофано., — тихо промовив вiн.

Вона встала й швидко пiшла вперед, поклала руки йому на плечi.

— Спасибi, я ждала тебе... Але як ти мiг залишити Буколеон i iмператора?

Якусь хвилину вiн дивився захопленими очима на неї.

— Запали, Феофано, бiльше свiчок. Так, цю, цю, iще одну, отут перед iконою. Нехай буде багато свiтла. Iмператор спить, спить Буколеон i весь Великий палац, але я, Феофано, не сплю, не можу спати. Я мушу бути скрiзь. Етерiоти пропускають мене всюди, куди б я не йшов, скрiзь охороняють, i навiть у соборi святої Софiї.

— Я дуже хотiла тебе бачити й рада, що ти прийшов, Василю, бо не розумiю, що дiється навкруг мене.

— А що ж тут не розумiти? — байдуже спитав про-едр.

— Я не пiзнаю Iоанна, — швидко заговорила вона. — Колись вiн любив мене, а зараз, мабуть, не любить. Колись я була спiльницею його, — тепер вiн вiдсахнувся вiд мене. Тепер, коли я опинилась у соборi, вiн говорить, що...

— Визволив тебе з Проту? — засмiявся проедр.

— Так, вiн говорить це... Чому ти смiєшся?

— Я смiюсь, Феофано, бо Iоанн нiколи тебе не любив, смiюсь, бо ми зробили його iмператором, i це всi знають, крiм нього, смiюсь, бо вiн думає, що обдурює нас, насправдi ж ми обдурюємо його. Та ще смiюсь через те, що вiн уже не iмператор, а труп, чуєш, тiльки труп, Феофано...

— Я розумiю, що вiн може швидко стати трупом, — згодилась вона. — Але хто це зробить? I я не розумiю, хто ж буде пiсля нього, Василю?

Вiн дивився на Феофано — такий, як i колись, — проедр, постiльничий... Але в сяйвi свiчок вона в цю хвилину помiтила, що в обличчi його є щось подiбне до обличчя iмператора Романа Першого, яке вона бачила на кентинарiях, — тi ж очi, нiс, уста, пiдборiддя,..

— Це Константинополь взнає пiзнiше, — близько схилившись до неї, сказав проедр. — Я знищив вже кiлькох iмператорiв. Залишається подоба iмператора — горбоносий...

— Ти говориш правду, — згодилась вона, — i мусиш вбити горбоносого.

— Ми його вб'ємо разом. Дай руку, Феофано.

— Я даю тобi руку. Що ж робити, Василю? Для чого ти взяв мене з Проту? Адже вiн сказав, що вишле мене до Вiрменiї.

Проедр вiдповiв не одразу, довго прислухався, чи не чути в соборi якогось звуку. Було дуже тихо, i вiн сказав:

— Знаючи Iоанна й руських воїв, я певен був, що все закiнчиться в Болгарiї i що там Iоанн, як i Никифор, стане трупом. I я хотiв, щоб тут, у Константинополi, все було напоготовi. Я, ти, нашi полководцi, етерiя.

Проедр замовк.

— Але смерть Варда Валента переплутала все, i ти, Феофано, потрапила не туди, куди вiн тебе мав одвезти. Не до мене, а сюди, в собор. Вийти ж звiдси тобi важче, нiж увiйти. Вцiлiв i Iоанн. Що ж, почекаємо тепер, Феофано. А тобi зараз треба їхати до Вiрменiї. Це краще, нiж Прот.

— Дуже далеко, мiй проедре. Я боюсь за себе, за дiтей...

— О нi, — спокiйно вiдповiв проедр. — Вiрменiя недалеко. Якщо треба, мої кораблi перетнуть море i ти будеш тут. Iоанн не вб'є тебе, бо надiється, що ти йому ще будеш потрiбна i що, коли треба, тiльки ти врятуєш його. Вiн не вб'є тебе ще й через те, що тебе повезуть до Вiрменiї й там стерегтимуть не його, а мої, нашi етерiоти. Що iмператор Вiзантiї, — замислено закiнчив проедр Василь, — коли живi ми з тобою, Феофано! Вiр менi, не стане нас — не стане й цiєї iмперiї, бо тримається вона тiльки на нас. А в мене до тебе одне прохання.

— Що саме, говори, Василю!

— Колись давно ти менi давала два порошки з Єгипту. Вони дiють дуже добре — нiхто не знає, чому померли iмператори Костянтин i Роман. Але ж у тебе є ще один порошок.

— У мене важке й несподiване життя. Я бережу цей порошок для себе, Василю.

— Ти повинна дати його менi, бо я не хочу, щоб ти випила цей порошок. Краще вже я дам його Iоанну.

9

У Адрiанополi князь Святослав зустрiвся з братом своїм Улiбом. Вони довго не бачились. Коли Святослав вирушав проти Iоанна з Преслави, то велiв князевi Улiбу поряд з уграми вести кiлька тисяч своїх воїв через Родопи на Средец i Фiлiппополь, щоб зайти на ворога вiд заходу сонця... Там князь Улiб мав ждати й бити вiйсько Iоанна, якщо воно спробувало б тiкати до Солунi.

Князь Улiб так само, як i угри, пройшов до Фiлiппополя, став там на перевалах, наносив удари загонам Iоанна, якi тiкали пiсля великої битви в долинi на захiд, а до Адрiанополя прибув тодi, коли вже був укладений мир з ромеями.

— Ти добре воював у Родопах, — сказав князь Святослав, зустрiвши брата.

— Менi дiстались тiльки втiкачi, — зiтхнув Улiб. — Шкодую, що не був я на великiй бранi.

— Брань була велiя, — згодився Святослав, — i боюсь, що не остання...

— Чому, Святославе? — навiть здригнувся Улiб. — Адже ти уклав мир з Iоанном, ми будемо мати з грекiв дань, можемо iти до Днiпра, дому...

— Серце моє рветься до Днiпра, Улiбе, — промовив князь Святослав, — а чи скоро ми там будемо?

— Ти щось замислив, брате?

— Що менi мислити, Улiбе? Я iшов i iду прямо, не заради чогось воював — заради Русi. Сюди прийшов, бо знав — буде спокiй у Болгарiї, не пiдуть ромеї й на нас. Важко менi було й воювати з двома ворогами: проти Iоанна i кесаря Бориса.

— Але ж i Iоанн, i Борис знають, що бiльше бранi не буде, прийшов мир.

— Не вiрю я в цей мир, — сердито сказав Святослав. — Зараз мусив укласти мир, але що буде по веснi — не знаю...

— Святославе! — вигукнув Улiб. — Так доки ж литиметься кров, доки ми будемо в чужих землях втрачать наших людей?

— Княже Улiбе, — суворо вiдповiв Святослав, — боротись з ромеями тут лiпше, анiж пiд стiнами Києва. I не токмо я так роблю. Не лиха хотя Русi, князi Олег i Iгор ходили до Царгорода, стояли пiд його стiнами, укладали мир. Я зробив, як отцi мої, — показав силу Русi й уклав з греками мир. Русь триматиме цей мир. Пiдемо зараз на рiвнину, до Дунаю, за зиму прийде пiдмога вiд уличiв i тиверцiв, хочу домовитись i з печенiгами.

— Отже, навеснi знову вiйна?

— Я не почну вiйни, — твердо сказав Святослав, — але мушу бути готовим, якщо її почне Iоанн. А щоб вiн не захопив Болгарiї i щоб не впав хмарою на нас, я залишу воїв у Преславi i в усiх городах.

— Воля твоя, брате, — згодився Улiб. — Велиш — залишусь у Преславi...

— Навiщо тобi залишатись у Преславi, брате? — промовив Святослав. — Тут буде дуже неспокiйно, тому, хто тут сидiтиме, доведеться дивитись i за горами, i за кесарем Борисом.

— А хiба ти думаєш, брате Святославе, що я не зумiю дивитись i за горами, й за кесарем Борисом?

— Я цього не думаю, але маю багато воєвод, яким належить дивитись за горами i кесарем. Ми ж, князi, мусимо бути там, де й нашi вої, — над Дунаєм...

— Як хочеш, брате, — згодився Улiб. Великi темнi його очi, що дивились крiзь вiкно на далекi, повитi хмарами гори, були смутнi...

Там же, в Адрiанополi, князь Святослав зустрiвся з василiком Калокiром. Не сам вiн його шукав — увесь час, коли вої йшли по долинi, Калокiр їхав слiдом за ними. Коли василiки Iоанна прибули до Адрiанополя, вiн сховався вiд них. Тiльки ж був укладений мир, Калокiр з'явився до Святослава.

— Чолом тобi, княже, — почав, низько вклоняючись, василiк.

— Будь здоров, — вiдповiв князь. — Але чого ти тут? Я думав, що ти давно там, де тобi й належить бути...

— А де менi належить бути?

— Як де? У Константинополi...

— Нi, княже! — промовив Калокiр. — У Константинополь менi пiзно повертатись. Василiкiв, якi не зробили того, що їм доручали, iмператори висилають на далекi острови й ослiплюють... або ж топлять у морi...

— Чому, Калокiре? Адже ти зробив нiбито все, що треба було iмператорам. Вони хотiли, щоб я став на Дунаї, — я став там, хотiли, щоб я прийшов у Болгарiю й скорив непокiрних болгар, — я зробив i це...

— Але ж, княже, сталось i те, чого не хотiли iмператори, — ти боровся не з болгарами, а з кесарями, скоривши кесарiв, пiшов з болгарами на iмператора...

— Так, Калокiре, я пiшов тодi на iмператора, бо ж вiн уже стояв у Болгарiї.

— Це так, — розпачливо сказав Калокiр. — I з Києва, i навiть Дунаю я мiг повернутись до Константинополя як василiк. А повертатись з Преслави менi було пiзно, княже...

— Ти можеш повернутись до Херсонеса, до свого батька — протевона.

— А хiба Херсонес не iмперiя?! — з одчаєм крикнув Калокiр.

Князь Святослав подивився на кощаву, високу постать Калокiра i вiдчув огиду до цiєї людини. Зараз вперше, мабуть, за весь той час, вiдколи вiн знав Калокiра, князь вiрив йому так, як вiрять убивцi, що розповiдає про свiй злочин, як вiрять татю, що говорить про свою кражбу.

Бо з чим порiвняти зрадника, який у великому горi залишив свiй народ i пiшов на хлiби до ворога свого народу, зрадив потiм того, хто дав йому цей хлiб, i рушив до ворога ворогiв, думаючи про те, коли й як ще й його обдурити?! Нiкчемний, гидкий Калокiр, на цей раз вiн говорив правду — йому не було мiсця в Константинополi. Iмператор Iоанн знайде його i в Херсонесi, пiзно вже йому повертатись i у Вiрменiю, до рiдних колись людей! Така була доля зрадника Калокiра.

— Княже Святославе! — благальне сказав Калокiр. — Не жени хоч ти мене, адже я тебе не зрадив, був твоїм другом.

Другом?! Коли б Калокiр знав, як вразило й обурило в цю хвилину князя Святослава це промовлене ним слово. О, князь любив i поважав друзiв так само, як ненавидiв ворогiв. Та хiба може бути другом йому зрадник?

— Не клади образи в своє серце, — нiби вгадав його думки Калокiр, — я ще буду тобi дуже потрiбний. Ти станеш на Дунаї й потiм пiдеш на Русь, у майбутньому ти будеш ще часто говорити з iмператорами. Якщо я не потрiбен буду тобi як друг, буду свiдком у враждi з ними.

Князь Святослав замислився. Вiн знає цiну василiку! Калокiр уже не криється вiд нього, та й з чим може, здавалося б, критись спiйманий зрадник. Вiн говорить правду — вигнати зрадника легко, може, краще залишити його на страх iншим?

— Гаразд! — промовив i посмiхнувся князь. — Не криюсь, пiсля всього, що сталось, василiк iмператора не може бути другом руського князя. Але син протевона може бути, як усi, i йти разом з воями. Iди, iди, Калокiре!

Того ж дня, вже увечерi, Калокiр смиренно зайшов до намету князя Улiба — помолитись Христу...

У Преславi князя Святослава зустрiв кесар Борис. Помiтно було, що вiн разом iз боїлами своїми ждав київського князя. Борис зустрiв Святослава далеко вiд города, на першому перевалi.

У Золотiй палатi болгарських каганiв, де зiбрались усi боляри, визначнi боїли, кметi, кесар Борис говорив: — Я, з ласки твоєї, кесар, вiд боляр, боїлiв i всiх, iже суть пiд моєю рукою, — чолом тобi б'ю, великий княже Святославе, i дякую за те, що заступився з воями своїми за скривджених болгар, а сам уклав з iмператорами почесний мир...

— Не за себе я укладав мир, — сказав на це Святослав, — а також i за Болгарiю, хочу, аби була любов мiж нами, дондеже сонце сяє. I якщо ця любов буде суща, нам не страшнi й iмператори.

— То невже ж iмператор ромеїв посмiє зламати мир з тобою? — щиро здивувався кесар Борис.

— Якби я стояв пiд стiнами Константинополя, iмператор Iоанн не зламав би миру, — вiдповiв Святослав. — Я зробив, що мiг, ми умовились з iмператором, що вiн вийде з Болгарiї i йде до Константинополя, я залишаю Планину, iду до Дунаю...

— Важкi лiта починаються для Болгарiї, — злякано промовив кесар Борис. — На заходi в нас неспокiйно — мусимо боротись iз комiто лами Шишманами, тут — велика руїна, ти будеш далеко, аж на Дунаї, а потiм пiдеш на Русь.

— Так, — сказав на це князь Святослав, — вої мої рвуться на Русь, хочуть там бути, я також хочу бути в Києвi-городi. Але боюсь я за Болгарiю, боюсь за людей її i тому стану на Дунаї. До того ж осiнь, кесарю, пiзно вже рушати в море. А щоб було спокiйно на Планинi i в горах i щоб безпечно в Преславi, залишу я тут свiй полк i воєводу...

— Воля твоя, — тихо сказав кесар Борис. — Знаю, як тобi важко, i не хотiв би тебе утруждати, княже. Але коли так болiєш за нас, залиш полк у Преславi. Хто ж буде тут твоїм воєводою?

— Воєводою буде Свенелд, перший мiй муж.

— О, про воєводу Свенелда ми чули, — сказав кесар Борис. — За такого воєводу дяка тобi, княже.

Пiсля розмови з князем кесар Борис дав на честь його обiд. Тодi ожив палац болгарських каганiв, засяяли вогнi. Князь Святослав сидiв поруч iз кесарем i його жоною-василiсою, ще далi, за багатьма столами, — боляри, боїли, кметi. Вони їли, пили, жваво розмовляли мiж собою.

А за завiсами, як це робилось у Константинополi, стояв хор преславського собору, боляри зачинали:

— Многi лiта великому князевi Русi...

I хор спiвав:

— Многi лiта... Многi лiта... Многi лiта!..

Боїли кричали:

— Многi лiта кесаревi Борису...

I знову:

— Многi лiта... Многi лiта... Многi лiта!.. Так у спiвах, славослов'i знову у спiвах проминула добра половина ночi...

Князь Святослав повертався з Преслави до свого стану, що стояв у горах, пiзно. Нiч була темна, конi йшли сторожко, руки воїв лежали на мечах.

Десь далеко в горах була гроза. Вiдлуння грому не докочувалось сюди, до Преслави. Але час вiд часу низько над обрiєм на пiвденнiй, дуже темнiй, половинi неба пробiгала, як велетенська змiя, слiпуча блискавка. I тодi коротку мить видно було все, як удень, — скелi, дерева, що повисли над безоднею, вузьку стежку, по якiй їхали вершники, кожен камiнчик i бадилину. Пiсля цього дуже довго навкруг було темно-темнiсiнько, навiть звуки ставали глухiшими, невиразними. Здавалось, що вершники їдуть по дну моря.

I думав князь Святослав про сварожичiв, якi у таку нiч сходять з неба, потай скрадаються над землею, нацiляються, метають перуновi стрiли, нiчний вогонь, що пробиває скелi, палить дерева, попелить поля, стереже й людину...

А хiба не те саме робиться на землi? Небо й земля — як вони схожi! На бранях i в трудi живуть люди, ворогують i миряться мiж собою. Якщо труд — то труд, якщо брань — то брань; так, здавалося Святославу, i повиннi жити люди. Не осуджував вiн i чесної бранi, коли люди вiч-на-вiч сходились у полi, щоб мечем i списом розв'язати распрю свою...

Але все своє життя осуджував князь Святослав тих, що потай, як тать уночi, пiдкрадались до ворога, що не чесно йшли на распрю й брань, а заходили з спини, отак, як оце сварожичi вночi, блукали над стомленою, темною землею. I коли всi сплять, кидали перуновi стрiли.

I ще знав князь Святослав, що вiн довго й з великим трудом iде своїм шляхом, намагається розв'язати свої сварки з iмператорами й кесарями чесно, в бою. Але не всi вони отак чесно одбивають його меч, а намагаються дiяти пiдступом, лжею.

Лжу й пiдступи важко взнати. Десь ходить лжа близько вiд князя, хтось носить отруєну стрiлу бiля серця, поруч iз князем. Так хто ж серед людей на землi друг його, а хто ворог?

Князь Святослав навiть зупинив коня. Зупинила коней i його дружина. Нiхто не говорив. Усi думали, що князь щось почув чи побачив, нiхто не ворушився.

А князь сидiв на конi й дивився на пiвденну половину неба, де над обрiєм, над високими чорними горами пробiгали й пробiгали, як вогнянi змiї, слiпучi блискавицi, де били й били в скелi, лiси, городи перуновi стрiли.

РОЗДIЛ ДЕСЯТИЙ

1

Укладаючи з князем Святославом пiд Адрiанополем мир, iмператор Iоанн, звичайно, i гадки не мав його додержувати. I тiльки руськi вої рушили на Преславу й далi на схiд — став готуватись до вiйни.

У цiй новiй вiйнi Iоанн Цимiсхiй мислив дiяти не таку як ранiше. Уже восени за його наказом у Болгарiю було закинуто багато лазутчикiв пiд виглядом купцiв i тасинарiїв* (*Тасинарiї — мiняйли грошей.). Маючи при собi мiхи з грiшми, вони розсипались у болгарських городах i селах, купували, що потрапляло пiд руку, обмiнювали грошi, а в той же час дiзнавались про все, що цiкавило iмператора.

Повертаючись назад через перевали, лазутчики розповiдали, що Святослав iз своїм вiйськом пiшов далеко, аж до Дунаю, i залишив небагато воїв, якi стоять край гiр i охороняють Преславу, Плиску, Данаю.

Iмператор наказував лазутчикам добратись до Преслави, дiзнатись, де перебуває кесар Борис, зв'язатись з ним i болярами. Лазутчики розповiдали, що кесар Борис перебуває в Преславi, але нiхто не мiг добратись до нього.

Взимку Iоанн Цимiсхiй дав ще один наказ: перекинути через гори в Болгарiю загони монокурсiв* (*Монокурси — шкiдники, диверсанти.), якi б ховались у лiсах i горах, залiтали в села, грабували й убивали люднiсть, а всiм говорили, що вони — вої князя Святослава.

По всiй iмперiї в цей час збирали вiйсько, до Константинополя перекидались легiони з Азiї. I все це прямувало в Фракiю i Македонiю — там, у мiстах i селах вiд Солунi до Агатополя, над рiками Марiцою, Чунджею i Ардобою, на пiвденних схилах гiр озброювали i вчили друнги* (*Друнги — вiйськовi частини.) стратиги, топархи готували свої турми i банди* (*Турми й банди — ополчення.).

Вони вже стояли в бойовому порядку, на три-чотири милi загiн вiд загону, з тим, щоб перший загiн, побачивши ворога, дав гасло другому, той третьому, i так до самого стану й полководцiв; застави стояли й на всiх шляхах, що вели iз iмперiї на схiд i пiвнiч.

Цим численним вiйськом у Фракiї й Македонiї керували Вард Склiр з братом Костянтином i патрикiй Петро — кращi полководцi iмперiї.

Коли ж на узбережжi Пропонтиди зацвiла весна, а в горах, як доповiдали лазутчики, розтанули снiги й протряхли шляхи, iмператор Iоанн зробив великий вихiд iз Великого палацу до Влахерну, помолився там у храмi Спасителя i у храмi Богородицi.

Пiсля цього, просто з олтаря храму, Iоанн вийшов на стiну Влахернського палацу i довго дивився, як на плесi Золотого Рогу триста кораблiв провадять бiй з уявним ворогом: сходяться i розходяться на веслах, пiднiмають i спускають вiтрила, кидають на воду грецький вогонь. Це було захоплююче видовище: у вечiрнiх сутiнках пливли великi кораблi, на яких горiло безлiч свiтильникiв, над плесом Золотого Рогу переливались вгорi зорi.

Iмператор Iоанн був задоволений уявним боєм i, велiв видати всiм гребцям i воїнам, якi брали в ньому участь, нагороду. Друнгарiю ж флоту вiн велiв до свiтання вийти з Золотого Рогу, прямувати до гирла Дунаю й замкнути там вихiд лодiям князя Святослава.

Сам же Iоанн, розумiючи, що цим самим вiн починає вiйну проти Святослава i що тепер треба поспiшати, тiєї ж ночi виїжджає на колiсницi до Адрiанополя.

В Адрiанополi iмператор оглянув вiйська, сказав полководцям:

— Настав час вирушати на князя Святослава... Обличчя полководцiв виказували, що вони давно ждали цього часу i готувались до нього.

— Ми мусили восени укласти мир з князем Святославом, — продовжив Цимiсхiй, — бо у нас самих неспокiйно було в Азiї й у Константинополi. Зараз, дяка богу, в Азiї тихо, спокiй панує в столицi. Ми повиннi негайно вирушати в гори i впасти, як грiм, на голови руських воїв.

Вард Склiр, який добре пригадував сiчу минулого року, спробував висловити свої побоювання.

— Великий василевсе, — сказав вiн, — шляхи в горах ще не протряхли, нам треба пройти клiсури, де мчать зараз швидкi рiки...

— Краще iти в горах у бездорiжжя, але не бачити ворога, — сердито вiдповiв йому iмператор, — анiж iти сухим шляхом, на якому стануть руси й болгари; краще переходити через рiки з водою, нiж через рiки власної кровi; краще нам зараз воювати з руськими воями i небагатьма болгарами, анiж з русами й усiєю Болгарiєю, яка тiльки й жде весни...

— Але, великий василевсе, — допомiг тодi Склiру начальник метальних машин Iоанн Куркуас, який тепер завжди хвалився, що вiн раз у життi вдало вiдповiв iмператору, — близько свято воскресiння Христа.

— День воскресiння Христа близько, — згодився iмператор, — i в цей день нам належить, як християнам, одягти блискучi одежi, iти на пир, їсти й пити. Але чому б нам не зустрiти свято воскресiння в Преславi?

Це був другий випадок, коли Iоанн Куркуас допомiг iмператору, але всi полководцi проклинали Куркуаса.

Тiєї ж ночi на широкому шляху, що веде з Адрiанополя до Фiлiппополя i далi в гiрськi клiсури, зацокотiли копита багатьох коней — то Iоанн Цимiсхiй вiв своє вiйсько на перевали.

Водночас рушили турми фем з Агатополя, Совополя i Месемврiї — Iоанн хотiв зайти до Болгарiї з моря; iшли турми з Солунi, щоб пiдкрастись до Преслави з заходу, Понтом поспiшали у цей час до гирла Дунаю кораблi iмперiї з страшним грецьким вогнем.

Iмператор Iоанн дiяв, як завжди: десь попереду в горах i селах Болгарiї чорну справу робили лазутчики й палiї, сам вiн, оточений безсмертними, їхав пiд прапором iмперiї, попереду i слiдом за ним сунули закованi в броню вершники, тисячi оплiтiв тягли пороки, тарани.

Начальником над усiм обозом iмператора Iоанн поставив проедра Василя, — вiн не хотiв, щоб проедр у час вiйни був у Константинополi. Вiн хотiв, щоб проедр був бiля нього.

2

У Преславi на чолi дружини, що стерегла город i палац, стояв воєвода Свенелд. Гiнцi з гiр одразу ж, тiльки вiйсько ромеїв увiйшло в клiсури, повiдомили його про зраду Iоанна, i гiрка посмiшка зiбрала зморшки на обличчi старого воєводи. Iмператор ромеїв iшов не так, як руськi вої, вiн не посилав поперед себе гiнця з чорною стрiлою, не говорив: "Iду на ви!"

Але зараз не час був думати про те, чому так дiяв василевс iмперiї. Зараз, i до того ж швидко, Свенелду треба було вирiшувати, що робити з своєю дружиною.

У нього було три шляхи: iти вперед — до клiсур i там зустрiти вiйсько Iоанна, iти назад, щоб з'єднатись з Святославом, i, нарештi, стояти на мiсцi — прийняти тут бiй з вiйськами iмператора ромеїв.

Свенелд думав дати гасло Святославу й пiти назустрiч Iоанну, але слiдом за гiнцями вiд клiсур прибули гiнцi з iнших перевалiв, якi доповiдали, що ромейське вiйсько iде з кiлькох бокiв. I Свенелд зрозумiв, що йти йому вперед, у пастку, приготовлену Iоанном, не варто.

Iти назад — в головi Свенелда один тiльки раз майнула ця думка, але вiн одразу ж одкинув її, бо ще нiколи в життi перед ворогом не вiдступав. Не вiдступить i перед Iоанном.

Тому Свенелд вирiшив стояти в Преславi i ждати тут Iоанна. Не гаючи нi години, вiн послав у близькi городи, весела своїх гiнцiв, щоб кликали болгар, оглянув вали й рови перед Преславою, дав наказ змiцнювати їх, сам оглянув стiни Преслави, побував у Вишньому градi, де жив кесар Борис.

У кесаря було якраз кiлька боляр. Коли Свенелд зайшов, вони вклонились йому й швидко вийшли.

— Маю вiсть, — сказав тодi Свенелд, — що iмператор Iоанн з вiйськом iде до Преслави.

— Як? Iмператор Iоанн розiрвав мир, не додержав слова?! — нiбито щиро здивувався кесар Борис. Темнi тiнi лежали на обличчi Свенелда.

— Не додержав слова, — ствердив вiн, — i несе велике нещастя для болгар i русiв. Може, лiпше було б тобi, кесарю, не лишатись тут, а виїхати до Дунаю, до князя Святослава?

— Що скажуть болгари, — навiть обурився кесар, — коли я залишу Преславу в цю тяжку годину? Спасибi тобi, воєводо, що мислиш про мене i болгар, але я буду тут i стоятиму поруч iз вами.

— Нi, кесарю, стояти тобi з нами поруч у Преславi не треба. Ми захистимо Преславу, а ромеї зможуть потрапити сюди, у Вишнiй град, тiльки тодi, як ми всi станемо трупами. Прощай, кесарю!

Так i поїхав воєвода Свенелд з Вишнього града. Коли ж кiнь його зник за ворiтьми, до кесаря знову зайшли боляри, i вiн їм сказав:

— Я мушу залишитись тут, а ви йдiть тепер у Преславу i дiйте так, щоб iмператор Iоанн швидше потрапив сюди, у Вишнiй град.

Ще через день, темної весняної ночi, вiйсько Iмператора Iоанна пiдiйшло до Преслави, стало на полi. Тiльки почало свiтати, засурмили сурмачi, задзвенiли литаври, загули бубни. Пiднявши прапори, вiйсько ромеїв рушило з трьох бокiв до Преслави.

Але марно iмператор Iоанн сподiвався, що йому пощастить навальне взяти Преславу. Коли стало свiтати й на рожевому тлi неба окреслились стiни, ромеї побачили, що там зiбралися руськi вої. Вони стояли супроти вiйська Iоанна щит бiля щита, наставивши списи, а з стiн мiста назустрiч ромеям уже летiли тисячi стрiл.

Разом з воями, з невеликою вищою своєю дружиною на конi, з мечем i щитом у руках сидiв воєвода Свенелд. Вiн оглядав воїв — це був не полк, що боронив Преславу й Вишнiй град. Пiд стiнами Преслави набагато бiльше, нiж руських воїв, стояло селян i парикiв, що з усiх усюд поспiшали сюди, почувши клич Свенелда. Це були велика вже, добра дружина.

Свенелд, правда, знав, що не один ворог стоїть тепер перед ним, а є в нього ворог i за спиною — кесар Борис, боїли, боляри. Але вже ранiше вiн звелiв i руським, i болгарським воям пильно дивитись уперед, та слухати й те, що робиться ззаду. А хiба у iмператора ромеїв, що йде на Преславу, тiльки Свенелд з дружиною ворог? У нього вороги всi навкруг, навiть гори!

Бiй розпалювався все дужче й дужче.

Руськi вої не тiльки захищались. У той час, коли попереду них лучники гнали хмару стрiл, а пращники й метальники кидали з стiн гостре камiння, вони самi, тримаючи перед собою високi щити, з страхiтливим криком, який дуже добре знали i якого жахались вороги, рушили в наступ i одразу врiзались у колони ромеїв, якi цього не ждали.

Iоанн Цимiсхiй здалеку з високого пагорка стежив за вiйськом i наказував полководцям iти вперед, якнайшвидше одбивати наступ руських воїв. Але не ромеї, а руськi вої все посувались i посувались вперед, на зеленому полi перед стiнами Преслави чорнiло багато трупiв. Руськi вої кричали переможно, а ромеї кричали тепер вiд переляку, страху.

Кiлька довгих, надзвичайно напружених, страшних годин билися руськi вої з ромеями. На полi бою лунали й лунали крики, бряжчали щити, дзвенiли сокири, свистiли стрiли. Ромеї вiдступали. Iоанн Цимiсхiй лютував.

— Їх набагато бiльше, нiж доповiдали нашi лазутчики, — говорив iмператор, стоячи на пагорку з Вардом Склiром.

— Нашi лазутчики не врахували болгар, — вiдповiв Склiр. — їх набагато бiльше, нiж русiв, i всi вони б'ються на смерть.

— Але що думають боляри? — лютував Цимiсхiй. — Зараз саме час, коли вони могли б ударити ззаду.

— Я думаю, що руськi вої б'ються не тiльки тут, на полi, але й у городi...

— Тодi пошли безсмертних.

За наказом Iоанна з лiвого боку на руських воїв налетiли закованi в броню, озброєнi довгими списами безсмертнi.

Руськi вої почули тупiт коней i зрозумiли, що замислили ромеї. Але вони i на цей раз не вiдступили. Накидали на шляху, де мали пролетiти безсмертнi, чимало борiн, набили багато списiв, i конi казились, мчали з вершниками свiт за очi.

Це був страшний кiнець Преславської сiчi. Цього дня на полi загинуло багато руськiх воїв. Набагато бiльше воїв втратив iмператор Iоанн. Але вiн не взяв, як думав, першим ударом Преславу, руськi вої не були переможепі. Тiльки тодi, коли почало темнiти, вiдступили вони за стiни, пiдняли мости, зачинили ворота.

Кiлька днiв намагався Iоанн Цимiсхiй взяти Преславу. До нього з перевалiв пiдходило все нове й нове вiйсько. Багато разiв велiв Iоанн брати мiсто копiєм, вже пiд стiни Преслави пiдтягли пороки й тарани. Iоанн Куркуас поставив свої машини, що лили вогонь, катапульти викидали камiння...

Захисники Преслави тепер уже не вiдкривали ворiт. Вони стояли на стiнах, гасили пожежi, кидали на ромеїв камiння, лили гарячу смолу, засипали їх стрiлами.

Було й iнше — кiлька разiв у той час, коли бiй iшов пiд самими стiнами Преслави, в станi ромеїв вчинялась тривога — то починали горiти метальнi машини, то летiли стрiли в спини. Уночi ромеї боялись одходити вiд стану, бо хтось невiдомий близько блукав мiж скель.

Нарештi розлютований Iоанн сказав Варду Склiру i Iоанну Куркуасу:

— Я мушу зустрiчати свято воскресiння в Преславi. Якщо ви цього не зробите, я поведу вiйсько сам, а вас накажу повiсити!

Тодi в п'ятницю почався новий наступ на Преславу. Вард Склiр, Iоанн Куркуас i всi полководцi знали, що їм загрожує, якщо вони не вiзьмуть Преслави, обiцяли воїнам великi нагороди i дали їм стiльки вина, що тi зовсiм сп'янiли.

