Сумні елегії
Сумні елегії
Публій Овідій Назон<br /> Скорботні елегії<br /> Переклад Андрія Содомори<br /> КНИГА ПЕРША
1<br /> Підеш у Рим, мій згорточку скромний... Ні, я не заздрю...<br /> Хто ж тебе виплекав, той — горе! — залишиться тут.<br /> Підеш неприбраний — так воно личить дитині вигнанця:<br /> До невеселих часів одяг належний бери.<br /> Ні багрецем, ні вакцинії соком пишатись не треба, —<br /> Не для скорботи й журби барву придумано цю, —<br /> Кедром хай сторінки не пишаються, мінієм — титул,<br /> Білі — над темним чолом хай не ясніють ріжки.<br /> Всі ті прикраси — для інших книжок, щасливішої долі,<br /> Ти ж про мою пам'ятай — долю, ворожу мені.<br /> Хай не вигладжує пильно країв твоїх пористий камінь,<br /> Хай буде видно, що ти не чепуривсь, не голивсь.<br /> Плям не соромся: побачивши їх, усяк зрозуміє,<br /> Що не одну лиш сльозу я над тобою зронив.<br /> Годі! Рушай! Від мене вітай місця наймиліші —<br /> їх може нині сягнуть лиш мого вірша стопа.<br /> Може, ще хтось пам'ятає про мене там серед люду,<br /> Може, й спитає тебе, як тут ведеться мені, —<br /> Скажеш йому, що живий, але не кажи, що здоровий:<br /> Таж навіть те, що живу, є подарунком богів.<br /> Схоче хтось більше дізнатися — краще тобі промовчати,<br /> В бесіді зайвим слівцем не прохопися, бува,<br /> Бо, зацікавившись, книги мої розгорне читальник,<br /> Поговір піде — і знов будуть судити мене.<br /> Хтось тебе словом прикрим дійме — захищатись не варто:<br /> Захистом, що не кажи, тільки нашкодиш мені.<br /> Може, стрінеш когось, хто зітхне за Назоном-вигнанцем,<br /> Хай зі сльозою в очах він ті рядки пробіжить<br /> І побажає, та подумки (заздрісник може підслухать),<br /> Щоб і свій гнів пом'якшив Цезар, і кару мою.<br /> Хто б не стрівся тобі, хай горя він не зазнає,<br /> Бо за нещасних стоїть, ласки благає в богів.<br /> От якби виблагав він!.. Якби Цезар, гнів подолавши,<br /> Вмерти дозволив мені на батьківщині моїй!..<br /> Хоч би й усе ти зробив, як кажу, не уникнеш докорів:<br /> Що то за вірші, мовляв, — з давніми не порівнять!<br /> Так, але чесний .суддя на обставини зважити мусить,<br /> А коли зважить на них, виправдать зможе тебе.<br /> Тільки погідна душа бездоганну висновує пісню,<br /> Днину ж мою погасив долі раптовий удар.<br /> Пісня жадає від того, 'хто пише, дозвілля і тиші —<br /> Хвилі, морози, вітри люто шмагають мене.<br /> Пісні не може сусідувать страх, а я, нещасливець,<br /> Чую на шиї своїй доторк холодний меча.<br /> Хай навіть те, що пишу, подивляє суддя і прихильно<br /> Гляне на вірші мої, хоч недоладні вони.<br /> Ти Меонійця візьми й накинь такі біди на нього —<br /> Вбогістю хисту, повір, навіть йому дорікнуть.<br /> Хай тобі буде однаково, що там хто скаже про тебе,<br /> Як не догодиш комусь — сорому з того не май:<br /> Доля до мене, знаєш, тепер не настільки ласкава,<br /> Щоб випадало тобі дбати про славу в людей.<br /> Поки щастило мені, до похвал не був я байдужий,<br /> Весь я бажанням горів мати ім'я голосне.<br /> Досить того, що пісень не зненавидів я, ані хисту:<br /> Це ж через нього я тут, вигнаний, на чужині!<br /> Йди ж — і Рим озирни (бо можна тобі) замість мене...<br /> О, якби міг я, боги, згорточком стати своїм!<br /> Та не гадай, що тебе, коли прийдеш у місто велике,<br /> Не розпізнає ніхто серед густої юрби —<br /> Хоч би ти й назви не мав, тебе викаже барва скорботна:<br /> Як не приховуйся там — знатиме всяк, що ти мій.<br /> Потай все ж увійди, щоб мій вірш тобі не зашкодив:<br /> Нині ж не так, як колись, люблять, шанують його.<br /> А як зустрінеш когось, хто тебе, не читавши, відкине<br /> Лиш через те, що ти мій, ось що такому скажи:<br /> "На заголовок поглянь: не даю настанов для любові,<br /> Кару, належну йому, твір цей сповна вже поніс".<br /> Може, чекаєш, коли я скажу тобі, посланцеві,<br /> Ще й на високий зійти пагорб, де Цезаря дім?<br /> Хай ті святині і їхні боги на нас не гнівляться:<br /> Влучив у мене звідтіль громоподібний удар.<br /> Хоч пам'ятаю, що там — найласкавіші сили небесні,<br /> Все ж тих богів, що мене вразили громом, боюсь!<br /> Досить, щоб голуб хоч раз одчув твої, яструбе, кігті —<br /> Вже він, сердега, тремтить, хай лиш крило шелесне.<br /> Так і вівця, яку вирвали з пащі жадливого вовка, —<br /> Вже ти її від кошар не одженеш, боязку.<br /> Був би живий Фаетон — уникав би неба й до коней<br /> Не підійшов би, хоч їх так нерозважно жадав.<br /> Так от і я, хто відчув блискавичну Юпітера зброю,<br /> Тільки-но грім загримить — думаю: в мене він б'є.<br /> З суден аргоських котре не розбилося при Катареї,<br /> Те до евбейських глибин вже не скерує вітрил.<br /> Так от і мій пошарпаний бурею човен боїться '<br /> Знов повернути туди, де мало що не втонув.<br /> Тож насторожі там будь, обачливий та обережний,<br /> Хай вдовольняє тебе із простолюддя читач.<br /> Так на слабкому крилі Ікар поривався до неба —<br /> Впавши, нещасний, своїм іменем води назвав.<br /> Радити все ж не берусь, до весла чи вітрила вдаватись:<br /> Тільки обставини й час раду найкращу дадуть.<br /> Може, опинишся в домі ясному, коли там дозвільно<br /> Й лагідно буде, то знай: гнів себе вичерпав сам.<br /> Може, твою нерішучість помітивши, хтось посприяє,<br /> Слово замовить, тоді — вже без вагань підійди!<br /> В добру годину, мій згорточку! Ти щасливіший од мене!..<br /> Йди, бо лиш там ти мої болі полегшити б міг:<br /> їх або справді ніхто, або той, хто завдав мені рани,<br /> Як син Пелея колись, полікувати б зумів.<br /> Лиш, замість допомогти, бува, не зашкодь ненароком, —<br /> Над сподіваннями страх гору, як бачиш, бере, —<br /> Щоб, розворушений, знову з-під попелу гнів не прорвався,<br /> Кари тяжкої, гляди, вдруге на нас не наклич!<br /> А коли, врешті, оселя моя тебе прийме гостинно<br /> Й матимеш звичне своє в скриньці округлій житло,<br /> Рідних братів своїх складених там за порядком побачиш —<br /> їх я випещував теж пильним, безсонним трудом.<br /> Інші — їх ціла юрба — про себе відверто говорять:<br /> Кожен із них на чолі свій заголовок несе.<br /> Трьох — принишклих — побачиш там одаль, у закуті темнім,<br /> Хоч їх наука — любов — перша наука для всіх.<br /> їх ти або уникай, або, якщо вистачить духу,<br /> Зважся Едіпа ім'я чи Телегона їм дать.<br /> Лиш із тих трьох, якщо свого батька ти поважаєш,<br /> Жодного не полюби, хоч і любити він вчить.<br /> Про перевтілення є ще там книги — п'ятнадцять сувоїв:<br /> При похованні моїм вирвано їх із вогню.<br /> їм ти від мене скажи, що й моєї долі обличчя<br /> Нині б поповнить могло тіл перевтілених ряд.<br /> Бо в одну мить неподібною стала до себе самої:<br /> Щойно щаслива була — вмита сльозами тепер.<br /> Ще не одне б я доручення дав, лише б забажав ти,<br /> Тільки боюсь, щоб тебе я не загаяв дарма.<br /> Втім, якщо все, що згадую тут, понесеш із собою,<br /> Хтозна, чи той посланець міг би двигнути тебе.<br /> Довга дорога... Рушай! А я буду жить на краєчку<br /> Світу й про землю свою снитиму в тій далині.
2<br /> Неба та моря боги! Чи лишилося щось, крім благання?<br /> Згляньтесь на те неміцне, хвилями бите судно!<br /> Не поспішайте, молю, приєднатись до Цезаря гніву:<br /> Часом карає один, інший — зласкавиться бог.<br /> Дружня до тевкрів Венера була, Паллада — ворожа,<br /> Йшов проти Трої Вулкан, обороняв — Аполлон.<br /> Дбала про Турна, Енеєві — шкодила донька Сатурна,<br /> Міццю Венери, однак, часто втішався Еней.<br /> Грізний Нептун на Улісса обачного часто здіймався,<br /> Збройна Мінерва ж не раз порятувала плавця.<br /> Що ж заважає мені, хоч я не з героїв, чекати<br /> Ласки прихильних богів, поки ворожі гнітять?<br /> Марно, нещасний, гублю ті слова! От мовлю, а хвиля<br /> Важко шмагає мене — сіллю гіркою в уста.<br /> Нот, жахний буревій, моїм благанням жбурляє,<br /> Робить усе, щоб воно не досягнуло богів.<br /> Видно, й вітри завзялись примножити карою кару —<br /> Геть і вітрила несуть і молитви з моїх уст.<br /> Лихо мені! То не хвилі — гори перекотом ходять!..<br /> Гляну — здається, злетять до щонайвищих зірок.<br /> Лихо! В яку глибочінь поміж хвиль западається море!<br /> Гляну — здається, що там — темного Тартару дно!<br /> Оком, куди не сягну, — довкіл лиш море та небо:<br /> Хвилями море грозить, небо — бовванами хмар.<br /> А поміж ними в усю широчінь гудуть буревії<br /> Хвиля не знає сама, хто нею править тепер.<br /> Ось, набираючись сил, летить із багряного сходу<br /> Евр, а назустріч йому з заходу рине Зефір.<br /> Ось льодяний розшалівся Борей, посланець Ведмедиці,<br /> Ось уже Нот запальний ставить усім їм чоло.<br /> Вдатись до чого, чого уникати — й керманич не знає:<br /> Серед такої біди стало й мистецтво сліпим.<br /> Гинемо, значить, усі... Ніяких надій на рятунок...<br /> Поки те слово кажу, б'є мені хвиля в уста.<br /> Скоро й на душу ляже вона — смертельну вологу<br /> Я на півслові таки під час благань зачерпну.<br /> Вірна дружина моя побивається лиш над вигнанцем,<br /> Лиш про вигнання моє, зжурена, знає вона,<br /> їй і не сниться, що ми — забавки в безкраї моря,<br /> Що буревії нас б'ють, що переслідує смерть.<br /> Добре, що я не дозволив жоні податись за мною —<br /> Двічі б я мусив тоді звідати, що таке смерть.<br /> Нині, хай згину, але ж, як їй не грозитиме лихо,<br /> То в половині своїй все-таки буду живий.<br /> Горе! Який то вогонь блискавиці шугнув поміж хмари!<br /> І мовби тріснула вісь, аж колихнувся ефір.<br /> Хвилі в боки корабля раз по раз так ударяють,<br /> Наче об мури міські — пущене з пращі ядро.<br /> Інший перед одинадцятим після дев'ятого рине<br /> Вал — на таку висоту жоден іще не злітав.<br /> Втім, я нг смерті боюсь — самого способу смерті:<br /> На суходолі б я був — смерть би дарунком назвав.<br /> Є в тому благо, чи в суджений день, чи під лезом упавши,<br /> Тілом у землю стійку, мов на спочинок, лягти,<br /> Дещо сказавши своїм, сподіватись їх сліз на могилі,<br /> А не піти у глибінь — пажерним рибам на корм.<br /> Хай заслужив я на те, але ж інші є тут, окрім мене, —<br /> Чи справедливо і їх разом зі мною карать?<br /> Тож, усевишні, і ви, лазурових вод охоронці,<br /> Враз із висот і глибин не поривайтесь на нас!<br /> Хай те життя, що Цезар зберіг мені гнівом найм'якшим,<br /> Якось доставлю туди, де йому велено буть.<br /> Хочете кари мені, на яку заслужив я, то знайте:<br /> З волі самого судді нижча від смерті вона.<br /> Таж якби Цезар мене до сгігійських вод мав послати,<br /> То не потрібна б йому ваша підмога була.<br /> Повна ж у нього, та без злоби, над життям моїм влада:<br /> Сам же він, що дарував, може забрать будь-коли.<br /> Ви ж, кого жодним вчинком своїм образить не міг я,<br /> Будьте вдоволені тим, що переношу, боги!<br /> Навіть коли б усі враз рятувать нещасливця взялися, —<br /> Марно, бо хто вже пропав — не врятувати того.<br /> Хвиля, скажімо, спаде, вітерець ходовий посприяє,<br /> Зглянетесь ви, а мені — бути вигнанцем таки!<br /> Таж не заради багатств, невситимий, моря рівнину<br /> Я кораблем борозню, аби міняти товар,<br /> Ні до Атен, як колись по знання, ані до азійських<br /> Міст, що їх бачив уже, не завертаю судна,<br /> Ні в Александрове місто славетне, аби подивляти,<br /> Ніле грайливий, твої сповнені чару дива.<br /> Вітру благаю в богів ходового — хто б міг повірить? —<br /> Щоб на сарматську чужу землю ногою ступить.<br /> Місце вигнання мого — дикий берег зліва од Понту,<br /> Скаржуся, що забарна втеча від рідних країв.<br /> Аби побачити хтозна-де в світі загублені Томи,<br /> Кваплю вигнання своє, ласки благаю в богів.<br /> Тож, коли милий я вам, бурхливе приборкайте море,<br /> Оком погідним, боги, гляньте на мій корабель,<br /> А як не милий — тим паче ведіть до місця вигнання:<br /> Саме те місце жахне — кари частина значна.<br /> Дміть у вітрила мої, не баріться, подуви бистрі!<br /> Годі вже нам споглядать рідний Авзонії край!<br /> Цезар не хоче того — не затримуйте більше вигнанця,<br /> Хай вже понтійська земля бачить обличчя моє!<br /> Він повелів — я того заслужив; проти права та честі<br /> Я не наважусь піти — суд його кривдним назвать.<br /> Та коли вчинки людей в оману не вводять безсмертних,<br /> Знайте: в провині моїй злочину дійсно нема.<br /> Вам же відомо: на манівці ненароком зійшов я,<br /> То був не задум лихий — то нерозважність була.<br /> Тож коли домові Авґуста, скромний підданець, сприяв я<br /> Й волю його визнавав першим законом для всіх,<br /> А його вік називав для людей найщасливішим віком,<br /> І, як йому, так і всім Цезарям ладан палив, —<br /> Згляньтесь на мене, боги, бо й крихти неправди немає<br /> В мові моїй, а як є — хвиля хай вкриє мене.<br /> Чи то здалося мені, чи направду розходяться хмари<br /> Й море, втративши гнів, з грізного тихим стає?..<br /> Так воно й мусить буть! То боги, почувши благання,-<br /> Хто б міг богів одурить? — допомагають мені.
3<br /> Тільки-но зрине в душі найскорботніший образ тієї<br /> Ночі, що в Римі мені стала межею життя,<br /> Тільки згадаю ту ніч, а з нею все найдорожче,<br /> Втрачене, — крапля-сльоза котиться досі з очей.<br /> Ранок уже був близький. За найдальші Авзонії межі<br /> Мусив я з ним одійти — так мені Цезар велів.<br /> Часу не мав я і здатний не був у дорогу збиратись —<br /> Довго я весь ціпенів, світу не бачив довкіл.<br /> Ні про супутників, ані про слуг завчасу не подумав,<br /> Ні про харчі не подбав, ні про одежу якусь.<br /> Так остовпів, наче той, кого громом Юпітер ударив:<br /> Дихає ще, та життя не відчуває свого.<br /> І лиш тоді, коли біль розвіяв ту мряку навислу<br /> І коли я з забуття знову до тями прийшов,<br /> Мовлю до друзів сумних на відході слово прощальне —<br /> А з усіх друзів тепер, мабуть, що двоє було...<br /> Плакав я, плакала дужче жона, обнімаючи мужа,<br /> Сльози дощем по щоках (чи заслужила?) текли.<br /> Донька не з нами була.— далеко в лівійському краї<br /> Про мою долю сумну знати вона не могла.<br /> Всюди, куди не глянь, ридання та зойки лунали —<br /> Все тут на мій голосний похорон схоже було.<br /> Чоловіки і жінки, навіть діти — й ті наді мною<br /> Плакали; в кожнім кутку сльози струмками лились.<br /> І якщо можна мале зіставляти з чимось великим —<br /> Троя такою була, як здобували її.<br /> Та голоси і людей, і собак поступово вляглися,<br /> Люна вже коней своїх високо в небі вела.<br /> Від її сяйва свій зір перевівши на Капітолій,<br /> Що надарма височить побіч пенатів моїх, —<br /> Мовив я: "O божества, що тут живете по сусідству,<br /> Вже мені ваших святинь не озирати повік!<br /> Ви, з ким прощаюсь, боги високого міста Квірина,<br /> Нині в останній раз шану од мене прийміть!<br /> І, хоча пізно братись за щит уже після рани, —<br /> Все ж із вигнанця зніміть хоч свого гніву тягар.<br /> Мужу небесному слово скажіть, що я помилився,<br /> Похибку прикру мою злочином хай не назве.<br /> Те, що знаєте ви, хай і той, хто скарав мене, знає.<br /> Вляжеться гнів божества — горя убуде мого".<br /> Так я всевишніх благав. А ще палкіше — дружина,<br /> Схлипи сердешній не раз на перешкоді були.<br /> Далі до Ларів вона, розпустивши волосся, припала,<br /> Попелу, що охолов, губи торкались тремкі.<br /> Як не благала вона немов оглухлих Пенатів —<br /> Мужу ні сльози її не помогли, ні слова.<br /> Ніч одлітала таки — не давала для гаяння часу:<br /> Вниз вже від осі небес німфа аркадська пливла.<br /> Що тут робить було? Ніжна любов до вітчизни спиняла<br /> Крок мій, а ніч, ота ніч — в Римі остання була.<br /> Скільки разів квапливому сам полюбляв я казати:<br /> "Гей, зупинись, поміркуй: звідки й куди так спішиш?"<br /> Скільки разів я дурив себе сам: мовляв, не настала<br /> Певна, догідна пора, щоб вирушати у путь.<br /> Тричі ступав на поріг — і тричі намарно: вертались<br /> Ноги, що з серцем моїм мовби у змові були.<br /> Часто, сказавши "Прощай!", я знову ставав балакучим<br /> І на порозі таки, вкотре вже, всіх цілував.<br /> Часто доручення я повторяв, аби ще раз і ще раз<br /> Бачити любих своїх — так я дурив сам себе.<br /> Врешті, куди поспішаю? До скіфів?.. А що залишаю?<br /> Рим?.. Тож годиться мені вдвічі повільнішим буть!<br /> Так ото просто й піду — живий од живої дружини?..<br /> Дім, милу челядь усю так ото й кинуть навік?..<br /> Як і тих друзів усіх, що для них я був наче братом, —<br /> Милі серця, що в міцній дружбі тесейській жили?..<br /> Поки ще можна, вас обніму, можливо, востаннє,<br /> Кожна година тепер — неоціненний мій зиск".<br /> Годі. Пора відійти. Я мовкну вже на півслові<br /> Й тільки душею до всіх, хто мені любий, горнусь.<br /> Поки те мовлю я, поки всі плачемо, — в небі засяяв<br /> Люцифер, світла зоря, — темна, одначе, для нас.<br /> Мовби живцем моє тіло ділили: здавалося, бачу<br /> Частку себе — як вона осторонь мене лежить.<br /> Так, мабуть, Меттій страждав, коли, караючи зраду,<br /> Коні у різні боки рвучко шарпнули його.<br /> Щойно тоді од ридань та од зойків дім колихнувся,<br /> В груди оголені всяк бити руками почав.<br /> Щойно тоді на плечах у мене повисла дружина<br /> Й, ронячи сльози, таке мовила скрушно мені:<br /> "Нас не розлучать! Обоє ми рушимо звідси, обоє!<br /> Вслід за вигнанцем піду, вірна вигнанця жона.<br /> Кличе дорога й мене, чужина щонайдальша чекає, —<br /> Я не обтяжу судна, що на вигнання пливе.<br /> В Скіфію шле тебе Цезаря гнів, мене — моя вірність.<br /> Вірності я покорюсь, гнівові Цезаря — ти".<br /> Твердила вперто своє, й лиш з уваги на користь для мене,<br /> Хоч їй нелегко було, згоду лишитись дала.<br /> Врешті, немитий, зарослий, скуйовджений, вийшов я з дому,<br /> Радше то винос мій був — винос живого мерця.<br /> Потім жона, так я чув, лежала посеред дому<br /> Ницьма: од болю й журби розум потьмарився їй.<br /> А як до тями прийшла і з холодної встала долівки —<br /> Навіть волосся її в попелі, бруді було —<br /> То над собою вона, то над домом самотнім ридала,<br /> Мужа-вигнанця ім'я все їй не сходило з уст.<br /> Так побивалася, мовби на стосі дров похоронніх<br /> Бачила мертвим мене чи свою рідну дочку.<br /> Вмерти хотіла, у смерті шукала сховку від болю,<br /> Лиш задля мене з життям не розпрощалась вона.<br /> Що ж, хай живе, раз доля така, й вигнанцеві руку<br /> Хай подає рятівну через таку далечінь.
4<br /> Вже Океану сягнув Ведмедиці менальської сторож,<br /> Води схитнулися вже, захвилювались під ним.<br /> Ми ж не з своєї волі, на жаль, іонійські простори<br /> Борознимо кораблем — смілості страх додає.<br /> Горе! Як на очах спохмурніла моря рівнина!<br /> Як, підхоплений з дна, мов закипає пісок!<br /> Хвиля в рівень гори то над носом, то над кормою<br /> Висне — і з розмаху б'є різьблених наших богів.<br /> Стогне сосновий кістяк, дзвенять напружені снасті,<br /> Мовби й сам корабель плаче над горем моїм.<br /> Блідістю страх льодяний керманича видав: уже він<br /> Сам не керує судном — здався на ласку його.<br /> Як безпорадний їздець, не змігши пригнути додолу<br /> Гордої шиї коня, віжки пускає із рук,<br /> Так і він не туди, куди хоче, кермо повертає,<br /> Взяла-бо гору й над ним хвилі гривастої міць.<br /> І якщо волі не дасть Еол вітрам супротивним,<br /> То повернуся туди, де я не смію вже буть.<br /> Там, оддалік від землі іллірійської, зліва од неї,<br /> Край італійський, куди вже нам нема вороття.<br /> До берегів заборонених годі гнать мене, вітре!<br /> Краще, як я, покорись рішенню Батька богів.<br /> Поки я тих берегів то лякаюсь, то до них рвуся,<br /> Хвиля об наше судно вища, могутніша б'є.<br /> О, зласкавтесь, молю, божества глибин темно-синіх!<br /> Досить того, що мене сам Громовержець скарав.<br /> Душу зболілу од смерті врятуйте, якщо врятувати<br /> Можна од смерті того, хто вже зустрів свою смерть.
5<br /> Ти, хто між друзів моїх для мене завжди був перший,<br /> Ти, хто горем моїм наче своїм перейнявсь,<br /> Ти, коли вдарив грім, потерпілому руку подати,<br /> Друже мій, не завагавсь, мову зі мною повів,<br /> Словом ласкавим порадив мені при житті залишитись,<br /> Бо, нещасливець, тоді смерті собі я жадав.<br /> Знаєш, кому те кажу, ті спогади — замість імення,<br /> Всі твої добрі діла — дороговказом тобі.<br /> їх пам'ятатиму я, в глибині душі заховавши,<br /> Бічним твоїм боржником буду за те, що живу.<br /> Знай же: скоріше мій дух розтане у порожнечі,<br /> Прах залишивши в вогні, щоб дотлівав, остигав,<br /> Ніж у непам'ять пущу твої такі щедрі заслуги<br /> Переді мною, твою вірну, сердечну любов.<br /> Хай же ласкаві боги тебе долею втішать такою,<br /> Щоб не вдававсь ти, як я, по допомогу чужу.<br /> Та коли б мій корабель лиш погожі вітри підганяли,<br /> Може, про вірність твою так і не знав би ніхто.<br /> Не пересвідчився б і Пірітой у Тесеєвій вірній<br /> Дружбі, якби з ним Тесей не завітав в Ахеронт.<br /> Шал твій, Оресте журний, прислужився славі фокейця:<br /> Тільки тоді він подав щирої дружби зразок.<br /> Так і Ніс Гартакід, якби друг Евріал не потрапив<br /> Збройним рутулам до рук, слави б гучної не мав.<br /> Як на живому вогні випробовують золото жовте,<br /> Так лишень у біді дружби ціну пізнають.<br /> Доки ведеться тобі, всміхається мило Фортуна,<br /> Доти й шанує тебе багатолюдна юрма,<br /> Та загримить — і врозтіч усі; з того велелюддя<br /> Вже мов не бачить тебе, не впізнає вже ніхто.<br /> Все це раніше я знав — із давніх зразків, але нині<br /> З власних бід я збагнув слів отих правду гірку:<br /> З друзів моїх багатьох лишилося двоє чи троє —<br /> Іншим потрібне було щастя моє, а не я.<br /> Втім, що вас менше, то більше надії на вас покладаю —<br /> Захистом будьте мені, жертві розбурханих вод!<br /> І не тремтіть, не лякайтеся марно, що вірністю в дружбі,<br /> Тим благородним чуттям збудите гнів божества.<br /> Часто за вірність таку поважав навіть ворога Цезар:<br /> Любить її у своїх, цінить її — в ворогах.<br /> Справа моя не важка: до змовників не приставав я —<br /> Через свою простоту на вигнання заслужив.<br /> Майте ж на оці справу мою: не проґавте нагоди,<br /> Праведний гнів божества, може, й пригасите ви.<br /> А забажав би хтось більше дізнатись, що пережив я, —<br /> Знайте: бажанню його — сили не рівні мої.<br /> Скільки на небі зірок, піщинок — на узбережжі,<br /> Стільки зазнав я пригод у чужоземнім краю,<br /> Та й не повірить ніхто, скільки звідав я горя направду,<br /> Звідав направду, кажу, та не повірить ніхто.<br /> Частці тих бід моїх разом зі мною суджено вмерти.<br /> Хай би померли, й про них словом я не прохопивсь!<br /> Навіть якби я мав сто язиків і сто уст, якби в мене<br /> Груди із міді були, голос трубою дзвенів,<br /> Навіть тоді б я не міг моїх мук передати словами:<br /> Сам неосяжний предмет був би над сили мої.<br /> Що ж про блукання Улісса співать вам, учені поети!<br /> Більше, аніж той Улісс, я настраждавсь у житті.<br /> Довгі роки він блукав між Дуліхієм та Іліоном,<br /> Час — великий, зате простір блукань тих малий.<br /> Ну, а мене, що в морі дививсь на незнані сузір'я,<br /> Цезаря гнів аж сюди, ген аж до ґетів, пригнав.<br /> Друзі з Уліссом були, громадка супутників вірних,<br /> Я ж на вигнання рушав, кинутий геть усіма.<br /> Він переможцем вертавсь до рідного краю, веселий,<br /> Я ж од вітчизни пливу — скараний, гнаний, сумний.<br /> Ще коли б домом моїм був Дуліхій, Ітака чи Самос,<br /> То, покидаючи їх, певно б, я так не тужив.<br /> Мусив я Рим полишать, що з семи горбів озирає<br /> Обрії світу, наш Рим — осідок влади й богів!<br /> Був гартований той, до трудів мав тіло навикле,<br /> Я ж — од природи слабкий, ба, ще й розніжив себе.<br /> Той супокою не знав, із жорстоких боїв не виходив,<br /> Я ж у заняття свої, в тихе дозвілля тікав.<br /> Бог мене пригнітив, але ніхто не підтримав,<br /> Збройна богиня в боях побіч Улісса була.<br /> Хоч повелителю хвиль не зрівнятись із Громовержцем,<br /> Гнівний Нептун бив його, вдарив Юпітер мене.<br /> Те, що він звідав, додай, — переважно одні побрехеньки,<br /> В тому, що я натерпівсь, вигадки й крихти нема.<br /> Врешті, Улісс повернувсь, торкнувся рідних Пенатів,<br /> Ниви, що так їх жадав, знову собі повернув,<br /> Я ж, поки віку мого, не побачу вітчизни, хіба що<br /> З часом пригасить таки гнів свій ображений бог.
6<br /> Віддано так не кохав Антімах із Клароса Ліду,<br /> Так до Баттіди колись Коський співець не горнувсь,<br /> Як увійшла найчутливіше ти в моє серце, дружино,<br /> Гідна, щоб твій чоловік долю щасливішу мав.<br /> Я до падіння близький, а ти мені — наче опора:<br /> Те, що й досі живу, — в тому заслуга твоя.<br /> Що голяком не зробили мене — то це та відігнала<br /> Тих, хто спішив розтягти рештки мого корабля.<br /> Як кровожерливий вовк, жорстоким голодом гнаний,<br /> Впасти ладен до кошар, хай-но відійде пастух,<br /> Як гострозорий коршак вистежує оком неситим,<br /> Може, де тіло чиєсь, кинуте в полі, лежить,<br /> Так і майно моє, якби не ти, перший-ліпший негідник,<br /> Радий недолі моїй, тут би й зухвало посів.<br /> Тим зазіханням ти мужність свою протиставить зуміла<br /> З поміччю друзів моїх — чим я свій борг оплачу?<br /> Свідок за тебе вступивсь нещасливий, але правдомовний,<br /> Тільки чи свідчення це матиме силу якусь?<br /> Я б Андромаху з тобою зрівняв або ЛаодамІю,<br /> Що з чоловіком в Аїд не завагалась зійти.<br /> От якби випало бути тобі в піснях Меонійця,<br /> То й Пенелопа сама заздрила б славі твоїй.<br /> Ти — поміж героїнь займала б місце почесне,<br /> Ти благородством душі сяяла б серед усіх.<br /> Може, собі ти завдячуєш ним, а не настановам,<br /> Може, ще від пелюшок — славні чесноти твої,<br /> Може, з бігом років тебе першої з римлянок приклад<br /> Так захопив, що й сама, з нею рівняючи крок,<br /> Стала для інших зразком — якою жона має бути,<br /> Тільки чи гоже з малим щось величаве рівнять?..<br /> Горе! В пісні моїй немає сил учорашніх!<br /> Нині заслугам твоїм не дорівняє мій хист.<br /> Ту, що тримала мене, — снаги живої іскрину,<br /> Врешті згасили таки біди, страждання мої.<br /> Все ж, коли в тій похвалі — хоч відблиск давнього хисту,<br /> То в моїй пісні тобі жити ще довгі віки.
