Ми завжди проїжджаєм це село.<br />
Ім'я у нього праслов'янське — Сувид.<br />
Тут навіть хмари особливо сунуть —<br />
сутемна синь на бронзове чоло.

І хоч Стрибог на поїзд пересів,<br />
і вже дахи струсились од соломи, —<br />
тут, за щитом смарагдових лісів,<br />
моїх жар-птиць блакитні космодроми.

Я забуваю сумніви і сум.<br />
Я воду п'ю у Сувиді з криниці.<br />
В країні сосен, сувидських красунь,<br />
зі мною грають в піжмурки суниці.

Тут Сувид скрізь. Він ходить по росі.<br />
Учора він прикинувся сосною.<br />
То коней напуває у Десні,<br />
а то як грім гуркоче за Десною.

І хто він — Сувид?<br />
Може, бог лісів,<br />
що десь пішов у нетрі й буреломи?<br />
Він, може, чує луни голосів<br />
і хоче теж вгадати собі, хто ми?

Спасибі вам, двори і явори,<br />
що ви лице дали його розгледіть —<br />
у тиші вод, у борознах кори,<br />
у хмарі, що як профіль і як лебідь.

Здригнувся лось. Регоче браконьєр.<br />
— Який там Сувид? — каже. — Все нормально.<br />
Він міф. Він мох. Він сутінь цих озер.<br />
Його ніде на світі вже немає.

Неправда, є! Бо хто у небесах<br />
на дощ поверне місяця рогами?<br />
Хто після тебе пройде по лісах,<br />
вогонь притопче босими ногами?

Не може бути, щоб його — ніде.<br />
Без нього людям суєтно і сумно.<br />
І я гукаю: — Су-ви-де!..<br />
— ...ви де?<br />
— Ви де?.. Ви де?.. — відгукується Сувид.