I коли Iоанн Куркуас з своїми метальними машинами почав щосили кидати камiння, а в стiни раптом вдарили тарани й пороки, ромеї побiгли до стiн, заходились ставити драбини, з страшним, одчайдушним криком дерлись вгору.

Мабуть, ще довго тривала б ця битва, i, мабуть, захисники Преслави бились би на її стiнах до загину, але ж у найстрашнiший час, коли руськi вої одбивали п'яних ромеїв, стiнами текли потоки кровi, а над кожним витала смерть, хтось збив гаки й засови на воротах, вiдчинив їх i дав шлях ворогу...

Але й пiсля того Преслава ще не впала. Багато воїв одразу ж кинулись до ворiт, побачили там, схопили й пiдняли на списах боїлiв i боляр, що зробили чорну справу. Вої стали грудьми бiля ворiт, бились сокирами, рiзались ножами. А коли всi вої зiйшли зi стiн, тодi й вони пiдняли щити й стали вiдходити до Вишнього града, що височiв на горi над Камчiєю, заскочили до гридницi й стали на її стiнах.

Коли iмператор Iоанн заїхав до города, бiй там ще продовжувався. Зiйшовши з коня i стоячи на скелi, звiдки видно було Вишнiй град i гридницю перед ним, Iоанн зрозумiв, що ромеї швидко не вiзьмуть гридницi, де збилось кiлька тисяч русiв i болгар. Вiн велiв палити її.

Ромеї тягли звiдусiль усе, що тiльки могло горiти, зi всiх бокiв пiдпалювали дерев'янi стiни гридницi, стiни града.

День закiнчувався. Сонце зайшло за гори. Багряне море колихалось на заходi, а ще одно вогняне море буяло в Преславi. Загибав Вишнiй град — краса Болгарiї, у вогнi гинули руськi вої.

Та ось руськi вої швидко почали виходити з цього вогняного моря. Вони ставали перед гридницею, бо вважали за краще вмерти зi зброєю в руках, анiж загибати у вогнi.

Так почався останнiй бiй у Преславi. Зi всiх вулиць поспiшали до гридницi пiшi й кiннi ромеї. Вони поволi оточували, оточували воїв, наступаючи на тих, якi стояли в полi. Воїв була тисяча, далi лишилось кiлькасот, ще далi — кiлька десяткiв. Вони помирали, але перед ними виростав вал з ворожих трупiв. I це було настiльки страшно, що навiть iмператор Цимiсхiй сказав:

— Я ще не бачив, щоб хтось так помирав!

Саме тодi примчали вершники й доповiли iмператору, що вони знайшли у Вишньому градi в кам'яному палацi кесаря Бориса.

Iмператор Iоанн, почувши це, нi на хвилину не затримався, а, сiвши на коня i взявши з собою великий загiн безсмертних, помчав до палацу.

Звiстка про кесаря Бориса дуже схвилювала iмператора: отже, Святослав тримав його у в'язницi у Вишньому градi, а вiйська ромеїв наступали так швидко, що руськi вої не встигли його вивезти...

"Швидше туди, швидше, — думав iмператор. — Я знiму з нього кайдани, виведу з в'язницi, живий кесар Болгарiї потрiбен менi бiльше, нiж Преслава!"

Думав вiн i про iнше. Починаючи вiд Аспаруха i Омартога, як це добре знав Iоанн, болгарськi кесарi збирали в палацах своїх у древнiй столицi Плисцi, а пiзнiше в Преславi нечуванi скарби. Про цi скарби знав весь свiт i, звичайно, iмператори Вiзантiї. Починаючи свої вiйни з болгарами, вони завжди рвались до Плиски й Преслави, прагнули здобути цi скарби. Мрiяв про них i iмператор Iоанн. О, як потрiбнi були зараз золото, срiбло, дорогоцiнне камiння зубожiлiй iмперiї!

Але, звичайно, iмператор Iоанн i гадки не припускав, щоб скарби болгарських кесарiв вцiлiли, — коли князь тавроскiфiв побував зi своєю ордою в Преславi, вiн, безперечно, забрав з собою цi скарби. А хiба не зробив би так само Iоанн? Адже скрiзь — у Сiрiї, Єгиптi, арабських землях, — скрiзь, де з своїм вiйськом проходив Iоанн, вiн найперше забирав скарби...

До кам'яного палацу у Вишньому градi було зовсiм недалеко, i iмператор з безсмертними швидко примчали туди. Залетiвши на подвiр'я палацу, вони побачили, що тут робиться те ж саме, що й у Преславi, — в усiх будiвлях града чулись зойки i крики, скрiзь ходили з мiшками легiонери.

— Де кесар? Швидше до нього! — крикнув Iоанн.

— Вiн у церквi! — вiдповiли iмператору.

Разом з безсмертними імператор кинувся до церкви. Але що це? У супроводi своїх боляр з дверей церкви вже виходив кесар Борис — у бiлому одязi, пурпуровому корзнi, пiдперезаний червоним поясом, у червоних сандалiях, з цепом i гривнами на грудях. Побачивши iмператора, кесар зупинився i, впавши ниць, вiтав його.

— Встань, — промовив Цимiсхiй, — i йди сюди. Кесар зробив кiлька крокiв i зупинився перед Iоан-ном.

— Бiдний кесар Болгарiї, — сказав iмператор, — ти довго i багато страждав...

— Так, великий василевсе, нам усiм довелося багато й довго страждати...

— Ти, кесарю, з болярами своїми зробив велику послугу, вiдчинивши ворота Преслави, i iмперiя нiколи не забуде цих ваших трудiв... Але я не знав, що ти вже на волi, я думав, що Святослав вкинув тебе до вiзницi.

— Нi, iмператоре, муки мої й боляр були безмежнi, але я не сидiв у в'язницi, а весь час був тут, у Вишньому градi.

— Велике щастя, що ви всi вцiлили, — звернувся iмператор Iоанн вже до боляр. — Я прийшов сюди, поневоленi болгари, щоб врятувати вас вiд орд тавроскiфiв, вiд язичника — князя Святослава, щоб визволити Болгарiю, щоб жити з нею в любовi й мирi, як заповiдали iмператори ромеїв i як того прагнули кесарi вашi...

I на знак прихильного ставлення до болгар iмператор Iоанн зiйшов з коня, подав руку кесаревi Борису, i вони разом пiшли до палацу.

Там імператор ромеїв добре поїв, випив, перепочив, а тодi запитав у кесаря Бориса:

— А як, кесарю, скарби каганiв?

— Вони цiлi, василевсе...

— Як? — iмператор не мiг приховати свого здивування. — Святослав не встиг їх забрати?

— Нi, — вiдповiв поволi кесар Борис, — вiн їх не став брати.

— Проклятий тавроскiф! — скрикнув iмператор Iоанн. — Вiр менi, вiн побоявся їх брати, бо знав, що я нажену його навiть за Дунаєм i покараю, а за скарби вигадаю найлютiшу кару.

Кесар Борис на мить пригадав свою розмову з Святославом, коли той дарував йому життя й скарби, i нiчого не вiдповiв.

— I де цi скарби? — не вгавав iмператор.

— Вони тут, у палацi, в пiдземеллi. Сп'янiлий вiд вина, iмператор примружив очi.

— Кесарю Борисе, — сказав вiн. — Ти менi покажи цi скарби. Я хочу бачити, що ж має Болгарiя?!

— Я виконаю твою волю... — згодився кесар.

Тримаючи в руках великi восковi свiчки, вони сходами спустились у глибоке пiдземелля. Кесар Борис сам одiмкнув два важкi замки, що висiли на залiзних колодках, i розчинив дверi. Удвох вони зайшли до пiдземелля й зупинились...

Спочатку, поки очi не призвичаїлись до пiвтемряви, важко було добрати, де вони опинились. Десь близько шумiла вода — напевне, поруч за стiною, а може, й над ними вирувала Камчiя, повз свiчку iмператора раз i вдруге пролетiв кажан...

А потiм iмператор роздивився. Вони стояли в широкому й довгому льоху, кiнець якого губився в темрявi. Льох цей, видно, був складений в давноминулi вiки iз великих брил сiрого дикого каменю. На брилах скрiзь попiд стiнами у важких залiзних скринях i просто на землi лежали скарби болгарських каганiв.

Тут було багато зброї, — стародавнiх болгарських золотом, срiблом i дорогоцiнним камiнням оздоблених мечiв, щитiв, шоломiв, було тут багато й римської зброї — корони, цепи, гривни iмператорiв, тих князiв i воєвод, з якими колись воювали болгари, в кiлькох скринях насипом лежали арабськi, вiзантiйськi, франкськi золотi й срiбнi грошi. Ще одна скриня була наповнена дорогоцiнним камiнням.

— Яке щастя, — вирвалось у iмператора Iоанна, — що князь Святослав не взяв цих скарбiв!

— Так, — згодився кесар Борис. — Болгарiя стала б нещасною, якби вона втратила цi скарби.

— Зараз вона буде щаслива, — сказав iмператор. — Римська iмперiя визволить Болгарiю. Я гнатиму Святослава до самого Дунаю, буде потреба — ми пiдемо й за Дунай. Ми виконаємо свiй обов'язок перед iмперiєю i Болгарiєю до кiнця. Але хтось мусить бути й у Преславi. На заходi — Шишмани, на пiвночi — угри. Треба стерегти Преславу, цi скарби... Я тебе залишаю кесарем iмперiї i Болгарiї в Преславi.

Кесар Болгарiї Борис був задоволений. Тiльки цього вiн i бажав вiд iмператора ромеїв.

З

Сидячи в Переяславцi, князь Святослав швидко дiзнався про бiй в Преславi. Гiнцi, якi примчали з Плиски й Данаї, розповiдали, що вiйська iмператора, як татi, пройшли гори й стали пiд Преславою. Руськi вої рубались там до загину, поплiч з ними на смерть стояли й болгари, але всi вони склали голови, а разом iз ними й воєвода Свенелд.

Князь Святослав дуже печалився, дiзнавшись про загибель воїв у Преславi й смерть Свенелда. Але гiнцi говорили, що, взявши Преславу, грецькi вої посуваються далi на схiд, уже взяли Плиску, доходять до Данаї.

Князь Святослав посилає назустрiч ромеям загони, що складаються з руських i болгарських воїв. Болгарськi вої знають кожну стежку, кожну ущелину й камiнь. Руськi вої — смiливi, звитяжнi люди, вони нiчого не бояться, навiть смертi.

I якщо пiсля Преслави вiйська ромеїв iдуть якийсь час нiби в пустелi, а iмператор Iоанн навiть дивується, де ж подiлись болгари, то незабаром вiн дiзнається, де вони й що замислили. Чим далi виходять ромеї з гiр i чим ближче до Дунаю, тим важче їм просуватись. Уночi на стоянках ромеїв зчиняється тривога. Якщо вони ночують в ущелинах, на них згори, зi схилiв, сиплеться камiння, з нiчної темряви летять стрiли. Так день за днем, нiч за нiччю. Ромеї не знають, звiдки їм ждати нового удару, де на них чатує смерть...

Як же здивувався князь, коли зустрiв бiля Доростола воєводу Свенелда. Вiн навiть не повiрив своїм очам, але це було так: коли князь Святослав стояв i оглядав рови перед Доростолом, недалеко зупинився загiн вершникiв-болгар, а з коня сповз, важкою ходою рушив до князя воєвода Свенелд.

— Здрав будь, княже! — прохрипiв вiн. Князь Святослав оглянув воєводу з голови до нiг, переконуючись, чи не помилився вiн часом, й скупо вiдповiв:

— Здоров будь...

— Княже Святославе, — розпачливо сказав Свенелд. — Преслава впала, вої нашi побитi...

— А чому ж ти живий? — запитав Святослав. Блiдий, без кровинки в обличчi, iз темними западинами пiд очима, гострими вилицями, Свенелд дивився на князя.

— Краще б менi не стояти тут, коли загинула моя дружина. Але вони поранили мене, — вiн показав на груди, — бiля гридницi, i я не бачив кiнця Преслави. Уночi ж болгарськi вої винесли мене з города, поклали на коня, повезли, i так я опинився тут, княже...

Князь Святослав подивився на болгарських воїв, що стояли оддалiк, суворi зморшки розiйшлися на його обличчi, iншими вже очима глянув вiн на Свенелда.

— I глибока в тебе рана?

— Що рана? — застогнав Свенелд. — Болить серце. Адже в той час, коли ми сукупно з болгарами рубались у Преславi на стiнах, хтось вiдчинив ворота в городi...

— Хто ж то?

— Про це знає кесар Борис з болярами.

— Пси! — крикнув князь Святослав. — Отже, все лжа, все всує. Ми їм вiрили, допомагали, рятували, а вони поставили нам списи в спину. Проклятий кесар, проклятi його боляри!..

— Чому ти не вбив їх ранiше, княже? Князь Святослав торкнувся рукою шиї, нiби щось заважало йому дихати.

— Убити?! — сказав вiн. — Так, Свенелде, i кесар, i боляри заслужили на те, щоб їх убити. Але що тодi сказали б у Вiзантiї i тут, у Болгарiї? Адже вони й так кричать, що ми язичники, варвари, вбивцi... Нi, — помовчавши якусь хвилину, вiв далi Святослав, — тому, хто вбиває не лева, а пса, честi мало. Прийде час, i коли скаженi пси перегризуть один одному горлянки, буде видно, хто зробив по правдi — ми чи кесарi Болгарiї. Шкода болгар. Бачу, що Вiзантiя проллє тут велику кров, важкi жажелi одягне на виї їхнi... Горе, горе Болгарiї з кесарями такими...

— Але, княже Святославе, що маємо робити ми?.. — запитав Свенелд. — Iмператор Iоанн iде з великою силою, кесар Борис з болярами своїми йому допоможуть...

— Так, — згодився князь Святослав, — тепер кесар iмператору допоможе... А нам треба подумати, що робити.

Пiзно вночi Святослав стояв на березi Дунаю, дивився на небо, де висiв срiбний серн молодого мiсяця, на тихi береги, лодiї, що вимальовувались на плесi.

Зараз за одну нiч вiн мiг посадити воїв своїх на лодiї, спуститись до гирла Дунаю, вийти, в море.

Зараз, i також за одну нiч, князь Святослав мiг ще з воями своїми переправитись на лодiях через Дунай, вийти на лiвий берег i, потопивши лодiї, пiшо йти до Києва.

Обидва цi шляхи були небезпечнi й важкi, — у гирлi Дунаю на них вже могли чатувати кораблi ромеїв, по той бiк Дунаю в полi їх могли зустрiти печенiги. Але хiба вперше боротись руським воям? Головне в тому, що цi шляхи були, ними можна було потрапити на Русь.

Мине короткий час, i цих шляхiв не буде. У гирлi Дунаю заявляться кораблi ромеїв, вони пiдiймуться вище й одрiжуть шлях до лiвого берега. З гiр у долину спустяться легiони iмператора Iоанна.

"Так що ж робити?" — думав князь Святослав.

I раптом вiн здригнувся й круто обернувся, бо почув за собою кроки й звуки...

Позад нього стояв воєвода Свенелд, поруч iз ним воєводи київськi, мужi новгородськi, тисяцькi з Переяслава й Роднi, воєводи чернiгiвський i деревський.

— Чому не спите? — запитав князь.

— Не спиться, княже, дивимось навкруг, чуємо Русь.

— Що ви чуєте?

— Кличе Русь, — промовив Свенелд i показав рукою на лiвий берег Дунаю.

— Так що ж, пiти морем?

— Нi, княже!

— Тодi, може, перейти Дунай i рушити в поле?

— Нi, княже!

— Але в Iоанна вiйська багато...

— Знаємо...

— А пiдiйдуть кораблi ромеїв — i Дунаю те перейдем.

— Знаємо.

— Так що ж робити? — запитав князь.

— Стояти на мiсцi i берегти честь, княже.

I, князь Святослав зрозумiв, що в цю нiч думає не тiльки вiн, а вся його дружина. Важка йому, але важко i їм. Вони знають, що сьогоднi в них ще є шлях до Русi. Але це не їхнiй шлях. Бо Русь вмiє стояти тiльки чолом до ворога, не спиною.

— Отже, не пiдемо, — сказав Святослав.

— Не пiдемо, княже, станемо на смерть! — вiдповiли воєводи.

4

Свiт, у якому їм тепер судилося жити, був невеликий.

Город Доростол стояв на правому, високому, березi, майже бiля самих його стiн повiльно котив води широкий у цьому мiсцi Дунай. Вдалинi було видно низький лiвий берег — спокiйну на перший погляд, безмежну рiвнину, де зрiдка жовтiли кучугури, а до самої води пiдступали низькорослi, густi, як буває на болотах, лiси.

Але то була не спокiйна рiвнина. Лiвий берег завжди загрожував правому. Там, на болотах i в лiсах, час вiд часу збиралися орди, з високих кучугур вони стежили за правим берегом, пiдкрадались до плеса i зненацька, темної ночi перепливши Дунай, налiтали на придунайськi городи i села.

Через це город Доростол i будувався як справжня фортеця. Вiн стояв на високому скелястому березi, звiдки видно було плесо й задунайську рiвнину. Зi всiх бокiв город оточували дерев'янi, складенi з городниць стiни, що мали троє ворiт — двоє вiд долини й гiр, ще однi — вiд Дунаю. На стiнах день i нiч пильнували дозорцi, сторожа ходила й понад берегами.

Звичайно в Доростолi жило небагато людей: кметь iз своєю дружиною, боляри, купцi, якi вели торг на Дунаї, ходили до iмперiї й далi, посилали в море рибалок, та ще ремiсники. Кметевi й болярам належали також i плодючi землi на захiд вiд Доростола й понад берегом. Там жили повинники — їхнi парики.

Але в грiзнi часи, коли з-за Дунаю виривалась якась орда, до города збиралася вся дружина кметя, сюди мчали з усiх усюд зi своїми дружинами боляри, сюди тiкали повинники — селяни, рiзнi ремiсники, що звичайно жили в хижах i землянках за стiнами города, — усi вони знаходили притулок за високими стiнами города, брали в руки зброю, пiднiмали мости, замикали ворота, приймали бiй.

Тепер сталося, як i в давноминулi часи. Город над Дунаєм, де кожен камiнь покроплений був кров'ю, де пiски й земля навкруг засiянi були стрiлами й людськими кiстьми, мусив ще раз рятувати людей вiд смертi, рятувати й воїв князя Святослава.

Все своє недовге життя князь Святослав дiяв як богатир. Коли вiн бачив, що на Русь насувала чорна хмара, а людям її загрожує небезпека, то кликав дружину свою, попереджав ворога: "Iду на ви!" — i рушав на нього.

Зараз Святослав не мiг сказати свого грiзного "Iду на ви!" — не вiн iшов проти ворогiв Русi, супроти нього самого пiдступно виповз з вiйськом своїм iз гiр iмператор ромеїв Iоанн. Вiн iшов проти Святослава, на воїв його, на Русь.

Князь Святослав знав, що боротьба з Iоанном буде довга й жорстока. Римськi iмператори вже давно збирали сили й воювали з Руссю, чужою, правда, кров'ю, це вони з давнiх часiв пiдбурювали проти Русi хозарiв i будували їм фортецi, це вони простягали до Русi свої пазурi з Клiматiв, це вони пiдбивали проти Болгарiї Русь, а Болгарiю проти Русi, це вони в спину русам насилали печенiгiв...

Тепер iмператор Iоанн сам вiв легiони проти Русi. О, як добре вiдчував Святослав свою помилку пiд Адрiанополем. Тодi, стикнувшись з руськими воями, iмператор Iоанн говорив про любов i мир... Нi, не про любов i мир з русами думав тодi вiн, захоплений зненацька русами. Вiн зрозумiв, що не може їх перемогти, злякався й запропонував Святославу почесний мир...

Почесний мир! Тепер київський князь Святослав бачив, чого вартий мир з iмператорами, чого варте їхнє iмператорське слово, але зараз вже пiзно було про це думати... Зараз йому треба було замикатись у Доростолi й стояти тут на смерть.

Правда, не всi тут, у Болгарiї, шукали для себе рятунку в Доростолi. Ще тодi, коли князь Святослав вирушав з воями своїми з Переяславця до Доростола i коли скрiзь покотилася чутка, що саме в Доростолi руський князь зiйдеться на життя i смерть з iмператором ромеїв, темної ночi втiк iз Доростола в гори на захiд разом iз дружиною своєю кметь Банко, слiдом за ним, навантаживши на човни коштовностi, подалися вниз по Дунаю купцi i деякi боляри.

Але це було не бiльше, як краплина в морi. За кметем i його дружиною, купцями й болярами в Доростолi нiхто не шкодував. Крiм тих, що повтiкали, у Доростолi залишилось ще чимало i купцiв, i боляр. Їхали вони сюди й з iнших придунайських городiв. Одним iз перших прибув до Доростола великий болярин Мануш, за ним прискакали боляри Горан, Радул, Струмен.

Сюди iшли, полк за полком, пiд знаменами своїми вої князя Святослава. Частина з них заходила просто до города, деякi ставали таборами на рiвнинi, пiд стiнами Доростола.

Разом iз ними, а часто слiдом, також пiд знаменами своїми, iшли вої болгарськi, — i вони шукали притулку в городi Доростолi, ставили табори на рiвнинi.

На всiх шляхах, що ведуть до Доростола, чувся тупiт, скрип колiс, їхали верхи, йшли пiшки, бiля возiв з високими колесами, з яких визирали переляканi жiнки й чорноока дiтвора, крокували мовчазнi, замисленi повинники й смерди, вiд самих Залiзних Ворiт до Доростола пливли човни.

Так у Доростолi поволi зiбралось все вiйсько князя Святослава, сюди повтiкало багато людей з-над Дунаю, сюди ж, у Доростол, саме перед тим, як мали зачинити ворота, на кiлькох колiсницях i просто на конях прибув чималий гурт людей, у чорних довгих рясах, довгобородих.

Їх впустили до мiста, i найстарiший iз них — древнiй, висхлий, надзвичайно блiдий чоловiк — одразу попросив одвести його до Святослава.

Князь Святослав говорив iз ним у будинку кметя, де тепер вiн, здається, розташувався надовго.

— Я прийшов до тебе, княже, щоб ти захистив мене i паству мою... — почав, ставши перед Святославом, старик.

— Хто ти єсть, отче? — запитав Святослав. — I яка твоя паства? Бачу я, що ти дуже стомився. Сядь, спочинь тут, отче!..

— Я патрiарх Дамiан, а паства моя — усi християни Болгарiї... — вiдповiв старик i важко зiтхнув.

— Святий патрiарше, — посмiхнувся Святослав i сiв напроти нього, — як же я можу захищати тебе, коли сам єсм язичник? Не Христу, а Перуну i iншим богам молюсь з воями моїми.

— Княже Святославе, лiпше вже прийти менi до тебе — язичника, анiж пiду я до iмператора й патрiарха константинопольських, якi ненавидять, проклинають i знищують нас, християн болгарських...

— Не вiдав я, — посмiхнувся Святослав, — що християни християн ненавидять i знищують. Говорили менi, що християни проповiдують: не убий!

— Княже Святославе! Ромеї — вiд iмператора з патрiархом до останнього патрикiя i священика — тiльки кажуть: не убий. Справдi ж вони розбiйники, грабiжники i просто злодiї...

Князь Святослав мовчав.

— Я скажу правду, княже Святославе, — мовив патрiарх. — Ти сказав, що я — християнин, а ти — язичник, i це так. Ми люди рiзної вiри... Є рiзна вiра i в нас у Болгарiї. Знаю я, що є рiзна вiра й на Русi. Але знаю й те, що ми в Болгарiї терпимо рiзнi вiри, а ти, княже, терпиш рiзнi вiри на Русi. Так i повинно бути, кожен молиться по-своєму, сам Христос сказав, що для бога — немає нi еллiна, нi юдея.

Патрiарх Болгарiї дуже стомився пiсля важкої дороги в горах, зараз вiн, крiм того, розхвилювався i якийсь час помовчав.

— Уже давно константинопольськi iмператори й патрiархи ненавидять нас, болгар, бо ми вiримо во Христа, але не вiримо в сатану, якого вони замкнули в храмi Софiї. Нашi люди не хотять патрiарха константинопольського, бо знають, що за ним стоїть iмператор. I скiльки кровi вже пролили за це болгари. Каган Симеон за це, княже, все своє життя вiддав... Але кагана Симеона немає, а наступники його продались Константинополю, огречились, привели сюди ромеїв. Я, княже, зараз був у Преславi. Вони вбивають болгар, вони пограбували всi храми, вони глузують з нас — християн...

— А кесар Борис? — запитав Святослав.

— Що кесар Борис? — звiв д'горi очi патрiарх. — Його мати — грекиня, вона з молоком напоїла його лютою ненавистю до всiх болгар-християн... Я проклинаю Бориса!

— Дивно менi чути, — промовив Святослав, — що патрiарх Болгарiї проклинає свого кесаря. Бiдна Болгарiя, коли таке робиться в нiй, i чим я можу допомогти тобi, отче?

— Прийми нас у Доростол, — просив патрiарх. — Ти, князю Святославе, — язичник, як i твої вої, але я молитимусь, щоб ти перемiг ромеїв...

— Я не вiрю в Христа, — сказав Святослав, — але якщо в Болгарiї немає мiсця для її патрiарха, будь тут, отче...

5

Микула здалеку побачив Ангела, що порався одразу ж за бурделем на городi, розбивав рискалем землю. Вiн вибирав камiння.

I Ангел пiзнав Микулу. Тiльки руський воїн завернув з шляху й попрямував до дворища Ангела, той кинув рискаль i швидко пiшов йому назустрiч.

— О, якого доброго гостя днесь маю! — кричав Ангел. — Цвiтано, Цвiтаної — покликав вiн жону.

Вона одразу прибiгла з двору — радiсна, збуджена, з рум'янцями на щоках.

— Як добре, що ти прийшов, — говорили навперебiй вони.

Але Микула був чимось стривожений, неспокiйний.

— Лiпше би я днесь не приходив до вас у гостi, — почав вiн.

— А що? — сполохано подивився на нього Ангел.

— Зайшов попрощатись, — важко зiтхнув Микула. — Iдемо ми до Дунаю.

Ангел зрозумiв, про що говорить Микула, бо давно вже бачив синi димки на перевалах, вдень i вночi чув важку ходу руських воїв, що прямували в долину.

— То це правда? — запитав Ангел.

— Правда, Ангеле! — вiдповiв Микула. — Ромеї пiшли на нас, впала Преслава, вони взяли Плиску й Данаю.

I вже розмовляли не тiльки вдвох. Звiдусiль, побачивши руського воїна, до дворища Ангела поспiшали люди. Пiдiйшов ближчий його сусiд — старий, сивобородий Огнен, прибiг, задихавшись, i став бiля них сват Ангела Гадж, прийшло ще кiлька чоловiкiв i жiнок, якi тiльки-но порались на городах. Усi стояли мовчки, тихо, дослухаючись до розмови Микули з Ангелом.

— Куди ж ви йдете?— питав Ангел.

— Вони напали на нас зрадою й сунуть з усiх перевалiв. Ми ж iдемо до Дунаю.

— I далi пiдете, Микуло? Микула подивився на болгар.

— Нi, — твердо сказав вiн, — пiдемо до Дунаю i там будемо битись.

— Але їх дуже багато, — замислився Ангел.

— А вже й нашi боляри пруть i пруть в гори, гавран гаврану очi не капат* (*Ворон ворону очей не виклює (болг. прислiв'я).), — сказав сусiд Огнен. — Сьогоднi вночi поїхали, сам чув, брати Турени до Преслави.

— Тепер уже вони разом з ромеями вiзьмуться за своє.

Цвiтана навiть заплакала.

— Пiдемо ми до Дунаю, — голосно промовив, щоб пiдтримати усiх, Микула, — i станемо там. Хiба для того приходили ми, — питав вiн, — щоб цю землю ромеї пiдкоряли?!

— Ой нi, — загомонiли болгари. — Руськi вої — добрi вої, були б тут — i ми жили...

— Не за те ми боролись, — вiв далi Микула, — щоб цю землю й вас пiдкоряли. Бились ми, бо ромеї однаково — що нам, що вам... Бились ми тут, бились там, у горах, — вiн простяг руку й показав удалину, — станемо тепер над Дунаєм на смерть.

— А що робити нам? — крикнув Ангел.

— Так, так, що робити нам? — заговорили всi сусiди.

Микула скинув баранячу шапку, нiби вона давила йому голову, i, спираючись на меч, довго дивився на голубу долину, над якою висiли, як лодiї з пiднятими вiтрилами, рожевуватi хмарини. З цiєї долини сюди, в передгiр'я, котився теплий вiтер. Вiн приносив пахощi свiжої землi, молодої трави. Там, далеко-далеко, видно було чорнi шматки тiльки-но зораної землi, там скрiзь видно було людей, з рiзних кiнцiв линуло мукання худоби.

— Чудна земля, — сказав Микула, розчулено дивлячись на долину й одкидаючи рукою волосся, що спадало йому на чоло, — Зараз саме час виорати її, покласти зерно... Коли ж ромей не пускає.

— Що робити? Що робити? — бiдкались люди. Микула замислився.

— Моя земля ген там, — показав вiн на далекий обрiй, — а буду стояти тут.

— Моя земля тут, — нiбито вiдповiв йому Ангел, — але стану за неї там. Я пiду з тобою, Микуло.

— Хiба тiльки ти пiдеш? — сказав сусiд Огнен. — Не буду i я тут сидiти, пiду до Дунаю.

— I я... i я... — один за одним говорили сусiди. "Чудна земля, i чуднi на нiй живуть люди!" — про себе промовив Микула.

— Я тебе одного не пущу! — скрикнула Цвiтана. — Де ти з мечем, там i я буду.

— Навiщо тобi ходити? — не хотiв мати сорому через Цвiтану й засварився Ангел. — Що жона на вiйнi?

— Не говори так, Ангеле, пiду! — зашарiлась Цвiтана.

— А коли пiдемо? — запитували вже болгари. Аж тодi Микула зрозумiв, що трапилось те, чого вiн не ждав. Вiн зайшов до Ангела попрощатись, але було не до прощання, бо i Ангел, i всi болгари, що зiбрались тут, iдуть з ними, руськими воями. I хотiв цього Микула чи нi, а доведеться йому їх вести, думати про них, стерегтись, щоб десь не наскочили на них ромеї.

— Тодi що ж, — сказав Микула. — Одразу й пiдемо... Будемо збиратись тут!

Сусiди кинулись до своїх дворищ. Микула з Ангелом зайшли до його бурделю.

— Що ж брати з собою? — бiдкалась Цвiтана.

— Вiзьмемо все, що зможемо, — сказав Ангел. — Нiчого їм не залишимо.

— А вино?

— Що подужаємо — вип'ємо, мiх з собою вiзьмемо, а остачу — в землю.

— Ти, Цвiтано, вiзьми з собою голку й нитки, — порадив Микула, — бо моя сорочка й порти чисто порвались.

— Вип'ємо, Микуло, — налив тим часом у дерев'янi кухлi вина Ангел.

— То й вип'ємо, — згодився Микула.

Так вони посидiли якусь часину. Ангел схоплювався, клав у лантух усе, що, як думав вiн, могло знадобитись над Дунаєм. Цвiтана, щось примовляючи, бiгала по бурделю, зазирала в клiтi, в ями.

I ось вони вийшли у двiр. Там було чимало сусiдiв Ангела. Але нi, не тiльки тi сусiди, що слухали Микулу, були тут. До них приєдналось ще чимало чоловiкiв, якi жили далi. Та й це були ще не всi. З усiх куткiв селища до двору Ангела iшли чоловiки, жiнки, отроки. Кiлька болгар поспiшали на конях, ще кiлька приїхало на запряжених волами возах. Всi в селищi почули звiстку, яку принiс Микула, i зробили так, як i Ангел, — вирiшили йти до Дунаю.

— Що я бачу? — сплеснув руками Микула. — Це ж усе селище йде...

— Де ви, там i ми, — почув вiн у вiдповiдь збудженi голоси. — Ако смерт — да заєдно...* (*Якщо й смерть — то разом.)

Щось уперто думаючи, довго стояв Микула бiля дверей бурделю. Потiм вiн ступив уперед, став серед людей.