7<br /> Може, обличчя мого є карбований образ у тебе —<br /> Вакхову зелень зніми, друже, з волосся мого,<br /> Плющ-бо, веселості знак, щасливим личить поетам —<br /> Як у скорботі своїй я б у вінку виглядав?<br /> Так, я тобі не пишу, ти знаєш — не признаєшся,<br /> Хоч і постійно мене носиш на персні своїм,<br /> Образ мій, в жовтім обрамленні золота, щоб дорогого<br /> Друга, хоч риси його, бачити кожного дня.<br /> Може, й зітхнеться тобі, коли на перстень поглянеш:<br /> "Як ти далеко тепер, любий Назоне, од нас!"<br /> Миле мені це чуття, та у віршах — правдивіший образ,<br /> їх, які є вже вони, та перечитуй, прошу,<br /> Книги, що в них про людей, про їх переміни співаю, —<br /> Не доспівавши, однак, я на вигнання пішов, —<br /> Твори, що їх, та й інших чимало, прощаючись з Римом,<br /> Горем убитий важким, сам же поклав у вогонь.<br /> Як Фестіада на смерть у вогні прирекла Мелеагра,<br /> Вірна, сердечна сестра, мати жорстока зате,<br /> Так от і їх, моє тіло живе, я в полум'я кинув,<br /> Щоб водночас із творцем згинули твори його, —<br /> Може, лихий був на Муз, бо ж я через них провинився,<br /> Може, тому, що не встиг вигладить віршів своїх.<br /> Та якщо знищення їх оминуло, якщо, сподіваюсь,<br /> І переписують їх, і розбирають у вас, —<br /> Нині прошу: хай живуть, дозвілля хай прикрашають,<br /> Хай і про мене вони часом нагадують вам.<br /> Тільки терпляче лиш той дочитає їх, хто буде знати,<br /> Що не доклав я руки ще раз, востаннє, до них.<br /> Щойно, скажу, обробив я їх молотом, а за напилок<br /> Так і не взявся: з-під рук твір мій забрали мені.<br /> Не похвали, отже, — ласки прошу: якщо та, читачу,<br /> Не гордуватимеш ним — матиму це за хвалу.<br /> Шлю тобі ще шість рядків — аби під назвою книги<br /> Дати їм місце, якщо гідні уваги вони.<br /> 'Ти, хто цих згортків, сиріт сумних, рукою торкнувся!<br /> Зглянься на них! Хоч якесь місце у Римі їм дай!<br /> Зваж їх у світ не поет виряджав — при його похованні<br /> Хтось таки вихопив їх — попелом стати не дав.<br /> Змога була б — я сам шорсткуватий вірш би підправив,<br /> Де там нерівність яка — все б я до ладу довів".
8<br /> Глибоководні назад попливуть — од верхів'їв до моря<br /> Ріки, а Сонце стрімких коней поверне на схід,<br /> Зорі земля понесе, небосхил — зачорніє під плугом,<br /> Полум'я з хвилі шугне, хвилею бризне вогонь.<br /> Все буде йти навпаки, супроти ладу в природі<br /> Світ у найменшій своїй крихті зіб'ється з путі;<br /> Що неможливим щойно здавалося — стане можливим,<br /> Не відшукаєш чогось, що неймовірним було б, —<br /> Я пророкую таке, бо ж той мене кинув, од кого<br /> Помочі ждав я в біді — першого з-поміж усіх!<br /> Так уже ти геть-чисто забув про мене, зрадливий,<br /> Так ізлякала тебе близькість чужої біди,<br /> Що й не зирнув у той бік, пониклого ти не розрадив,<br /> Навіть в останню путь приятеля не провів?<br /> Дружби самої ім'я — святе й шановане всюди —<br /> Ти, мов непотріб який, кинув під ноги собі!<br /> Що ж то за труд — того, хто впав, уражений громом,<br /> Поглядом теплим зігріть, мовою біль одвести,<br /> Разом над горем важким, якщо не сльозу, то хоч слово,<br /> Хай і не щире, а все ж лагідне слово зронить?<br /> Чи попрощатись прийти, прощаються ж і незнайомі,<br /> Просто, як звичай велить, поспівчувати в біді,<br /> Врешті, у вічі сумні, бо ж вік уже їх не побачиш,<br /> Глянути ще раз у цей справді останній мій день!<br /> І на моє "Прощавай!", що його вже ніколи не вчуєш,<br /> Наче відлунням услід відповісти: "Прощавай!"<br /> Інші ж поводились так, хоч нас ніщо не єднало, —<br /> Бачив я в їхніх очах щиру сльозу співчуття.<br /> Може, різнило щось нас? У дружбі тісній не були ми?<br /> Може, ті довгі роки нас не в'язала любов?<br /> Не допускав я тебе у своє — і грайливе, й поважне?<br /> Чи про твоє я не знав — і про поважне, й пусте?<br /> Може, зближував нас тільки Рим, та скільки разів ти<br /> Був і в мандрівках, згадай, до товариства мені!<br /> Все це намарно пішло — вітрам морським на забаву.<br /> Кануло в Лету усе, до забуття попливло?..<br /> Ні, не в погідному місті Квірина ти народився,<br /> Місті, куди не ступлю вже я ногою повік, —<br /> Лиш серед диких скель на лівому березі Понту,<br /> Де простяглися хмурні скіфські, сарматські хре&і;<br /> Жили сплелись кам'яні довкола серця у тебе,<br /> Криця у грудях твоїх, а не чутлива душа.<br /> Та, що ссати тобі свої груди повні давала,<br /> Ще немовляті, була, певен я, з роду тигриць.<br /> В іншому разі горе моє ти чужим не вважав би,<br /> Й за безсердечність твою я не судив би тебе.<br /> Та коли й тим мої біди примножились, що молодечі<br /> Нашої дружби роки правди собі не дали, —<br /> Допоможи твою зраду забути, хай тими ж устами,<br /> Що докоряю тобі, ще заспіваю хвалу.
9<br /> Хай без пригоди тобі посприяє межі досягнути<br /> Доля, якщо на цей твір глянеш ти оком незлим.<br /> Ще ж і благання, що ними не міг я схилити всевишніх,<br /> Щоб не карали мене, хай допоможуть тобі.<br /> Поки щасливо живеш — багатьох рахуватимеш друзів,<br /> Хмарні настануть часи — лишишся на самоті.<br /> Бачиш: де крівля ясна — голубів там пурхають зграї,<br /> А до зруйнованих веж птах ні один не летить.<br /> Як до комор, де й крихти нема, не сповзуться мурашки,<br /> Так — і друзі у дім, що до кінця зубожів.<br /> Як за супутницю — тінь, коли всміхається сонце,<br /> А не проб'ється з-за хмар, глянеш — і тіні нема,<br /> Так і мінлива юрба Фортуні вдивляється в вічі;<br /> Варто нахмуритись їй — врозтіч уся та юрба.<br /> Те, що кажу, хай вік тобі видається брехнею!<br /> Я ж усю правду гірку слів тих на ділі пізнав.<br /> Доки стійким було щастя моє, наш дім, хоч відомий,<br /> Та не пихатий, приймав цілі загони гостей.<br /> А як од грому здригнувсь — усі, налякавшись падіння,<br /> Дружно втекли, аби їх не зачепило, бува.<br /> Дива нема, що так уже всі блискавиці бояться:<br /> Від налітнбго вогню все по сусідству горить.<br /> Та, коли друг свого друга в біді одинцем не лишає,<br /> Те й у своїх ворогах Цезар уміє цінить,<br /> Верх справедливості й міри, — чи буде у гніві за те, що<br /> Ти й до поверженого тепле чуття бережеш?<br /> Бачивши те, в якій дружбі Пілад з арголідцем Орестом,<br /> НавітьТоант їм обом, кажуть, належне оддав.<br /> Вірність, що поміж Ахіллом великим та Акторідом<br /> Завжди стійкою була, Гектор хвалити любив.<br /> А що Тесей благочесний зійшов за другом до Манів,<br /> Те навіть Тартару бог, кажуть, із болем прийняв.<br /> Так, мабуть, Турне, й ти просльозивсь, коли з Евріалом,<br /> Вірний йому до кінця, Ніс по-геройському впав.<br /> Ласку до тих, хто подоланий, і в ворогів поважають —<br /> Горе! Як мало ко;о словом своїм зворушу!..<br /> Так воно склалось уже, така мене доля спіткала.<br /> Що тільки сльози тепер мушу невпинно ронить.<br /> Та хоч який мене сум огорнув од важкого удару,<br /> Успіх твій втішив мене, аж просвітліла душа.<br /> Я передбачив його, пйюрожчий друже, в ту пору,<br /> Ще коли твій корабель з вітром помірнішим плив.<br /> І якщо звичаї добрі й життя бездоганне щось важать,<br /> То з-між усіх я тобі першість напевне б оддав.<br /> І якщо в мовленні хтось вершин сягнув щонайвищих,<br /> То чи не ти подаєш будь-якій справі вінець?<br /> Я це одразу сказав, твій хист помітивши: "Друже,<br /> Твій неабиякий дар сцени широкої жде!"<br /> І не з печінки вівці, не з лівих гуркотів грому,<br /> Лету чи мови птахів пророкував я таке:<br /> Розум — за віщуна, майбутнє він прозріває,<br /> З ним я — не треба прикмет — вгледіти правду зумів.<br /> А що здійснилось усе — тебе й себе з тим вітаю,<br /> Щиро вітаю, бо ти хисту свого не втаїв.<br /> О, якби свій я втаїв! Якби свою працю на світло<br /> Не виставляв я колись, а непримітно творив!..<br /> Як, велемовний, тобі посприяло поважне мистецтво,<br /> Так легковажне моє шкоду мені принесло.<br /> Втім, все життя моє — перед тобою: хоч подавав я<br /> Приписи різні, та сам одаль тримався од них.<br /> Знаєш ті давні пісні мої, ті молодечі забави:<br /> їх і хвалити не варт — от собі жарти пусті.<br /> Виправдань стільки моїх. Але чи аж так провинивсь я,<br /> Щоб і прощення мені, поки живу, не було?<br /> Тож усіляко мене захищай, моїй справі не зраджуй,<br /> Гідно в дорогу рушай — гідно ступай до кінця!
10<br /> Є (і хай буде, молю!) корабель мій в опіці Мінерви,<br /> Він — із шоломом її, звідси й ім'я собі взяв.<br /> Треба вітрило піднять — жене його подув найменший,<br /> Треба весла — побіжить, тільки-но вдариш веслом.<br /> Птахом не тільки супутців своїх, а й ті обганяє<br /> Судна, що в далеч морську рушили ще перед ним.<br /> Він і до хвилі стійкий, і натиску вод не боїться,<br /> Не протікає, хоч як люто вдаряють вони.<br /> Я у корінфських Кенхреях уперше з ним познайомивсь —<br /> Другом вигнанця він став, другом і провідником.<br /> Скільки пригод і ворожих вітрів, що хвилю збивали,<br /> Він за собою лишив — з ласки Паллади вцілів!<br /> Хай і тепер — о боги! — до гирла просторого Понту<br /> Мчить і щасливо сягне ґетських далеких країв!<br /> Тільки-но в море, що Гелли ім'ям відоме, ввійшов він,<br /> Через морську широчінь стежку провівши вузьку,<br /> Вліво звернули ми біг, а там, лишивши позаду<br /> Гектара місто, ввійшли, Імбріє, в гавань твою.<br /> Потім під вітром легким, обігнувши Зерінф, на фракійський<br /> Самос повів борозну втомлений наш корабель.<br /> А звідтіля, хто в Темпіру пливе, — недалека дорога;<br /> Далі мені корабель вже за супутця не був:<br /> Пішки я взявся пройти по розлогій Бістонській рівнині,<br /> Він же тим часом назад до Гелеспонту пливе.<br /> Мчить до Дарданії він, що засновника носить імення,<br /> І до Лампсака, де ти, боже сільський, оселивсь;<br /> До неспокійних вузин, що поміж Абідом і Сестом,<br /> Де на загибель свою діва злощасна пливла,<br /> Далі — до Кізіка шлях, що ген при самій Пропонтиді,-<br /> Місто це славне колись люд гемонійський заклав,-<br /> Потім — де берег Візантія, що над протокою Понту, —<br /> Навстіж для двох морів двері відчинено там;<br /> Хай він долає той шлях і між скель Кіанейських рухливих<br /> З Австром тугим, ходовим хай легкокрило промчить,<br /> Щоб і Фінійську затоку пройти, й Аполлонове місто,<br /> І підійти до стрімких Анхіалієвих стін;<br /> Порт Месембрійський лишити позаду й Одесс, і ті вежі,<br /> Що під іменням твоїм, Вакху, відомі давно,<br /> Й інші укріплення, де, за переказом, люд, який вийшов<br /> Від Алкатоєвих стін, Ларів своїх прихистив.<br /> Хай непошкодженим він допливе до мілетськрго міста,<br /> Де мені жити велів гнівом охоплений бог.<br /> Кине свій якір він там — подарую Мінерві овечку,<br /> Бо на щось краще, на жаль, я не спроможусь уже.<br /> Славні Тіндара сини, що на острові тому в пошані,<br /> Майте в опіці своїй ці дві дороги мої.<br /> Першому з двох кораблів треба йти в Сімплегадські вузини,<br /> Другому — бити веслом по Бістонійській воді.<br /> Будьте ласкаві до них, і, хоч різні шляхи їхні в морі,-<br /> Все ж їм обом водночас вітер хай дме ходовий.
11<br /> Кожен рядок, що його в тій книжині моїй прочитаєш,<br /> Я у дорозі складав, у небезпечній, важкій.<br /> Бачила й Адрія те, як під подихом грудня морозним<br /> Я серед моря таки, хоч і тремтів, та писав.<br /> Так і тоді, коли Істм я покинув — море подвійне —<br /> Й перемінив корабель, кваплячись на чужину,<br /> Думаю, добре таки здивував я Кіклади Егейські:<br /> Хто це віршує, мовляв, під завивання вітрів?<br /> Сам я дивуюсь не раз, що тоді в хвилюванні такому<br /> Моря й моєї душі хист мій не знітивсь, не впав.<br /> Цю мою пильність як хочеш назви: безглуздям чи шалом —<br /> Знай лиш: душею вціліть вірші мені помогли.<br /> Часто, непевний життя, під понурими Гедами плив я,<br /> Часто до сходу Плеяд бурилась пінява хлань.<br /> Ніч насилав серед дня Ведмедиці менальської сторож,<br /> Австр добиравсь до Гіад зливним осіннім дощем.<br /> Море не раз у судно проривалось, та я — чи повіриш? —<br /> Хай і тремтливо, та все ж стилосом далі водив.<br /> Снасті ось і тепер під тугим дзвенять Аквілоном,<br /> Мов велетенська мара, згорбившись, хвиля встає,<br /> Навіть керманич забув про мистецтво своє і, до неба<br /> Знявши долоні тремкі, ласки благає в богів.<br /> Зором куди не сягну — повсюди смерті обличчя,<br /> Що і жахає, бліда, й вабить мене водночас.<br /> Хай я на берег ступлю, але страшить мене й берег:<br /> Більше ж бо там небезпек, ніж на бурхливій воді.<br /> Море чи люди — підступність одна: там меч, а тут хвиля,<br /> їх однаково я, хоч вони різні, боюсь.<br /> Там зазіхало б на кров мою лезо, а тут уже хвиля<br /> Перехопити таку жертву для себе спішить.<br /> Варвари зліва живуть, грабунок там верховодить,<br /> І не вщухають війна, кровопролиття, розбій.<br /> Хоч і шаліє зима, збиваючи хвилю на морі,<br /> Більше хвилюється все ж остраху повна душа.<br /> Будь же вибачливим, любий читачу, якщо те писання<br /> Не оправдає твоїх — що тут поробиш? — надій.<br /> Я ж не творю, як було, в глибині затишного саду,<br /> Не у постелі м'якій вірші сную залюбки —<br /> Забавка хвиль, при вбогій на світло днині зимовій<br /> Вірш цей пишу, а вода б'є, заливає сувій.<br /> Піниться злобна зима: писати, бач, я насміливсь,<br /> От і лютує вона, чим лише може, грозить.
КНИГА ДРУГА
1<br /> Хай вже долає мене, лиш за поступку я вимагаю<br /> Поступки: я — не пишу, хай не шаліє — вона.<br /> Нині мені не до вас, книжечки, нещаслива турбото!<br /> Чи то не хист мій, не ви — привід падіння мого?<br /> Що ж до засуджених Муз я знов мимоволі горнуся?<br /> Може, замало мені кару одну понести?<br /> Вірші — причина того, що мене й мою поведінку<br /> Через "Мистецтво" моє Цезар тоді засудив.<br /> Звільниш мене від жаги віршування — від осуду звільниш:<br /> Я через вірші, кажу, кари такої зазнав.<br /> Ось нагорода за працю мою, за ночі безсонні,<br /> Ось вона: хистом своїм занапастив я себе!<br /> Мав би я глузд — по праву б одрікся сестер учених —<br /> Муз, що своєму слузі он яку плату дали!<br /> Я ж (до хвороби шал долучився) знов уже ставлю<br /> Ногу на східець хисткий, де підкосило мене.<br /> Так гладіатор подоланий — знов на арену ступає,<br /> Так, побувавши в біді, знов іде в море судно.<br /> Може, й мені, як колись владареві тевтрантського краю,<br /> Вигоїть рану лиш те, що спричинило її.<br /> Муза накликала гнів — сама його й заспокоїть:<br /> Навіть великих богів піснею можна вблагать.<br /> Так авзонійським жінкам веженосну богиню вславляти<br /> Піснею з року на рік сам таки Цезар звелів.<br /> Славити й Феба звелів, поновивши у нас величаві<br /> Грища, що їх тільки раз може побачити вік<br /> Хай же і від мого, найласкавіший Цезарю, хисту<br /> Вляжеться гнів твій; візьми інших богів за зразок!<br /> Це — справедливий гнів, не перечу — йога заслужив я,<br /> Бо не настільки зійшов сором з обличчя мого.<br /> Втім, коли б я не спіткнувсь, чи мав би ти що вибачати?<br /> Ласці явитись твоїй доля моя помогла.<br /> Таж якби громом Юпітер карав за найменшу провину —<br /> Скоро б розтратив усі до однієї стріли.<br /> Він же, коли загримить, аж світ од жаху здригнеться,<br /> Знов, розігнавши дощі, робить повітря ясним.<br /> Тож недарма він — Батько богів і їхній велитель,<br /> Тож недаремно над ним вищого в світі нема.<br /> Так от і ти, кого звуть велителем, Батьком вітчизни,<br /> Бога, з ким ділиш ім'я, звичаї ще поділи.<br /> Зайве, певно, кажу: чи хтось іще так розважно,<br /> Так бездоганно, як ти, віжки державні тримав?<br /> Ти до своїх ворогів переможених мав милосердя,<br /> Хоч на ту ласку від них сам сподіватись не міг.<br /> Бачив я: тих, хто вчора мечем на життя твоє важив,<br /> Згодом багатствами ти й почестями наділяв.<br /> День, що край клав війні, клав край і гніву твоєму:<br /> Ті, що схрестили мечі, разом дари несли в храм.<br /> І, як твої вояки, перемозі над ворогом раді,<br /> Так переможений рад, що над ним гору ти взяв.<br /> Менша провина моя: не знімав я меча проти тебе,<br /> Та й до ворожих тобі не приставав я людей.<br /> Морем, землею клянусь і тими, хто в третій стихії,<br /> Як і тобою, хто став явним для нас божеством, —<br /> Серцем тобі я сприяв, найвеличніший, чим іще іншим,<br /> Чим, як не хистом своїм я прислужитися міг?<br /> Разом із людом усім, дрібна його крихта, просив я,<br /> Щоб зоресяйних осель ти ще не скоро сягнув.<br /> Ладан палив я тобі й, один з багатьох, я за тебе<br /> Щиро всевишніх благав у всенароднім гурті.<br /> Вже не кажу про книжки: й вони, дарма, що провинні,<br /> Всіяні йменням твоїм чи не на кожнім листку.<br /> Глянь у поему про перевтілення — про неймовірне,<br /> Більший мій твір, що його я до кінця не довів:<br /> Глянь — і побачиш, що й тут імення твоє прославляю,<br /> Знайдеш і тут не один доказ мого почуття.<br /> Годі, одначе, славу твою примножити віршем:<br /> їй, що сягнула висот, нікуди більше рости.<br /> Все ж і Юпітер — а світ його славою повен по вінця —<br /> Рад, коли в пісні гучній люд вихваляє його.<br /> Мабуть, приємно йому, коли пісня богам нагадає,<br /> Як то гігантів, було, з неба повергли вони.<br /> Хай тебе інші співці звеличують словом належним,<br /> Хистом щедрішим тобі хай проспівають хвалу.<br /> Все ж, як жертвою сотні биків звеселиться Юпітер,<br /> Так до вподоби йому й ладану жменька мала.<br /> Серця не мав, далебі, став ворогом першим для мене,<br /> Хто тобі жарти мої, вірші легкі, прочитав:<br /> Заздрісник той не хотів, щоб ти оцінив усе інше —<br /> Де на поважнім ладу шану співаю тобі.<br /> Хто ж, коли ти одвернувсь, може другом бути для мене?<br /> Іноді — сам собі я недругом стати готов.<br /> Як лиш будинок почне осідати — він тут же вагою<br /> Тіла всього на той бік тисне, який похиливсь.<br /> Тріщина хай пробіжить — розсуваються стіни, й додолу<br /> Падає з гуркотом він — сам під своїм тягарем.<br /> Став я ненависним — ось плоди мого віршування,<br /> Як мене ти оцінив, так, зрозуміло, й усі.<br /> А, пам'ятаю, колись ти життя моє, звичаї, вчинки<br /> Часто хвалив; саме ти в вершники вивів мене.<br /> Хай це в рахунок не йде, хай чесність — ще не заслуга,<br /> Все ж за собою вини, злочину не визнаю.<br /> В добру годину мені судові довірено справи,<br /> Де заслуховують їх десять по десять мужів.<br /> Та й у приватних позовах я виступав бездоганно:<br /> Навіть як хто програвав — не сумнівавсь у мені.<br /> Горе! Якби не та доля лиха, твій суд справедливий<br /> Міг би не раз у житті порятувати мене.<br /> Випадок збив мене з ніг; од першого натиску бурі<br /> Зразу під воду пішов досі міцний корабель.<br /> Не якась хвиля одна зробила це, моря частинка, —<br /> Все воно вдарило враз, велет увесь — Океан.<br /> Нащо завважив я те, за що мене так не злюбив ти?<br /> Нащо ж я сам себе нехотя винним зробив?<br /> Нехотя глянув, було, Актеон на Мисливицю голу —<br /> Й тут же здобиччю став — сам для своїх гончаків.<br /> Значить, пощади й од бога не жди, коли випадково<br /> Ти перед ним завинив а чи образив його.<br /> В той злощасний мій день, коли, кажу, я спіткнувся, —<br /> Впав невеликий, та все ж незаплямований дім.<br /> Хай невеликий, та з давніх часів порядністю знаний,<br /> А благородству його всякий позаздрити б міг.<br /> Не вирізнявся нічим — ні вбогістю, ні пишнотою,<br /> Рівний між рівними був — простого вершника дім.<br /> Та хоч не міг би він ні майном, ні станом хвалитись —<br /> Хист мій не дав би йому нидіти у забутті.<br /> Кажуть, що хист той я на пусте, на жарти розтратив,<br /> Але ж імення моє світу відоме всьому.<br /> Скільки-то світлих умів і знає Назона, й до кола<br /> Славних обранців своїх, поцінувавши, бере.<br /> От він і впав, хоч милий був Музам, дім під вагою,<br /> Хай однієї, але досить важкої вини.<br /> Так він, одначе, впав, що піднятися б міг із руїни.<br /> Тільки б ласкавішим став, визрівши, Цезаря гнів.<br /> Та й в покаранні видався він аж надто ласкавим:<br /> Я за провину свою гіршої долі чекав.<br /> Ти-бо життя дарував, твій гнів не сягнув аж до смерті,<br /> В міру могуттям своїм, принцепсе, ти скориставсь.<br /> Ще ж і майна не забрав, зберіг нам батьківський спадок,<br /> Мовби життя вберегти — ще не такий цінний дар.<br /> Не засудив мого вчинку ти рішенням членів сенату,<br /> Та й на вигнання мене суд особливий не слав:<br /> Словом осудливим сам, як личить правителю, виніс<br /> Вирок і сам відплатив ти за образи свої.<br /> Ще ж той наказ твій, додай, якщо йде мова про кару,<br /> Хоч і суворий, а все ж — наче м'який водночас:<br /> Засланим названо в ньому мене, а таки не вигнанцем,<br /> Легшою доля моя стала від слова цього.<br /> Хто при здоровім умі, той вважає за кару найбільшу<br /> Бути в неласці твоїй — мужа такого, як ти.<br /> Все ж буває, що й гнів божества власкавити можна,<br /> Після негоди хіба сяйвом не тішить нас день?<br /> Бачив я сам: по враженім громом стовбурі в'яза<br /> Золотогронна вилась — любо поглянуть — лоза.<br /> Хай сподіватися ти не велиш, — сподіваюсь, одначе:<br /> Ось я у чім не корюсь, навіть вигнанець, тобі.<br /> Світить надія, хай, лиш ласкавість твою пригадаю,<br /> Гасне — при згадці про те, як я тоді провинивсь.<br /> Та, як у буйних вітрів, що розгойдують моря поверхню,<br /> Подув не завжди тугий, шал — не постійний весь час:<br /> Можуть раптово влягтись, у такий поринути спокій,<br /> Що, здається, й зітхнуть сили немає у них, —<br /> Так і страхи мої: то налетять, то відринуть; надія,<br /> Що вмилостивлю тебе, гасне — й знову бринить.<br /> Ради всевишніх богів, що дають тобі й будуть давати<br /> Довгий вік, якщо їм справді наш Рим дорогий, —<br /> Ради вітчизни, що сильна твоєю опікою, батьку,<br /> Де ще недавно я жив, частка її незначна,<br /> Хай за діяння твої, за високий дух справедливу<br /> Шану, синівську любов Рим виявляє тобі,<br /> Довгі й довгі літа хай з тобою у злагоді пройде<br /> Лівія, рівня тобі з-між багатьох — лиш одна,<br /> Та, що без неї ти б нежонатим мусив лишатись, —<br /> Іншій-бо серед жінок бути за мужа не міг.<br /> При твоїм щасті й син хай щасливим буде, а згодом,<br /> Сивий з сивішим, діліть владу верховну на двох.<br /> Хай і внуки твої, юні світочі, вслід за тобою<br /> Як і за батьком ідуть, що вони й звикли робить.<br /> Хай Перемога, що до твоїх таборів уже звикла,<br /> Й нині летить залюбки до дорогих їй знамен.<br /> Над авзонійським вождем нехай, як завжди, ширяє,<br /> Скроні лавровим вінком хай вповиває тому,<br /> Хто веде війни з наказу твого, мечем твоїм ставши,<br /> Владу кому віддаєш і доброзичних богів.<br /> Тут — душі половиною стежиш за Містом, присутній,<br /> Там — на далекій війні, другою — ти із вождем;<br /> Хай же повернеться він переможцем, хай коні гарячі,<br /> Вінчані квітом, його на колісниці везуть.<br /> Зглянься і відклади невідхильну свою блискавицю,<br /> Зброю грізну, на жаль, добре відому мені!<br /> Батьку вітчизни, зласкавсь і, вірний іменню своєму, —<br /> Дай сподіватись хоча б, що вмилостивлю тебе.<br /> Вже й не поверненням нині живу, хоча всемогутні<br /> Часто ще більше дають, ніж попросити у них, —<br /> Ближчим вигнання зроби й не таким суворим для мене —<br /> Легшим став би тоді кари моєї тягар.<br /> Засланий між ворогів, чого тільки тут не терплю я,<br /> Хто з-між вигнанців усіх — аж у такій далині!<br /> Я біля Істру живу — ріки з сімома рукавами,<br /> Де холоднечею нас діва аркадська гнітить.<br /> А від язиґів, колхів, і гетів, і метереїв<br /> Може хіба що Дунай захистом бути слабким.<br /> Інші вигнанці твої таки більше винні від мене,<br /> Та на край світу чомусь заслано тільки мене.<br /> Далі — нічого нема: лиш холод, ворог та море,<br /> Де від морозу, бува, хвиля твердою стає.<br /> Тут уже — Риму межа, що при лівому березі Понту;<br /> Поряд бастарнів лежить і савроматів земля.<br /> Римський закон — новиною для них; на окраї тому<br /> Влада твоя на цей час не закріпилась іще.<br /> Звідси, благаю, відклич вигнанця в безпечніше місце,<br /> Щоб, крім вітчизни, мене й миру ти не позбавляв,<br /> Щоб не лякавсь я племен, що Істр їх не зупиняє,<br /> Варвар в полон щоб не взяв громадянина твого.<br /> Чи випадає, щоб той, в кому кров кружляє латинська,<br /> Пута носив, доки рід Цезарів не перевівсь?<br /> Через дві речі я потерпів — пісні й необачність,<br /> Що за тим другим стоїть, мушу довіку мовчать.<br /> Я ж не такий, щоб посмів тобі, Цезарю, ятрити рани,<br /> Більше ніж досить, що я раз лише вразив тебе.<br /> Ще залишились пісні: мовляв, у них, сороміцьких, —<br /> Так дорікають мені, — вчителем блуду я став.<br /> Таж і небесний розум, бува, помилитися може:<br /> Що непримітне, того й не запримітить з висот.<br /> Як у Юпітера, що з небожителів, з обширів неба<br /> Ока не зводить, нема часу на щось незначне,<br /> Так з-під уваги, поки підвладний світ озираєш,<br /> Вислизне й в тебе якась річ незначної ваги.<br /> Хто б то повірив, що ти, відклавши справи державні,<br /> Батьку вітчизни, до рук вірш мій дворозмірний взяв?<br /> Рим — на плечах твоїх, його імені велич тримаєш,<br /> І не така вже легка ця твоя ноша, щоб ти<br /> Міг чи на жарти мої скерувати свій розум високий,<br /> Чи пильнувати того, що на дозвіллі роблю.<br /> То на Паннонію йдеш, то Іллірію ти підкоряєш,<br /> То за ретійцем уже Фракія будить війну,<br /> Миру Вірменія жде, а там і вершник парф'янський<br /> Наші знамена й свій лук боязко нам оддає.<br /> В юнім нащадку твоїм германець міць твою чує:<br /> Волею Цезаря там Цезар провадить війну.<br /> Тож у державі твоїй, — як ніколи великому тілі, —<br /> Не похитнеться ніщо: в цілості все бережеш.<br /> Римом обтяжений ти, про закони, про звичаї дбаєш,<br /> Хочеш, щоб ми дотяглись до бездоганних — твоїх.<br /> Спокій солодкий даруєш народам, а сам задля нього<br /> Війни раз по раз ведеш — не до дозвілля тобі.<br /> Звісно ж, і дива нема, що серед справ тих поважних<br /> Ніколи й глянуть тобі на жартівливий мій вірш.<br /> Мав би хвилинку якусь — у моєму "Мистецтві", я певен<br /> Ти не знайшов би того, чим дорікають мені.<br /> Не при хмурному чолі, щоправда, твір той писався,<br /> І недостойний твоїх, принцепсе славний, очей.<br /> Все ж то неправдою є, що всупереч нашим законам<br /> Він до любовних забав римських схиляє жінок.<br /> Щоб пересвідчився ти, для кого книжки ті писав я,<br /> Глянь на чотири рядки в першій із трьох книжечок:<br /> "Одаль, пов'язки тонкі, соромливих ознака, тримайтесь!<br /> Одаль — хто білість ноги довгим одінням окрив!<br /> Я про кохання співаю легке, про дозволені втіхи —<br /> Квіти, що потай рвемо, — не про злочинну жагу".<br /> То чи не радив я тим, кому йти манівцем заважають<br /> Довгі подоли й стрічки, не розгортать моїх книг?<br /> "А чи не може, — завважать мені, — з тих книг скористатись,<br /> Хоч не для неї вони, навіть поважна жона?"<br /> Хай тоді зовсім жінки не читають, бо де такий твір є,<br /> Що читачеві нічим не натякнув би на блуд?<br /> Що лиш до рук не взяла б, якщо поквапна до блуду, —<br /> Знайде достатньо порад, як їй піти манівцем.<br /> Дай "Аннали" такій (не твір — одна лиш суворість!) —<br /> Звідки взялись, пояснять, в Ілії Ромул і Рем.<br /> "Роду Енея матір" подай — про Венеру їй скаже,<br /> Як цього роду колись матір'ю стала вона.<br /> Далі я викладу тут по порядку, наскільки зумію,<br /> Як це будь-який твір може на шкоду піти.<br /> Це не значить, однак, що кожна книга — шкідлива:<br /> Щось помічне водночас може на шкоду піти.<br /> Що є кориснішим, аніж вогонь? Та його ж у злочинну<br /> Руку зловмисник бере, — з димом пускає когось.<br /> Ліки то сил додадуть, а то ще більше послаблять:<br /> Зілля бува помічне, але й шкідливе бува.<br /> Меч і напасник бере, але — й розважний мандрівець:<br /> Той — щоб напасти, а цей — щоб захищатися ним.<br /> А красномовство, якому належить за правду стояти,<br /> Кривджених топить не раз, кривднику — руку подасть.<br /> Так — і вірші мої: читача, в кого помисли чисті,<br /> Хоч би там що я писав, чи зіпсувати могли?<br /> Тож помиляється той, хто блудом мені дорікає:<br /> Надто прискіпливий він до віршування мого.<br /> Хай він у чомусь правий, — тоді як із грищами бути?<br /> Блуд може й там прорости. Так і видовища всі:<br /> Не одного з глядачів на лихе підштовхнула арена,<br /> Де під кривавим піском — втоптана боєм земля.<br /> Заборони тоді й цирк: небезпечна вільність у цирку —<br /> При незнайомцеві там юне дівчисько сидить.<br /> От походжають жінки: для них портик — місце побачень,<br /> А якщо так, то чому й портиків тих не знести?<br /> Що є святіше, ніж храм? Та нехай і його уникає<br /> Та, що про блуд навіть там задуми хитрі снує.<br /> Піде в святиню Юпітера — тут же спливе їй на думку,<br /> Скільки дівчат і жінок він матерями зробив.<br /> Поряд — Юнони храм: згадається в ньому, як часто<br /> Через суперниць-красунь гірко богині було.<br /> Про Еріхтонія, що народився від блуду, спитає<br /> В храмі Паллади: чому усиновила його.<br /> Прийде до Месника в храм, що ти збудував: там Венера —<br /> Поряд із Марсом, а муж — осторонь, побіч дверей.<br /> Буде й Ісіду питать, за що це її іонійським<br /> Морем ген за Босфор гнала Юнона жалом.<br /> їй при Венері — Анхіс, Іасіон — при Церері,<br /> З Люною — Ендіміон тут же на пам'ять спливуть.<br /> Все це до блуду схиляє хистких, і все-таки в храмах<br /> Постаті наших богів, де їм належить, стоять.<br /> Для легковажних "Мистецтво" моє; вже на першій сторінці<br /> Ясно сказав я: мій твір — не для цнотливих жінок.<br /> А зазирне, хоча жрець не велить, котрась у святиню —<br /> їй же відповідать; хто б винуватив жреця?<br /> Вірші любовні гортать — не така вже, одначе, провина:<br /> Все можна брати до рук, запозичати — не все.<br /> Таж і статечна жона, буває, побачить повію,<br /> Що за якийсь там мідяк будь-кому рада годить.<br /> На безсоромних жінок не раз і весталка погляне,<br /> Хто б то карав за таке? Хто б це виною назвав?<br /> Що ж дорікати мені? Чи така вже справді блудниця<br /> Муза моя? Чи лиш мій хилить до любощів вірш?<br /> Хай я таки спіткнувсь, помилки — не приховати:<br /> Зрадив мене тут мій хист як і до мови чуття.<br /> Краще б у віршах моїх уже вкотре жалісна Троя,<br /> Впавши, відчула жахний війська аргів'ян напір!<br /> Краще про Фіви співав би — як брат ішов проти брата,<br /> Як на брамах сімох семеро стало вождів!<br /> А войовничий Рим... Чи нема про що тут писати?..<br /> Славить діяння його — що може кращого буть?<br /> Ще ж із звершень твоїх, з усього — одне щось узяти,<br /> Цезарю, міг я, аби в пісні своїй оспівать.<br /> Як до високих промінь нам сонце притягує вічі,<br /> Так і діяння твої мали б мій дух полонить.<br /> Та не моя тут вина: для такого посіву потрібна<br /> Нива врожайна, моя ж — надто убога й скупа.<br /> Чи широчіні морській може сміло довіритись човник,<br /> Що для забави собі серед озерця хитавсь?<br /> Я ж непевний того, чи доладно пишу й ті дрібниці,<br /> Чи вистачає снаги й для тихострунних пісень.<br /> Навіть, коли повелиш співати про те, як Юпітер<br /> Громом Гігантів разив — духу не стане мені.<br /> Тільки божественний хист уславить великі діяння<br /> Цезаря так, аби твір задумові дорівняв.<br /> Зважився я на той крок. Та здалося, що твоїй славі<br /> Тільки нашкоджу, а це — наче образа богів.<br /> Знов на легке я звернув: любов'ю втішав своє серце,<br /> Втім, то й любов не була — так собі, жарти пусті.<br /> Я ж і не прагнув того — силоміць вела мене доля;<br /> Сам я на кару свою щедро собі заробляв.<br /> Краще б я неуком був і не відав, що таке книга!<br /> Краще б у школу мене не посилали батьки!<br /> Гніву твого я зазнав через те легковажне "Мистецтво" —<br /> Певен ти, що на лихе ним підбиваю жінок<br /> Та не повчання мої жінок схиляють до блуду:<br /> Хто необізнаний сам — іншого б марно повчав.<br /> Так, я складав ті звабливі пісні, проте ані разу<br /> Доброго ймення мого не зачепив поговір.<br /> Навіть між людом простим не знайти чоловіка такого,<br /> Хто б у батьківстві своїм через мій блуд сумнівавсь.<br /> Вір мені: вірші мої до життя мого не подібні:<br /> Муза моя — до забав, я — до чесноти горнусь.<br /> Майже все, що пишу, — лише вигадане: дозволяють<br /> Більше собі ті рядки, ніж тих рядків укладач.<br /> Твір — не відбиток душі, лише насолода безпечна,<br /> Все тут укладено так, щоб веселити нам слух.<br /> В іншому разі Теренцій — гуляка, Акцій — суворий,<br /> А задираки — всі ті, в кого пісні про війну.<br /> Що ж до любовних віршів, то я не один укладав їх,<br /> А поплатився один, віршів любовних творець.<br /> Чи не повчав у таких же піснях сивочолий Теосець,<br /> Як жартівливу любов щедро єднати з вином?<br /> Подруг своїх Сапфо хіба ж не любові навчала?..<br /> Хто їм за це докоряв — Анакреонту чи їй?<br /> Так, Баттіаде, й тобі не пошкодило те, що, бувало,<br /> Втіхи любовні свої ти читачеві звіряв.<br /> Глянь на Менандра, милого нам: що не твір — то кохання,<br /> Все ж його й дітям своїм радимо брати до рук.<br /> Що в "Іліаді" самій, як не сутички через блудницю?<br /> Тут і коханець, і муж один на одного йдуть.<br /> Чим починається твір? Чи не пристрастю до Хрисеїди?<br /> Не через неї хіба пересварились вожді?<br /> А "Одіссея" хіба ж не про багатьох женихання<br /> До однієї в той час, поки блукав її муж?<br /> А хіба не Меонід оповів, як на ложі ганебнім<br /> Марса й Венеру впіймав сіттю умілець Вулкан?<br /> Чи не від нього ж таки ми довідались, як запалали<br /> До одного блукача двоє прекрасних богинь?<br /> Як уже високо стала трагедія, годі вже вище, —<br /> Все ж про любов і вона, знаємо, мову веде.<br /> Мачухи темна жага принесла Гіпполітові славу.<br /> Славу ж, Канако, тобі —. до твого брата любов.<br /> А коли Тантал а син, із плечем зі слонової кістки,<br /> Діву взяв з Піси собі, кіньми не правив Амур?<br /> До дітовбивства штовхнула Медею зрада в любові —<br /> Кров'ю своїх же синів зачервонила меча.<br /> Чи не любов замінила в птахів владаря і коханку,<br /> Й матір, що кличе в журбі Ітіса, сина свого?<br /> А якби брат не горнувсь, нечестивець, до Аеропи,<br /> Хто б то читав, що назад коней гнав сонячний бог?<br /> Скіллі б котурна не знать, якби не зрізала в батька<br /> Пасма волосся його боговідступна дочка.<br /> Хто про Електру читав, про шаленця Оресга, той знає<br /> І Тіндаріди вину, й те, що Егіст учинив.<br /> Що вже про того казать, хто вбив потворну Химеру?<br /> З пастки жони владаря ледве що вирвався він.<br /> Нащо б я згадував тут Герміону або Аталанту?<br /> Нащо — мікенців вождя, бранку-віщунку його?<br /> Нащо — Данаю, невістку її, а ще матір Ліея,<br /> Гемона й ту, що їй бог ніччю примножував ніч?<br /> Ну, а Тесей, а Пелія зять чи той із пелазгів,<br /> Хто на троянський пісок перший ступив із судна?<br /> Врешті — Іола, й Геракла жона, і Піррова мати,<br /> Й хлопець троянський, і Гіл також у цьому гурті.<br /> Часу забракло б мені, щоб лиш зрахувати трагічні<br /> Пристрасті; голі ймена ледве вміщаються тут.<br /> Є ще трагедії вид, що не гребує вуличним сміхом,<br /> Скільки тут слів перейшло поза пристойну межу!<br /> Чи покарали того, хто Ахілла ніжним представив,<br /> Хто героїчні діла віршем принизив легким?<br /> Виклав у творах своїх Арістід мілетську розпусту —<br /> Й не поплатився за це, не проганяли його.<br /> Евбія — теж, хоча він у своїму писанні гидкому<br /> Радив, як плоду свого жінці позбутися слід.<br /> Не виганяли й того, хто недавно склав "Сібаріду",<br /> Й тих, що блудом своїм ще й похвалятись могли.<br /> Всі ті писання, кажу, впереміш із творами вчених<br /> З ласки державних мужів кожен міг взяти до рук.<br /> Та не в чужинців одних позичаю для захисту зброю —<br /> Часто й латинська струна легко, грайливо звучить.<br /> Марса, щоправда, отця, звеличив Енній поважний,<br /> Хистом — великий співець, віршем, одначе, — сирий;<br /> Силу й природу рвачкого вогню нам виклав Лукрецій,<br /> Віщо вказав нам, чому згине потрійний наш світ;<br /> Часто Катулл зате виливав свою пристрасть до жінки —<br /> Йменням Лесбії він любку свою називав.<br /> Мало того: напоказ виставляв іще й інші пригоди,<br /> Чванився, що не одну зраджував він і не раз.<br /> Кальв таку вільність любив, недоросток; поласував трохи —<br /> Сам на всілякі лади тут же й розводивсь про те.<br /> Що вже казати про Тіціду, Меммія? В їхніх писаннях<br /> Слово візьми чи предмет — це безсоромність одна!<br /> Цінна дорівнює їм, але Ансер пішов іще далі,<br /> А Корніфіцію б міг рівнею бути Катон.<br /> Ще ж і ті книги згадай, де то про Періллу йде мова,<br /> То про Метеллу, а це — вже її справжнє ім'я.<br /> Та навіть той, хто до хвиль фасіанських Арго допровадив,<br /> Про походеньки свої теж промовчати не зміг.<br /> У безсоромності їм не поступляться Сервій, Гортензій,<br /> А за такими людьми хто б то піти завагавсь?<br /> От Арістідові повісті перетлумачив Сісенна —<br /> Й не посоромивсь, що той жарти масні полюбляв.<br /> Галлові не докоряємо тим, що вславляв Лікоріду, —<br /> Соромно, що за вином він розпускав язика.<br /> Сумнів Тібулла бере, чи варто тій довіряти,<br /> Що чоловіка свого зраджує з ним залюбки.<br /> Він зізнається, що вчив, як пильність мужа приспати,<br /> Й сам же не раз відчував дію своїх настанов.<br /> Згадує, як задивлявсь на різьблений перстень, аби лиш<br /> Був хоча привід якийсь ніжно торкнутись руки,<br /> Як спілкувався кивком голови чи порухом пальців,<br /> Чи на округлім столі знаки виводив вином.<br /> Він же й приписує сік, що з його допомогою жінка<br /> Може зганяти синці — свіжих цілунків сліди.<br /> Сам чоловікові радить жону (для порадника, звісно)<br /> Від чужаків берегти, надто безпечним не буть.<br /> Знає на кого, хоч сам лише бродить, загавкав собака,<br /> І чому двері глухі, хоч і не раз кашлянув.<br /> Хитрощі різні придумує він, щоб жінку навчити,<br /> Як чоловіка свого краще в оману ввести.<br /> Та не нашкодив собі: Тібулла читають, цінують,<br /> Слави гучної зажив, принципсе, вже при тобі.<br /> Скільки таких же порад у Проперція ніжного знайдеш!<br /> Темної мітки, проте, не заслужив собі тим.<br /> Я тільки вслід їм ішов. Усіх називати не стану:<br /> За доброчесності грань, поки життя, не ступлю.<br /> Не припускав, зізнаюсь, що там, де безпечно йшли судна,<br /> 3-між багатьох лиш моє, вражене, піде на дно.<br /> Є для гравця в кісточки настанови (а це ще за наших<br /> Предків провина була,! не з таких вже малих) —<br /> Як визнаватись на них, як кидати з виграшем більшим,<br /> Як уникати "собак" — гіршого з гірших кидка;<br /> Як підрахунок вести, як кинуть, коли викликають,<br /> Як, коли інший метне, відповідать на кидок.<br /> Як, рівняючи ряд, мають воїни йти різнобарвні,<br /> Щоб поміж двох ворогів воїн не станув один.<br /> Як виступати вперед, переднього як відкликати,<br /> Тільки-но воїн твій лишиться без прикриття.<br /> Як три камінчики в ряд розмістити один за одним —<br /> Першим розставиш їх так — ти перемогу здобув.<br /> Безліч є ігор у нас — не берусь тут їх перелічити, —<br /> Що пожирають нам час — річ, що не має ціни.<br /> Той про м'ячі — яких форм вони, як їх кидати, пише,<br /> Цей — як плавати вчить, інший — як гнати обруч.<br /> Твори є в нас і про те, як лице фарбувати й волосся,<br /> Як пригощати і як — приготувати обід.<br /> Ще хтось — глини знавець: повчає, яка, припустімо,<br /> Краща для кухлів, яка — щоб зберігати вино.<br /> Грудень, весь у димах, за таким дозвіллям спливає,<br /> А від подібних писань не потерпів ще ніхто.<br /> Так от і я не вельми сумні порушував струни,<br /> От тільки вельми сумна кара приспіла за це!<br /> Втім, чи є хтось такий, кого Муза, своя таки Муза,<br /> Занапастила?.. Моя — занапастила мене!<br /> Що, якби міми я укладав, де жарт сороміцький,<br /> Де в усіх на виду тільки злочинна любов?<br /> Де, наче лялечка весь, павичем ступає коханець,<br /> Де чоловік — тугодум, жінка — хитрунка вертка?<br /> А глядачами — дівчата, жінки і мужі їхні, й діти;<br /> Ба! У частині значній — навіть високий сенат.<br /> Мало того, що від чутого — вуха одразу затулиш,<br /> Що до всіляких бридот око привчаємо там, —<br /> Тільки-но хитрість нову сплете проти мужа дружина,<br /> Тут же й вітає її, б'є у долоні глядач.<br /> Що непристойніша річ — то більший прибуток поета,<br /> Врешті, за шкоду таку претор ще й платить незле.<br /> Глянь у рахунки за грища твої — пересвідчишся легко,<br /> Авґусте, скільки пішло коштів на вольності ті.<br /> Сам ти бував глядачем, і дбав, щоб інші дивились,<br /> Ти ж бо сягаєш небес, ти — і земний водночас.<br /> Зором високим своїм, що потрібен цілому світу,<br /> Ти на сценічний блуд мовби крізь пальці дививсь.<br /> Тож коли міми, що скверну наслідують, можна писати, —<br /> Чи заслужив мій предмет на покарання таке?<br /> Може, безпечнішим є саме те, що пишуть для сцени?<br /> Може, й мімам отим вільність підмостки дають?<br /> Часто на сцені й мої, до речі, звучали поеми,<br /> Часто твій (похвалюсь) погляд і я привертав.<br /> От у покоях не раз ми бачимо давніх героїв,<br /> Що зобразив їх митець, мовби живими були.<br /> Іноді ж десь поміж них промовляє любов із картини,<br /> Де на всілякі лади переплелися тіла.<br /> От із обличчям хмурним сидить Аякс Теламбнід,<br /> Он у Медеї в очах — думки відбиток жахний.<br /> Ось і Венера сама відтискує мокре волосся,<br /> Тіло не в шатах: на ній — лиш материнська вода.<br /> Ті прославляють війну, де кров — окрасою зброї,<br /> Інші — високий твій рід; ще хтось — діяння твої.<br /> Я ж — у межах вузьких: поскупилась для мене природа,<br /> В хисті моєму снаги, розмаху мало, на жаль.<br /> Все ж і щасливий творець "Енеїди", що так її любиш,<br /> "Збройного мужа", згадай, з ложем, що в Тірі, зріднив.<br /> З цілого твору того найбільше читач полюбляє,<br /> Власне, ті дивні рядки — про потаємну любов.<br /> Він же й Філліди жагу, й кохання Амарілліди<br /> Ще юнаком оспівав на буколічнім ладу.<br /> Втім, коли про любов, то і я провинився не щойно,<br /> Бо за свій твір не новий кари нової зазнав.<br /> Видав пісні я тоді, коли, вже вершником римським,<br /> Я перед пильним твоїм поглядом вільно пройшов.<br /> Що ж? Ті рядки, по-юнацькому складені, необережно,<br /> Шкоду приносять мені, геть посивілому вже?<br /> Пізно, ой, пізно прийшла за книжечку давнішню кара!<br /> Як же їх час оддалив — вірші ті й кару за них!..<br /> Та нагадаю тобі, що писав я не тільки марниці:<br /> Часто і я піднімав чи не найбільше з вітрил.<br /> "Фасти" віршовані склав — шість книг вони охопили;<br /> В кожній — місяць один, й що в ньому є, описав.<br /> Та до кінця не довів — через долю лиху полишити,<br /> Цезарю, мусив я те, що присвятив я тобі.<br /> Дещо вдалося мені й для високих котурнів укласти,<br /> Й повагом мову вести, як і належить, умів.<br /> Інше я також писав, хоч і тут довести все до ладу<br /> Час не дозволив мені, — про перевтілення твір.<br /> О, якби трапилось так, що ти, про гнів свій забувши,<br /> З книги тієї велів дещо собі прочитать,<br /> Хоч би тих пару рядків, де, від витоків світу почавши,<br /> Оповідь я до твого, Цезарю, часу довів, —<br /> Сам би побачив, скільки снаги давав мені в праці,<br /> Як я про тебе й твоїх щиро, сердечно співав.<br /> Жодним із віршів своїх не вколов, не дійняв я нікого,<br /> Жодним — про злочин чужий навіть не згадував я.<br /> Щирий у почуттях, не вливав я у слово отрути,<br /> З жовчю змішувать сіль — це не моє ремесло.<br /> Скільки людей, скільки віршів у нас — мене ж Калліопа<br /> Лиш одного з-між усіх, Муза скарала моя!..<br /> Все ж моїм горем, гадаю, ніхто з квіритів не буде<br /> Тішитись, а співчуття — у багатьох я знайду.<br /> Важко повірити в те, щоб за чесність мою наді мною<br /> Після падіння мого міг посміятися хтось!<br /> Ці, та й інші слова нехай божество твоє схилять:<br /> Батьку вітчизни, молю, ти ж бо — найвище добро!<br /> Не до Авзонії, врешті, прошусь, хіба потім, як тільки<br /> Довге вигнання моє гнів твій поволі зм'якшить, —<br /> Ближчим, благаю тебе, і легшим зроби те вигнання,<br /> Кару й провину мою вирівняй на терезах!
КНИГА ТРЕТЯ
1<br /> Боязко входжу я в Рим величавий, книжка вигнанця,<br /> Серцем, читачу, озвись — втомленій руку подай.<br /> Хай тебе страх не бере: червоніть через мене не будеш:<br /> Жоден на цих сторінках вірш не навчає любить.<br /> Доля того, хто мене виряджав, не така, щоб те горе,<br /> Те безталання моє він переводив на жарт.<br /> Навіть той твір, що ним забавлявсь у зеленому віці,<br /> Нині ненавидить він — пізно, на жаль! — і клене.<br /> З чим приходжу, поглянь: журба — це вся моя ноша,<br /> Настрій-бо співу мого — з днями сумними в ладу.<br /> З кожним другим рядком той вірш немов шкутильгає —<br /> Чи від утоми, чи то вада в самій же стопі.<br /> Де золотавість, де блиск, що від кедру й пемзи, спитаєш?<br /> Як мій владар, так і я — кращою соромно буть.<br /> Літери он розпливлись то тут, то там, зауважиш —<br /> Ронячи сльози, псував сам свою пісню співець.<br /> Може, й не все, що тут є, — зразок латинської мови —<br /> Теж дивуватись не варт: серед чужинців писав.<br /> Тож, коли ласка, скажіть, читачі, куцою податись,<br /> Де мені крівлю яку, книжці-блукачці, знайти?<br /> Ледве знайшовся один, що на лепет мій одгукнувся,<br /> Ледве один із юрби, врешті, дорогу вказав.<br /> "Хай тобі вділять боги, чого не вділити співцеві:<br /> Змогу на рідній землі гарне прожити життя!<br /> Що ж, я готова. Веди! Дарма, що йду з краю світу.<br /> Що суходоли й моря геть мене вибили з сил".<br /> Рушили ми. Ведучи, пояснив він: "Он Цезаря форум...<br /> Ми ж по Священній йдемо вулиці, знаній у нас.<br /> Тут ось і Вести храм; її вогнище в ньому й Палладій;<br /> Скромний будинок ось цей — древнього Нуми житло".<br /> Вправо звернувши, сказав: "Палатину бачиш ворота.<br /> Статор он. Тут і було місто закладене — Рим.<br /> Поки на все те дивлюсь, розмаїттям блискучої зброї<br /> Портик засяяв мені й крівля, достойна богів.<br /> "Певно, Юпітера храм?" — запитала я, бо над дверима,<br /> Видно було, зеленів листям дубовий вінок.<br /> "Не сумніваюсь уже, — про господаря дому почувши,<br /> Впевнено мовила я, — тут сам Юпітер живе!"<br /> Що означає, одначе, той лавр, що пишно розрісся,<br /> Тінь розіславши густу біля високих дверей?<br /> Те, що дім заслужив на постійні тріумфи чи, може,<br /> Те, що Левкадський Феб саме його полюбив?<br /> Чи він для себе лишень, чи для інших свято дарує,<br /> Світлий ширячи мир ген по безкраїй землі?<br /> Може, це знак того, що вічно буде втішатись<br /> Славою дім цей, як лавр — зеленню листя свого?<br /> Що ж означає вінок, із присвяти короткої видно:<br /> "Цезарю від громадян, за порятунок життя".<br /> Ще одного долучи до них, батьку, щедрий на ласку,-<br /> Він, громадянин твій, на краю світа живе.<br /> Не заперечить того, що скараний був справедливо,<br /> Тільки не злочину тут — помилки він допустивсь.<br /> Горе! Боюсь владаря, та й місця самого боюся!..<br /> Кожен рядок у мені, літера кожна тремтить.<br /> Бачиш? Мої сторінки — одна тільки блідість безкровна.<br /> Бачиш? Нерівно іду, хистко ступаючи крок<br /> "О, якби знову, — зітхнулось мені, — за господарів цих же<br /> Батько мій міг озирать ту найяснішу з осель!"<br /> Далі — східці стрімкі: до буйноволосого бога,<br /> В храм його, білий, мов сніг, я за провидцем іду.<br /> Серед заморських колон Данаїди зображені; поряд —<br /> Батько суворий; в руці в нього — оголений меч.<br /> Тут має змогу читач дізнаватися, що у натхненній<br /> Праці створили для нас нинішні й давні співці.<br /> Там я шукала сестер, та не тих, чий батько нещасний<br /> Все докоряє собі, що народив їх на світ.<br /> Марно шукаю, однак; охоронець покоїв тим часом<br /> Ті заповітні місця каже покинуть мені.<br /> В інший звернула я храм, що тут же, побіч театру,<br /> Все ж і туди не дають навіть ногою ступить.<br /> Не допустила Свобода мене до святині, що вперше<br /> Місце в покоях своїх книгам поетів дала.<br /> Так ото доля лиха не лише на співця завзялася:<br /> Змушені й книги його — діти — вигнанцями буть.<br /> Та, сподіваюсь, на нас і на нього зглянеться Цезар —<br /> Час перемелює все, з часом уляжеться гнів.<br /> Вас я благаю, боги (чи маю на люд уповати?),<br /> Цезарю, рівно ж тебе, найвидатніший з богів!<br /> А коли храм той і людні місця тепер не для мене —<br /> Книжку оселі чиїйсь ти прихистити дозволь.<br /> Вірші мої, так ганебно відкинуті, врешті б, хотів я,<br /> Люде незнатний, тобі з ласки твоєї вручить.
2<br /> Випало й Скіфію бачить мені, де вісь паррасійська<br /> Землю вигнання мого люто морозом гнітить.<br /> Не спромоглися ні ви, Пієриди, сестри учені,<br /> Ані Латони син порятувати жерця.<br /> Не врятувало і те, що жарт я любив, а не злочин,<br /> Що не так я пустував, як ота Муза моя.<br /> Скільки смертей на морях, суходолах чигало на мене,<br /> Аж поки Понт крижаний не прихистив блукача!<br /> Хоч і цурався справ, хоч на світ прийшов для дозвілля,<br /> Хоч, від природи м'який, праці важкої не знав, —<br /> Нині — будь-що знесу. Ні понуре, без гавані море,<br /> Ні всі дороги-шляхи не доконали мене.<br /> Дух їм протистояв. Набиралось і тіло від нього<br /> Сил — і долало те, що непосильним було.<br /> Поки був забавкою для вітрів і хвиль, од тривоги<br /> Душу зболілу свою працею я розважав.<br /> А закінчився шлях, і відпала потреба йти далі —<br /> Й місця вигнання свого, кари, я врешті торкнувсь, —<br /> Плач — утіха моя. Струмки, що їх живить на весну<br /> Сніг, не такі вже рясні, як оті сльози з очей.<br /> Згадую Рим тут і дім, на пам'ять тут мені сходять<br /> Милі місця і все те, що я у Місті лишив.<br /> Скільки разів я стукав у двері своєї могили —<br /> Марно! Ні разу вони не відчинились мені.<br /> Нащо я стільки мечів оминув? Чому лиш страхала,<br /> А не накрила мене хвилею буря стрімка?..<br /> О божества, чию неприхильність чую постійно,<br /> Ви, що примножили гнів ще одного божества,<br /> Долю поквапте повільну мою, хай не будуть глухими<br /> Двері, що ними б мені в смерть довгождану ввійти!
3<br /> Може, здивуєшся ти, що цей лист не моєю рукою<br /> Писаний: я на той час немічний, хворий лежав.<br /> Хворий — на чужині, на краю невідомого світу,<br /> Зовсім не певний того, що до здоров'я прийду.<br /> Що, уяви собі, я відчував, серед ґетів, сарматів<br /> Злігши, у тій далині, у невідомості тій?<br /> Небо тут шкодить мені, до води питної не звикну,<br /> Не до вподоби й земля — годі сказати, чому.<br /> Невідповідне житло, не годиться для хворого їжа,<br /> Фебовим хистом ніхто тут не зарадить біді.<br /> Друга не маю тут, хто б занепалого словом розрадив,<br /> Хто б коротати поміг часу повільного плин.<br /> От і лежу, де найдальша земля, найдальші племена,<br /> І, чого бракне мені — те перед зором стає.<br /> Різне ввижається, ти ж — найчастіше, люба дружино:<br /> Більша частина мого серця належить тобі.<br /> Ти так далеко, але — тебе кличу, мовлю до тебе,<br /> Ти, хай це ніч, хай день, перед очима стоїш.<br /> Навіть коли у гарячці був, ім'ям твоїм, кажуть,<br /> Марив я: тільки воно в мене було на вустах.<br /> Та коли б до піднебіння припав мій язик і намарно,<br /> Крапля по краплі, вином хтось оживляв би його,<br /> Хай лиш тоді сповістять, що жона загостила до мене, —<br /> Стану на ноги я враз, повен надії й снаги.<br /> Тож сумніваюсь, чи житиму... Ти ж, у Римі, можливо,<br /> Весело нині живеш — горе й не снилось моє.<br /> Що я, одначе, кажу?.. Без мужа, я того певен,<br /> О найдорожча моя, дні твої — смуток один.<br /> А коли доля належні роки мені відрахувала,<br /> І, не нажившись іще, я підійшов до межі, —<br /> Чи вже так важко, боги, мене потішити в смерті,<br /> Щоб хоч у рідній землі міг упокоїтись я?<br /> Хоч би зі смертю збіглось у часі моє покарання,<br /> Хоч би раптово я вмер перед вигнанням отим!<br /> Вічі свої, не знаючи горя, міг би склепити, —<br /> Ба, та приточено днів, щоб на вигнанні конать!<br /> Так і вмиратиму в цій далині, в чужинному краї,<br /> Де й місцевість сама смерті скорботи додасть?<br /> Немічний, не простягнусь на своєму звичному ложі<br /> Й над охололим, німим жодна душа не сплакне?<br /> Й сльози жони, обличчя моє скропляючи рясно,<br /> В грудях моїх на якусь мить не загаять душі?<br /> Врешті, останніх доручень не дам? "Прощавай!" не почую?<br /> Ніжна, прихильна рука віч не закриє мені?<br /> Без похоронних плачів, без останньої гідної шани —<br /> Лишенько! — голову цю вкриє чужинна земля?<br /> Чи на ту вістку сумну ти глузду не втратиш, дружино?<br /> Чи не вдарятимеш ти в груди себе раз у раз?<br /> Чи у далінь, де твій муж, простягаючи руки, не будеш<br /> Кликать його на ім'я — лиш на забаву вітрам?<br /> Годі! Волосся не рви, не дряпай лиця: ти не вперше,<br /> Радосте світла моя, втратила мужа свого:<br /> Дійсно вперше — тоді, як я без вітчизни лишився, —<br /> То була перша, а це — гірша, болючіша смерть.<br /> Нині, якщо б ти могла — та чи зможеш, люба дружино?<br /> Тим потішайся, що смерть — це моїм мукам межа.<br /> Можеш принаймні одне: біді протиставити нині<br /> Стійкість; цю рису в тобі щедро плекало життя.<br /> Добре було б, якби смерть і тіло нищила, й душу,<br /> А ненажерний вогонь геть усього мене з'їв!<br /> Бо коли, смерті не знаючи, дух у порожняву лине,<br /> І якщо правду про це старець самоський повів, —<br /> То між сарматськими — римська блукатиме тінь, не дадуть їй,<br /> Зайшлій, в свій гурт увійти Мани чужої землі.<br /> Дбай, щоб у скромній урні хоч прах мій дістався до Риму,<br /> Щоб і по смерті своїй я на вигнанні не був.<br /> Не заборонять цього: таж у Фівах сестра схоронила,<br /> Хоч і владар не велів, рідного брата свого.<br /> Прах мій, змішавши з амомом сипким, із зіллям пахучим,<br /> Десь поза муром міським рідній землі доручи.<br /> А на плиті мармуровій великими буквами стисло<br /> Вирізьби, щоб мандрівець оком одразу пробіг:<br /> "Я, що лежу тут, Назон, оспівувач любощів ніжних,<br /> Марно зі світу пішов через свій хист до пісень.<br /> Ти, що проходиш (чи сам не кохав?) — не лінуйся шепнути:<br /> Праху Назона нехай буде легкою земля!"<br /> От і достатньо цього. Мій пам'ятник — це мої вірші:<br /> Краще, триваліше він буде служити мені.<br /> Занапастили ті вірші мене, та своєму творцеві,<br /> Вірю, вони ж і життя, й славу довічну дадуть.<br /> Ти ж, найдорожча моя, пам'ятай про дари похоронні,<br /> Квіти з росинками сліз ти на могилу клади.<br /> Хоч наше тіло жадливий вогонь обертає у попіл,<br /> Все ж і той попіл сумний чує турботу живих.<br /> Ще б я писати велів, та сил не стає говорити,<br /> Тихнуть слова на вустах, пересихає язик<br /> Може, востаннє зичу того, чого сам тут не маю, —<br /> Зичу здоров'я тобі, люба жоно. Прощавай!