— Зане так, — голосно промовив вiн, — покладемо, людiє, мiшки на вози. Гей, комонники, — голосно закричав вiн на вершникiв, — борзно поїдете на бранi! А нинi запрягайте вози, забирайте всяке жито, щоб ромеям нiчого не лишилося, женiть корiв i овець, поїдемо всi i нiчого їм не покинемо.

Ще через короткий час люди залишили рiдне село й хто на возах, хто й пiшки стали спускатись у долину. А попереду тихою ходою iшов Микула.

РОЗДIЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

1

Вiйсько Iоанна Цимiсхiя стояло в Преславi кiлька днiв. Начальник метальних машин Iоанн Куркуас знов хвалився й гордився перед iншими полководцями: це вiн говорив iмператору, що треба взяти Преславу до свята воскресiння, це завдяки йому воїни iмперiї дуже швидко пройшли небезпечнi клiсури й стоять у Преславi. На радощах Iоанн Куркуас пив, пив стiльки, скiльки могло вмiстити його величезне черево. Пив вина грецькi, болгарськi, угорськi, херсонеськi, задунайськi — iз землi уличiв, зробленi iз жита, — пив усе, що було в пивницях болгарських кесарiв.

Проте, вiддаючи належне Iоанну Куркуасу як винопивцевi, не слiд забувати й того, що тут, у Преславi, вiн робив ще одно звичайне для нього дiло, так що навiть диякон Лев написав про нього в своїй iсторiї: "Магiстр Iоанн вчиняв у Мiсiї безумнi злочини проти священних храмiв, вiн пограбував багато церков, а ризи й святi сосуди використав для власного вжитку". Що б хто не говорив про iсторiю диякона Льва, а про Iоанна Куркуаса вiн писав правду!

Але пив i грабував Преславу й болгар не тiльки Куркуас, а всi полководцi й воїни, а також iмператор Iоанн. У свято воскресiння Христа, — о, його в Константинополi завжди вiдзначали урочисто, багато, — тут, у Преславi, iмператор Iоанн також зробив великий вихiд iз собору преславської Софiї. Разом iз кесарем Борисом вiн проїхав вузькими вулицями Преслави, де ще зяяли розбитi вiкна й дверi i пахло згаром, разом з кесарем виїхав за город, де вишикувались i бурхливо вiтали iмператора легiони. Потiм iмператор Iоанн розговiвся, пообiдав, навiть поцiлувався з кесарем Борисом. А пiзнiше покликав проедра Василя, сказав йому, що виступає з вiйськом, велiв проедру пильнувати за скарбом болгарських каганiв.

Пiсля цього iмператор Iоанн повiв своє вiйсько далi...

Тепер, проминувши Стару Планину й Плиску, це вiйсько виглядало справдi страшним i грiзним. Там, у горах, де таксiархiї ховались в ущелинах, вiйська майже не було видно. Тут, на схилах Планини й придунайськiй рiвнинi, де попереду їхало багато закованих у броню вершникiв, а за ними крокувало бiля п'ятдесяти пiших i кiнних таксiархiй, з правої й лiвої руки посувалось чимало турм i банд фемного вiйська, — тут, на схилах гiр i рiвнинi, одразу видно було всю силу iмператора Iоанна, гордiсть Вiзантiї!

Посуваючись з своїми безсмертними посерединi нього вiйська, iмператор Iоанн вiдчував себе в повнiй безпецi. Раз за разом оглядав вiн з пагорбiв своє вiйсько, посмiхався. Це була ще не вся його сила. За наказом iмператора кiлька таксiархiй i друнг з фем iшли понад морем з Месемврiї й Варни, щоб проминути невисокi Лудогори й несподiвано вийти до Дунаю. Десь пливли до Дунаю й кораблi Вiзантiї. Iмператор Iоанн був певен, що гордий Святослав, який опинився з своїм вiйськом на смужцi землi над Дунаєм, не вистоїть проти ромейського вiйська. Вiн уже зараз, либонь, сiдлає коні, щоб тiкати за Дунай!

Вражало iмператора те, що ромеї не зустрiчали на своєму шляху ворожого вiйська. Невеликi бої довелося провести тiльки в Данаї й Плисцi, — там стояла й до останнього билась сторожа князя Святослава. Легiони iмператора Iоанна минали городи й села Болгарiї. Тiльки недавно тут буяло, кипiло життя, кузнець робив своє дiло, а ратай своє. А зараз легiони йшли й не чули людського голосу, не бачили нi кузнеця, нi ратая, йшли нiбито в Аравiйськiй пустелi...

На питання, де подiлись тутешнi люди, не могли вiдповiсти й боляри, що виходили з сховищ i приєднувались до вiйська iмператора. Люди були? Були. Князь Святослав мiг їх забрати до себе? Нi, князь Святослав не брав їх до себе. Де ж подiлись вони? Може, ховаються в Лудогорах, може, пiшли за Дунай, може, i це найпевнiше, рушили iз своїми жонами, дiтьми, табунами аж за Залiзнi Ворота, на Тису?!

Правда, час вiд часу то позаду ромейського вiйська, то попереду, кiлька разiв просто серед стану, з'являлись невiдомi, що завдавали воям iмператора великої шкоди, — вони накидались на безсмертних i знищували їх, вони пiдповзли темної ночi до намету й убили стратига Македонiї Феофiла. Вони, може, хотiли вбити й самого iмператора!

Iоанн велiв усiм своїм полководцям пильно стежити за охороною легiонiв. Вони зрозумiли, що вiн турбується найперше про власну порфiроносну особу. Але вони також боялись за своє життя, через що вдвоє, втроє збiльшили кiлькiсть вiгл, ставили сторожу навiть у станi, та й самi, якщо говорити правду, мало спали, а бiльше прислухались.

Один раз вiглам пощастило захопити невiдомих. Сталося це так. Досить великий загiн вiглiв, числом до двадцяти чоловiк, на конях, сховався якось уночi в лiску поперед табору. Усi вони пильнували, дослухались до найменшого звуку серед ночi, тримали напоготовi й нiчну зброю — сокири, мечi.

Але хоч як вони пильнували i слухали, проте не почули, як зовсiм близько, попереду них, позаду i навкруг, з'явились невiдомi, рушили на них, стягли їх з коней, били.

Вiд несподiванки вiгли розгубились i не встигли нiчого зробити. Невiдомi хутко знищили загiн.

У станi почули крики вiглiв на полi, туди поспiшили iншi загони. У цей час вже починало свiтати, ромеї кинулись за невiдомими, довго шукали їх у лiсках, наокруг, обiйшли всi яри, кущi i нарештi знайшли трьох: одного лiтнього чоловiка з незвичайно ясними очима, що дивились з-пiд густих сивих брiв, з довгою сивою бородою й такими ж вусами, та ще двох молодих, майже юних.

Їх привели до iмператора, бо так вiн велiв. і, стоячи оддалiк, вiн довго дивився, як його вої допитували невiдомих: шпильками, що заганялись пiд нiгтi, лещатами, що стискували й рвали тiло, залiзом.

Але нiхто з трьох невiдомих не сказав жодного слова про те, хто вони, кому служать, чого хочуть. I тодi iмператор велiв зарубати їх мечами.

I далi, як у пустелi, йшов iмператор Iоанн з своїми легiонами. Спустився з гiр, вийшов на долину, де видно було Доростол.

2

Князь Святослав знав, де i як iде iмператор ромеїв. Повертаючись з гiр i долин, загони, що складались з руських i болгарських воїв, розповiдали, якi сили веде з собою iмператор, якими шляхами вони йдуть, де зупиняються й ночують. Гомiн знедоленої Болгарської землi й тужний крик її людей увесь час долiтали до князя Святослава.

Знав князь Святослав i те, що до Доростола вiйсько iмператора пiдступає не одним,, а кiлькома шляхами. Сам iмператор iде з легiонами через Данаю й Плиску, кiлька таксiархiй, скрадаючись у Лудогорах, поспiшають вийти взап'ять його воям, а кораблi Вiзантiї вже пливуть до Дунаю, щоб остаточно одрiзати вiйсько вiд рiдної землi, вiд Русi.

Усе це знав князь Святослав. Можливо, ще й тепер, сiвши вночi на лодiї й переправившись через Дунай, вої досягли б землi Улицької, звiдти ж повернулись i на Русь.

Про це говорив з Святославом i брат його князь Улiб. Одного разу, коли князь Святослав був над Дунаєм, пiд стiною города, Улiб сказав, дивлячись на широке, багатоводне плесо, на далекий лiвий берег:

— А не лiпше би нам було, брате, сiсти на лодiї, повернути всп'ять на Русь?

Князь Святослав також дивився на плесо й лiвий берег, але думав, мабуть, про iнше, бо вiдповiв:

— Не потече нiколи всп'ять Дунай, а руськi вої нiколи ше не тiкали з поля бою. Вiд чого ти б хотiв утекти, брате Улiбе?

— Вiд меча i списа, вiд грецької смертi наших людей тут, на березi Дунаю...

— Хто ухиляється вiд бою з коршаком на скелi, той загине вiд нього в долинi, — суворо промовив князь Святослав. — Аще не приймемо бою з iмператором на Дунаї, буде нам непоправна й срамна смерть на Днiпрi.

— Брате мiй, брате! — скорбно вiв князь Улiб. — Не про себе мислю, болить у мене серце за множеством людей...

— У множества своїх людей повинен вчитись i князь. Зане ж не навчиться, буде йому, як ворогу й супостату...

— Спасибi, брате, що навчив... Де ти, там буду й я... Станемо по правдi, брате! Нехай нам допоможе Христос...

— Проти вiзантiйського Христа я боротимусь мечем, Улiбе, а допомагатиме менi Перун.

— То нехай кожному з нас допомагає його бог, — закiнчив князь Улiб..

Побачив князь Святослав того ж дня i колишнього василiка iмператора ромеїв Калокiра. Вiн навiть не впiзнав його. Минаючи торг, князь зупинився недалеко вiд купцiв, що продавали рибу, яку болгари-ловцi звичайно ловили в лиманах i гирлi Дунаю.

Князь зупинився, бо чомусь купцi й люди зчинили неймовiрний галас, сперечались.

— Про що сваритесь? — пiдiйшов до них князь.

— То є недобра риба, — кинулись до князя люди. — Цi купцi навмисне ховають її, беруть все дорожче й дорожче, а риба ця — то отрута для людини.

Князь Святослав подивився на купцiв i рибу, що лежала перед ними. Риба була справдi недобра, зiпсована. А серед трьох купцiв, якi стояли над нею, князь побачив i смиренного Калокiра.

— Викиньте рибу в Дунай, нехай вона пливе до грекiв, — звелiв князь Святослав i, звертаючись вже до Калокiра, додав: — А ви, купцi, не давайте людям моїм отрути i ти, патрикiю Калокiре, такожде.

Блiдий, розгублений Калокiр стояв перед князем Святославом i мимрив:

— Я не дам отрути, княже!

Перед заходом сонця князь Святослав, сидячи на конi, виїхав з невеликою дружиною за Доростол i зупинився на високому пагорку. Звiдси видно було далекi схили гiр, перейняту темними лiсами рiвнину за ними, долину, що нагадувала у цю вечiрню годину величезну чашу з дивним синiм вином, город над Дунаєм, багряне вiд останнього сонячного промiння плесо, далекий лiвий берег.

Чи мiг думати у що вечiрню годину князь Святослав, що мине один тiльки день i на цьому ж високому пагорку стоятиме й дивитиметься навкруг iмператор Вiзантiї Iоанн, що легiони його заллють усю цю чашу-долину, на плесi Дунаю з'являться кораблi, а вiн, князь Святослав, i вої його зберуться й стоятимуть серед цього широкого й неосяжного свiту тiльки в одному куточку — у городi-фортецi, що темнiє на скелях над Дунаєм?

Нi, навiть у цей останнiй вечiр князь Святослав не вiрив, що так може статись. Але вiн хотiв бути готовим, якщо судилась їм така лиха доля. Тому не раз приїздив сюди, оглядав поле наступного бою, готувався до сiчi й думав, як йому зустрiчати й перемогти Вiзантiю.

У iмператора Вiзантiї, як Святослав уже знав, було п'ятдесят — шiстдесят тисяч воїв. Що ж, Русь має, разом з болгарськими, вже не менше. А он скрiзь по схилах i в долинi встає курява, з гори по Дунаю поспiшають лодiї, — то до нього iдуть i йдуть болгари. Були б сили й час — вся Болгарська земля прийшла б сюди, сховалась у цю страшну годину за стiнами Доростола, стала б поплiч iз воями Русi.

Iмператор Вiзантiї йде битим шляхом, що тягнеться вiд Дунаю аж до Преслави. Але в цей же час близько, в Лудогорах, бачили вже тих його воїв, що намагаються вийти взап'ять, — i це знає князь Святослав. Руськi полки стоять, де треба, — вiд берегiв Дунаю, вище вiд Доростола, пiдковою наокруг нього, й знову досягають Дунаю, нижче вже вiд Доростола. Яким би шляхом не пробував пiдiйти iмператор, пошле вiн першими на бiй безсмертних вершникiв чи смертних оплiтiв, нелегко буде прорватись йому до Доростола, тут, на долинi, неминуче станеться велика сiча, до якої давно вже готовi вої князя Святослава.

"А коли, — князь Святослав думав i про це, — а коли не одолiють руськi вої в цiй страшнiй сiчi? Що робити далi, як боротися тодi?"

У присмерках повертався вiн до города, де, може, довго доведеться їм сидiти, боротись. Проїхав вздовж стiн, дивився на рови, вали, ворота, де, незважаючи на пiзнiй час, працювали тисячi людей. Нi, нелегко буде воям iмператора пройти мiж рядiв гострих кiлкiв, пролiзти ровами, де також стирчать кiлки, подолати вали, дертись на стiни, над якими, вгорi нависли заборола, звiдки кожної хвилини може политись гаряча смола, посипатись камiння!..

Доростол i всерединi був побудований як фортеця. Проминувши з дружиною ворота, князь Святослав їхав вулицею, що тягнулась попiд стiною навкруг всього города, нiби обiймала його. Тут звичайно зупинялись з своїми возами селяни з долини, рибалки з Дунаю. А коли до города пiдходив ворог, ця вулиця ставала справжнiм вiйськовим табором: тут збирались i звiдси пiднiмались на городницi вої, тут завжди приготовленi були купи пiску й камiння, стояли казани з смолою, лежала всiляка зброя.

I зараз, у пiзню цю вечiрню годину, скiльки не їхав вздовж стiни князь Святослав, вiн бачив свої полки, своїх воїв... Дивно, але чомусь вони стали в городi так, нiби вся Русь тепер вкладалась у цих стiнах: бiля пiвнiчних веж — новгородцi, полочани, полки верхнiх земель, бiля захiдних ворiт, що виходили до гiр, — вої з Червенської землi, волиняни, дулiби, а пiд стiнами вiд Дунаю були, нiби це вiдбувалося над Днiпром, чернiгiвцi, переяславцi, всi поляни...

Так вони називали й ворота у городi: пiвнiчнi — Новгородськими, пiвденнi — Перевесищанськими, тi, що виходили до Дунаю, — Подольськими. Усе, як на Русi, як у Києвi-городi!

За стiною й головною вулицею починався город, тут стояло кiлькасот будинкiв, невелика частина яких зроблена була з каменю. Бiльшiсть будинкiв, халуп, хиж побудованi були, як i по всiй Болгарiї, з дерева, лози, помащенi глиною. А ще було чимало i землянок-бурделiв, виритих просто в землi, прикритих гiллям або дерном.

Тiльки ближче до Дунаю, бiля ворiт, що називались тепер Подольськими, так само, як i в Києвi на Горi, стояли на скелях кращi будинки: з лiвого боку — церква й невеликий монастир, де жив патрiарх Дамiан, з правого — будинки боляр i боїлiв, що не збиралися нiкуди виїжджати, недалеко вiд Перевесищанської вежi — великий будинок кметя Банка, що давно втiк з дружиною до Преслави. З високої вежi цього будинку було видно в добру годину гори на заходi, плесо Дунаю, що, розбиваючись на кiлька рукавiв, линув по долинi, далекий лiвий берег. У будинку цьому тепер жив з вищою дружиною своєю князь Святослав.

Посерединi ж города, на рiвнiй, утрамбованiй за сотнi лiт тисячами тисяч людських нiг площi, був торг — неодмiнна частина кожного города того часу. На торзi звичайно продавали жито, мед, рибу, худобу, всяке зело купцi доростольськi. Кращий куточок торгу займали ранiше купцi з Константинополя й зi Сходу. Земля бiля двох каменiв, що височiли край торгу вiд Дунаю, була полита сльозами — там продавали рабiв.

Зупинивши серед цiєї великої площi коня, князь Святослав довго дивився навкруг. Нi, це вже був не торг. Всюди тут стояли болгарськi вози, в небi темнiли пiдiйнятi голоблi, то тут, то там горiли вогнища, над якими висiли казани. Люди сидiли родинами, родини — селами, села — волостями. Тут були старi й малi, в одному кутку хтось сварився, в іншому мирився, ще в одному, бiля вогнища, лунала смутна болгарська пiсня. А слухали її, спершись на списи, руськi вої...

Тихо, тихо Дунай воду несе...

I князю Святославу, що натомився за день i мав їхати до похмурого будинку кметя, захотiлося злiзти з коня, сiсти а чи й прилягти бiля вогнища, щось, може, з'їсти, щось, коли б знайшлося, й випити. А над усе — спочивати, дивитись на всiяне зорями небо, слухати пiсню, яку спiвало вже багато голосiв.

Вiн так i зробив. Метко зiскочив з коня, пiдiйшов до вогнища, що горiло бiля самої стiни над Дунаєм, привiтався з людьми, запитав, чи не можна i йому погрiтись бiля вогню.

— О князю Святославе, — вiдповiв на це лiтнiй уже, бородатий воїн, що тримав у цей час на рожнi шматок м'яса, — просимо сiдати, є в нас добра смаженина...

— Маємо до неї ще й вино, — є ракiя* (*Ракiя — горiлка.), а є й гроздове* (*Гроздове вино — виноградне.), — додав iнший, молодший, чоловiк, очевидь, болгарин.

— Моля, да сядь, князю! — запросила Святослава жiнка.

Князь Святослав сiв бiля цих людей, випив вина, поїв смаженого м'яса, що пахло димком i приємно хрумтiло на зубах, вкусив свiжого хлiба.

— Добра суть твоя смаженина, чоловiче, — сказав бородатому воїну князь, — а твоє вино, — звернувся вiн до болгарина, — аки Болгарiя: пахуче, але мiцне. I за хлiб вам спасибi, люди!

— Добра тут земля, княже, — згодився i бородатий чоловiк, — добрий i хлiб її. А в мене є ще один хлiб, княже...

— Який хлiб?

Бородатий воїн вийняв з своєї торбини невеликий шматок черствого хлiба, що зараз уночi нагадував темну землю...

— Коли йшли ми край землi Полянської, якось увечерi я помолився, просив Перуна дати перемогу на бранi, та й лiг спати, — почав вiн, помiтивши, що князь пильно дивиться на шматок хлiба. — А вранцi прокинувся й бачу — лежить бiля мого щита хлiб... Де вiн мiг взятись? Не знаю, може, й вiд Перуна? То вранцi я вкусив сам вiд хлiба того, дав ще й iншим воям, а оцей шматочок несу з собою... Рiдний хлiб, у ньому наша земля!

Князь Святослав простягнув руку, узяв цей хлiб й довго тримав перед собою. "Рiдний хлiб!" — добре сказав воїн. Хiба ж мiг знати князь, чия рука зiбрала, випекла i послала йому на Дунай цей хлiб?!

З

Битва пiд Доростолом почалася 23 дня мiсяця березозоля* (*Березозоль — квiтень.) о першiй годинi* (*Перша година —7 годин ранку.). Ще з ночi все вiйсько iмператора Іоанна вийшло на долину й стало неповним пiвколом — вiд Дунаю вище Доростола й напроти самого города, пiвколо це замкнули над Дунаєм, нижче вже Доростола, турми фем, що прийшли сюди через Лудогори. Тiльки з одного боку, вiд сходу, руси могли не ждати ворога. Але там котив води сердитий, повний у берегах Дунай.

Руськi вої не сидiли в Доростолi. Князь Святослав вирiшив прийняти бiй над Дунаєм, — нехай об лави воїв, як об могутню скелю, розiб'ється той каламутний вал, який народився у Вiзантiї, прошумiв над полями Фракiї й Македонiї, пролетiв, як градова хмара, над Планиною, впав грецьким вогнем на тиху болгарську рiвнину. Князь Святослав i вої його не ховались i не ховаються вiд навали ромейського вiйська, якщо ж вони вийдуть через доростольськi ворота до Дунаю — то тiльки через їхнi трупи. Ще вночi, широко розкривши всi ворота в Доростолi, князь Святослав велiв своїм воєводам вивести на поле багато полкiв. А крiм того, чимало полкiв чатувало пiшо й кiнно бiля ворiт города i над Дунаєм.

Уранцi князь Святослав з вищою дружиною пiд знаменом Русi сидiв на конi попереду чола свого вiйська. Вiн бачив стан iмператора. На цей раз Iоанн Цимiсхiй дiяв не так, як на рiвнинi за Планиною. Вiн уже не надiявся заманити русiв у пастку, а, навпаки, думав розбити, розсiяти їхнi лави першим ударом. Через що поставив попереду свого вiйська вершникiв, одягнутих у броню, за ними — лучникiв i пращникiв, далi кiлька таксiархiй оплiтiв у бронi, а кiлька — з важкою зброєю, позад них — знову лучники й пращники, а осторонь, по праву й лiву руку, в лiсах — вершникiв-безсмертних, що повиннi були прийти на помiч вiйську у вирiшальну годину.

Що виставляв i як думав боротись з цим кращим вiйськом тогочасного свiту князь Святослав? Попереду всiх його полкiв у кiлька рядiв з високими, довгими червленими щитами в руках, одягнутi в броню, з шоломами на головах стояли вої. Сонце, що тiльки вийшло iз-за Дунаю, грало на їхнiх щитах, бронi, шоломах, i здавалося, що то не вої стоять, а лежить на землi й сяє велетенський розпечений залiзний лук, який от-от почне кидати на ромеїв свої стрiли...

За щитоносцями стояли лучники й пращники. Вони пробували вже тятиви своїх лукiв, у кожного з них був набитий стрiлами тул, а ще ворохи стрiл — гострих, iз залiзними вiстрями, з добрими перами — лежали просто на землi, їх носили й носили з города уношi...

За лучниками й щитоносцями стояли списоносцi — їх було безлiч на цьому полi. Гострi списи над ними сiрiли, як безмежна викошена нива, страшно було подумати про ту годину, коли ця тьма списiв увiп'ється в живе тiло таксiархiй. Тьма списiв коливалась, ворушилась...

Ще далi стояли в шоломах, у бронi, з мечами в руках i ножами за поясами кращi вої Руської землi. У найважчу годину бою вони готовi були вийти на поле, щоб чесно, вiч-на-вiч, стати перед ворогом, зiйтись з ним на прю i заради життя рiдних людей, не шкодуючи власного життя, битись з ворогом, i навiть якщо померти, то також перемогти.

А коли б легiони iмперiї почали перемагати на полi бою, то в городi на всiх його воротах стояло ще чимало полкiв, на пiвденних i пiвнiчних — чатували полки вершникiв. Нi, князь Святослав не вiрив, що Iоанн Цимiсхiй здолає його. Русь мала перемогти Вiзантiю!

У сторожкiй тишi над долиною прозвучали звуки труб, i кiлька вершникiв пiд бiлим прапором виїхали з переднiх лав ромеїв i попрямували до стану руських воїв. Не доїхавши якесь поприще до щитоносцiв, вони зупинили своїх коней, що жахались червлених щитiв i ставали дибки, i почали кричати.

— Що то за крик? — запитав князь Святослав.

— Вони кричать, — вiдповiв йому бувалий воєвода Iкмор, який знав грецьку мову, — що iмператор велить руському князю кинути зброю, скоритись переможцям, просити прощення в дерзостi й одразу вийти...

Воєвода Iкмор не кiнчив.

— Скажи йому, воєводо, — велiв князь, — аки псу!

— Добро! — промовив Iкмор.

I, приклавши руки до рота, Iкмор заволав так, що його чули, либонь, не тiльки василiки, а й сам iмператор у станi...

— Скажiть вашому Малому, нехай пiдтягає пояс, бо в нашого князя готовий для нього кропив'яний мотуз, а вже будемо тим мотузом не токмо давити, а й бити — по главi, по спинi, по тому мiсцю, яким iмператор тримається за трон... Згиньте, бiси, з iмператором вашим! , I хоч це була страхiтлива година, але пiсля цих слiв, якi Iкмор не тiльки викрикував, а й, вкрай роздратований, супроводжував рухами, щитоносцi, що стояли недалеко, почали реготати. А коли василiки, почувши вiдповiдь князя, повернулись i стали вiд'їжджати, услiд їм довго ще летiло багатоголосе:

— Го-го-го! Згиньте, бiси! З iмператором вашим!..

I враз пiд копитами коней вдалинi здригнулась, загула земля. Тисячi вершникiв вiв на бiй патрикiй Петро — полководець жорстокий, безжальний i смiливий. Пригнувшись до луки сiдла, тримаючи для першого удару спис, а для бою далi — меч, вiн летiв попереду тисяч вершникiв, що, вирiвнявшись, мчали на стан руських воїв. Ось списи в їхнiх руках заблищали посеред долини, от вони котяться, як чорна хвиля, все ближче й ближче...

Але якщо вони були страшнi в безумнiм льотi своїм, то не менше страшною була й та стiна з червлених щитiв, що, здавалося, пiднiмалась перед ними все вище й вище. Вони мчали просто на сонце, що вставало iз-за Дунаю, а от це сонце померкло, бо в повiтрi на вершникiв летiли тисячi стрiл. Вершники мчали з неймовiрним тупотом, криком, шумом, ось закричали й вої, якi стояли за стiною з щитiв.

I раптом — це нагадувало хвилину, коли з високого неба вцiляє в землю страхiтлива блискавиця й над просторами широко й всепереможно лунає грiм, — раптом вершники врiзались у стiну щитiв, раптом безлiч коней пройняли списи, раптом багато вершникiв полетiло з коней, раптом стiна щитiв здригнулась i нiби навiть вгнулась, готова прорватись.

Це була одним одна хвилина. Бо навiть земля здригається i вгинається, коли на неї падає велетенська скеля. Але в наступну хвилину стіна червлених щитiв, якi були тепер уже залитi кров'ю, вирiвнялась, напружилась, стала такою ж, як i ранiше...

Не зламавши стiни щитiв, вершники пробували її рубати, люто били по нiй своїми мечами. Навкруг щитоносцiв падали тисячi стрiл, на помiч вершникам поспiшали пiшi ромеї — лучники, пращники, мечоносцi...

Тепер годi було ромеям сподiватись, що вони прорвуть цю стiну людей, в таксiархiях iмператора вже не було порядку, в душi легiонерiв, якi безмежно вiрили в свою перемогу, заповз страх. Уже не римськi вої наступали на русiв — вої князя Святослава, з щитоносцями на чолi, посувались вперед i вперед по долинi.

Але князь Святослав не повiв далеко своїх воїв. Вiн знав, що iмператор Iоанн тримає в лiсках обапол полки вершникiв, якi щохвилини могли опинитись позад них. Пiд Доростолом Адрiанополь не мiг повторитись, вої князя не могли одриватись вiд города-фортецi. Так вони й стали на полi, серед гори ворожих трупiв.

Дванадцять разiв посилав того дня iмператор Iоанн своє вiйсько на князя Святослава. Стоячи на високому пагорку, звiдки видно було все навкруг, вiн бачив, як невпинно iдуть вперед його таксiархiї, як вони вiдходять. Бачив iмператор i те, як пiсля дванадцятого страхiтливого наступу, коли на поле вийшли всi таксiархiї, коли з бокiв полетiли iз засад вершники, вої князя Святослава довго й уперто з ними бились, потiм почепили щити на спини, дiйшли до стiн Доростола й зникли за його ворiтьми... У цьому бою iмператор Iоанн не змiг розгромити князя Святослава.

Проте вiн не вiдчував ще своєї поразки i вiрив, що розiб'є Святослава. Що йому була смерть легiонерiв? Полководцi вже женуть новi й новi легiони з Вiзантiї, Азiї. У iмператора Iоанна сил багато, позад нього скорена Болгарiя, рiвний шлях до Константинополя. А де вiзьме силу гордий Святослав? Чи надовго вистачить йому воїв?

У ту хвилину, коли в Доростолi зачиняли ворота, на далекому плесi Дунаю iмператор Iоанн побачив вiтрила — то пiдпливали кораблi Вiзантiї. Тепер вої князя Святослава були в кiльцi.

4

У цьому бою тяжко був поранений воєвода Свенелд. Може, втратив вiн надто багато кровi й сил пiд Преславою, може, гiркий бiль краяв i краяв його серце, бо нелегко було пережити те, що сам вцiлiв, а вся його дружина загинула пiд стiнами Вишнього града. Хто знає, що робилось у душi воєводи! Але в цьому першому бою пiд Доростолом вiн iшов уперто, так, нiби хотiв одразу помститись за всiх своїх загиблих воїв, мчав у найстрашнiший вир, немов шукав своєї смертi.

Свенелд лежав у домi кметя бiля вiкна, що виходило на Дунай, бiля нього стояли князь Святослав i син воєводи Лют, квола свiчечка горiла на стiльцi бiля ложа воєводи, поряд — чистий убрус, корчага з холодною водою.

— Дай менi, сину, напитись, — сказав Свенелд. Лют подав йому корчагу, i воєвода кiлька разiв ковтнув.

— Тепер менi стало легше, не так пече бiля серця, — промовив вiн. А потiм заплющив очi й довго так лежав, щось, мабуть, думав.

Важко здiймались його груди.

— От i настав мiй кiнець, — сказав пiзнiше вiн i подивився на князя Святослава якимись дивними очима; оточенi темними смугами, вони були дуже великi й свiтлi...

— Ми ще потягаємось, Свенелде, — спробував посмiхнутись i пiдбадьорити свого воєводу Святослав.

— Нi, княже, — вiдповiв на це Свенелд, — чую кончину, близько вже вона, i я... зараз не за цим шкодую.

— А за чим, Свенелде?

Воєвода не вiдповiв одразу, а подивився на темне вiкно, замислився, обличчя його стало надзвичайно спокiйним.

Хто знає, про що думав воєвода Свенелд у цю смертну годину? За довге життя вiн сходив багато свiту, i, може, перед очима його проходили тепер скелястi береги далекої пiвночi й холодне море, над яким вiн народився? Може, згадував вiн гарйчi пустелi й городи за Iтилем-рiкою й Джурджанським морем, де ходив з дружиною замолоду? Може, пропливало в уявi його море Середземне й городи над ним, бо побував вiн з мечем i там?! Довго жив на свiтi воєвода Свенелд, i в смертну годину йому було що пригадати...

Аж ось вiн поворухнувся, сказав:

— Я любив i люблю далеку свою отчизну над холодним морем, бо там народився i там лежать костi моїх отцiв... Але конунги отчизни вигнали мене i могли зробити навiки нещасливим. Що було б зi мною й ще багатьма варягами, якби не Русь... Скажи, княже Святославе, адже ми не прийшли як вороги в Київ, не зробили зла Русi?

— Заспокойся, Свенелде, — твердо промовив князь Святослав. — Нi ти, нi твої друзi варяги не були ворогами Русi. Вони їй вiрно служили...

— Так, ми вiрно служили, — тихо промовив Свенелд, i ледь помiтна посмiшка торкнула його уста. — Ми вiрно служили Русi, бо що Свiонiя, коли б не було Русi? I за те, що люди на Русi зустрiли мене як воїна й друга, я й полюбив Русь, Київ, i хоч народився на пiвночi — хотiв померти в Києвi... А от i не довелося, за цим я i шкодую.

— Ми ще будемо в Києвi...

— Нi, княже! Ви будете в Києвi, повернетесь з перемогою, а я загибаю тут, над Дунаєм... Прощай, княже! Будь чесним воїном, сину!

Князь Святослав схилився, взяв руку Свенелда, потиснув її, почув легенький потиск руки Свенелда...

Але що це? Пальцi Свенелда ворухнулись i враз ослабли, рука впала долу...