4<br /> Ти, ким постійно я дорожив, чию дружбу, одначе,<br /> Лиш у великій біді я до кінця оцінив!<br /> Ось тобі рада моя, чий досвід гідний уваги:<br /> Тихо, для себе живи, славних імен уникай.<br /> Чуєш? Для себе живи, якнайдалі од можновладців:<br /> Саме звідтіль, пам'ятай, б'є блискавиці вогонь.<br /> Хоч посприяти б могли (на те й можновладці), та краще<br /> Хай не сприяє нам той, хто б і пошкодити міг!<br /> Щогла, що нижча, то легше од бурі вона утікає,<br /> Більше вітрило твоє — більша загроза біди.<br /> Бачиш, не тоне кора на високому гребені хвилі,<br /> Сіть же з грузилом важким падає ген у глибінь.<br /> Жаль, що подібних порад я сам не слухав, порадник, —<br /> Може б, у Римі тепер, як і давно колись, жив.<br /> Доки ми разом були, доки я вітерцем утішався,<br /> Човен мій без пригод водами тихими мчав.<br /> Хто на гладкому спіткнувсь (таке й не часто буває)<br /> Той, як упав, так і встав, — то невелика біда.<br /> А Ельпенор-бідолаха, із крівлі стрімкої зірвавшись,<br /> Перед своїм владарем тінню блідою постав,<br /> А через що, поки в небі Дедал опирався на крила,<br /> Син його йменням своїм води безкраї назвав?<br /> Бо надто високо злинув Ікар, Дедал летів мірно,<br /> Хоч і ті крила в обох не від природи були.<br /> Вір мені: добре прожив, хто вмів ховатися добре,<br /> І поза межі, що їх доля вказала, не йшов.<br /> Чи залишився б самотнім Евмед, якби по-дурному<br /> Коней Ахілла баских так не запрагнув Долон?<br /> Сина б не бачив Мероп у вогні, тополями — рідних<br /> Дочок, та богу в сини він Фаетона оддав.<br /> Так от і ти непомірно високого лету лякайся,<br /> Не відступай од межі, в пору вітрило згорни.<br /> Гідний ти кращої стежки в житті; усю її змірять<br /> І не спіткнутись, як я, — ось чого зичу тобі.<br /> Щирим є зичення те, бо ти заслужив його, друже,<br /> Вірним у будь-який час, теплим до мене чуттям.<br /> Бачив я: лихо моє тебе вразило так, що не менше<br /> Ти, припускаю, збілів, закам'янів, ніж я сам.<br /> Бачив я сльози твої, їх чув на своєму обличчі,<br /> Пив їх, а з ними й слова — в дружбі зізнання твої.<br /> Друга й тепер, хоч далеко він, прагнеш ти захистити,<br /> Хочеш поправити чимсь ту непоправну біду.<br /> Заздрості не накликай, про славу не дбаючи; мирно<br /> Вік свій вікуй і до тих, хто тобі рівня, горнись.<br /> Щодо Назона — то ймення саме, бо воно поміж вами,<br /> Можеш, мій друже, любить; інше все — Понт ув'язнив.<br /> Під Ведмедицею із Еріманту простелені землі<br /> Нині тримають мене — льодом опалений край.<br /> Далі — Боспор, Танаїс, болота несходжені скіфські,<br /> Мало що скажуть тобі й назви місцевостей тих.<br /> Далі — ніщо: один лиш мороз, для життя непридатний,<br /> Звідси до краю землі — горе! — рукою подать!..<br /> Як же далеко вітчизна моя! Як далеко дружина!..<br /> Як далеко все те, чим я колись дорожив!<br /> Так, далина пролягла, й рукою до вас не сягнути,<br /> Що забажаю, однак, — бачу очима душі.<br /> Бачу я дім свій, і Рим, озираю кожнісіньке місце,<br /> Де я бував, що робив, бачиться все зокрема.<br /> Люба дружина стоїть живим образом перед очима, —<br /> Радість велика моя, горе моє водночас!<br /> Горе — бо ти не тут, а радість — бо й там мене любиш,<br /> Без нарікання важкий взявши на себе тягар.<br /> Так, мої друзі, і ви, поселившись у серці моєму, —<br /> Кожного з вас на ім'я тут я назвати готов, —<br /> Страх зупиняє, однак тепер же, гадаю, ні в кого<br /> Мрії такої нема — в пісню мою увійти.<br /> Вчора ще навперебій домагались ви честі такої —<br /> Бачити ймення своє в творах Назона-співця.<br /> Хтозна, чи нині та честь пішла б на користь, тому-то,<br /> Щоб не лякалися ви, подумки всіх вас назву.<br /> Віршем не викрию друзів прихованих — хто мене вчора<br /> Явно любив, хай тепер потайки любить мене,<br /> Та пам'ятайте, що й тут, на самій окраїні світу,<br /> Всіх вас, мої дорогі, в серці своїм бережу.<br /> Ви ж мою долю важку по змозі полегшуйте якось,<br /> Руку тому, хто упав, друзі, подати спішіть!<br /> Хай до вас доля ласкавою буде — хай вам до віку<br /> Не доведеться ось так ласки просити в людей.
5<br /> Ми не настільки з тобою дружили, щоб дружби тієї,<br /> Наче б її й не було, ти приховати не міг.<br /> Може б, аж так не зміцніла вона, якби вітер погідний<br /> Мірно, як і колись, дув у вітрило моє.<br /> Та, коли впав я, а всі (падіння — то небезпека!)<br /> Порозбігалися вмить, кинувши друга в біді, —<br /> Ти того тіла торкнувсь, яке вразив Громовержець,<br /> Ти наваживсь у дім, де базнадія, ввійти,<br /> Дати нещасному те, на що не могли спромогтися<br /> Й давні друзі мої — двоє чи троє хіба.<br /> Бачив я вираз обличчя твого, і погляд, і сльози,<br /> Й лиця поблідлі твої — я тоді так не збілів,<br /> Бачив, як рясно ті сльози пливли при кожному слові,<br /> Сльози — вустами, слова — слухом спрагло я пив.<br /> Тут же і впав я в обійми твої, на цілунки та схлипи<br /> Я поцілунками і схлипами відповідав.<br /> Поміч твою, дорогий, відчув я і тут, на вигнанні,<br /> Ймення ж твого не назву — просто скажу "дорогий".<br /> Скільки тих свідчень я міг би подати твоєї до мене<br /> Щирості! Все це в душі, поки життя, збережу.<br /> З ласки богів хай щастить тобі й далі близьким помагати,<br /> Та не в такій, як моя, надто великій біді.<br /> Ну, а коли б ти (дива нема) поцікавився часом,<br /> Що я, пропащий, тут, на краю світу, роблю, —<br /> Знай же: надію слабеньку сную (не смій обривати!),<br /> Що вгомониться колись буряний гнів божества.<br /> Може, намарно сную... А втім, усяке ж буває, —<br /> Ти цю надію, молю, трохи в мені покріпи!<br /> Весь свій до мовлення хист одній віддай нині справі:<br /> В силі тих слізних благань віри вигнанцю додай.<br /> Швидше тамує свій гнів, у кого більша могутність,<br /> Що благородніший дух, то його легше схилить.<br /> Дужому левові досить того, коли жертва упала:<br /> Ворог лежить перед ним — значить, двобою кінець.<br /> Вовк же й ведмеді гидкі, буває, мертвих шматують,<br /> Що вже про інших казать — про слабкодухих, дрібних?..<br /> Хто величавішим є від Ахілла під мурами Трої?<br /> Старець дарданський, проте, слізьми його зворушив.<br /> І чи не Дарія смерть, чи не Пор усім показали,<br /> Що ематійський вождь ще й доброту в собі мав?<br /> А щоб не тільки людей, що стримують гнів, називати, —<br /> Зятя Юнони візьми — ворогом був їй колись.<br /> Чи справедливо, врешті, мене позбавляти надії? —<br /> Кару ж несу не за те, що чиюсь кров проливав.<br /> Я ж і на Цезаря не зазіхав, а значить — на світ весь,<br /> Цезар-бо наш на чолі цілого світу стоїть.<br /> Зайвого, що приховати б належало, не говорив я,<br /> Та й за щедрішим вином я говіркішим не був.<br /> За мимоволі побачений злочин я поплатився,<br /> Значить, за те, що в ту мить очі розплющені мав.<br /> Звісно, всієї вини не посмів би я з себе скидати,<br /> Я не злочинець, однак, — більше тут помилки є.<br /> От і надіюсь на те, що випросиш м'якшу для друга<br /> Кару, — що Цезар мене в інші скерує місця.<br /> О, якби коней ясних своїх вісниця Сонця — Зірниця<br /> Швидше звернула сюди із повідомленням тим!
6<br /> Нашої дружби й не хочеш приховувать, мій найдорожчий,<br /> Та й приховати б не зміг, навіть коли б захотів.<br /> Кращого друга від мене, згадай, не мав ти у Римі,<br /> Так і від тебе я, знай, кращого друга не мав.<br /> Ми нашу приязнь настільки засвідчили, що голосною,<br /> Власне, та приязнь була — більше, ніж я, аніж ти.<br /> Як безкорисливо ти до близьких своїх друзів горнувся,<br /> Знає те муж, що його ціниш найвище ти сам.<br /> До щонайглибших своїх таємниць мене допускав ти,<br /> Я ж їх у сховку душі, сторож надійний, беріг.<br /> Так одному лиш тобі довіряв і я потаємне,<br /> Тільки одне приховав — що доконало мене.<br /> А не ховав би — й нині ти друга б мав біля себе:<br /> Раду якусь би знайшов, щоб одхилити біду.<br /> Доля ж мене до межі, до кари страшної штовхнула,<br /> Жодної стежки не мав для порятунку свого.<br /> Хай, проте, грізний удар таки справді був неминучий,<br /> Хай від призначення нам, як не мудруй, не втекти, —<br /> Все ж, опоро життя мого, найдавніший мій друже,<br /> Ти, по кому я тут, може, найбільше тужу,<br /> Не забувай мене! А як сильнішим станеш із ласки<br /> Цезаря, — спробуй, молю, чимось мені помогти!<br /> Тільки б улігся гнів божества, що в образі на мене,<br /> Тільки б вигнання моє ближчим од Риму було!<br /> Хай так і станеться! Я ж не виношував злочину в серці:<br /> Це лиш провина була — з помилки все почалось.<br /> Довго, одначе, та й небезпечно було б говорити,<br /> Як очевидцем я став темного, згубного зла.<br /> Згадка про день той — то рана жива у серці моєму,<br /> Тільки на пам'ять спливе — знову пронизує біль.<br /> Що мене сором палить донині ще, те вже довіку,<br /> В ніч оповите сліпу, мушу носити в собі.<br /> Можу сказати лиш те, що я винен, але не з користі<br /> Згубний той крок я зробив — просто спіткнувся, кажу.<br /> Тож, коли хочеш, щоб назва із вчинком не розбігалась, —<br /> Що дурнотою було, — злочином не називай.<br /> А як неправду кажу, то цей край — околиці Рима,<br /> Значить, ще далі мене, у невідоме, спрямуй!
7<br /> Швидше, квапливі рядки, з вітанням спішіть до Перілли,<br /> Швидше, мій листе, у путь, бесіди вірний слуго!<br /> Може, вона на той час побіч матері любої буде,<br /> Може, розгорне тебе в колі своїх Пієрид.<br /> Що б не робила, все відкладе, коли скажуть про тебе,<br /> З чим, запитає, прийшов, що на вигнанні роблю.<br /> Скажеш: усе ще живу, але так, що волів би не жити,<br /> Скажеш: болю мого не злікували роки.<br /> А попри те я до Муз — до горя свого — повернувся,<br /> І для двовіршів своїх знов підбираю слова.<br /> Чи не забула, спитай, занять наших спільних, чи все ще<br /> Звичаєм батьківським їй вчений мережиться вірш?<br /> Не однією лиш вродою доля тебе наділила:<br /> Скромність, чутлива душа — придане щедре твоє.<br /> Я до Пегасових вод уперше тебе припровадив,<br /> Щоб не пропало дарма хисту твого джерело.<br /> Ти ще дівчатком була — я вперше твій дар зауважив,<br /> Ставши, як батько, тобі вчителем, провідником.<br /> Тож, коли в серці твоїм чуття палає колишнє,<br /> В співі одній лиш Сапфо ти б дорівнять не могла.<br /> Тільки б нещастя моє не стало тобі на заваді<br /> Й не охолола душа після падіння мого!..<br /> Ми свої твори, згадай, один одному часто читали,<br /> І за суддю я тобі, і за наставника був.<br /> Віршем свіжим твоїм, бувало, слух милував я,<br /> А на невдалий вказав — бралась рум'янцем густим.<br /> Може, побачивши, як сам собі я нашкодив писанням,<br /> Як за книжки поплативсь, ти занедбала свій хист?<br /> Можеш одкинути страх! Лише б ти не вчила, Перілло,<br /> Ні юнаків, ні дівчат, як вони мають любить.<br /> Тож, окрасо жінок найученіших, гріх дармувати!<br /> Знов до пісень поспіши, священнодійства свого!<br /> Не обминуть же літа, проминаючи, вроди твоєї —<br /> Зморшка стареча ось-ось ляже тобі на чоло.<br /> Скоро сягне по принади твої нищителька-старість,<br /> Та, що до кожного з нас кроком нечутним іде.<br /> Скажуть про тебе: яка то краса була! Глянеш у люстро,<br /> Та й не повіриш йому, душу огорне печаль.<br /> Є в тебе скромне майно, хоч ти й великого гідна,<br /> Та припустімо, що ти — перша поміж багачів,<br /> Що з того? Доля — підступниця: то обдарує, то скривдить,<br /> Так учорашній Крез нині вже Іром стає.<br /> Та, якщо коротко, — ми володіємо лиш проминальним,<br /> Непроминальне — це хист, серця чутливого дар.<br /> Глянь ось на мене: без дому, вітчизни, без вас залишився,<br /> Все відібрали, все те, що відібрати могли,<br /> Хист мій зі мною, однак, супутник мій і розрадник,<br /> Навіть у Цезаря прав жодних немає над ним.<br /> Тут мені може будь-хто збавить віку жорстоким залізом,<br /> Все ж і по смерті моїй житиме слава моя.<br /> Поки з семи своїх пагорбів Марсів Рим переможно<br /> Буде весь світ озирать, будуть читати мене.<br /> Тож намагайсь — і хай плід занять твоїх буде солодший —<br /> Що маєш сил, подолать свій похоронний вогонь!
8<br /> На Тріптолемову нині б мені ступить колісницю,<br /> Мужа, що вперше зерном землю сиру здивував.<br /> Нині гнуздати б мені тих драконів, що в піднебессі<br /> Мчали Еета дочку ген од корінфських твердинь!<br /> Нині б одчути мені тремтіння крил за плечима,<br /> Нині б довіритись їм, наче Дедал чи Персей!<br /> Щоб, загрібаючи ними легку прозорість повітря,<br /> Раптом побачить мені любу вітчизну свою,<br /> Осиротілий свій дім і друзів, що все ще про друга<br /> Згадують, та головне — рідну, кохану жону!..<br /> Ох, ті сни наяву! Забаганки дитячі, та й годі!<br /> Так і будуть вони снами, допоки живу.<br /> Авґуста краще благай, коли вже не можеш мовчати, —<br /> Силу того божества звідав ти сам на собі.<br /> Він колісницю і крила подасть, та їх і не треба:<br /> Хай повернутись велить — птахом одразу злетиш.<br /> Буду благати про це (про більше — і не посмів би),<br /> Втім, можливо, що й тут я поза міру ступив.<br /> Згодом, коли божество насититься гнівом, я знову<br /> Зважуся словом палким потурбувати його.<br /> Нині молю про мале, для мене ж — надто велике:<br /> Хай мені з краю цього в інший дозволить піти.<br /> Все проти мене тут: води, земля, повітря і небо,<br /> От і тремчу, наче лист, от і нездужаю тут.<br /> Чи занепалий мій дух і на тіло згубно впливає,<br /> Чи всіх недуг джерело — все-таки та чужина.<br /> Щойно я Понту сягнув, почало діймати безсоння,<br /> Звівся на скіпочку тут, їжа у горло не йде.<br /> Справді, як лист восени, прибитий раннім морозом,<br /> Блякне, хай-но зима закостеніла війне,<br /> Так нині в'яну і я, не знаходжу підмоги ні в чому,<br /> Є зате безліч причин для безконечних жалів.<br /> Духом не менше страждаю, ніж тілом. Однаково хворі<br /> Ті дві частини єства — муку подвійну терплю.<br /> Перед очима доля моя — рукою подати —<br /> Мов на папері стоїть, тільки бери та читай:<br /> Всі ті місця, всіх людей, їх звичаї, бесіди їхні<br /> Чую і бачу, й себе — ким тоді був і ким став.<br /> Так уже вмерти б хотів, що й Цезареві дорікаю:<br /> Міг же скарати мене в гніві своєму мечем.<br /> Та коли він і в образі такій спромігся на ласку,<br /> Явить хай ласку ще раз — в інший пошле мене край.
9<br /> І навіть тут (неймовірна річ!), де варвар усюди,<br /> З грецькою людністю є поодинокі міста.<br /> Навіть сюди добрели вдавнину поселенці з Мілету,<br /> Й тут, між гетських осель, грецькі заклали доми.<br /> Назва місцевості все ж од самого міста давніша:<br /> Тут був убитий Абсирт — звідси і назва пішла.<br /> На кораблі, що його берегла войовнича Мінерва,<br /> На кораблі, що тих вод носом уперше торкнувсь,<br /> Кинувши батька свого, прибула сюди, кажуть, Медея,<br /> Тиху затоки гладінь потурбувавши веслом.<br /> Ставши на пагорбі, тут чатовий запримітив погоню:<br /> "Ворог! Вітрило здаля бачу, Колхідо, твоє!"<br /> Поки мінійці тремтять, нашвидку відв'язують судна,<br /> Поки навперебій тягнуть із дна якорі,<br /> Знаючи, що їй загрожує, б'є себе в груди рукою,<br /> Що і накоїла вже, й стільки накоїть ще лих!<br /> І, хоч зухвалості їй, хоч рішучості не позичати,<br /> Отетеріла й вона, блідістю лиця взялись.<br /> Біле на обрії вздрівши вітрило: "У пастці ми, — каже, —<br /> Батька, щоб нас не догнав, мушу затримати тут!"<br /> Доки міркує вона, на всім зупиняючи погляд,<br /> Саме на очі тоді якось навинувсь їй брат,<br /> Тільки-но вздріла його: "Таки не дамося! — гукнула, —<br /> Ось же — той, чия смерть буде рятунком мені!"<br /> Й тут же невинному в бік устромляє жорстоке залізо, —<br /> Хлопцю не снилась біда, часу жахнутись не мав.<br /> Тіло розрубує потім на кусні і полем широким<br /> їх розкидає, аби батько не скоро зібрав.<br /> А на вершечку гори, щоб батько не сумнівався,<br /> Руки поблідлі кладе й голову сина в крові.<br /> Щоб небувала печаль уповільнила батькові кроки,<br /> Поки по куснях свого сина збиратиме він.<br /> Звідси — й "Томи", місцевості назва: каже переказ —<br /> Рідного брата мечем тут розтинала сестра.
10<br /> Може, ще й дотепер хтось у Римі згадає Назона,<br /> Може, без мене моє там ще триває ім'я —<br /> Хай же він знає: ген під сузір'ями, що не сягають<br /> Вод, поміж варварів я в дальній живу стороні.<br /> Де савромати довкіл, дикуни, і бесси, і гети —<br /> Як ображають мій хист навіть самі ті ймена!<br /> Та лиш повіє теплом, нас хвилею Істр захищає:<br /> Поки розкута вона, ворог не йде на розбій.<br /> А як кошлата зима з-за похмурого обрію гляне<br /> Й візьметься льодом довкіл, мов мармурова, земля,<br /> Лютий Борей і сніги не дають нам жити під Арктом,<br /> Де не людина лишень — небо холоне й тремтить.<br /> Випаде сніг — і лежить: не йме його дощ ані сонце,<br /> Тільки збивають вітри, робиться вічним той сніг.<br /> Ще не розтане один — уже другий сніг випадає,<br /> Тож не дивниця, що тут часто дворічний лежить.<br /> Тут Аквілон настільки рвучкий, що й вежі високі<br /> Може з землею зрівнять, зірвані крівлі нести.<br /> В шкурах тут люди й штанах рятуються від холоднечі,<br /> Тільки лице з усього тіла відкрите у них.<br /> Часто льодинками грає-дзвенить повисле волосся,<br /> Взявшись морозом, блищить біла, мов сніг, борода.<br /> Вина стоять самі по собі, — як у глеках стояли,<br /> Тож не черпають їх тут, а по шматочках беруть.<br /> Що вже казати? Потисне мороз — і струмки замерзають,<br /> Кайлами тут зі ставка воду довбають собі.<br /> Та навіть сам, не вужчий від папіродайного Нілу,<br /> Той, що не тільки одним гирлом у море впада, —<br /> Істр, хай засвищуть вітри над плином його лазуровим, —<br /> Вже й не помітиш, як він хвилю під льодом жене.<br /> Де щойно судна пливли, там ногою ступають, а води,<br /> Що замінились у лід, коні копитами б'ють.<br /> Через прозорі мости, що під ними ковзає хвиля,<br /> Тягнуть за возом віз дужі сарматські воли.<br /> Годі й повірити в це, та якщо за брехню нагороди<br /> Ні заохоти нема — свідкові вірити слід:<br /> Бачив я: море в усю широчінь немовби застигло,<br /> І під слизьким покриттям не хвилювала вода.<br /> Бачити — то ще не все: по воді затверділій ішов я,<br /> І, хоч по хвилях ступав, ноги сухими були.<br /> От якби море стало таким і для тебе, Леандре, —<br /> Серед хвилястих вузин ти б не загинув колись!<br /> Навіть дельфін із моря не вистрибне, вигнувши спину,<br /> Щоб до повітря сягнуть — люта зима не дає.<br /> Хоч і шаліє Борей, аж свистять його крила потужні, —<br /> Хвилі ніяк не зіб'є на зледенілій воді.<br /> Судна в воді крижаній, мов угрузлі в мармур, стояли,<br /> В заціпенілій воді не ворухнеться весло.<br /> Бачив я теж у льоду незрушно риби зависли —<br /> Деякі з них ще й тоді не позбулися життя.<br /> Тож, коли непогамовний Борей жорстоким морозом<br /> Море розлоге скує чи повноводну ріку,<br /> Тут же по Істрі, що аж видзвонює під Аквілоном,<br /> Варвар на бистрім коні з іншого берега мчить.<br /> Ворог, грізний конем, стрілою — далекосяжний,<br /> Нищить усе довкруги, широко сіючи смерть.<br /> Дехто спішить утекти; лишає без захисту поле,<br /> От і захоплює все той грабівник налітнйй:<br /> Скромне селянське майно, худобу, рипучого воза, —<br /> Те, чим запасся злидар у господарстві своїм.<br /> Тих у полон женуть, за спину їм руки скрутивши,<br /> Вже не побачити їм Ларів своїх і полів! —<br /> Інших — зубчастими стрілами вершник дикий проймає,<br /> Вістря летюче стріли вбивчу отруту несе.<br /> Що із собою взяти не зміг, те нищить нападник:<br /> І палахтять у вогні вбогі невинні хатки.<br /> Навіть у мирні дні тремтять тут перед війною,<br /> Плугом у полі орач не прокладе борозни.<br /> Ворога, бачать його чи не бачать, завжди бояться,<br /> От і дичавіє тут без обробітку земля.<br /> Не дозріває під тінню лози виногроно солодке,<br /> У кадібцях молоде тут не шумує вино.<br /> Яблук нема. Й написати б не мав тут на чому Аконтій<br /> Слів, що владарку свою ними жоною зробив.<br /> Глянеш — пустеля довкіл: ні тобі деревця, ні травинки,<br /> Жоден щасливець нехай стежки не знає сюди!<br /> Широко світ неозорий прославсь, але для моєї<br /> Кари відкрито лиш цей щонайпечальніший край!
11<br /> Ти, що в біді моїй ще й нападаєш, підлий, на мене,<br /> І безконечно мене, прагнучи крові, чорниш,<br /> Скеля зродила тебе, молоком годувала хижачка,<br /> Тож, замість серця, скажу, камінь у грудях твоїх.<br /> Де є та крайня межа, за якою злоба твоя втихне?<br /> Де ще для ран на мені місце знаходиш живе?<br /> Варварів хмура земля, береги негостинного Понту,<br /> Лютий Борей та зірки Півночі бачать мене.<br /> Навіть розмовитись тут із людом диким не вмію,<br /> Всюди, куди не ступлю, — всюди неспокій і страх.<br /> Наче той олень-втікач у лапах жадливих ведмедя,<br /> Наче вівця між вовків, що позбігались із гір,<br /> Так жахаюсь і я в оточенні збройного люду,<br /> Вже навіть сниться мені в мене націлений меч.<br /> Хай тої кара мала — без жони дорогої лишитись,<br /> І без вітчизни, й того, чим досі жив і радів,-<br /> Хай із усіх тих бід лишень Цезаря гніву б зазнав я,<br /> Мало було б хіба це — звідати Цезаря гнів?<br /> А, проте, є ще такий, хто ятрить живу мою рану<br /> Й слів добирає метких, щоб очорнити мене.<br /> Всяк у справі легкій блискучим буде промовцем:<br /> Де вже тріщина, те — може й дитина розбить.<br /> Вежі й мури стрімкі здобуває тільки хоробрість,<br /> А на похиле, слабке квапиться йти боягуз.<br /> Я — вже не той, що був. Чому ж на тінь нападаєш?<br /> У похоронний прах каменем хочеш жбурнуть?<br /> Гектором був, хто боровсь; кого ж із Гемонії коні,<br /> Куряву збивши, тягли, — Гектором більше не був.<br /> Так і я вже не той, затям, кого знав ти раніше:<br /> Нині Назона нема — є лиш подоба його.<br /> Що ж ти словом лихим нападаєш на тінь, на подобу?<br /> Годі! Годі, кажу, Мани мої турбувать!<br /> Не сумнівайсь у провинах моїх, але ж і не квапся<br /> Злочин бачити там, де я лише помилявсь!<br /> Я ж покарання несу (тобі того мало?) подвійне,<br /> Бо ж і вигнання саме, й місце вигнання гнітить.<br /> Таж навіть катові доля моя сльозу б навернула,<br /> Ти ж, один лишень ти — гіршої зичиш мені!<br /> Од Бусіріда жорстокіший ти, од того, хто мірним<br /> Жаром бика розпікав, витвір із міді для мук<br /> Той, хто бика того для сіцілійського владаря зладив,<br /> Кажуть, ще й словом таким винахід свій пояснив:<br /> "Дар цей не так досконалістю форми, як користю цінний,<br /> Тож не сам вигляд бика — те, чим корисний, хвали!<br /> Бачиш, на череві з правого боку неначе дверцята?<br /> Хочеш злочинця скарать — там його й зачини.<br /> Далі берись підсипати під низ повільного жару,<br /> Голос почуєш тоді, схожий до реву бика.<br /> За подарунок такий належним віддячся дарунком,<br /> А головне — на платню, владарю, не поскупись!"<br /> Мовив на те Фаларід: "Винахіднику дивної кари,<br /> Першому варто свій твір ушанувати тобі!"<br /> Довго не думали: як і навчав, підсипали жару —<br /> І залунала мідь голосом жертви й бика.<br /> Що про Сіцілію тут я розвівся, між ґетів, сарматів?<br /> Слухай же далі мене, кривднику, хто б ти не був.<br /> Що погасив ти спрагу свою ненаситну моєю<br /> Кров'ю, домігся свого, — серцем жадливим радій!<br /> Горя ж того на воді й суходолі стільки я звідав,<br /> Що навіть ти, якби знав, поспівчував би мені.<br /> Врешті, Улісса зі мною зрівняй — і побачиш: великий<br /> Гнів Нептуна, але — більший Юпітера гнів.<br /> Хто б ти, отже, не був, — не діймай мене до живого,<br /> З ран, що кривавлять, молю, руки жорстокі зніми!<br /> Щоб не росла ще й досі гучна про вину мою чутка,<br /> Дай тій справі моїй хоч затягтися рубцем!<br /> Доля не спить, пам'ятай: і підніме, й кине людину<br /> В прірву; таких перемін сам ти щоденно лякайсь!<br /> Ну, а якщо (ось того я ніколи й не сподівався!)<br /> Так уже згриз ти себе справами друга свого, —<br /> Можеш спокійним буть: моя доля — із найчорніших,<br /> Цезаря гнів собі вслід біди всі інші веде.<br /> А щоб ясніше було, щоб ти словам моїм вірив, —<br /> Я б і тобі побажав звідати кару таку.
12<br /> Вже під Зефіром м'якне мороз. Кінець уже року.<br /> Довгих таких я не знав, як у Меотії, зим.<br /> Той, хто морем колись не зміг переправити Геллу,<br /> На терези вже кладе ночі тривалість і дня.<br /> Десь на селі там, у вас, юнаки й дівчата веселі<br /> Йдуть по фіалки — туди, де їх не сіяв ніхто,<br /> Де тільки луг — усюди рясніє квіток різнобарв'я,<br /> Де тільки пташка, там — пісня нехитра дзвенить.<br /> Щоб материнське, врешті, прокляття скинути з себе, —<br /> Де лише сволок який — ластівка ліпить гніздо.<br /> Ніжний посів, що в Церериних борознах досі ховався,<br /> Вже з-під паркої землі проростом пнеться м'яким.<br /> Де виноградна лоза — вже'брость на ній набрякає,<br /> Жаль, у ґетських краях і винограду нема.<br /> Де якесь дерево є — бубнявіє гілка бруньками,<br /> Жаль, у ґетських краях дерева й близько нема!..<br /> Нині — дозвілля там: поступається знову забавам<br /> Форум, де завжди киплять багатослівні бої.<br /> Кінні змагання там, із легкою зброєю вправи,<br /> Списа метають або полем женуть обруча.<br /> Там юнаки, вже після змагань, від оливи пливкої<br /> Змити в джерельній воді тіло блискуче спішать.<br /> Повен театр, жага палахтить і пристрасті різні,<br /> І замість форумів трьох стільки ж театрів гуде.<br /> Десятикратно, стократно, та ні — безмежно щасливий,<br /> Той, кому Рим гомінкий всі свої втіхи дає!<br /> Я ж тут бачу сніги, що з весною тануть, і воду,<br /> Що прямо з озера вже, не з ополонки беруть.<br /> Льоду й на морі не видно; од криги звільненим Істром<br /> Не загримкоче важким возом сармат-волопас.<br /> Хай до Понтійських країв почнуть доходити судна,<br /> Хай-но сюди "завернуть не побоїться плавець —<br /> Я залюбки підбіжу, привітавши, спитаю прибульця,<br /> Звідки, хто він такий, що тут цікавить його.<br /> Дивно бачити тут когось не з ближнього краю,<br /> Що по чужій сюди плив, по небезпечній воді.<br /> Рідко з Італії хтось таку відстань сюди подолає,<br /> Рідко, бо й гавані тут, де б зупинився, нема.<br /> Чи заговорить по-грецькому він, а чи по-латині —<br /> Мова ця, звісно, мені більше до серця лежить!<br /> Чи то з протоки, а чи з далеких хвиль Пропонтиди<br /> Ген аж сюди ходовим вітром когось занесе, —<br /> Хто б він не був, але вістку все ж якусь перекаже,<br /> Хай якусь чутку, або — чутки частину лише.<br /> От якби міг — благаю про це! — розказать про тріумфи<br /> Цезаря, як він складав богу латинів обіт!<br /> І як до ніг вождя-переможця Германія буйна<br /> Сумно схилила своє горде недавно чоло.<br /> Той, хто мені оповість, чого сам, на жаль, я не бачив,<br /> Гостем жаданим за стіл сяде у хаті моїй.<br /> Горе! Чи справді тут, між скіфів, — оселя Назона?<br /> Горе! Чи справді тут — вогнище дому мого?..<br /> Згляньтесь, боги! Хай не домом, лишень притулком вважає<br /> Цезар те місце сумне, де покарання несу!
13<br /> Гостем небажаним (краще б я на світ не з'явився!)<br /> День народження мій з обігом часу настав.<br /> Нащо спішиш до вигнанця в роки його бідування,<br /> В чорні його роки, замість покласти їм край?..<br /> Мав би сумління — не турбувався б нині про мене,<br /> З Риму за мною сюди, на чужину б ти не йшов.<br /> Де мене вперше, на горе моє, дитям ще побачив,<br /> Там і востаннє мені ти б усміхнутися міг!<br /> Так і тоді, коли Рим навік я покинути мусив,<br /> Ти, як і друзі мої, мовити б міг "Прощавай!"<br /> Що тобі в Понті робить? Чи сюди, за межі морозні,<br /> Ген на край світу й тебе Цезаря гнів скерував?<br /> Почестей звичних чекаєш і тут — аби білосніжний<br /> Плащ із моїх плечей згортками гарно спадав?<br /> Щоб у вінках, як личить у свято, вівтар димився,<br /> Щоб у священнім огні весело ладан тріщав?<br /> Щоб привітав я тебе калачем — щорічним дарунком?<br /> Щоб молитвами богів якнайщиріше благав?<br /> Інші настали часи, не такі мої справи, щоб міг я<br /> Радісно, як то колись, вийти назустріч тобі.<br /> Про похоронний дбати б вогонь, а не про святковий,<br /> Вівтар не квітом пора б, а кипарисом вінчать.<br /> Ладан палити дарма: ним богів і так не вблагаю,<br /> З уст навіть добрі слова в горі такому не йдуть.<br /> Та коли можна в той день іще якесь мати прохання, —<br /> Не повертайся, прошу, вдруге у ту чужину,<br /> Поки живу я ще тут, де світу найдальший окраєць,<br /> Понт, що даремно його люди прозвали "Евксин".
14<br /> Гордосте вчених мужів, пораднику їх, опікуне,<br /> Що поробляєш тепер, друже й мого талану?<br /> Як мене ти вихваляв у щасті моєму, чи й нині<br /> Дбаєш так само, аби хоч не забули мене?<br /> Чи мої твори збираєш усе ще (кажу, розумієш,<br /> Не про "Мистецтво": воно занапастило й митця)?<br /> Тож постарайся, молю, поетів нових опікуне,<br /> Щоб своїм тілом живим — творами — в Римі я був!<br /> Бо ж не моїм книжечкам — мені присудили вигнання,<br /> На покарання таке чим заслужили вони?<br /> Батько-вигнанець не раз чужиною блукає, а діти,<br /> Рідні діти його в Римі спокійно живуть.<br /> Як і Паллада колись — без матері, тільки від батька<br /> Вірші родились мої — кров моя, плід мій живий.<br /> їх довіряю тобі, а що батька в них нині немає,<br /> Значить, ще важчим стає твій, опікуне, тягар.<br /> Чим заплямований я — лиш трьох моїх діток торкнулось,<br /> Отже, про інших усіх ти, не ховаючись, дбай.<br /> Є ще в доробку моїм п'ятнадцять книг "Перевтілень",<br /> Що в похоронний мій день хтось врятував од вогню.<br /> Міг би й для них я, коли передчасно б сам не загинув,<br /> Слави в людей домогтись, одшліфувавши весь твір.<br /> Так от вони й звучать в устах людей, шорсткуваті,<br /> Втім, чи справді звучить серед людей щось моє?..<br /> Можеш ще й ті, які б не були вони, вірші додати,<br /> Тільки б таку далину їм подолати вдалось!<br /> А коли хтось ті вірші мої прочитати захоче,<br /> Перше хай зважить, коли й де я виношував їх.<br /> По справедливості, вірю, оцінить, коли буде знати,<br /> Що серед варварів я, на чужині їх писав.<br /> Ще й подивується: як це могла у такому нещасті,<br /> В смутку такому якісь вірші сплітати рука.<br /> Так, підупав у бідах мій хист; щоправда, й раніше<br /> Він не буяв, а лише скупо струмочком бринів.<br /> Далі, яким уже був, без ужитку зовсім занидів,<br /> А проминули роки — і до кінця пересох.<br /> Книг тут нема, що живили б мене, будили до праці,<br /> Меч тут і стріли дзвенять, а не рядки віршові.<br /> Нікому й віршів читать, а коли б надумав читати, —<br /> То все одно мене тут не зрозумів би ніхто.<br /> Змоги нема й усамітнитись: мур на сторожі, й ворота<br /> Замкнуті завжди, щоб гет не увірвався з мечем.<br /> Слово шукаю не раз, чи ім'я, чи місцевості назву, —<br /> Побіч нікого нема, з ким би порадитись міг:<br /> Іноді мову про щось поведу — і (сором признатись!),<br /> Наче бракує слів: чи розмовлять відучивсь?<br /> Тільки й чую щодня фракійську та скіфську говірку,<br /> Видно, по-гетському я скоро й писати почну.<br /> От і боюсь, повір, щоб, читаючи вірш мій латинський,<br /> І на понтійське слівце ти не натрапив бува.<br /> Строго все ж не суди: на книжечку цю непримітну,<br /> Зваживши, де я живу, друже, вибачливо глянь.
КНИГА ЧЕТВЕРТА
1<br /> Може, помилки є (та й будуть!) у тих моїх віршах, —<br /> Любий читачу, даруй, зваж-бо, коли я писав.<br /> Ні, не похвал вигнанець шукав — душевного миру,<br /> Щоб не одну лиш біду мати на думці щодня.<br /> Так от і в'язень, вергаючи землю, співає в кайданах:<br /> Пісня проста, а йому легше від неї стає.<br /> Пісню й човняр заведе, коли човен свій проти хвилі,<br /> Тіло подавши вперед, тягне у мулі в'язкім;<br /> Так і весляр, до грудей раз у раз наближаючи весла,<br /> Хвилю, що йде на судно, мірно, співаючи, б'є;<br /> Так і пастух, на посох опершись чи сівши на камінь,<br /> Втому од себе жене, дудкою тішить овець.<br /> Так і служниця висновує з ниткою пісню протяжну —<br /> Втомлива праця, а все ж наче миліша стає.<br /> Кажуть, коли відібрали в Ахілла діву Лірнеську,<br /> Струн гемонійських Ахілл, щоб не тужити, торкавсь.<br /> Так, утративши вдруге жону свою, в тузі великій<br /> Зрушував скелі й ліси силою пісні Орфей.<br /> Муза — підмога й мені: на шляху покарання, до Понту,<br /> Тільки вона день і ніч побіч вигнанця була.<br /> їй одній не страшні ні підступи, ані фракійська<br /> Зброя, ні варварський край, ані моря, ні вітри.<br /> Знає, що я спіткнувсь, що не вчинок ганебний зі світу<br /> Звів передчасно мене — я помилився, кажу.<br /> Тим справедливіша нині до мене, що я через неї<br /> Скараний; я і вона — двоє ми стали на суд.<br /> О, якби знав я колись, що це мені піде на шкоду,<br /> То якнайдалі б тримавсь од таємниць Пієрид!<br /> Що ж робити тепер? Я досі у владі тих сестер:<br /> Пісню, загибель свою, все ще люблю над життя!<br /> Лотоса плід, що вперше до вуст підняли дуліхійці,<br /> Так їх вабив, хоча найнебезпечнішим був.<br /> Хто закохавсь — біду свою чує, та сам же до неї,<br /> До свого лиха, летить — не зупинити його.<br /> Так і книжки, хоч нашкодили, душу мені звеселяють,<br /> Вістря, в моїй же крові, я ще й тулю до грудей.<br /> Хочеш — то божевіллям назви той потяг до віршів,<br /> Те божевілля, однак, чимось корисне мені.<br /> Не дозволяє воно вдивлятись в одні лиш нещастя,<br /> Горе щоденне своє я забуваю за ним.<br /> Так і вакханка, бува, охоплена шалом священним,<br /> По едонійських верхах, рани не чуючи, мчить.<br /> Тільки-но груди мої од зеленого тирсу здригнуться,<br /> Понад нещастя людські тут же зів'ється мій дух.<br /> Що те вигнання йому, похмуре те узбережжя<br /> Скіфського Понту, що — сповнені гніву боги?<br /> Наче б летейського, для забуття, я випив напою,<br /> Так на всі біди свої мовби крізь сон я дивлюсь.<br /> Тож і шаную богинь, що сюди, з Гелікону, за мною<br /> Йшли у таку далину, щоб лікувати мій біль.<br /> І на морях, і на землях вони з вигнанцем ділили<br /> Горе — чи плив я судном, чи суходолом ступав.<br /> їхньої ласки й далі благаю, бо інші безсмертні<br /> З Цезарем поряд були — спільно карали мене:<br /> Стільки наслали бід, скільки бачиш край моря піщинок,<br /> Скільки у морі є риб, скільки у них є ікри.<br /> Легше квітки зрахувать навесні, колосся — улітку,<br /> Легше — плоди восени, взимку — сніжинок рої,<br /> Ніж усе те, що я переніс, блукаючи світом,<br /> Поки на берег отой — лівий Евксинський ступив.<br /> Та не полегшало й тут, анітрохи бід не вбуває:<br /> Вслід мені доля моя примандрувала й сюди!<br /> Бачу ясно тепер, яка нитка для мене снується<br /> Ще від моїх уродин: темної пряжі вона.<br /> Хоч би повів я про все, що тут на людину чигає, —<br /> Мову правдиву мою просто брехнею назвуть.<br /> Ой, як важко тому, хто був на вустах всього Риму,<br /> Між чужаками тепер — бессами, ґетами жить!..<br /> Як жалюгідно це — при зачиненій брамі, за муром<br /> Жити, де й вал захисний — не запорука життя!..<br /> Ще юнаком цуравсь я змагань на службі військовій,<br /> От для забави хіба брав тоді зброю до рук.<br /> Нині, хоча старий, сивину прикриваю шоломом,<br /> Щит у лівицю беру, маю напохваті меч.<br /> Щойно з горба чатовий попередить про небезпеку —<br /> Тут же, хоч руки тремтять, я за оружжя берусь.<br /> Ворог із луком в руці, отруйна стріла — наготові,<br /> Вже попри мур тайкома мчить на хрипливім коні.<br /> Наче ту бідну вівцю, що не встигла вбігти в кошару,<br /> Через поля та ліси тягне зажерливий вовк,<br /> Так і того, перед ким уже зачинились ворота,<br /> Варвар добичу свою, спійману в полі, жене.<br /> Йде полоненик тоді — ремінний зашморг на шиї —<br /> Йде або тут же його вістря отруйне кладе.<br /> Так і живу тут, житель новий неспокійного краю,<br /> Час же на чужині, ой, як повільно пливе!<br /> Все ж до пісень, до святощів давніх мене закликає<br /> Серед таких бідувань Муза-вигнанка моя!<br /> Хай напишу щось — кому прочитаю? Нема тут людини,<br /> Щоб на латинське моє слово озватись могла.<br /> Сам собі — ради нема! — і пишу, й читаю ті вірші,<br /> Тож не бояться вони пильного ока судді.<br /> Часто питав я себе: для кого тепер ті старання?<br /> Може, сармат, а чи ґет буде читати мене?<br /> От і лились таки над писанням непрошені сльози,<br /> І розпливались рядки, мокрі були од ридань.<br /> Серцем рани старі, наче нині вражений, чую —<br /> Часто по грудях із віч ринуть печальні струмки.<br /> Ким був учора, нині ким став, буває, згадаю,<br /> Звідки забрала й куди кинула доля мене, —<br /> Й так і на себе тоді, й на твори свої розізлюся,<br /> Що, мов несповна ума, кидаю їх у вогонь.<br /> Тож, хоча з багатьох лише деякі вірші лишились, —<br /> Хто б ти, читачу, не був — ласкою їх обігрій!<br /> Зглянься на них і ти, для кого чужий я вже, Риме:<br /> І не гордуй, бо вони — діти вигнання мого.
2<br /> Вже б на коліна стати тобі, Германіє грізна,<br /> Звідавши, як і весь світ, Цезарів наших могуть.<br /> Певно, вінками стрімкий Палатин уже запишався,<br /> Ладан тріщить на вогні, в'ється жертовників дим.<br /> Гостра сокира там б'є білосніжну шию бикові —<br /> І багрецем довкруги землю забарвлює кров.<br /> Не забуваючи дану обітницю, славні обидва<br /> Цезарі жертву богам за перемогу кладуть.<br /> Парость між ними — юнь, що Цезарів носить імення,<br /> Щоб лише Цезаря дім світом усім керував.<br /> Лівія між невісток за щасливе повернення сина<br /> В храмі складає дари, як і не раз ще складе.<br /> З нею — всі матері, як і діви, які невсипуще<br /> Вести чистий вогонь, чисті самі, бережуть.<br /> Радістю повниться люд, сенатори, вершники Риму,<br /> Ще ж донедавна і я їхньою часткою був!..<br /> Не для вигнанця в тій далечіні втіха загальна!<br /> Відгомін радощів тих ледве долинув сюди.<br /> В Римі весь люд оглядає тріумфи; вождів полонених<br /> Може читать імена, назви підкорених міст,<br /> На владарів, що з путом на шиї, може дивитись, —<br /> Тут же, за ними, в ясній збруї, вінках — рисаки, —<br /> Бачити лиця: одні — немов приголомшені горем,<br /> В інших — мов тями нема, сяйвом їх очі горять.<br /> Хтось із юрби про причини, ймена, діла запитає,<br /> Хтось, не знаючи й сам, оповідати почне:<br /> "Той он, з гордим чолом, що сідонським сяє багрянцем,<br /> Був за вождя на війні; цей — його права рука.<br /> Той, що сумирно йде, потупивши погляд у землю,<br /> Зовсім не так виглядав, поки оружно ходив.<br /> Цей ось, що гніву свого й тепер не хоче ховати,<br /> Словом і ділом будив до непокори жагу.<br /> Цей, що обличчя його — так буйно заріс — не побачиш,<br /> Підступом, із укриття наші війська оточив.<br /> Далі — той, хто богам, хотіли чи не хотіли,<br /> Жертву, кажуть, не раз із полонених складав.<br /> Гори, озера, названі тут, укріплення, ріки —<br /> Кров'ю спливало все, трупом рясніло довкіл.<br /> Друз саме в тих місцях отримав прізвище славне,<br /> Парость щаслива — син, батька достойний свого.<br /> Рейн, очеретом сумно вповитий, з обламаним рогом,<br /> Закаламутив себе кров'ю своїх же синів.<br /> А під ногою вождя нездоланного, простоволоса,<br /> Там і Германія, глянь, тужить — і має чого:<br /> Шию, хоч горда, мусить підставити римській сокирі,<br /> Пута носить на руці, що воювала мечем!"<br /> Ти, о наш Цезарю, на переможній своїй колісниці,<br /> В сяєві пурпуру весь перед народом промчиш.<br /> А по дорозі твій люд тобі буде в долоні плескати<br /> Й кидати квіти до ніг, рясно встеляючи шлях.<br /> Фебовим лавром чоло буде вінчане, й воїн затягне,<br /> Скільки є сили: "Іо! Славний тріумфе, Іо!"<br /> Сам побачиш не раз, як од оплесків, окликів люду<br /> Стане вмить на диби біла твоя четверня.<br /> Ось ти — на Капітолії, в храмах до тебе прихильних,<br /> Де для Юпітера лавр, як і годиться, складеш.<br /> Зором душі сягну туди й я, наскільки зумію, —<br /> Звідки прогнали мене, вправі душа туди йти.<br /> Вільно долає вона землі неосяжні простори,<br /> Щонайкоротшим вона шляхом у небо майне —<br /> Так вона й очі мої в сам Рим оддалений зверне,<br /> Щоб до такого добра якось і я причастивсь.<br /> Там задивлюсь на твою колісницю з слонової кості —<br /> Й так я побуду хоч мить на батьківщині своїй.<br /> Ну, а щасливий люд оглядатиме все це насправді,<br /> І переможцем-вождем буде втішатись юрба.<br /> А щодо мене, то лиш уявляти на віддалі зможу<br /> Й дещо із радощів тих вухом хіба що вловлю.<br /> Та чи хто-небудь сюди, на сам край світу загляне<br /> З Лацію і залюбки спраглому все оповість?..<br /> Хоч про минуле б уже повідав, усе ж я радів би,<br /> Скільки б років не спливло, повісті цій про тріумф.<br /> Хай же надлине той день, коли посвітлію душею<br /> І над нещастям моїм стане загальне добро!
3<br /> Дві Ведмедиці, велика й мала, що морськими шляхами —<br /> Ця — фінікійські, а та — грецькі веде кораблі,<br /> Ви, котрі бачите все із самої маківки неба<br /> І не торкаєтесь вод, що на західній межі,<br /> Ви, чий шлях коловий, обіймаючи неба простори,<br /> Високо в'ється й ніде не досягає землі, —<br /> Гляньте на стіни, через які син Ілії, кажуть —<br /> Рем, було, перестрибнув, братові наперекір.<br /> Погляд зіркий зупиніть на жоні моїй — чи пам'ятає<br /> Мужа-вигнанця, чи ні — правду мені ви скажіть.<br /> Горе! Звідки той страх? Під сумнів беру очевидне<br /> І похитнутись даю добрій надії своїй.<br /> Вір: чого хочеш, те є; що безпечне, того не лякайся,<br /> Вірності певній жони вірою сам дорівняй!<br /> Те, чого зорі тобі не розкажуть з обширів неба,<br /> В тому ти словом твердим сам переконуй себе.<br /> Знай, що жона, за якою так тужиш, тебе не забула<br /> Й те, що дозволено їй, — ймення твоє береже.<br /> Мовби ти поряд був, тобі в очі дивиться пильно,<br /> Й любить, поки жива, здалеку любить тебе.<br /> Таж, коли впертий біль по праву душу діймає,<br /> Чи заспокійливий сон хутко на груди злетить?<br /> Ні! Забринить сльоза, коли ложе, спальня навіють<br /> Спогади і забуття навіть вночі не дадуть.<br /> І проснуються жалі, й кінця не буде тій ночі,<br /> Й місця не знайде собі тіло зболіле твоє.<br /> Все це, я певен того, й тобі, дружино, відоме:<br /> Болем тужливим любов знати про себе дає.<br /> Мучишся так, мов фіванська жона, коли фессалійські<br /> Коні, кривавлячи шлях, Гектора тіло тягли.<br /> Врешті, про що благать? У якому душевному стані<br /> Бачити б нині хотів, вірна дружино, тебе?..<br /> Сумно тобі — на себе лихий: через мене страждаєш;<br /> Весело — теж лихий; як це без мужа радіть?<br /> Ні! Ти оплакуй таки свою втрату, чутлива душею,<br /> Крізь моє горе дивись навіть на власне життя.<br /> Плач над вигнанцем, плач! У сльозах своя насолода:<br /> Слізьми повниться вкрай, слізьми й виводиться біль.<br /> Краще б над мертвим ти, а не над живим голосила,<br /> Знала б: лише через смерть муж твій покинув тебе.<br /> Подих мій при тобі злетів би в рідне повітря,<br /> Слізьми, вірна жона, тіло б омила моє.<br /> Очі мої, що бачили б небо вітчизни востаннє,<br /> Ти б і закрила мені дотиком ніжним руки.<br /> І під дідівським пагорбом прах мій відпочивав би,<br /> Й та, де я народивсь, тіло окрила земля.<br /> Врешті, я був без вини, без неї — і звікував би,<br /> Замість у соромі жить — у покаранні такім.<br /> Горе мені, якщо ти, почувши: "Дружина вигнанця..." —<br /> Почервонієш, якщо будеш ховати лице!<br /> Горе мені, якщо бути моєю — ганебно для тебе!<br /> Горе, якщо вже й свого мужа соромишся ти!<br /> Де ті часи, коли мужем славним ти хизувалась<br /> І не ховала іще ймення мого від людей?<br /> Де ті часи (чи згадки не хочеш?), коли ти моєю<br /> Не називалась лишень — а таки радо була?<br /> Всім я подобавсь тобі, й до справжніх чеснот додавала<br /> От що значить любов! — і не властиві мені.<br /> Другому, хто б він не був, — таким уже незрівнянним<br /> Я видавався тобі! — першості б не віддала.<br /> Сорому й нині не май, що ти жона моя: шлюб наш<br /> Хай тебе горем важким, а не ганьбою гнітить!<br /> Од блискавиці впав Капаней, а де ж ти читала,<br /> Щоб через мужа свого сором Евадну діймав?<br /> Світу володар вогнем вогонь приборкав, та сестри<br /> Не побоялись ридать над Фаетоном своїм.<br /> Кадм не сахнувся Семели, дочки, хоч надто зухвале<br /> В неї прохання було — і поплатилась життям.<br /> Хай же, дружино, й твоє, хоч сам Юпітер у гніві<br /> Громом мене вразив, не паленіє лице.<br /> Краще, скільки снаги, на захист мій піднімися,<br /> Дай зрозуміти усім — що таке добра жона.<br /> Силу своїх чеснот зверни на справу печальну,<br /> Слава не долами, знай, а крутосхилом іде.<br /> Хто б нині Гектора знав, якби Трої поталанило, —<br /> Тільки в загальній біді мужність дорогу знайшла.<br /> Тіфію! Зайве мистецтво твоє при спокійному морі.<br /> Фебе, так само — й твоє, якби ніхто не хворів.<br /> Та, що у щасті нікому не знана, та й не потрібна,<br /> Мужність серед нещасть на увесь зріст постає.<br /> Тож дає змогу тобі моя доля слави сягнути,<br /> Голову вірність твоя високо може піднять.<br /> Час нелегкий посилає дари тобі: перед тобою —<br /> Поле; на ньому працюй — не забариться хвала!
4<br /> Ти, хто пишатися б міг одним лиш переліком предків,<br /> А благородністю все ж їх перевищив усіх,<br /> Ти, хто в душі зберігає образ чеснот свого батька,<br /> Щоб до нового життя не бракувало їм сил,<br /> Ти, хто й до красномовства хист од батька отримав,<br /> А видатніших, ніж він, Форум промовців не знав!<br /> Замість наймення прикмети подав я — і мимоволі<br /> Видав тебе: винувать славу свою, не мене.<br /> Я не схибив: тебе — твоя власна зраджує гідність,<br /> Хто ти — знає весь Рим, і не моя тут вина.<br /> А що належне тобі в своїй пісні віддав я, — гадаю,<br /> При справедливім такім принцепсі, то не біда,<br /> То не пошкодить тобі, бо сам же Батько вітчизни<br /> Гніву не має, коли в пісні про нього пишу.<br /> Й не заборонить того, бо Цезар — спільне надбання,<br /> Значить, є і моя частка в суспільнім добрі.<br /> Ймення своє для похвал віддає співцям і Юпітер,<br /> Можуть вуста будь-чиї славу співати йому.<br /> Цезар — видимий бог, Юпітер — той, в кого вірять,<br /> Виправдать можуть тебе два щонайвищі зразки.<br /> Втім, вину всю беру, хоч і так мені важко, на себе:<br /> Ти на писання моє впливу не маєш тепер.<br /> Та й не нова це провина моя — розмовляти з тобою:<br /> Ще до вигнання я звик мову з тобою вести.<br /> Тож не лякайся, що дорікнуть тобі другом-вигнанцем:<br /> Гнів, а чи заздрість, кажу, ляжуть на дружби творця.<br /> Батько твій — ось кого подивляв я ще від дитинства;<br /> Те, про що знають усі, нині й ховати дарма.<br /> Хист мій він вихваляв (можливо, ти пам'ятаєш)<br /> Більше, ніж сам я той хист і поважав, і цінив.<br /> Про мої вірші він так говорив, що в тій його мові<br /> Міг я пізнати чуття і благородства глибінь.<br /> Тож, увійшовши в твій дім, не тільки тебе обманув я:<br /> Першого я у той час батька твого обманув.<br /> Ні, то не був обман! Життя моє, всі мої вчинки,<br /> Окрім останніх, на жаль, чистими завжди були.<br /> Та навіть похибку ту, якщо б узяв до уваги,<br /> Як усі лиха ті йшли, — злочином ти не назвеш.<br /> Занапастив мене страх, та передусім — необачність,<br /> Лиш про ту долю свою краще забути дозволь!..<br /> Свіжих ран не торкай, аби знову не розійшлися:<br /> Ще ж затягнутися їм навіть сам спокій не дав.<br /> Кару свою по заслузі несу, але, що вчинив я, —<br /> Те несвідомо вчинив, ще раз і ще раз кажу.<br /> Видно, сам бог це відчув, інакше смертю скарав би,<br /> А всі набутки мої іншій людині б оддав.<br /> Може, з вигнання, поки живу, мене він одкличе,<br /> Хай лиш у грудях його з часом пом'якшає гнів.<br /> Нині ж, молю, хоч в інші місця мене хай скерує,<br /> Тільки б не розгнівивсь ще й за нескромність мою!<br /> Трохи затишніше, ближче до Риму хай буде вигнання,<br /> Далі від ворогів, що грабуванням живуть.<br /> Август — ласкавість одна: якби попросити за мене,<br /> То не відмовив би він — маю надію на те.<br /> Берег Евксинський мене полонив; колись недаремно<br /> За негостинність йому назву "Аксинський" дали.<br /> Тихих вод тут нема, що ледве хвилюють під вітром,<br /> Суден із дальніх країв гавань погідна не жде.<br /> Вколо — грабівники, племена, до розбою поквапні —<br /> Краще зрадливі моря, ніж отакий суходіл!<br /> Ті, що ти чув про них, про спраглих крові людської, —<br /> Поряд, під тим же, що я, небом холодним живуть.<br /> Таврія неподалік, де богині-лучниці вівтар<br /> Часто — аж лячно казать — вбивством жахним обагрявсь.<br /> Тут, пам'ятають, Тоант владував; у той край лиховісний<br /> Добрих людей не тягло, не зазирали й лихі.<br /> Вдячна Діані за те, що лань замість неї обрала,<br /> Внучка Пелопа їй тут будь-які жертви несла.<br /> Потім, коли Орест (лиходій чи герой — невідомо)<br /> Волею мстивих богинь в шалі забрів аж сюди,<br /> Разом з фокейцем, що став зразком правдивої дружби,<br /> Бо мали спільну, одну, душу вони в двох тілах,<br /> Тут же до вівтаря (перед дверима подвійними вівтар<br /> Зрошений кров'ю стояв) зв'язаних двох привели.<br /> Смерті своєї, однак, ні один не лякався, ні другий:<br /> Бачачи явний кінець, кожен за другом тужив.<br /> Жриця вже стала, з мечем наготовленим; варварська стрічка<br /> Скроні вже оповила — грецькі! — обом юнакам.<br /> Братову мову нараз Іфігенія-жриця впізнала —<br /> Й, замість удару завдать, брата в обійми взяла.<br /> Образ богині тоді від кривавих жертв, їй немилих,<br /> В інший, ласкавіший край перевезла кораблем.<br /> От із тією землею, де світ кінчається, звідки<br /> Люди тікають й боги, я по сусідству живу.<br /> Тож недалеко од нас криваві приносили жертви,<br /> Горе! Кажу "од нас", хоч між чужинців живу!..<br /> О, якби зглянувся бог і мене з ходовими вітрами,<br /> Як і Ореста колись, вивіз по хвилях відсіль!..
5<br /> О найдорожчий із друзів моїх, до кого, бувало,<br /> Я, наче до вівтаря, у безнадії горнувсь!<br /> Ти, чиє слово живе при житті мою душу тримало —<br /> Так язичкові огню згаснуть олія не дасть.<br /> Не побоявсь ти один одкрити гавань надійну<br /> Для корабля, що його сам Громовержець вразив.<br /> Ти, хто своїм майном мене б захистив, якби Цезар<br /> Навіть родинне добро, спадок, у мене забрав.<br /> Так уже я захопивсь, що, забувши де я та хто я,<br /> Мало що ймення твого, друже, не вимовив тут!<br /> Сам ти впізнаєш себе. Упізнавши, прагнучи слави,<br /> Схочеш, щоб можна було іншим гукнути: "Це ж я!"<br /> Радо б, тільки дозволь, назвав я тебе на імення,<br /> Щоб із хвалою з'єднать рідкісну вірність твою.<br /> Все ж боюся того, щоб на шкоду не вийшла подяка:<br /> Ще ж бо завадить тобі шана невчасна моя.<br /> Краще душею радій (дозволено це і безпечно!),<br /> Що пам'ятливий — я, що незрадливий — ти.<br /> Так і надалі веслуй, помагаючи другові, поки<br /> Бог іще в гніві й рвучкі не вгамувались вітри.<br /> Дбай Про рятунок мій, хоч мене з понурого Стіксу<br /> Може добути лиш той, хто і пожбурив туди.<br /> Рук усе ж не складай і стійко — рідкісна риса! —<br /> Дружбі, що в'яже нас, дружбі несхитній служи!<br /> Хай тебе й далі Фортуна веде, майна ха.й не бракне,<br /> Щоб, не бідуючи сам, міг помагати своїм.<br /> Хай і жона добротою постійно дорівнює мужу,<br /> Спокою спальні нехай сварка вам не сколихне.<br /> Хто з тобою у кровнім зв'язку, хай так тебе любить,<br /> Як близнюка свого — Кастора — любить близнюк.<br /> Син хай народиться в тебе, до тебе в усьому подібний,<br /> Б звичаях гарних його всяк щоб тебе пізнавав.<br /> Донька — зятя у дім хай веде при факелах шлюбних,<br /> Щоб для онуків ти був ще молодим дідусем.
6<br /> З часом привчається віл терпляче плуга тягнути —<br /> Сам же він шию нагне в лукоподібне ярмо;<br /> З часом скоряється кінь віжкам, хоча й норовистий, —<br /> Поки гнуздають його, вже не стає на диби;<br /> З часом стихає лють лячного пунійського лева —<br /> Дикість, що нею жахав, не озивається вже;<br /> Навіть індійський слон із часом вчиться служити:<br /> Велет виконує все, що лиш йому повелять.<br /> Час промине — й на лозі виногроно туге набрякає;<br /> Грає у ягоді сік, ледве вміщається в ній.<br /> З часом із зерня стебло розцвітає колосом сивим,<br /> Плід, на початку терпкий, потім медовим стає.<br /> Навіть леміш, обновляючи землю, тоншає з часом,<br /> Час непомітно зітре криці чи каменя твердь.<br /> Він найдикішу лютість гамує, гасить повільно,<br /> З серця знімає тягар і проганяє печаль.<br /> Раду з усім собі давність дає, ступаючи тихо,<br /> Тільки безсила вона проти моєї журби.<br /> Двічі, відколи я тут, на токах зерно молотили,<br /> Двічі вже гроно туге боса чавила нога.<br /> Та за той довгий час терплячості я не навчився,<br /> Начебто вчора лишень горе спіткало мене.<br /> Часто й старий уже віл важкого ярма уникає,<br /> Часто вудила гризе навіть об'їжджений кінь.<br /> Туга моя ще чорніша тепер, ніж два роки тому,<br /> Хоч не змінилась, але час їй додав чорноти.<br /> Спершу не до кінця усвідомлював я своє горе,<br /> Нині — вже до кінця, от і гострішає біль.<br /> Це неабияка річ — почерпнути свіжої сили,<br /> Поки до решти її не ізсушила біда!<br /> І чи не краще свіжий борець на жовтій арені<br /> Виступить, аніж пітний, що боротьбою втомивсь?<br /> І гладіатор сміліше йде в бій, коли свою зброю<br /> Власною кров'ю іще забагрянити не встиг.<br /> Непогамовні вітри не страшні кораблеві новому,<br /> А для старого — біда й під перелітним дощем.<br /> Так от і я: колись легше знегоди свої переносив,<br /> Нині обтяжує їх днів плетениця сумна.<br /> Вірте, збуваюся сил, але — вже недовго терпіти:<br /> Сам те пророчу собі з немочі тіла свого.<br /> Сили бракне, кажу, з рум'янця — сліду немає,<br /> Шкіра — сухість одна, ледь укриває кістки.<br /> Так, я тілом ослаб, та значно більше — душею:<br /> Бачить вона лиш одне: вічну скорботу свою.<br /> Рим далеко відсіль; моя втіха, друзі, — далеко,<br /> І найдорожча з усіх — ой, як далеко тепер!..<br /> Близько — скіфи і ґети в штанах, понурі сусіди,<br /> Все — і далеке й близьке — наче на рану сіль.<br /> Є надія, проте, — розрада моя в тій печалі:<br /> Скоро ті муки мої смерть рятівна перерве.