— Не забуду! — промовив князь Святослав. Воєвода не почув цього голосу. Вiн пiшов iз життя, знаючи, що його не забудуть. Князь Святослав вiдчинив дверi й велiв накрити тiло Свенелда знаменом княжим.

Це була дуже важка нiч. У бою загинуло кiлька тисяч руських воїв. Кiлька тисяч воїв втратив iмператор. Коли настала нiч, тихо вiдчинились однi з ворiт Доростола, бiля них стало багато воїв, щоб на випадок потреби захищатись, а ще багато воїв пiшли в поле, щоб узяти з собою покалiчених, стогони яких долiтали звiдти, i щоб вiддати землi чеснi тiла вбитих.

Там, на полi, ходили в цей час i вої-ромеї. Їх сюди не посилав iмператор, вони йшли на чорне поле, бо там лежали пораненi їхнi брати, друзi, там дивились мертвими очима в небо й ждали вiчного спочинку неживi. Римськi вої бачили руських воїв, але робили своє. Смерть рiвняє людей. Тут, на полi, не було нi iмператора i його полководцiв, нi князя.

Микула з Ангелом також пiшли на поле. У цьому бою не стало Радиша — новгородського воїна — та київського кузнеця Мутора, що були в однiй сотнi з ними. Темрява обгорнула землю. Де вже мiг Микула знайти своїх друзiв серед тисяч загиблих? Тодi вони стали ховати iнших воїв, а хтось поховав i їхнiх друзiв.

Бiля iншої стiни Доростола, над Дунаєм, багато воїв — усi, що мали силу, — забрiвши у воду, витягали на берег лодiї. Навкруг них стояла темна нiч, холодна вода зводила ноги. Вони калiчили руки, рвали тiло, але лодiя за лодiєю посувались на берег, туди, де їх не мiг дiстати ворог, туди, де їх не мiг запалити грецький вогонь.

Перед свiтанком Микула й Ангел повернулись до города. Цвiтана не спала, ждала їх.

— Немає, Цвiтано, наших другарiв.

— Вечна памят.

Ангел, Микула i Цвiтана равом молились за загиблих воїв.

5

Тепер iмператор Iоанн знав, що в бою на полi вiн не скоро переможе руських воїв, однак в його руках було ще багато засобiв, якими вiн мiг скорити Русь: руйнування стiн машинами, пiдпали города, облога — все це неминуче викличе голод, хвороби, божевiлля.

У такий спосiб Iоанн Цимiсхiй брав багато городiв у Сiрiї; тiльки недавно вiн мало не рiк тримав у облозi Антiохiю...

Але Антiохiї вiн за цiлий рiк облоги не мiг взяти, там були непокiрнi, божевiльнi люди, вони помирали вiд голоду, хвороб, самi кидались на мечi, аби тiльки не пiддатись йому, Iоанну. Вiн же шкодував не людей, а стiни Антiохiї й тому цiлий рiк не руйнував їх. Досить було патрикiю Петру розбити стiни — й Антiохiя впала.

Тому iмператор, оточивши Доростол, вирiшив вдатись до всiх засобiв разом. Уже наступного ранку вiн велiв розбити на полi перед Доростолом стан — з ровами, валами, воротами, костоломками, з шнурами й дзвониками по всьому стану. I, звичайно, з своїм наметом посерединi, навкруг якого мали стати, щоб захищати грудьми iмператора, безсмертнi.

У цей же час iмператор велiв Iоанну Куркуасу пiдтягти ближче до стiн города й поставити там усi пороки, тарани, метальнi машини, катапульти, самострiли, сифони iз грецьким вогнем — усi машини, якi, дiючи разом, могли пробити стiни города, попалити мости й ворота, зруйнувати заборола, закидати все навкруг — i навiть город — камiнням, палаючими стрiлами.

Тодi ж за наказом iмператора i пiд його наглядом на Дунаї кинули укотi навпроти стiн Доростола всi кораблi — величезнi дромони, на кожному з яких стояло по три вогнемети, меншi — памфiли, довгi кумварiї, багато звичайних хеландiй i скедiй. Бiля цих суден стояли ще й усiї — схожi на руськi лодiї-однодеревки човни, що могли непомiтно пiдпливати вночi й чинити велику шкоду ворожому табору.

Крiм того, iмператор Iоанн велiв покопати рови, виставити мiцну сторожу, пильнувати день i нiч на всiх шляхах i стежках, що вели понад берегом вгору й униз по Дунаю. Вiн хотiв, щоб з Доростола не мiг тепер вийти жоден воїн i щоб туди не могла прослизнути навiть i миша.

I вже першого ж дня надвечiр начальник метальних машин Iоанн Куркуас велiв пробивати стiни. До пiзньої ночi пороки й величезнi тарани гупали в стiну города бiля Перевесищанських ворiт так, що луна котилась далеко в полi, вiдбивалась на плесi Дунаю.

Пiзньої ночi тихо прочинились Перевесищанськi ворота i кiлькасот воїв непомiтно вийшли з них, постояли пiд стiною, спустились у рiв, а ще незабаром з'явились на валу й поповзли мiж гострими кiлками. Серед цих воїв були Микула й Ангел.

Микула назавжди запам'ятав цю нiч. Проминувши околля, вони довго лежали й прислухались, а воднораз i пильно дивились вперед, де очi їх, що вже давно призвичаїлись до темряви, бачили обриси довгих, нацiлених на стiни города й схожих на велетенськi кулаки таранiв i порокiв, бачили катапульти, що нагадували черепах, самострiли.

Чули вони й голоси ромеїв — крикливого пузатого начальника їхнього, якого бачили вдень iз стiн, звичайних воїв, що, налягаючи з усiх сил, пiдтягали тепер страхiтливi свої машини до ворiт города.

Ще чимало озброєних ромеїв стояли навкруг машин i людей, що бiля них працювали. Вони, напевне, мали стерегти всi цi машини. Але хiба хто мiг припустити, що ось поруч вже лежать на землi смiливi вої, якi от-от накинуться на ромеїв.

Тихо було навкруг — бiля Доростола й на полi. Тiльки десь на Дунаї чувся перестук весел, на далекiй косi стогнав-квилив якийсь птах, а в горах за станом iмператора вив вовк.

Тодi руськi вої разом звелись iз землi i, поставивши перед собою мечi, пiшли вперед. Ось вони опинились перед самими машинами й ворогами.

I раптом хтось нiби розiрвав нiч навпiл. Там, де стояли метальнi машини, почулися крики, хтось важко падав на землю, бряжчала зброя. Дуже швидко все й стихло. Тiльки якусь хвилю чути було, як кресало б'є кремiнь, а тодi у темрявi жаринкою засвiтився вогник. Одразу ж вiн забуяв, розпалився. Ось вогник став вогнем, вогнищем, пожежею, недалеко вiд стiн Доростола загорiлись, запалали машини. Вони нагадували серед нiчної пiтьми велетенськi кулаки, цiлi руки. Але кулаки й руки палали, руйнувались, кришились, осипались на дно рову пiд стiною...

У станi ромеїв зчинилась тривога. Тоскно дзвонили й обривались на мотузках дзвоники, в полi кричали вiгли, чулась важка хода багатьох людей. Жахаючись темряви, спотикаючись на вибоях i падаючи в свої ж костоломки, на вогонь пожежi йшли i поспiшали на конях вої iмператора Iоанна.

Але було пiзно. Коли вони опинились бiля метальних машин, їх всiх уже поглинув вогонь. Прибулi кликали Iоанна Куркуаса й воїв сторожi, та нiхто не озивався. А з стiн Доростола в цей час почали летiти стрiли й камiння — руським воям зручно було цiлитись на ромеїв, яких освiтлювала пожежа. Руських же воїв за заборолами нiхто не бачив.

Коли зiйшло сонце, з стану iмператора стало видно: на вежi над ворiтьми Доростола на дуже високому кiлку, щоб бачили всi, стирчала й дивилась мертвими очима на поле голова Iоанна Куркуаса.

6

В одну з цих ночей побачив Микула сон. Ранiше такого не траплялось — спав завжди як убитий. А тут сон привидiвся, нiби все це було насправдi.

Приснилось Микулi, що вiн iде понад Днiпром i дуже хоче пити. Дивним було увi снi те, що вiн бачив кручi, верби, за ними чисту воду. Простягни, здавалося б, руку i пий до ситi. А вiн iшов понад Днiпром, вибiгав на кручi, продирався крiзь заростi верб, а дiстатись до води i напитись не мiг.

Аж раптом бачить Микула, що стоїть пiд однiєю з верб батько Ант. Такий самий, яким був i за життя, тiльки одягнутий не так, як його поховали, а нiби зiбрався на рать: у кiльчатiй бронi, з щитом, мечем, на головi шолом з одкинутою полицею, а крiзь скважнI в нiй, як двi жарини, свiтяться очi.

I чує Микула голос, — такий, як був i в життi. Говорить Ант:

"Чого ти шукаєш, Микуло?"

"Пити хочу", — вiдповiв Микула.

"То й пий!" — дозволив Ант.

Микула одразу ж схилився до води, п'є не нап'ється, ще, думає, вип'ю трохи, ще трохи. Але, п'ючи, увесь час бачить перед собою очi батька Анта — двi жарини в скважнях шолома горiли й горiли.

"А тепер скажи, — звернувся батько Ант, — чи знаєш, де той скарб, про який я тобi говорив? Кажи, Микуло, тiльки швидше, бо скоро й свiтатиме".

I Микула побачив, що за Днiпром справдi днiє, хтось, як багряну ряднину, пiдiймає там край неба, iз-за обрiю блискучими стрiлами виривається сяйво.

Але що це? Десь почувся велiй шум, крики людей, брязкiт зброї. Микула дивиться i бачить, що стоїть вiн, як i допреже того, з батьком Антом, але не на березi Днiпра, а над Дунаєм. Ошую в них Доростол, одесну — поле, а з поля виходять ромеї — їх багато, тьма, пiсок на березi.

"Говори швидше, Микуло, — чує вiн голос батька Анта, — бо, бачиш, вороги затьмарили денницю, вони iдуть на сонце".

I Микула хоче вiдповiсти, що не знає, де скарб, бо ж, помираючи, батько Ант не встиг йому про це сказати. Але вимовити слова не може, бо навкруг уже засвистiли стрiли, забряжчали мечi й щити, а з доростольських ворiт вилилось руське вiйсько. Стiльки ж, як ромеїв, а може, й бiльше, та й напевне бiльше, бо ромеї, либонь, перелякались, закричали щосили. А все навкруг стало чорним, як нiч, тiльки блискавицi били в землю то тут, то там i освiтлювали то стан ромеїв, то стан русiв.

"Ой сину, сину!" — почув ще батькiв голос Микула i раптом бачить, що Ант вихопив меч iз пiхов, кличе його за собою, i йдуть вони поплiч проти ромеїв.

Микула чув колись, але не бачив, як рубався батько Ант. Тепер вiн це побачив.

Батько Ант iшов дуже тихим, рiвним кроком, як ходять на ловах. Та коли б вiн i хотiв iти швидше, то не змiг би, бо перед ним була стiна ромеїв. Пiднявши щити, вони махали мечами, наставляли гострi свої списи, нестямно кричали.

Та чого вартi щити й мечi, коли проти них iшов Ант — старiйшина роду Воїкiв? Тепер вiн справдi був старiйшиною, бо Микула бачив, що поплiч, рядом i взап'ять йому iде стiна родовичiв — тих, що були ще живi, i тих, що давно померли. Микулi здалося, що мiж цими воями, пробираючись до Анта, поспiшають дiд Улiб, прадiд Воїк, бо срiбнi ж мечi й золотi шоломи носили тiльки вони... А Микула був радий, бо на чолi йшов поруч iз батьком — одесну, i коли Ант раз по раз пiдносив меч, замахувався так, що аж свистiло, бив мечем по щитах, мечах, черепах ромеїв, так само бив їх i Микула.

I, дивна рiч, Микула ще побачив, що з-пiд меча батька Анта ллється зовсiм не кров, а сиплються динарiї, гривнi, камiння i просто пасма слiпучого барвистого промiння.

"Так це ж i є скарб!" — крикнув Микула.

"Є скарб! Є скарб! — чув вiн голос батька Анта. — Iди за мною, Микуло!.."

I раптом вiн прокинувся.

Микулi було моторошно й боязко, що привидiвся йому такий страхiтливий сон. Разом з тим вiн вiдчув i полегкiсть, бо думка про батька Анта i про смертну його годину нiколи не покидала Микулу. Вiн думав i думав про заповiт батька, намагався зрозумiти, про який скарб говорив Ант, але не мiг.

Сон, як це думав Микула, привидiвся йому недаремно. Пiсля довгих рокiв вiн побачився з батьком, поговорив. Отже, душа його, виявилось, лiтає десь близько, вона тут, iз ними.

Що ж примусило душу Анта бути тут? Адже, як це достеменно знав Микула, душi пращурiв завжди живуть там, де їхнiй очаг, де поховане тiло. А тут Болгарiя, далека земля, скiльки треба летiти вiд Днiпра, щоб дiстатись до Дунаю?

Отже, є якась сила, що примусила душу Анта летiти до Болгарiї, отже, вiн хотiв i полетiв за своїми родовичами, отже, зараз, коли так важко руським людям, вiн — не там, над спокiйним Днiпром, а тут, на полi бранi.

"Добрий наш батько Ант, — подумав Микула. — Вiн i мертвий не залишає нас..."

I, як блискавицi в недавньому снi, його враз осяяла ще одна думка: то, може, той скарб, про який говорив Ант, — меч i щит, з-пiд яких сиплються скарби?

"Меч i щит, — думав вiн, — меч — для ворогiв, щит — для Русi... Може, це i є скарб, про який говорив менi батько Ант?"

Тепер уже Микула не боявся смертi, в душi його з'явилась певнiсть, що вiн не може померти, не загине на полi бранi. Адже вони, руськi вої, не самi борються з ромеями. Разом з ними, а може, й попереду їх, незримо линуть, допомагають їм пращури — смiливi, звитяжнi, що в цю важку для Русi годину не могли лежати в гробовищах, а встали i йдуть. Iде батько Ант, iде дiд Воїк, iдуть всi тi, на чиїх могилах над Днiпром червонiє ягiддя калини, i тi, на могилах яких стоять кам'янi постатi в шоломах. Iде незборна, незчисленна рать. I коли б судилося, що упав би Микула порубаний на полi бою, то на мiсцi залишилось би тiльки його тiло, але дух — нескорений i несхитний — однаково iшов би за тими, що лишились в живих. I якщо за життя вiн не встиг всього зробити, то докiнчував би свою справу пiсля смертi. От про що думав уночi Микула.

7

Просто на землi попiд стiною, куди не могли залiтати стрiли й камiння, лежали пораненi. Мiсячне сяйво заливало цей куточок, i поранених було видно: однi з них лежали витягнувшись i дивились у темне бездонне небо над собою; iншi, поклавши голови на сiдла, на кулаки чи камiння, дрiмали.

Нiхто не мiг їм допомогти, та й не знав чим. Рани ятрились, наривали, руки й ноги багатьох почорнiли, деякi з поранених важко стогнали, а один — ще молодий, чорнявий, у якого одрубали в бою праву руку, — увесь час поривався схопитись на ноги, але не мiг i тiльки кричав: "Руку... руку вiддайте!.."

Поруч iз живими лежали мертвi. Тiльки перед свiтанком сюди приходили вої, клали на дерев'яні ношi трупи i через схiднi ворота виносили, опускали в хвилi Дунаю. Зараз трупам цим ще не прийшов свiй час. Кiлька болгарських жон закрили їм обличчя. Жiнки допомагали й живим: подавали воду, годували, а коли кому з поранених було особливо важко, сiдали поруч, щось тихо говорили.

Поранений розумiв не все, що повiдала йому жона болгарська, але ласка й тепле слово скрiзь однаковi. Пораненого заспокоювала ця тиха, сестринська мова, i, заплющивши очi, вiн часто засинав.

Пiзно вночi Микула з Ангелом тихо говорили:

— Важко нам дуже, Ангеле... Мало людей стало, хто лишився — хворий, покалiчений. А ще й голод велiй, що людина без шматка хлiба...

— Голодно, другаре Микуло. То правда, як тiльки живемо?

Далi Цвiтана чула тiльки уривки з їхньої розмови.

— А ти добре знаєш дорогу, Ангеле?

— О другаре Микуло! Кожен камiнь, кущ.

— То спробуємо?!

Чула Цвiтана й те, як вони тихо встали, десь недалеко пiшли. Говорили з кимсь третiм.

А ввечерi наступного дня вони розповiли Цвiтанi, що замислили роботи. Спочатку, коли вони сказали про це сотенному Добиславу, той не повiрив, потiм згодився. Отепер вони й вiзьмуться до роботи. Уночi, поки не зiйшов мiсяць, перепливуть Дунай. О, i в Микули, i в Ангела ще дужi руки й ноги. Не самi вони пропливуть, вода їх пронесе мимо ромейських кораблiв, далi й далi, аж до лiвого берега. А вже там, аби тiльки добратись, зiйде мiсяць, все буде видно, Ангел проведе Микулу кущами.

На берегах вiн знає кожне село, а в кожному з них — свої люди. Вони вiдкриють дверi воям. Цi дверi i зараз вiдкритi...

Що робити далi? Другарi домовились i про це. Вони вийдуть вище й вище по Дунаю, знайдуть човен, насиплють його зерном i попливуть темної ночi до Доростола. Пливтимуть за водою, щоб не ворушити її веслом, зрiдка хiба хто з них копирсне за бортом рукою, i так допливуть. Вода принесе їх до самого Доростола.

Уночi вони й пiшли. Прощаючись з Цвiтаною, Микула сказав:

— Ось тобi, жоно, дарунок. Ти вже поїж... Вiн дав їй шматок сухого, черствого хлiба, який принiс з-над Росi.

— Що ти? Що ти? З'їжте самi.

— Нам що? — говорив Микула. — Ми знайдемо. Аби за Дунай, а там села, люди.

Так вони й пiшли.

Почувши розмову Ангела i Микули, Цвiтана зрозумiла, що там, за стiнами Доростола, воям доводиться дуже важко, їх стає все менше й менше, а тi, що лишились живими, — пораненi, порубанi, мають мало сили.

А хiба сама Цвiтана не бачила цього?! Було багато воїв у Доростолi — лишилось, може, половина. Пiди по городу — скрiзь попiд стiнами, на торзi лежать пораненi, а поруч iз ними мертвi, руськi й болгарськi вої мовчки терплять, але хiба не видно, що вони стомились, конають, голоднi?

Цвiтана, звичайно, допомагала чим тiльки могла. Не лише вона, всi жони й дiвчата, якi були в Доростолi, дбали, щоб легше було воям. Уночi вони виходили за стiни, брали мертвих, ховали їх; допомагали воям копати рови, лагодити стiни, виходили до Дунаю й носили воду.

Та цього, виявляється, було мало. Воїв усе менше, тi, що живi, не мають сили тримати зброю, — от що зрозумiла Цвiтана, почувши розмову Ангела й Микули.

"Так чим же менi їм допомогти?" — думала вона.

I Цвiтана зрозумiла, чим може допомогти воям, що має зробити...

Перед свiтом, коли вої прокидались вiд важкого сну, ставали в лави й рушали до ворiт, Цвiтана одягла шолом, що лишився бiля їхнього вогнища, пiшла слiдом за воями. Бiля ворiт, як i iншi, взяла спис.

На воротях її нiхто не затримав. Хто пiзнав би у нiй, одягнутiй, як вої, iз списом у руках, жiнку? Хто став би затримувати того, який йшов iз города в поле перед грецьким станом — на життя чи смерть?! Навiть вої, до яких приєдналась Цвiтана за стiною, не пiзнали, хто йде поруч iз ними.

— А ти взяв нiж? — запитав її воїн, що був по праву руку.

— Взяв, — вiдповiла Цвiтана й пошкодувала, що не взяла його...

А потiм був бiй, i Цвiтана все робила, як iншi вої, тiльки коли iншi вої орудували луками й мечами, а часом ножами, вона била ромеїв своїм списом, — била, доки сама не впала на полi.

Пiзно виплив iз-за Дунаю й став над плесом великий повний мiсяць. Вiн залив рiку й береги рiвним ясним сяйвом, освiтив усе до бадилиночки. На недавньому полi битви стало видно зброю, щити, мечi, темнi тiла мертвих, хижих птахiв, що й тепер, уночi, ширяли над ними.

Руськi вої ходили бiля стiн города в полi, збирали своїх воїв, щоб до сонця вiддати їх землi. Так само ходили й ромеї навкруг свого стану...

I раптом ромеї зупинились. Вони побачили закривавлене чоло одного руса, що, витягнувши вподовж себе руки, з високими грудьми лежав проти мiсяця, широко вiдкритими очима дивився на небо, хмари, зорi.

Ромеї жахнулись.

— Вiн живий!

Але воїн був неживий. Вiн бився до загину й помер так, як стояв у бою: не боячись ворогiв i смертi, дивлячись на свiт перед собою.

Проте не тiльки це вражало в мертвому воїнi. Iз голови в нього скотився шолом, воїн лежав, одкинувши голову, буйне волосся вкривало її, падало на плечi, землю...

— Це жiнка! — сказав хтось iз ромеїв. Так, це була жiнка, проста жiнка з болгарського села, Цвiтана.

— Страх! — говорили ромеї. — Вони воюють усi. Над полем все вище й вище вставав мiсяць. Ще через нiч повернулись Микула й Ангел. Вони не дiстались до болгарських сiл, — на лiвому березi також стояли ромеї. Стикнулись з ними, ледве втекли. Ангел був тяжко поранений у ногу.

Коли б не Микула, Ангел би загинув. Вiн не мiг ходити, не змiг би й пливти через Дунай. Але Микула встиг, коли налетiли ромеї, сховатись у комишах. Уночi, тримаючи друга, поплив через Дунай.

Через Подольськi ворота Микула на руках принiс Ангела до вогнища. Була темна нiч. Вони сiли на холоднiй землi, Ангел покликав Цвiтану.

Вона не озвалась, певно, допомагала комусь пiд стiнами. Вої спочивали, довго ждали її. Цвiтана не прийшла до вогнища й тодi, коли зiйшов мiсяць.

— Де ж вона? — подивившись сполоханими очима на Микулу, промовив Ангел.

Микула мовчав. Бiля вогнища не було шолома. Цвiтани вже немає.

8

Яка це була битва? Десята, двадцята? Хiба порахуєш?

Мiсяць уже робить другий круг, десь там достигло жито, десь падає на землю плiд, десь дозрiло всяке зело...

Десь ще й тихо: можна стати в полi, говорити на повний голос, спiвати, смiятись...

Хто сказав, що можна смiятись? Руськi вої загибають на полi за Доростолом, вони гинуть в городi вiд голоду й хвороб, уже в городi немає на деревах листу, немає й травинки. Та й це не рятує — смерть, навкруги смерть.

Iмператор Iоанн велить взяти на полi й привести до нього бранцiв. Нехай вони скажуть йому, чим живуть цi руси, де вони беруть силу, скiльки їх є, скiльки ще вони можуть триматись?

Бранцiв привели. Iмператор думав, що їх багато, бо вiв їх, оточивши колом, великий загiн. Але коли загiн наблизився до iмператора й безсмертнi розiрвали коло, розступились на два боки, то iмператор побачив, що там скоїть тiльки один чоловiк.

Хто знає, скiльки йому було лiт? Гострi плечi переконували, що людинi цiй чимало i дуже важко довелося попрацювати на своєму вiку. Довгi темнуватi вуси спадали аж до грудей, але блiде, без зморщок обличчя, блискучi очi промовисто свiдчили, що ця людина ще молода, жити б їй та ще жити...

З одягу на бранцевi були тiльки простi недовгi полотнянi штани з ремiнною попружкою, та й то вони так подерлися, що крiзь них свiтилося тiло. Груди ж його були голi, у кiлькох мiсцях порубанi, бiля серця зяяла глибока рана.

Але вiн нiби забув про рани, без страху дивився на iмператора i його воїв. Щось перекипiло й переболiло вже в його душi, вiн немов переступив за якусь межу життя i не знав бiльше страху, навiть смiявся.

Iмператор лютував.

— Запитай, — велiв вiн товмачевi, що стояв поруч, — чого вiн смiється?

Товмач поспiшив сказати бранцевi, чого вiд нього жадають, пояснив йому й те, перед якою високою особою той стоїть...

Бранець щось крикнув у вiдповiдь на слова товмача й знову смiявся.

— Що вiн говорить? — заволав Цимiсхiй.

— Вiн говорить, великий василевсе, що бачив... Товмач затявся.

— Що? Що? — закричав дужче iмператор.

— Вiн говорить, що бачив мертвих князiв, але живого iмператора ще не бачив. А тому й смiється...

— Проклятий тавроскiф! — крикнув iмператор. — Вiн дорого заплатить за свої слова... Запитай у нього — скiльки вiйська лишилось у князя Святослава?

Бранець вiдповiв:

— У ромеїв багато вiйська, але у князя Святослава вдвоє бiльше...

— Нехай скаже, скiльки саме?

— Стiльки, як зiр на небi...

Iмператор лютував — бранець нiчого не говорив, нiчого не боявся.

— Запитай у нього, чи великий голод у Доростолi, чи є в русiв хлiб, м'ясо, вино?..

Бранцевi втлумачили, що саме цiкавить iмператора.

— Знаю, знаю, — сказав той i дуже повiльно, язиком зволоживши спраглi уста, вiдповiв: — Ого, в нас у Доростолi є всього доста — i хлiба, i м'яса, й молока, i вина... є всього доста, доста, бодай луснув оцей ваш iмператор!

Це були останнi слова бранця з Доростола. Серце його не витримало. Пiдiгнувши ноги, вiн повалився на землю...

А бiля стiн Доростола вже лунав шум i крик — руськi вої виходили на поле, починаючи нову битву... Вони йшли вперед, до стану ромеїв, наробили великої шкоди, захопили чимало харчiв — борошна й м'яса. Прикрившись щитами, стали одходити. Борошно й м'ясо! Хiба у цих страхiтливий битвах вони не наближали перемоги?

I раптом трапилось те, про що люди, якi тiльки що проливали свою кров, вiддавали життя на полi перед Доростолом, не могли навiть подумати. Коли вони, почепивши на спини щити й одбиваючись списами, стали вiдступати i вже доходили до широко розчинених ворiт города, цi ворота несподiвано зачинились.

На полi зчинився неймовiрний крик. Вої стали грюкати й бити у ворота, але нiхто не вiдповiдав. Вони пробували кричати лучникам i пращникам, якi стояли на стiнах, але тi, здавалося, боролись з кимсь на стiнах. Пробиватись до пiвденних чи пiвнiчних ворiт Доростола також нiчого було думати — оплiти ромеїв i безсмертнi обступили вiйсько князя Святослава. Смерть? Страшна смерть пiд самими стiнами Доростола.

На щастя, це тривало недовго. Вої пiд стiнами бачили, як здригаються, гримлять ворота, нiби хтось зсередини намагається їх вiдчинити. Зовсiм несподiвано ворота розчинились навстiж, i вої густим потоком, все стримуючи й рубаючи навалу позад себе, стали входити у город.

Тодi всi почули про страшну зраду, яка готувалась тут.

У Доростолi в той час, коли за городом, на полi, точилась люта сiча, хтось замкнув зсередини ворота фортецi, щоб одрiзати шлях вiйську князя Святослава i щоб воно загинуло пiд стiнами.

Добре, що вої, якi стояли на стiнах, одразу побачили й зрозумiли, що сталось. Вони миттю кинулись вниз, стикнулись бiля ворiт iз зрадниками, деяких порубали, деяких зв'язали. Це були болгарськi боляри, а вiв їх за собою великий болярин Мануш.

Коли сутiнки обгорнули Дунай i стiни Доростола, князь Святослав велiв привести iз порубу до будинку кметя зрадникiв-боляр. Вої княжi вiдчинили важкi ворота порубу, провели боляр вулицями Доростола.

Провести їх, як виявилось, було нелегко. У вузьких вулицях Доростола й на площi, коли вої, оточивши боляр, вели їх, було вже темно, i, здавалося, нiхто не знав i не мiг бачити, кого ведуть серед ночi руськi вої. Але скрiзь, де вони проходили, чути було руськi й болгарськi слова погрози болярам, а кiлька разiв на боляр сипалося камiння. Тому й важко було живими довести боляр до будинку, в якому звичайно чинив суд кметь.

Цiєї ночi суд тут чинив не кметь — iз дружиною своєю вiн був там, де темнiв на рiвнинi за Доростолом стан iмператора Вiзантiї. Коли боляри стовпились попiд стiнами свiтлицi, а деякi стали просто серед неї, iз дверей, що вели до покоїв кметя, вийшов князь київський Святослав.

Переступивши порiг, князь зупинився й обвiв поглядом свiтлицю. Вiн пiзнав декого — великого болярина Мануша, доростольських i навколишнiх придунайських боляр Горана, Радула, Струмена.

Князь Святослав не примушував нiкого з них служити йому. Навпаки, усi вони самi, один за одним, приходили до нього й клялися в приязнi й любовi. А великий болярин Мануш прибув до князя по загаду нiбито самого кесаря Бориса.

Зараз боляри мовчали, спiдлоба позираючи на князя Святослава. В їхнiх очах свiтилася одверта неприязнь, руки були стиснутi в кулаки.

Тiльки тодi, коли князь Святослав ступив ще кiлька крокiв уперед i сiв у крiслi за столом, де звичайно сидiв кметь, боляри ворухнулись, зачовгали ногами, зацокотiли посохами, але однаково мовчали.

— Я зiбрав вас, боляри, — у тишi, що настала, почав князь Святослав, — щоб почути, чому i як вчинили зраду проти мого вiйська, i щоб судити вас...

Тодi великий болярин Мануш — немолодий уже, але ще здоровий чоловiк, який стояв попереду у темному довгому платнi з цятавою кесарською гривною на шиї, — ступив i голосно промовив:

— По якому закону i чому саме ти хочеш судити нас, княже? Адже ми болгарськi боляри, i судити нас може тiльки кесар та ще бог.

Князь Святослав довгим поглядом подивився на великого болярина i на його гривну, обвiв поглядом усiх боляр i сказав:

— Не заради однiєї тiльки Русi прийшов я, боляри, з вiйськом своїм до Болгарiї, а заради життя i Русi, i Болгарiї.

— Твоїми молитвами помер наш кесар Петро! — роздратовано крикнув болярин Мануш.

— Кесар Петро, — спокiйно вiдповiв йому князь Святослав, — справдi помер, коли побачив силу Русi. Але я власними руками вiддав корону болгарських каганiв i всi їх скарби сину Петра — новому кесаревi Борису.

— Так нехай тодi нас слухає i судить кесар Борис! — вигукнув болярин Мануш.

— Нехай судить нас кесар Борис. Тiльки кесаревi Борису служимо! — покотилось пiд склепiнням свiтлицi.

Князь Святослав ждав, поки накричаться боляри, i так само спокiйно сказав:

— Той, хто нинi в Доростолi, — не пiдвладний кесаревi Борису, бо вiн зрадив мене i служить iмператору ромеїв.

— Так вiд кого ж судиш ти нас? — вже задихаючись, крикнув Мануш.

— Буду я судити вас вiд iменi руських людей i тих болгар, що не хочуть, як ви i ваш кесар, служити Вiзантiї. Хочете, я покличу сюди цих болгар — немало їх уже полягло над Дунаєм, а ще бiльше є тут, у Доростолi, i скрiзь по Болгарiї. Чуєте, ось їхнiй голос...

У свiтлицi настала велика тиша. Чути було, як плеще хвиля на Дунаї, як потрiскують гноти в свiтильниках перед столом кметя, як важко дихають боляри. I раптом стало чути, як вирує пiд вiкнами будинку кметя багатоголосий натовп — загрозливо, неспокiйно, тривожно:

— Да проклинай! Позор! Смерт!

— Чуєте? — запитав ще раз князь Святослав. Великий болярин Мануш нiчого не вiдповiв. Мовчали всi доростольськi й придунайськi боляри — вони тiльки-но проходили вулицями Доростола, бачили болгар, про яких говорив князь Святослав, їм нiчого було вiдповiсти на питання князя — не вiн судить їх, а Болгарiя i Русь.