7<br /> Двічі до мене по лютій зимі наблизилось сонце,<br /> Двічі, сягнувши Риб, шлях закруглило воно.<br /> Стільки часу спливло, а ти таки не спромігся<br /> Хоч би рядочком одним поспівчувати мені!<br /> Де ж люб'язність твоя? Таж інші, хоч і не тісно<br /> Дружба в'язала нас, пишуть вигнанцю листи.<br /> То чому ж досі, чому — коли сувій розгортаю,<br /> Маю надію, що там буде імення твоє?<br /> Може — дали б то боги! — ти пишеш, тільки до мене<br /> Із багатьох тих листів жоден чомусь не дійшов.<br /> Дійсно! Все так і є! Інакше — скажу, що в Горгони<br /> Чорним гадюччям довкіл їжилось грізне чоло,<br /> Що нижче пояса в діви шкірились пси, що Химера,<br /> Тілом левиця й змія, дихала вбивчим вогнем,<br /> Що, позроставшись грудьми, жили люди чотириногі,<br /> Що був тритілий пастух, був і тритілий пес,<br /> Гарпії, Сфінкс, а ще — змієноге плем'я Гігантів,<br /> Як і сторукий Пас і чоловік-напівбик, —<br /> Радше в ті чуда, аніж у твою переміну повірю,<br /> Друже, у те, що забув, викинув з серця мене!<br /> Скільки то гір, доріг між нами — не зрахувати!..<br /> Скільки річок, рівнин, навіть морів пролягло —<br /> Є тисячі причин — чому, хоч листи висилаєш,<br /> Досі з них жоден мені ще не потрапив до рук.<br /> Пишучи часто, долай ті причини, аби не шукав я<br /> Те, що доводиться: чим виправдать маю тебе.
8<br /> Вже мої скроні могли б дорівнять лебединому пір'ю,<br /> Старість, де волос темнів, білим уже повела.<br /> Вже хворобливі надходять літа — пора небадьора,<br /> Вже наче й сам собі зайвим стаю тягарем.<br /> Нині, поклавши край трудам виснажним, мені б жити<br /> В спокої, а головне — жодного страху не знать!<br /> Нині б вітати я мав дороге для мене дозвілля,<br /> Часом (то втіха моя!) братись до милих занять,<br /> І шанувати скромне житло стародавніх Пенатів,<br /> Батьківську ниву, на жаль, осиротілу тепер.<br /> Чуючи ласку жони, щебетання милих онуків,<br /> Мав би вік доживать я на вітчизні своїй.<br /> От яку старість ще молодим я бачив для себе,<br /> І, видавалось мені, що заслужив на таку.<br /> Інше снували боги: суходолами гнавши, морями,<br /> У савроматські краї врешті мене привели.<br /> Судна, що в бурях були, для направи в гавань заводять,<br /> їх серед моря тонуть не залишає ніхто;<br /> Щоб не зганьбити своїх перемог, упавши зненацька,<br /> Кінь, що вже вибився з сил, тихо пасеться собі.<br /> Воїн, що вже застарий до важкої військової служби,<br /> Ларам, прадавнім богам, зброю свою оддає.<br /> Так і мене, кому сили надточує старість повільна,<br /> Вже б дерев'яним пора нагородити мечем.<br /> Нині пора вже не під сарматським дихати небом,<br /> І не до ґетських тягтись, чуючи спрагу, джерел,<br /> А десь у Римі — то милуватись його велелюддям,<br /> То на дозвіллі піти в затінок наших садів.<br /> Так уявляв я собі (прийдешні біди й не снились!)<br /> Без хвилювань та тривог віку свого доживать.<br /> Доля сказала — ні! Як раніш мене пестила в Римі,<br /> Так мене нині гнітить, сивого, на чужині.<br /> Десять я гідно прожив п'ятиліть, тепер — похилився:<br /> Надто вже прикрий тягар гіршої частки життя.<br /> Вже до близької мети, здавалось, — рукою подати,<br /> Та з колісниці нараз друзки лишились одні.<br /> Чи, нерозсудливий, я переповнив гнівом до себе<br /> Мужа, що світу всьому дивну ласкавість явив?<br /> Хай я її похитнув своїм необачним учинком,<br /> Та за той вчинок усе ж не поплатився життям!<br /> От і живу, де світу межа, під північною віссю,<br /> Де непривітна лежить, зліва од Понту, земля.<br /> Хай би таке віщували мені чи Додона, чи Дельфи —<br /> Пустопорожніми б я дві ті святині назвав.<br /> Де є міцність така, — хоч бери обруч з адаманту,<br /> Що не розбила б її Батька вогненна стріла?<br /> Де є така височінь, безпека така, що стояла б<br /> Вище од божества чи дорівняла б йому?<br /> Я от кару несу: частково за власну провину,<br /> Більше, однак, через те, що божество розгнівив.<br /> Приклад моїх бідувань хай буде вам за науку:<br /> Дбайте про ласку того, хто вже на рівні богів!
9<br /> Ймення твого не назву, якщо можна, якщо даси згоду —<br /> Так усі вчинки твої кануть у Лету німу.<br /> Хай лиш ласкавість мою розчулить сльоза твоя пізня,<br /> Хай буде видно, що ти — сам дорікаєш собі.<br /> Ще й засуди себе сам, із життя старайся зітерти<br /> Час, коли душу твою шал Тісіфони посів.<br /> А коли ні, коли все ще ненависть чуєш до мене, —<br /> Що ж, нехай кривда моя зброю бере захисну.<br /> Хоч би я був (а я таки є!) десь на краю світу,<br /> Та через гори, моря гнів мій досягне тебе!<br /> Всі ж бо права, нагадаю тобі, лишив мені Цезар:<br /> Чим, запитаєш, скарав? — Риму позбавив мене!<br /> Втім, у вітчизну, тільки б він жив, гадаю вернутись:<br /> Громом уражений дуб часто у зелені знов.<br /> Хай і не мав би я змоги за кривду віддати належне,<br /> Музи снаги додадуть, Музи й озброять мене.<br /> Хоч у далекім краю, де скіфи, живу, й наді мною<br /> Так уже близько — сухі, що не заходять, зірки,<br /> Голос мій жалібний між безкрайні піде племена,<br /> Світ, хоч яка далина, всюди почує його.<br /> Що не скажу — од сходу ген аж на захід полине;<br /> Свідком західних слів стане віддалений схід.<br /> Через моря, через обшир землі мій голос почують,<br /> Кожне зітхання моє гучно озветься в віках.<br /> Тож про твій злочин не тільки твоє почує століття:<br /> Із роду в рід буде йти слава про тебе лиха.<br /> Вже пориваюся в бій, а рогів усе ще не маю,<br /> Краще б ті роги, однак, не знадобились мені!<br /> Цирк ще порожній, а бик уже б'є копитом об землю,<br /> Сипле з-під нього піском, лють роздуває в собі.<br /> Я задалеко зайшов!.. Сурми до відступу, Музо,<br /> Поки ще ймення своє може приховувать він.
10<br /> Ось я — хто любощі ніжні оспівував. Хочеш, нащадку,<br /> Ближче пізнати мене — твору й цього не одкинь.<br /> Щедрий на хвилі холодні Сульмон — моя батьківщина,<br /> Десять по дев'ять миль — відстань до Риму відсіль.<br /> Тут я з'явився на світ. У той рік, затям, поділили<br /> Консули, що полягли, долю єдину на двох.<br /> Має вагу це чи ні, та мій рід — із вершників давніх,<br /> Тож не Фортуна цей стан подарувала мені.<br /> Первістком не довелось мені бути: переді мною,<br /> Старший саме на рік, рідний мій брат народивсь.<br /> Тож уродини обом нам осяяв один Світлоносець,<br /> А задля дня одного — два випікались коржі.<br /> Перший із ряду днів п'ятиденного свята Мінерви,<br /> Збройної діви, цей день славила кров на піску.<br /> Скоро турботливий батько подбав про нашу освіту:<br /> В Римі навчалися ми — в славних тоді вчителів.<br /> До красномовства мій брат від зеленого віку тягнувся:<br /> Форум вабив його, й Форуму зброя — слова.<br /> Ну, а мені ще хлоп'ям подобались таїнства неба,<br /> Муза мене тайкома в діло втягала своє.<br /> Батько не раз дорікав: "І навіщо тобі ці марниці?<br /> Віршами сам Меонід не доробився майна".<br /> Це схвилювало мене. Увесь Гелікон полишивши,<br /> Брався писати тоді вільні від ритму слова.<br /> Та, хоч того й не хотів, снувалася пісня доладна,<br /> Тільки-но слово скажу — віршем виходить воно.<br /> Так непомітно бігли роки дитинні — і брат мій,<br /> А після нього і я тогу дорослу влягли.<br /> Пурпур ясний із каймою широкою плечі окрив нам,<br /> Кожен, одначе, лишивсь вірний заняттям своїм.<br /> Та на ту пору мій брат, подвоївши десятиліття,<br /> Вмер — і тоді я себе мовби нецілим одчув.<br /> Тут я посаду зайняв, для юнацького віку підхожу:<br /> Третім став у числі обраних наглядачів.<br /> Далі — до курії шлях, що був мені не під силу,<br /> Вужчою стала тоді тоги моєї кайма.<br /> Тілом я був неміцний, до трудів душа не лежала,<br /> Почестей, запобігань, наче вогню, уникав.<br /> До безтурбоття зате аонійські сестри схиляли,<br /> Тихе дозвілля мені щонаймиліше було.<br /> Ще в ті юнацькі роки шанував і цінив я поетів,<br /> Перший-ліпший співець богом мені видававсь.<br /> Макр, що був старший, читав про птахів, про змії та трави:<br /> І котра вбивча із змій, і котра з трав помічна.<br /> Часто й Проперцій читав, почуття жагучого повний —<br /> З ним мене дружби зв'язок щонайтісніше єднав.<br /> Понтик, гекзаметром славний, а Басе — елегійним двовіршем,<br /> Також у колі моїх друзів солодких були.<br /> Слух нам тоді полонив на ритми багатий Горацій —<br /> Пісню добірну снував на авзонійській струні.<br /> Я лишень бачив Вергілія; на побратимство з Тїбуллом<br /> Заздрісна доля, на жаль, часу мені не дала.<br /> Йшов за тобою, Ґалле, Тібулл, за Тібуллом — Проперцій,<br /> Час у тім ряді надав місце четверте мені.<br /> Як я до старших — так і до мене ставилась молодь:<br /> Скоро й про Музу мою заговорили довкіл.<br /> А коли вірші свої я вперше читав перед людом,<br /> Раз на той час, може, два лезо торкнулося щік.<br /> Перше натхнення моє — оспівана в цілому Римі<br /> Жінка; придумане їй ймення Корінни я дав.<br /> Різне писав я тоді; те, що вважав незугарним,<br /> Тут же вогню віддавав — щоб виправляв помилки.<br /> Дещо, може, й таке, що могло подобатись людям,<br /> Перед вигнанням, лихий на свої вірші, спалив.<br /> Серце моє м'яке й Купідонові стріли діймали,<br /> Й навіть дрібничка могла розхвилювати його.<br /> А попри те, хоча я від іскри міг спалахнути,<br /> В Римі про мене ніхто словом лихим не озвавсь.<br /> Ще майже хлопцем я був — із пустою мене одружили<br /> Жінкою, і через те шлюб наш недовго тривав.<br /> Тій, що за нею прийшла, нічим дорікнути не можу,<br /> Все ж неміцним був і цей нашого ложа союз.<br /> От лише третій судилося довго зі мною пробути,<br /> Мужа-вигнанця вона й нині ще не відреклась.<br /> Донька, сама ще майже дитя, мене двічі зробила<br /> Дідом: по внуку від двох чоловіків привела.<br /> Батько до дев'яти п'ятиліть іще раз додавши<br /> Дев'ять, ними й замкнув коло своє життьове.<br /> Так я плакав над ним, як він би оплакував сина,<br /> Згодом і матері я почесті склав жалібні.<br /> Впору зі світу зійшли! Щасливі, щасливі обоє,<br /> Бо закінчили життя ще до вигнання мого!<br /> Рівно щасливий і я, не при них бо горе спіткало,<br /> Вмерши, над сином своїм не побивались вони.<br /> Та якщо вмерлим не тільки ймена одні зостаються,<br /> І понад вогнище все ж тінь їх злинає легка,<br /> І якщо й ваших тіней, батьки, моя слава сягнула,<br /> І на стігійськім суді будуть судити мене, —<br /> Знайте, молю, — не мені вас обманювать, — я на вигнанні<br /> Не через злочин якийсь — це необачність була.<br /> Манам достатньо цього. До вас повертаюсь, хто хоче,<br /> Прагнучи знань, і мої вчинки пізнати й життя.<br /> Кращі прогнавши роки, до волосся мого домішала<br /> Старість суху сивину: біле при темнім лягло.<br /> Десять разів од моїх уродин пісейська олива<br /> В кінних змаганнях була для переможця вінком.<br /> Як мене в Томи, на лівий берег Евксину, раптовий<br /> Цезаря гнів одіслав — чувся ображеним він.<br /> Що за причина падіння мого — те всяк добре знає,<br /> Не випадає мені ще раз про те говорить.<br /> Що вже казати про друзів невірних, слуг незичливих?<br /> Що переніс я тоді — гірш од вигнання було.<br /> Та стрепенувся мій дух, не хотів піддатися бідам —<br /> Сили знайшовши в собі, непереможно стояв.<br /> Тож, про дозвільне забувши життя, у руку незвичну<br /> Зброю узяв, що її час непривітний подав.<br /> Скільки поміж двома — котрий видно й котрого не видно —<br /> Неба верхів'ям зірок, стільки пригод я зазнав.<br /> От і ступив після довгих блукань на те узбережжя,<br /> Де побіч ґетів живе сайдаконосець-сармат.<br /> Тут, хоча зброя довкіл дзвенить, полегшую віршем<br /> Долю невтішну свою, скільки знаходжу снаги.<br /> Хай і нікого нема, кому б міг я вірш той читати,<br /> Все ж я піддурюю день, мовби коротшим роблю.<br /> Тож за те, що живу, що труднощам не піддаюся,<br /> Що з неспокійним життям досі я ще не порвав, —<br /> Музо, подяка тобі! Це ти звеселяєш вигнанця,<br /> Ти — полегша в журбі, ти — рятівниця моя!<br /> Ти — провідниця, супутниця ти: відводиш од Істру<br /> Й на Геліконі даєш місце почесне мені.<br /> Ти мені ще за життя (а це рідкість!) гучне дарувала<br /> Ймення, хоч слава, на жаль, часто посмертне дає.<br /> Заздрість, бліда од злоби, хоча на теперішнє мітить,<br /> Жодного твору мого зубом кривим не йняла.<br /> Й хисту мого не торкнулося недоброзичливе слово,<br /> Хоч на великих співців щедрим був саме наш вік.<br /> Я багатьох ставив вище од себе — й вони мені платять<br /> Шаною: твори мої знає, читає весь світ.<br /> І якщо правду якусь виголошують віщі поети,<br /> То і тоді, як умру, земле, не буду твоїм.<br /> Чи моя праця, чи ласка твоя принесли мені славу,<br /> Дяку заслужену все ж, любий читачу, прийми.
КНИГА П'ЯТА
1<br /> Й цю іще книжку прийми, з берегів надіслану гетських,<br /> Вірний читачу, — сестру інших моїх чотирьох.<br /> Вигляд і в неї такий, яка доля самого поета:<br /> Слів, що солодкі на слух, марно б у ній ти шукав.<br /> Стан мій невтішний тут — невтішна й пісня снується,<br /> Зміст мого твору сумний — має сумним бути й лад.<br /> Був я веселий колись — про веселе та юне писав я,<br /> Нині корю сам себе: "Краще б того не писав!"<br /> Відколи впав — лише про падіння всі мої вірші,<br /> Вічну поживу для них сам постачаю собі.<br /> Наче той лебідь, що з сил опавши при хвилях Каїстра,<br /> Кажуть, загибель свою тужно оспівує сам,<br /> Так от і я, кого кинули ген на берег сарматський,<br /> Дбаю, щоб похорон мій без голосіння не був.<br /> Хто насолоди б хотів, до грайливих віршів охочий, —<br /> Хай цього твору й до рук, щиро кажу, не бере.<br /> Більше б і Ґалл йому підійшов, і солодкий Проперцій,<br /> І, зрозуміло, Тібулл — ніжного хисту співець.<br /> От не бувати б ніколи мені в тому колі поетів!<br /> О, коли б Муза моя не полюбляла пустот!..<br /> Бога любові, що з сагайдаком, оспівав жартівливо —<br /> Й нині, де скіфський Істр, кару несу через те.<br /> Що залишалося? Друзів схилить, щоб ті вірші читали,<br /> Щоб, як читатимуть їх, не забували мене.<br /> Може, здивується хтось, чому так багато складаю<br /> Пройнятих болем пісень? Болю багато зазнав.<br /> Хист тут не входив у гру, ані поетичне мистецтво:<br /> Біди поживу дають, біди й відточують вірш.<br /> Та чи велика їх частка вмістилась у моїй пісні?<br /> Бідам рахунок вести — це ще не справжня біда!<br /> Скільки у лісі кущів, травинок — на Марсовім полі,<br /> Скільки дрібнесеньких є в жовтому ТГібрі піщин —<br /> Стільки нещасть я зазнав; од них — один лише засіб<br /> І відпочинок один — Музам сумлінно служить.<br /> А запитаєш: "Коли ж ти вгамуєш ті сльози, Назоне?" —<br /> Прийде вигнанню кінець — угомоняться жалі.<br /> Саме вигнання для них — немов джерело повноводе:<br /> Це моя доля, не я, мову скорботну веде.<br /> Рідний край і жону поверни мені — знов просвітлію,<br /> Радісним, як і колись, буде обличчя моє.<br /> Вляжеться гнів нездоланного Цезаря — тут же від мене<br /> Матимеш цілий пучок світлих, веселих пісень.<br /> Не жартуватиму, як жартував я, складаючи вірші, —<br /> Досить, що раз я собі пожартував на біду!<br /> Те, що вподобає Цезар, писатиму, — хай лиш дозволить,<br /> Кару зм'якшивши мені, гетів покинути край!<br /> Ну, а тим часом — тільки журба у пісні снується:<br /> У похоронний день — що, окрім флейти, звучить?..<br /> "Біди свої, — дорікнеш, — ти міг би й мовчки терпіти,<br /> Те, що спіткало тебе, міг би сховать од усіх".<br /> Хочеш, аби під час мук навіть стогоном не прохопитись?<br /> Хочеш, щоб рана важка не спричинила сльози?<br /> Сам Фаларід дозволив на зойки в Перілловій міді,<br /> Щоб через пащу бика болісний плач виривавсь.<br /> Не розгнівили й Ахілла Пріамові сльози — мені ж ти,<br /> Гірший од ворога, сліз не дозволяєш ронить.<br /> Діти Латони скарали самотністю горду Ніобу,<br /> Сльози їй лити, однак, заборонить не могли.<br /> Навіть найбільшу біду чимсь полегшує жалібне слово —<br /> І Алкіона тому, й Прокна тужитимуть вік.<br /> Так і Пеанта син у холодній лемноській печері<br /> Зойками вдень і вночі скелі німі турбував.<br /> Замкнутий біль, не маючи виходу, душить, клекоче —<br /> Силою змушений він множити сили свої.<br /> Тож чи вибачливий будь, чи ті вірші (якщо тобі шкодить<br /> Те, що мені помічне) зовсім, читачу, відкинь.<br /> Та чи шкідливі вони?.. Нікому ж іще не нашкодив<br /> Вірш мій, хіба що мені — укладачеві його!<br /> Скажеш: "Поганий той вірш". Хай так. Не мусиш читати!<br /> Розчарувався — до рук більше його не бери.<br /> Я не плекав його. Зрештою, глянь, де світ він побачив:<br /> Він не шорсткіший, повір, од батьківщини його.<br /> Рим хай мене із співцями своїми поряд не ставить,<br /> А між сарматів і я — талановитий співець.<br /> Таж ні до слави не рвусь, ані похвал не жадаю,<br /> Хоч не завадить хвала — тільки пришпорює хист.<br /> Ні! Я не хочу, щоб сохла душа в постійних турботах,<br /> Що облягають її, хоч їх од себе жену,<br /> Ось чому вірші пишу. А чому посилаю, спитаєш? —<br /> Щобхоча так я зумів перенестися до вас.
2<br /> Все ще, отримавши з Понту листа, ти бліднеш? Усе ще<br /> Як розкриваєш його, пальці у тебе тремтять?<br /> Годі! Вже видужав я; моє тіло слабке, що й раніше<br /> До бідувань та трудів геть непридатним було,<br /> Не підвело мене: в праці щоденній загартувалось, —<br /> Чи то дозвілля на те, щоб слабувати, нема?<br /> Духом лише підупав, із часом він сил не набрався,<br /> Все ще діймає його в'їдлива, чорна журба.<br /> З часом, гадав я, з бігом років затягнуться рани, —<br /> Де там! Болять, наче б я — щойно поранений був.<br /> Видно, дрібницям лишень помічна цілителька-давність,<br /> Ну, а глибоку журбу тільки поглибить вона.<br /> Майже два п'ятиліття страждав Пеантід від отрути,<br /> Що із укусом змії в ногу йому увійшла.<br /> Телеф таки б захирів, якби нездоланна правиця —<br /> Та, що удар нанесла, не злікувала його.<br /> Так би й мені — таж я не злочинець — вигоїв рану<br /> Той, хто поранив мене, тільки б того захотів!<br /> Задовольнившися часткою бід моїх, із повноводдя<br /> Хай би хоч трохи води, долю якусь надібрав!<br /> Скільки б не надбирав — гіркоти залишиться море,<br /> Кари моєї криха — то наче ціла чиясь.<br /> Скільки на березі є черепашок, троянд — на городі,<br /> Скільки снодійний мак має зернин у собі,<br /> Скільки тварин живить ліс, у морі плаває риби,<br /> Скільки всіляких птахів б'є у повітрі крилом,<br /> Стільки гнітить мене лих. Вести їм нині рахунок —<br /> На ікарійській воді хвилям рахунок вести.<br /> Хай про пригоди на морі й на суходолах промовчу,<br /> І про оголений меч, що мені часто грозив, —<br /> Варварів край ув'язнив мене, світу межа, а довкола —<br /> Ворог, що в грізне кільце всю цю місцевість узяв.<br /> Місце змінили б мені, я ж не вбивця, якщо справедливо<br /> Щодо підданця свого ти б учинити хотів.<br /> Таж і звитяжний бог — нездоланного Риму опора —<br /> Часто на диво м'який був до своїх ворогів.<br /> Сумнів одкинь! Підійди, попроси — нема небезпеки:<br /> Ласкою Цезар не раз цілий наш світ дивував.<br /> Горе! Що тут робить?.. Мене покидають найближчі!..<br /> З шиї, ламаючи, й ти скинути хочеш ярмо?<br /> Вдатись куди? Розради в бідах у кого просити?<br /> Жоден якір мого вже не тримає судна!<br /> Що ж? Хоч ненависний богові, до вівтаря припаду я:<br /> Рук, що його обняли, не відкидає вівтар.<br /> Ось я, далекий, — далеких богів молю, якщо можна<br /> Мову людині земній з богом верховним вести.<br /> Владарю Риму! Про тебе піклуючись, дбають безсмертні<br /> Й про Авзонійський край, і про суспільне добро!<br /> Славо, подобо вітчизни, що з ласки твоєї квітує,<br /> Мужу, не менший, ніж світ, що під законом твоїм!<br /> Довго живи серед нас, хоч ефір тебе й виглядає,<br /> Не поспішай до зірок, суджених небом тобі!<br /> Від блискавиці своєї, молю, відніми хоча б крихту —<br /> Й залишку досить, аби повною кара була!<br /> Гнів твій помірний був: мені життя дарував ти<br /> І громадянські права, імені — не відібрав.<br /> Іншим майна мого не передав, та й словом "вигнанець"<br /> Ти в постанові своїй не називаєш мене.<br /> Всіх тих кар я боявсь, бо чув вину за собою,<br /> Та од тієї вини справді був легший твій гнів.<br /> Ти мене вислав, аби понтійське поле я бачив,<br /> Щоб корабель-утікач скіфську глибінь борознив.<br /> От і прибув я на непривітний берег Евксинський —<br /> Край, де сузір'я чужі холодно в небі мигтять.<br /> Та не так небо оте мене мучить холодом вічним<br /> І не земля, що на ній завжди сивіє мороз,<br /> Навіть не те, що мови латинської варвар не тямить,<br /> Що замість грецьких слів ґетські частіше звучать, —<br /> Як те оточення — збройного ворога близькість постійна:<br /> Навіть за муру кільцем острах бере перед ним.<br /> Часом — начебто й мир, та надійним він не буває:<br /> То відбиваємось ми, то ще набігу ждемо.<br /> В інше б місце мені! А там хоч Занклейська Харибда,<br /> Хай, підхопивши, мене кине в стігійську глибінь!<br /> Хай би в Етни рвачкому пломінні згоряв я терпляче,<br /> Хай хоч у море жбурне світлий Левкадії бог.<br /> Кари — не ласки прошу: від нещастя свого не тікаю,<br /> Лиш до нещастя того трохи безпеки додай!
3<br /> Нині — той день (чи я помиляюсь?), коли тебе, Вакху,<br /> Звикли вславляти співці, саме той радісний день:<br /> Скроні духмяним вінком увінчавши, висушують келих<br /> І за вином тебе всяк, Вакху, вславляє вином.<br /> Тямлю, між ними і я, поки доля на те дозволяла,<br /> Гостем, жаданим тобі, часто той день святкував.<br /> Я, хто тепер під холодним ерімантійським сузір'ям,<br /> Де побіч гетських племен плем'я сарматів живе.<br /> Я, хто дозвіллям м'яким, важкої не знаючи праці,<br /> В колі сестриць Пієрид милому ділу служив,<br /> Нині — на чужині, серед брязкоту гетської зброї,<br /> Після виснажних пригод на суходолі й морях.<br /> Чи мене випадок занапастив, чи гнів усевишніх,<br /> Чи, коли я народивсь, Парка хмурною була,<br /> Все ж одного із твоїх шанувальників порятувати<br /> Силою духу свого личило б, Вакху, тобі.<br /> Чи, може, вирок сестер, котрі над долею владні,<br /> Вже над могутність богів — не відмінити його?<br /> Сам до ефірних висот піднесений ти за заслуги,<br /> Та чималого труда коштував шлях цей тобі.<br /> Не у вітчизні ти жив — до Стрімону сніжного вийшов,<br /> До марсолюбних племен — лучників-гетів — дійшов.<br /> В Персії ти побував, пройшов через широкоплинний<br /> Ґанґ — до потоків, що з них воду п'є Індії люд.<br /> Це тобі двічі, двічі рожденному, пророкували<br /> Парки, що нитку життя кожній людині снують.<br /> Так і мене, якщо можна себе до богів прирівняти,<br /> Жереб нестерпно важкий, наче залізний, гнітить.<br /> От і упав я не легше від того, кого із фіванських<br /> Мурів за похвальбу скинув Юпітер вогнем.<br /> Ти ж, коли вчув про співця, що зазнав громового удару,<br /> Матір згадавши свою, міг би його пожаліть.<br /> Мовити б міг, озирнувши свій храм, святиню поетів:<br /> "Щось одного серед вас я не знаходжу жерця".<br /> Лібере добрий, врятуй! Хай відчують лозу виноградну<br /> В'язи, хай соком п'янким повниться гроно важке,<br /> Хай не стихає тимпан і з вакханками вслід за тобою<br /> Хай розвеселено йде жвава сатирів юрба.<br /> Хай нелегкою буде земля для останків Лікурга,<br /> Хай і Пентеєва тінь кару й за гробом несе.<br /> В небі дружини твоєї вінок у віках нехай сяє,<br /> Хай всі сузір'я довкіл бліднуть у сяйві його.<br /> Злинь же з висот і бідам моїм зарадь, незрівнянний,<br /> Я ж — із твоїх, пам'ятай, щонайсердечніших слуг!<br /> Таж і боги між собою спілкуються. Спробуй схилити,<br /> Вакху, своїм божеством наше, земне, божество.<br /> Й ви, з ким заняття здружили мене, товариство поетів,<br /> Ласки для мене просіть, за благородним вином.<br /> Хай хоч один серед вас, Назонове ймення згадавши,<br /> Сльози змішає з вином, кухоль поставить на стіл,<br /> А спом'янувши мене, озирнеться з подивом: "Де це<br /> Той, без кого наш гурт нині неповний, — Назон?"<br /> Так і зробіть, якщо шани я в вас заслужив добротою,<br /> Не заподіявши зла жодному з ваших рядків,<br /> Врешті, якщо, поважаючи давніх, я нижче не ставлю<br /> Й тих, які пишуть тепер, — наших сучасних співців.<br /> Хай Аполлон вам у пісні сприяє і, якщо можна,<br /> Ймення моє, хоч воно, посеред вас хай живе!
4<br /> Я — Назоновий лист. Я прибув з побережжя Евксину.<br /> Важко було мені йти, важко й морями пливти.<br /> Плачучи, мовив Назон: 'Ти Рим побачиш... Наскільки<br /> Долю щасливішу ти маєш, ніж доля моя!.."<br /> Плачучи, він писав, а перстень, що ним запечатав,<br /> Спершу він у сльозах до своїх щік притуляв.<br /> Хто б запитав про причину журби, той міг би просити,<br /> Щоб показали йому сонце у сонячний день.<br /> Той — ні листя в лісах, ні трав на м'яких не помітить<br /> Луках, ані у ріці, навіть у повінь, — води.<br /> Той запитає, чому це Пріам за Гектором плаче,<br /> А чому — Філоктет, вражений зубом змії.<br /> О, якби з ласки богів не мусив Назон над своєю<br /> Долею плакать!.. Якби перемінилась вона!..<br /> Ну, а тим часом терпляче труднощі він переносить,<br /> Не відкидає вузди, мов необ'їжджений кінь:<br /> Має надію, що гнів божества не триватиме вічно, —<br /> Бо не злочинцем себе — винним Назон визнає.<br /> Часто ласкавості бога дивується; каже й себе він<br /> Зарахувати до тих, хто його ласку пізнав:<br /> Батьківський статок зберіг, залишив громадянином,<br /> Та й що живе дотепер — Бога ласкавого дар.<br /> І, якщо віриш хоч трохи мені, він завжди у серці<br /> Носить, леліє тебе — першого друга свого.<br /> Він Евріалом своїм, він Егідом тебе називає,<br /> Й Менетіадом, і тим, хто йшов з Орестом у світ.<br /> Він за вітчизною і за усім, що втратив із нею,<br /> Скільки б утрат не було, не побивається так,<br /> Як за лицем твоїм, поглядом, навіть од меду солодшим,<br /> Меду, що в сота кладе пильна аттічна бджола.<br /> Часто ті дні він пригадує; жаль йому, що забарилась<br /> Смерть: не прийшла перед тим, як наставали ті дні.<br /> Врозтіч кинулись всі, мов од мору якого, — боялись<br /> І на пороги ступить, де впав удар громовий.<br /> Ти серед небагатьох був із ним, якщо можна назвати<br /> Небагатьма усього двоє чи троє людей.<br /> Він, хоча вражений був, не втратив тями — завважив,<br /> Що його біль водночас болем зробився твоїм.<br /> Він пам'ятає слова твої, погляд, зітхання глибокі,<br /> Сльози твої ще й тепер чує на грудях своїх:<br /> Так ти йому — й собі допоміг, бо потребу в розраді<br /> Не лише він у той час — ти, його друг, відчував.<br /> За добродійство тобі він любов обіцяє і вірність —<br /> Чи буде сонце над ним, чи його вкриє земля.<br /> Звик він життям відтоді й своїм, і твоїм присягатись,<br /> Бо своє власне життя, знаю, б оддав за твоє.<br /> Повною мірою він віддячить за все й не дозволить,<br /> Щоб замість поля тобі берег орали бики.<br /> Лиш про вигнанця дбай ненастанно! Він не попросить,<br /> Добре-бо знає тебе, — сам я від себе прошу.
5<br /> Рік довершився, і день уродин господині моєї<br /> Почестей жде — приступіть, руки, до чистих дарів!<br /> Може, й Лаерта син зустрічав так само святкову<br /> Днину своєї жони — десь на краєчку землі.<br /> Біди забувши, добрі слова язик мій хай мовить,<br /> Та чи ті добрі слова мовити не відучивсь?..<br /> Білий одяг візьму — його раз на рік одягаю,<br /> Хоч несумісні вони: світлість — і доля моя.<br /> Скромний із дерну вівтар, задимівши, хай зеленіє,<br /> Хай вколо нього вінки цвітом тутешнім ряхтять.<br /> Ладану, хлопче, подай, вогонь хай вище злітає,<br /> Хай на жертовнім огні добре вино зашипить.<br /> Празнику світлий! Хоч я од своєї жони так далеко,<br /> Хоч моя днина хмурна, все ж завітай аж сюди!<br /> Як господині моїй судилася болісна рана —<br /> Хай замість неї вже я тут до кінця натерплюсь!<br /> Хай корабель, що так уже ним побавилось море,<br /> Шлях, що лишилось пройти, пройде по тихій воді.<br /> Домові хай порадіє вона, дочці та вітчизні —<br /> Досить, що в мене навік забрано радощі ті.<br /> Тож, коли з мужем улюбленим щастя вона не зазнала,<br /> Хмари важкі хоч тепер хай не псують їй життя!<br /> Мужа хай любить, живе, дарма що од нього далека,<br /> Хай їй по рокові рік довгі спливають літа.<br /> Ще ж і своїх додав би я літ, якби не боявся,<br /> Що разом з ними й жоні темної барви вділю.<br /> Що є стійким у житті? І хто б міг подумать, що нині<br /> Я уродини жони буду між ґетів стрічать?..<br /> Та подивися: од ладану дим під вітром потягся<br /> Вправо... Відносить його до італійських земель.<br /> Видно, й хмаринці, що від вогню, чуття притаманне:<br /> Не випадково з твоїх, Понте, тікає країв.<br /> Не випадково — й тоді, коли жертву складають прилюдно<br /> Двом, які вклали себе ж у поєдинку, братам, —<br /> Дим, мовби з їхньої волі, ворожий собі, зачорнівши,<br /> Цівками в'ється двома над язиками вогню.<br /> Сам я не вірив у те, пам'ятаю, і, Баттів нащадок,<br /> Так я про нього судив, свідком оманливим був.<br /> Нині — усьому я вірю: від Аркта, диме кмітливий,<br /> Ти відвернувсь — у той бік, де батьківщина, струмиш.<br /> Днино ясна! Коли б у свій час ти нам не заблисла,<br /> Я у скорботі своїй жодного свята б не знав!<br /> А народилась чеснота в той день, героїнь усіх гідна, —<br /> Та, що Ікарій отцем був їй чи Еетіон.<br /> Разом і цнота прийшла на світ, і щирість, і вірність,<br /> От лишень радість, на жаль, не народилась тоді!<br /> Праця зате і журба й нерівна з чеснотами доля,<br /> Й слушні на ложе своє, де їй самотньо, жалі.<br /> Втім, у нещастях гартована цнота з них і черпає<br /> Щедру для себе хвалу — має поживу з біди.<br /> Не настраждався б Улісс — у щасті б жила Пенелопа,<br /> В світі б, одначе, ніхто про Пенелопу не знав.<br /> А коли б муж в Ехіонове місто ввійшов переможно,<br /> То про Евадну, жону, ледве чи Аргос би чув.<br /> Зважмо: чому лиш одну з-поміж дочок Пелія славлять?<br /> Бо опинився в біді тільки її чоловік.<br /> А якби першим хтось інший ступив на пісок Іліону,<br /> Про Лаодамію хто б чи говорив, чи писав?..<br /> Так і твоя (якби ж то!) нікому не знана лишилась<br /> Вірність, коли б ходові гнали мій човен вітри!<br /> О всеблаженні! О ти, що між ними, Цезарю, сядеш, —<br /> Лиш як перейдеш колись ген поза Нестора вік, —<br /> Я не за себе прошу: заслужив, зізнаюся, на кару, —<br /> Згляньтесь над нею: вона — не заслужила її!
6<br /> Ти, хто для мене опорою був в усіх моїх справах,<br /> Ти, хто притулком мені, гаванню тихою був,<br /> Ти, навіть ти відступив, полишив турботу про друга,-<br /> Так вже намуляв плече братолюбивий тягар?<br /> Що ж, я дійсно тягар. Та навіщо брався за нього —<br /> Щоб у хвилину важку так от відкинуть його?..<br /> Посеред буряних хвиль покидаєш судно, Палінуре?<br /> Ні! Хай і вірність твоя хистові пару складе!<br /> Чи під час бою, згадай, Ахіллових коней погонич,<br /> Автомедон, затремтів, випустив віжки із рук?<br /> Чи Подалірій хоч раз, узявшись за лікування,<br /> Хворому не допоміг, про обіцянку забув?<br /> Краще б уже не пустив, аніж вигнав гостя із хати;<br /> Хай не схитнеться вівтар — той, що мене прихистив.<br /> Ти мене взявся був оберігати, тому-то й сьогодні<br /> Не полишай у біді — хоч яку-небудь подай<br /> Раду, якщо я ще й іншої не допустився провини<br /> Й чимось довір'я твого раптом я не обманув.<br /> Хай із цих уст, що насилу скіфське повітря вдихають,<br /> Віддих останній злетить (не пошкодую за ним!),<br /> Перше, ніж вчинком лихим твоє серце змушу стискатись,<br /> Ніж із своєї вини стану немилим тобі.<br /> Доля мене не настільки гнітить, щоб через тривалі<br /> Біди я в тій далині, врешті, позбувся ума.<br /> Та уяви, що позбувсь: то скільки, погодься, Пілада<br /> Вразити словом гірким міг Агамемнона син?<br /> Міг, імовірно, вдарить його, та хіба відступився<br /> Вірний Пілад через те, друга покинув в біді?..<br /> Є щось одне у щасливих із нещасливими спільне:<br /> Кожен і тим, як і цим чимсь догодити спішить.<br /> Так і сліпцеві, й тому, в кого пурпуром тога обшита,<br /> Влада у кого в руках, першими йти даємо.<br /> Не співчуваєш мені — мусиш долі моїй співчувати:<br /> Бо свого гніву ніхто б не помістив уже в ній.<br /> З бід моїх крихту візьми найіфихітнішу — й чим дорікаєш,<br /> Те буде менше в стократ, ніж ота крихта страждань.<br /> Скільки з ровів заболочених очеретин проростає,<br /> Скільки на Гіблі квіток, скільки кружляє там бджіл,<br /> Скільки зернин відусіль у комори підземні стягають<br /> Через вузенькі ходи юрми мурашок дрібних, —<br /> Стільки мене облягає нещасть — їм ліку немає,<br /> Скільки б не нарікав — часточку тільки назву.<br /> Скажеш: "їх мало",— пісок сип на берег, колоссям збагачуй<br /> Лан і відро по ведрі воду до моря носи.<br /> Годі гнівитися! Таж не пора тепер на образи!<br /> Не покидай серед хвиль, їм на поталу, човна!
7<br /> Лист, що читаєш його, прибрів з далекого краю,<br /> Де, розливаючись, Істр воду до моря жене.<br /> Знай, якщо тобі мило живеться й здоров'я слугує,<br /> То і в моєму житті часточка радості є.<br /> А запитаєш, мій дорогий, як годиться, про мене,<br /> То, хоч мовчатиму я, знатимеш сам, як живу.<br /> Я нещасливий — ось як нещастя свої підсумую.<br /> Кожен зазнає того ж, Цезаря хто прогнівив.<br /> Хочеш дізнатися про племена в томітанському краї,<br /> Хочеш про звичаї знать, серед яких я живу?<br /> Хоч перемішані тут з місцевими гетами греки —<br /> У непокорі своїй все ж відрізняється ґет.<br /> Люду сарматського й ґетського тут чимало довкола —<br /> Полем, на конях усі, скачуть туди і сюди.<br /> Кожен — із сагайдаком; і лук, і стріли при ньому,<br /> Вістрям в отруту змії вмочена вбивча стріла.<br /> Голосом, поглядом жах навівають: Марси правдиві —<br /> Ані волосся вони, ні бороди не стрижуть.<br /> Варвар ножем не лінується вдарити — ніж наготові<br /> В нього при боці висить, варто рукою сягнуть.<br /> Ось серед кого живе оспівувач любощів ніжних!<br /> Ось, що він, друже, тепер бачить і чує довкіл!<br /> Що ж, хай живе тут, але — нехай тут не помирає,<br /> Тінню щоб він не блукав у тих понурих місцях!<br /> Пишеш, що повен театр пісням моїм плеще в долоні,<br /> Що до ладу тих пісень танці виконують тут.<br /> Я ж ті пісні уклав, ти знаєш, не для театру,<br /> Тож і не треба гучних оплесків Музі моїй.<br /> Тішусь, однак, що вигнанця забути щось заважає,<br /> Що його ймення звучить досі на ваших устах.<br /> Та як згадаю, бува, через що пішов на вигнання —<br /> То і пісні, й Пієрид, їхніх натхненниць, клену.<br /> Лиш проклену — й розумію: без них же мені не прожити,<br /> Знову спішу до стріли, що у моїй же крові.<br /> Так і те грецьке судно, евбейською хвилею бите,<br /> По катарейських уже водах зухвало пливе.<br /> Я по ночах тепер не для хвали, не для слави віршую:<br /> Тихе, незнане ім'я нині б корисним було.<br /> Працею скріплюю дух, про біди свої забуваю,<br /> Болісну тугу свою пробую словом оддать.<br /> Що ж іще інше почну, одинокий, серед пустелі?<br /> Засіб який ще знайду для заспокоєння мук?<br /> Чи на місцевості зір зупиню — місцевість немила,<br /> Гіршої, прямо скажу, в цілому світі нема.<br /> Чи подивлюсь на людей — їм і назва ця не підходить:<br /> Дикої лютості в них більше, аніж у вовків.<br /> Що їм закон? Справедливість тут поступається силі;<br /> І правосуддя лежить: меч — одинокий суддя.<br /> Шкури й широкі штани — од морозів пекучих рятують,<br /> Лиця в них геть заросли, глянути — острах бере.<br /> В декого ще збереглось відлуння грецької мови,<br /> Варварський призвук, однак, чужості їй надає.<br /> Всіх обійди, а такого нема, хто б міг по-латині<br /> Мовити слово якесь, хай і буденне, просте.<br /> Мушу і я тут (вибачте, Музи!) серед сарматів,<br /> Римлянин, римський співець, їхньої мови вживать!<br /> Сором, але зізнаюсь: відвикаю від рідної мови —<br /> Слово латинське, бува, ледве що сходить на ум.<br /> Мабуть, і в книжечці тій чужих чимало зворотів,<br /> Та не людину вини — край, де людина живе.<br /> Щоб із ужитку не вийшла, однак, Авзонії мова<br /> І щоб до батьківських слів не онімів мій язик,<br /> Сам із собою мову веду, повторяю забуте<br /> Слово, ступаючи знов на лиховісні стежки.<br /> Так, убиваючи дні, я свій дух, себе розважаю,<br /> Щоб перед зором душі образ біди не стояв.<br /> Хочу знайти забуття у піснях: забудуся трохи —<br /> Значить, не марно писав, тим і вдоволений я.
8<br /> Я не настільки упав, хоч повалений, щоб опинитись<br /> Нижче від тебе, бо там — просто нічого нема.<br /> Чим тебе, підлий, дійняв я, що так мене зневажаєш?<br /> Те, що на глум береш, може спіткати й тебе!<br /> Біль мій, падіння моє — тебе таки не зм'якшили?<br /> Таж наді мною і звір міг би пустити сльозу!<br /> Доля тобі не страшна — що на кулі завжди рухливій?<br /> Заздрість і гордість її не погамують тебе?<br /> Помсти Рамнусії, хто заслужив її, той не уникне —<br /> Що ж на нещастя моє ти ще й ногою ступив?..<br /> Бачив я: в морі втонув, хто сміявся над утонулим.<br /> Мовив я: "Море таке — то справедливість сама!"<br /> Хто жебракові колись не подав — живе із подачок:<br /> Руку протягує сам — хліба ласкавого жде.<br /> Місця ніде не нагріє Фортуна, усе вона в русі —<br /> Кроком непевним, вертка, мовби наосліп іде.<br /> То усміхнеться, то на обличчі знов спохмурніє,<br /> Лиш непостійність ота — ось що постійне у ній.<br /> Я, було, теж квітував, але квіт той був нетривалий,<br /> От як на мить спалахне — й тут же погасне стебло.<br /> А щоб у дикій злобі не радів ти всією душею —<br /> Маю надію ще, знай, бога земного вблагать.<br /> Бо моя помилка — то ще не злочин, і я через неї<br /> Сорому серед людей — не ворожнечі зазнав,<br /> Бо в неосяжних, од сходу й до заходу, обширах світу<br /> Ласкою всіх здивував той, в чиїй владі вони.<br /> Хай застосовувать силу до нього — марне заняття,<br /> Все ж він до слізних благань хилиться серцем м'яким.<br /> І за зразком богів, адже серед них колись буде, —<br /> Вибачить — то попрошу кращої долі собі.<br /> Сонячні й хмарні дні порівняй у цілому році —<br /> Матимеш більше ясних, аніж захмарених днів.<br /> Не поспішай же моєму падінню надмірно радіти:<br /> Може, й мені, поміркуй, доля всміхнеться колись.<br /> Може, стрінемось ми, коли принцепс погідніше гляне,<br /> В Місті: ти — жалібний, я — розвеселений знов.<br /> Хай би тебе я за більшу провину вигнаним бачив —<br /> Ось із найближчих прохань перше прохання моє.
9<br /> О, якби в пісні моїй ти себе називати дозволив —<br /> Як твоє ймення у ній часто звучати б могло!<br /> Про доброту твою не забуваючи, кожну сторінку<br /> Книжки своєї — твоїм я прикрашав би ім'ям.<br /> Чим я тобі зобов'язаний — знав би те кожен у Місті;<br /> Та чи гортають мене в Місті, уже не моїм?..<br /> Про твою чулість і нинішній вік, і завтрашній знав би,<br /> Звісно, якщо давнина віршів моїх не зітре.<br /> Не перестане розумний читач тобі дяку складати:<br /> Ти за поета стояв — мав би пошану за те.<br /> Цезаря перший дарунок мені — що дихати можу,<br /> Після великих богів — друга подяка тобі.<br /> Той — життя дарував, а ти — бережеш той дарунок:<br /> Що послуговуюсь ним — в тому заслуга твоя.<br /> Як багатьох, що були при мені, біда нажахала,<br /> Дехто ж лише удавав, що нажахався біди.<br /> З пагорба всяк тоді поглядав, як суденце тонуло,<br /> Руку ж плавцеві ніхто так і не зволив подать.<br /> Напівживого лиш ти одібрав у захланного Стікса —<br /> Що пам'ятаю про те — також заслуга твоя.<br /> Хай і боги, і Цезар до тебе прихильними будуть,<br /> Це побажання моє — всім побажанням вінець.<br /> Тільки дозволь — твої добродійства плетеним тонко<br /> Висвітлю віршем своїм — їх подивлятиме всяк.<br /> Навіть тепер, хоч мовчати їй велено, ледь не назвала<br /> Муза імення твого — ледь не злетіло їй з уст.<br /> Як гончака, що натрапив на слід тремтливої лані,<br /> Жодної змоги нема втримати на повідку,<br /> Як поривається кінь біговий — то копитом б'є дошку,<br /> То в неї впреться чолом — чує вже пал до змагань,<br /> Так і моїй забороною зв'язаній Музі все важче<br /> Стриматись, бо раз у раз прагне назвати тебе.<br /> Тож, аби вдячність моя тобі не вийшла на шкоду —<br /> Тій забороні — не бійсь! — я покорюся таки.<br /> Не покорився б, якби ти вважав, що про тебе забув я;<br /> Вдячним я буду в душі — не заборониш того.<br /> Поки ще бачу (аби вже недовго!) те сонячне світло,<br /> Подихом кожним, повір, буду служити тобі.
10<br /> Тричі вже Істр замерзав, відколи живу я край Понту,<br /> Хвилю Евксинську пливку сковував тричі мороз —<br /> Я ж, здається мені, вже стільки літ на вигнанні,<br /> Скільки в облозі колись Троя дарданська була.<br /> Так повільно йде час, що скажеш: він зупинився,<br /> Рік, мовби ліньки йому, звільна верстає свій шлях.<br /> Навіть літо мені не вкорочує довгої ночі,<br /> Частки тягучого дня навіть зима не бере.<br /> Видно, на шкоду мені змінився лад у природі:<br /> Все тут до смутку мого крок достосовує свій,<br /> А може, час іде звично для інших — тільки до мене<br /> Став він жорстоким таким — до блукача, що його<br /> Берег Евксинський (назва оманлива!) нині тримає,<br /> Й лівий (дійсно такий!) дикої Скіфії край.<br /> Дикі-бо тут, — їм ліку нема, — войовничі племена,<br /> Жити з війни, грабежу зовсім не соромно їм.<br /> Вийдеш у поле — пильнуйсь; але й пагорб, мури низенькі<br /> Певного захисту теж од ворогів не дають.<br /> Щойно ти пильність забув — налітає зграєю ворог,<br /> Ще й не розгледиш його — мчить із добичею геть.<br /> Часто й по цей бік стін захисних, хоч зачинені брами,<br /> Стріли збираємо: скрізь тут на дорогах лежать.<br /> Мало хто зважиться поле орать; однією рукою<br /> Плуга, нещасний, веде, в другій — тримає меча.<br /> Грає в шоломі пастух на скріпленій воском сопілці,<br /> Не перед вовком вівця — перед війною тремтить.<br /> Мало й укріплення нас захищають: варварів юрми,<br /> Змішані з греками, й тут страх наганяють на нас.<br /> Так! Серед нас — різниці немає — селиться варвар,<br /> Саме у варварів тут — більша частина домів.<br /> Хай не боїшся ти їх, але відчуваєш огиду:<br /> В шкурах, у патлах вони — видно лиш очі одні.<br /> Та навіть ті, що грецького роду свого не забули,<br /> Одяг забули таки: носять, як перси, штани.<br /> Мови такої вживають вони, яку тут розуміють,<br /> Я ж хіба з поміччю рук — знаками мову веду.<br /> Сам я — варваром тут: не втямлять жодного слова,<br /> Мова латинська — гай-гай! — ґета тупого смішить.<br /> Може, погане щось при мені, не ховаючись, мовлять,<br /> Може, вигнанням мені всяк дорікнути готов.<br /> Тож чи на згоду хитну головою, а чи заперечу<br /> Знак той, як часто бува, піде на шкоду мені.<br /> Меч додай, — за суддю, що право робить безправним,<br /> Часто на площі таки сплачують кров'ю вину.<br /> Грізна Лахесо, чому ти мені, хто таке над собою<br /> Має сузір'я важке, не вкоротила життя?<br /> Я ні вітчизни, ні вас, мої друзі, бачить не можу,<br /> Я нарікаю на те, що серед гетів живу.<br /> Дві мої кари важкі. По заслузі я вигнаний з Риму,<br /> Та на місцевість таку, мабуть, я не заслужив.<br /> Що, нерозумний, кажу? Я образив бога земного —<br /> Цезаря! Міг він за це смертю скарати мене!
11<br /> Хтось, читаю в листі, тобі дошкулив при сварці:<br /> Мужем твоїм дорікнув, що на вигнанні тепер —<br /> І заболіла душа, але не з жалю над собою —<br /> Я ж у стражданні своїм загартувавсь, а тому<br /> Що мимоволі до твого сорому я спричинився,<br /> Що через мене не раз ти червоніла, жоно.<br /> Будь у терпінні стійка! Не таке ще перенесла ти,<br /> Як, розгнівившись, мене Цезар у тебе забрав.<br /> Та помиляється той, хто вигнанцем мене називає:<br /> Я за провину свою м'якшої кари зазнав.<br /> Кара найважча — що Цезаря скривдив. Чом не помер я<br /> Ще перед тим, як йому кривди тієї завдать?<br /> Так, потерпіло суденце моє, але не втонуло,<br /> Хоч і не в гавані, все ж — не під водою воно.<br /> Я ні життя не позбувсь, ні майна, ані громадянства,<br /> Хоч через хибу свою втратити міг геть усе.<br /> Та врахувавши, що вчинок мій був не з наміру злого,<br /> Цезар одне лиш велів: з рідного краю піти.<br /> Наче до інших (ліку нема їм!), так і до мене<br /> Цезар, бог наш земний, виявив ласку свою.<br /> Сам же мене не вигнанцем — висланим він називає,<br /> А при такому судді рук опускати не слід.<br /> Тож недарма, що є сил, я своїм, який уже є він,<br /> Віршем кожного дня, Цезарю, славлю тебе.<br /> А водночас благаю богів, щоб тебе ще не скоро<br /> Брали на небо, щоб ти богом земним залишивсь.<br /> Люд тобі зичить того ж; як до моря збігають потоки,<br /> Так поспішає туди й ледве помітний струмок.<br /> Ти, хто вигнанцем несправедливо мене називаєш,<br /> Долю мою ще й таким не пригинай тягарем!
12<br /> Радиш, аби я писанням розраджував долю невтішну,<br /> Щоб од неробства мій дух пліснявою не узявсь.<br /> Легко сказати "пиши!". Писання — то для щасливих,<br /> Лиш у погідній душі може снуватися вірш.<br /> А мою долю шарпають, б'ють вітри супротивні,<br /> Гіршої, аніж моя, — важко собі й уявить.<br /> Хочеш, аби, синів поховавши, Пріам веселився,<br /> Танці — Ніоба вела, втративши дочок своїх?<br /> Думаєш, легко мені, одинокому, серед найдальших<br /> Ґетів од горя свого — та до пісень перейти?..<br /> Навіть якби в мені сила така, як у того, хто мужньо<br /> З волі Аніта зустрів смертну годину свою,<br /> Мудрість усе ж під ударом таким напевно б упала:<br /> Гнів Громовержця знести — це понад сили людські.<br /> Старець — кого Аполлон мудрецем назвав, опинившись<br /> У безнадії такій, не написав би й рядка.<br /> Хай би прийшло забуття — вітчизни милої, друзів,<br /> Хай би про втрачене все, втративши пам'ять, забув —<br /> Страх своє діло б робив — не дав би спокійно писати:<br /> Всюди, куди не поглянь, ворог жорстокий грозить.<br /> Ще ж мій розум, додай, немов зіпсований ржею,<br /> Якось отерп і змалів, наче убуло його.<br /> От не відновлюй щороку ріллі наполегливим ралом —<br /> Що на ній буде рости, окрім самих будяків?<br /> Довго стоятиме в стайні рисак, то врешті охляне,<br /> На перегонах йому — вже лиш останньому буть.<br /> На суходолі покинь до води навикле суденце —<br /> Скоро струхліє воно, будуть щілини одні.<br /> Не сподівайся, що я, хто й колись не був витривалим,<br /> Зможу принаймні собі на чужині дорівнять.<br /> Довго я лиха терпів — і пішли на те сили душевні,<br /> І полишила мене крапля остання снаги.<br /> Часто, от як тепер, до рук узявши табличку,<br /> Віршем, стопа при стопі, я розставляю слова,<br /> Що то за вірші — сам оціни. Вони гідні хіба що<br /> Часу й місця того, де укладач їх живе.<br /> Врешті, духові сил чималих може слава додати,<br /> Спрагла людської хвали, плодом дивує душа.<br /> Марив і я, було, йменням гучним, коли під погідним<br /> Вітром стійкими були щогли мого корабля.<br /> Нині справи мої не такі, аби прагнув я слави,<br /> О, коли б міг я тепер у невідомості жить!<br /> Чи мені радиш, раз віршування йшло так успішно,<br /> Знову складати пісні, дбаючи про похвалу?<br /> Вибачте, дев'ять сестриць, але в моєму вигнанні<br /> Винні найбільше ви, я через вас постраждав!<br /> Як поплатився Перілл за бика, що виробив з міді,<br /> Так за "Мистецтво" своє дорого я заплатив.<br /> Треба було мені вірші покинуть раз і назавжди:<br /> Хто вже під хвилею був — має боятись води!<br /> Та коли знов, шалений, візьмуся за віршування,<br /> Чим допоможе мені у віршуванні той край?<br /> Тут — ані книги, ні слухача: ніхто і не втямить,<br /> Що я читаю, бо й слів не розуміють вони.<br /> Варварська мова довкіл — голоси понурі та дикі,<br /> Криком, що жах наганя, все переповнене тут.<br /> Сам, здається мені, я відвик од латинського слова:<br /> Мову по-гетському вже і по-сарматськи веду.<br /> Все ж зізнаюсь тобі: моя Муза й тут не навчилась<br /> Мовчанці: все вона вірш слово по слову снує.<br /> От і пишу я, а що написав — те полум'ям нищу:<br /> Попелу жменька тремка — праці моєї вінець.<br /> Прагну — й не можу покинути вірші, так і лягає<br /> Кожного разу в огонь пильність щоденна моя.<br /> Віршів лиш крихта якась, що хитрістю чи випадково<br /> Урятувалась, до вас іноді може дійти.<br /> О, якби й вірші "Мистецтва" свого безпечний учитель<br /> Кинув в огонь ще тоді, в попіл їх перемінив!..
13<br /> З гетського краю здоровлення шлю тобі. Та чи можливо<br /> Те, чого сам не зберіг, пересилати комусь?..<br /> Духом я занепав, занедужало й тіло при ньому —<br /> Нині вже цілим єством муки невпинні терплю.<br /> Болі різкі не один уже день відчуваю у боці,<br /> Може, то люта зима так дошкуляє мені?<br /> Та коли ти здоров — значить, я частково здоровий:<br /> Ти, коли падав твій друг, дружнє підставив плече.<br /> Докази дружби великі подав — усіляко старався<br /> Якось мені помогти, порятувати життя.<br /> Винен ти в тому, що рідко мене листом утішаєш,<br /> Руку в біді подаєш, слова жалієш чомусь.<br /> Виправ цю хибу, молю, і тоді красі твого тіла<br /> Плямочка жодна, повір, шкоди не буде чинить.<br /> Я іще більше б тобі докоряв, але знаю: буває,<br /> Навіть надісланий лист може сюди не дійти.<br /> О, дали б то боги, щоб докори мої були марні,<br /> Хай би я помилявсь, що позабув ти мене.<br /> Певно, так воно є! Негоже навіть подумать,<br /> Що непохитний твій дух хилиться до перемін!<br /> Сивий полин скоріш на полях край холодного Понту,<br /> Тмин — на Гіблі-горі враз перестануть рости,<br /> Ніж я повірив би в те, що ти — забув свого друга:<br /> Надто вже темна була б нитка, що Парка снує.<br /> Все ж не таким, як ти є, видаватись остерігайся:<br /> Так безпідставний докір легше тобі спростувать.<br /> Як на дозвіллі колись годин ми не пильнували —<br /> Іноді й довгого дня мало було для розмов —<br /> Так хай тепер листи нам доносять мову безмовну,<br /> Щоб, коли не вуста, хоч той папір говорив.<br /> А щоб тобі не здалось, що я зневіривсь у дружбі, —<br /> Досить кількох тих рядків. Не дорікатиму вже.<br /> Врешті — кінцівка листа: нехай твоя доля не буде<br /> Схожа на долю мою, долю лиху: ну, бувай!
14<br /> Бачиш сама, який пам'ятник я спорудив тобі в книгах,<br /> Вірна жоно, бо тебе більше люблю, ніж себе.<br /> Хай не одне відбере у співця непривітлива доля —<br /> В хисті моєму усе ж славною будеш навік<br /> Поки читатимуть те, що створив я, відомою будеш,<br /> У похороннім вогні ти до кінця не згориш.<br /> Хоч нещасливою видатись можеш за мужем-вигнанцем,<br /> Та не одна б на твоїм місці погодилась буть,<br /> А не одна і позаздрить тобі, і скаже: "Щаслива!",<br /> Хоч і на тебе лягла частка моїх бідувань.<br /> Більшого, давши навіть багатства, дати б не міг я:<br /> Таж і багач голіруч — тінню до Манів іде.<br /> Вічне ім'я тобі подарував я — маєш од мене<br /> Те, що найвище стоїть серед дарунків усіх.<br /> Ще ж і від того, що ти — моя одинока опора,<br /> Множиться шана твоя і набуває ваги,<br /> Бо твої добрі діла в мовчанці муж не тримає —<br /> Свідчення віршем дає — маєш пишатися тим.<br /> Будь же стійкою, аби моїх свідчень не обманути,<br /> Свято як вірність мені, так і мене бережи.<br /> Поки я був на ногах, була бездоганною завжди<br /> Чесність твоя, і ніхто їй дорікнути не міг,<br /> Нині ж біди мої — це поле для праці твоєї:<br /> Тут сила духу твого буде вже на видноті.<br /> Легко доброю буть, коли можна; легко дружині,<br /> Як перешкоди нема, повнить обов'язок свій,<br /> А коли бог загримів, а ти не втекла од негоди,-<br /> Це і подружня любов, і благочесність уся.<br /> Справжня чеснота — це та, котрою доля не править,<br /> Та, що за долею вслід не поспішає втекти.<br /> Тож коли тільки в собі шукає вона нагороди<br /> Й навіть у пору важку з місця не сходить свого,<br /> їй — озирни всі часи, — хвалу співають повсюди,<br /> І — як великий світ — скрізь подивляють її.<br /> Бачиш, минають віки, а слава про Пенелопу,<br /> Про незрадливість її блиску не тратить свого.<br /> Чуєш, у пісні й тепер — Адмета й Гектара жони,<br /> Й Іфіса донька, — вона кинулась мужньо в огонь, —<br /> І філакійська жона, чий муж нехисткою ногою<br /> На іліонський пісок не завагався ступить.<br /> Ти ж умирати не мусиш за мене — легша до слави<br /> Випала стежка тобі: вірною будь і люби.<br /> Та не тому, що невірна й не любиш, тебе закликаю:<br /> Веслами гнав я судно, нині вітрило підняв.<br /> А спонукати того, хто робить щось без спонуки, —<br /> Це підбадьорення, це — схвалення діла його.