Князь Святослав взяв у праву руку булаву, на золотому яблуку її заграв вiдблиск свiтильникiв.

— Суд мiй буде короткий, — почав вiн, — бо i менi, i руським воям, i всiм болгарам, аже потягли за мною, вiдомо суть, як ви двоєручили, як говорили за Русь: ми з вами — i йшли супроти нас, як говорили болгарам: ми за вас — i продавали їх Вiзантiї. I коли б Дунай не линув до моря, а стояв на мiсцi, то вода в ньому була б червоною вiд кровi руських i болгарських людей, яку ви, боляри, пролили разом з кесарями вашими й вiзантiйськими iмператорами. За цю велику провину вашу тiльки одного ви достойнi — смертi.

Коли Святослав промовив це слово й опустив булаву, боляри зрозумiли, що князь київський звершив свiй суд. Деякi з них, либонь, завагались, деякi, може, готовi були просити пощади. Тiльки великий болярин Мануш так само стояв попереду всiх, спираючись на свiй посох, i зухвало дивився в очi князю Святославу.

Тодi бiльшiсть боляр, що були боягузами все своє життя i зараз злякались заслуженої смертi, заволали:

— Помилуй, княже!

— Це — Мануш... Це Мануш i Горан звели нас! — аж надривались iншi.

Один тiльки Мануш крикнув, розриваючи платне на грудях:

— Не вiрю я! Я з кесарем Борисом! Нехай смерть! I ще кiлька боляр, а мiж ними болярин кметь Горан, стали поруч iз Манушем.

— Будь по тому! — промовив князь Святослав. — Вас, — вiн звернувся до боляр, якi благали пощади, — помилую. Iдiть на бiй. Вас, — вiн подивився на Мануша й гурт боляр, що тулились до нього, — скараю... Нехай звершиться суд!

— Зажди, княже! — хижо заревiв Мануш. — Чому ж ти одних милуєш, iнших караєш, а про деяких не мовиш i слова? Не токмо Болгарiя iде супроти тебе, — процiдив Мануш, — супроти тебе iдуть твої люди, руси...

— Неправда, — одказав князь Святослав, — нiколи рус не пiдiйме меча проти руса, нiколи рус не зрадить свого брата i не продасть.

— Так ось тобi, княже! — крикнув болярин Мануш, щось вихопив з-за пазухи свого платна й подав князю Святославу.

— Що це? — не зрозумiв князь Святослав.

— Читай.

Князь Святослав розгорнув пергамент, який йому подав болярин Мануш. Це був лист до iмператора Iоанна. Тримаючи пергамент у руках, князь Святослав ступив уперед до свiтильникiв i в яскравому їх промiннi став читати. У свiтлицi стало тихо.

Тепер усi бачили обличчя Святослава, що схилилось над пергаментом. Великi сiрi його очi, високе чоло, на якому зiбралось кiлька глибоких зморщок, поголену голову, на якiй сивiло, спадаючи аж до шиї, довге пасмо волосся, довгi сивi вуси i чiтко окресленi уста, що стиха проказували написанi на пергаментi слова.

Князь Святослав прочитав все вiд першого до останнього слова, потiм згорнув пергамент, пiдвiв голову й подивився на болгарських боляр, що мовчки стояли перед ним.

— Ти прочитав усе, київський княже? — запитав болярин Мануш.

— Прочитав, — тихо зiтхнув князь Святослав.

— Так чому ж ти мовчиш?

— Я вже ранiше зробив суд i сказав, що кожен, хто сукупно з вами i Вiзантiєю йде проти Русi, — покараний буде смертю.

— I навiть тодi, коли це буде брат твiй Улiб?

— Так, хоч би це був i брат мiй Улiб, — вiдказав князь Святослав. — Вiн разом з тобою заслужив смертi.

Князю Святославу було невимовно важко, боляче. Це, мабуть, чи не найважча нiч, вiдколи вiн став з полками своїми на захiд сонця вiд Дунаю. Як князь руський i воїн, Святослав бачив ворога тiльки перед собою i немов караючий меч падав на нього.

У цiй борнi йому було дуже важко, особливо важко було в останнi мiсяцi в Доростолi, i все ж вiн дивився тiльки перед собою, бачив ворога, вiрив, що неминуче переможе, бо з такими людьми, якi стояли поруч iз ним, не можна було не перемогти.

I от, виявляється, ворог не тiльки попереду, вiн поряд з тобою, за спиною... I хто ж цей ворог? Болгарський кесар? Вiн знав йому цiну. Болгарськi боляри? Вiн нiколи на них не спирався. Нi, його ворог — рiдний брат Улiб.

Не хотiлось вiрити, що це так, але на столi лежить лист до iмператора Iоанна, в якому сказано, що вони — боляри болгарськi — згоднi на мир з ромеями, вiддають Доростол, але просять iмператора не карати воїв, випустити їх з фортецi... I є на цьому листi пiдпис не тiльки боляр, а й князя Улiба.

Перед ним пройшло все його життя. Вiн пригадав багато днiв i лiт, брата Улiба й зрозумiв, що не тепер вiдступив той вiд покону батькiв своїх i всiх людей Русi, а в далекому дитинствi, коли був несмiливий i боязкий, ненавидiв свого рiдного брата i любив дiтей варязьких i грецьких, коли мрiяв про грецьку царiвну, збирав i берiг свою скотницю.

I хоч князь Улiб пiшов разом з ним проти болгарського кесаря й iмператора ромеїв, але йшов вiн не перемогти, а домогтись свого — побрататись з болгарськими болярами й кесарем, щоб стати, може, й самому кесарем римського iмператора.

"Руська земле!! — стогнала душа князя Святослава. — Чи вiдаєш ти, хто думав сидiти на князiвському столi, чи знаєш, що замишляв супроти тебе син Iгоря i брат мiй Улiб? I що, земле Руська, робити менi тепер з вiдступником братом?"

I здавалося князю Святославу, що разом iз плескотом хвиль вiд Дунаю долинув до нього вiдгомiн далекої рiдної землi. Вiн нiби почув голоси князiв — своїх предкiв, голос батька Iгоря, матерi Ольги i ще багатьох i багатьох людей Русi: "Покарай його, Святославе!"

Вiн здригнувся i схопився за яблуко меча. Крiзь розчинене вiкно довго дивився на чорне плесо Дунаю, обвiв поглядом свiтлицю, побачив на столi хлiб, сiль i м'ясо i не мiг пригадати, коли й хто все це поставив.

— Нехай небо розсудить, хто з нас винен! — крикнув князь Святослав. — Боги! Допоможiть менi зробити поправний суд iз братом!

Пiзно вночi князь Святослав з Улiбом вийшли за город, на берег Дунаю. Слiдом за ними йшли два воєводи. Вони одiйшли далеко вiд стiни, так, щоб нiхто їх не мiг чути. Тодi воєводи стали, а брати-князi ще пройшли вперед.

— Так, Улiбе, — сказав Святослав. — Ранiше я тiльки здогадувався й вагався, а зараз знаю все... Ось — земля, он — мiсяць, будемо говорити тiльки правду.

Над Дунаєм за цей час встиг пiдiйнятись мiсяць — великий i повний, схожий на вогняне коло, вiн висiв над лiвим берегом, освiтлював громади ромейських кораблiв, золотою дорiжкою вiдбивався на плесi, грав у хвилi при березi.

I в цьому неспокiйному червонкуватому сяйвi Улiб побачив, куди привiв його брат: вони стояли на кручi над Дунаєм, навкруг них були тiльки пiсок та вода, темнi постатi двох воєвод ледь окреслювались удалинi.

— Навiщо ти привiв мене сюди? — сполохано крикнув Улiб. — Що, що ти замислив, брате?

— Слухай, Улiбе, — вiдповiв на це Святослав. — Не замишляв я нiчого супроти тебе i не хотiв би замишляти... Але нинi менi й дружинi все про тебе сказали болгарськi боляри, показали й лист до Iоанна Цимiсхiя. Ти пiдписав його, Улiбе?

Уночi, при сяйвi мiсяця, обличчя людини нiбито безбарвне. Але в цю хвилину князь Святослав побачив, що обличчя Улiба стало надзвичайно блiдим, крейдяним, якимсь мертвим. Тiльки очi на ньому блищали й свiтились незвичайним блиском.

I князь Улiб зрозумiв, що все те, про що вiн мрiяв i до чого готувався, вже вiдомо князю Святославу i його дружинi i що вони, руськi вої, не простять йому того, що вiн содiяв.

Але вiн хотiв жити, вiн шукав рятунку й тому спробував захищатись:

— Ти мене марно обвинувачуєш, Святославе... Я нiкого не вбив i не пiдняв меча проти руських людей, а тiльки бачу, що тут, у Доростолi, нас усiх жде смерть. Менi шкода людей. Хiба не страшно отак помирати? Тодi Калокiр менi показав лист до iмператора Iоанна, в якому мовиться про мир, почесний мир, про життя всiм людям оже тут, у Доростолi, i оже там, на полi. Я пiдписав цього листа — не меч, а мир.

— О, iмператор ромеїв, — вiдповiв Святослав, — був би дуже радий, коли б одержав цього листа. Ти шкодуєш наших людей i не хочеш кровi. Але скiльки кровi пролилося б, якби ми шкодували власну кров? Ти — проти меча i стоїш за мир. Але чого вартий той мир, про який говорить ворог, щоб тебе приспати й убити? Не менi i не тобi, Улiбе, судити, що буде пiсля нас, але знаю: люди колись згадають нашу кров i затаврують тих, що зрадили нашiй справi... Цiєї ночi я наказав скарати на голову вiроломних боляр...

— Ти хочеш i мене вбити?

— Нi, я не хочу тебе вбивати, хоч злочин твiй бiльший, нiж їхнiй. Негоже, щоб київського князя вбивали, як татя. Ти маєш меч, зроби ж так, як роблять нашi вої, коли не хочуть вiддатись у руки ворогу. Зверши сам суд над собою...

Улiб упав на меч. Це була єдина правда, яку вiн вчинив на землi. Помираючи, мов снiп, повалився на пiсок.

Тодi, як здалося Святославу, стало дуже тихо. Вiтер вiяв, але без шуму, Дунай котив хвилi, але без плескоту, звуки долiтали тiльки вiд темної громади Доростола — тужний спiв. То болгарський патрiарх Дамiан iз своїм причтом правив погреб над загиблими язичниками-русами.

Та ще в станi ромеїв чувся тупiт коней i брязкiт зброї. Але й цi звуки були приглушенi, невиразнi, немов увi снi.

Серед цього безмов'я лежало на холодному пiску тiло Улiба. Спершись на меч, стояв князь Святослав. Постатi двох воєвод темнiли оддалiк.

— Воєводиi — покликав Святослав. — Iдiть до мене! I враз навкруг залунали рiзнi звуки: вiтер прилетiв iз-за рiки, заграла хвиля на Дунаї, воєводи рушили до Святослава. А попереду їх лягали довгi темнi тiнi. Цi тiнi вкрили й тiло князя Улiба, що лежало на пiску.

— Воєводиi — промовив Святослав. — Князь Улiб помер, бо не хотiв вiддатись ворогу. Його вбили ромеї...

Вiн подивився на воєвод i побачив їхнi блiдi, оточенi блискучим срiблом шоломiв обличчя. А вони побачили стомлене обличчя князя Святослава.

— Вражда наша закiнчена, — сказав князь Святослав. — Улiб покарав себе за те, що наробив. Бо немає на цiй землi бiльшого злочину, як зрада рiднiй землi, її людям.

Князь Святослав помовчав i довго дивився крiзь голубу нiч кудись на лiвий берег Дунаю, на коси, що виблискували жовтим сяйвом пiд промiнням мiсяця, i на лiси, що стояли на вартi по обрiю.

— Але не хочу я, — сказав далi князь Святослав, — щоб про цю вражду нашу й суд знали ромеї й глузували з нас. Нехай не радiють, що в нас князi себе вбивають, нехай не iмуть сраму й руськi люди, — це ромеї вбили його. Тож iдiть до город а й скажiть, що ромеї наскочили на князя Улiба тут, на березi Дунаю, захопили зненацька i вбили... Чи так я розсудив, воєводи?

— Правда, княже!

— Iдiть i приведiть сторожу, щоб узяла його тiло.

— Але як залишити тебе, княже, одного?

— Не бiйтесь, — вiдповiв Святослав, — мене ромеї не вiзьмуть.

Проте воєводи не залишили свого князя: один iз них швидкими кроками рушив до города, другий пiшов слiдом за ним, але оддалiк зупинився i став так, щоб його не бачив князь.

I князь Святослав його не бачив. Земля поринала в глибинах нiчного океану, на небi все вище й вище пiднiмався мiсяць, у березi переливалась бурштинова розсип хвиль, а от над ними з'явився й заквилив птах кулик.

Князь Святослав подумав, чому з'явився серед ночi й квилить тут, над пiсками, птах? Може, то й не птах. Навiщо вiн став би залишати серед глупої ночi своє гнiздо? То душа брата Улiба одяглась у пiр'я птаха i тепер лiтає над Дунаєм, уболiває, що так все сталось.

I як, справдi, не уболiвати, як не квилити?! Бiдний, бiдний птах. Тепер вже ти бачиш, до чого дiйшло. Ось тiло князя Улiба лежить бездиханне на пiску, а ти — душа — розкидаєш над ним чорнi крила, думаєш, як це все сталось, куди тобi тепер подiтись?

Не плач, чорна птахо, не квили тут, над Дунаєм, не навiвай печалi на людей. Бо ти шукав свого — i не знайшов, хотiв зробити своє — i не змiг, а тепер i поготiв тобi нiчого тут робити! Тож радiй з одного — люди не знатимуть, що ти наробив, i ще до ранку поховають тiло Улiба так, як належить князевi... А ти, птахо, не квили, пiднiмайся, поки темно, в небо. Може, там ти до схiд сонця знайдеш стежку в вирiй, i якщо тебе не пропустять у княжi ворота, то, може, почепишся десь хоч на гiлочцi в Перунових садах...

Може, птах почув або вгадав думи князя Святослава, бо ще кiлька разiв заквилив, а тодi полетiв над хвилями i став пiдiйматись вище й вище в небо, аж поки голос його не затих.

А вiд города вже йшли вої, щоб взяти на щити тiло князя Улiба, вбитого, як сказав князь Святослав, цiєї ночi ромеями тут, на березi Дунаю.

Скоро мине нiч. Свiтильники ще горять у палатi кметя, але за Дунаєм вже палахкотить денниця. От-от почнеться день, новi муки й страждання.

Бiля столу стоїть князь Святослав. Невже в нього згорбилась спина? Нi, це вiн схилився до столу i взяв булаву. А зараз князь стоїть такий, як i завжди, — стрункий, дужий, незламний.

Перед ним вища дружина. Небагато їх лишилось — немає в живих князя переяславського, князя чернiгiвського, тiльки вчора загинули воєводи новгородський i деревський, немає вже й Улiба.

— Дружино моя! — промовляє князь Святослав. — Зараз нам нiкуди подiтися. Сором нам буде довiку, якщо вiдступимо назад. Мусимо стати ще раз противу ромеїв — переможемо або помремо. А мертвi сорому не мають. Станемо ж твердо, дружино, не посрамимо Руської землi. Я пiду першим з вами. Аще ж голова моя поляже, то помислiть самi про себе й Русь...

— Веди нас, княже! — заволали воєводи. — Де твоя голова ляже, там складемо й голови свої...

Це була година, що вирiшувала не тiльки долю ромейського i руського вiйськ, вирiшувалась доля багатьох народiв, доля, може, й поколiнь. Нiхто з них, мабуть, про це не думав, але кожен знав, що коли переможе Русь — то щастя, мир, спокiй будуть на Дунаї, виросте й стане такою могутньою Русь, що нiякий ворог їй не буде страшний. Переможуть ромеї — тодi полетять чорнi вiтри над Дунаєм до Днiпра i далi за нього, впаде багато племен, багато земель загинуть пiд мечем iмперiї, на багато вiкiв воцаряться там неволя, рабство, смерть.

Князь Святослав ждав цiєї години. Заради того, щоб одвернути смерть вiд Русi, прийшов вiн сюди з вiйськом своїм. Довго тут, у Болгарiї, це вiйсько мучилось i страждало. Були в них перемоги, були й поразки. Проте вiрили вони, що переможуть, завзято йшли на битви.

Тепер почався останнiй бiй. Iмперiя не могла бiльше воювати, вичерпувались i сили русiв. I тим страшнiшим був цей бiй — кожен з них ставив усе, що мав, далi ж була смерть або перемога.

I коли руськi полки почали, їм здавалося, що перемога така близька, на кiнцях їхнiх списiв. Щитоносцi, лучники й пращники гнали перед собою хмару стрiл, гострого смертоносного камiння. Списоносцi виривались уже за щити, — хитнулись лави iмперiї.

Вiйсько Iоанна вiдступало. Тепер це було добре видно. Раз i вдруге на руських воїв налiтала з бокiв кiннота, але вої поставили й проти неї щити, били коней, скидали вершникiв.

I вже близька була перемога Русi, вже ромейськi вої готовi були показати спини, коли сталося те, чого людина не може передбачити i проти чого не може вистояти...

У розпалi бою нiхто не помiтив, як на пониззi Дунаю випливала темно-сiра хмара. Попереду неї полетiв дужий вiтер. На Дунаї встала висока хвиля, над косами, ген до самого неба, встали вихори.

Буря, страхiтлива чорна буря знялася над полем навкруг Доростола. Вiтер свистiв мiж списами, знамена одривались вiд древкiв, вої руськi все йшли i йшли вперед. Але вiтер слiпив їм очi. Вони одвертались вiд бурi, що штовхала в груди, валила з нiг, а разом iз тим одвертались i вiд ворогiв.

Святослав бачив усе це. Вiтер бив i йому в груди, пiсок засипав очi. Кiнь вже не зважав на удари й, похиливши вниз голову, зупинився, став як вкопаний на мiсцi.

Святослав пiдняв угору обличчя й кiлька разiв махнув мечем так, що коли б хтось попав пiд нього, то був би враз розрубаний...

— Перуне! — крикнув вiн крiзь свист i завивання вiтру. — Що ти робиш, чому пiшов проти Русi, невже ти заодно з греками? Одступиi Поверни всп'ять, Перуне!

Вiн навiть махав мечем — так, нiби вiв двобiй, розрубував ту силу, що гнала на воїв море важкого повiтря, хмари жовтої пилюки.

— Перуне! — кричав Святослав. — Слухай мене, Перуне!

Вiтер не стихав, хмари пилюки все густiшали, кiнь не мiг ступити вперед. Найстрашнiшим було те, що крiзь жовту iмлу князь Святослав бачив, як схитнулись лави воїв обабiч нього, як вони розiрвались, i вже деякi, широко розплющивши очi, закидали на спини щити, повернулись назад...

Але й ромеїв била, шматувала ця буря.

— З нами святий Феодор, — кричав Вард Склiр, — уперед, ромеїi Не випускайте русiв...

Ромеї не могли стримати русiв, що заподiяли їм такої великої шкоди...

— Дружино! — кричав князь Святослав, повернувши коня за вiтром i перемагаючи свист i рев бурi. — Вершники, iдiть на головнi ворота, землi — кожна в свої! Бийте ромеїв, бийте! Нам помагає Перун!

У розпалi бою, крiзь бурю й вихор Микула побачив князя Святослава.

Князь сидiв на конi i, розмахуючи мечем, рубався з якимсь ромеєм, з голови до нiг закованим у броню. Вершник був, видно, з полохливих, бо увесь час одхилявся назад, i князь, напевне, вбив би його мечем.

Але раптом пiд князем. Святославом упав кiнь. Пiшi ромеї, мабуть, пройняли списами коня, бо упав вiн сторч, i князь ледве встиг вихопити ноги з стремен...

Князь продовжував битись пiшо. На землi опинився i вершник, з яким рубався Святослав. Бiля нього було ще кiлька ромеїв з списами й мечами. Вони заходили до князя Святослава з двох бокiв. А князь спочатку був з двома мечоносцями i риндею, потiм з одним мечоносцем i риндею, потiм з одним тiльки риндею, а далi залишився сам.

Коли Микула побачив це i кинувся стрiмголов до князя, у нього стиснулось серце: вiн помiтив, як один iз ромеїв вдарив князя по правому плечу, бачив, як кров струмувала з рани... ,

— Княже! — крикнув Микула. — Iду-у-у!!! Вiн не бiг, а летiв, пiднявши свiй меч. За одну мить опинився бiля князя, i перший удар його меча був такий дужий, що пробив шолом одного ромея, другим ударом вiн збив з нiг ще одного, третього вдарив у спину...

А тим часом бiля князя Святослава вже було багато воїв. I хоч з плеча його ще цiдила кров, князь знову сидiв на конi, їхав вперед, а за ним крокували вої.

Уночi iмператор бiля свого шатра приймав полководцiв. Сам вiн сидiв у позолоченому крiслi, перед ним на столi горiв свiтильник.

— Проклятий бiй, — лютував Iоанн, — скiльки ми втратили вбитими?

— Початок бою був дуже важкий, iмператоре. Ми втратили тисячi зо двi...

— Поховати з почестями, писарям записати iмена, родичам їх дати землю в Болгарiї...

— Добре, василевсе!

— А русiв вбито скiльки?

— Вони забирають трупи...

— Але скiльки, скiльки їх може бути?

— Тисячi двi, може, бiльше, — невиразно вiдповiв хтось iз полководцiв.

— Двi тисячi, а може, й бiльше, — сердито пробуркотiв Цимiсхiй. — Повинно було бути десять тисяч, всi... Ви їх просто випустили сьогоднi з поля бою.

— Вони дуже швидко зникли, коли почалася буря... Ми переслiдували їх до самої стiни, i там був жорстокий бiй.

— "Жорстокий бiй"! — з серцем засмiявся iмператор. — Чому ви не вдарили по них у цей час з правого й лiвого бокiв, чому не оточили їх всiх? Нам допомагав бог, це святий Феодор на бiлому конi йшов поперед нашого вiйська. Чому ж ви не пiшли за ним?

Нiхто з полководцiв не вiдповiв на слова iмператора, i тодi вiн, не маючи змоги сховати своїх почуттiв, схопився з крiсла й забiгав перед столом. Полководцi бачили то його обличчя, то спину. Нарештi iмператор зупинився i довго дивився на Доростол, стiни якого ледь окреслювались на тлi сiрого неба.

— Проклятi руси! — викинувши вперед стиснутi кулаки, говорив iмператор. — Чому ви навiть тодi, коли з нами все — бог, святi небеснi, вiтер, буря, — не можете розбити, знищити їх? Ви покоряли Крiт, Iталiю, Азiю, ви хвалились, що немає сили, яка може проти вас вистояти... Чому ж ви не можете розбити цих варварiв, що гризуть шкури, що вiрять у бовванiв, що не вмiють тримати в руках списiв? Якi з вас полководцi? Я — чуєте? — я сам поведу своє вiйсько, я знайду Святослава, я залишу вiд нього тiльки порох, тлiн!..

Вiн був лютий i хижий у цю хвилину, вихвалявся своєю силою. Але це був не той Цимiсхiй, який гордо i впевнено вiв своє вiйсько сюди, до Дунаю. За крикливими словами iмператора, за всiма його обiцянками було iнше, i це розумiли полководцi, що стояли перед ним. Вони, i вiн також, не знали, як розбити русiв, що сидiли в Доростолi, як перемогти Святослава. Вони не могли зробити цього.

Ще пiзнiше, коли iмператор Iоанн був сам у наметi, туди зайшов проедр Василь. З першого ж погляду iмператор вгадав, що той має недобру звiстку.

— Що трапилось, проедре? — запитав Iоанн.

— Друнгарiй Лев iз Константинополя повiдомляє, що Вард Фока почав повстання в Азiї, захопив багато кораблiв у морi, не пускає нiкого до Константинополя...

Iоанн Цимiсхiй довго сидiв мовчки i безнадiйним поглядом дивився на сiру полотнину намету.

— Я не можу бiльше воювати з Святославом, — хрипко сказав вiн. — Усе йде проти мене й iмперiї. Проедре, ти завтра поїдеш василiком до Святослава. Мир! Мир! За всяку цiну, дай йому дань, заплати йому за живих i мертвих. Нехай вiн iде з Дунаю. I я ще одного хочу — покажiть його, який вiн, оцей князь Святослав?

РОЗДIЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

1

З великим i численним почтом приїхав на берег Дунаю Iоанн Цимiсхiй. Ще вночi, думаючи про наступну зустрiч з руським князем, вiн велiв, щоб з ним їхали всi полководцi й присутнi в станi високi особи i щоб одяглись вони в кращий одяг, почепили знаки. Не бачивши нiколи руського князя й уявляючи його як славолюбну, горду — схожу на нього самого — людину, Iоанн був певен, що Святослав приїде на зустрiч з почтом, у найкращому своєму вбраннi, iз знаменами, своїми знаками, i хотiв перевершити Святослава.

Iмператор Iоанн i весь його почет їхали до берега Дунаю на конях, пiд розгорнутими знаменами iмперiї, оточенi безсмертними. Iоанн був одягнений у червоний, золотом шитий скарамангiй, плечi його прикривала багряна хламида iз золотими застiбками, бiля пояса був дорогоцiнний меч, на грудях блищали перли й золото, на головi — шапка з камiнням; червонi сандалiї впирались у золотi стремена. Так само пишно, блискуче одяглись полководцi й вищi сановники Iоанна — соцарствуючий iмператор Костянтин, патрикiй i проедр Василь...

На березi Дунаю вони зупинились. Тут був нап'ятий намет, бiля нього стояли лави, широкий, вкритий червоним оксамитом стiл, а на ньому — корчаги з вином, келихи. Iмператор зiйшов з коня, ще ранiше вiд нього спiшились полководцi. Iмператор зробив рукою знак проедру Василю, й вони вдвох одiйшли до кручi, щось мiж собою говорили. Полководцi стояли мовчки, бачили, що Iоанн чимсь невдоволений.

А тодi на плесi, нижче вiд Доростола, з'явився човен. На березi було тихо, й усi чули, як над Дунаєм гримлять кочети в човнi, б'ються об воду весла. Скоро стало видно, що на веслах у човнi сидить шiсть гребцiв, а сьомий стоїть на кермi. Бiля самого берега човен круто завернув, i нiс його зарився в пiсок.

Супутники iмператора Iоанна кинулись до берега, щоб дiзнатись, хто посмiв поставити човен туди, де присутнiй iмператор ромеїв. Але одразу й зупинились... Гребцi на човнi виймали з кочетiв весла, опустив кермо стерновий, усi вони вийшли на берег. Хтось iз них пiдтягнув вище човен, а з гурту цих людей, що приїхали човном, вийшов чоловiк, який тiльки-но стояв позад гребцiв i керував човном.

Був вiн одягнений, як i гребцi, може, хiба пiдперезана ремiнним поясом бiла сорочка й бiлi штани у нього були чистiшi, нiж у iнших, а бiля пояса висiв меч. Тiльки тодi, коли вiн наблизився, iмператор i його супутники побачили, що на поголенiй головi цього чоловiка сивiє пасмо волосся, спадаючи до вуха. Високо тримаючи голову, трохи примруженими очима дивився цей чоловiк на iмператора, i на губах його пiд довгими вусами грала посмiшка.

— Здрав будь, iмператоре ромеїв, i ви, полководцi! — сказав князь Святослав i, взявшись правою рукою за криж меча, за звичаєм вклонився Iоанну i його полководцям. — Ти мене хотiв бачити, от я i приїхав.

Iоанн зрозумiв слова київського князя, бо знав мову болгар, з якими йому довелось чимало воювати i зустрiчатись у Константинополi. Довгу хвилину вiн дивився на князя, i в очах у нього було здивування й розгубленiсть. Не ждав вiн, що Святослав як гребець приїде на зустрiч з ним — iмператором, не думав, що руський князь буде одягнений як звичайний воїн, не думав, що Святослав так просто, як рiвний до рiвного, пiдiйде до нього.

Було й iнше в душi iмператора. Побачивши Святослава, вiн зрозумiв, що князь Русi iнакше зробити й не мiг. За простотою й звичайними вчинками руського князя iмператор Iоанн побачив щось бiльше й важливiше, нiж думав його розгублений почет.

Логофет ждав слова Iоанна, щоб передати через товмачiв це слово руському князю. Але iмператор Iоанн дав знак, що говоритиме сам з Святославом, i звернувся до нього:

— За вітання дякую, княже! Так, я хотiв тебе бачити й говорити. Підемо, княже до намету.

— А може, ми поговоримо на човні, — запропонував і засміявся Святослав. — Дуже любо тут, імператоре... Вода та небо...

Це буланечувана образа. З iмператором ромеїв нiхто не смів так говорити. Iмператор Iоанн запрошує руського князя до свого намету, а той смiє кликати його на човен. Увесь почет стояв насторожений, усi вони ждали загаду iмператора.

Але трапилось диво, чудо. Iмператор ромеїв Iоанн, перед яким схилялись ниць не тiльки полководцi, а цiлi народи, не обурився, почувши цi слова князя Святослава, а вiдповiв:

— Гаразд, княже. Ходiмо на твiй човен...

Розгубленi полководцi й увесь почет лишились на кручi, не знаючи, що їм робити, — порушується весь церемонiал двору. А iмператор i Святослав тихо рушили сипким пiском, зупинились бiля човна. Князь зробив знак рукою, i шiсть гребцiв — молодих, здорових хлопцiв з бородами й вусами, — неприязно поглядаючи на iмператора, одiйшли вгору берегом i там стали.

Аж тодi iмператор i Святослав ступили у човен, сiли один проти одного.

— Так он ти який! — тихо сказав Iоанн Цимiсхiй.

— А ти, iмператоре, думав, що я iнакший? — щиро засмiявся князь Святослав, вiд чого в лiвому його вусi заколихалась важка золота усерязь з пiдвiсками — двома перлинами i великим червоним рубiном.

— Та нi, — вiдповiв iмператор. — Я чув, що ти дуже гордий, i не думав, що приїдеш як гребець на човнi...

— Ти не помiтив, що я тримав стерно...

Настало мовчання. Над Дунаєм було тихо. Повз човен повiльно струмувала вода, така чиста, що на днi видно було кожну пiщинку. Двi сiрi чайки, скиглячи, лiтали над човном, а вгорi — в голубому небi — нiби застиг на мiсцi i вдивлявся вниз коршак.

— Ти мене кликав, iмператоре, — перервав мовчання Святослав. — Що ж хотiв ти запитати?

— Я тебе хотiв запитати, княже Святославе, — почав iмператор, — навiщо ти забився так далеко вiд рiдної землi, прийшов сюди?..

— Звiдси до Руської землi, — вiдповiв Святослав, — рукою подати. Ось вона, Руська земля, — показав вiн на лiвий берег Дунаю. — До Константинополя, здається менi, звiдси набагато далi. Та й вiдаєш ти, iмператоре, — не сам я прийшов сюди, кликав мене iмператор Никифор i дав за це навiть золото.

— Покiйний iмператор кликйв тебе i дав золото, щоб ти приборкав непокiрних болгар...

— Я приборкав непокiрних болгар, — посмiхнувся князь Святослав, — i дiйшов аж до Преслави. Але ж тодi ти вирушив проти мене й болгар.

— Я мусив вирушити, — спалахнув Цимiсхiй, — бо ти склав мир з болгарами...

— А навiщо ж менi було далi воювати з ними? Я виконав волю iмператорiв, пройшов усю Болгарiю, скорив кесаря Бориса й уклав мир.

— Якщо ромеї давали русам золото, iмператор їх мусив i укладати мир...

— Ми не печенiги, — сказав Святослав, — i заради золота не воюємо. За Русь ми, iмператоре, стояли...

— За Русь? — iмператор струсив своєю рудою бородою. — Добра Русь, коли ти дiйшов з своїм вiйськом мало не до Константинополя?! Iмператори ромеїв нiколи не ходили на Русь, вони не стояли пiд стiнами Києва. А руси увесь час iдуть i йдуть на iмперiю, вони вже не раз були й пiд стiнами Константинополя.

— Що iмператори ромеїв не стояли пiд стiнами Києва — це правда, — згодився Святослав. — Київ — не Доростол, iмператоре. Не заздрю я тому, хто спробує стати пiд стiнами його, — аки печенiгам буде. Але коли ти говориш, що ромеї не йдуть на Русь, — то лжа.