ПРИМІТКИ<br /> КНИГА ПЕРША<br /> Елегія 1<br /> 1. Згорточку скромний.. — Антична книга мала вигляд сувою; його вкладали в пергаментну скриньку, пофарбовану в червоний колір із соку вакцинії; зворотний бік сувою змазували запашним кедровим маслом, що оберігало від черв'яків; краї сувою ("чоло"} вигладжували пемзою і забарвлювали темним; кінці (^ргжки") палички, на яку намотували сувій, оздоблювалися слоновою кісткою. Звернення до своєї книжки — традиційний в античній літературі мотив (наприклад, у Го-рація, "Послання", І, 20).<br /> 7. Мінгй — кіновар, цинобра.<br /> 16. Вірша стопа. — Гра слів: стопа у віршуванні й стопа персоніфікованої книжки.<br /> [285]<br /> 30. Цезар — імператор Авґуст.<br /> 70. Пагорб, де Цезаря дім. — Палатин, один із семи римських пагорбів, де був палац Авґуста, храми Аполлона, Юпітера й інших богів.<br /> 83. Катарея — мис на острові Евбея, де при поверненні з Трої був розбитий бурею грецький (аргоський) флот.<br /> 111. Трьох — принишклих побачиш— — Тобто три книги "Мистецтва кохання", що звели зі світу їхнього автора, як Едіп — свого батька Лаїя; Телегон, син Кірки, — свого батька Улісса.<br /> 117. Про перевтілення., книги.. — Йдеться про "Метаморфози".<br /> Елегія 2<br /> 5-10. Наводяться приклади з "Іліади" (Венера — захисниця тевкрів, тобто троянців), "Енещи" (донька Сатурна — Юнона) та "Одіссеї".<br /> 49. Після дев'ятого... — У давнину саме десятий, а не дев'ятий вал, як у нові часи, вважався найнебезпечнішим.<br /> 79— Александрове місто — Александрія; Овідій там не бував, але подорожував до Атен та до міст Малої Азії.<br /> 104. Всім Цезарям.. — Тобто тим, кого Авґуст усиновив: онукам Гаю і Луцілію, пасинкові Тіберію з його племінником і прийомним сином Германіком та сином Друзом.<br /> Елегія З<br /> Елегія, відома під назвою "Остання ніч у Римі", є чи не найяскравішим зразком спогаду, коли минуле вимальовується в уяві в усіх його подробицях Елегію також переклав І. Франка<br /> 19.Донька — Перілла, що супроводжувала свого чоловіка в його подорожі до Африки.<br /> 37. Мужу небесному.. — Авґустові.<br /> 43-45— Лари й Пенати — домашні божества, охоронці вогнища.<br /> 48. Німфа аркадська — Каллісто, дочка Лікаона, володаря Аркади, або Паррасії; стала Великою Ведмедицею на небі ("Метаморфози", II, 507).<br /> 55. Тричі ступав на поріг.. — Торкнутись порогу, виходячи з дому, стародавні вважали лихою прикметою.<br /> 66. Д_ дружбі тесепській.. — Дружба Тесея, легендарного афінсько-го героя, з володарем лапітів Пірітоєм була взірцем несхитної вірності: Тесей не відмовився спуститися зі своїм другом у підземне царство, в Ахеронт, щоб визволити Прозерпіну.<br /> 75. Меттій — Меттій Фуфетій, легендарний володар в Альбі; римський володар Тулл Гостілій, караючи Меттія за зраду, звелів, щоб його розірвали колісницями.<br /> Елегія 4<br /> 1. Ведмедиці менальської сторож — Арктур, що в сузір'ї Волопаса; захід цієї зорі звістував осінні бурі.<br /> 8. Різьблені боги — Корабель часто прикрашали зображенням богів.<br /> [286]<br /> 28. Хто вже зустрів свою смерть. — Останню свою ніч у Римі Овідій вважав "межею життя": supremum tempus (пор. "С", III, III, 54).<br /> Елегія 5<br /> 21. Фокеєць — Пілад, син фокідського володаря Строфія; не покинув Ореста й тоді, коли за вбивство матері його переслідували месниці<br /> Фурії<br /> 23. Ніс — супутник Енея, вірний друг Евріала; обоє, не покинувши один одного, загинули під час нічної вилазки в табір рутульців ("Ене-ща", кн. IX).<br /> 44. Божество — тут і далі (74, 84) — Авґуст.<br /> 59, 67. Дуліхій, Самос (рядок 67) — острови Егейського моря, володіння Улісса.<br /> Елегія 6<br /> І.Антімах — грецький поет і вчений з Колофона, що поблизу Кла-роса з храмом і оракулом Аполлона (поч. IV ст. до н. є.), відомий, зокрема, завдяки елегіям, що їх писав на смерть своєї обранки Ліди.<br /> 2. Коський співець — Філет (поч. III ст. до н. є.), представник елліністичної лірики.<br /> 27. Першої з римлянок — тобто Лівії, дружини Авґуста.<br /> Елегія 7<br /> 2. Вакхова зелень. —Присвячений Вакхові плющ був нагородою та окрасою поетів.<br /> 13— Книги — тут: "Метаморфози"; існували в копіях, тому знищити<br /> їх Овідій вже не міг.<br /> 17. Фестіада — дочка Фестія, Алтея; коли її син Мелеагр убив при суперечці на ловах її братів, вона кинула в огонь поліно, від якого залежало синове життя.<br /> Елегія 8<br /> 34. Був і в мандрівках., до товариства.. — Можливо, йдеться про Помпея Макра, що супроводжував колись Овідія в подорожі до Греції та Малої Азії.<br /> 39— На лівому березі Понту.. — Тобто на Балканському узбережжі Чорного моря; "лівий" у стародавніх означало також "непривітний", "лиховісний".<br /> Елегія 9<br /> 28. Тоант — міфічний володар Тавріди, де Іфігенія була жрицею Діани; зворушений дружбою Ореста й Пілада (останній видав себе за Ореста, аби вберегти життя другові), Тоант пощадив обох.<br /> [287]<br /> 29— Акторід — Патрокл, який в обладунку Ахілла виступив проти Гектора.<br /> 40. Успіх твій втішив мене.. — Адресат цієї елегії обрав кар'єру судового оратора.<br /> 49— 3лівих гуркотів грому... — У римських ворожбитів лівий бік вважався сприятливим.<br /> 57-58. Поважне мистецтво., легковажне.. — Філософія, красномовство та інші "поважні" науки протиставляються "Мистецтву кохання", поетичним заняттям взагалі.<br /> Елегія 10<br /> 1. Корабель мій.. — Описи кораблів та звернення до них — традиційний в античній літературі мотив. Уже другий у подорожі корабель, до якого звертається тут поет, привіз його від Корінфа до острова Самофракії, що між Геллеспонтом і фракійським берегом; його й повинен був зустріти Овідій, діставшись третім кораблем у фракійську гавань Темпіру й суходолом через Фракію (Бістонію) дійшовши до Чорноморського берега; звідси, з однієї з гаваней, про які згадано у віршах 35-41, корабель мав плисти до місця вигнання — в Томи.<br /> 9— Кенхрея — головний порт Корінфа в Саронській затоці.<br /> 15— Гелли ім'я відоме.. — Геллеспонт.<br /> 18. Гектора місто — Троя.<br /> 19 Зерінф — фракійське місто зі святинею Гекати.<br /> 32. Двох морів двері.. — Боспор, що між Пропонтидою і Понтом Евксинським.<br /> 34,47. Між скель Шанейських. — Ідеться про Сімппегади, пов'язані з переказом про аргонавтів: це міфічні скелі, що зіштовхувались, знищуючи тих, хто між ними пропливав; ототожнювались із Босфорською протокою.<br /> 34-41. Перераховуються гавані й міста на шляху до мілетського (засноване вихідцями з Мілета) міста Томи: Аполлонове місто — Апо-ллонія (нині Созополь); Анхіалієві стіни — Анхіал, місто й фортеця на чорноморському узбережжі Фракії; Одесс (нині Варна); Діонісополь (місто Вакха — Діоніса); Апкатоєві стіни — від Алкатоя, володаря Ме-гари.<br /> 45— Тіндара сини — Діоскури, Кастор і Поллукс.<br /> Елегія 11<br /> З— Адрія — місто на березі Адріатичного моря, небезпечного через раптові бурі для мореплавців.<br /> 5. Море подвійне — тобто Іонійське та Егейське, що з двох боків омиває Корінфський перешийок (Істм).<br /> 13--16. Перераховуються сузір'я, за якими визначали початок небезпечних для мореплавства осінніх і зимових буряних сезонів: Геди ("Козенята") — у сузір'ї Візничого; Гіади ("Проливні") та Плеяди — в сузір'ї Тельця; Ведмедиці менальської сторож — Арктур, у сузір'ї Волопаса.<br /> [288]
КНИГА ДРУГА<br /> В цій книзі — єдина звернена до Августа елегія, в якій Овідій, використовуючи свою обізнаність із мистецтвом захисних промов на суді, викладає за чіткою композиційною схемою ряд аргументів на своє виправдання, найбільше акцентуючи на тому, що визнає себе винним не в злочині (scelus), а в помилці (error).<br /> 19— Тевтрантський — тобто місійський: володаря Місії Телефа поранив списом Ахілл, він же й вилікував пораненого.<br /> 23. Веженосна богиня — Опа, богиня плодючості і врожаю, дружина Сатурна; згодом ототожнювана з Кібелою, зображувалась із зубчастим вінком, у вигляді захисного муру; Цезар (Авґуст) запровадив на її честь свято Опалії (19 вересня).<br /> 26. Грища. — Йдеться про т. за "вікові" ігри, що влаштовувалися кожні 110 років на честь покровителів Рима Феба й Діани. Винятково пишне святкування відбулося за Августа в 17 р. до н. є. Горацій з цієї нагоди склав свою славетну "Вікову пісню".<br /> 39. Батько вітчизни — такий титул (Pater Patriae) було присвоєно Августові в 2 р. до н. є.<br /> 53— Третя стихія — повітря, простори неба. 54. Явним., божеством.. — 27 р. до н. є. Октавіанові було надано почесне прізвисько Августа, тобто "звеличеного божеством".<br /> 73— Інші співці.. — Мається на увазі передусім Верґілій, який написав на замовлення Октавіана "Ене'щу".<br /> 94— Десять по десять мужів. — Ідеться про центумвірів, тобто членів колегії, що вирішувала приватні судові справи.<br /> 137. Засланим... а не вигнанцем.. — Овідій згідно з особистим наказом Августа був засланим (relegatus), а не вигнанцем (exul), до того ж за ним зберігалося майно і громадянські права; тяжче покарання чекало б його, якби справу розглядав сенат чи суд (пор. "С", V, II, 55.<br /> 165-167. Син~ внуки.. — Тіберій, його син Друз Молодший та Гер-манік (див. прим до "С", І, II, 104).<br /> 176. Тіберій на той час провадив війну в Паннонії і Далмації.<br /> 191-198. Перераховано племена, що населяли пониззя Дунаю: фракійські племена ґетів і дашв,меререїв і колхів; іранське плем'яязи-гів, германського або кельтського походження плем'я бастарнів (ба-стернів) селилось північніше, в Карпатах; сармати (савромати) та скіфи — племена Північного Причорномор'я.<br /> 203— Племен, що Істр їх не зупиняє.. — Мова про ґетів, які з лівого берега Нижнього Дунаю вчиняли набіги на Томи, про що не раз писав Овідій, зокрема в третій книзі "Скорбот".<br /> 225-226. Паннонія (сучасна Угорщина) та Іллірія (сучасна Югославія) на той час повставали проти Риму; войовничі ретійці, що населяли північні схили Альп, чинили опір Римові, хоч їх підкорив Тіберій у 16-15 рр до н. є.; повставала і Фракія, що з 63 р. до н. є. перебувала під впливом Риму.<br /> [289]<br /> 227. Миру Вірменія жде— — У 20 р. до н. є. Парфія змушена була укласти з Авґустом мир і відступити Римові права на Вірменію; водночас були повернені римські знамена, які потрапили до парфян після поразки Красса в 53 р. до не.<br /> 229. Юний нащадок — пасинок Августа, Друз, що в 12 р. до н. є. почав наступальні дії проти германських племен у гирлі Рейну.<br /> 235— Спокій" даруєш" — Римський мир (pax Romana) був офіційним гаслом, підкріпленим і релігійним культом.<br /> 259. "Аннали" — тобто "Літопис", поема Еннія (239-169 pp. до н. є.), де мовиться про історію Риму, зокрема про те, як Ілія народила від Марса Ромула і Рема.<br /> 261. "Роду Енея матір" — початкові слова поеми Лукреція "Про природу речей".<br /> 293— Еріхтоній — міфічний володар Аттіки, що народився з землі від сімені Гефеста, який намагався оволодіти Афіною.<br /> 295. До Месника в храм — тобто до храму Марса Месника, збудованому на новому Форумі Августа.<br /> 297. Ісіда — єгипетська богиня, ототожнювана з грецькою Іо, що її покохав Юпітер.<br /> 299— Анхіс — онук троянського володаря їла; закохавшись, Венера народила від нього Енея. Іасіон — коханець Церери, від якого вона народила Плутоса, бога багатства.<br /> 300. Ендіміон — прекрасний юнак, що його Юпітер взяв на небо; Люна (Селена) приспала юнака, бажаючи його поцілувати.<br /> 359— Теренцій — римський комедіограф (185-159 pp. до н. є.); Акцій — найвидатніший римський трагік (II ст. до н. є.).<br /> 360. В кого пісні про війну. — Маються на увазі епічні поети.<br /> 363. Теосець — Анакреонт.<br /> 367. Башшіад — Каллімах (III ст. до н. є.).<br /> 380. Блукач — Улісс. Цірцея (Кірка) і Каліпсо ~ дві німфи, що закохались у нього.<br /> 383-408. Наводяться сюжети відомих міфів, до яких часто зверталися поети-трагіки, в тому числі й Овідій у трагедії "Медея", що не збереглася<br /> 413— Арісгпід — грецький письменник із Мілета (кінець II ст. до н. є.), автор прозового твору на еротичні теми "Мілетські повісті".<br /> 426. Потрійний., світ.. — За античними уявленнями, світ складався з трьох стихій: землі, води, повітря.<br /> 431 —444— Перераховуються представники любовної поезії, римські поети І ст. до н. є. — чільний представник "неотериків", наслідувачів александрійських поетів, Катулл; Ліціній Кальв; Тіцід, що під іменем Перілли оспівував свою кохану Метеллу; Ґай Меммій, оратор і поет, адресат поеми Лукреція; Гельвій Цінна, автор поеми про любов Мірри (Смірни) до свого батька Кініра; Ансер, який був прихильником і співцем Антонія; Корніфіцій — поет, наближений до Цезаря; Валерій Ка-тон, граматик і поет, ВарронАтацинський, автор поеми про плавання Арго; оратори Гортензій і Сервій Руф, історик Сісенна, який переклав латинською мовою еротичний твір Арістіда.<br /> [290]<br /> 491— Грудень — місяць, на середину якого припадало свято Сатурналії<br /> 497. Міми — різновид народного театру, для якого були характерні любовні та побутові сцени.<br /> 508. Претор., платить.. — В обов'язки претора входила також оплата видовищ для народу.<br /> 519 Мої" звучали поеми.. — В оригіналі: "виконувались у супроводі танцю" (saltata); йдеться про "пантоміму", щось на зразок балету: під звучання тексту (наприклад, Овідієвих Тероїд") актор мімікою та рухами відтворював дію.<br /> 534.3 ложем, що в Тірі.. — Йдеться про оспіване в IV книзі "Енеіщи" кохання Енея і Дідони, дочки Бела, володаря фінікійського міста Тіра.<br /> 538. На буколічнім ладу.. — Тобто "пастушому"; Філліда їлАмарілла — героїні "Пастуших пісень" ("Буколік"), що в них Вергілій наслідує родоначальника цього жанру грецького поета Теокріта із Сіракуз (III ст. до н. є.).<br /> 553-Для високих котурнів.. — Тобто в жанрі трагедії (котурн — високе взуття трагічних акторів); йдеться про трагедію "Медея", що не збереглася.<br /> 567. Калліопа — муза епічної поезії
КНИГА ТРЕТЯ<br /> Елегія 1<br /> Елегію також переклав Г. Кочур.<br /> 29— Палладій — статуя Паллади, що начебто впала з неба в Трою; звідти предки римлян привезли її і вмістили у храмі Вести.<br /> 30. Нуми житло — дім Нуми Помпілія, другого після Ромула володаря Риму; вславився справедливістю і миролюбністю.<br /> 32. Статор — давній храм Юпітера Статора — "того, хто зупиняє при відступі".<br /> 36-39. Дубовий вінок — військова нагорода за врятування громадянина; лавр — знак тріумфатора і водночас присвячене Аполлонові (Фебові) дерево; переможна битва Авґуста з Антонієм біля Акцію відбулася неподалік від Левкадського храму Аполлона — "буйноволосого бога" (59).<br /> 65— Шукала сестер... — Тобто інших книг, окрім "Мистецтва кохання".<br /> 67. Охоронець покоїв.. — Мається на увазі бібліотека на Палатин-ському пагорбі, охоронцем якої був вільновідпущеник Авґуста граматик Ґай Юлій Ґіґін.<br /> 71. Свобода. — Йдеться про храм богині Свободи на Палатині, де була ще одна, найдавніша бібліотека.<br /> [291]<br /> Елегія 2<br /> 4. Латони син —Аполлон, проводир Муз (Пієрид). 28. Ще одного божества.. — Тобто Авґуста.<br /> Елегія З<br /> 59. / тіло нищила, й душу.. — За вченням Епікура (а отже, й Лук-реція), душа вмирає разом із тілом; Піфагор, "старець самоський", навчав про безсмертя душі.<br /> 64. Мани — духи померлих.<br /> Елегія 4<br /> 19. Ельпенор — один із супутників Улісса; сп'янілий, впав із крівлі палацу Кірки (Цірце'і).<br /> 25. Хто вмів ховатися добре.. — Натяк на Епікурів заклик "Проживи непомітно".<br /> 27. Евмед — батько троянця Долона, що його вбив під час нічної вилазки в табір греків Діомед, про що йдеться в X книзі "Іліади".<br /> 49— Боспор — нині Керченська протока. Танагс — Дон.<br /> Елегія 5<br /> 38. Старець дарданський — Пріам. Ідеться про славетну сцену з "Іліади" (XXTV, 473-570).<br /> 40. Ематійський вождь — Александр Македонський, що вшанував своїх ворогів Пора і Дарія.<br /> 42. Зять Юнони — Геркулес, який одружився на небі з Гебою, донькою Юнони.<br /> Елегія 7<br /> 1. Перілла — невідома поетеса часів Овідія Деякі коментатори вважають, що йдеться про доньку Овідія.<br /> 15. До Пегасових вод — тобто до джерела Гіппокрене на горі Гелікон у Беотії, яке заструміло на тому місці, де вдарив копитом об скелю крилатий кінь Пегас.<br /> 20. Поетесу Сапфо (VII ст. до н. є.) з острова Лесбос називали десятою Музою.<br /> 42. Крез — найбагатший володар Лідії (VI ст. до н. є.); Ір — жебрак з "Одіссеї"; перший — символ казкового багатства; другий — крайнього зубожіння.<br /> 50. Житиме слава моя. — Тобто "говоритимуть про мене": лат. farm від fan — говорити; в цьому — "безсмертя"; безмовність (забуття) — смерть. У такому значенні "слава" — протилежність до марнославства, похвальби, в якійсь мірі — до поняття "gloria" (пор. "С", V, І, 75).<br /> [292]<br /> Елегія 8<br /> 1. Тріптолемову.. колісницю.. — Див. прим. 16 до "Л.", III, VI.<br /> 4. Еета дочка — Медея.<br /> 34. Дві частини єства.. — Тобто тіло (corpus) і душа (mens); ці терміни закріпились і в латиномовному судочинстві нових часів: у початковій фразі судового запису відзначалося, що підсудний став перед судом corpore et mente sanus — "здоровий тілом і душею".<br /> Елегія 9<br /> Елегію переклав також І Франко.<br /> 1. Де варвар усюди.. — Йдеться про племена, що розмовляють чужими (не латинською і не грецькою) мовами.<br /> 6, 33— Назва "Томи", за грецькою народною етимологією, походить начебто від дієслова temno (пор.: ана-томія) — "розтинаю" і пов'язується з легендою про Медею: намагаючись затримати погоню свого батька Еета за аргонавтами, вона вбила свого брата Абсирта і порозкидала полем частини його тіла.<br /> 13— Мінійці — аргонавти (від назви племені, що жило спочатку в Фессалії, згодом — у Беотії).<br /> Елегія 10<br /> Елегія відома під назвою "Зима в Томах"; українською її переклали також І. Франко, Г. Кочур.<br /> 3. Під сузір'ями... — Тобто під Ведмедицями, що в північних краях не заходять.<br /> 41. Леандр — див. прим, до "Л", II, XVI, 31.<br /> 54. З іншого берега.. — Див. прим, до "М.", І, 457.<br /> Елегія 11<br /> 39-40. Бусірід — легендарний володар Єгипту, що приносив людські жертви, поки його не вбив Геркулес. Хто., бика розпікав.. — Сі-цілійський тиран Фаларід (VI ст. до н. є.), який, за переказом, спалював людей у мідному бикові; першим поплатився винахідник мідного бика — Перілл.<br /> Елегія 12<br /> 1. Кінець уже року. — Йдеться про т. зв. "рік Ромула", коли першим місяцем року був березень (Martius); згодом перед ним було додано січень і лютий (Januarius, Februarius).<br /> 3. Той, хто., не зміг переправити Геллу. — Золоторунний баран, на якому Гелла, дочка Атаманта й Нефели, разом із братом Фріксом [293] утікали до Колхіди, проте Гелла впала в море (Геллеспонт); звідси — сузір'я Овна, в якому перебуває Сонце при весняному рівноденні.<br /> 17-18. Поступається— забавам Форум.. — Йдеться про березневі та квітневі свята (Квінкватрїї, Мегалесїі, Цереалії), під час яких припинялося ведення судових спраа<br /> 24. Замість форумів трьох.. — Йдеться про найдавніший, Римський форум, а також про форуми Цезаря й Августа; три театри — Пом-пея, Марцелла і Бальба (див. прим, до "М", І, 67-71).<br /> 46. Богу латинів — тобто Юпітерові. Тріумфатори, завершуючи врочистості, складали жертви в його Капітолійському храмі.<br /> 47-^8. Германія буйна., схилила" чоло. — Йдеться про придушення повстання 6-9 pp. н. є. та наступні успішні походи Тіберія.<br /> Елегія 13<br /> 2.3 обігом часу.. — Йшов другий рік перебування Овідія у вигнанні; його день народження — 20 березня 10 р. н. є. День народження для римлян — це вшанування безкровними жертвами (калачами, ладаном, ягодами) "генія", божества, що народжується з людиною і опікується нею впродовж усього життя.<br /> 22. Кипарис — атрибут похоронних обрядів.<br /> 28. Даремно., прозвали "Евксин"" — У перекладі з грецької значить "гостинний"; давня назва — "Понт Аксинський", тобто "негостинний".<br /> Елегія 14<br /> 13— Без матері. — Афіна Паллада, за переказом, народилась із голови Зевса (Юпітера).<br /> 17. Трьох моїх діток.. — Тобто трьох книг "Мистецтва кохання".
КНИГА ЧЕТВЕРТА<br /> Елегія 1<br /> 15-16. Діва Лірнеська — Брісеїда. Струн гемонійських.. — Тобто фессалійських<br /> 17. Жону свою. — Йдеться про Еврідіку (див. "Метаморфози", X).<br /> 31. Дуліхійці — супутники Улісса (про лотофагів — див у IX кн. "Одіссеї").<br /> 42-43— Едонійські верхи.. — Тобто фракійські; звідси походить екстатичний культ Вакха; його атрибут — обвита плющем та виноградним листям із ялиновою шишкою зверху палиця, що була також символом поетичного натхнення<br /> [294]<br /> Елегія 2<br /> 8. Цезарі жертву— кладуть. — Головний тріумфатор (як верховний командувач військами) Август і Тіберій, що відзначився у походах на Германію в 10 та 11 pp. Овідій уявляє собі різні етапи тріумфу.<br /> 9-11— Парость між ними.. — Спадкоємці Тіберія — Друз Молодший і Германік; невістки — Лівілла і Аґріппіна, їхні дружини.<br /> 41-43. Рейн., з обламаним рогом" — Річкові боги зображувались рогатими (пор. "М.", І, 213-228).<br /> Елегія З<br /> 2. Фінікійські" грецькі веде кораблі.. — За Великою Ведмедицею звіряли свій шлях грецькі, за Малою — фінікійські мореплавці.<br /> 8. За відомою легендою, Рем жартома перестрибнув через тільки-но закладені стіни Рима, за що його вбив старший брат Ромул.<br /> 29— Фіванська жона — Андромаха, дружина Гектора, дочка фіван-ського володаря Еетіона.<br /> 37. У сльозах своя насолода" — "Чому сльози — насолода в печалі?" — запитує Авґустин Блаженний у своїй "Сповіді" (TV, V).<br /> 63-68. Капаней — аргоський володар, один із семи героїв у поході проти Фів; за похваляння Юпітер уразив його блискавкою (його дружина Евадна спалила себе в похоронному вогнищі чоловіка). Від Юпітерової блискавки загинув покараний за зухвалість Фаетон ("Метаморфози", II). Так само загинула й дочка Кадма Семела ("Метаморфози", III). Всі вони були гідно пошановані й оплакані.<br /> 77-78. Тіфій — див. прим до "М.", І, 6, Феб-Аполлон був також бо-гом-цілителем: "рятівник" — один із його епітетів.<br /> Елегія 4<br /> Адресат елегії, на думку більшості коментаторів, — Мессалін, син Мессали, покровителя мистецтв, політичного діяча, оратора, прихильника Августа.<br /> 56. Аксинський — див. прим, до "С", III, XIII, 28.<br /> 63— Богиня-лучниця — Діана.<br /> 65-67. Тоант — див. прим, до "С", І, X, 28.<br /> 71. Фокеець — див. прим, до "С", І, V, 21.<br /> 77. Стрічкою пов'язували голову тому, кого приносили в жертву.<br /> 87. Бог — тут: Авґуст.<br /> Елегія 5<br /> 2. Наче до вівтаря" горнусь. — Той, хто припав до вівтаря, за давнім звичаєм, був недоторканним (пор. "С", V, II, 43-44). 30. Близнюк — Поллукс.<br /> [295]<br /> Елегія 6<br /> 31. Борець на., арені.. — Йдеться про атлетичні змагання.<br /> Елегія 7<br /> 13. Діви — тобто Скілли.<br /> 17. Тритглий пастух — Геріон, міфічний велетень, що жив на крайньому заході (Іспанія).<br /> 18. Чоловік-напівбик — Мінотавр.<br /> Елегія 8<br /> 36. З колісниці— друзки лишились.. — "Перебіг життя" латинською мовою curriculum vitae — буквально: "колісниця життя".<br /> 43. Додана — місто в Епірі (Греція), відоме оракулом Юпітера. Дельфи (Середня Греція) — релігійний центр із храмом і оракулом Аполлона.<br /> 46. Батько — Юпітер.<br /> Елегія 9<br /> 6. Тісіфона — одна з Фурій, богинь-месниць.<br /> Елегія 10<br /> Цю елегію-життєпис, одну з найвідоміших, переклали також І. Франко, М. Зеров.<br /> 6. Консули — Гірцій і Панса, що загинули біля Мутіни (21 квітня, 43 р. до н. є.) в битві проти Марка Антонія.<br /> 13-3 другим днем п'ятиденного свята Мінерви (19-23 березня) починалися гладіаторські ігри, отже, 20 березня народилися Овідій і його старший брат.<br /> 28-29— Тоїу дорослу.. — Врочисте вдягання дорослої тоґи (з 17 років) було знаком громадянського повноліття; широка пурпурова облямівка означала, що юнак має намір домагатися державних посад (сенат, курія); вузька — знак того, що він задовольняється вершницьким станом.<br /> 39— Аонійські сестри — Музи.<br /> 43— Макр — Емілій Макр, автор дидактичних поем про походження птахів ("Орнітогонія") та про різні протиотрути ("Теріака").<br /> 95. Пісейська олива — нагорода за перемогу на ігрищах в Олімпії, неподалік від давньої Піси, що відбувалися кожні чотири роки; римляни вважали цей проміжок п'ятиліттям; отже, на заслання Овідій пішов у віці 50 років.<br /> [296]
КНИГА П'ЯТА Елегія 1<br /> 11. Каїстр — ріка в Лідії<br /> 53-54. В Перілловій міді.. — Див. прим, до "С", III, II, 39-40.<br /> 61. Пеанта син (Пеантід) — Філоктет; греки, пливучи до Трої, залишили його з невигойною раною від укусу змії на острові Лемнос.<br /> 63— Замкнутий біль., душить— — Пор.: "Виповнюється і виводиться — слізьми" ("С", IV; III, 37-38).<br /> Елегія 2<br /> 15. Телеф — див. прим, до "С", II, 19-<br /> 73— За античними уявленнями — міфічна Харібда перебувала у водах Месінської (Занклейської) протоки.<br /> 76. Левкаш' бог — Аполлон. Ідеться про людські жертви, якими в доісторичні часи вшановували тут цього бога.<br /> Елегія З<br /> 1. Той день.. — Тобто 17 березня, коли святкували "Лібералії" на честь Вакха (Лібера), що був також опікуном і натхненником поетів.<br /> 17. Вирок сестер.. — Йдеться про богинь долі (Парки у римлян, Мойри — у греків).<br /> 21. До Стрімону.. вийшов.. — Вакх, мандруючи світом, навчав людей виноробства; початком його шляху була Фракія, де пропливає Стрімон, кінцем — Індія.<br /> 25. Двічірожденному.. — Перший раз, передчасно, від Семели, що загинула, коли до неї наблизився Громовержець — Юпітер; удруге — від Юпітера, свого батька.<br /> 29-30. Із фіванських Мурів., скинув Юпітер— — Див. прим, до "С",<br /> IV, III, 63-68.<br /> 39-40. Фракійський володар Лікург і фіванський Пентей не визнавали Вакха ("Метаморфози", III; "Вакханки" Евріпіда).<br /> 41. Дружини... вінок.. — Ідеться про Аріадну, дружину Вакха; боги подарували їй весільний вінець, що згодом став сузір'ям (Північна Корона).<br /> Елегія 4<br /> 25-26. Уславлені пари друзів: Ніс і Евріал; Тесей (син Егея, Егід) і Пірітой; Патрокл (син Менетія, Менетіад) і Ахілл; Орест і його супутник — Пілад<br /> Елегія 5<br /> 1. Господині — тобто дружини.<br /> [297]<br /> 3. Лаерта син — Улісс.<br /> 34. Двом— братам. — Ідеться про Етеокла і Полініка, синів фіван-ського володаря Едіпа, братів Антігони. Батггйв нащадок — Каллімах<br /> 44. Ікарій — батько Пенелопи, що була зразком подружньої вірності; Еетіон — батько Андромахи, дружини Гектара.<br /> 53-58. Ехіонове місто — Фіви, від Ехіона, який разом із Кадмом заснував Фіви. Евадна — дружина Капанея (див. прим, до "G", IV, III, 63-68); одну з-поміж дочок Пелія.. — Йдеться про Алкесгу, що погодилася померти замість свого чоловіка Адмета. Лаодамія — дружина Протесілая, що заподіяла собі смерть, коли той загинув під Троєю (Іліоном).<br /> Елегія 7<br /> 25-26. Пісням моїм плеще" — Йдеться, очевидно, про Тероїди" (див. прим, до "G", II, 519).<br /> 36. По катарейських" водах.. — Диа прим, до "С", І, І, 83-<br /> Елегія 8<br /> 9. Рамнусія — богиня помсти (Немесіда), від Рамнунта, що в Аттіці, де був храм цієї богині.<br /> 16. Вертка" — 3 уявленням про непостійність Фортуни пов'язане т. зв. "колесо долі": обертаючись, то підносить людину до вершин щастя, то стрімголов опускає вниз.<br /> Елегія 9<br /> 17. З пагорба всяк, поглядав" — Ремінісценція початкових рядків із другої книги поеми Лукреція "Про природу речей":<br /> Солодко, бурю зустрінутий в затишку на узбережжі, Море здаля споглядать, де інший потрапив у скруту...<br /> 37. Поки ще бачу" сонячне світло" — "Бачити сонце" у греків і римлян означало "жити".<br /> Елегія 10<br /> 3. Стільки літ" — Тобто десять років<br /> 13. Назва оманлива" — Див. прим до "С", III, XIII, 28.<br /> 45. Лахеса — одна з трьох Парок; снувала нитку життя. З уявленням про цю богиню пов'язана й наша метафора: "обірвалося" життя.<br /> [298]<br /> Елегія 12<br /> 12.Аніт — один із обвинувачів Сократа; звинувачений у "безбожжі" та в "розбещенні" молоді, згідно з судовим вироком, Сократ випив отруту.<br /> 16. Не написав би й рядка. — Приклад не зовсім вдалий, бо Сократ лише вів бесіди, про що, зрозуміло, Овідій добре знав.<br /> Елегія 13<br /> 1. Здоровлення шлю тобі. — Римляни зичили здоров'я і при вітанні (salve), і при прощанні (vale).<br /> 25. Не таким, як ти є, видаватись" — Ідеться про морально-етичну проблему "бути і видаватися", витоки якої — у грецькій трагедії (Есхіл, "Семеро проти Фів", 570).<br /> Елегія 14<br /> 35-40. Повторено приклади жіночої вірності, що наводились у "С", V, V, 53-58 (див. прим); Іфіса донька — Евадна; філакійська жона — Лаодамія.<br /> [299]