— Чому ж лжа? — нiбито здивувався й навiть образився Iоанн.

Князь Святослав не встиг вiдповiсти. I сам вiн, i iмператор пiдняли голови. Над ними раптом сполохано заквилили чайки... Вони досi вiльно ширяли над водою, але вгорi висiв коршак, вiн полетiв униз і став нападати на чайок. Сполоханi несподiваною появою хижака, чайки спочатку кинулись врозтiч. Але коли коршак заходився нападати то на одну з них, то на другу, обидвi чайки злетiлись, дужче заквилили, нiби змовлялись, а потiм накинулись разом на кровожерливого птаха. Коршак спробував оборонятись, заскиглив, а потiм чимдуж полетiв над Дунаєм геть. Двi чайки довго гнались за ним, повернулись, заходились лiтати над човном, нiби скаржились: "Ки-и-ги! Ки-и-ги!"

Що думав iмператор ромеїв у цi хвилини? Примруживши свiтло-голубi свої очi, стиснувши уста, вiн часто дихав тонким гострим носом, скинув шапку i провiв рукою по рудому волоссю, по вогняно-червонiй бородi, нiби йому було душно.

Князь Святослав же, все дивлячись на чайок, взяв правою рукою вус, закрутив його...

— Горе чайкам убогим, — промовив вiн, — а проте дали вони цьому злодiєвi дунайської водицi напитись... Отак, iмператоре, буває...

— Ти сказав, — сердито перебив його Цимiсхiй, — що лжу говорять ромеї... Де лжа?

— Вiдаєш, iмператоре, про що говорю... Колись, i не за нашої пам'ятi, над морем Руським сидiли нашi предки. А зараз? Клiмати? Чому ж Клiмати, коли то здавна була наша земля? Але гаразд, нехай вже будуть i Клiмати. Але чому ж тодi iмператори ромеїв посилають своїх воїв на пiвнiч вiд них, на захiд i на схiд?

— Княже Святославе, це лжа.

— Ой нi, iмператоре, не лжа... Згадай, скiльки городiв поставили ромеї над Руським морем, скiльки кровi пролили руси в Тмутараканi, на низу Днiпра, Iтиля-рiки, Днiстра. А Саркел, iмператоре? Адже його збудували ромеї на руському шляху, на землях наших. А що б сказали iмператори ромеїв, якби князi Руської землi почали завойовувати Сiрiю чи Халдею? Нi, iмператоре, Русь нiколи й нiде не стала на землi iмперiї. Iмперiя прагне стати i вже стала на Руськi землi... Дивно менi, iмператоре! Адже ромеї мають великi землi над морем, у Азiї, пiвсвiту...

— Русь, — перебив його iмператор, — має не менше земель, нiж ромеї...

— Це правда, — сказав Святослав i посмiхнувся. — Русь має дуже багато земель. Русь, — вiн примружив очi й замрiяно подивився вдалину, за Дунай i коси, — має так багато земель, що ти й не уявляєш, iмператоре... Вiд Руського моря до далеких україн пiвнiчних, вiд болгар до Iтиля-рiки i гiр Орал... Велика земля, пiвсвiту.

Iмператор Iоанн з-пiд густих брiв дивився на обличчя князя Святослава, який дуже спокiйно розповiдав про Русь, i очi його в цю хвилину стали нiбито темнiшими. Коли ж князь Святослав пiймав на собi гострий погляд iмператора i замовк, Iоанн Цимiсхiй одвiв очi, зiтхнув, обернувся, подивився на свiй почет, що однаково непорушне стояв на березi.

А далi iмператор Вiзантiї схилився ближче до князя Святослава, сказав таємниче, пошепки:

— У тебе пiвсвiту, пiвсвiту є в мене. Чому ж сваримось ми, княже Святославе?

— Про що ти говориш, iмператоре? — не зрозумiв його Святослав.

— Ти i я — ми два богатирi, — так само тихо вiв далi Цимiсхiй, — i я хочу, щоб ми дiяли як богатирi. Слухай, княже! Давай подiлимось! До Дунаю все буде моє, за Дунаєм — твоє. Я сидiтиму в Константинополi, ти — в Києвi.

Князь Святослав подивився на iмператора ромеїв, потiм обернувся, поглянув за човен... Там текла голуба вода, плавали дрiбнi рибки, на днi лежали обтертi хвилею камiнцi. I раптом князь Святослав опустив руку в воду, дiстав звiдти один камiнець.

Iмператор Iоанн здригнувся. Для чого взяв київський князь камiнець? Вiн не знав, що робитиме князь, напружено стежив за кожним його рухом...

А князь Святослав все тримав камiнець на долонi в себе, дивився, як з нього в Дунай падають великi срiблястi краплi.

— Бачиш, який чудовий камiнь?! — промовив князь Святослав. — А скажи менi лишень, iмператоре, чий оце буде камiнь?

Iмператор не мiг второпати, до чого веде київський князь.

— Камiнь?! — засмiявся вiн. — Як чий? Коли камiнь у твоїй руцi, вiн твiй...

— А тепер? — засмiявся князь Святослав i кинув камiнь далеко вiд човна. Камiнець зробив дугу, врiзався в плесо i зник, а по водi пiшли кола.

Iмператор мовчав.

— Чий це камiнець зараз? — ще раз запитав князь Святослав.

— Ти мене запитуєш про дивнi речi, — похмуро вiдповiв Цимiсхiй. — Тепер камiнець нiчий... Але до чого це?

— Бачиш, iмператоре, — сказав Святослав. — Камiнець — i то ось вiн — мiй, а от вже i не мiй. А ти хочеш покласти межу свiту, хочеш подiлити його на двi половини. Оце, кажеш, моє, а оце — твоє. А хiба ти чи я можем його подiлити? Ти сказав, що є Вiзантiя i є Русь, що це дуже великi землi. Але це ще не вся земля. От сидимо ми з тобою тут, на Дунаї, але ж це земля болгарська. I вона не одна. Є франки, англи — у цей бiк, а там — за Руссю — монголи, хини... Хiба ж, iмператоре, це камiнцi, якi кинув хоч сюди, хоч туди? Ти хочеш пiдкорити пiвсвiту, далi захочеш пiдкорити й свiт. Нi, iмператоре, пiдкорити всього свiту нiколи не вдасться.

— Ти мене не зрозумiв, — промовив Iоанн Цимiсхiй. — Вiзантiя не хоче пiдкорювати увесь свiт. Я хотiв тiльки домовитись, де моє, а де твоє.

— Нашi ж посли нiбито все й подiлили... Вiзантiї — своє, Русi своє, Болгарiя буде межи нами... Iмператор Iоанн дивився на Дунай.

— Так, — махнув вiн рукою, — посли нашi домовились нiбито про все, але я дещо хотiв сказати до цього...

Вiн замовк на хвилинку й подивився на Святослава...

— Вiд себе я хотiв додати, — повiв Цимiсхiй, — що захоплений тим, як ти боровся зi мною... Ти, квяже, добрий полководець.

— Менi приємно чути це вiд такого досвiдченого й хитрого полководця, як ти, — вiдповiв на це Святослав. — Але ж з тобою не я боровся, а Русь...

— Боролась Русь, а ти її князь. I я хотiв би на знак того, що поважаю тебе... i Русь, назвати тебе кесарем, василевсом Русi, дати вам свiтло iстинної вiри — християнство.

— Дякую тобi, iмператоре, — одверто сказав Святослав. — Але навiщо нам, Русi, кесарi й василевси? Є в нас київський князь, є князi земель, всякая князья. Правду говорю, iмператоре, не треба нам ще бiльше кесарiв, а василевсiв i поготiв. Що ж до християнства, то в нас на Русi є вже багато християн, мати моя, княгиня Ольга, також була християнкою. От тiльки я i ще багато наших людей тримаємось старої вiри, яку ви називаєте язичеством... I я не ворогую з християнством, але ще не знаю, iмператоре, чия вiра краща. У кожного з нас є своє. Примiром, ти кажеш, що добре християнство, я кажу, що хочу жити, як батьки мої й дiди, — язичником Русi хочу бути. Не будемо сваритись, iмператоре. Усе в свiтi доходить до свого. Може, колись язичники стануть християнами, може, колись християни зроблять те, чого не зробив би варвар, язичник. Почекаємо, iмператоре. Куди й чого нам поспiшати, коли мiж нами любов i мир?

— Але ж ми зустрiнемось ще з тобою, княже. Правду кажу — чому б тобi не приїхати до Константинополя?

— Князi київськi бували вже не раз у Константинополi, — крiзь зуби вiдповiв Святослав. — Мати моя, княгиня Ольга, там також була i багато менi про вашi чудеса розповiдала. Дивен суть Константинополь, i я там хочу побувати, буду. Але чому б i тобi, iмператоре, не побувати на Русi, у городi нашому Києвi? Адже про Київ всi багато говорять, але нiхто з iмператорiв римських там не бував. Приїжджай, iмператоре! Ми зустрiчаємо наших гостей хлiбом.

— Чим? — не зрозумiв Цимiсхiй.

— Хлiбом, кажу, а часом i з сiллю.

— Добре! — промовив iмператор. — Приїду. Вiн встав з сiдалки човна, але затримався.

— Iмператор Никифор, — сказав вiн, — посилав до тебе своїм василiком Калокiра. Маю вiдомостi, що вiн у вашому станi...

— О iмператоре! Посол твiй до кiнця служив Вiзантiї i йшов з нами вiд Києва аж сюди...

— Я хочу, щоб ти його повернув...

— Я можу повернути тiльки труп його, бо Калокiр сьогоднi вночi повiсився...

— Шкода, — закiнчив iмператор. — Що ж, княже, я сказав тобi все, що хотiв...

— А я повiдав, що думав...

Разом вони зiйшли на берег, наблизились до намету, де на столi стояли корчаги з вином. Слуги кинулись наливати вино, проедр Василь сам послужливо налив келих для Святослава.

Але князь Святослав, ступивши до столу, сам узяв найбiльшу корчагу з вином i налив два повнi келихи...

— Хочу пити на тя, — сказав вiн iмператору i перший пiдняв повний келих.

— Спасибi! — вiдповiв похмуро iмператор. — I я вип'ю за тебе...

Вони до дна випили келихи. Пили за iмператора й полководцi.

Дуже швидко пiсля цього князь Святослав попрощався, спустився кручею до берега, ступив у човен.

Високо пiдняли весла гребцi, князь Святослав став на кормi бiля стерна. Ось гребцi опустили весла в воду, князь Святослав круто завернув корму човна, дав знак гребцям, i човен поплив проти швидкої течiї. Над ним полетiли iз смутним криком чайки.

Стоячи бiля намету, iмператор Iоанн довго дивився, як все далi й далi проти течiї пливе човен. Обережно ступаючи по пiску, до нього пiдiйшов проедр Василь. Коли iмператор обернувся, вiн побачив сердите, перекошене вiд злостi обличчя проедра, злi його очi.

— Хитрий київський князь! — прошепотiв проедр. — Вiн не випив вина з мого келиха...

Недбалим рухом, нiби ненавмисне, вiн скинув одну iз корчаг зi столу, червоне вино струмком потекло з неї, а кривава пляма ще довго всочувалась у пiсок.

Це був не Буколеон, а поле бранi пiд Доростолом. Але постiльничий — проедр Василь — i тут не залишав усю нiч iмператора. Вiн дивився, коли в наметi ставили вечерю й вино для iмператора, разом з ним вечеряв. Iмператор випив багато вина, проедр — рiвно стiльки, щоб уважно слухати, але самому зайвого не сказати.

Постiльничий Василь вийшов з намету, сiв на лавцi, побачив, як iмператор погасив свiтильник, чув, як вiн довго перевертався на ложi й тяжко зiтхав, згодом заспокоївся й, мабуть, заснув.

У станi було темно, стан мовчав. Навкруги намету iмператора, на широкому майданi, в кiнцi якого мiстились етерiоти, ескувiти й iканати — вся охорона iмператора, — стояла нiчна сторожа. В бронi, з щитами й мечами, вони не мали права ворухнутись i на тлi сiрого неба нагадували кам'янi великi статуї. Тихо було й далi, в землянках, де спали кiннi й пiшi вiйська фем i таксiархiї. Iмператор мiг спати, нiщо йому не заважало.

Але Цимiсхiй не спав. Минула, може, година, i проедр Василь почув, як вiн пiдвiвся на ложi, пройшов по намету. Проедр навiть схопився — кроки iмператора пролунали бiля самого полога.

— Ти не спиш, проедре? — почув вiн його голос.

— Нi, iмператоре, не сплю. Проедр не може спати, коли спочиває василевс. Але iмператор, я чую, не спить.

— Так, не сплю, — вiдповiв iмператор i, вийшовши iз намету, постояв якусь хвилинку, поки очi його звикли до темноти, потiм сiв на лавцi.

— Сядь i ти! — тихо промовив iмператор. Так iмператор Вiзантiї Iоанн Цимiсхiй у темну нiч, коли закiнчилась довга вiйна i було укладено мир iз Руссю, вийшов з намету, сiв поруч з проедром Василем i почав з ним розмову.

— Чому ж iмператор не спить? — запитав ще раз проедр Василь. — Адже iмператор уклав мир, бачив поверженого князя Святослава, а потiм випив доброго вина...

— Все це так, — почувся в тецрявi голос iмператора Iоанна, — Русь переможена, князь Святослав повержений, я випив вина. Але сон не йде менi в голову. Я хочу, дуже хочу спати, а думки проганяють весь сон.

— Що це за думки, iмператоре? — поцiкавився проедр Василь.

— Святослав! — сказав iмператор голоснiше, але так, щоб його не почули сторожi.

— Святослав?! — засмiявся проедр. — Переможений князь.

— Проедре, — почав тодi Iоанн. — Я бачив на своєму вiку багато ворогiв, багатьох їх перемiг. I завжди, коли перемагав ворога, не боявся його. А зараз я боюсь. Так, проедре, я боюсь... Ось, — вiн показав у темрявi на обриси Доростола, — Русь, але хто вона, звiдки це? Ось я говорив з князем Святославом — i не зрозумiв його, я не знаю, хто вiн. I навiть тодi, коли вони пiдуть звiдси, я буду їх боятись. Русь — це страшна хмара, що висить над iмперiєю. Святослав — це язичник, це Перун, що йде проти Христа. А що ми без Христа? Нiщо!

— Це правда, iмператоре, — згодився проедр Василь. — Русь — страшна для нас земля, це так. Або Вiзантiя, або Русь, Перун або Христос — i це так. На небi є один бог, на землi може бути тiльки одна iмперiя, а в iмперiї може бути тiльки один василевс. Це так, так сказав i Христос: "Одно стадо, i один пастир". Але чому ти думаєш, iмператоре, що Христос мусить воювати з Перуном тiльки мечем?

— А чим же з ним можна ще воювати? Вином? Так Перун знає, яке вино йому можна пити, а яке нi...

— Якщо вiн не захотiв випити келиха з цикутою* (*Цикута — отрута.), треба зробити келих з його черепа.

— Проедре! Я згоден заплатити сто, двiстi, триста кентинарiїв. Та коли б за його смерть менi треба було вiддати половину iмперiї, я б i цього не пошкодував. Чуєш, проедре?

— Ти дуже щедрий, iмператоре, i забув про те, що в нашiй скарбницi порожньо. Ста кентинарiїв для цього буде досить.

— Що ж ти зробиш?

— Я пошлю, iмператоре, василiка до тих самих пацинакiв, дам їм золота сто кентинарiїв. Покiйний Калокiр писав менi з-пiд Адрiанополя, що вiн говорив про це з каганом Курею. Якщо князь Святослав поїде суходолом — вони його зустрiнуть у полi, якщо морем — на Днiпрi.

— Проедре! Дозволяю тобi дати пацинакам стiльки золота, скiльки вони вимагатимуть. Тiльки поспiшай, проедре!

— Я зроблю все, що треба, — засмiявся проедр. — Де нiчого не вдiє стрiла, там все може зробити золото. Поки iмперiя має золото, вона ще мiцна. Але вiд Дунаю повзе туман, iди до намету, час спати...

Над Дунаєм iшла нiч. Спокiйно тепер заснув iмператор Вiзантiї, спав його стан. Тiльки в Доростолi не спали. Там, за стiнами фортецi i на березi Дунаю, горiли вогнi, вiдблиск яких блукав на хмарах. Звiдти долiтали голоси — руси готувались у дорогу.

Не спав також i проедр Василь. Вiн сидiв на лавцi бiля намету, дивився на небо, Доростол, вогнi над Дунаєм, щось уперто думав, i коли б хтось побачив у цю годину його обличчя, то помiтив би, як посмiшку на ньому змiнює вираз лютi, а пiсля цього знову з'являється посмiшка. Проедр Василь у цю нiч думав про те, коли ж дасть смертельну отруту ще одному iмператору Вiзантiї — Iоанну. А далi? Що робити далi?

Проедр Василь хотiв бодай один день побути iмператором Вiзантiї. Може б, вiн того дня повернув душу в своє тiло? Тiльки чому слабiє тiло проедра Василя, може, пiзно повертати душу в це тiло?

Князь Святослав поспiшав. У Доростолi та й скрiзь на пониззi Дунаю стояла ще добра година, все навкруг зеленiло й цвiло. Але з пiвночi, iз-за гiр, часом вiяли свiжi вiтри, високо в небi пливли бiлi прозорi хмаринки — надходила осiнь.

Кiлька днiв, працюючи й уночi, спускали вої на воду лодiї. Лагодили днища, що розсохлись на гарячому сонцi, ставили щогли й ув'язували реї, латали й шили вiтрила, клали на лодiї всiляке потрiбне в далекiй дорозi рухло, а тодi прийняли з грецьких кумварiй* (*Кумварiї — вантажнi лодiї. Медимна — грецька мiра ваги.) дань — по двi медимни жита на кожного воїна.

Усi цi днi на Дунаї, в Доростолi й на полi за ним було тихо. Вiзантiйський табiр стояв на мiсцi, навкруг нього вдень i вночi ходили вiгли, на грецьких кораблях гребцi не сушили весел. Тут був ще й iмператор, — яскравий прапор його маяв ще над головним наметом серед табору.

Князь Святослав велiв — бо вже знав цього пiдступного й зрадливого ворога — стерегтись, тримати сторожу в полi, на стiнах, бiля лодiй.

У князя Святослава болiло серце не тiльки за своїми воями. Вiн думав i про болгар, що так хоробро, не шкодуючи нi кровi, нi життя, боролись поряд iз руськими воями. Вої Русi повертаються до рiдної землi — до Києва. Що ж робитимуть на своїй поневоленiй землi без них болгарськi смерди й парики?!

Тому князь велiв, доки руськi вої стояли ще в Доростолi, виходити з города пiшо, виїжджати на конях, плисти на лодiях тим болгарам, яким не було мiсця в Доростолi i яких тут неминуче ждала жорстока розплата, страшна кара.

I болгарськi вої, якi також не хотiли, щоб Доростол став для них могилою над Дунаєм, тiкали звiдси — вночi сторожа проводила їх далеко за город, де не було вже ромейських вiгл. Тодi ж вiд доростольського берега одна за однiєю одривались однодеревки-довбанки: вони пливли на пiвнiч, до Залiзних Ворiт, i на пiвдень — до гирла Дунаю.

Довелось i Микулi прощатись iз побратимом своїм Ангелом.

Ангел був тяжко поранений мечем у ногу й не мiг ходити. Як i багато iнших поранених болгар, вiн лежав пiд стiною над Дунаєм. Тут їх доглядали здоровi вої, доростольськi жони, унотьки.

Була задушлива серпнева нiч. Десь за Дунаєм ходила гроза, там кресали блискавицi, але так далеко, що до Доростола не долiтало вiдлуння грому.

— Нашi вої готують лодiї, — показав Микула на берег, — i одвезуть вас далi вiд Доростола, вгору по Дунаю.

Ангел мовчав.

— Може, попадеш i до свого села, — вiв далi Микула, — Добре село! Пригадуєш, як ми там бували? Далеко вдарила довга блискавиця-кривуля, i Микула на мить побачив освiтлене зеленкуватим її сяйвом якесь страхiтливе обличчя Ангела: блискучi очi, гострi вилицi, закушенi уста.

— А що там, у селi? — долетiв до Микули голос Ангела.

Вiн замовк, але до Микули долинули дивнi звуки — Ангел набирав у груди повiтря — й випускав, набирав — i знову видихав. Сумнiву тепер уже не було — Ангел плакав.

— Ти не говори так, — зовсiм близько до Ангела схилився Микула. — Це не кiнець. Слухай, Ангеле, це не кiнець.

— Де ж не кiнець? — запитав його Ангел. — Нiчого в мене тепер немає, i Цвiтани також.

Вiн заплакав i тепер уже не крився — коли за Дунаєм вдарила блискавиця, Микула побачив його зарошене сльозами обличчя, смутнi очi, уста, що кривились вiд плачу.

— Слухай, Ангеле, — суворо сказав Микула. — Плакати не можна! Не жона ж ти! Та покинь-бо, говорю! Не плач!

Цей оклик, либонь, вплинув на Ангела. Микула почув, що той став дихати рiвнiше й спокiйнiше.

У темрявi знайшла й стиснула руку Микули Ангелова рука.

Так, тримаючи руку в руцi, якийсь час i помовчали вони: Ангел — лежачи пiд стiною, Микула — сидячи на землi бiля нього. I хоч за Дунаєм раз за разом кресали небо блискавицi, вони їх тепер нiбито й не бачили, кожен iз них думав свою думу.

— Так, — промовив нарештi Микула. — Ти сказав — кiнець? Нi, Ангеле, не кiнець. А хiба мало завдали ми шкоди ромеям? Вiр, вони стекли кров'ю i ще довго стiкатимуть.

А люди, скiльки б вони не жили, цього не забудуть! Та хiба ж можна забути?

У сяйвi вiд блискавиць, що кресали все частiше й частiше, вони дивились на стiни Доростола, що нагадували камiнi брили, на широке, безмежне плесо Дунаю, де вимальовувались ряди лодiй, на воїв, що ходили понад берегом i чомусь здавались дуже високими, надзвичайними велетнями.

— I тебе я нiколи не забуду, — додав Микула, згадуючи всi днi, якi йому судилось провести з Ангелом. — Хiба це можна забути? — закiнчив вiн, стискуючи руку свого побратима.

Ангел у вiдповiдь тiльки мiцно стискував руку Микули.

— А ти мене не забувай, — знову почав Микула. — Буде важко — згадай мене, всiх нас... От тобi й стане легше.

— О! — вирвалось тодi в Ангела. — Тебе i всiх вас я нiколи не забуду!

— От видиш! — навiть засмiявся Микула. — А ти кажеш — кiнець! Нi, добре, що почали. А кiнець ще далеко, далеко...

Вiн на якусь хвилину замислився, а тодi несмiливо сказав:

— Я оце думав, що б тобi залишити, аби пам^ятав мене? Меч або щит — так ти їх маєш, i менi вони ще потрiбнi. Шкода, Ангеле, нiчого в мене немає... А втiм, зажди, Ангеле, я придумав, знаю...

Вiн щось довго шукав у себе за пазухою, а потiм поклав Ангелу в руку якусь невеличку, але досить важку рiч.

— Це Мокоша, — суворо промовив Микула. — Добра богиня, багата, вона народжує все на землi, оберiгає людину, всяке зело. Пригадуєш, Ангеле, молився я їй тодi, перед битвою. От вона й допомогла — тишна, мир... А тепер я дам її тобi, нехай помагає.

— Це ж твоя богиня, — вiдповiв на те Ангел.

— Я їду додому, — заперечив Микула, — там у мене багато богiв. Там вони є скрiзь, там у мене жона, дочка, син... Нам боги поможуть. А Мокоша нехай служить тобi, хоч ти вiриш у Христа.

— Я вiрю в тих богiв, якi менi допомагають. Спасибi, Микуло, я вiзьму Мокошу.

I вiн почепив оберегу Микули собi на шию.

У цей час до них пiдiйшли вої. Треба було нести поранених. Микула допомагав нести Ангела, сам уклав його в куточку однiєї лодiї, а прощаючись, схилився до нього, поцiлував.

Це була остання лодiя з пораненими болгарами. Микула стояв на березi, а вона пливла далi й далi плесом.

Осiнь ходила над морем. Iнодi вiд заходу сонця ще повiвав теплий вiтер, але його зустрiчали бурi зi сходу, швидко остигла вода. Роздратованi хвилi борознили море, важкi попелястi хмари висiли низько над обрiєм, часом проливались дощами.

Вої на лодiях стояли бiля вiтрил, коли вiтер вiяв вiд заходу, сiдали на весла, коли вiн заходив вiд сходу, вичерпували воду, що попадала в лодiї. Чатували на гострих носах, вдивляючись у тьмяну далечiнь, непорушно стояли бiля стерен.

Їхнi злигоднi подiляв i князь Святослав. Вiн задовольнявся, як i всi, коротким спочинком уночi чи вдень, а то весь час був з своїми людьми, дивився на високi хвилi, що з шумом i ревом вставали попереду й позаду лодiй, поглядав на захiд, де лишились береги Дунаю, i на тьмяний, затягнутий туманами схiд. Коли ж було важко, брав весло чи стерно.

Лодiї не зупинялись. День i другий, коли хвилi вставали як гори, князь радився з воєводами: може, краще зайти в якийсь лиман над морем, бо наробить буря великої шкоди. Але, зваживши все, вирiшували вони йти крiзь бурю, хвилi, швидше стати на луцi моря, бiля рiдної землi, Днiпра.

Та коли вони вийшли одного ранку з тьмяних просторiв моря й побачили луку моря — страх пройняв їхнi душi. Там пiски вже вкривала паморозь, пiд промiнням сонця, що виглянуло iз-за хмар, береги лежали слiпучо-бiлi, холоднi.

I все ж вони стали посуватись вгору по Днiпру, щоб дiстатись хоча б до острова Григорiя, а там дати вiсть у Тиверську й Улицьку землi, послати гiнцiв до Києва. Бодай взимку, а бути в Києвi!

Але чим далi пiднiмались вони Днiпром, тим густiше, з великим шумом, насуваючись одна на одну, випираючи на береги, йшла крига. Лодiї затирало, бували години, коли, здавалося, їх зовсiм замкне, розтрощить.

До того ж i розвiдники, яким Святослав велiв iти попереду лодiй понад берегами Днiпра, щоб подивитись, чи не причаївся там ворог, раптом повернулись, сказали, що нижче вiд порогiв на обох берегах бачили в плавнях печенiгiв, якi ждуть, либонь, руських воїв.

Князь Святослав i воєводи замислились. Весною i влiтку печенiги часто стоять над порогами, ждуть легкої поживи. Але що робити їм тепер, взимку, коли все навкруг засипають снiги? Чи не наслав їх хтось? Деякi воєводи говорили князевi:

— Залишимо, княже, лодiї тут, а самi купимо коней у херсонiтiв i вборзi поїдемо до Києва...

— Не продадуть нам коней херсонiти, — вiдповiв на це Святослав. — А якби й поїхали вборзi, то як вiзьмемо з собою добро наше?!

Князь говорив правду — надiятись на те, що херсонiти продадуть їм коней, не доводилось. А коли б вони й мали конi, то куди поїдуть на них? З неба сипле снiг, все дужчає й дужчає мороз, у полi нi проїхати, нi пройти, десь над порогами i на кожному кроцi в полi на них чатують печенiги.

Князь Святослав велiв воям вертатись назад, до Бiлих берегiв, до самої луки моря. Краще вже стояти там, де є поодинокi села, де, може, щось продадуть i херсонiти, анiж замерзнути серед Днiпра або загинути вiд кривої шаблi печенiга.

Це була страхiтлива холодна, голодна зима. У пiзнiший час лiтописець, згадуючи похiд князя Святослава й цю зиму, писав, що не було в них борошна й був голод великий, по пiвгривнi платили за кiнську голову. Скiльки горя й муки, скiльки смертей таїться за цими короткими словами!

Щоб дерев'янi лодiї не затерла крига, князь велить витягти їх на кручi.

I вої його, а з ними й вiн сам, кiлька днiв по пояс у крижанiй водi бродять, волочать важкi лодiї на берег, пiднiмають на високi кручi.

Деякi лодiї вони поперевертали, щоб жити довгу зиму пiд ними, викопали землянки на березi, щоб там рятуватись вiд вiтрiв i морозу. Обходили навкруг береги, вирубуючи кожне дерево, збираючи кожну трiску, щоб хоч крихту зiгрiтись взимку й зварити якусь юшку. I коли настала зима, тут, на білих берегах, вирiс цiлий стан, оточений валами з пiску на випадок, коли б на них спробував напасти ворог.

Ворог не напав. Печенiги, напевно, сидiли до перших морозiв над порогами, а тодi рушили далi в поле, де були глибокi яри, в яких можна було сховатись вiд вiтрiв, росли лiси — паливо, був звiр — хутро й м'ясо на всю зиму, близько були городи й села, з якими печенiги торгували.

Але в станi на Бiлих берегах були iншi вороги, i вривались вони туди не через вали.

Першим ворогом були хвороби. Iдучи до Києва, князь Святослав велiв взяти з собою всiх поранених. Деякi з них померли в дорозi, i їх опустили на дно моря, деякi довго й тяжко хворiли й помирали один за одним на Бiлих берегах.

Хворiли й здоровi вої. Моровi хвороби прокочувались над станом. Вої тяжко страждали вiд застуди, шлункових хвороб та ще невiдомої хвороби, вiд якої тiло вкривалось струпом...

Найбiльше ж мучив людей голод. Князь Святослав не помилився — херсонiти напевне знали, що руси сидять на Бiлих берегах, але в полi не з'являлись. Коли ж самi руси з важким трудом добрались до Херсонеса, щоб купити коней i волiв, то з них справдi брали пiв-гривнi за одну кiнську голову...

I зараз там, у пiсках над Днiпром, тлiють костi воїв князя Святослава. Багато їх тодi прийшло сюди — мало залишилось. Тi ж, що залишилися, ждали весни, але не знали, чи дiждуться.

Серед ночi з моря Руського заблукав вiтер. Вiн вiйнув над Днiпром — i там задзвенiла крига, пролетiв над кучугурами й косами — i там встали вихори з пiску й снiгу, вперся в далекi лiси — i застогнали, зарипiли старi, похиленi до землi дерева.

Але люди, що зимували на Бiлих берегах, не злякались. Почувши серед ночi тужний стогiн вiтру, вони вилазили з печер, хиж, настилiв над лодiями i пiдставляли засмаглi, обмороженi обличчя назустрiч теплим хвилям.

"Теплий вiтер, — радiли вони, — розжене снiги, порве мости на Днiпрi, понесе лодiї додому, в Київ... Вiй, вiтре, дужче повiвай з теплого краю!"

Вiтер нiби чув їхнi благання — линув i линув з моря, шугав кiлька днiв пiдряд, дужчав, вихрив, зламав нарештi кригу на Днiпрi, заходився її трощити, вивертав на кручу, гнав мимо Бiлих островiв...

У цей же час, як не шумiв мiж пiскiв вiтер, як не скреготала крига на Днiпрi, але вої почули, як високо-високо вгорi, у голубому небi мiж хмарами, народились i полетiли до землi чарiвнi звуки. Там з далеких полуденних земель на пiвнiч летiли гуси й журавлi.

Це був тiльки початок весни. Ще кiлька днiв пiсля того шумiв i гримiв Днiпро, крига насувала на кригу, перла в береги, лiзла на кручi. Вiтер заходив з пiвночi, дихав холодом, iнодi з неба зривався й снiжок — зривався й танув.

Проте вої знали, що настав час весни, рвалися до рiдних осель, не могли далi сидiти тут, на Бiлих берегах над морем. I тiльки на Днiпрi то тут, то там мiж сiрою кригою зачорнiла каламутна вода, вони заходились спускати лодiї, ладнали в кочетах весла, оглядали вiтрила...

Ранньої весни 972 року лодiї князя Святослава почали одриватись вiд Бiлих берегiв над Руським морем i попливли вгору, до Києва.

Князь Святослав i воєводи зважили на те, що десь над Днiпром можна потрапити в засiдку. Печенiги, звичайно, вже поспiшають до Днiпра, щоб зустрiчати по веснi гостей з пiвночi й моря. Вирiшили розбити лодiї на три частини: перша пробиватиме шлях Днiпром, друга везтиме скарби й по потребi прийде на помiч першiй, третя прикриватиме рать. Князь Святослав поїхав з першою частиною. Як i завжди, вiн хотiв бути й тепер на чолi своїх воїв...

Це був дуже важкий шлях. Якби вiяла низовка, вої поставили б вiтрила, i лодiї летiли б до рiдних берегiв. Але вiтер не тiльки не допомагав воям, а дув i дув тепер з пiвночi, гнав супротивну хвилю. Вої виходили на берег, брали бечови, пробували тягти лодiї. Шлях їм перетинали затоки, плавнi, та й небезпечно було тягти лодiї понад берегом — тут за кожним кущем мiг причаїтись печенiг. Доводилось гнати лодiї на веслах — проти швидкої течiї, високої хвилi. Люди ж були такi стомленi й виснаженi пiсля важкої зими!

Через те й вийшло, що руськi вої рушили вiд Бiлих берегiв ранньої весни, але їхали повiльнiше, нiж iшла весна, i побачили вдалинi острiв Григорiя тодi, коли все навкруг зеленiло, буяло, цвiло.

Переднi лодiї, на яких їхав i князь Святослав, зупинились бiля острова, коли сонце почало схилятись до заходу. Князь Святослав велiв сховати лодiї у березi мiж кущами й попiд скелями, а сторожi велiв пiти й оглянути острiв, бо печенiги могли там ховатись у густих гаях i ярах. Сторожi повернулись тодi, коли сонце стало зовсiм низько на заходi. На островi, розповiдали вони, нiкого немає, не видно кiнського й людського слiду...

Тiльки тодi князь Святослав дозволив воям вийти на берег. Робити це можна було вже безпечнiше — над Днiпром снувались присмерки. Коли б на лiвому березi десь i сидiв печенiг, вiн нiчого не побачив би на островi.

Вийшов на острiв i князь Святослав. Вiн добре пам'ятав цей затишний куточок на рiжку острова. Тут недалеко вiд того мiсця, де зупинились лодiї, на великiй галявинi пiд скелями, так само стояв i бринiв молодим листом вiковий дуб, перед яким складали жертви всi, що щасливо минали пороги, i тi, що з великим страхом до них вирушали. Князь Святослав з воями своїми клали тут жертву, коли йшли на брань. Хотiв вiн принести жертву й тепер — щасливо закiнчилась їхня путь вiд Бiлих берегiв, нехай боги бережуть воїв i в порогах!

Князь Святослав став перед дубом, готуючись принести в жертву богам чорного хорта. Витягнувшись пiвколом, у глибокому мовчаннi стояла за князем його дружина. Сонце дiйшло до обрiю, торкнулось скель. Темна вода линула мимо острова, далеко по той бiк чорнiв лiвий берег.

На тлi багряного неба яскраво вирiзьблювався могутнiй дуб. Стовбур його нагадував постать велетня, довге гiлля було як простягнутi вперед руки, на гiллi висiли зотлiлi ручники, пробитi шоломи, пощербленi мечi, iржавi списи...

З Днiпра вiйнув вечiрнiй вiтер — i заворушились, мов живi, ручники, забрязкотiли шоломи, мечi й списи, нiби хтось говорив до воїв.

— Боги вимагають жертви, — пролетiло мiж ними.

Князь Святослав сам принiс у жертву богам хорта й окропив стовбур дуба, промовивши:

Боги! Ми щасливо повернулись сюди,

Складаємо вам жертву за помiч вашу,

Боги, поможiть нам далi i милуйте,

Даруйте перемогу на бранi, мир на землi...

Усi вої повторювали слова князя Святослава. А в цей час над лiвим берегом Днiпра, все в одному мiсцi, де серед густих кущiв стояла стара верба iз збитою перуновим вогнем вершиною, кружляли й кружляли двi лелеки. Раз за разом вони спускались до вершини, де чорнiло їхнє гнiздо, сердито скреготали дзьобами, але, нiби злякавшись чогось, сполохано вiдскакували вiд гнiзда й знову починали кружляти в небi.

Лелеки були сполошенi немарно: на вершинi верби, ховаючись у гiллi, сидiв дозорець iз луком i стрiлами бiля пояса. Пiд деревом у кущах сидiло на конях кiлька вершникiв — чорних, засмаглих, у низеньких баранячих шапках i таких самих куцих кожушках, пiдперезанi ремiнними поясами, на яких висiли кривi шаблi.

Один вершник, правда, одягнутий був краще, нiж iншi: шапка на ньому була з соболя, оздоблена кiлькома великими самоцвiтами, iз дорогого соболя пошитий був i кожух вершника, на грудях у нього на золотому ланцюзi висiла тамга* (*Тамга — княжий знак.) iз невiдомим написом, шабля вершника обкована була золотом i цяткована перлами. Якби князь Святослав мiг бачити вершника з тамгою, то пiзнав би його — це був печенiзький каган Куря, що колись пiд Києвом присягався йому в мирi й дружбi.

Але що важило слово печенiзького розбiйника? Ще минулої осенi над Днiстром знайшли його посли iмператора Цимiсхiя. Тодi ж вони дали йому мiх iз золотом i пообiцяли дати ще стiльки ж, аби тiльки вiн наскочив у полi над Руським морем або десь на Днiпрi на князя київського Святослава i вбив його. Каган Куря, пам'ятаючи свiй невдалий похiд на Київ i образу вiд князя Святослава, згодився це зробити.

I коли князь Святослав плив iз воями своїми Руським морем, то з суходолу — з ярiв i лiсiв — за ним пильно стежив каган Куря з своїми вершниками. Ромеї нiбито не воювали, але воювало їхнє золото. Князь Святослав плив морем — печенiги посувались суходолом, вої князя зазимували на Бiлих берегах — каган Куря став улусом вище над Днiпром. Ранньої ще весни печенiзька орда вийшла на пониззя, каган Куря бачив, як лодiї руських воїв почали одриватись вiд Бiлих берегiв i попливли вгору проти швидкої течiї.

Тодi каган зрозумiв, що настав час помсти. Повернувшись до улусу, вiн велiв своїй ордi з кибитками, жонами, худобою рушати на схiд, а сам iз кiлькома тисячами вершникiв став посуватись вгору понад Днiпром. I скiльки не пливли вої князя Святослава проти води, каган Куря, криючись у ярах i лiсах, посувався з вершниками своїми вище й вище понад Днiпром. Ждав нагоди, коли зможе напасти на князя Святослава.

Тепер ця нагода трапилась. Каган Куря знав, що князь Святослав розбив свої лодiї на три частини. Розвiдники кагана потай пiдкрались уночi до самих лодiй, коли вої зупинялись на ночiвлю, i дiзнались, що князь Святослав iде на чолi лодiй. З лiвого берега каган бачив, як переднi лодiї зупинились бiля острова Григорiя...

Лелеки довго кружляли над вербою. Почало темнiти, й вони спустились до свого гнiзда — певне, вирiшили ночувати поруч iз чорною людиною, може, вона не зачепить їх. Час вiд часу лелеки, правда, лякались i висували довгi шиї з гнiзда — чорна людина, яка сидiла поруч, розмовляла з тими, що стояли внизу.

— Лодiй не видно? — запитували з кущiв.

— Нi, їх бiльше немає, — вiдповiв дозорець з вершини.

— Що на островi?

— Там запалили вогник...

— Вони приносять жертву своїм богам, — засмiявся один iз тисяцьких, що оточували кагана. — Я знаю, жертви в них приносить князь... Святослав...

Каган Куря дивився на Днiпро, що швидко темнiв i зливався з берегами. Там, на островi Григорiя, в голубiй iмлi горiв червонкуватий вогник. Там князь Святослав приносив жертву, навкруг стояли його вої...

Спершись на луку сiдла, каган Куря замислився. Тодi, коли князь Святослав вирушав вiд Бiлих берегiв, каган думав, що iтиме поруч iз ним берегом Днiпра, але налетить на руських воїв у порогах, коли вони змушенi будуть вийти на берег i волоком тягтимуть свої лодiї. Там, на березi, над порогами, коли вої витратять усi сили, каган збирався вночi пiдкрастись до стану русiв i поквитатись iз Святославом...

Але зараз трапилась iнша нагода. Князь Святослав зупинився на островi Григорiя, з ним небагато воїв. Iншi лодiї ще далеко, вони будуть тут не ранiше як уранцi...

На островi ще раз блимнув червонкуватий вогник i згас. Каган Куря знав: руськi вої вночi не палять вогнищ. Це вони загасили вогонь i зараз перейдуть в iнше мiсце. Проте куди вони перейдуть? Острiв — не поле, нiкуди не втечеш.

Темний вечiр насував на Днiпро, чорним було обличчя в кагана Курi.

— Це була остання його жертва, — процiдив крiзь зуби Куря. — Нехай тепер усi нашi вої виходять до Днiпра.

I прийшла ще одна, тиха, чорна, як вугiлля, нiч, шатами своїми прикрила береги й острiв, запалали вгорi зорi-самоцвiти, а вiдбитки їх, як теплий жар, заколихались на плесi.

Князь Святослав знав, що кожна нiч, а ця — темна, весняна — й поготiв, має вуха, а ворог — нiж. Тому, як i скрiзь на далекому шляху вiд Бiлих берегiв, велiв воям своїм лягати й спочивати, а сторожi — стати на кручах скрiзь попiд берегом i пильнувати.

На островi Григорiя було тихо, спокiйно. Стомившись пiсля важкого шляху вiд Бiлих берегiв, спали на лодiях i просто на пiску й скелях вої князя Святослава. Снились їм, либонь, вогнi рiдних осель, жони, дiти. То тут, то там над берегом i на скелях у рiжку острова сидiла сторожа. Певнi, що до острова цiєї темної ночi нiхто не доб'ється, вої в сторожi часом також склеплювали повiки. Все, здавалося, спало на Днiпрi й у берегах, спала вся земля.

Тiльки солов'ї не спали. Тисячу лiт тому, як i тепер повеснi, у цю нiч скрiзь — в очеретах i кущах на берегах Днiпра, у гаях i дiбровах, на косах i в плавнях, — скрiзь лилася тисячоголоса переможна, чудова солов'їна пiсня.

Тодi цю пiсню слухав i князь Святослав. Вiн лежав високо на березi, звiдки видно було Днiпро й береги, пiдстеливши пiд себе опону, а в голови поклавши сiдло. Витягнувши ноги й спершись головою на луку сiдла, вiн дивився на всiяне зорями небо, на вiдзор'я у водi, впивався пахощами свiжої землi, слухав пiсню солов'їв.

Недалеко вiд князя, на лодiях, на скелях, просто на пiску, спали воєводи, вої. Вони спали мiцно. То тут, то там чути було, як хтось хропе, хтось спросоння говорить... Тiльки сам князь Святослав не спав i не мiг заснути. Сивий, але молодий, життєлюбний, вiн чув, як б'ється у великiй тишi його серце, торкався рукою холодного пiску й вiдчував тепло свого тiла, глибоко дихав i п'янiв вiд пахощiв землi, води, повiтря. Жагуча солов'їна пiсня розбуджувала в ньому безлiч думок.

Тепер, коли близький вже був кiнець великого походу, князь Святослав думав, скiльки кровi руських людей пролилося за минулi лiта, скiльки їх залишилось там, у горах Болгарiї й на берегах Дунаю?! А тепер, коли повертаються вони всп'ять, що жде їх над Днiпром i в полi наокруг?

Йому стало навiть сумно: не всi люди Русi знають, яка велика небезпека насувала на них, не всi знають, яким страхiттям для них була iмперiя ромеїв. А пiзнiше й поготiв нiколи не взнають люди, що зробила у цей час Русь...

"На небi горять зорi, — думав князь, — це душi наших предкiв. Вони мовчать i нiколи нiчого не скажуть про себе. Загинемо ми — i станемо як зорi на небi. Але й ми нiколи не розкажемо про те, що було за нас. Чому? Чому?"

Внизу, пiд кручами, вирувала вода, зiтхали хвилi. Скiльки цими хвилями проїхало воїв руських! Скiльки їх проїде пiзнiше, пiсля них, коли зотлiють костi воїв князя Святослава, — за сто, тисячу лiт?

I що там, за цими довгими, кров'ю окропленими роками? Якi тодi будуть люди, якi племена, язики житимуть тут?

Князь Святослав здригнувся. Невже й тодi так само литиметься кров, невже люди отак ворогуватимуть мiж собою, невже чи грецька iмперiя, чи новi iмперiї поневолять i зiтруть з лиця землi руських людей?

У цей час князь Святослав помiтив, що недалеко вiд нього сидить на пiску якийсь чоловiк.

"Ще хтось не спить, — подумав князь. — Хто ж вiн — воєвода чи воїн?"

Тихо, щоб не побудити iнших, князь Святослав запитав:

— Хто ти єси, чоловiче?

— Це я, княже, — долинув тихий голос. — Воїн твiй, Микула...

— Ти хiба в сторожi?

— Нi, княже. Я так сиджу... не спиться... Микула встав, тихо ступаючи по пiску, наблизився, зупинився.

— Чого став? Сядь, Микуло. Той сiв.

— Чому ж не спиш? Ти ж стомився, Микуло...

— Ой нi, княже, — вiдповiв на це воїн. — Отак сиджу — i не хочеться спати. Вода тече — рiдна вода, зорi вгорi — як сторожа, солової спiвають — дихнути боїшся. Дуже любо менi, князю, тут, от i не сплю...

— Правда, — зiтхнув князь Святослав. — Люба рiдна земля, нiде краще немає...

Вiн навiть пiдвiвся, сiв на опонi, широко розкинув руки, вперся в пiсок i кiлька разiв глибоко зiтхнув.

— Не раз я тебе бачив, чоловiче, — тихо сказав князь, — а все не знаю — звiдки ти?

— З Любеча я, княже...

— Коли з Любеча, — то знаю, — промовив князь. — Близько там бував, бачив. Ось повернемось до Києва, поїду в Любеч i до тебе тодi зайду...

— Зайди, княже. Там кожен покаже, де живу. Микулу, сина Анта, запитай, або й просто Малка... так мене всi прозивають... Прийму тебе, княже, як батька...

— А чи буде чим прийняти?

— Ой княже, княже! Аби рiдне вогнище — то ми вже й багатi. Заходь, княже, не забудь...

— Не забуду, Микуло. У тебе, либонь, жона i дiти є...

Микула затримався з вiдповiддю.

— Колись був рiд наш, — повiльно сказав вiн. — Антiв рiд — великий i дужий. Зараз розсипався, як пiсок. Тiльки я сиджу при вогнi дiдiв i родину маю... А є в мене жона Вiста, син Добриня, вiн в твоїй дружинi служить...

— Добриня — син твiй? — не мiг сховати свого здивування князь. — Як же менi його не знати? Ще мати моя — княгиня Ольга — взяла його до двору й дуже любила, посилала на великi справи. А коли народився син мiй Володимир, зробила Добриню вуйком його. Був вiн добрим вуєм, випестив Володимира мiцним, здоровим. I оце недавно, коли посилав я Володимира в Новгород князювати, то й Добриню дав з собою. Бач, який ваш рiд, Микуло?

— О, наш Добриня добрий воїн, — гордовито сказав на це Микула. — Певне, пiшов у дiда Анта...

— А може, в тебе, батька?

— Що ти, княже! — тихо заперечив Микула. — Я ж не воїн, а смерд, не з мечем, а з ралом...

— Не говори, Микуло, — заперечив i князь. — I ти, i всi нашi люди так: коли можна — з ралом, а коли треба —то й з мечем. Твiй меч, Микуло, я бачив. Знаю... отак i роби — ратай, а коли прийде час — рубай...

— Так i робитиму, княже, — сказав Микула. — Повернусь додому, поратаю... Тепер вже ратаїти можна...

— То немарно ходили, — з хвилюванням промовив князь, — у далекий похiд на ромеїв?

— А чому ти запитуєш це в мене, смерда? — дуже просто запитав Микула.

— Я — тiльки князь ваш, — вiдповiв на це Святослав. — А ходили зi мною смерди... їм, а не менi судити, чи немарно ми ходили.

— Нi, — впевнено промовив Микула, — ходили ми немарно. Признаюсь тобi, княже, коли йшов я на брань — не знав, а чи йду за праве дiло...

— I що? — стурбувався князь, помiтивши, що Микула затявся.

— Але потiм побачив, що коли б не пiшов — загинув. I всi, всi ми отут, — вiн провiв навкруг рукою, — загинули б. Вiв ти, княже, нас на праве дiло. Не пiшли б ми — ромеї сюди б прийшли, не побили б ми їх — винищили б вони нас до загину. А я, княже, i сам ще хочу, та хочу й щоб дiти мої жили... Спасибi тобi!

I князевi Святославу стало так, нiби вiн бачив перед собою важку чорну хвилю, що виринула з глибини моря, насувала на нього i вже висiла над самою головою, а тепер стала прозора, впала поруч iз ним на землю й розтiкалась по нiй срiбно-голубими струмками.

— Спасибi й тобi! — сказав князь.

— А за що? — здивувався Микула.

— Так, — вiдповiв Святослав. — За те, що йшов зi мною. — I ще вiн сказав, бо говорили по правдi: — Спасибi тобi за весь рiд. Адже в тебе не один Добриня?

— Є в мене ще дочка... Малуша, — нiби прокинувся Микула. — Тiльки де вона зараз — не знаю. Узяв її Добриня до Києва, там, казали люди, потрапила Малуша до княжого двору... Коли їхали ми на брань i довелось менi бути в Києвi, ходив я на Гору, шукав дочку... Кажуть, нема там Малушi, працює десь далеко, в селi княжому...

I раптом Микула обiрвав мову. Вiн помiтив, що князь Святослав пiсля його слiв здригнувся, зiтхнув. То подумав, що, може, сказав щось зайве, непотрiбне. Микула навiть зiщулився, увiбрав голову в плечi, непорушне сидiв, чорний, на сiрому пiску.

Князя Святослава вразило не те, що батько Малушi — смерд, простий воїн. Нi, вiн i ранiше знав, що Малуша не княжого i не боярського роду, а проста жiнка, що, як багато iнших людей, ратають у полi чи ратоборствують з ворогами... Таким, тiльки таким повинен бути i батько Малушi.

Але знати, що батько Малушi iшов з ним поруч, боровся за його життя, не шкодував сам життя й сили, — взнати це князевi Святославу було нелегко. Так от якi Малуша, її батько, люди Руської землi!

Князю Святославу хотiлось би в пiзню нiчну годину сказати все це Минулi, але вiн зрозумiв, що цього робити не слiд. Якщо говорити з Микулою до кiнця треба розповiсти все, що трапилось з Малушею, i все, що трапилось за багато лiт iз ним — Святославом. I тому, що вiн скаже, не буде початку, бо не знає Святослав, чому так полюбив Малушу, не буде й кiнця, бо ще не знає вiн, як складеться, коли повернуться вони до Києва.

Єдине, що хотiлось зробити князю Святославу в цю хвилину — пiдтримати воїна Микулу, простими якимись словами подякувати за все, що вiн зробив, пообiцяти, що трудиться i ратоборствує вiн немарно, що за все одержить вiдплату.

— Ти не уболiвай, Микуло, — сказав князь Святослав, — Тепер у Руськiй землi довго не буде бранi, кров наших людей пролита небездоб, пiдуть вони зараз до своїх родiв i осель. Пiдеш i ти, Микуло, у Любеч, побачиш жону i сина, будеш у Києвi — знайдеш Малушу. А вже я сам допоможу тобi — пошукаю Малушу. Жива вона й здорова, де ж їй бути?!

Микула посунувся по пiску, схопив руку Святослава...

— Спасибi, княже, — дуже тихо, але вiд усього серця промовив вiн, — спасибi за слова твої, за дочку Малушу... Сам, може, я й не знайшов би її. Коли ж допоможеш — буде наша Малка.

— Буде, — твердо сказав князь. — Буде наша Малка... А тiльки заговорились ми з тобою, Микуло... Ти лягай! Спи! Завтра й далi в дорогу...

I князь Святослав лiг, поклав голову на сiдло, заплющив очi, нiби заснув. Микула вiдступив вiд нього кiлька ступнiв, тихо сiв на пiсок, потiм лiг i одразу ж заснув.

Але князь Святослав не спав. Переконавшись, що Микула заснув, вiн пiдвiвся i довго сидiв, дивлячись на нього, iнших воїв, що лежали то тут, то там над берегом:,.

"Нi, — думав князь Святослав, — такi люди не можуть загинути! Не для того боролись отцi нашi, не для гого ми проливаємо кров, щоб зникнути, як хвилi, в безвiстi. Проминуть десятки, сотнi лiт, але прийдешнi люди згадають якщо не iмена, то хоч великий труд батькiв своїх..."

Усе своє життя вiн провiв на конi. Але невже вiн так прагнув вiйни i жадав кровi, як це кажуть люди? Проте хто це каже? Руськi люди не скажуть, що князь Святослав марно проливав кров, повiк не скажуть, що вiн, князь Святослав, водив їх на марнi вiйни... Це ромеї кричать на весь свiт, що князь Святослав лютий, що вiн розбiйник, що це вiн iде на них вiйною й жадає тiльки їхньої смертi. Але чому, чому так галасують вони, чому так кажуть?

Тiльки тому, що самi вони ненавидять русiв i його, їхнього князя Святослава, тiльки тому, що хотiли б бачити русiв перед собою на колiнах, тому, що вони хотiли б зробити Руську землю своєю землею... А коли б вони цього не хотiли, коли б вони повсякчас не готували мечiв проти Русi, руськi люди не брали б меча до своїх рук, у них доста є своєї землi, чужа їм не потрiбна. У них доста є людей — рабiв вони не хочуть, вони не заздрять на чуже багатство, — о, яка багата й плодюча Руська земля!..

А коли руськi люди розумiють, що на них гострять мечi, коли вони вiдають, хто це робить, коли бачать, як ворог пiдступно пiдкрадається до їхнiх городiв, лiсiв, рiк, — як же можуть спокiйно сидiти, як можуть ждати своєї смертi?! Ось чому i веде на бiй людей своїх князь Святослав. Не вiн iде, не сам вiн бореться — iдуть, борються всi руськi люди.

I спокiйно стало на душi у князя Святослава. Йому захотiлось, як i всiм воям навкруг, спочити перед далекою дорогою. Але перед тим як спати, вiн спустився до води, став там i довго прислухався. На Днiпрi було дуже тихо. Бiля самих нiг ледь торкалась пiску хвиля... Князь Святослав схилився, набрав повнi пригорщi холодної води, вимив руки, кiлька разiв оплеснув обличчя, вiдчув велику, велику полегкiсть. А потiм тихо, щоб не розбудити воїв, пiднявся на кручу, лiг i, поклавши голову на сiдло, витягнувши руки, одразу заснув...

I, мабуть, через те, що довелось йому цiєї ночi говорити про Малушу, побачив вiн дивний сон.

Снилось князю, — як це було й ранiше, — що йде вiн широким полем десь пiд Роднею, навкруг зеленiють трави, серед них всiма барвами грає множество квiтiв, недалеко голубiє Днiпро. I так хочеться йому швидше вийти до берега, а там спочити.

Аж бачить князь, — i це також не раз бувало у снах ранiше, — стоїть на березi пiд вербою у бiлому платнi, бiлому убрусi, i сама така, що аж свiтиться, дiвчина, знайома, бажана, — Малуша.

Князь Святослав кинувся травами, бiжить, нiби летить, ламає гiлля шипшини з червоним ягiддям, що ранить йому руки, вiд чого закипає кров, бiжить з пагорка на пагорок до Днiпра. От i став перед Малушею.

Тiльки чому ж, — цього нiколи не бувало в снах ранiше, — у Малушi такi невеселi очi, чому зiрвалася в неї з очей i покотилась по щоцi перлиста сльоза, чому скорбнi, стиснутi в печалi її уста?

"Малушо! Усладо моя, Малушо! Що з тобою?"

А вона не простягнула, а звела руки над його головою, нiби осiняла його. Очi були тi ж самi, але материнськi, уста не ворухнулись, а вiн почув:

"Спочинь, княже, спочинь!"

I вiн послухав її, бо вiдчував, що йому справдi дуже хочеться спочити. Сiв, прилiг на землю. I Малуша сiла над ним, поклала руки на його голову, над собою вiн побачив її очi.

"Спочинь, княже, спочинь! Ти довго шукав, а я тут... Земля та я, i ти тут, княже мiй!"

Але що це? Тiльки-но вiн бачив над собою очi Малушi, а от це вже й не її очi, а двi зорi, якi княжич бачив давно-давно, ще тодi, коли вони в полi ночували з вуйком Асмусом.

"Спочинь, княже, спочинь!"

Зорi-сестрицi горiли над ним, вони були дивно привабливi й теплi. Чому ж вони летять вiд нього, летять так, що в небi чути свист, крик?

Невiдомо, чи довго спав князь Святослав. Але раптом крiзь сон вiн почув якийсь дивний звук i одразу ж прокинувся...

Сталось неймовiрне, страшне, те, чого нiхто не мiг ждати тут, на островi, цiєї темної весняної ночi. Десь у рiжку острова почувся дикий, несамовитий крик, що одразу ж повторився на всiх берегах i косах пониззя. Здавалося, що навкруг острова загомонiли, зашумiли самi днiпровi води...

Князь Святослав одразу ж схопився на ноги, зрозумiв, що до острова пiдпливли печенiги, оточили стан, накинулись на сторожiв, iдуть сюди. Князь Святослав пiзнав печенiзький крик — гасло до бою.

О поле битви! Воно страшне удень, коли людина очевидь iде на людину, коли на землю ллється гаряча кров, коли раз за разом по удару меча обривається навiки життя людське!

Але з чим зрiвняти нiчну битву на островi Григорiя, коли вої руськi пiсля важкої ратi й далекої дороги спочивали, а пiдступний ворог пiдстерiг їх i, мов тать, увiрвався в стан?!

Це була нерiвна битва, бо печенiги задовго до цього стежили, як коршаки, за руськими воями. Вони знали, де вої зупинились на нiчлiг, бачили, де ночують. Вої ж руськi не знали, звiдки на них упав ворог, вони бачили перед собою тiльки чорну нiч.

Це була нерiвна битва, бо руськi вої розтяглися по Днiпру, їх на островi було пiвтори-двi тисячi. А через Днiпро до острова на конях перепливло цiєї ночi вдвоє, а може, й втроє бiльше печенiгiв.

I все ж вої руськi боролись так, як завжди. Рубали ворогiв без пощади. Коли бачили смерть, приймали її смiливо. Помираючи, вiрили, що за них помстяться iншi.

Стан руських воїв був оточений, — князь Святослав зрозумiв це, тiльки почув навкруг крики печенiгiв. Отже, сторожа на островi знищена, допомоги ждати не доводиться, треба боротись самим.

Вiн дав знак — якщо його почує руський воїн, то зрозумiє князя, якщо почує печенiг — нехай стережеться,

— Вої руськi! — крикнув князь Святослав. — Становiться колом, я тут, потягнемо на печенiгiв!

I, перекликаючись один iз одним, вої руськi ставали в темрявi плече в плече, зливались у живу стiну, пiднiмали перед собою щити, нацiлялись гострими списами.

На початку цiєї сутички з печенiгами князь Святослав зумiв пiдiйняти, зробити коло, створити стiну проти печенiгiв, вiн на якийсь час врятував життя багатьом своїм воям.

Але печенiги лiзли щосили на стан князя Святослава, вони зрозумiли, що пiдкрастись зненацька i вирiзати всiх воїв їм не пощастило. Вони вiдчували, що перед ними виросла стiна воїв, тому за всяку цiну i чимшвидше намагались зламати цю стiну, бо вона могла обрушитись на них.

Над островом стояв рiзноголосий шум, луна його котилась над плесом i до обох берегiв. Десь у темрявi iржали сполоханi конi. Оточивши стан, несамовито, не стихаючи нi на хвилину, кричали печенiги. Руськi вої, пiдбадьорюючи один одного i наганяючи страх на ворога, не вiдставали вiд них. Навкруг бряжчали щити, дзвенiли мечi, свистiли списи, звiдусiль до неба лунали крики поранених i тих, що помирали...

I вже край стану почав виростати вал — там лежали трупи печенiгiв, там склеплювали очi, прощаючись iз зорями, руськi вої. Цей вал вимальовувався в темрявi як межа життя i смертi, вiн виростав, здавалося, до самого неба.

Увесь час князь Святослав рубався разом iз своїми воями. Вiн бачив, як смiливо помирають вони, але розумiв, що сила перемагає силу, їх мало — печенiгiв багато, їх буде ще менше, а по Днiпру пливуть на конях до острова новi й новi печенiги.

I ще раз князь Святослав спробував урятувати своїх воїв, протриматись до свiтання, коли, може, до острова допливуть iншi лодiї i коли вони повидному не прийматимуть вже удару, а самi накинуться на печенiгiв.

Вiн дав знак, слово князя воїн передавав воїну, i, вишикувавшись в кiлька рядiв, вони стали вiдходити до рiжка острова, де височiли скелi: там печенiги могли нападати на них тiльки з одного боку, тiльки там можна було втриматись.

Князю Святославу пощастило обдурити печенiгiв. Тiльки тодi, коли руськi вої налягли з одного боку, прорвали коло печенiгiв i, почепивши на спини щити, стали пробиватись до рiжка острова, тiльки тодi печенiги зрозумiли, що руський князь з воями своїми вирвався з кола, вiдходить од них i, може, сам збирається напасти...

Як оскаженiлi вовки, сунули вони тепер за руськими воями, спотикаючись в кущах i падаючи на камiння. Намагались забiгти наперед, стиснути їх з бокiв, утворити нове коло...

Поприще, може, два поприща, — як мало довелось пройти руським воям вiд їхнього стану до скелястого рiжка острова, але яким важким виявився цей короткий шлях! Уже нi з чого було вибрати в цю останню коротку годину перед свiтанком. Вирiшувалось — життя чи смерть. У цю коротку годину печенiги кинули на бiй все, що могли, руськi вої — що мали...

I руськi вої пробились до рiжка острова, вийшли на скелi.

За Днiпром свiтало. На темному небi стояли зорi. У цю передсвiтанкову годину вони горiли ще яскравiше, нiж уночi, променистi, свiтлi, ясно-зеленi, аж палахкотiли, переливались, мiнились високо вгорi. А край неба вже поволi прорiзалась сiра смужечка, дуже швидко вона почервонiла, нiби налилась кров'ю, далi порожевiла, зблiдла i нарештi набралась сили, засвiтилась, послала поперед, як гiнцiв своїх, промiння свiтанку.

Уся земля, здавалося, занiмiла й принишкла в цю урочисту годину. Глибоке небо вгорi було чисте й спокiйне, Днiпро велично котив до моря води свої — такi спокiйнi, що в них, як у дзеркалi, вiдбивалась кожна зоринка. Тихо було на обох берегах Днiпра, в затоках i плавнях, — тiльки солов'ї там спiвали й спiвали, задихаючись вiд пристрастi й любовi.

Зi скель, що височiли над островом вiд пiвночi, князь Святослав бачив, як iз-за Днiпра владно йде свiтанок, i глибоке зiтхання вирвалось у нього з грудей.

Жити, о, як хотiв жити князь Святослав у цю чудову ранкову годину! Боротись, о, скiльки б ще могли боротись за рiдну землю князь Святослав i його вої!

Але як жити далi, як боротись? Князь Святослав, воєвода Бождар, дружинник Микула, ще три отроки — шiсть чоловiк, от скiльки їх iз двох тисяч дiйшло до рiжка острова. За ними була скеля, що круто обривалась над Днiпром, а перед ними — купа озвiрiлих печенiгiв, що кричали, загрожували, махали кривими шаблями, приготували списи.

У свiтанковому промiннi, що все ширше й ширше розливалось кругом, князь Святослав побачив внизу перекошене вiд злостi обличчя печенiга, що видалось йому знайомим. Нi, князь не помилився, — з кривою шаблею в руцi там тупцював i щось кричав на своїх воїв печенiзький каган Куря.

Лють, образа й зневага розривали груди князя Святослава. Вiн розумiв, хто привiв сюди печенiгiв i хто послав на нього кагана Курю.

— Скажи, собако! — крикнув вiн зi скелi. — Скiльки грецьких золотникiв одержав ти за нашi душi?

Куря нiчого не вiдповiв Святославу, вiн вважав, що київський князь на цей раз не випорсне з його рук. Крикнув, щоб вої його швидше рушали до скелi, i тi справдi рушили вперед.

Так прийшла смертна година князя Святослава. Вiн подивився навкруг.

Скеля, на якiй вони стояли, круто обривалась над днiпровими водами. Там внизу — прiрва. Крок, кинутись вниз — i тiльки бризки полетять по каменю. Кiнець, смерть.

Та чи личить воїну, а тим бiльше князю Русi, бодай у найстрашнiшу годину накладати на себе руки?

Смерть у бою — чесна смерть, самогубець — боягуз, по покону руських людей такого й пiсля смертi жде вiчне закляття, ганьба, сором.

Князь Святослав перезирнувся з воєводою Вождаром, Микулою, отроками i по їхнiх очах побачив, що вони думають так само, як i вiн. Що ж, коли смерть, то нехай в бою...

Iз мечем у руцi князь Святослав ступив наперед, i за ним пiшли ще п'ятеро. Вони йшли проти сотнi ворогiв, але не боялись їх, не боялись смертi, не думали про неї.

У цю останню годину вої, воєвода i князь Святослав бились так, як нiколи, їх було шестеро. Впав воєвода Бождар, упали три отроки, упав Микула. Лишився один Святослав...

Але i один вiн все iшов уперед — з мечем у правiй руцi, з щитом в лiвiй. Якийсь печенiг пiдскочив збоку до нього й перебив лiву руку — князь Святослав випустив щит, але мав ще меч. Кiлька стрiл разом впилися в його груди, але князь київський iшов далi.

I тiльки на одну мить зупинився Святослав. Вiн став, високо пiдняв голову, дуже блiдий, широко розплющеними очима подивився вдалину...

Там, на голубому плесi Днiпра, вiн побачив лодiї... О, коли б цi лодiї були тут, коли б вої, якi сидять там на веслах, знали, що робиться на островi! Але на лодiях нiчого не знають, вої сидять на веслах, вої їдуть додому...

Ще крок уперед ступив князь Святослав i раптом, як зламаний, спис, упав на землю.

Так помер князь київський Святослав.

I ця смерть князя Святослава була настiльки велична, що зупинила навiть печенiгiв. Довгу хвилину вони стояли на мiсцi, нiби не вiрили, що сталося. Потiм кинулись вперед, почали рубати мертве тiло Святослава...

Але в цей час хтось iз них подивився навкруг i закричав тривожно, перелякано:

— Лодiї... Лодiї!

I всi вони поглянули вдалину, на пониззя. А потiм стрiмголов побiгли зi скелi, перестрибували через трупи, поспiшали до берега, де паслися їхнi конi. Сiдали на них. Кидалися в воду, щоб швидше перепливти Днiпро й тiкати у поле.

На далекому плесi, нiби вони висiли мiж небом i водою, вимальовувались лодiї руських воїв.

Поранений у голову, з посiченим тiлом, Микула лежав пiд скелею, не мiг звестись на ноги, але бачив, як все це сталось.

Князевi Святославу вiддавали погребову почесть так само, як i всiм далеким i близьким його предкам — князям антським, полянським, — по закону й покону руському.

На високу кручу острова Григорiя, до священного дуба, пiд яким звичайно приносили жертви, вої витягли лодiю князя Святослава, засипали її травою, прикрасили квiтами, на носi зробили подобу княжого столу, застелили його багряними килимами i там поклали тiло князя Святослава, покрили його знаменом.

Усi знали й розумiли — князя Святослава з ними немає. Ось лежить у лодiї все, що лишилось вiд нього. Але князь Святослав живий i житиме, на своїй лодiї вiн пiдiйметься в небо i порине в свiт iнший — безжурний, радiсний, де у вирiї цвiтуть сади, де Перун викрешує блискавицi, де живуть чудовi дiви.

Це — важка й довга дорога. Може бути, князевi Святославу доведеться на конi мчати мiж товкучими скелями, якi розходяться дуже рiдко, й то тiльки на мить, може, йому доведеться в цiй далекiй дорозi битись зi злими духами, може, йому доведеться переправлятися через небеснi рiки й платити перевiзнику за переправу. Вiн сам, нарештi, мусить їсти, пити, хтось мусить i допомогти князевi у цiй дорозi...

У лодiю князя Святослава вої поставили корчаги, наповненi зерном, олiєю, вином, вбили ще й кращого улюбленого коня князя. Жрець одрубав голову бiлому пiвневi й кров'ю його покропив лодiю. А багато воїв у цей час сокирами рубали сухе дерево, гiлля, клали дрова до лодiї...

Над островом лунав спiв:

Ой не стало Святослава, князя нашого не стало.

Горе Києву-городу i всiм землям нашим настало,

Що зiбрався князь Святослав у далеку дорогу,

Склав бiлi руки на грудях, витягнув швидкi свої ноги...

Ой устань, княже, устань, — нi, не встане Святослав, не встане;

Ой поглянь на нас, — нi, не погляне Святослав, не погляне;

Ой їде наш князь, їде князь у далеку дорогу,

Помолись же за нас, не забудь нас бiля Перунового порога...

У руках жерця з'явилась довга головешка. Вiн доторкнувся нею до сухого багаття, i по ньому змiями побiг вогонь. Одразу ж днище лодiї, насад обгорнула хмара диму, з якої то тут, то там виривались гострi свiтлi язики... Дим пiднявся над рiжком острова, кiлькома струмками покотився над Днiпром.

— Слава! Слава князю Святославу! — народився крик.

Це була урочиста година. Дим одкотився, i вся лодiя була тепер в огнi. Лодiя князя Святослава покидала землю й випливала в простори небесного вiчного моря...

— Слава! Слава князю Святославу!

I як це бувало перед боєм, воїни вдарили мечами об щити, загримiли сулицями, копiями, сокирами. Дудки щосили заграли, загримiли бубни, накри. I багатьом з тих, що дивились на лодiю, здавалося, що встав князь Святослав, стоїть на лодiї, веде її в безмежнi простори.

Пiд скелею лежав з глибокою раною на головi, все це бачив i плакав воїн Микула.

Iз Доростола iмператор Iоанн Цимiсхiй їхав до Константинополя дуже швидко. Проминув Плиску й Данаю, але на кiлька хвилин затримався в Преславi.

Тут iмператор iз своїми полководцями радився, як їм через гiрськi клiсури спуститись в долину, до Фракiї. Зробити це було нелегко — вже починалась осiнь, i в клiсурах ревiли запiненi рiки, здалеку там було чути грiм i луну обвалiв.

Проте не тiльки це турбувало iмператора i його полководцiв. Скрiзь у горах блукали загони непокiрних болгар, десь праворуч вiд перевалiв стояв iз чотирма своїми синами й великим вiйськом комiтопопул Шишман — лютий ворог Вiзантiї. Iмператор i його полководцi, побоюючись своїх ворогiв, домовились, що частина легiонiв пiде праворуч вiд головного шляху, частина — злiва, сам же iмператор з безсмертними посуватиметься посерединi.

Не боялись нiкого iмператор i його полководцi тiльки в Преславi. Тут вони почували себе переможцями й повними господарями. Негайно пiсля урочистих входин до Преслави iмператор велить забрати у Вишньому градi всi скарби каганiв, навантажити їх на колiсницi й поставити бiля них сторожу. Вiн же велить, щоб колiсницi посувались у горах одразу за ним, за безсмертними.

Усi ці днi до iмператора Iоанна добивався кесар Болгарiї Борис. Iмператор всiляко ухилйвся від розмови з ним. Одного разу кесаревi, що прибув з своїми боїлами, сказали, що iмператор виїхав до легiонiв у гори. Iншим разом — що вiн хворий, ще раз — що вiн не має часу говорити.

Нарештi iмператор Iоанн знайшов годину й для кесаря Бориса. Це було тодi, коли всi скарби болгарських каганiв лежали вже на колiсницях i коли сам iмператор мав вирушати з Преслави.

Iмператор Iоанн прийняв кесаря Бориса в Золотiй палатi, де колись приймали давнi кагани. Iмператор сидiв на позолоченому тронi Симеона, по обидва боки вiд нього й позаду стояли полководцi. Кесар Борис увiйшов у палату в кесарському своєму вбраннi й вклонився iмператору ромеїв.

— Великий василевсе, — сказав вiн, — я прибув сюди, щоб подякувати тобi i всiм полководцям за визволення Болгарiї.

Довгим, пронизливим поглядом подивився iмператор на кесаря Болгарiї.

— Я зробив так, як обiцяв, — вiдповiв вiн. — Уся Болгарiя очищена вiд тавроскiфiв аж до Дунаю. Князь Святослав переможений, а я нинi повертаюсь до Константинополя.

— Я сподiваюсь, — промовив кесар Борис, — що великий василевс звелить, як нам бути далi. I ще я додам, що нас усiх дивує, чому за наказом iмператора в нас забирають скарби...

На блiдому обличчi iмператора Iоанна проступили червонi плями, що завжди бувало з ним у хвилини найбiльшого збудження. Але вiн стримався i дуже повiльно сказав:

— Чому ти думаєш, кесарю, що зараз за Болгарiю вiдповiдаєш тiльки ти? Нi, Борисе! Дiд твiй Симеон i батько Петро довели її до загибелi. У тебе на заходi стоять Шишмани, — вони забрали вже половину Болгарiї. А що робиться в тебе на сходi? Адже там повно непокiрних болгар. А в горах i долинах? Скрiзь однаково. Як же можу я зараз, дбаючи про Болгарiю, залишити тут, у Преславi, скарби кесарiв? Ми їх поки що будемо зберiгати в Константинополi.

Вiн на мить замовк.

— Але про все це краще говорити не тут, а в Константинополi, кесарю Борисе. Ти поїдеш слiдом за мною.

Так закiнчив iмператор Iоанн останнiй свiй прийом у Преславi.

З великою славою повертався iмператор Цимiсхiй до Константинополя. Вiн сам дбав про цю славу. Ще побитi легiони Цимiсхiя стояли пiд Доростолом, а вже до Константинополя мчали гiнцi з вiстями, що вiйська iмперiї наголову розбили тавроскiфiв, а князь їхнiй Святослав змушений був скласти ганебний мир з ромеями. Ще Iоанн Цимiсхiй стояв у Преславi й думав, як йому пройти через клiсури, а вже в Константинополi всi стверджували, що Цимiсхiй навiки приборкав болгар, наклав на них дань, везе з собою скарби Крума.

I нiхто у Вiзантiї не знав, що не князь Святослав, а сам Iоанн Цимiсхiй прагнув укласти мир з русами. Нiхто не знав, що iмператор ромеїв з недобитками своїх легiонiв хоче швидше пройти Болгарiю, де земля горить у нього пiд ногами, нiхто не знав, що iмператор Цимiсхiй мрiє зараз тiльки про одно — бути в Константинополi, за високими мурами Великого палацу, у Буколеонi. У Константинополi цього не знали й зустрiчали Iоанна Цимiсхiя як переможця.

У день, коли Цимiсхiй мав повертатись на чолi своїх легiонiв, за мурами Константинополя бiля Влахерну зiбралася сила людей. На березi, звiдки по човнах настелений був мiст через Золотий Рiг, стояли василiса Феодора, патрiарх з духiвництвом, єпарх города, патрикiї, члени сенату, синклiту, димоти й динархи. Тут же були два хори — з Софiї й святих Апостолiв. Усiх цих обраних оточували воїни, вони пильнували по всьому берегу й на мосту. А позад них були люди з усього города. Багато з них вилазили на стiни й дерева, ще багато товпилися в лодiях, якими забитий був увесь Золотий Рiг.

I от нарештi на галатському березi, пiдiймаючи стовпи жовтої куряви, з'явились вершники. Усi заволали, закричали:

— Iмператор! Iмператор!

Але iмператор ще був далеко. По мосту проїхало кiлькасот закованих у броню безсмертних, ще кiлькасот i знову кiлькасот. Деякий час пiсля цього там було иорожньо. А вже потiм в оточеннi проедра Василя, iмператора Костянтина, Варда Склiра, патрикiя Петра iще багатьох полководцiв з'явився на бiлому баскому конi сам Iоанн Цимiсхiй.

Iмператор почував себе чудово, бо пiсля багатьох безсонних ночей добре виспався в лiтньому палацi на Галатi. Уранцi вiн добре поснiдав i випив вина, тепер бачив Константинополь, натовп людей, чув спiви хорiв, i вiд усього цього в нього наморочилось у головi.

— Многi лiта тобi, божественний Iоанне! — починали димоти.

— Многi лiта, многi лiта, многi лiта! — пiдхоплювали хори.

— Многi лiта Iоанну з августами! — вели далi димоти.

— Многi, многi, многi лiта! — ще дужче славословили хори.

Пiд величний спiв цих хорiв патрiарх подав iмператору дорогоцiнний скiпетр i золотий вiнець, а димоти послужливо пiдставляли Iоанну спини, коли вiн сходив з коня.

Тут, на березi Золотого Рогу, вже стояла запряжена четвiркою коней, оббита оксамитами й прикрашена самоцвiтами колiсниця, i димоти прокладали в натовпi шлях, щоб iмператор мiг до неї доступитись.

Однак Iоанн Цимiсхiй не сiв у колiсницю, в якiй його не могли бачити. Вiн велiв поставити на колiсницю дорогоцiнну iкону божої матерi, вивезену з Преслави, i корони болгарських кесарiв. Сам же, одягнувши золотий вiнець i взявши в лiву руку скiпетр, скочив на коня, — о, в Константинополi всi знали, а тепер i пересвiдчились, який спритний наїзник iмператор!

Так вiн i в'їхав до города — з вiнцем на головi, з скiпетром у руцi, з червоною багряницею на плечах.

Того ж дня надвечiр iмператор зробив вихiд у Золоту палату. Там усе давно приготували для цього першего пiсля вiйни виходу. Папiя з своїми дiєтарiями кiлька ночей до цього не спали — мили мармуровi пiдлоги, натирали до блиску свiтильники й панiкадила, розвiшували по стiнах знамена й коштовнi тканини, оздоблювали все квiтами.

Кожен iз сановникiв мрiяв попасти на цей вихiд, але iмператор велiв, щоб у Золоту палату пустили найперше посла Нiмецької iмперiї, посла з Венецiї, усiх знатних чужоземцiв, полководцiв, i багатьом з сановникiв довелось навпочiпки стояти в конхах навкруг Золотої палати, а ще деяким — сидiти за зачиненими дверима в Орологiї — сiнях перед палатою.

У славi й пишнотi увiйшов iмператор до Золотої палати, сiв на золотий трон, оглянув стовпище людей, дав знак логофету. I тодi до палати ввели кесаря Болгарiї Бориса.

До нього одразу ж прикипiли тисячi очей. Тiльки тепер зрозумiв кесар, чому, залишаючи Преславу, iмператор велiв йому їхати слiдом за ним, чому його везли в закритому вiзку, чому зараз примусили ждати так довго в Орологiї на смiх i глузування всiм сановникам.

Але в боягуза кесаря ще лишилась крихта надiї, i по знаку логофета вiн рушив вперед, попрямував до iмператорського трону. Це була страшна хвилина — iти i вiдчувати, що за кожним твоїм рухом стежать iмператор, посли, знатнi чужоземцi, тисячi очей. Кесар Борис боявся, що впаде. I вiн, мабуть, справдi впав би, коли б логофет не зробив йому знак стати на колiна перед троном iмператора.

— Чому ти одягнув на себе багряницю й червонi черевики? — пролунав тодi голос iмператора ромеїв.

"Кiнець!" — подумав кесар Борис, встаючи на ноги.

I це справдi був кiнець: кiлька дiєтарiїв пiдскочили до нього й зiрвали багряницю, ще кiлька зняли черевики. Босий, роздягнений кесар Болгарiї стояв серед Золотої палати. А втiм, вiн вже був не кесарем, а найменшим, найнижчим з тих, що стовпились тут, у палатi.

I тодi Борис згадав про бога, — адже якщо iмператор Цимiсхiй зiрвав багряницю з нього — кесаря, то в Болгарiї лишається ще патрiарх, який не пiдвладний нi iмператору ромеїв, анi константинопольському патрiарху i який зможе захистити його.

— Я звертаюсь до бога, — заволав розвiнчаний кесар, — я кличу на помiч собi церкву i патрiарха болгар!

Стиснувши уста, iмператор Цимiсхiй довго дивився на Бориса холодними очима, а потiм процiдив:

— Да буде тобi вiдомо, що болгарський патрiарх також не iснує, — є лише константинопольський патрiарх, якому вiднинi пiдлягає й болгарська паства.

Так по слову Цимiсхiя знищувалась Болгарiя — кесар її, церква.

Та iмператору ромеїв було й цього мало. Вiн хотiв, щоб з кесаря Бориса, а вiдтак i з Болгарiї глузували не тiльки в Золотiй палатi, а й по всьому Константинополю, по всьому свiту.

— Во iм'я отця, i сина, i святого духа, — сказав iмператор, — висвячує тебе моя вiд бога держава в магiстра...

Блiдий i розгублений стояв магiстр Борис перед престолом iмператора i знайшов єдине, що вiн мiг зробити, — зiгнув колiна, поцiлував багряну сандалiю iмператора, вiд якої тхнуло пилюкою. Вiднинi вiн сам був пилом!

Вiйсько Iоанна Цимiсхiя вiдходило вiд Дунаю дуже повiльно. Легiони ж його стояли, грабували, об'їдали города й села. Тiльки тодi, коли у гирлi з'явились першi хеландiї з Херсонеса й купцi на них розповiли, що бачили лодiї iз знаменами руського князя далеко в Понтi, легiони рушили з мiсця й подалися в гори.

Пiсля них в болгарських селах стало ще важче й гiрше, бо новелою* (*Новела — указ.) iмператора Iоанна багато земель понад Дунаєм жалувалось акритам* (*Акрити — прикордоннi вiйська.). А вони були ще бiльшими п'явицями для убогих болгар, анiж легiонери.

Акрити рушили в села, й дими вставали над бурделями й хижами, стогони й зойки лунали скрiзь на вулицях. Акрити забирали все, що тiльки можна було ще забрати, — хутра, жито, останнє ягня.

Ангел знав, що робиться в селах над Дунаєм, вiн швидко дiзнався, що акрити з'явились в рiдному його селi. Був би Ангел здоровий — рушив би в гори, наточив нiж, вiдплатив би кров'ю за жону, за образу. Але зламана нога Ангела все не зросталась, навiть з цiпком вiн не мiг встати. Лежав у куточку бурделю на соломi, дивився на покровину, думав важку думу.

Правда, вiн не був самотнiм. Бiля нього увесь час були сусiди, вони приносили йому їсти, лiкували рану, коли почались холоднi ночi, в ногах у нього ставили мангал* (*Мангал — жаровня, пiчка.) з гарячим вугiллям. Нi, самотнiм вiн не був, самотнi були в нього тiльки душа, серце.

Це серце тоскно стиснулось i забилось, коли Ангел почув крики на вулицях рiдного села, а далi важку ходу акритiв.

Вони, як вовки, вдерлись до його бурделю. Ангел сидiв у куточку на соломi.

— Встань!

Вiн показав на покалiчену ногу.

— Ти був у Святослава? Це ти показував йому стежки в горах?

Ангел довгим, сумним поглядом подивився на акритiв, i ненависть стиснула його серце.

— Був, — вiдповiв вiн, — i нинi з ним серцем.

— Собака! Берiть його! — закричав один з акритiв.

Ангел не мiг ходити, i вони виволокли його з бурделю, потягли по мокрiй дорозi. Це була неймовiрна мука. У нього болiла не тiльки нога, а все тiло. Проте, зцiпивши уста, вiн мовчав, тiльки раз чи двiчi з його уст зiрвалось страшне закляття.

Був вечiр, коли Ангела прив'язали до сухої верби край гори за селом. Перед ним лежала глибока голуба долина, по якiй ходили тумани, на заходi сонце вже сховалося за темнi гори, але на сходi промiння його дiставало ще до високих хмар i золотом обковувало їхнi крайки.

Ангел бачив, як до дерева стягують сухе гiлля, чув, як внизу викрешують вогонь. Вiн знав, яка невимовна мука й страхiтлива смерть чекають на нього. Вiн не боявся смертi, бо знав, що прожив правдиво, жив важко i пiсля смертi йому, може, буде легше, нiж тепер. Йому було невимовне боляче, що так довго, з великим трудом i все ж марно боролись вони з ромеями i що зараз вони поверженi, загибає Болгарiя i пiшла на схiд Русь.

А тим часом внизу вже загорiвся вогонь, хвилею пiдiйнявся, обгорнув Ангела, а потiм клубочками покотився на долину дим, вогонь обiймав вербу, сухе дерево палахкотiло й трiщало.

Ангел страждав. Вогонь палахкотiв, його тiло горiло...

I коли Ангеловi вже було несила терпiти, вiн закричав так, що крик його чули в селi. Крик цей полинув далеко-далеко по всiй долинi, до Дунаю:

— Княже! Святославе! А-ге-ей! Вої руськi! Микуло! Чуєте! По-ми-и-раю!

З цими словами вiн i помер. Серед ночi, що насунула зi сходу, вiд Дунаю, довго ще горiла на високiй кручi суха верба. I ще довго, коли з гiр повiвав вiтер, спалахувало ясним вогнем дерево i сипались, летiли на схiд iскри — все, що лишилось вiд Ангела.

Пiзньої осенi 976 року iмператор Iоанн Цимiсхiй, повертаючись з Сiрiї до столицi iмперiї, зупинився на нiчлiг у долинi поблизу гори Олiмпу, в маєтку патрикiя Романа.

Це вже був не той Iоанн, який колись вирушав з фалангами. безсмертних у Родопи, який довгi мiсяцi стояв пiд стiнами Доростола й, гордий, пихатий, говорив колись на Дунаї з князем Святославом. Це був i не той Iоанн, який з славою колись повертався в Константинополь i зiрвав багряне корзно з кесаря Бориса.

Болгарiя була переможена, але народу Болгарiї iмператор Цимiсхiй скорити не мiг. Болгарiя розпалась. В однiй половинi її правували вороги iмператора — Шишмани. Але й у другiй половинi її, приєднанiй до Вiзантiї, то тут, то там спалахували повстання. Обурений iмператор сам з великим вiйськом вирушив проти непокiрних болгар, обложив город Тралицю, що став вогнищем повстання. Двадцять днiв намагався вiн взяти копiєм город, але не тiльки не взяв його, а, навпаки, дiждався, коли болгари самi напали на вiйсько ромеїв.

Тодi ж перед станом римських воїв впала з неба, освiтила яскравим сяйвом все небо, стан, струсивши землю, велика зоря. Пiсля того iмператор i все його вiйсько так перелякались, що одразу покинули стан i помчали до Константинополя.

Все ж вони не втекли вiд лиха, яке на них чатувало. Наступного дня, коли вiйсько ромеїв проминуло долину й поспiшало пройти клiсури, на них великою силою напали болгари, перебили безлiч безсмертних i звичайних воїв, знищили всю кiнноту, забрали майно i захопили навiть намет iмператора Iоанна з скарбами.

Не тiльки на сходi було неспокiйно; повстання й заколоти вiдбуваються в самiй iмперiї, в Азiї, у багатьох городах i землях над Середземним морем.

Оголошуючи, що вiн вирушає на захист гроба господнього, iмператор Iоанн веде легiони в Азiю, вступає в Сiрiю, пiсля жорстоких боїв бере фортецю Мемпеце, де здобуває пасмо волосся нiбито з голови Iоанна Предтечi, бере i накладає велику даяь на Анамею й Дамаск, перейшовши Лiванськi гори, вривається в Ворзо, каменя на каменi не залишає в фортецях Валанеї, Виритi.

Але спокiй все ж не приходить до iмператора Iоанна, йому здається, що земля горить у нього пiд ногами, що свiт обернувся проти нього i що його оточують тiльки вороги.

Iмператор Вiзантiї не помиляється. Протягом цiлого свого життя вiн був ворогом усiх i пожинав тiльки те, що сiяв. Божевiльний iмператор хотiв скорити свiт, свiт тепер мстився йому. Вiйною, кров'ю, нещастям iнших вiн хотiв побудувати власне щастя, а щастя вже давно й навiки одвернулось вiд нього самого...

Тепер вiн повертався з далекої Сiрiї до Константинополя, але сама природа, здавалося, затримувала його крок. На Iоанна з його воями жаром дихали Аравiйськi пустелi. Де вiн проходив, там довго ще серед пiскiв височiли могили, хвороби i всiлякi язви нищили його людей. Вони були нiбито владарями свiту, але голодували в цiй землi, де все згорiло, а люди покинули свої намети й пiшли свiт за очi.

I, як це буває, iмператор Iоанн накинувся на того, хто стояв найближче до нього, i змусив найбiльшого свого ворога зробити ще один, останнiй крок.

Уже коли вiйсько переправилось через Пропонтиду i iмператор побачив Вiзантiю, вiн звернувся до свого проедра Василя з словами:

— Жадiбний, користолюбний Василю, це ти винен у всiх нещастях, якi невпинно переслiдують мене. Я тебе обсипав золотом, дав тобi найбагатшi областi Вiзантiї — Лонтiаду й Дрiзу. На знак своєї любовi й довiр'я я назвав тебе — першого з усiх паракимоменiв — проедром — першим пiсля себе. Ти ж обдурював i зраджував мене. Ти думав про себе й тiльки про себе. Ти не зробив нiчого, щоб Вiзантiя була мiцна й щаслива. Ти не дбав i про мене, свого iмператора.

Це були вкрай несправедливi слова, бо досi проедр Василь, як найвiрнiший пес, день i нiч вартував бiля свого iмператора, виконував кожне його бажання, робив тiльки те, що велiв iмператор. Лише Феофано проедр допомагав всупереч волi iмператора.

Проедр не став сперечатись з iмператором. Вiн зрозумiв, що Iоанн переступив вершину свого життя, стоїть над безоднею, куди його давно тягла невблаганна сила. Лишалось тiльки штовхнути василевса.

Того ж дня вони заночували з iмператором недалеко вiд Олiмпу в домi патрикiя Романа. Патрикiй мусив багато чим завдячувати iмператору, вiн достойно й дуже щедро приймав Iоанна з його полководцями, зробив чудову вечерю...

Але в час вечерi трапилось щось незвичайне й страшне: пiсля заходу сонця на небi, низько над пiвнiчним обрiєм, з'явилась блискуча зоря, вiд якої пiдiймався вгору слiпучо-бiлястий, схожий на кiнський хвiст слiд. Обабiч зорi стали на обрiї кiлька жовтогарячих, нiби кривавих, стовпiв, що нагадували списи.

— Проедре! — сполохано звернувся до Василя iмператор Iоанн. — Скажи, що вiщують цi стовпи й зоря?

Проедр Василь не затримався з вiдповiддю. О, скiльки разiв у найважчi хвилини свого життя звертались до нього з важкими питаннями iмператори Вiзантiї. I кожного разу вiн їх втiшав, аж поки сам не карав найлютiшою смертю. Так i тепер проедр Василь одразу вiдповiв iмператору Iоанну, а вiдсвiт далекої зорi освiтив його зморшкувате, старече обличчя й сиве волосся.

— О василевсе! Отi кривавi стовпи, що стоять на виднокрузi, — то твої вороги. Вище над усе висить твоя зоря, а хвiст бiля неї — то наша сила, легiони. Ти переможеш, iмператоре!

Сп'янiлого iмператора ця вiдповiдь задовольнила. Вiн лiг, але не мiг заснути. Покликав проедра Василя, велiв налити келих вина. I проедр налив вина, а на дно кинув отруту, яку давно носив бiля серця.

— Випий, iмператоре, i спокiйно заснеш! — сказав вiн.

Iмператор Iоанн випив келих до дна i справдi заснув так, як давно вже не спав.

Перед свiтанком iмператору стало недобре, вiн прокинувся вiд страшного болю в животi, грудях, бiля самого серця.

— Проедре! — покликав вiн. — Що зi мною сталось? Я помираю...

Iз свiтильником у руках проедр Василь довго стояв бiля ложа iмператора i примруженими очима дивився на його блiде, перекошене вiд болю обличчя...

— Нi, iмператоре, — сухими устами вимовив проедр Василь. — Ти не помреш, ти — безсмертний, iмператоре.

— Як можеш ти говорити менi про безсмертя, — крикнув роздратований i вкрай переляканий Цимiсхiй, — коли я бачу: ось вона — смерть!

— Ти захворiв, — втiшав проедр, — вiд згубного повiтря Азiї, бо там всюди на нас чатувала хвороба. Нам треба швидше їхати до Константинополя, там ти одужаєш.

Вони вирушили наступного дня увечерi, коли трохи охололо повiтря. Вмираючого iмператора поклали на ношi, якi почепили мiж двох коней. У нього заволiкало очi, смертельний холод сковував руки й ноги, а згасаючий погляд був прикутий до зорi, що невблаганно висiла на пiвнiчнiй частинi неба.

— Що це за зоря? — шепотiв спраглими устами iмператор. — Нi, це не моя зоря. Вона йде зi сходу, чуєш, проедре, зi сходу... Ми — отi кривавi стовпи, тiльки стовпи.

За iмператором iшов Василь. Тут, у цiй пустелi, за ношами iмператора, вiн не був вже проедром, першим, тут він був останнiм.

З трудом пересуваючи кволi свої ноги, Василь думав про те, що вони скоро будуть у Константинополi, скоро тям не стане iмператора Iоанна i поховають його у храмi Спасителя на Халцi, який сам Iоанн i збудував. А тим часом у Константинополь приїде Феофано, за якою вiн послав уже потай дромон...

Але що дасть це Василю? Вiн — останнiй проедр iмперiї, вiн убив кiлькох iмператорiв. А цi три наробили для Вiзантiї стiльки, що нiколи вона вже не встане. Не встане i Василь. Феофано пише, що тяжко хвора. Що ж лишається? Пісок пiд ногами?!

У великому Новгородi дзвонить дзвiн, i вузькими вулицями його з усiх кiнцiв на площу над широким Волховом iдуть, поспiшають мужi новгородськi, iдуть жони й дiти.

З Волхова повiває свiжий вiтер, там стоять на укотях, колишуться на високiй хвилi широкi учани й шнеки, довгi лодiї з насадами, легкi струги. Вої й рибалки, якi стоять на цих лодiях, хотiли б побувати там, на березi, на площi, де лунає й лунає дзвiн. Але супротивна хвиля туди не допустить.

I вони тiльки дивляться, як з усiх концiв Новгорода iдуть до площi мужi новгородськi, iде, високо пiднявши сокири, дружина,.. А от, бачать вони, iде князь новгородський Володимир, з правої руки вiд нього крокує воєвода Добриня, з лiвої — тисяцький Михало.

Князь Володимир один пiднiмається на високий помiст, що стоїть одразу ж бiля вiчного дзвона, знiмає шапку. Вiтер з Волхова перебирає довге русяве волосся його, вiтер роздуває поли темного оксамитового платна, пiдперезаного широким шкiряним поясом з мечем i всiлякими окладами.

— Мужi новгородчi, — починає князь Володимир, пiднiмаючи праву руку, у якiй мiпно затиснута його княжа шапка. — Отцi й брати мої! Я покликав вас сюди, на вiче, щоб повiдати — неспокiйно суть у нас на Русi, незгода є в городi Києвому...

Свистить, реве вiтер, вiн пiдхоплює над Волховом бiлих чайок i несе їх, кидає сюди, до площi, де зiбралися мужi. Тут вони й кружляють, як бiла хмара, б'ються, скиглять.

— Мужi новгородчi! — голосно каже князь Володимир. — Трудний час настав для Русi i нас, аже князь Ярополк убив брата свого Олега i поїде на землi Русi. Що дiяти маємо, робити, новгородчi, мужi мої?

Якусь хвилину на площi над Волховом було тихо, так-бо вразила звiстка, яку повiв князь Володимир. А потiм з усiх усюд залунали голоси, схвильованi крики:

— Не допустимо, княже, розбрату на Русi... Поїдемо, княже, ратувати за Русь. Клич, княже, землi верхнi, поїдемо супроти убiйника князя, заратуємо Русь!

I вже над багатотисячним натовпом заблищали сокири, замайорiли шапки, звелися темнi, натрудженi руки.

— Веди нас, княже! Пiдемо за Русь!

Київ, 1 .IX. 1958